Текст книги "Ловці манекенів"
Автор книги: Віктор Тимчук
Жанр:
Полицейские детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)
4
Не змовляючись, Бухов і Тополюк спинилися на ганку школи. Обом кортіло швидше позбутися розмов, не бачити розпачливих поглядів учителів. Обоє почувалися ніби винними у смерті Шейченка. А ще попереду зустріч з його матір’ю. Як їй скажуть про нещастя? Це ж вона залишилася сама… Ніколи не вгадати ні власної, ні чужої долі.
Бухов зітхнув. Євген подивився на годинник– 18.45. Минуло дві години розслідування. За цей час уже встановили прізвище небіжчика, його найближчих друзів і з’ясували, хто їхні батьки. Дізналися, що Віталій зі своїми товаришами зразкові учні, активісти шкільного життя, займалися боротьбою дзюдо. У день пригоди вони знаходились у школі й разом залишили її. Куди ж тоді подівся чорний «дипломат» Віталія?
– Стою, Євгене, і думаю: чи сьогодні навідатись до Шейченко, чи відкласти на після похорону? – замислено, розмірковуючи, проказав слідчий.
Євген розумів його стан: принести матері звістку про горе і серед розпачу й відчаю розпитувати про сина, коли людина нічого не тямить, убита бідою…
– Все на твій розсуд, Денисе, – озвався Тополюк. – Наш заповіт – йти по гарячих слідах. Згаяний час – відстрочка злочинцю.
– Ну, про злочин казати рано. До Шейченко Віри Михайлівни, – рішуче сказав Бухов, сходячи з ганку.
Вулицею вони проїхали метрів триста й опинилися поблизу будинку № 22, де жив Шейченко.
У коридорі, на голубій стіні над першою сходинкою, Євген помітив знак – літеру R, пронизану навскоси ламаною блискавкою, – написаний білою крейдою. Завбільшки з сірникову коробку, він не дуже впадав у вічі.
– І тут він, – відзначив Денис. – Прямо тобі візитна картка.
– А може, справді чиясь візитка, га? – висловив Євген припущення.
Ось і п’ятий поверх, на дверях емальований еліпс з цифрами 4 і 5. Тополюк подзвонив… Не пощастило, як з Риммою Поляковою.
Їм відчинила двері сусідньої квартири зовсім молода жінка – років двадцять – двадцять два, невисока, рудоволоса (фарбується, – зазначив Євген), кругловида, у чорній вузькій спідниці і малиновій кофтині з глибоким трикутним викотом на грудях, де покоївся кулон у вигляді серця. Вона тримала в руці губну помаду. Либонь, кудись збиралася.
– Здрастуйте, – привітався Бухов. – Ми до Шейченко, а її нема вдома.
– Віра Михайлівна приїде аж у неділю по обіді, – дівчина оглянула їх зацікавленими зеленими очима.
Оце не пощастило!
– А куди поїхала? Далеко?
– У Крим, автобусом за дводенною турпутівкою. Я торік теж подорожувала. Чудово… – задоволено похитала кучерявою головою.
– І залишила сина самого? – здивувався Тополюк.
– Віталик самостійний хлопчик. Це він наполіг, щоб мати поїхала трохи відпочити, не сиділа затворницею, – охоче пояснила. – Ось і вибралася після обіду. Тільки Віталик не провів її. Чомусь затримався в школі. А так він уважний до мами.
І вже ніколи нікуди не проведе, подумав Євген. Ох, не відала мати, що сталося. Сьогодні п’ятниця, 16 травня… Ще дві доби не знатиме горя: гарні краєвиди, пам’ятки архітектури… Через її відсутність розслідування загальмується. Вони потрапили у скрутне становище: мали ключі від квартири, а відімкнути зась – не дозволить прокурор. Не той випадок. Євген невесело перезирнувся з Денисом.
– Я слідчий прокуратури Бухов, а це капітан Тополюк з карного розшуку. Ось моє посвідчення, – і Денис подав дівчині червону книжечку.
Сусідка здивовано втупилась у посвідчення, заворушила повними губами.
– Я ще не мала справи… – розгублено пробелькотала.
– Нам би з вами побалакати, – продовжив слідчий.
– Але ж я зібралася в кіно.
– Встигнете. Ми недовго.
Дівчина поступилася, пропускаючи їх до передпокою. Євгенові впав у вічі червоний телефон на підставці. Квартира виявилася однокімнатною.
