Текст книги "Нейтрино залишається в серці"
Автор книги: Віктор Безорудько
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)
4. НЕЙТРИНО, ТИ БУДЕШ ЗІ МНОЮ?
Диван мене зненавидів. Я ліг, щоб відпочити після того польоту в космос. Я ліг, щоб зібрати думки і намітити хоч якийсь план майбутнього репортажу, але все марно – пружини впиналися в мене з неймовірною силою. Я хотів якось заспокоїти їх – перевернувся зі спини на бік зовсім тихо, навіть сам не помітив, як це зробив. Я відхилив одну пружину так, щоб вона була вільною. Хвилина минула спокійно, але потім звідкись збоку на мене накинулися відразу дві пружини і почали смоктати мою кров. Все ясно – я програв бій. Підвівшися з дивана, я згадав пораду Інки і вирішив з’явитися на очі завідуючого відділом кадрів. Завідуючі кадрами наймогутніші люди на землі. Від них дуже часто залежить, чи будеш ти кадром, чи ні.
День кінчався, але я знав велику працьовитість завкадрами. Вони завжди пересиджують на роботі якихось там дві-три години. Це щоб усі бачили, які вони працьовиті. Бо що ж буде хорошого й показового, коли завкадрами йтимуть додому тоді, як і всі? Скажуть – відсидів у кабінеті сім годин і вважає себе вільним. Ні, ти сиди! Сиди та дивуй людей своєю працьовитістю і відданістю справі кадрів. Сиди.
Десь біля шостої години вечора я стояв коло кабінету завкадрами. Двері були оббиті сталевим листом (вітчизняна промисловість тепер випускає багато тонкого сталевого листа). Двері були пофарбовані в чорний колір. Це щоб підбадьорити тих, хто сюди заходить. У мене теж піднявся настрій. Я перед чорними дверима помацав себе за серце – чи на місці папірці. Потім постукав.
Тиша.
Я ще постукав. Але марно. Тоді я зрозумів – під сталевим листом глушитель – два шари повсти – це щоб жоден звук не проникав з-за цих дверей. Бо яка там буде робота, коли всі тобі слухатимуть, про віщо розмовляють у кабінеті.
Тоді я відхилив двері і запитав, чи можна зайти. У відповідь почув:
– Прошу!
Я, мабуть, дуже швидко зайшов, бо помітив, як людина за столом спритно сховала до шухляди папери. Цей захід цілком виправданий, бо, може, то заходить до кабінету якийсь шпигун? Та серед паперів я впізнав обкладинку популярного журнала, який друкує на передостанній сторінці кросворди.
Біля столу сиділа висока людина із зовсім лисою головою. Колись, у минулому сторіччі, про таких голомозих писали, що в них голова схожа на більярдну кулю. Тепер таке порівняння застаріло. Мабуть, тепер можна писати, що лиса голова схожа на футбольний м’яч. З-під окулярів дивилися на мене суворі рентгенівські очі. Безперечно, вони бачать мене наскрізь.
– Кореспондент? – запитав завкадрами.
Я таки не помилився у своїх припущеннях щодо рентгена.
Він довго вивчав моє відрядження. Він учитувався в кожну літеру, в кожну цифру.
– Посвідчення є?
Голос у завкадрами був дзвінкого натренованого тембру. У мою душу почав проникати страх. А що коли десь не ту літеру поставлено? Особливо ретельно він вивчав фотографію. Навіщо наклеюють на посвідчення такі малі фото? Треба принаймні втричі більші. Подивишся – відразу видно, чи ти, чи ні.
– Давно фотографувалися?
Я стояв струнко. Мене ще не запросили сісти. Я відрапортував:
– Вісімнадцятого травня одна тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостого року.
Погляд завкадрами пом’якшав – йому сподобалася моя поведінка. Нарешті він сказав:
– Сідайте. Документи в повному порядку. Це, між іншим, дуже рідко буває, щоб усе було в порядку. Значить, ваш журнал вирішив написати про наших космонавтів?
– Так.
Я намагався бути чітким у своїх словах. В такій обстановці взагалі не дуже хочеться розмовляти. В такій обстановці можна тільки відповідати на запитання.
– Ви ще не бачили їх? – запитав мене завкадрами.
Я відчув: офіційна частина вже закінчена і людина просто хоче по-людському зі мною поговорити.
– Ні.
– Шкода. Вони ж справжнісінькі люди. Цікаво, а як ви гадаєте, на них треба оформляти особисту справу?
– Неодмінно!
