Текст книги "Ловці манекенів"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

Євген згадав слова медсестри Лашко – сусідки Шейченків, що Ігор подарував Віталію магнітофон. Одначе Біронський-батько обмовився про перше придбання магнітофона три роки тому. Отже, нового не купували і старого Ігор не віддав товаришеві.

– І ніяких, коштовностей не бачив у Віталія? – запитав капітан.

– Гм, коштовності! У його матері навіть нема золотої обручки, – зверхньо мовив Аркадій.

Антоніна Павлівна докірливо зиркнула на сина, бо у неї сяяли у вухах видовжені золоті сережки, на ланцюжку висів бурштиновий кулон, а на пальці красувалася широка жовта каблучка.

– Дозвольте глянути на кімнату Аркадія? – звернувся до матері Бухов.

– Подивіться, – звелася, ступила до дверей, розчинила навстіж.

Вони стали у порозі. Дуже схоже на кімнату Ігоря: тахта, над нею килим, письмовий стіл, на журнальному столику магнітофон, на стінці полиця, заповнена касетами. І знову вирізки із журналів: дзюдоїсти, ансамблі – патлаті, розхристані молодики з музичними інструментами, підписи англійською мовою: «Металіка», «Ай-рон Мейден», «Блек Себбет», «Кісс». Жодної художньої книжки. Коло радіатора опалення стояв чорний «дипломат».

– Покажи нам, Аркадію, свій «дипломат», – попросив Денис.

– А що там цікавого? Підручники, зошити…

– Покажи, синку. А ви подивіться щоденник, – гордовито мовила мати, явно пишаючись успішним навчанням сина.

Аркадій неохоче відчинив «дипломат». Слідчий не помилився: на внутрішньому боці кришки – знак R, пронизаний ламаною блискавкою. Отже, Аркадій не виняток серед трійці. А Морохова, класний керівник, запевняла – малюють не вони.

– Твоя творчість? – Бухов показав на знак.

– Шейха, Віталія, – спокійно, наче завчено, відповів Аркадій.

– І що він означає?

– Нічого. Намалював, і все, на пам’ять.

– Ви подивіться його щоденник. Аркашо, покажи, – Антоніна Павлівна не звернула ніякої уваги на знак.

– Щоденник, щоденник… – скривився Аркадій. – Кому він потрібен?! Це тобі, батькові…

– Може, ти згадаєш, у якій сорочці сьогодні був Віталій?

– У білій.

– І ніде не замащена?

– Ні, чиста. Віталій через день міняв сорочки. Сам прав і міняв.

– А де він узяв магнітофон? – запитав ніби між іншим Тополюк.

– Бірон… Ігор подарував йому на день народження, – звично, нічого не підозрюючи, сказав Аркадій.

– Але ж хіба Ігор мав два маги? – заперечив Євген. – Лише три роки тому йому купили того, що вдома. То де взяв?

– Не знаю! Я нічого не знаю! – несподівано істерично верескнув Аркадій, кинув «дипломат» на тахту і повз них метнувся до вітальні, впав на диван, відвернувся. – І чого до мене прискіпуєтесь?! Чого?!. – забив у відчаї кулаками по бильцю.

– Заспокойся, Аркашо, заспокойся, – кинулась до нього мати, погладила по голові, тоді повернулася до Бухова з Тополюком. – А й справді – чого? Питаєте, питаєте, а що трапилося, не кажете. Ми добре виховали свого сина, і я впевнена – він порядний хлопчик. Ідіть до Шейченка і цікавтесь у нього магнітофоном, сорочкою, коштовностями і кривим! Ідіть!

Ну ось, дочекались: їх випроваджують з квартири. Втім, до таких поворотів їм не звикати, і все ж неприємно. Природна реакція матері: вона захищає свою дитину. Бухов зупинився поруч з диваном. Євген здогадувався, що зробить слідчий. З кухні линули пахощі печеного тіста і тягло димком. Мабуть, підгорали пиріжки. Але Антоніна Павлівна не помічала – гладила сина по голові.

– У Шейченка Віталія вже нічого не спитаєш, – сумно мовив Денис. – Він розбився на смерть. Сьогодні після уроків.