– Будь ласка, ваше прізвище та ім’я? – звернувся до дівчини слідчий. – Якось незручно розмовляти, коли не знаєш…
– Лашко Людмила Гнатівна, операційна медсестра, – назвалася і поправила зачіску, граційно звівши руки.
– Дуже приємно, – схилив голову Євген. Йому справді було приємно дивитися на симпатичну дівчину.
– Нас цікавить ваша сусідка – Віра Михайлівна Шейченко і її син Віталій, – мовив Денис. – Ну-ну, не жахайтеся, нічого протизаконного вони не зробили, – заспокоїв Лашко, у якої покруглішали очі.
– Просто нам треба дещо з’ясувати, – додав Тополюк.
– У мене? – знизала плечима Людмила Гнатівна. – Я тут живу лише третій рік.
– Строк чималий, – заохочувально усміхнувся Бухов.
– Гм, людина вона добра, щира, працює телефоністкою на міжміській станції, підробляє – прибирає в під’їздах, бо вдова, а син дорослий, і хочеться одягти його славно, та й сама нестара, – розповідала Лашко, зчепивши руки у пелені.
– Чоловік її помер?
– Згорів сім років тому.
– Згорів? Де?
– Дядько Семен працював електриком на механічному заводі. Ремонтував якусь піч, а хтось увімкнув струм, і… – Лашко печально скривила губи.
Сумна історія. І вони прийшли не з радісною звісткою.
– І вдруге не виходила заміж, чи, може?… – Тополюк навмисне не закінчив – чомусь не повернувся язик вимовити «бракувало сватачів».
– Траплялися чоловіки, і солідні, але Віталик, він…
– А як Віталик стави… – Денис хотів сказати у минулому часі, але вмить поправився. – Ставиться до матері?
– О, Віталик, порівняно з деякими теперішніми дітьми, ще й хлопцями, слухняний син, – захоплено сказала дівчина. – І в магазин бігає, і виносить хатнє сміття, і вчиться добре, спортсмен, не курить, не водиться з поганою компанією. Сама втіха для Віри Михайлівни. Часто від мене дзвонить їй на роботу.
– З ким він дружить? – Бухов стежив за собою, щоб не вжити минулого часу. – Хто до нього приходить?
– З Ігорем і Аркадієм, однокласниками. Теж непогані хлопчики. Вони кличуть один одного рейдерами. Буває, збираються у Віталика, слухають музику. Ігор дав йому свій старий магнітофон. Іноді довго слухають, – усміхнулася Лашко. – Коли мати на зміні.
А часом не через свої музичні вечори наполіг синок на поїздці матері в Крим? Усе ж дві доби волі й квартира в повному розпорядженні. Ну-ну, Євгене, не слід ставитись упереджено до покійного. Для того ніяких підстав.
– А кривого ви тут не бачили?
– Якого кривого?
– Хлопця з ціпочком.
– Жодного разу, – стенула плечима Лашко.
Вони зібралися йти. Євген глянув на годинник – минуло тридцять хвилин розмови.
– Ви ще встигнете в кіно, – сказав Людмилі.
За ними зачинилися двері. Зустріч з матір’ю Віталія відкладалась. І все ж їм доведеться відвідати її. А бачити згорьовану людину, чути її лемент – тяжке випробування. До цього Євген досі не звик. Вони спускалися сходами. Євген думав про Віталія Шейченка. Із розмов поставав зразковий учень і слухняний син. Такі ж самі його друзі – Ігор і Аркадій. Нічого підозрілого.
– Слухай, Денисе, ти завважив слово «рейдер»? – вони наближалися до знака R на стіні над сходами.
– А, рейдер. Звичайно! – Бухов позирнув на знак. – І тут R.
– Чи не означає «рейдер»?
– Очевидно.
– Еге, схоже, але рейдер має інший смисл, не пам’ятаю лише який, – зізнався слідчий.
– Щось, мабуть, пов’язане з рейдами.
– Здається, корінь один, – погодився Денис.
– А тепер – до Біронського Ігоря, – сказав слідчий. – Гм, Бірон… Ти не забув, Євгене, Бірона[2]
[Закрыть]?
– Хе, я з історії мав п’ятірку.
5
До будинку № 24, де жив Біронський, метрів сто. Він теж п’ятиповерховий. Між іншим, три будинки утворювали літеру С зі спільним двором, що прилягав до дубового гаю. Звичайно, той гай – зелена оаза – велика розрада для мешканців, особливо дітей: мали де розгулятися.