– А як? Як, я вас питаю? Як? Я всіх про це запитую, але ніхто не може мені роз’яснити, як це зробити. Хотів уже до уряду звернутися, але поки що утримуюся. Треба такі питання вирішувати на місці.
Я хитнув головою. Мовляв, цілком поділяю таку розумну думку.
– Коли б то були машини, все вирішилося б дуже просто – завели б інвентарний номер і, будь ласка, – оформили. А то ж люди.
– Так. Складна проблема. – Я навіть потер лоба, мовляв, дивіться, завкадрами: я теж думаю над цією клятою проблемою.
– Бачите, як мені доводиться скрутно, – довірливо поглянув на мене завкадрами. – Ну, а коли я заведу особисту справу на отих напівлюдей-напівроботів, що я напишу в графі номер п’ять. У них же паспорта немає.
– То випишіть їм паспорти, – рішуче порадив я.
Вперше на обличчі завкадрами з’явилася усмішка. Власне, не усмішка, а якось через силу трохи скривилися тонкі губи. Він підвівся з стільця і відразу став маленьким, низеньким чоловічком. Для більшої солідности він сидів на високому стільці.
– Звуть мене Карпо Карпович Чубарик, – відрекомендувався він. – Сподіваюся, нам часто тепер доведеться зустрічатися.
– Чубарик короткими ногами ступав широко, широко. – Пробував. Розумієте? – пробував. Але паспортний стіл категорично заперечує. Скажіть, хіба це не бюрократизм? Наші людино-роботи представлятимуть на іншій планеті людину і раптом виявиться, що вони якісь безпаспортні літуни. Уявляєте? А коли і там їм доведеться зайти у відділ кадрів? А я глибоко переконаний, що коли там є цивілізація, то є й відділи кадрів. Інакше людство існувати не може. Ну, от зайшли вони туди, а документика немає. Що їм робити? Повертатися на Землю? Або ще: їм там доведеться влаштовуватися на постійне місце проживання. А хто пропише безпаспортних літунів? Хто? А може, там подумають, що вони з тюряги. Навіть до готелю їх не пустять без документа. Це не дрібниця. Документ – то найголовніше, коли ви хочете знати. І на Землі, і на інших планетах також. Без документа немає людини. Тільки документ у наш час відрізняє людину від тварини. Так?
Хто може не погодитися з цим фундаментальним відкриттям у біологічній науці? Ану, хто?
Звичайно ж, Чубарик не курить. Така людина мусить берегти своє здоров’я для суспільства. Але я наважився попросити дозволу запалити. Чубарик великодушно дозволив.
– Т-а-а-к, – багатозначно мовив я, – на все це треба зважати.
– А от Карась – ні. Карась не хоче зважати. Ви ще не були в нього? Вам важко зараз про це говорити. Що каже Карась? Карась сміється. Стою я перед ним, викладаю свої думки, а він сміється. Ніби перед ним Тарапунька та Штепсель чи сам Аркадій Райкін стоїть. Він, наприклад, запитує мене, а який рік народження ви поставите в паспорті роботам? Я відповідаю, що це дуже просто – нинішній рік поставимо. А що напишете в графі про їхню освіту? Це теж не проблема. Можна написати, що в них освіта вища нижчої. А чи вони одружені? Смішно, правда? Звичайно, не одружені. Все можна написати. І документ від цього тільки виграє. Тут ніякого тобі окозамилювання не буде. А він сміється. Що я сказав смішного?
– Справді.
Мабуть, у мене дуже блищали очі. Чубарик, напевно, помітив, що я ледве живий, що мене скоро задушить сміх. Він махнув рукою і сказав:
– У готелі вам місця не дали? Ви у Капусти?
– У Капусти.
– За два дні у нас форум учених. Обговорюватиметься питання про виховання космонавтів. Учені приїхали. Та вони поїдуть. Тоді й переселимо вас у готель. А перепустку я вам оформлю завтра.
Я підвівся, щоб іти. Але мене жестом посадив на місце Чубарик.
– От що, молодий чоловіче. Є така думка – все. що ви напишете, покажете мені. Це буде тільки на користь справі. Так, до побачення.
Він навіть не запитав моєї згоди. Він просто наказав мені. Треба було зараз же вибухнути гнівом. Треба було сказати все, що я думав про цього чоловіка. Але я мовчав. Я мовчав, бо у мене не було ще перепустки. Я покірно схилив голову, на знак згоди, і тихо причинив чорні залізні двері. Потім у скверику я сів на лаву і довго сміявся.
