Текст книги "Нейтрино залишається в серці"
Автор книги: Віктор Безорудько
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)
Віктор Безорудько
Нейтрино залишається в серці
Не дуже науковий, трохи фантастичний сатиричний роман
1. НІЯКИХ СЕНСАЦІЙ!
– Наближається подія всесвітньої ваги. Скоро наш старий світ трусоне так, що з нього посипляться перестиглі груші.
Я стояв на м’якому килимі і слухав. Слухав і намагався зрозуміти – а яким чином усе це мене стосується? Редактор нашого журнала любив робити з мухи Ейфелеву башту. Ще він любив надто гучні порівняння. Про груші – це він загнув. Які там перестиглі груші? Він говорив, а золотий зуб блищав. Блищав, як самотня зірка на похмурому осінньому небі.
– Ніяких сенсацій! Усе треба зробити дуже спокійно, – правиця редактора полетіла вгору. – Професор Карась здійснить мрію вчених багатьох поколінь. Але ми повинні виступити спокійно, без крику. Без сенсацій.
У редакції ми всі знали, що наш Золотий Зуб переконує себе в цьому все життя.
– Ми виступимо перші. Я попереджаю тебе, що Карась робить одній особі послугу. Він дозволяє кореспондентові нашого журнала бути присутнім під час підготовчих робіт. Отже, ти матимеш виняткові умови.
– Цікаво, кому Карась робить таку послугу? – запитав я.
– Це не має значення. Ти поїдеш і напишеш репортаж. Такий репортаж, щоб його передрукували всі газети й журнали. Щоб у всьому світі передрукували. Сподіваюся, тобі все ясно?
Мені було ясно. Я дивився на свого редактора – похмурого, тендітного чоловіка, з великою головою і золотим зубом. Крісло поглинуло його, немов трясовина. Голос у нього був твердий і впевнений. Такі голоси мають усі редактори в світі.
– Уперше на невідому планету полетить людина-робот, – трясовина виштовхнула редактора; змахнувши руками, він полетів по кімнаті; його довгі ноги згодилися б провінціальному листоноші, – і ми першими напишемо про це! Уявляєш? Ти можеш уявити чи ні? Увесь журнал про політ! І обидві обкладинки! Тридцять фото! І щоб ніяких сенсацій!
А що я розумію в сучасній астронавтиці? Нічого я не розумію. Треба вивчати? Звичайно, треба. Але щоб закони фізики та вищої математики лишили якийсь слід у моїй сірій речовині, потрібно щонайменше сто років...
Звичайно, коли наш журнал перший виступить із таким репортажем, він стане дуже популярний. Його полюблять читачі, а нашого Золотого Зуба полюбить начальство. Це все було ясно. І ще – не доведеться якийсь час нам друкувати на першій сторінці журнала портрети кінокрасунь із голими шиями та руками і солісток балету, яким уже нічого оголювати. Досі ми це робили, щоб змусити вередливого читача підійти до кіоска «Союз– друку» і витягнути з кишені кілька гривеників.
– їдь сьогодні. Відрядження на місяць. А треба буде – продовжимо на два. Сиди там, доки все скінчиться. Візьми – оце лист до Карася. Думаю, що в тебе є ще залишки совісті – ти його не прочитаєш, – золотий зуб насмішливо заблищав.
– Але...
У мене вистачило сміливости вимовити тільки слово. Я хотів сказати Золотому Зубові, що краще поїду на село. Краще напишу репортаж про сівбу ярих. Можна й про свиней. А найкраще – про курей. Про курей треба. Про курей ми нічого ніколи не пишемо і згадуємо їх тільки в ресторані. Ще – зовсім мало у нас розводять індиків. Треба про індиків писати. Вже навіть п’єса про індиків є, а наш журнал мовчить. Писати треба, щоб розводили їх скрізь. З іншої планети індика не привезеш. Може, звичайно, колись возитимуть індиків із космосу. Все може бути в тому космосі. Але поки що їх на землі слід розводити.
Та я нічого такого редакторові не сказав. Я тільки промимрив, що краще поїду завтра. А про курей та індиків промовчав.
