355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Віктор Безорудько » Нейтрино залишається в серці » Текст книги (страница 6)
Нейтрино залишається в серці
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 12:58

Текст книги "Нейтрино залишається в серці"


Автор книги: Віктор Безорудько



сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

13. Я ЖИТИМУ ДВІСТІ РОКІВ. ЧУДОВО!

Коли я повернувся до готелю, в кімнаті сиділи Прюст і Карась. Мабуть, їхня розмова урвалася тому, що я з’явився. Прюст щось доводив, коли я зайшов. Його рука повисла в повітрі, а на устах лишилося не сказане слово.

– Пробачте, я, здається, не вчасно.

– Навпаки. Сідайте. Ми вас чекаємо цілий вечір, – сказав Карась. – Просто не зрозуміло, де це ви в нашому містечку можете так довго ходити. А втім, молодість. Вена не вміє економно витрачати час.

Я сів до столу.

– Тепер розповідайте, – запропонував Прюст.

– Але ж я не знаю, що саме.

– Тоді дозвольте мені. Ви працювали на цілині? Так? – запитав Карась.

– На будівництві елеватора.

– Потім на будівництві комсомольської домни в Донбасі?

– Було й таке.

– Потім на будівництві хімічного комбінату в Кременчуці?

– Так.

Прюст тер долоню об долоню. Від захоплення він почав крутити ґудзика на власному піджаці.

– І разом з тим вчилися на факультеті журналістики. Так?

– Не розумію, навіщо стільки біографічних довідок?

– І, крім того, масте перший розряд по боксу, – вів далі Карась. – Ну, а про інші ваші якості говорити не будемо. Мене повідомив про них чоловік, якого ви звете – Золотий Зуб. Я, між іншим, сказав йому про це. Він сміявся і пригрозив, що коли повернетеся, неодмінно напише наказ, в якому відзначить не тільки вашу дотепність.

Прюст засміявся своїм беззвучним сміхом. Він був надзвичайно задоволений зараз, оцей Прюст. А може, в мене був такий спантеличений вигляд, що я був схожий на артиста естради, який уперше вийшов ковтати шпаги.

– Так от, юначе, вас звільнено з редакції на два місяці. Зовсім не тому, що ви образили редактора. А тому, що я беру вас на роботу.

– Послухайте. Але ж...

– Все вже вирішено. Я переконаний, що ви дасте згоду. Бо репортаж однаково писатимете ви, а не хтось інший. Я вас беру на роботу. Ви будете виховувати робота. У вас, юначе, дуже багато тих якостей, які називають сучасними. Сподіваюся, заперечувати не будете?

Дуся принесла чорну каву. Вона знала, що Карась над усе любить цей запашний напій. Вона запитала:

– Булочок чи сухарів принести?

Карась відмовився від булочок і сухарів. Він запитав:

– Дусю, ти ще не закохалася в цього журналіста? Поспішай, бо він може якійсь іншій принцесі віддати своє серце.

Дуся зашарілася, чмихнула і пішла. Вона знала, що на таке запитання не потрібно відповідати.

Підвівся Прюст. Він тримав чашку кави в руці, дмухав на неї і говорив:

– Ви, молодий чоловіче, справжній сучасник. Ми його шукаємо, а він ходить з нами. Навіть смішно! Навіть якось дивно, коли подумати глибше. Чудові ви маєте властивості – про все маєте свою думку. Це надзвичайна властивість. Коли ви передасте свій характер роботові, він там, на іншій планеті. найкраще продемонструє нашого сучасника. А ви що на це скажете?

Що я міг сказати? Мене все це надто схвилювало, і, коли по правді признатися, я ще не спромігся усвідомити й зрозуміти своє становище. Мене долав смуток. Смуток закоханого, який не знає, що ж трапилося з нею, з дівчиною, яка схожа на нейтрино. З моєю мрією і радістю моєю.

– А чи не помиляєтеся ви? А хоч, ні. Це було б образою сказати отаке про вас двох. Коли ви не помиляєтеся, то мені нічого не лишається, як задерти носа і думати, що я найкращий серед сучасників. Як ви гадаєте?

На моє запитання не відповіли. Воно було недоречним. Не треба було запитувати.

Прюст почав:

– Але нам потрібна ще дівчина. Я не буду обґрунтовувати свою пропозицію, а просто скажу: хай еталоном для робота буде Інна Карась. Ви якої думки?

Це запитання він адресував мені. Він дещо розумів, Прюст. Він знав, чому мене долає смуток.