Пізніше мені сталі відомі деякі епізоди з життя Чубарика. Три роки тому він працював завідуючим відділом торгівлі Чмихалівської райспоживспілки. Коли прийшла директива уцінювати залежалі товари, Чубарик вирішив удосконалити цей чудовий захід. Він уцінював ті товари, якими цікавився дехто з районного начальства. Таким чином дуже швидко декотрі дружини декотрих відповідальних працівників мали можливість одягатися з великим смаком, зберігаючи бюджетні нагромадження своїх чоловіків.
Хтозна, скільки б ще тривало те загальне піднесення і процвітання, коли б цьому не зашкодив один кмітливий ревізор. Одне слово, Чубарик позбувся роботи в торгівлі. За вимогою прокурорші його не притягнули до відповідальности. А її чоловік та ще дехто з районного начальства домігся того, що Чубарика не вилучили з номенклатурної орбіти – людина ж стільки зробила для піднесення загального добробуту! І Чубарик потрапив до науково-дослідного інституту. Ще й тепер оті чмихалівські дами, зустрічаючи Чубарика, багатозначно усміхаються йому, а деякі навіть моргають та ворушать брівками.
Я сидів на лавочці в скверику і сміявся, цілком виправдовуючи точне народне прислів’я, в якому мовиться, кого саме впізнають по великому сміху. І саме тоді, коли я мало не луснув від сміху, на мене впала велика тінь. Тінь упала й не рухалася. Вона ніби придавила мене. Я підвів голову.
Навпроти мене стояв високий чоловік із статурою борця півважкої категорії. Він дивився на мене з суворою цікавістю. Підкоряючись його поглядові, я підвівся. Борець півважкої категорії раптом посміхнувся і сказав:
– Високий? Так, ви височенький. Стрункий? Ви стрункий, юначе? Так, так – стрункий. У квітчастій тенісці? Так. Кирпатий ніс? У вас, юначе, ніс кирпатий?
– Трохи є. Але...
– Волосся руде. У вас руде волосся?
– Кажуть.
– У вас подвійне ім’я Вадим і Тигр. Так? Тоді все ясно. Ходімте, Вадиме-Тигре, їсти тараню, яку ви сьогодні врятували. Ви тараню любите?
– З пивом?
– Тільки дикуни їдять тараню без пива.
– То ви і є... – запитав я.
– Він самий. Не схожий, правда?
– Чому ж.
Кілька кроків ми йшли мовчки. Карась читав листа від Золотого Зуба. Він поклав листа до кишені, поглянув на мене і сказав:
– Мій Варяг зробив такий висновок: «Ти, тату, просто нікчемний чоловік. Ми сьогодні з Тигром літали в космос. Ох, було цікаво! Ох, що ми там бачили! А ти не вмієш літати. Мені б, – каже, – такого тата, як Тигр». Швидко ви вмієте підкоряти серця.
– Одне маленьке серце...
– Для початку й цього досить. А ви знаєте, Інка й досі сміється. Вона каже, що татко просто позбавив її можливости взнати всі радощі життя – він її ніколи не шмагав паском, не ставив у куток і не називав істотою. До такого висновку прийшла Інка після зустрічі з вами. Може, ви розповісте мені деякі подробиці?
– Я не можу цього зробити, – сказав я. – Бачите, коли я розповім деякі подробиці, то розголошу таємницю врятування тарані. А мені цього не хочеться робити. Хай ваша дочка зробить такий крок.
У кімнаті було затишно. Дивна річ – одна стіна голуба, друга жовта, третя малинова, а четверта зелена. Всі кольори бліді, ледве виразні. Але яку гармонію кольорів вони створювали. Сторіччями люди віддавали перевагу білому кольору, а тут одразу ціла гама. На стінах тільки один портрет якоїсь жінки, намальований грубими мазками. Жінка задумливо дивилася сумним поглядом. І раптом вона ожила. Вона заговорила:
– А, ви знайшлися, Тигре? Дуже приємно. Знаєте, я ніколи не думала, що тигр може завітати до нас у Чмихалівку, – сказала жінка.
– Просто ви не знали, що сучасні тигри люблять тараню, – пожартував я.
Жінка простягнула маленьку, дуже ніжну руку:
– Марія Іванівна.
У неї були сірі очі Зюзі-Музі. Такі ж великі. І такі ж глибокі. Ми сіли до столу. Пляшки з пивом вкривала паморозь. Тараня лежала на тарілці, хизуючись чорними спинками.
– Поки що я не мав наміру запрошувати кореспондентів. У нас гаряча пора. Але для вас – виняток. Просто ми з вашим редактором разом кінчали десятирічку і я не міг йому відмовити. Але, я думаю, що…
– Ви думаєте, що я не поспішатиму писати свій репортаж?