– Їхати сьогодні!!! – Після цього вигуку можна було б поставити п’ять знаків оклику. Золотий зуб не блищав. Він палахкотів гнівом. Редактор вважав, що він належить до тієї категорії людей, яких бояться всі підлеглі і люблять ті, кому він підлеглий. Хай буде так. Не кожну людину можна переконати.
Я тоскно поглянув у вікно. Каштани кидали на землю лушпайки – набряклі бруньки скоро бризнуть листям, і поети напишуть весняні вірші. Кожної весни їх пишуть. Вірші про каштани, бузок та кохання могутнім потоком пливуть у редакцію. Доки квітнуть ці рослини, редакційні теки товщають утричі, наш секретар редакції Володя Бур худне вдвічі, а система утильсировини достроково виконує піврічний план заготівлі макулатури.
Секретар редакції Володя Бур завжди сидів на місці. Він опустив свого довгого носа над макетом журнала. Ніс весело сопів. Це означало, що матеріалу досить і журнал вийде вчасно. Володя підняв свого носа і сумно похитав головою.
– Тільки одного разу Золотий Зуб тримав мене на килимі цілу годину. Після цього лікарі встановили, що я неврастенік і в мене розлад нирок, – сказав він.
– Це помітно...
– Їдеш?
– Сьогодні.
– Щасливий.
– Яв сорочці народився.
– Перший писатимеш про політ на іншу планету.
– Я сам полечу.
– Полетять роботи.
– Я був ним,, коли стояв на килимі. Полечу.
– Тебе годувати треба, це по-перше. Тобі повітря треба – це по-друге. І в тебе є ще трохи нервів на додаток. Поганих нервів. А в роботів – метал.
Володя Бур любив усе пояснювати. Він міг, наприклад, півдня доводити, що дихати чистим повітрям набагато корисніше, ніж нашим міським, наповненим чадом і курявою. Ми любили свого секретаря. За те любили, що він дуже старанно сопів над журналом. Ми всі знали його таємницю – він уже десятий рік доробляє свій роман «Виїдене яйце». Він уперто вірить у свій талант і в бездарність деяких редакторів з деяких видавництв, які відхилили його роман. Хай вірить. Без віри важко жити на світі. Надто без віри в самого себе.
Це мені важко жити на світі.
– Вірчі грамоти готові. Каса відчинена з дванадцятої. Знаєш, друже, напиши щось про нейтрино. Чудове воно, оте нейтрино. А звучить як – нейтрино! – Від задоволення Володя труснув головою.
– Може, скажеш, з чим його їдять?
– Ти позбавлений почуття романтики – «їдять». Прислухайся, як воно звучить – нейтрино! Сонце жбурляє їх на землю цілими жменями. Вони пронизують нас і серця наші. Вони пронизують Землю наскрізь, оці нейтрино, і летять у безвість.
– Цікаво. І не повертаються?
– Ніколи нікуди не повертаються. Все вперед летять. І немає такої перепони, щоб їх спинила.
Мені стало сумно. Що це за життя – все летіти та летіти без зупину, хтозна-куди й для чого.
– Володимире, у тебе під черепком збереглася хоч одна математична формула? Позич.
– Кинь пускати слину. Напишеш. А позичити немає чого. Сам, братику, скоро стоятиму з шапкою на цвинтарі.
– Без мене не ставай. Вдвох проситимемо – більше дадуть. Тобі не здається, що люди з золотими зубами також іноді помиляються?
Володя Бур почав сердитися. Його ніс посинів і ще більше пригнувся до губи. Він сказав:
– Та кинь уже. Набридло тебе слухати. Напишеш. Скільки планувати?
– Весь журнал і ще трішки. Але май на увазі – запасу щоб було на журнал.
Ми потиснули один одному руки.
Під якими каштанами я зустрічатиму цьогорічну весну?
2. ІНКА, ТАРАНЯ І Я
В дорозі люди завжди трохи легковажні. Ви помітили? Звичайно, це залежить від того, яка дорога, куди ти їдеш і чого ти туди їдеш.