Рука Антоніни Павлівни мимоволі стислась у кулак – вп’ялась у волосся сина. Сповненими жаху очима мати дивилася на слідчого і капітана. Аркадій скривився від болю, зіщулився, наче чекав биття…

7

Надворі посутеніло, але вуличні ліхтарі ще не горіли. Подекуди світилися вікна у будинках, на проспекті мигтіли підфарниками і стоп-сигналами машини. Місто здавалося затемненим, поринутим у синій морок, чомусь тривожним, як у кінофільмах про війну.

Євген уявляв, що діялося в квартирі Апостолових після їхнього візиту: Антоніна Павлівна, вражена звісткою про смерть Шейченка, присікалась до Аркадія, чого приходила міліція, за яких обставин загинув Віталій… Звичайно, Аркадій затято відповідатиме – «нічого не знаю». Одначе у матері з’явилась підозра в його нещирості. Підозра міцніла й у них, оскільки друзі Віталія не були відверті.

– Заскочимо до мене, підіб’ємо підсумки, – сказав Бухов.

– Давай, – неохоче погодився Тополюк.

Вони піднялися на третій поверх, нікого не зустрівши ні на сходах, ні в коридорі. Звідкілясь долинало приглушене клацання друкарської машинки.

– Так… – Бухов видобув з кишені записника. – То що ми маємо?

– Загалом негусто, – озвався Євген. – Бірон і Апостол ніби граються з нами в піжмурки.

– Граються, – погодився слідчий. – У мене склалося враження, що вони знали, куди пішов Шейх після уроків.

– А я навіть упевнений в цьому.

– Чому ж не призналися? – Денис потягнувся до сифона, наточив у склянку води, випив. – Ти не хочеш?

– Ні. А не призналися… Напевне, бачили падіння Віталія, – припустив Євген. – І не бажають бути свідками.

– Вірогідно. Щоб не закинули їм, чому не втримали, не застерегли, – розмірковував Бухов. – Значить, сприяли… Звинувачення не з приємних для друзів, якими вважаються.

– А думка їхніх батьків? Врешті, матері Шейха? А ще є клас, товариші по спортсекції, – нагадав Євген Денисові.

– Так, осуду вони можуть боятися. І випускні екзамени на носі, – слідчий зиркнув на телефон, мабуть, чекав, що він от-от задзвонить. – Мене турбує Кривий. Дуже турбує.

– Факт: він, виявилося, не Віталієве марення.

– І зваж: якогось кривого бачила сусідка Римми Полякової поблизу будинку, звідкіля випав Шейченко, і світлоока жінка, бачила мати Апостолова напроти школи, де вчиться трійця, і неподалік їхніх будинків – у дубовому гаю. Випадковість чи?… – Денис втупився у Тополюка стомленими очима.

Євген гадав, що йому відповісти. Поділитися своїми здогадами? Вони не стануть відкриттям, бо слідчому теж спало на думку: Кривий стежив за дзюдоїстами. Хто він? Чи знайомий з юнаками? Чи справді це той Кривий, якого згадав перед смертю Віталій? Чому Апостол прикинувся забудьком на відміну од матері? Небуденні питання. Можливо, існує якийсь зв’язок між загибеллю Шейха і Кривим? Можливо.

– Слід розшукати Кривого за всяку ціну, – сказав Тополюк.

– Це твоє першочергове завдання, – кивнув Бухов. – Чогось він крутився навколо хлопців і їхнього житла. Навіть біля будинку Римми. І з нею необхідно зустрітись. А взагалі, Євгене, варто зібрати 10 «в» клас із вчителями і поговорити. Раптом щось спливе.

– Краще, напевне, без вчителів.

– Вірно: ніякого впливу і тиску, – слідчий присунув до себе телефон. – Подзвоню дільничному інспектору міліції їхнього житлового району. Часом не взяли трійцю на замітку?

Бухов дзвонив, розпитував, а Євген думав про справу. Відчував: серйозна розмова з Біроном і Апостолом попереду. Його здивували їхні кімнати. Наче близнюки: ліжка, письмові столи, магнітофони, полиці з касетами, гантелі, вирізки знімків спортсменів і закордонних джазових кумирів.

– Наші нові знайомі не мали приводів, – повідомив слідчий. – Зразкові юнаки і школярі, – розвів руками.

Бухов дістав чистий аркуш паперу.