– Так.
Карась пив маленькими ковтками холодне пиво і смачно жував тараню. Він спершу бив тараню об стіл – єдиний, давно перевірений засіб змусити цю рідкісну рибу легко розлучатися з власною шкірою. Потім відламував голову, здирав шкіру і їв спинку. Чорну і смачну.
Карась раптом запитав:
– Сподіваюся, після зустрічі з Чубариком у вас не виникло бажання дременути від нас?
– Ах, Марку. Що це за вирази – «дременути»? – докірливо вимовила Марія Іванівна. Вона пила пиво, але з презирством дивилася на тараню. – Ви знаєте, Тигре, він просто нестерпна, невихована людина. Він псує мені дітей такими виразами.
– Гаразд, гаразд, Маріє. Цього Тигра вже зіпсувати не можна А ви знаєте, мені доведеться з вами радитися. Зараз ми стоїмо перед проблемою, об яку розлупимо свої лоби.
– Фі – «розлупимо»... – презирливо скривила губи Марія Іванівна. Дуже красиві губи. Може, надміру чутливі.
– Так, саме розлупимо. Нам треба...
– Марку, прошу тебе не говорити про свої вічні проблеми. Знаєте, Тигре, у нас тут така нудота. Хочеться від вас почути, що там зараз у столиці нового? Що в театрах, у кіно, в магазинах?
Я намагався яскраво і ясно змальовувати сучасне становище на фронті культури й торгівлі. Мабуть, таки я досягнув мети.
– Як радісно там живуть люди. А у нас тут... – вона махнула рукою і пішла сумувати в іншу кімнату.
– Так, так. У нашій Чмихалівці, певне, тільки мені одному весело. Я мушу звертатися до вас за порадою...
Але в цю мить відчинилися двері і в хату залетів вихор: до мене мчав Зюзя-Музя.
– Дя, ти у нас. А я тебе скрізь шукаю. Давай полетимо знову в космос.
– Послухай, Варяг, я не дозволяю тобі сьогодні літати. Спати вже пора, – сказав Карась.
– Тату, тату, ти мовчи... – хлопчина вимовив це з гіркотою. – Я можу виспатися в ракеті. Поїдемо, га?
Зюзя-Музя сидів у мене на колінах і гриз тараню. Я довго переконував його, що ми зараз не можемо здійснити політ – не підготоване пальне для ракети, зіпсувалися двигуни, не готові стабілізатори. І, крім того, нас тут троє, а кабіна вміщує тільки двох.
Зюзя-Музя пішов спати. Ми допили останню пляшку пива.
Мені здалося, що професор нарешті скаже, якої саме поради від мене чекає. Коли б він мав хоч маленьке уявлення про мої знання з точних наук, він не запросив би мене пити пиво і їсти прозору тараню. І не подумав би, що я можу щось путяще радити.
Раптом у кімнаті спалахнуло сонячне світло. Воно засліпило мені очі, і серце моє, загартоване на фізкультурних майданчиках і у водних басейнах, серце моє почало битися, як у горобця, коли він потрапить до дзьоба шуліки. Ввійшла Інка. Вона не хотіла, щоб моє серце зараз вистрибнуло з грудей – вона сіла біля тата і сказала:
– Тату, ти віриш, що він кореспондент? Я – ні.
– Чому? – запитав я.
– Тому, що кореспондент повинен сидіти та писати. А він пиво п’є. Як би я хотіла бути кореспондентом! Тату, чому ти мене не навчив?
– От і маєш. Ти ж учора казала, що твоя мрія здійснилася: закінчиш харчовий інститут, будеш усе життя безкоштовно їсти на фабриці цукерки.
– «Ракові шийки», – уточнила Інка і подивилася на мене насмішкуватим поглядом. – Ну, так треба вам блат чи обійшлося?
– Інко, що це за розмови? – Карась суворо поглянув на доньку.
– Ти нічого не розумієш. Ходімо, Вадиме. Ви ж не знаєте, що зараз надворі робиться. Ходімо.
Карась підвівся. Він підійшов до мене і сказав:
– Дякую вам. Дуже дякую.
– Це за віщо? !
– Ви не задали мені жодного запитання.
Не знав професор, як мені хотілося запитувати. Коли б не тараня, коли б не пиво, запитання сипалися б, як пісок з торби.
– Інко, зачекай хвилину. Мені треба порадитися з Вадимом. Ви дозволите вас так просто на ім’я називати? Так от, у мене прохання до вас: подумайте, яким повинен бути наш сучасник. Наша молода людина двадцятого сторіччя. І потім – запрошую вас завтра на засідання наукової ради.