Коли ти летиш, наприклад, навколо Землі на космічній ракеті чи простуєш до Місяця – то не будеш дуже легковажним. На тебе дивиться весь світ, ти виконуєш програму навіть тоді, коли їси. Яка вже тут легковажність і весела гра почуттів? У літаку теж не кожен пасажир дозволить собі бути легковажним і веселим. Коли ти тримаєш поблизу від обличчя про всякий випадок торбинку – не весело. В поїзді – інша річ. Витягай на показ свої ганебні пристрасті. Ніхто тобі заважати не буде. Всі так роблять.
У сусідньому купе дуже поважні люди грали в «дурника». Що там було! Один, наприклад, товстун, напевно якийсь дуже відповідальний, навіть номенклатурний товариш, програв і поліз під столика. А столик самі знаєте який у вагоні. Лізе він туди, крекче, піт з нього капає. А лізти треба – програв. А трохи далі гупали в доміно. Останнім часом завбачливі залізничники почали виробляти вагони суцільнометалеві. Тепер аварія не страшна. Хай усі пасажири разом забивають «козла». Вагон витримає. Праворуч від нашого купе чотири сусіди пили горілку і співали пісень. А ті пісні треба було висловляти пошепки. І щоб поблизу не було дітей до шістнадцяти років. Ще: у вагоні розповідали анекдоти, пригоди на полюванні, ходили в піжамах, безсоромно їли синіх варених курей, круті яйця та плескатих оселедців.
У нашому купе було спокійно. Не тому спокійно, що тут зібралися люди без ганебних пристрастей і з кришталевими душами. Зовсім ні. У нашому купе просто не було відповідної атмосфери для того, щоб ті пристрасті виповзли напоказ іншим.
Двоє, що сиділи біля столика, після того, як поїли своїх курей, почали критикувати наших митців. Опецькуватий чоловік з приплюснутим, як у гусака, носом говорив:
– І співають зараз не так, як раніше. Раніше, для того, щоб співати, треба було мати голос. Шаляпін! Ось хто співав. А тепер? Примазалися до мистецтва безголосі...
– Скрізь є такі, що примазалися. – відказував другий товстун. Він виколупував із зубів залишки курки і ворушив від задоволення своїми вусиками, схожими на мишачі хвостики.
– Дивишся на такого співака і думаєш – чого ти виліз? Притискує мікрофон до самих губів і співає. Ні, ти коли виліз і гроші взяв за концерт, то давай мені свій голос без техніки. У мене вдома техніка є. Я магнітофон включу – і слухаю. Мені в театрі на живий голос хочеться подивитися і послухати. А він у мікрофон дме. – Гусячий ніс засміявся. Його товста шия почервоніла, а вуха почали ворушитися, нагадуючи всім присутнім, що людина має тваринне походження. Він сказав далі: – А що, коли мікрофон зіпсується? Що ти тоді робитимеш, співаче? Та твого шепоту і в партері не почують. Так?
– Так, – мишачі вусики підвелися догори. Товстун нарешті закінчив виколупувати курку. – Обманюють. Навіть на сцені обманюють. Не вокал, а цирк. Не співак, я вам скажу, а Кіо.
– Іменно – Кіо, – підтвердив гусячий ніс, – дуже влучно сказано. Коли тобі в магазині недодадуть п’ять грамів пшона – пиши скаргу. А коли тебе на сцені обманюють, тоді що? Скажу: писати треба. У мікрофон і я заспіваю. Ні, ти мене з сцени технікою не муч. Вона мене мучить скрізь, техніка. Розумієте, сиджу я на роботі. Зліва від мене арифмометр цілий день гуде, справа – лічильна машина. Як натиснуть на неї – реактивний літак «Ту»! Вийдеш на вулицю – шум і дим від автомашин. Транзистори і радіо. Прийдеш додому – будь ласка: ліфт, пральна машина, холодник, телевізор. Скрізь та техніка. І вся звуки видає. То ти хоч у театрі мене не муч технікою.