Квартира Біронських знаходилася на другому поверсі. Перше, що їм впало у вічі, невеличкий знак на стіні над сходовим маршем. Точнісінько такий, як у під’їздах Римми Полякової і Шейченка, на їхніх партах у школі. Євген значуще перезирнувся з Денисом. Та літера R, пронизана ламаною блискавкою, починала переслідувати їх.
– І тут він, – буркнув Тополюк.
– Гм, мабуть, таки своєрідні мітки трійці, – озвався Бухов.
– Ні, не схоже на зразкових учнів.
Спинилися перед дверима, оббитими коричневим дерматином, з вибагливими візерунками з мідних головок цвяхів. З-за дверей долинала музика.
– Ігорок розважається, – зауважив Бухов. – Не знає про смерть товариша.
– Але ж його магнітофон у Віталія, – сказав Тополюк, натискаючи на кнопку дзвінка.
– Старий магнітофон… Через музику не почує дзвінка. Доведеться гріти кулаком, – і слідчий замірився вдарити у двері.
На диво, клацнув замок. Перед ними стояв щуплий, вузьколиций, чорнявий чоловік з глибокими залисинами в білій майці й простих синіх спортивних штанях. Його ліве око прискалене – наче підморгував їм або лукаво поглядав. Одначе він серйозний, і Євген здогадався, що те примруження від постійного користування лупою, через яку розглядав крихітні механізми годинників. Так, батько Ігоря – Станіслав Андрійович. Він майстер-годинникар в універмазі.
– Ви до Ігоря? – поступився Біронський. – З ДЮСШа? Заходьте.
У коридорі вішалка, дзеркало, на полиці білий телефон. В кімнаті, тісно заставленій меблями, на дивані розгорнута газета «Известия». Мабуть, її читав Біронський-батько до їхнього приходу. Він кивнув на двері за чорною у червоних ружах завісою. Звідти долинала музика.
– Ігорок готується до уроків, – сказав. – А у вас, мабуть, знову змагання? Взагалі, я не проти спорту. Маючи розряд, легше вступити до вузу, – розмірковував балакучий батько. – І міцні кулаки не завадять у житті: доволі розвелося хуліганів.
Біронський відхилив завісу, штовхнув двері. На них дужче накотилася музика – металевий рок. На дерев’яному ліжкові на картатій накидці лежав Ігор, одягнутий в жовту футболку й сині спортивні штани з білими лампасами. На письмовому столі біля вікна грав магнітофон. У книжковій шафі на полицях стояли кубки, на килимі висіли медалі на червоних стрічках. До шпалер приклеєні вирізані з журналів знімки чемпіонів класичної і вільної боротьби, самбо і дзюдо, фотокартки Ігоря, Віталія і Аркадія в борцівських куртках.
Впадали у вічі яскраві, кольорові портрети популярних закордонних музикантів в екстравагантному вбранні, з чудернацькими зачісками. Коло батареї опалення стояли два чорних «дипломати», гантелі, велика гиря. Ігор не бачив, хто увійшов до кімнати, – лежав головою до дверей.
– Чого треба, старигане? – голосно, перекрикуючи музику, випалив син.
– До тебе товариші з ДЮСШа, – мовив Біронський і знічено розвів руками, з образою додавши: – Вже стариган…
Ігор лінькувато повернувся й подивився на «товаришів», зніяковів. Звівся на ліжку – сів і звісив босі ноги. Батько намірився залишити кімнату – ступив до порога.
– Стривайте, – зупинив його Бухов і до Ігоря: – Вимкни свою шарманку.
Ігор натис на клавішу – в кімнаті запанувала тиша. Він уже не сідав на ліжко – стояв біля вікна, його блакитні очі насторожено забігали по обличчях незнайомих прибульців.
– Може, ми сядемо? – запитав Тополюк Станіслава Андрійовича.
– Звичайно, звичайно, – метушливо погодився той. – Ах, Ігорок, який ти неуважний.
– Ми не з ДЮСШа, а з прокуратури і міліції, – проказав Денис. – Я – слідчий Бухов, а це – капітан Тополюк з карного розшуку.
Біронський-старший вибалушив очі. Денис зиркнув на «дипломати».
– Ого, з прокуратури і міліції! – бадьоро вигукнув Ігор. – Цікаві у нас гості.
Євген бачив, що йому зовсім нецікаво. Знайома поведінка: намагається приховати свою розгубленість за удаваною безтурботністю.
– У нас розмова з вашим сином, – продовжив Бухов, глипнувши на Біронського-батька.
– Т-то мені… вийти? – і Біронський безпорадно озирнувся на двері, провівши долонею по волоссю.
– Навпаки, Станіславе Андрійовичу, – заперечив Бухов.