На вулиці вирувала весна. Медом пахли клени, сипали на землю лушпайки каштани. Їхні липучі бруньки вже набрали повні жмені сонця.
– Вам подобається у нас? – запитала Інка.
– Надзвичайно. Чому я не фізик, чому не літаю?
– Мені подобається ваш рудий чуб. Можна до нього доторкнутися?
Вона не чекала моєї згоди. Вона розкуйовдила мій рудий чуб, напевне сподіваючись, що він таким і лишиться. Але я знаю всі властивості свого чуба. Я труснув головою, і він набрав попереднього вигляду.
– Скажіть, ви дуже щасливі? – несподівано запитала Інка.
– Зараз?
– Взагалі.
– Мабуть, щасливий. А вам як здається?
– Я це зрозуміла ще у вагоні. А я – ні.
– Не вірю. Мені здається, що щастя зробило вас такою...
– Якою?.. Може, скажете, гарною? Не обдурюйте мене. Я мріяла стати кіноактрисою. Правда, інтересно? А хіба зараз є така дівчина, яка б не мріяла про це? Шаблон. Потім зрозуміла, що для кіноактриси у мене дуже гострий ніс. Справді думаєте, я вчуся заочно у харчовому інституті, щоб їсти «Ракові шийки»? Я набрала повно балів у геологічний, а за конкурсом не пройшла. Мене зарахували до харчового. Ви танцюєте?
– Колись пробував.
– Підемо в Чмихалівку завтра. Там будуть танці.
– Ви часто туди ходите?
– Тепер з вами ходитиму, коли ви погодитеся.
– А тато пустить?
– Тато пустить. А мама – ні. Я дала слово до двадцяти років її слухати.
– А скоро мине строк?
– Ой, ще не скоро. Але я вмію все робити так, щоб мама не сердилася. Я просто питаю дозволу в тата. А коли він: мене посилає до мами, я починаю з нього глузувати. Я кажу йому, що він уже поліз під закаблука і сам нічого не вартий. Тоді тато мені каже: «Йди вже швидше від мене, а то я тебе зараз зажену під закаблука». Або я вибираю таку хвилину, коли тато взагалі не чує нічого. Він думає. Тоді я його попрошу. Він махне рукою – і все. У вас, у столиці, багато гарних дівчат?
– Багато. Але сьогодні я переконався, що Чмихалівка може з столицею позмагатися.
– Жартуєте.
– Справді. Мені, наприклад, дуже хочеться зараз переселитися в Чмихалівку.
– Мабуть, подобається жити в Капусти?
Я розповів їй про підступні дії Капустиного дивана. Вона сміялася. Вона дуже гарно сміялася. Відкидала голову назад, і тоді мені хотілося взяти її в долоні, її чудову голову з полум’яним волоссям.
– Тут у вас, мабуть, багато солов’їв? – запитав я.
– Царство.
– Я ніколи не чув, як вони співають у лісі. Послухаємо?
– І ще є у нас така маленька пташка. Вона щебече дрібно і весело. Кожного літа вона живе на клені. Я вас познайомлю з нею.
– А вона не злякається?
Мені хотілося, щоб Інка сміялася.
Ми попрощалися тоді, як скибка місяця нависла над вербою.
Я йшов до будинку Капусти і мріяв. Я дивився на зірки і мені хотілося, щоб вони зараз зникли з неба. Щоб лишилася тільки одна – та, що світить найяскравіше. Щоб разом з її світлом злетіло у всесвіт всемогутнє нейтрино. Нехай воно пройде крізь розпечену плазму сонця, хай загартує його холодна краса Місяця, хай воно облетить усі галактики і потім, стомлене, повернеться в моє серце і там лишиться навіки.
Я потихеньку зайшов до кімнати. Капуста спав. Дуже обережно я ліг на диван. Пружини доброзичливо поставилися до мене. Вони не сердилися.
А може, їм стало шкода закоханого?
5. РОБОТИ, ОЦЕ ВИ ТАКІ?
До конференц-залу я прийшов раніше за всіх. Я мав намір подумати над своїм репортажем. В ньому я напишу: зал був суворий, простий і світлий. Попереду – на невеличкому помості – стіл і крісла. Біля стіни шафа, завішена малиновими плисовими Гардинами. Стіни, стеля, підлога з водянистої пластмаси, меблі – з мореного дуба. Я напевне там напишу, скільки ці стіни чули величних промов, суворих математичних розрахунків. Скільки тут було перетворено гіпотез на стрункі теорії, а ті стрункі теорії підкреслено не менш чіткими розрахунками та формулами.