– Давай запишемо, що маємо, які здобули факти по цій справі…

Лише опівночі Євген дістався свого гуртожитку – підвіз Денис «Москвичем». Вікна не світилися, тільки у фойє, де сидів черговий. Тополюк підіймався сходами на п’ятий поверх з почуттям людини, яка важко напрацювалася за день. Але від тієї праці сьогодні у нього не було задоволення – саме занепокоєння.

8

Вранці, після фіззарядки і купання в Бузі, Євген нашвидкуруч поснідав у буфеті й вирушив до відділу. Звідти збирався розшукати Кондрука Василя Львовича – тренера Шейха, і домовитися з ним про зустріч, а потім з Буховим навідатись до Римми Полякової. Вона саме повернеться з уроків. Зустрічатися з нею в школі не хотіли, щоб ні вчителі, ні учні не подумали поганого про дівчину.

Йому кортіло пройтися пішки до відділу: весняний ранок, трохи прохолодний, прозоро-світлий, наче кришталь, бадьорив, настроював на гарний настрій, відволікав од невеселих роздумів. Одначе Євген заспішив – сів у трамвай, щоб заощадити півгодини. Змигнуло двадцять хвилин – і вже центр міста. А за кілька хвилин Тополюк ступив у фойє відділу.

– Товаришу капітан, це ви займаєтесь нещасним випадком на проспекті Миру? – запитав його, визирнувши у віконце, черговий старший лейтенант.

– Я. А що? – зупинився біля перегородки.

– До вас відвідувачка. Он, – кивнув черговий.

Він озирнувся – біля вікна стояла дівчина у коричневому платті з сірим гіпюровим комірцем, мідноволоса, в окулярах. Кишені її чорного фартушка і рукава сукні оздоблені білими смужками. На підвіконні – коричнева сумка. Дівчина відразу когось йому нагадала… О, Римма Полякова! Її сірі очі, збільшені скельцями, напружено дивилися на Тополюка. А вона симпатична: пишне волосся спадало на плечі, ніжний, трохи видовжений овал обличчя, невеликий рівний ніс, повні губи, струнка, зграбна фігура.

– Ви до мене? – запитав Євген, роблячи крок до дівчини.

– Я… Римма Полякова, прийшла все розповісти, – дівчина зчепила пальці від хвилювання, й у неї зрадливо засіпалися губи. – Він через мене… Я не хотіла…

– Заспокойтеся, Риммо, – лагідно сказав капітан, беручи її сумку. – Ходімо зі мною. Я – оперуповноважений Тополюк Євген Матвійович, розслідую нещасний випадок.

Бракувало їй розплакатись у фойє. Чи сама вирішила прийти, чи хтось напоумив? Напевне, сусідка – привітна Ольга Кирилівна, повідомила. Молодець Римма, наважилась. А вони збиралися завітати до неї, поговорити. Добре, коли свідки приходять самі, розуміючи свій громадянський обов’язок.

Римма, ступаючи поруч, переривчасто, важко зітхала, гамуючи плач. Євген скоса зиркнув на дівчину – лице бліде, під очима темні півкола. Не спала. Звичайно, після жахливої події сон її не брав. А коли ще призналася батькам або їм сказали жінки, до кого приходив той хлопець, – наслухалась докорів…

Тополюк торкнув двері кабінету – замкнуті. Отже, його колеги – Олега Даревича – не було, мабуть, сидів у засідці на Клешню, який позавчора пограбував таксиста. Жестом запросив дівчину до кімнати, показав на стілець біля стола.

– Прошу.

Сів напроти неї, крадькома глипнув на годинник – 8.30. Добре, що поспішив, як відчував. А могла б не дочекатися його Полякова. Хм, не пішла до школи. З чим завітала? Чи допоможе слідству?

– Він через мене… – приречено, з болем знову повторила Римма. – Через мене… – і, затуливши обличчя долонями, глухо мовила: – Бо я не хотіла… – не стримавшись, схлипнула і заплакала: викотились з-під долонь сльози, закрапали на комірець.

Євген підвівся, налив у склянку води, поставив біля Полякової.

– Випийте, і вам зробиться легше, – співчутливо порадив.