– А… а що сталося? – несміливо запитав і злякано глянув на сина. – Що він скоїв?
– Просто хочемо побалакати про його друзів, – заспокійливо мовив Тополюк.
– Ага, про Віталія і Аркадія, – Біронський боком підступив до ліжка й сів. – Але ж вони славні хлопці.
– Славні, авжеж, – погодився слідчий і звернувся до Ігоря: – Ви разом ішли зі школи додому? Всі троє?
– Коли? – глянув спідлоба Ігор.
– Сьогодні, – Бухов ледь посміхнувся.
Денис теж зрозумів: Ігор навмисне прикинувся недорікуватим. А чого прикидатися? Напевне ж, щодня ходили разом до школи й зі школи, якщо дружили і будинки поруч.
– Я сам.
– А Віталій і Аркадій?
– Не знаю. Я поспішав додому, чогось розболілася голова на останньому уроці, – і він для переконливості потер лоба, скривився.
– Угу, не знаєш… Шкода. А не бачив у Віталія чогось… особливого? Приміром, якихось коштовностей? – допитувався Бухов.
– Коштовностей? – Ігор склав жилаві руки на грудях. – Тобто золотих речей?
– Еге, золотих.
– Ні, не бачив. І де йому взяти їх?!
На тлі голубого вікна важка, кремезна постать юнака здавалася намальованою картиною. Під футболкою окреслювались м’язисті груди й накачаний прес.
– Віталій дружить лише з вами? – запитав Тополюк.
– Зі мною і Аркадієм.
– Може, ви щось чули від нього про Кривого?
– Якого кривого?
– Кривого на ногу.
Ігор втупився у підлогу – згадував…
– Ніколи не чув, – спроквола відповів.
– Давно захоплюєшся музикою? – кивнув на магнітофон.
– Та… – зам’явся Ігор.
– Вже три роки, – підказав батько. – Придбали йому на день народження. Просто біда, замучив нас: купи, купи, у всіх є, а в мене нема… Вони тепер звихнуті на музиці. їм аби бум-бум.
Критично міркував Біронський. Видно, у печінках сиділи роки.
– У якій сьогодні сорочці був Віталій?
– У білій.
– Замащена десь чи ні?
– Чиста. Він охайний і любив білі сорочки.
Євген звернув увагу, що Ігор сказав про Віталія у минулому часі. Чи помітив Бухов? Обличчя у Дениса незворушне, навіть пісне, ніби йому надокучила розмова з юнаком.
– Скажи, Ігоре, у Віталія є вороги? – запитав слідчий. – Може, він когось образив? Адже між хлопцями трапляються сутички, непорозуміння.
– Вороги?! У Віталія?! – щиро здивувався Ігор, його блакитні очі відверто дивилися на присутніх. – Сутички тільки на татамі. І хіба стане ворогом переможений в чесній боротьбі? Це ж спорт: хто дужчий, спритніший, той і переміг.
– Вірно, – Євгенові сподобалась його відповідь, і взагалі він симпатичний, цей кругловидий юнак з рудим пушком на верхній губі. – Ви у кого тренуєтесь?
– У Кондрука Василя Львовича.
– Значить, Ігоре, ви не йшли разом зі школи? – знову повернувся до першого запитання Бухов. Юнак заперечно похитав головою. – А чий он другий «дипломат»?
Ігор здивовано глянув на «дипломат», наче досі його не бачив.
– А справді, Ігорок, чий? – запитав батько.
– Він… я… – і юнак відвернувся до вікна, кусаючи губи.
– Подай-но мені його, – попрохав Бухов. – Дозволиш подивитись?
Ігор неохоче нахилився, подав, уникаючи їхніх поглядів. Денис клацнув замками, розкрив – підручники, зошити. На внутрішньому боці кришки намальований зеленим фломастером невеликий знак R і ламана блискавка червоним. Ось чия робота – ті знаки! Отакої! Не чекали. На щоденнику підпис: «…учня 10 «в» класу середньої школи № 37 Шейченка Віталія Семеновича». Бухов погортав – п’ятірки, четвірки і зрідка трійки. Жодного запису – зауваження класного керівника. Щотижня підписаний матір’ю. Ось і останній день: з фізики – п’ять, з історії – чотири.
– То як до тебе потрапив Віталіїв «дипломат»? – глузливо прискалив праве око слідчий.
– Невже ти збрехав, Ігорок?! – вражено витріщився на сина Біронський. – І кому! Я… я нічого не розумію. Чому цікавляться товариші Віталієм і Аркадієм? Що вони накоїли?