– Звичайно, Інка. Вона працює і вчиться. І мені здається, що цілком може стати вихователькою робота. Крім того, у неї чарівний характер.

– Звідки це вам відомо? – запитав не без іронії Карась.

Я розгубився. Справді, кому краще відомо – мені чи батькові, який характер у Інки.

– Цей юнак, – повів Прюст, – вміє давати точні характеристики людям.

Спасибі генієві. Він мене витяг з безодні. Що б я відповів батькові, коли я сам не знаю нічого про таємниці дівочої душі. Що б я сказав йому?

– Ні. Я не згодний. Ви забули про Чубарика. Ви про нього забули. Він же член комісії. Він завтра подзвонить у район і скаже, що в нас тут сімейственість і що я свою дочку хочу надіслати на Ікс. Ні, ні.

– Вам не доведеться мати справу з Чубариком, – сказав я, – ми з Прюстом справимося з ним. Тут просто треба сказати, що ми керуємося виключно принципом економії коштів. Навіщо вам брати ще одну штатну одиницю? Навіщо, коли все можна зробити своїми силами.

– Ні, коли ви вилізете на цього коника, то Чубарик складе зброю. Завтра зранку Інка прийде до вас.

На ґанку ми попрощалися з Карасем. Він жартома сказав:

– А знаєте, я б хотів бути вихователем робота. Уявіть, його мозок житиме двісті років. Мене б давно не стало, але моя частка, мої звички, мій характер житимуть. Цікаво, правда? – Карась поглянув на схід і додав: – Он бачите, червона зірка. Трохи праворуч від неї – голуба. А десь там біля неї сузір’я Лебедя. Туди полетять наші роботи. Полетите ви, – поклав мені руку на плече Карась. – Заздрю!

Карась пішов.

Я дивився праворуч від голубої зірки. Я не бачив там Лебеда. Але я не заспокоюся, поки не побачу тієї планети, на якій житиму. Ну, нехай не я. Згоден. Не я. Але моя душа.

– Ви щасливі, Вадиме? – запитав Прюст.

– Так. Це навіть важко зрозуміти. Я ще не усвідомив, як усе відбудеться. Я ще не відчув і не пережив того, що тільки-но сталося. По суті, кожна людина безсмертна. Правда?

Прюст мовчав. Я чекав підтвердження своєї думки.

– Дуже просто все відбувається. Мої далекі пращури жили тисячу, а може, двісті тисяч років тому. А ті, кому я буду таким самим пращуром, житимуть, може, ще й мільйон років. Так?

Прюст мовчав. Він крутив мого ґудзика і мовчав.

Коли ми повернулися до кімнати, Прюст сказав:

– Чудово! Все буде чудово, юначе. Ви житимете двісті років.



14. Я НА ПЛАНЕТІ ІКС

Як повільно іноді сходить сонце. Я стою на ґанку, мружу очі і дивлюся на нього. А воно ледве-ледве повзе. Йому б сьогодні слід прокинутися раніше. Набагато раніше. І освітити шлях Інці. Адже вона прийде до нас.

Минулої ночі я майже не спав. Я думав. Думав, чи може мені все те приснилося? Мине якийсь час, і я полечу на невідому людям планету Ікс. Власне, коли говорити точніше – не я полечу, полетить мій образ в особі робота. Моя свідомість, мій характер, моя душа. Душа? А що це таке, душа? Мені не хотілося зараз шукати відповідь на таке запитання. Та, мабуть, і знайти її не легко. Але душа є, коли про неї так часто говорять. Щось таке подібне до душі є.

Отже, я полечу. Це навіть уявити важко. Політ триватиме щось біля сотні років. Я побачу зблизька інші зірки та планети. А що ж являє собою планета Ікс? Там є життя. Звідти надійшли радіосигнали на Землю. Припустімо, що це так. Але ж ті сигнали ніхто не розшифрував. Що там таке переказують іксіани на Землю? Може, вони запитують, чи ви там живете, люди, чи, може, у вас там нічого немає і вам, бідолашним, досі невідомо, що таке радіо? По-всякому можуть там думати – на Іксі – про нашу Землю. Їхні вчені можуть доводити, що ніякого життя на Землі немає. Адже пересічна середня температура на більшій частині Землі – мінусова. Як же там жити? Там можна тільки в хокей грати та на лижвах змагатися. Або, наприклад, поглянуть вони на наші ріки. Їхні спектрографи покажуть, що по тих річках тече не вода, а суміш нафти, аміаку, сірки. Яке там життя? А річки ж впадають у моря. Отже, і в морях та океанах усе вже давно загинуло. Можуть вони подумати, що досі не закінчився геологічний розвиток земної кори, адже вони, іксіани, зареєстрували атомні вибухи і викидання радіоактивних речовин в атмосферу. Коли б на Землі були розумні істоти, то навряд чи вони допустили б щось подібне. Немає там життя, гадають іксіани. Не може воно там триматися. І ще вони подумають, що там досі утворюються на суші нові моря. То, мабуть, проходить процес первісного народження структур планети. Можуть вони таке подумати про нашу Землю? Звичайно, можуть. Усякі в них є учені. Є такі, що вірять, а є такі, що з ними сперечаються та вигадують різні теорії і гіпотези. А потім пишуть і захищають дисертації.