Я сів біля вікна. Думка про репортаж кудись зникла. Я спробував уявити зараз Золотого Зуба, але він чомусь не уявлявся. Тоді я зрозумів. Усе прогнала від мене Інка. А за яким таким правом вона пронизала моє серце? Навіщо вона там потрібна? Адже я прибув сюди не закохуватися, – для цього місця скрізь досить. Я прибув сюди, щоб порадувати читачів журнала розповіддю про чудових людей науки. І раптом – Інка.
Геть!
Згідно відомих мені документів, опублікованих у періодичній пресі, всяке кохання з першого погляду легковажне. Воно не відповідає сучасним морально-етичним вимогам і кодексам. Це коли кожен буде закохуватися з першого погляду, то всі люди просто перекохаються і знищать оте святе почуття. Коли його знищать, тоді геть зникне з лиця землі література та мистецтво. Тоді в кіно будуть демонструватися тільки хронікально-документальні фільми, і люди почнуть від нудьги хворіти на артеріосклерозу в двадцятирічному віці. Не можна так. На можна закохуватися з першого погляду.
Для справжнього кохання потрібно подивитися дівчині у вічі не менше як тричі. Треба, щоб об’єкт кохання був високорозвинутою істотою (знову істота), щоб він займався суспільно-корисною працею, щоб він мав певну норму клітин у мозку і любив літературу, мистецтво і бажано – камерну музику. (Об’єкт кохання не може співати романс «Черный кот»). Ще бажано, щоб об’єкт кохання перевиконував норми виробітку, жив у будинку, який бореться за звання будинку комуністичного побуту, голився чи робив зачіску в перукарні, яка бореться за звання кращої перукарні району. А що таке Інка, оця дівчина, тоненька, з сірими очима, гострими зубами і швидка, немов нейтрино? Що вона за одна, щоб з першого погляду так нахабно вдертися в моє серце і витиснути звідти все, що там назбиралося протягом мого життя?
До залу зайшло два чоловіки в суворих чорних костюмах. Обидва сиві. Обидва в окулярах. Тільки один тримав голову високо, ніби намагаючись розгледіти якусь наукову таємницю, заховану на стелі, а другий таку таємницю шукав на підлозі – він опустив свою голову так низько, що закрив підборіддям вузол галстука. Вони, чемно хитнувши головами, привіталися до мене. Я їм відповів, теж нахиливши голову. Нахаба! Ти встань та привітайся, вклонися їм. Може, то люди з світовим ім’ям! А то вони можуть подумати про мене, ніби я молодий вчений, який знищує теорію Ейнштейна, або вже відкрив нову зірку на небі.
Потім до залу зайшов веселий і щасливий дідок – низенький, маленький, підтягнутий, як солдат другого року служби. В таких дідусів немає віку. Роки не лежать на їхніх спинах. У них молоде серце з старою склерозою.
Слідом за дідусем прийшла Інка. Вона одягнула голубу сукню. (В штанях з’являтися жінкам серед вчених мужів не можна
– таку легковажність не прощають. Адже тут не танцювальний майданчик і не стадіон!) У голубій сукні вона ще дужче нагадувала нейтрино. Шкода, звичайно, що жоден вчений ще не бачив те нейтрино, але мені здається, що воно повинно бути голубим. Інка сіла поруч зі мною.
– Можна? Я не заважатиму?
– Я дуже радий, що ви прийшли.
– Чому?
– Будете моїм гідом серед цих хмарочосів науки.
– Ви дуже сподобалися батькові, Вадиме.
– А вам?
Це питання було зовсім недоречне. Навіть нахабне. Навіть безглузде. Бо як це я можу їй сподобатися? Навіть дивно було б, коли б я комусь міг подобатися. Взагалі, я вже помітив – у присутності гарних дівчат я завжди говорю дурниці.
Інка сказала:
– Зюзя-Музя просто закохався у вас.
– Це теж перемога. Знаєте, діти вміють краще, ніж дорослі, довіряти свої серця хорошим людям. Бачите, я іноді говорю мудрі речі.
– Шкода, що я не дитина.
– Інко, це вам так здається. Побудьте дитиною ще трішки.
Я ніби досягнув мети – усмішка не давала Інці зімкнути уста.
– Слухайте, Інко, давайте на «ти», – запропонував я.
– Давай.
– О’кей! Ой, Інко, хто ж ото прийшов? Поглянь, та то ж сам Прюст!
Високий худорлявий чубатий чоловік ішов поміж рядами крісел і вклонявся в обидва боки. Здалеку мені здалося, що його довгий, загнутий донизу ніс чимсь нагадує італійську гондолу.