Мені стало боляче і за техніку, і за мікрофонних співаків. Але я змовчав. Коли двоє настроїлися на критичну хвилю і один одного весь час доповнюють – не заважай їм. Нехай критикують. Після співаків вони візьмуться за кіно, а потім – за футбол. А коли ти їм заперечуватимеш – не заспокояться вони від Києва до Лубен.
Я вийшов у тамбур, запалив сигарету і почав думати про майбутній репортаж. Що я можу написати про науковий експеримент Карася? Нічого певного я не знаю, але з того, що сказав мені Золотий Зуб, я міг зробити висновок: Карась збирається надіслати на якусь планету людино-роботів. Усе те, напевно, ґрунтується на міцній підвалині з математики, фізики та хімії. На подив учителів, які взагалі до мене ставилися дуже прихильно, трійка була найвищою моєю оцінкою з цих предметів. Формули випаровувалися з моєї сірої речовини, як етер з; відкритої колби, а теореми та задачі завжди наводили на мене сум. Спробуй з таким багажем точних наук написати репортаж про експеримент Карася. Спробуй, лишень! А втім – коли я в репортажі викладатиму точні науки, жоден читач його не прожує. Тим, що пишуть фантастичні романи – легше. Їм усе можна. Без математики і фізики. Доводив же один такий мастак, що пришельці з інших планет завезли нам на радість кукурудзу. В своєму наступному романі той самий автор мав довести, що й горох також має космічне походження. Але, раптом усе змінилося. Довелося рукопис спалити. (Не тільки ж Гоголь мав право палити рукописи).
За вікном буяла весна. Парувала рілля. Так парує житній хліб, як його тільки-тільки виймуть з печі. А чубаті озимі тягнулися до сонця. Їм рости треба. Довго рости. Їм треба збудувати колос і налити зерно. Десь на обрії стояв голубий ліс.
...Поїзд зупинився на маленькій станції. Я виглянув у вікно. Жоден пасажир не зійшов на перон.
Поїзд стояв дві хвилини. А йому слід було б постояти ще хоч півхвилини – пероном бігла дівчина. В руках вона тримала пакунок і авоську.
Поїзд набирав швидкість. Дівчина порівнялася з моїм вагоном. Вона кинула в тамбур пакунок і авоську. Я вхопився за поруччя і простягнув дівчині руку. Вона підстрибнула, і я втягнув її у вагон.
Якби машиніст був обережніший і не переключив регулятора на велику швидкість, поїзд не смикнуло б і дівчина ніколи не потрапила б у мої обійми. Коли я відпустив її, вона важко дихала і дивилася на мене дуже гарними, трохи переляканими сірими очима.
– Ну, знаєте, це ні к бісу не годиться. Так стрибати у вагон можуть тільки самогубці.
– Ви любите лаятися?
– Вас треба не лаяти, а відшмагати.
– Ого!
– Поставити на коліна в куток.
– Вас ставили?
– Безконечну кількість разів.
– Тому ви такий мудрий?
– Авжеж.
– А мене – жодного разу.
– Це помітно. Тому ви така самовпевнена істота.
– Як ви сказали?
– Самовпевнена істота.
– Цебто я істота?
– Ви.
Дівчина засміялася.
– Вперше мене називають істотою. Красиво звучить – «істота»! Ніби я не людина, а медуза, амеба. Ви це мали на увазі?
На мене дивилися великі, аж занадто великі сірі очі і сміялися. І трохи випнуті губи сміялися і гостренький носик. Я розгубився і також безглуздо усміхнувся.
Дівчина була одягнута дуже модно – зелені штанці міцно облягали довгі стрункі ноги. Жовто-синя кофта облипала її так рішуче, що можна дуже точно уявити, яким щедрим і ощадним, яким точним і вибагливим іноді може бути скульптор, створюючи світові шедеври мистецтва. А червонясте волосся, ніби багаття, палало в неї на голові.
А може, то не наша, не земна дівчина? Може, вона пришелець з іншої планети? Тепер їх часто згадують, пришельців.
Та ні – вона наша, земна. На інших планетах ще не вигадали такої чудесної штуки, як авоська. А вона, наша земна дівчина, яка глузує з мене, тримає в одній руці авоську, а в другій – пакунок з поштовим штемпелем.