І ось я з’явлюся до тих учених і скажу їм: «Здоровенькі були! Я прибув до вас із Землі. Ви туди надсилали свої сигнали, от я й прибув на ваше запрошення». Тоді ті, що були за життя на Землі, мене привітають, а ті, що були проти, не повірять і почнуть мене допитувати та мучити. Правда, їм не дуже доведеться старатися. Адже вони вже захистили свої дисертації і переконливо довели, що ніякого життя на маленькій планеті Земля немає. У них тепер не заберуть назад кандидатських звань і зарплатню їм не зменшать.

Взагалі, треба бути готовим до всього. Може, наприклад, якийсь учений чи якийсь начальник запитає мене, а хто там у вас сьогодні найвідоміший чоловік на Землі, кого там у вас найбільше знають, про кого найбільше балакають? Що відповісти на таке запитання? Можна відповісти правду. Сказати можна, що найбільш відомими є в нас на Землі поет Євтушенко, футболісти Пеле та Яшин, боксер Попенченко та стрибун Брумель. Раніше, звичайно, було трохи інакше. Раніше в нас багато говорили про відомих учених, артистів, художників та письменників. А тепер становище різко змінилося. Тепер весь світ занепокоєний, коли

Пеле схуднув на півкіло, Яшин дістав травму, а Брумель поламав ногу.

Гаразд, про Землю, звичайно, я їм набалакаю багато цікавого. Є про що розповісти. А що я там у них побачу? Може, там у них і не люди живуть, а, як сказав Карась, комахи. Тоді яка з ними розмова може бути? І навіщо я тоді летітиму до тих комах? Коли вони комахи, то говорити про них не будемо. Мені все ж вони уявляються чимось подібними до людей. Щось у них повинно бути схоже на нас. Природа обирає форми надзвичайно зручні. І людина є найкращим взірцем таких зручних форм. Отож, нехай там будуть живі створіння, схожі на людей нашої Землі. Може, вони не зовсім схожі. Може, у них, скажімо, таких органів, як куприк і апендикс, уже немає. Може, у них вуха менші і зачіску мають більш удосконалену, ніж наші. Це можна припустити. Може, вони трохи менші на зріст і мають великі та круглі голови. Це також цілком можливо. Ну, а про їхній одяг не доводиться нічого говорити. Тут уже ніякі припущення не допустимі. Коли в нас, на Землі, моди змінюються тричі на рік, то і в них подібні явища мають місце. Вони там, може, дійшли такого рівня матеріального розвитку, що їх жінки щодня собі змінюють моди і одягаються в нові плаття з капрону, нейлону, лавсану та інших штучних тканин. Усе може бути на їхній планеті.

Мене навіть трохи налякала думка, що вони там, на Іксі, розумні створіння. Адже і в нас на Землі ніби живуть у переважній більшості сотворіння розумні, але вигадали ж ці розумні сотворіння атомну бомбу! І кинули її на... людей. А як у них там? Куди їхній розум повернутий? Може, вони там такі розумні, що кожен у кишені носить атомну бомбу і жбурляє нею в свого сусіда?

Багато різних питань виникає, коли думаєш, як ти повинен поводитися з жителями іншої планети.

Чи існує в них кохання? Чи дивляться у них кінокартини? І чи потрапляють на екрани веселі кінокомедії? А може, вони, ті кінокомедії, такі прісні, як у нас? Чи є витверезники в них? Чи сіють у них на полях пшеницю, а може, й досі у них там уся площа під кукурудзою та горохом? Чи є в них такі пісні, як «Чорний кіт» та «Черемшина»?