– Тато казав: він виявив бажання допомогти вставити душу нашим роботам. Послали запрошення письменникам, всі відмагалися, а Прюст напросився сам.
Вірний раб Музи, відмінний вершник Пегаса, романіст, драматург, поет, кіносценарист розгублено дивився навколо себе. Він шукав місця. Вільних крісел було багато, тому Прюст так одразу не зміг зорієнтуватися. Він сів у першому ряді і поклав на коліна великого, як скриня, портфеля.
– Ти віриш, Інко, що він геній?
– Вірю.
– Я теж. Знаєш, коли генії ще живі, – їх не дуже читають і визнають. Але ;коли вони помирають – тоді всім стає ясно, що вони геніальні. Правда ж, це здорово – ми після смерти зникаємо, а генії народжуються?
Інка дивилася на мене розгублено. Вона не вірила, що я можу проголошувати такі афоризми. Та коли б я сам на себе подивився збоку, то теж дійшов би до висновку, що наукове оточення на мене дуже позитивно впливає. Людина таки є продуктом середовища.
– Глянь, Вадиме. Піфагоренко-Волоцюга прийшов.
Дебелий стариган у жованому сірому костюмі йшов, високо
тримаючи велику сиву голову. Він ні до кого не вітався. Мабуть, забув. Він, напевне, був гордий і самовпевнений, оцей Піфагоренко-Волоцюга.
– А отой, у синьому костюмі. Павло Петрович Левандовський. Правда, гарний?
Як це розуміти – гарний? Мені він здається зовсім негарним. Він ніс із собою дуже багато чорного кольору – очі чорні, брови такі ж, та до того занадто широкі. Волосся, старанно прилизане за допомогою якогось мастила, теж чорне. Шкіра на обличчі смугляста. Одягнутий у занадто синій костюм. Мені чомусь стало боляче – Інка дивилась на нього із захватом. Цікаво, що їх зв’язувало? Мені навіть здалося, що з появою чорнявого чоловіка настрій у Інки змінився. Левандовський осібно, досить чемно привітався до Інки. Навіть ледь помітно усміхнувся.
Потім з великою групою науковців до залу зайшов Карась. Сірий спортивний костюм дуже пасував до його могутньої статури. Карась весело вітався до всіх. Нас з Інкою він також помітив і підморгнув нам. Карась і з ним ще чотири вчених зійшли на поміст і сіли до столу.
– Прошу уваги. Розпочнемо роботу. Дозвольте мені коротко розповісти про суть проблеми, яку ми зараз маємо обговорити. Оскільки тут присутні кілька товаришів, яким нічого не відомо про наші наукові прагнення, й серед них – письменник Микола Костянтинович Прюст, дозвольте мені розповісти все з самого початку.
Професор дуже стисло розповів про те, що два роки тому в сузір’ї Лебедя відкрито нову планету Ікс. Надчутливі наземні космічні радіостанції прийняли з неї сигнали. Розшифрувати їх не вдалося, але цілком ясно – посилали їх розумні створіння. Уряд підтримав клопотання вчених і є ухвала надіслати на планету ракету. Керуватимуть ракетою роботи, бо ми ще не )маємо можливости забезпечити життя людини в польоті, який триватиме сто років.
Ні, Карась не природжений промовець. Він не вмів володіти жестами. Він навіщось недоречно махав лівою рукою. В кінці промови він сказав:
– Завдання нашого інституту – підготувати космонавтів-роботів, які мають здійснити політ і системою сигналізації, що поєднує в собі радіо та промені лазера, вони передадуть на землю свої спостереження. Вам відомо, що деякі країни вже робили спробу надсилати кібернетичні устаткування на інші планети. Але особливого успіху це не принесло. Ми одержали тільки підтвердження наших припущень. Але нової інформації машини не дали. Ми ж маємо надіслати ,на планету Ікс розумних, здатних
самостійно мислити роботів. Щоб розумні істоти планети Ікс мали якесь уявлення про людей Землі, ми виготували роботів ось такими.
Карась відсунув плисову завісу, і я вперше побачив тих людей, котрих, як твердив Капуста, зробили в майстерні.
Праворуч стояла дівчина. Вона була в голубій сукні. Голова гордо піднята догори. Кирпатий ніс, трохи товстуваті губи. Русяве волосся пасмами лягало на плечі.
– Чудова дівчина, правда? – запитав я.
– Тобі подобається?
– Дуже.
– Залицятимешся до неї?
– Неодмінно.
– А подивися на чоловіка. На кого він схожий?