– Пробачте, – мимрив я. Досі не розумію, чому я тоді просив у неї пробачення.
Дівчина звела на мене погляд.
– Я істота добра, сердитися не вмію. Хоч чесно признаюся, не можу уявити, як би ви мене шмагали? Паском чи дубцем?
Я не встиг відповісти. Провідниця доторкнулася мого плеча і сказала:
– Юначе, зараз Чмихалівка. Вам тут сходити.
Як це сходити? Куди я маю піти і для чого? Адже тут зараз зі мною чудесна дівчина. Така гарна, що я від неї нікуди не піду. Це промовляв якийсь невідомий мені голос. Я йшов у купе, а той голос промовляв мені: «Ти не повинен втратити її. Вона чарівна, ти покохаєш її». Але другий всемогучий голос Золотого Зуба наказував мені негайно взяти чемодан і зійти в Чмихалівці.
Я попрощався з пасажирами і подумав: «На жаль, людина ще не настільки досконала, що може підкорятися тільки своїм почуттям. Обов’язок перемагає. Але все одно я розшукаю оту невідому мені дівчину».
Поїзд зупинився. Я побіг до виходу. Мені треба було сказати кілька слів сіроокій дівчині з полум’яним волоссям.
Але дівчини в тамбурі не було. Вона стояла на пероні і, усміхаючись, чекала мене.
– Ви до нас? – запитала дівчина.
– З радістю піду до вас, коли ви запросите.
– Ні... я просто хотіла запитати – ви до інституту?
– Коли він ваш, то вгадали.
– Нам по дорозі. Ходімо.
Я забрав у дівчини авоську. Пакунка вона не віддала. Асфальтова стрічка просто з вокзалу повертала в ліс.
– Ви у нас будете працювати? – запитала дівчина.
– Спробую.
– Ви фізик чи біонік?
– Не вгадали.
– Я не ворожка. Можете самі сказати.
Асфальтова стрічка раптом звернула ліворуч. Просто в лісі, понад дорогою, стояли одноповерхові котеджі. А далі перетинали дорогу, змушували її зробити дві петлі, два великих корпуси з скла і бетону. Їх будували за тих сумних часів, коли колони і всілякі карнизи вважалися зайвими прикрасами. Корпуси були рівні, суворі, прямолінійні і красиві, як прямокутники з підручника геометрії для шостого класу.
– Я приїхав дивитися, як інші працюють, – сказав я.
– Уповноважений? – запитала дівчина.
– Скажіть, як вас звуть. Нам легше буде розмовляти.
– Звіть істотою.
– Гаразд. Скажіть, Істото, як я можу потрапити до професора Карася?
– Ви до батька? Тобто...
– Вже пізно. Отже, Істота має вже прізвище, – пожартував я.
– Ви його не скоро побачите, Карася.
– Це чому ж?
– Тому, що він зараз дуже заклопотаний, і тому, що він ніяких уповноважених не любить.
– Шкода. А ви не влаштуєте мені побачення по блату? Що в тому пакунку?
– Тараня. А побачення влаштувати не беруся.
– Тараня? Заради неї можна було ризикувати життям?
– Батько любить її над усе.
– Чудесно. Він справжній мужчина.
Дівчина зупинилася і на мить замислилася.
– Підіть зараз до відділу кадрів. Там є Чубарик. Він усе влаштує. Звуть мене Інкою. Дякую, що допомогли ввійти у вагон.
– Вадим, – відрекомендувався я. – Буду радий, коли це трапиться нагода рятувати тараню. Скажіть батькові, що до нього прибув кореспондент.
– Ви кореспондент?
– Несхожий, правда?
– Уявіть, правда.
Інка помахала мені рукою і побігла. Я довго дивився їй услід. Мене охопила якась незрозуміла радість. Приємно відчувати, що є на світі такі дівчата, що вони з’являються весною і що вони возять тараню в поїздах.
3. ПЕРШИЙ ПОЛІТ
Максим Капуста був схожий на великого рудого кота. Над маленьким носиком стирчали вуса. Кожен вусик з кількох волосинок. Зелені очі під руденькими брівками хитро блищали. Кожна брівка з кількох волосинок.