– Заспокойся, нічого не накоїли, – промимрив Ігор. – А «дипломат» дав мені Віталій. Збирався кудись іти, і він йому заважав.
– І ти не знаєш куди? – вихопилось у Тополюка.
– Не знаю.
– Дивно: друзі, а мали таємниці один від одного, – іронічно зауважив Бухов.
Ігор похнюплено мовчав. Євген йому не вірив. З якої причини хлопець не зізнавався, куди пішов Віталій після уроків? Чи йому було щось відомо про золотий імперіал?
– Розшифруй нам значення цього знаку, – Бухов розвернув «дипломата» до Ігоря і тицьнув пальцем в букву R.
– Гм, – звів брови Ігор. – Просто Віталій любив його малювати. Вигадав собі і малював без будь-якого значення.
– І в твоєму під’їзді намалював?
– Хіба? А я й не помітив.
– А на ваших партах?
– То Віталія робота, – роздратовано визнав Ігор. – Віталія!
– А тепер відкрий свого «дипломата», – попрохав слідчий.
Ігор не поворухнувся, ніби зверталися не до нього. На вилицях напнулися жовна, ніздрі гнівно роздувались.
– Ти чого, Ігорок? – стурбовано мовив батько. – Покажи, якщо товариші просять.
– Сам показуй!
Біронський-старший, знітившись, взяв другий «дипломат», відчинив. На його кришці той же знак. Станіслав Андрійович нахилився – розглядав… Насупився.
– Неприємний, – зазначив. – Блискавка нагадує горезвісну гестапівську емблему. Не схоже, щоб таким захоплювався Віталій. Га, Ігорок? Ти не помиляєшся? Часом не Мазун понамальовував?
Ігор презирливо скривив губи. Слідчий видобув з кишені фотокартку, подав Станіславу Андрійовичу.
– Подивіться. Впізнаєте?
Біронський-батько глянув на неї – Віталій на бетонному дашку під’їзду, – і відсахнувся, бліднучи.
– Господи… – заплющив очі, і фотокартка затремтіла в його руках. – Коли ж це?… Нещасний випадок?
Бухов передав знімок Ігорю. Юнак з острахом кинув погляд на фото, і його кругле обличчя зсудомилося. Натужно ковтав слину, мов стисло горло.
– Що тепер скажеш?
– Я… я нічого не знаю. Я відразу після уроків пішов додому, – пробелькотів Ігор і квапливо тицьнув фото слідчому в руку.
– Так, розмови у нас не вийшло, – із смутком у голосі сказав, підводячись, Денис.
Біронський кинувся до сина й вхопив його обома руками за плечі, затермосив, щуплявий і непоказний, вчепився, наче хлопчак в грубий стовбур дерева.
– Ти… ти… щось приховуєш… – задихався від безпорадності й безсилля. – Знаєш, а мовчиш. Що він зробив? Чому міліція ним цікавиться? З ким ти зв’язався? Щоб його ноги в нашій хаті!…
Син дивився зацькованими очима. Батько вважав Шейченка живим. Нехай. Бухов і Тополюк залишили квартиру № 20 з неприємним осадом на серці.
6
Сонце вже зарум’янилось і зависло над гаєм. За годину на місто впаде вечір. До сутінків вони ще встигнуть побалакати з Аркадієм Апостоловим. Будинок № 26, де він мешкає, поруч.
– Як тобі Ігор? – спитав Бухов, коли вони спускалися з ганку. – Гарне справив враження?
– Нещира людина, і з батьком грубий.
Тополюка прикро вразили «стариган», зневажливі погляди хлопця. Сам він ріс з матір’ю – батько, дільничний інспектор, загинув у сутичці з бандитами, і Євгена досі обіймав жаль, коли згадував його. Довго заздрив дітям, що мали батьків. Якось навіть нишком від матері плакав, повернувшись увечері з ігрищ, бо за Васьком приїхав тато на велосипеді, посадив товариша на раму…
– Нелегко їм з Ігорем. Ох і лобуряка, – покрутив Денис головою. – Батько поруч з ним наче підліток.
– На його столі ні підручника, ні зошита, – згадав Євген. – Навіть не відкривав «дипломата».
– Йому не до уроків, – розважливо сказав Бухов. – Він лежав і думав… Чи справді Ігор не знав про імперіал і куди пішов Шейх? Не знав про нещасний випадок?
– Гм, не знав, куди повіявся друг? А щоб не похвалитися імперіалом… – знизав Тополюк плечима.