Запитань багато. І тільки я один дам на них відповідь, коли потраплю до іксіан. Я один передам на Землю ці відомості. Звичайно, не подумайте, що я такий легковажний. Я передам усі найкращі досягнення науки, прочитаю по радіо найкращі романи та вірші. Про все я повідомлю жителів Землі.

Сонце зійшло. Воно підвелося вже над молодим весняним лісом і послало туман над луками і болотами.

Я зайшов до кімнати. Прюст сидів біля столу і писав. Він писав швидко, зосереджено, натхненно. Мені б також треба було оце сидіти та писати репортаж. Але я не беруся за олівця.

Коли я погляну на папір, мене поймає нудьга і сум. Я закоханий і не можу писати. То тільки поетам кохання допомагає на драбині своїх рядків лізти в небо і пробивати свої твори у видавництвах. А звичайним смертним, таким, як я, кохання заважає. Поступово я переконуюся в тому, що страждання мої нічим не відрізняються від тих страждань, які переживала первісна людина. Тільки первісна людина знала, як підкорити серце коханої. Первісна людина брала палицю і йшла з нею полювати печерного тигра. А потім, залікувавши рани від тигрячих зубів, йшла до коханої і клала до її ніжок чудесну шкуру. На! Обгорни нею свої прекрасні стегна. І серце коханої підкорене. А тепер я що повинен зробити, щоб Інка покохала мене? Теж здобути шкуру тигра? А де ж її взяти, коли треба обійти сто кілометрів полями та лугами, щоб зустріти зайця? А лисицю можна побачити взимку тільки на головах у дуже модних дівчат.

Інка стояла на порозі. Вона дивилася на мене, на Прюста і дуже гарно, дуже привітно усміхалася нам.

– Інко, це ти?

– Я.

– Скажи, навіщо ти написала оті жорстокі слова?

Інка показала очима на Прюста, мовляв, хіба можна про такі речі розмовляти в присутності сторонніх.

– Не зважай на нього. Він зараз нічого не чує і нікого не бачить.

– Мама сказала, що мені рано зустрічатися з хлопцями.

– З хлопцями чи зі мною?

– З тобою?

– Я поганий? Я Дон-Жуан?

– Вона сказала, що такі, як ти, всім на світі забивають баки. І що я неодмінно закохаюся в тебе. Правда, чудна моя мама? Я, наприклад, не збираюся ні в кого закохуватися. Навіщо? Правда?

А що я мав сказати? Я сказав:

– Правда. Закохуватися ні в кого не треба.

Після цих слів я, мабуть, спохмурнів дуже. Інка поглянула на мене співчутливо, як на смертельно хворого, і сказала:

– Я дала слово до двадцяти років слухати свою маму.

– А ще далеко до двадцяти?

– Далеко.

Мені не стало легше від такої відповіді. Я посадив Інку в крісло, сів навпроти неї і потонув у її великих сірих очах. Вона ховала від мене погляд, а я намагався прочитати, що приховує він. Не прочитав нічого.

Ми чекали, поки Прюст повернеться з своєї подорожі на Землю і помітить нас.

Нарешті він поклав олівець, поглянув на нас осмисленим поглядом і сказав:

– Драстуйте! Пробачте, але тут уже такі обставини склалися... Вам сказав тато, що ви будете вихователькою робота? – звернувся Прюст до Інки.

– Ні. Він мені нічого про це не говорив.

– Гаразд. Тоді беріть мої слова на віру. Скажіть, а у вас хороший характер?

– Не знаю. Мені ніхто ніколи нічого про мій характер не казав. Мама вважає, що в мене характер дуже поганий. Що я ніколи не стримую себе і говорю завжди те, що думаю.

– Мами завжди кажуть таке дочкам. Це щоб вони були ще кращі. Але я думаю... ні, мені хотілося б взнати, що думає з цього приводу мій колега? – Прюст поглянув на мене.

– Інка чудесна дівчина! Вона навіть сама не знає, яка вона гарна. Це буде щастя, коли і робот матиме такі самі риси.

Інка мені навіть не подарувала свого погляду. Мабуть, я сказав знову щось недоречне.

– А хто працюватиме з другим роботом? – запитала Інка.

– Ваш милий сусіда. Сподіваюся, ви не заперечуватимете? – запитав Прюст.

Я бачив, що Інка задоволена. У неї заіскрилися очі, і вона тепло поглянула на мене. Вона ще ніколи так не дивилася на мене. Навіть тоді, як я втягнув її і тараню у вагон.

– Я можу йти? Я зараз піду до Левандовського і скажу, що переходжу працювати до вас.

Вона пішла. Обернулася на порозі, помахала нам рукою і зникла.