– Да, діла в нас пішли такі, що далі йти нікуди, – муркотів Максим Капуста. Голос у нього був м’який, співучий і тихий.
Він чекав мого запитання: чому в них такі діла? Але я вдав, що це мене не цікавить. Я був заклопотаний своїм чемоданом.
– Кажу, далі вже йти нікуди. Зробили двох. Уявляєш?
Ми з Капустою знайомі ще тільки півгодини, але я вже полюбив цього рудого чоловіка, що нагадує кота. Тихого та смирного кота. Такого кота, який весело муркотить, коли його лоскотати за вухом.
Завкадрами тоді я не застав у кабінеті. Він обідав. Завкадрами ніколи не обідають тоді, як усі. Вони обідають пізніше. Інакше не можна. Коли всі разом будуть обідати, то хто ж писатиме всякі довідки та даватиме всякі пояснення? Я взнав, що в містечку інституту є готель. Така звістка мене приємно схвилювала – готель! Це ж чудово!
Маленький будиночок. На ньому вивіска: «Буфет». Друга, збоку: «Готель».
Мене зустріла смугляста, кароока, кирпата дівчина, кругленька, маленька, дуже рухлива. Вона дзвінким і дуже веселим голосом сказала мені, що місць у готелі немає. Але жоден з тих, у кого в кишені відрядження, так просто не здається. Я почав залицятися до кругленької кароокої покоївки. Мої компліменти кароока дівчина ковтала, немов солодке морозиво. А потім – жах! – я помітив, що вона пускає пронизливі стріли, цілячись у моє серце. Це давало надію – десь-таки знайдеться для мене куточок. І мій паспорт потрапить у шухляду, а я – на ліжко. К вів далі атаку:
– Коли ви мені не дасте місця в готелі, то знайдіть місце в своєму серці.
Дівчина засміялася. Вона сміялася і затуляла рота долонею.
Вона знала: у неї покривлені зуби. Вона намагалася зробити з цього таємницю. Марно.
– Ну, коли ніде немає мені місця на світі, тоді скажіть, де тут є така лавочка, на якій я можу оселитися і жити там, як безпритульний?
– Зачекайте, а в Капусти ви були?
– Був. Мене там знайшли двадцять чотири роки тому.
Дівчина знову затулила рота долонею.
Капуста прийшов до готелю і відразу погодився взяти мене до себе на кілька днів.
– Вам пощастило, – сказав Капуста і хитро повів своїми вусиками, – мене саме кинула дружина. Коли вона вдома – ми нікого не беремо на постій. Дуся підтвердить.
Покоївка готелю схвально хитнула головою.
– Та це ж таке горе, таке нещастя, – удав я з себе чуйну людину.
Капуста засміявся:
– А хіба тебе вже кидали дружини?
Дуся пильно поглянула на мене. В її карих очах спалахнула суворість. Мовляв, коли тебе вже кидала якась дружина, тоді я не стрілятиму в твоє серце. Стріл шкода!
– Якби в мене була така чудова дружина, як Дуся, і раптом кинула мене, я був би в розпачі і щодня ходив би вішатися.
Мені починає подобатися, як Дуся захищає свої покривлені зуби. Карі очі знову випустили в моє серце пучок гострих стріл. Коли б ти знала, Дусю, що серце моє вже поранене, ти б пошкодувала його.
По дорозі до квартири Капусти я про все довідався.
– Ти знаєш, коли буває поминальний понеділок? – запитав у мене Капуста. – Не знаєш? То як же ти на світі живеш? Поминальний понеділок буває щороку після великодня. Перший понеділок після великодня і є поминальний. Я щоб дуже в Бога вірував, так ні. Не можу цього сказати. Не дуже я вірую. Мені тільки не ясно – звідки ж усе взялося? Не було нічого – і раптом на тобі – чоловік на землі з’явився. Не ясно мені це. Від мавпи? А мавпа звідки? Хто її придумав, га? Заплутано все це дуже. А чому зараз від мавпи люди не робляться? Ну, скажи? В майстернях он роблять уже. То може була така майстерня у Бога? Ти як думаєш? Може, він теж таку майстерню побудував і зробив їх – Адама і Єву. А вже далі у них справи пішли без майстерні і без Бога.