На цьому їхня розмова обірвалась. Вони ступили в під’їзд будинку № 26. Євген придивлявся до стін, підіймаючись сходами за Буховим. Денис раніше за нього побачив – тицьнув пальцем у знак, намальований на стіні, – R, пронизане ламаною блискавкою. Якщо порівняти з виведеними на партах у класі і в під’їздах, в «дипломатах» Віталія і Ігоря, знак – робота однієї людини. Чи дійсно їх писав тільки Шейх?
Квартира Апостолових на четвертому поверсі. Двері теж оббиті дерматином, з оглядовим вічком, але без візерунків із головок цвяхів, як у Біронських. Що за ними чекало на них? Аркадієва нещирість? У сусідів навпроти плакала дитина. А за дверима Апостолових – тиша. Слідчий подзвонив.
– Заходь, я не зачиняла, – глухо долинув жіночий голос.
Вони здивовано перезирнулись, бо запрошення явно адресувалося не їм, і вийшли у напівтемний, вузький коридор. Обдало смачними пахощами свіжоспеченого здобного тіста. Євген побачив біля стола у кухні невисоку біляву жінку в картатому фартушку. Вона зосереджено розкачувала) тісто. Її повні руки в борошні, і на лівій мочці вуха біла плямка, напевне, лапнула пальцями. Пахло прянощами – корицею, ваніллю.
– Щось ти швидко повернувся, – мовила жінка. – Наче літаком злітав. Га, Аркашо?
– Кх, – кашлянув Бухов, привертаючи її увагу.
Жінка, очевидно, мати Аркадія Апостолова, насторожено визирнула в коридор, зачувши чужий голос. Тополюк і Бухов зніяковіло привіталися з нею.
– А я думала – повернувся Аркадій. Поніс відро із сміттям, – усміхнулася вона. – Адже ви до нього? Мабуть, теж займаєтесь боротьбою дзюдо?
– І до Аркадія, і до вас, – відповів слідчий.
– Ми не проти поїздок Аркадія на змагання, – легко відгукнулась на розмову мати. – Вчиться він добре і поводиться славно. А спорт – це здоров’я. Боротьба зробила його дужим і впевненим. Він ріс кволим хлопчиком, його часто зобижали ровесники. А тепер не чіпають – бояться.
Апостолова відверто пишалася сином. І мала на те підстави: заняття спортом справді багатьом дає міцне здоров’я й силу. Тому Євген добре розумів радість матері, у якої на очах змужнів син.
– Оце завтра йому виповнюється сімнадцять. Хочу спекти торт, пиріжків. Домашнє смачніше. Прийдуть друзі: Ігор, Віталій… І коли він виріс?! Змигнули роки, як один день, – і журливо стисла губи, по хвилі продовжила: – Вже сушимо мізки, куди йому вступати після школи. Чоловік радить у політехнічний, а Аркадій хоче в педінститут на фізвиховання. Але ж яке життя у вчителя?! Ну, платню підвищили, а робота все одно не престижна.
– Моя бабуся сорок років вчителювала, – вихопилось у Тополюка з образою.
– О, тоді вчителі користувались авторитетом і повагою. І який з мого Аркашки Макаренко, господи?! Дитя…
Вона не запрошувала їх до кімнати – поспішала з готуванням до іменин, а чоловіка, очевидно, не було вдома, і слідчий з капітаном стовбичили у вузькому коридорі непроханими гостями. Вони почувалися незручно, позаяк вона мала їх за старших товаришів сина, а відрекомендуватись отак – ні сіло ні впало – не наважувались, бо настрій у матері Аркадія гарний, навіть святковий (завтра ж день народження сина!), і це стримувало. Ох, як часто доводилося їм порушувати спокій людей, втручатись у їхнє життя, торкатися заповітного… Не всі розуміли їхню роботу: дехто ображався, замикався у собі, й тоді доводилось пояснювати, вмовляти, вибачатись. Після того залишалось на серці якесь незадоволення.
– Хвилюємось: скоро випускні екзамени, – заклопотано казала мати. – Як він їх складе? Потерпаємо за твір і усний з мови і літератури. З інших предметів у нього п’ятірки і четвірки, а тут… – замовкла нараз, прислухаючись. – О, біжить Аркадій, грає… І скільки наказувала йому…
Вони нашорошили вуха: з під’їзду долинало глухе, ритмічне бухкання, наче хтось вибивав танок на бубні. За кільканадцять секунд прочинилися двері й до коридора скочив невисокий розпашілий русоволосий юнак, одягнутий у коричневі спортивні штани і білу майку, з синім пластиковим відерцем у руці.