Прюст ходив по кімнаті і говорив:

– Чудесна дівчина! Яка радість покохати таку! Ви ще не закохалися в неї? Запитання, звичайно, недоречне. Кохати таку дівчину можна тільки по-справжньому. На все життя.

Мені хотілося сказати, що я згодний з ним. але вирішив мовчати. Навіщо тепер слова, коли я переконався – не кохає мене Інка. Не достойний я її великої і ясної любови.




15. Я ЗАВЖДИ БУДУ З ВАМИ, ЛЮДИ!

Сьогодні дивний ранок. Шкода, що всі весняні ранки дуже схожі один на одного. Прюст, напевне, знайшов би щось нове, а я не знаходжу. Мені всі весняні ранки надзвичайно подобаються. І небо занадто голубе, таке голубе та густе, що його можна ножем різати. І хмари надзвичайно гарні. Прюст би написав, що вони схожі на табун білих коней. А я не можу так написати. І сонце чудесне. Зараз воно спокійне. На ньому не передбачаються плями. Принаймні, газети щось не повідомляють про вибухи на ньому. Це добре, що воно сьогодні дуже спокійне, сонце. У нашому містечку сьогодні немає спокійних. А ще коли сонце почне вибухати та кидати на Землю занадто багато космічних променів і різних частинок атома, коли цього дня ще сонце буде хвилюватися. тоді можуть статися непередбачені події.

Ні, хай буде сонце спокійне. Без плям. Без вибухів.

Сьогодні о дванадцятій годині оживуть роботи. Уявляєте? Сьогодні вони народяться по-справжньому. Сьогодні вони зроблять перший крок у життя.

Людям краще народжуватися. У них уже в генах та хромосомах закладена програма на все життя. І характер там. І талант чи бездарність – теж там. Рости собі, дитино, та розвивай те, що тобі батьки заклали в хромосомини. Живи! Поки ти малий – мама і тато клопочуться біля тебе. І бабуся та дідусь псують тебе пестощами. Звичайно, ти, поки малий, намагаєшся всіляким чином проявити себе, довести, що ти можеш дещо робити й сам. Наприклад, ти сам можеш ковтати ґудзики і металеві кульки від дитячого більярда. Мине якихось там сім років, і ти вже в школі. Ще промайне кілька років, ти вже пробуєш смак цигаркового диму і граєш у дворовій футбольній команді. А там, дивись, твої батьки доводять усім, що ти єдина на світі дитина з винятковими здібностями, бо вони заклали тобі дуже хороші хромосоми, а за конкурсом! до інституту ти не пройшов тому, що навкруги блат. А в твоїх батьків, які так мудро заклали тобі хромосоми, ніякого блату немає. Але все ж таки ти пробив собі дорогу, І десь там, як уже поверне на третій десяток, ти вже талановитий інженер-хімік, чи, може, мікробіолог, чи, може, навіть ветеринарний лікар або письменник. На цей час ти вже сам будуєш своє життя, турбуєшся, щоб продовжити свій славетний рід. І знову народжується дитина з чудесною програмою. Гени й хромосоми вічні.

А з роботами все навпаки. Все не так. Усе по-новому, У них хромосом немає. У них зараз мозок чистий, як напівпровідник. Чистий, як алмаз. Коли мозок створює душу, то і та душа зараз чиста і прозора. Дитина після свого знайомства з життям, після того, як вона дещо вже починає розуміти, дуже любить часто говорити слово: «Дай». А що полюбить робот? Чи йому сподобається таке слово? Чи, може, він одразу почне казати: «На».

Мене ще непокоїло питання: а хто він мені буде, отой робот? Я йому віддам усе, що маю. Звичайно, я від нього приховаю оті плями капіталізму, які десь там ховаються в моїй душі. Неодмінно приховаю. Навіщо вони йому? А все краще – віддам. То хто ж він буде для мене, який родич?

А що, коли я його назву своїм сином? Га? Одразу в мене буде такий великий, гарний і мужній син. Може, хтось думає, що я не маю на те права? Маю. Кажуть же в народі: не той батько, хто народив дитину, а той, хто виростив. А вирощуватиму його я. Це чудово. У мене буде син. Він зараз народиться і житиме. Я його зроблю і без хромосом схожим на мене. Я його любитиму, і він мене – також.

Цікаво, які думки непокоять зараз Інку? Що вона думає сьогодні? Що навіяв їй чудесний ранок, табун білих коней на небі і сонце, яке не має плям? Спокійне сонце.