Йому було шкода дівчини. В чому звинувачувала себе? У смерті Віталія? «Через мене…» Чого «не хотіла»? Тополюк не поспішав розпочинати розмову, чекав, поки вгамується. Підійшов до вікна, щоб не бентежити її. Навпроти, в торговельних залах універмагу, метушилися продавці в бежевих халатах – готувалися до роботи: розкладали товар по полицях, чіпляли на вішалки, розвозили по секціях у візках…

У шибці побачив: Римма спрагло, здригаючись, випила воду, зняла окуляри, повільно витерла їх хусткою, схлипнула, підперла скроню кулачком й відчуженим поглядом втупилась у стіну… А час збігає… Минуло п’ять хвилин її заціпеніння. Євген знав: деякі люди після збудження, потрясіння наче ціпеніли, заклякали в одній позі. Одначе не міг чекати, поки Полякова заспокоїться.

– Риммо, ви мене чуєте? – звернувся до дівчини.

Вона кивнула.

– Вас послали батьки?

– Ні, я сама. Я була вдома, коли ви до Ольги Кирилівни… Чула з коридора… – безвиразно, мовби автомат, відповіла.

– Чому ж нам не відчинили?

– Мені було… дуже погано. Я вчилася з Віталієм з першого класу. Він… він… – Римма затнулась і сором’язливо відвернулася.

У Євгена багато до неї запитань, але відчував – не слід квапитись. Бачив: дівчина сама все розповість, бо важко їй і кортить перед кимось відкрити душу, висповідатись. Він опустився на стілець. Намагався не дивитися на Римму, щоб не тривожилась. Хай оговтається, заспокоїться, збереться на думці, а тоді вже він і попросить розповісти докладніше про Шейченка, про стосунки між ними. І ті кілька хвилин мовчання, доки вона заговорила, видалися нескінченними.

– Віталій переслідував мене, – нарешті мовила Римма, не підводячи голови, крутячи в руках окуляри. – Хотів зі мною дружити, а я ні.

– Пробачте, чому?

– Він… він жорстокий. Якось я пішла на змагання і бачила його поєдинок. Суперник виявився слабкішим за Віталія, а він продемонстрував на ньому всі прийоми.

– У спорті це трапляється – набирають очки, – пояснив їй Тополюк.

– Але ж він переміг його під кінець «чисто», – заперечила дівчина. – Жорстокий: кинув того хлопця сторч головою. Потім лікар обмацував йому шийні хребці.

– Дзюдо – жорстка боротьба, – зауважив Євген. – А відколи Віталій почав переслідувати вас?

– З Восьмого березня. У нас був шкільний «вогник», і він запрошував мене на танці, провів додому, говорив про тренування, про свої виступи на республіканських змаганнях, про музику. Боже, про одне й те ж торочив, торочив… Нудь. Прощаючись, бовкнув: «Від сьогодні – ми дружимо». Я гукнула «ні!» і вбігла у під’їзд, – Римма начепила окуляри й відразу посуворішала.

– І часто Шейченко сидів на підвіконні?

– Часто. Віддасть «дипломата» своїм ад’ютантам – і до мого будинку, раніше за мене. Іду – вже сидить. Лякав, що стрибне, коли не погоджуся, – дівчина заплющилась і з відчаєм похитала головою. – Що я пережила… Одного разу, тільки ступила на ганок, чую страшний зойк і важке бухкання на дашок… Мені підломилися ноги, і я сіла, зомліла…

– Невже стрибнув? – недовірливо запитав Тополюк.

– Кинув целофанову торбину, напхану газетами і камінцями, – Римма розплющила очі, примружилась на капітана, закліпавши повіками, ніби щось згадувала.

Євген уявив, як це відбувалось, і в ньому ворухнулась неприязнь до Шейченка. Від такого жарту можна не лише втратити свідомість, а й посивіти.

– Розкажіть про вчорашній день. Почніть зі школи, – попросив дівчину.

Не бажав коментувати «експеримент» з киданням торби. Хай він залишиться на совісті загиблого. Далебі мертві не соромляться, не каються, не виправляють своїх помилок і не вибачаються. їхні вчинки, ніби відливки з металу, застигають надовго у пам’яті голим фактом. Справжня правда про небіжчиків – тільки у пам’яті, де ні красномовства, ні прикрашання.

Римма зітхнула, поправила окуляри. Чорна оправа їй не личила – робила старшою і суворішою.