Капуста замовк на якусь мить. Поглянув на мене і вже потім вів далі:
– Так от – минулого поминального понеділка я пішов на кладовище, щоб пом’янути всіх, хто там під горбками лежить.
Багато їх лежить там. Мені завжди дуже шкода тих, що там лежать. Ну, й за кожного я радий чарку випити. Щоб пухом земля була. А коли є ще й той світ, то щоб йому на тому світі легко і весело жилося. Отак по чарочці й пив за кожного. А тут у мене родичів з першого коліна і до мого коліна лежить біля трьох десятків. Вип’єш за Махтея – діда мого, то треба ж і за Марфу – бабу мою. Може, вона образиться, коли за діда п’єш, а за неї ні. За всіх випив. Ну, і, звичайно, перебор вийшов. Упав я на внуків горбок і вже ні туди, ні сюди. Ні до Бога, ні до порога. А моя дружина тут же – при мені. Моя Параска хоч взагалі, між нами кажучи, дуже клята баба, але свого чоловіка в обиду не дасть. Ну, звичайно, всі вже порозходилися. А я лежу на могилі онука. Ні живий, ні мертвий лежу. Воно, звичайно, коли б пив однородну – нічого не було б, а то всяку пив – із буряка, і з цукру, і нашу казенку. Навіть, здається, справжнього коньяку смикнув. Пригостили. Я до коньяку не дуже. Його ті п’ють, кому вже горілка не йде. А мені йде. Лежу, значить, я, а Параска нічого вдіяти не може. Тоді Бог напоумив її. Може, правда, й не Бог. Може, сама, – вона у мене кмітлива. Пішла додому, стягнула мене на візок і везе нашою Чмихалівкою. Везе та промовляє: «Господи-боже, що ж це на світі робиться? Всі на кладовище своїх чоловіків возять, а я з кладовища. Що ж воно далі буде?..»
Замовкнув Капуста. Запалив махоркову сигаретку і замовкнув.
– А потім кинула мене. Поїхала до онуків. Отака вона в мене клятуща баба.
Про все це я довідався по дорозі до Капусти. А зараз він сидить на канапі, палить давку сигарету і дивиться на мене зеленими, хитрими, котячими очима.
– Отакі у нас діла. Чуєш – людей почали в майстерні робити. Не в майстерні, а в лабораторії. Он як. Тьху!
Він удав, що плює на це марудне діло. Але не плюнув. Він працює двірником у науково-дослідному інституті. Тут не плюнеш по-справжньому.
Я думав про Інку. Я не хотів думати про неї. Я повинен був би думати про свій репортаж, але переді мною стояла дівчина з червонястим волоссям на голові.
– Уяви – на планету полетять оті двоє, що в лабораторії зробили. На далеку планету. А коли там є люди, тоді що?
Мені конче треба було відповісти Капусті. Може людина образитися, коли її намагання знайти співчуття розлітаються, мов дим на вітрі.
– Дивні у вас тут справи, – вимовив я.
– Коли ти й справді той, що в газетах пише всякі фейлетони, то розберися. І напиши. Отак! Ну, я пішов. Газони треба підчикрижити. Наш Карась, як побачить десь непорядок, крику наробить, аж у Москві чути.
– Сердитий?
– Хто тобі сказав, що він сердитий? Він такий чоловік, що другого такого й на новій планеті не знайдеш.
– Який же він?
– А ти хіба не чув про нього? Скрізь гомонять про нашого Карася.
– Не чув.
Капуста обпік мене презирливим поглядом.
– Одне слово – геній.
Глибоко переконавшись, що його тимчасовий постоялець людина бездарна,, Капуста безнадійно махнув рукою і пішов.
У кожній людині природою закладена якась хороша властивість. І в мене вона є: як тільки моє тіло випростається і набере рівнобіжного до землі стану, а голова доторкнеться до чогось м’якого, сон одразу навалюється на мене, мов Гранітна гора.