На сцені стояв другий Левандовський. Йому тільки трохи менше дали чорного кольору. Це щоб люди на другій планеті не подумали, ніби в нас тут такі вже всі смуглясті та чорнобриві.
– Нам вдалося моделювати людський мозок. Наші роботи здатні не тільки запам’ятовувати і передбачати, вони здатні до самостійного мислення. І, можливо, тільки одне відрізняє їх від людей – невміння почувати. А без почуттів, без емоцій людину уявити не можна.
Ефект, викликаний появою роботів, був надзвичайний. Мені було видно профіль Прюста. Він витягнув тоненьку шию і голова його повисла, ніби кудлатий звір. Він вихопив з портфеля блокнота і почав писати. Мабуть, занотовував враження від зустрічі з роботами.
– Наші роботи мають ще одну властивість. Вони сприймають імпульси людського мозку і цілком їх відтворюють. Молекулярний апарат роботів може перехоплювати риси характеру, поведінки, естетичні смаки, мрії людини. Така властивість молекулярного мозку дає нам можливість повністю передати властивості однієї людини нашому роботові. Звичайно, можливості робота поки що трохи обмежені. Але зважте – це перші наші немовлята.
Карась зробив велику паузу. Він втомився, оцей чоловік з статурою атлета. Він, мабуть, не любив виголошувати довгі промови.
– Наше завдання зробити роботів цілком сучасними людьми. Нас не турбує проблема опанування роботами точних і гуманістичних наук – ми вже маємо записаний на магнітофонну плівку повний курс лекцій з першої класи і до останнього курсу політехнічного інституту. Нас турбує інша проблема – ми повинні надати роботам риси нашого молодого сучасника. Ми хочемо, щоб на іншій планеті роботи цілком представляли нашу сучасну (молоду людину. Цьому питанню й присвячена конференція.
З доповіді я довідався, що роботи зроблені з особливого пластика, надзвичайно стійкого і міцного. Живляться роботи енергією світла. Мінімальна кількість світла забезпечить повноцінну діяльність робота на дві доби. Як тільки будуть зняті запобіжники – роботи почнуть своє свідоме життя. Єдина вада – робот має одержувати тільки позитивну інформацію та позитивні пізнання. Його не можна переконувати в тому, що він має помилкові погляди на речі. Це робить проблему дуже відповідальною. Тільки живий еталон, живий зразок може настроїти робота, передати йому помисли, думки і прагнення.
– Інко, я заздрю їм.
– А я ні.
– Я полетів би на невідому планету.
– І звідти писав би до журнала репортаж?
– Звичайно.
– А я їстиму «Ракові шийки» на кондитерській фабриці? Слухай. Це професор Піфагоренко-Волоцюга.
Професор пішов до трибуни зиґзаґами, ніби не існувало тієї істини, що найкоротша лінія – пряма. Перехилившись через край трибуни, він дивився в зал і ворушив бровами.
– Я мушу сказати. Я обов’язково зараз скажу, що вся оця справа з робото-людьми мені не подобається. Навіщо? Навіщо, я вас питаю? Треба було зробити звичайну машину – і все. І все? Ні – не все. Треба було дати машині програму. Навіщо оці метафізичні балачки про якусь душу для роботів? Я вас про це питаю? Питаю. Ми вчені? Так. Нам властиві ідеалістичні погляди? Я вас питаю – властиві? Ні, не властиві. Для чого оці розмови про характер? А що це таке – характер? Це щось літературне. А ми фізики. Ми фізики? – Він зупинився на цьому запитанні і довго читав короткозорими очима якогось папірця. Папірець, мабуть, був не той. Він витяг з кишені цілу купу інших і почав шукати. Нарешті потрібний папірець потрапив до його рук. Він грізно ним потрусив у повітрі і сказав: – Ми не алхіміки, хотів я сказати. Ми матеріалісти. Вміємо ми логічно мислити? А мій шановний колега забув про цю логіку. Забув? Забув. Карась хоче здивувати живі створіння планети Ікс. А чи існує така планета? Хто її бачив, таку планету? Це тільки припущення. А що таке припущення? Астрономи доводять, що вона є. Є? Де є? А оці сигнали – міт. Міт? Їх розгадав хтось? Хто? А може, сигнали подають кажани. Кажани? Кажани. У них є така апаратура. А може то миші велетенських розмірів. Може? Або мурахи. Мурахи? Так. Вони колись трохи не заволоділи нашою землею. Подужайте, яке буде уявлення в летючих мишей про людину Землі? Я ще щось хотів сказати. Але на цьому кінчаю.