– У школі нічого особливого… – стенула плечима й почала накручувати на палець хустинку. – Викликали до дошки, пояснювали новий матеріал, викаблучувався Мазун, але не дуже – боявся ШАБи.

– Кого-кого? – Євгена зацікавило екзотичне ім’я.

– ШАБи. А-а… – Римма зніяковіло усміхнулась. – Ша – Шейх, А – Апостол, Бе – Бірон. ШАБ – абревіатура їхніх прізвиськ. Після уроків я трохи затрималась у класі – розв’язувала Славкові Нечаю приклади з алгебри, а потім разом пішли додому. Славко ще здалеку помітив біля мого будинку Апостола і Бірона, попередив мене. Як мені не хотілося йти додому! Вже знала, що Шейх… У мене завжди стискалося серце, коли він сидів на підвіконні, – вона замовкла, гамуючи хвилювання, і кінчик її обов’язаного хустинкою пальця почервонів – скидався на дзьоба якогось птаха.

А Євген подумки відзначив: Апостол і Бірон знаходились біля будинку № 19 і, мабуть, бачили Шейха на підвіконні, бачили, як він… У такому випадку можна позаздрити їхній витримці і зробити висновок: вони завбачливо змовились не зізнаватися, що були свідками події. «Похвально» для друзів.

– Славко не проводжав мене до під’їзду, – заговорила Римма, і в її голосі забриніли розпачливі нотки. Євген зрозумів: зараз переповість головне. – Я відправила його додому. Хай не зустрічається з Біроном і Апостолом. Вони часто зло кепкували над Славком… Порівнялася з ними. Бірон глузливо вклонився мені й сказав: «Джульєтто, а де твій Ромео?» Ромео – на Славка. Проминула їх, мов то не до мене… Глянула на вікно – Шейх махає рукою… Подумала: боже, коли ж це скінчиться?! А Віталій співав під Пола Стенлі. На лавці нікого з сусідів – не довелося червоніти, і я збігла на ганок, далі у під’їзд і тут почула «ма!…», і щось гупнуло на дашок… У мене ледве не вискочило серце… – Римма притисла долоню до грудей. Потяглася до склянки – її рука тремтіла, і зуби дрібно цокотіли об скло, пила маленькими ковтками.

Напевно, Поляковій подобався Славко Нечай, тому, запобігаючи його приниженню, дівчина відправила його додому. Мабуть, трійця добряче збиткувалась з Нечая, а дати відсіч він не міг – дзюдоїсти. Безперечно, для Славка вони не були навіть товаришами, коли не гірше. По півдня в одному приміщенні. Всі умови для постійного цькування: глузи, кпини, різні капості… Може бути, що й погрожували йому. Отож у Нечая накопичувалася злість. Слід з ним побалакати, вирішив оперуповноважений.

– Пробачте, мені нелегко згадувати, – тихо мовила Полякова, уникаючи Євгенового погляду.

– Я вас розумію.

– Мені постійно чується його крик…

Хвилини збігали у мовчанні. Вже за десять дев’ята. І Тополюк запитав Римму:

– А далі? Ви вбігли до під’їзду…

– Я зараз… – дівчина перевела подих, мовби набираючись рішучості, і неквапливо почала: – Ліфт чомусь не працював. Підіймалася сходами. Проклинала його недолугі жарти. Дісталася четвертого поверху – Віталія у вікні не було. Подумала: зліз і сховався на п’ятому, щоб дужче пограти мені на нервах. Але мене ніби щось підштовхнуло до радіатора, і я стала на нього, визирнула… Ох, який жах!… – заплющила очі, захиталась, прошепотіла знеможено: – Через мене… через мене… Коли б погодилась, він би не сідав, не лякав…

– Не через вас, Риммо, вашої вини тут нема, – лагідно заперечив Євген. – А де Віталій подів свого «дипломата»?

– Бірон тримав обидва.

Значить, Біронський і Апостолов бачили падіння товариша і боягузливо втекли з місця події. Факт доведений. Розбрелися по домівках і сиділи, наче кроти, ані пари з вуст. Чому? Дивно: Бірон взяв із собою «дипломат» Шейха, не викинув, мабуть, не додумався або не сподівався, що цією справою займуться прокуратура і міліція. Отож не сподівався.

– Риммо, ви не знаєте, у Віталія чи… Як їх? Ага, у ШАБи нема кульгавого товариша, знайомого?