Я ліг на диван. Пружини вп’ялися в моє тіло, як вампіри. Але їм не вдалося перемогти кам’яну гору, що насувалася на мене. Мої повіки склепилися.
Раптом я відчув – хтось мене смикає за руку. Мені важко було відіпхнути кам’яну гору, вона вже лягла на мене. Але за руку мене хтось смикав все дужче. Я зробив страшенне зусилля і розплющив очі.
– Дя, дя, дя, дя. Не спіть, дя.
Переді мною стояв хлопчик. У його сірих очах міг би втопитися весь світ.
– Ти хто? – навмисно суворо запитав я.
– Я – це ж я.
Таке пояснення було настільки ясним, що відразу не вкладалося в свідомість.
– Ну, а звати тебе як?
– Хто як хоче, так і називає. Тато називає мене Варяг, мама – Вова, Інка – називає Зюзя-Музя.
– Яка Інка?
– Моя Інка.
– А чому вона твоя?
– Бо вона моя сестра.
– Так ти теж Карась?
– Карась тато. Карась – мама, Карась – Інка. А я ще ні.
– Ти Зюзя-Музя?
– Не називай мене так. Я серджуся, коли мене так називають. І на Інку теж серджуся. А тебе як звуть?
– Тигр.
– І неправда. Так людей не звуть.
– Справді, я тигр.
– Ну, тоді давай, Тигре, полетимо в космос. Давай?
Ми сіли в кабіну зорельота. Я подав команду:
– П’ять, чотири...
– Зачекай, Тигре, а як називається наш зореліт? Думаєш, можна летіти, коли він ніяк не називається, га?
– Ти й дай назву. Тільки швидко. Час іде.
Сірі очі, в яких міг втопитися весь світ, зосереджено дивилися на стелю. Зюзя-Музя шепотів:
– Грім... блискавка... Ні! Давай назвемо «Стріла». Давай?
Ще минула хвилина. Старт! І наша «Стріла» з неймовірним ревом (старалися ми вдвох) понесла нас у простори космосу.
– Так не можна летіти й мовчати. Треба передавати на Землю все, що ми бачимо. Давай? – запропонував Зюзя-Музя.
Ми бачили багато. Ми дивилися на наше сонце зблизька., Воно було величезне і дуже гаряче. Потім ми наблизилися до Великої Ведмедиці.
– А ось тут – маленькі ведмедики. Бачиш, Тигре? Заберемо їх у кабіну. Давай?
Ми забрали маленьких ведмедиків і полетіли далі. Наближався Марс. Ми підлетіли до цієї чудової планети і вимкнули мотори. Ми примарсилися на ній.
– Поглянь, Зюзя-Музя, он які канали. Бачиш. На землі все ще сперечаються, чи то є споруда марсіян, чи витвір природи. Звичайно ж, їх побудували марсіяни.
Ми сіли в човна і попливли тими каналами. А які дивні там звірі – маленькі, немов курчата, весь час співають. Як наші солов’ї весною. А риби які! Жах! Вони схожі на наші земні паровози. Вони плавають поважно і нікого, крім своїх побратимів, риб-велетнів, не помічають. І ще ми зауважили одну властивість марсіянських тварин – вони не поїдали один одного. Вони всі харчуються рослинами.
Ми вже заїхали на своєму човні у велике місто, нас уже почали зустрічати марсіяни, але в той час до Марса долинув голос із Землі:
– Зюзя-Музя, де ти?
– Це Інка. Сховай мене, Тигре.
– Не можна. Давай швидко приземлимо нашу «Стрілу». Коли кличуть, то треба йти. Такі в нас на Землі порядки. Стоп! Ми вже приземлились. Біжи!
Зюзя-Музя побіг. На прощання він сказав, що ми тепер подорожуватимемо щодня, бо дома ніхто з ним не хоче літати в космос. Він ще сказав, що я хороший хлопець, зі мною можна дружити.
Я поглянув у вікно, Інка вела за руку брата. Вона кілька разів озирнулася. Я навіть на такій відстані помітив, які в неї гарні очі. А може не помітив? Може, то все мені здалося?