О дванадцятій дня всі працівники інституту зібралися до лабораторії номер вісім. Сьогодні тут спокійних не було. Навіть Чубарик схвильовано дивився на невеличкий поміст, де стояли роботи. Інка протиснулася до мене. Вона була зосереджена і дуже серйозна, моя Інка. Чудна, хіба нейтрино може бути таким серйозним? Йому зовсім не личить бути таким. Вона сказала:

– Ти хвилюєшся, Вадиме?

– Угу.

– Я також.

– Сьогодні увечері зустрінемося?

Інка покрутила головою. Не зустрінемося. Їй ще не має двадцяти років. Вона ще не може зустрічатися з хлопцями. Не доросла. Трапилася б нагода, я запитав би в її чудесної мами: коли вона вперше покохала? Скільки їй було тоді років? Але зараз треба думати зовсім не про кохання. Зараз усі чекають надзвичайної події у житті нашої планети. Треба думати про те, як воно буде далі. Як людина народиться на світ і як вона житиме.

До мене підійшов Чубарик.

– Слухайте, а чому це ви не прийшли до мене за порадою? Знаєте, є така думка, що я повинен бути вашим наставником. Тобто: ви виховуєте робота, а я повинен здійснювати над вами контроль. Я все чекав, коли ви прийдете, але ви не прийшли.

– А чия це така думка? – запитав я.

– Авторитетних керівників.

– Передайте, будь ласка, авторитетним керівникам, щоб вони самі висловлювали свої думки, коли вони у них є. Я готовий їх слухати. А з приводу контролю – говоріть з Карасем. Я зараз підкоряюся йому.

– Я волів 5и, щоб ви самі поговорили про це з Карасем.

– Навіщо ж?

– Який ви, справді. Ну, уявіть, ви наробите помилок. Тоді ви один і відповідатимете. А коли я здійснюватиму контроль, тоді я відповідатиму.

– А коли я не боюся відповідальности, тоді що робити?

– Як знаєте. Але, на мій погляд, довірити таку справу одній людині та ще без контролю над її діяльністю, – просто безглуздя Скрізь повинен бути контроль і перевірка. Контроль і перевірка діяльности.

Я вже не слухав Чубарика, Карась вийшов наперед, підніс руку догори і почав:

– День сьогодні який! Може, колись цей день стане святом для нас, біофізиків, – сьогодні вперше робот перетвориться на людину. Кожна людина має своє ім’я. Давайте і ми дамо ім’я нашим роботам. На мій погляд, треба дати найбільш розповсюджені ім’я. Як ви гадаєте?

З натовпу хтось сказав:

– Іван та Марія.

Я впізнав голос. То казав Капуста. Молодець Капуста! Вніс таки свій вклад у справу космонавтики.

– Гадаю, заперечень не буде? – запитав Карась. – Отже, товариші, за півгодини Іван та Марія оживуть. Їхні вихователі готові почати роботу. Але до вас є прохання: протягом двох місяців ніхто не повинен підходити до Івана та Марії. Поясню: роботи дуже чутливі до імпульсів людського мозку. Вони одразу сприймають імпульси і цілком піддаються їм. У людей немає двох схожих імпульсів. Роботи відразу матимуть настройку на імпульси їхніх вихователів. Але, щоб позбутися можливих відхилень, ми повинні бути обережними. Тому тільки вихователі будуть протягом двох місяців з роботами. Попереджаю, після того, як я зніму запобіжники, ми не можемо стояти близько біля роботів. Роботи залишають лабораторію і підуть у котеджі, що збудовані в лісі. Ми можемо йти на відстані двадцяти кроків. Прошу вас підкорятися цим вимогам. А зараз прошу вихователів підійти сюди.

Карась не назвав наших прізвищ. Він не хотів називати їх тому, що мусив сказати прізвище Інки.

Ми підійшли. Я та Інка.

Чого це я так хвилююся? Вдруге в житті я так хвилювався. Вперше, коли складав державний екзамен. Тоді в мене чомусь хололи п’яти. Тепер знову холонуть. Це ні к бісу не годиться!

Звідси, з помосту, я помітив Прюста. Він стояв у кутку і пильно дивився на роботів. Він напише про цю урочисту хвилину. У нього зараз народжуються образи та ідеї. В цьому я переконаний.

Карась підійшов до Івана та Марії і зняв запобіжники. Він сказав:

– За три хвилини світло розбудить наших роботів. Тепер прошу всіх залишити приміщення.