– Кульгавого… – замислено повторила дівчина. – Ні, нема… Стривайте, кульгавого хлопця я зустріла на сходах.

– Коли? Де? – зачувши це, Тополюк ледве не схопився на рівні.

– Вчора, коли підіймалась, а Віталій…

Євгенові перехопило подих. Невже Кривий? Той?

– Який він з себе? – якомога спокійніше запитав, щоб не виказати хвилювання.

– Високий, старший за ШАБ, чорнявий, з сірим ціпком.

Високий, чорнявий… Євген відхилився на бильце стільця. Зовнішні прикмети збігались із показаннями матері Аркадія (бачила напроти школи і в дубовому гаю), сусідки Римми – Ольги Кирилівни (біля бочки з квасом). І ось – в день падіння, ні – у хвилину падіння Віталія Кривий знаходився поруч – у під’їзді будинку № 19.

– А він не з вашого будинку?

– Я його вперше бачила.

Спокійно, Євгене, спокійно… Що було потрібно Кривому? Навідувався до знайомих? Але Римма досі жодного разу не бачила його. І світлоока жінка теж. Загадкова і підозріла особа. Складалося враження, наче він стежив за трійцею. З якою метою? Полював за імперіалом? Хотів зблизитися з хлопцями?… Безліч запитань і жодної достовірної відповіді.

– Риммо, де зустрічався ШАБ, крім, звичайно, школи, спортзалу? Були у них улюблені місцинки? – поцікавився Тополюк.

– Не знаю, – покривила губи. – Щоправда, якось Шейх запрошував мене в кафе «Дружба», але я відмовилась.

Кафе «Дружба» розташоване в центрі міста, на першому поверсі готелю «Поділля». Невже там збиралися? Варто перевірити. Ниточка перспективна: не запрошував би, якби не мав грошей.

– А коштовностей ви не бачили у Віталія?

Полякова глянула на Тополюка засмученими очима, здивовано звела брови, опісля взяла сумку зі стола, відкрила її і встромила руку всередину. Видобула пласку червону коробочку, простягла оперуповноваженому.

– Подивіться.

Євген натис на маленьку кнопку – кришка відскочила, і на рожевому оксамиті засяяв золотий вітрильник. Брошка! І ярлик з ціною. Ого, сума значна.

– Це я знайшла в сумці дев’ятого березня. Хтось підкинув, – пояснила Римма. – Батькам не показувала. Мені здається, Віталієва робота. Він того вечора, коли проводжав до під’їзду, загадково, багатозначно поглядав на мене.

Тополюк розглядав брошку. Коштовний подарунок і гарний. Якщо це справді від Шейха, то де він взяв гроші? Мати, ясна річ, стільки не дасть. Підозріло. Доконче треба з’ясувати. Римма Полякова розповіла чимало цікавого. Поступово починали вимальовуватись справжні образи Шейха і його товаришів. Євген глипнув на годинник – 9. Подзвонив слідчому прокуратури.

– Бухов слухає, – бадьоро пролунав у трубці голос Дениса.

– Привіт, Денисе Єгоровичу.

– О, це ти, Євгене. Доброго ранку. Розшукав тренера Кондрука?

– Не встиг. У мене Римма Полякова.

– Сама прийшла?

– Так.

– Рішуча дівчина. Пришли її до мене.

Власне, якби Євген одразу направив Полякову до Бухова, заощадив би свій час. Одначе про важливі факти з її розповіді дізнався б десь аж під вечір від слідчого, а вони могли знадобитися йому для розшуку щохвилини.

– Слухай, Євгене, означення «рейдери», – продовжував Денис. – Вичитав з енциклопедії у прокурора Носаківського. Дослівно: «Озброєне судно, що виконує самостійні бойові дії на морських шляхах з метою знищення суден противника». Красномовне визначення?

– Тобто морський розбійник, – підсумував Тополюк.

– Угу, – озвався слідчий. – А «шейх» з арабської – «старий». Рейдер – насторожує. А ти якої думки?

– Збігаються наші думки. Чи були у них підстави так називати себе?

По розмові Тополюк попросив Римму відвідати слідчого прокуратури Бухова Дениса Єгоровича, який чекає на неї, і повторити йому свою розповідь.