Коротка стрижка, щоб довге волосся не заважало у боротьбі, повне обличчя, густі брови і тугі губи, в очах веселі бісики… Він, Аркадій Апостолов – Апостол. На фотокартках він має вигляд дужчого і мужнішого за Біронського, м’язи рук і плечей добре розвинуті, молоді груди бугристі. Міцний горішок. Напевне, стрибав через приступки, але дихає легко. В його очах з’явилося німе запитання: хто ви? Привітався.
– А це до тебе, Аркашо, – сказала мати і докірливо: – Я ж тебе просила – не бий у відро. Дядько Кирило дратується і вичитує нам за погане виховання. Ну, як до стіни!
Вона забрала в сина відро.
– Пробач, мамо, забув, – знітився Аркадій.
– А ми не з ДЮСШа, – зненацька повідомив Денис, щоб далі не вводити в оману сина і матір. – Я слідчий прокуратури Бухов, а це – капітан Тополюк з карного розшуку.
Не встиг закінчити Денис, як відро бухнуло на підлогу, – впустила вражена Антоніна Павлівна, і Євген подумав, що тепер не скуштують вони пирогів. Вона злякано дивилась на сина. Аркадій відвернувся – втупився у жовтий вимикач. Мати безгучно ворушила губами – хотіла щось сказати, проте не могла вимовити й слова.
– Ну, чого ти? Чого? – жалісливо, заспокійливо сказав Аркадій. – Я ж нічого… Ти ж знаєш…
– Але ж… Хіба ви до мене?… До чоловіка?… – звернулася до прибулих Антоніна Павлівна.
– І до вас, – кивнув Бухов. – Нам треба поговорити з вашим сином.
– Про що?
– Він дружить з Віталієм Шейченком.
– Віталій?! – мати прихилилася до одвірка кухонних дверей, лапнула себе за лоба й залишила на ньому білі смужки муки. – Віталій добрий хлопчик, вихований… Аркашо, що сталося?
Аркадій знизав плечима, мовляв, а мені звідки відомо. Євген бачив, що вони так і будуть стояти в коридорі – приголомшеній господині вже не до ввічливості, і красномовно повторив:
– Нам треба поговорити з Аркадієм.
– Ох, вибачте, – спохопилась Антоніна Павлівна. – Веди, Аркашо, товаришів до кімнати, веди, – і запобігливо запитала: – А мені можна чи?…
– Можна, – дозволив Бухов. – Це ж ваш син.
Квартира в Апостолових двокімнатна. Увійшли до вітальні, ступили на зозулястий палас. Шафа, диван-ліжко, телевізор «Весна», килим, проста люстра, у серванті посуд, на полиці книжки – технічна література. Сіли на стільці довкола стола, а мати з сином на дивані. І тут Євген помітив між шафою і сервантом невеликий чорний ящик, схожий на футляр для баяна. Що то могло бути?… А, портативна друкарська машинка. Напевне, «Москва».
– Ти з Віталієм ішов додому після уроків? – звернувся до Аркадія слідчий.
– Ні, сам, – без сорочки, в самій майці, він почувався перед ними ніяково. – Віталій пішов раніше.
– Аркашо, одягнись, – здогадалася запропонувати йому мати.
Аркадій схопився і шмигонув у кімнату. Звичайно, міркував Євген, та кімната менша за цю й затишніша – не прохідна, ніхто не заважає синові – всі умови для успішного навчання. І в Бірона – Ігоря, своя кімната. А мабуть, колись батьки жили по гуртожитках, потім, одружившись, купчились у одній, найманій кімнатці, зате тепер виділили синові окрему. І так більшість, щоб діти не знали скрути, а насправді – відокремлювали дітей від себе, сіяли перше зерно оманливої власної значимості, яке поволі проросте втратами у вихованні. Безмежна і сліпа батьківська любов…
Повернувся Аркадій – одягнув коричневу спортивну олімпійку на довгій блискавці. Сів біля матері. Напевне, недарма загаявся в кімнаті: вгамовував хвилювання і гарячково готувався до відповідей. Ні на кого не дивився, втупився в палас – розглядав його з удаваною цікавістю. Дитяче поводження.
– Значить, йшов додому без Ігоря і Віталія, – продовжив Бухов почату розмову. – А далі?
– А що далі? – знизав плечима Аркадій. – Пообідав і сів за уроки, слухав музику.
– І все? – недовірливо запитав Денис. – І ти не знаєш, куди пішов Шейченко і навіщо він віддав свій «дипломат» Ігорю?
Слідчий навмисне згадав про «дипломат». Хай Апостолов не думає, що їм нічого не відомо. І Аркадій сіпнувся – підвів голову й ошелешено зиркнув на Бухова. Мати поклала руку на синове плече, стисла його, мовби закликаючи до відвертості.
– Свій «дипломат»… – пробелькотав Аркадій. – Я… я не бачив, коли він віддавав.
– Поруч стояв і не бачив? – глузливо звів брови Денис. – І не помітив «дипломата» в Ігоря, коли разом йшли додому?
– Аркашо, що ти кажеш? – змученим голосом, благально втрутилась у розмову мати. – Ти ж не сліпий. Кажи правду. Мені соромно слухати, як ти… Що зробив твій Шейченко? Що? – силкувалась повернути до себе сина, однак він ворухнув плечем – і її рука безсило впала на диван.
– Чого ти присікалася до мене? Чого? – обурився Аркадій, витріщившись на матір. – Нічого поганого Віталій не робив!
– Але ж ти… неправду про «дипломат», – стурбовано зауважила Антоніна Павлівна. – Аркашо, сину…
Насупившись, він мовчав. Тополюк і Бухов зрозуміли: Біронський і Апостолов домовились не казати, куди після уроків пішов Шейченко. Коли ж встигли? Телефону в Аркадія нема. У Євгена майнув здогад, чому так поводились товариші Шейченка.
– Гаразд, Аркадію, – слідчий легенько поляскав пальцями по столі. – У Віталія не було ворогів? Ніхто не гострив на нього зуба? Між хлопцями трапляються суперечки.
– Віталій ні з ким не заводився, – неохоче видушив з себе Апостолов. – Лише на змаганнях. Але ж це спорт: той виграв, а той програв. Чого ж гострити зуби?
– Авжеж, – погодився Денис. – У спорті все ясно. Згадай, може, є серед ваших знайомих Кривий?
– Кривий? Ні, нема.
– І не чув такого прізвиська, не зустрічав кульгавого хлопця? – запитав Тополюк.
Аркадій зиркнув на нього, засовався, зручніше вмощуючись, і відвів погляд убік. Денис теж помітив його збентеження. Одначе юнак заперечливо похитав головою і відповів з нотками кепкування:
– Хіба мало кульгавих у місті? Я не звертаю на них уваги.
– Просто місто кульгавих, – іронічно зауважив Тополюк.
– Я бачила кульгавого хлопця, – несподівано мовила Антоніна Павлівна.
– Де? Коли? – випалив Бухов, не приховавши своєї зацікавленості.
Аркадій сердито глипнув на матір.
– Якось біля кіоска «Союздруку», що напроти школи. А оце… – Апостолова на мить замислилась і продовжила: – Тиждень тому в дубовому гаю коло горба. Я ходжу на завод через гай. Так значно ближче, і свіже повітря.
– Який з себе кульгавий? – пожвавішав Бухов.
– Який?… Молодий, років двадцять шість, високий, чорнявий, волосся довге і зачесане назад, із сірим ціпком, – Антоніна Павлівна, говорячи, стривожено поглядала на спохмурнілого сина.
Справді, навпроти школи, де вчилася трійця, розташований газетний кіоск, коло нього ще й лава. Високий, чорнявий, волосся зачесане назад, сірий ціпок… Досить прості особливі прикмети. Чого Кривий крутився коло школи? Чого опинився в гаю, якщо він не мешканець одного з довколишніх будинків? Жінки раніше не бачили кульгавого хлопця. Дивно.
– О котрій годині ви його бачили навпроти школи? – запитав Тополюк, не усвідомлюючи, для чого йому час, просто за професійною звичкою.
– Десь близько третьої… Еге, близько третьої. Я трохи посиділа на лаві, і невдовзі вибіг Аркадій, підійшов до мене.
– А Кривий стояв коло кіоска? – допитувався Тополюк.
– Стояв, – кивнула Апостолова і з щирою безпосередністю звернулася до сина: – Аркашо, ти ж іще запитав мене, чи він тут давно. Як же ти міг забути?!
– Еге, як? – глузливо зауважив Бухов. – Пам’ять У тебе чіпка – вчишся добре.
– Я не забиваю голову всілякими дурницями, – промимрив юнак і відсунувся від матері, ображено засопів.
– У Віталія водилися гроші? – не відступався Денис од Аркадія.
– Гроші… – пирхнув той. – Звідки? Карбованець – два на кіно, на обіди в школі. Копійки!