Кімната лабораторії спорожніла. Тільки біля дверей стояли Карась та Левандовський. Той самий Левандовський, який своїми руками ліпив роботів. Вони стояли вдвох і дивилися на нас.

Минали хвилини. Я відчував, як пульсує кров у скронях, і свої холодні п’яти відчув. Дихав я не на повні груди, а лише часткою легенів. Це щоб не розбудити Івана.

Як він проснеться, Іван? Як народиться на світ? Як увійде в прекрасне життя мій Іван? Мій? Звичайно, він буде тепер моїм. Адже і мозок, і душа в нього будуть мої. (Душа? А що це таке, душа?). Іван буде моїм сином. Я зроблю його цілком схожим на свого батька. Шкода, що в нього немає серця. Він, як запевняв Карась, не вмітиме почувати. А шкода. Дуже шкода. Як це можна жити і нічого не почувати?

Вже минули три хвилини. Мабуть, минули. Я поглянув на Інку. Вона стояла бліда і чомусь важко дихала. Вона мені хитнула головою. Це щоб заспокоїти. Сама хвилюється, а мене заспокоює.

Спершу в Івана задрижали повіки. Якось важко, дуже важко він розплющив очі. Очі були ясні, голубі. Тільки у них була порожнеча. Потім він поворушив пальцями рук, злегка повернув голову. Я простягнув йому руку і сказав:

– Здрастуй, Іване!

Іван мовчав. Він дивився на мене незрозумілим поглядом і мовчав. Тоді я подумав: «Ти повинен простягнути мені руку і сказати: «Здрастуй». Іван подав мені руку. І дивна річ – моїм голосом відповів:

– Здрастуй!

Потім я думав, а Іван говорив:

– І ви здрастуйте, Карась та Левандовський. Я вдячний вам за те, що ви створили мене.

Карась та Левандовський усміхнулися. Весело і гарно. Вони підняли руки догори і помахали нам.

Раптом я почув голос Інки:

– Я дуже щаслива, що житиму на Землі.

Але то говорила не Інка. То говорила Марія. У неї були карі очі, великі та гарні. Вона вже усміхалася. Усмішка була приваблива і чарівна. Ох, ці жінки! Навіть коли вони роботи, однаково вважають, що їхній перший обов’язок чарувати нас, чоловіків, своїми усмішками.

Я наказав Іванові:

– Ходімо, друже!

Але він не йшов. Він ще не знав, як треба ходити. Тоді я віддав наказ думкою. Я розповів, що треба спершу поставити одну ногу, потім Другу. І зробив це сам. Іван спершу несміливо ступив перший крок. Він навіть трохи похитнувся. Але одразу став на місце. Другий крок він ступив сміливіше, а потім пішов поряд зі мною.

Марія ще стояла на місці. Але Інка вже зробила те, що і я. Вони вдвох пішли слідом.

Ми вийшли з кімнати. На нас дивилися сотні очей. Власне, не на нас, а на роботів. Я бачив щасливого Карася. Я ще ніколи його таким не бачив. Він зараз був схожий на пустотливого хлопчика, оцей великий і могутній Карась. Він сяяв і щось говорив своїй дружині, гарній, стрункій жінці, яка забула, коли {вона покохала вперше. Але вона дивилася не на мене. Вона дивилася на Інку. Ще я зустрівся з суворим поглядом Чубарика. Мені не хотілося дивитися на нього. Я відшукував Прюста. Його відтиснув натовп кудись аж до газону. Чубата голова височіла над натовпом. Він зараз був дуже суворий. Він не хотів випустити з поля зору найменшої дрібниці. Прюст напише про все, як було.

І раптом мені схотілося зробити щось дуже приємне для всіх оцих людей. Я думав, а Іван дуже голосно і виразно говорив:

– Яке чудове сонце! Яка гарна Земля! Я радий, що житиму поміж вас. Я любитиму вас, люди, бо ви створили все, що є на Землі. І це небо ви створили. Воно чисте і гарне. І сонце ваше гарне, бо воно дає вам життя. Я завжди буду з вами, люди. І робитиму все, щоб Земля наша була ще кращою.

Позаду йшли Інка та Марія. Я зупинив Івана. Ми все ж таки чоловіки, то мусимо бути ввічливими. Тепер Інка та Марія йшли попереду. А ми слідом.

Це зі мною буває – знову накотилася на мене якась сентиментальна хвиля. Я думав про Інку. Вона йшла попереду. Вона не стрималася, озирнулась і трішки, трішки підморгнула мені. Марія зробила те саме. Іван також дивився на Інку. І, жах! – прошепотів її ім’я! Яка необачність! Зараз я не повинен про неї думати, про Інку. Не повинен. Не маю права.

Я спостерігав за Іваном. Кроки наші були однакові. Він злегка махав руками. Так, як і я. Я наказував Іванові: «Ти зараз будеш учитися самостійно мислити. Тебе звуть Іваном. Коли тебе хтось покличе – ти повинен відповідати. Зрозумів?» Іван не відповів. Він ще не володів мистецтвом розмови. Він не знав, як це відповідати. Він міг тільки повторювати те, що я подумаю. В його мозку ще не діяла складна система мислення.

За нами слідом ішов натовп людей. У ньому я помітив не тільки співробітників інституту. Он там ішли Міля і Ліма. Обоє в червоних штанцях. Чвоха з приліпленою до губів сигаретою йшов поряд з ними. Мабуть, половина населення Чмихалівки прибула сьогодні до містечка, щоб переконатися, чи правдиві ті чутки, чи справді вже почали робити людей у майстернях. Тепер вони в цьому переконалися.

Два гарненькі будиночки стояли поряд. У одному житимемо ми із Іваном, у другому – Інка та Марія. Ми з Іваном зупинилися біля свого будинку, Інка та Марія – біля свого. Десь кроків за двадцять від нас зупинився натовп. Я наказав Іванові на прощання помахати рукою. Іван підніс руку. Те саме зробила і Марія. Ми постояли якусь хвилину і пішли до котеджів. Тут нам жити два місяці.

У мене і в Івана окремі кімнати для роботи. Одно ліжко, Іван не спатиме. Його мозок і м’язи не знають утоми. Можливо, колись людино-роботи будуть також відпочивати, але, на жаль, ще досі нікому не вдалося досить чітко встановити, що це таке сон. Хтозна, може, роботи ніколи не будуть спати. Навчать їх спати, тоді вони, замість того, щоб працювати, вилежуватимуться в ліжку. Чого доброго, серед них ледарі та дармоїди з’являться. Що з ними робити, з ледарями! їх і серед людей вистачить. Ні, хай не сплять. Хай не втомлюється їхній мозок, але хай вони і не сплять. Так зручніше. Працюватимемо ми у великій кімнаті. Вона нагадує шкільний кабінет. На стіні карти і діаграми, глобус, таблиця Менделєєва і розклад нашої роботи. В суміжній кімнаті – книги і магнітофонні бобіни. Їх багато, бобін. Щодоби Іван має прослухати їх чотири.

– Тут ми житимемо, Іване. Зрозумів? Це наш дім. Тобі не ясно, що таке житимемо і що таке дім? Але про це ти швидко довідаєшся. Ти, Іване, не клопочися, все буде гаразд. Скоро в тебе з’являться умовні і безумовні рефлекси. Тобі не треба буде думати над кожною дрібницею. Рефлекси самі приводитимуть у дію твої руки. А поки що ти повинен тільки підкорятися мені. Це твій обов’язок. Розумієш мене?

Іван нічого не розумів. Він дивився на мене своїми дуже голубими, холодними очима і мовчав. А мені хотілося говорити.

– Ти, Іване, тепер мій син. Правда, цікаво. Я ще не одружений, а вже маю дорослого сина. І дуже здібного, біс його забери! Надзвичайно здібного! Обійшлося без хромосом і ген, але ти успадкуєш усе, що я маю. Ти знатимеш багато більше, ніж може знати одна людина в наш час. У тебе будуть енциклопедичні знання. За першу добу ти пройдеш весь шлях, який проходить людина від першої мокрої пелюшки до першого класу. Це сім років. А тобі потрібна буде одна доба. Зрозумів? За другу добу – ти вже володітимеш знаннями за сім класів. А потім? За місяць ти пройдеш курс за інститут. Усі точні науки збереже твоя пам’ять. А от з гуманітарними справа буде складніша. Два тижні ти вивчатимеш філософію і літературу, мистецтво та історію, географію та біологію. І ще два тижні нам з тобою просто для бесід відведено. Ну, як? Подобається тобі така програма? Ще тобі доведеться оволодіти прийомами керування космічним кораблем. У тебе ж там, на новій планеті, не буде лікаря. Ти повинен сам навчитися замінювати собі деталі, що виходитимуть з ладу. Виявляється, це не така вже й складна наука. Для неї в програмі – два дні. І ще – не будь таким базікою, як оце я. Зовсім тобі не потрібно так багато говорити.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю