Текст книги "Нейтрино залишається в серці"

Автор книги: Віктор Безорудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

Іван дивиться на мене. Він нічого не розумів, але йому, напевне, подобалося, як я балакаю. Він усміхався, по-дитячому наївно і довірливо. Ні, таки хороший хлопець мій син. Мені хотілося говорити з ним.

– Іване, друже, Ти будеш людиною. Я зроблю з тебе найкращого хлопця на землі. Я не хвастун. Ти ще не знаєш того, що всі батьки думають про своїх дітей. Ти не знаєш, а я знаю. Вони думають, що їхні діти найкращі. То чому й мені не думати так? Головне – ти повинен навчитися передбачати. Коли ти навчишся цієї науки, тоді ти вже будеш людиною.

Зрештою, я не робот – я втомився. Чесно кажучи, треба було мовчати. Бо в цей час Карась та Прюст сиділи біля репродуктора і слухали мою промову. Карась забув мене попередити про це. Він забув також попередити, що всі наші розмови записуються на плівку. Забув? Ні, він просто хотів перевірити, чи я щиро взявся до роботи. А може, це мені здається так. Він хотів, щоб ми працювали, не почуваючи, що хтось стежить за нами. Без контролю...

Я дав Іванові до рук дві дротини з контактними пристроями на кінцях і ввімкнув магнітофон. Бобіна була розрахована на чотири години. Отже, я можу зараз піти звідси на цілих чотири години. Але мені не хотілося нікуди йти. Мені приємно і радісно було дивитися на Івана. А він примружив очі і затих.

Цікаво, як почуває себе зараз Інка? Що вона думає? Я вийшов на ґанок, але Інки ніде не було видно. Ну, звичайно, жінки. Їм; є про що погомоніти, Інці та Марії. Піти б до готелю та забрати свої речі? Але мені чомусь не хотілося залишати Івана самого. Я вже збирався повернутися до кімнати, але раптом почув чиїсь кроки. Так, то, безумовно, йшов Капуста. Він не йшов, а мовби підкрадався потихеньку, ніби кішка до мишачої нори. Капуста помахав мені рукою, мовляв, зачекай. Він підійшов і запитав:

– Як він там, Іван?

– Добре. А хіба що?

– Дуже мені цікаво. Він справді, як людина?

– Справді.

– Слухай, Вадиме, а ти дозволиш мені з ним порозмовляти трохи? Я тут дещо придумав, щоб він, наш Іван, значить, на тій планеті отим людям дещо сказав.

– Що ж ви придумали?

– Так я ж не тобі, а йому хочу сказати.

– Не можна. Запитайте дозволу у Карася.

– Та не будь ти чопом, яким бочку затикають. Запитай та запитай. Навіщо запитувати, коли все це можна без Карася зробити.

– Ну, а мені ви можете сказати?

– Тобі? А навіщо тобі говорити?

– Бачите, я відповідаю за виховання Івана. А ви щось там набалакаєте, чого він не повинен знати.

– Усе повинен знати! Ви хочете зробити його святим? Так? А хіба ми тут на Землі святі? Отож і він повинен тим людям на Іксу сказати, які ми тут насправді є.

– Які ж ми є?

– Та такі – не такі, щоб дуже хороші, не такі, щоб дуже погані. Я йому скажу, |щоб там, на Іксу, не женилися. Навіщо женитися, коли від того тільки самі тобі страждання. А що, ні? Хай там скаже, що живе на Землі такий собі Капуста. І що його кинула рідна дружина. Хай скаже, що Капуста дуже порядна людина. Що це він сьогодні назвав його Іваном, а її Марією. І щоб там, на Іксу, знали про мене все. А то тільки про Карася та про тебе він там розповідатиме. А про мене і не згадає.

– Гаразд. Скажете йому, але не зараз. Зараз ще не можна. Іван вчиться. Зараз ніяк не можна.

– Ну, дивися, я ж прийду.

Капуста незадоволено поворушив вусами і пішов.

Що їж робить зараз Інка? Піти до неї? Ні, не можна йти. Ніяк не можна йти зараз, до Інки. До наших будинків ніхто не має права заходити, навіть Карась. Принаймні, перші два тижні. За ці два тижні наші роботи мусять стати самостійними істотами. (Знову це слово). Вони повинні навчитися мислити самостійно.

Я ліг на траву. Наді мною гомоніло срібне листя осики. Справді гомоніло. Ви помітили – листя осики тріпотить і здригається навіть тоді, коли немає найменшого вітру. Гуцули так іі називають це дерево – трепета. Це дуже балакуче дерево – осика. Всі навкруги дерева мовчать, усі застигли, напевне, задоволені життям. А осика чимсь не задоволена. Щось їй ще потрібно. Чи, може, навпаки – всі задоволені, мовчать, а вона прославляє зараз і сонце, і небо, і Землю. Лакує дійсність.

Цікаво все-таки, як там ідуть справи в Інки? Чи стане Марія схожою на моє Нейтрино? Чи навчиться вона кожне слово супроводжувати помахом руки, рухом брови? Чи зуміє вона, Марія, одночасно щось говорити і усміхатися? Або відкидати волосся помахом голови? Інка така дівчина, що в ній кожної хвилини відкриваєш щось нове. І в погляді – то він холодний, ніби сніжинки сипляться з очей, то – гарячий, ніби зараз відбувається атомна реакція, і до вибуху зовсім недалеко. Тільки байдужим не буває погляд. Ніколи я не бачив байдужого погляду Інчиних очей.

Чому ж мати Інки з такою недовірою ставиться до мене? Я їй не подобаюся? А чого це я повинен їй подобатися? Я поганий?

Ну, це й без неї відомо. Коли поганий, то тут ;і боятися не треба. Поганого її донька не покохає. Ні, їй, матері, потрібно, щоб Інку покохав якийсь кандидат наук або доцент. Або дійсний член академії. Вони, оці кандидати, бувають охочі до дівчат... Але навіщо я плету такі дурниці? Мати, як мати. Мати вважає, що її дев’ятнадцятирічна донька ще немовля і що їй не можна закохуватися та цілуватися. Ніяк не можна! При такій думці у матері виникає спогад і вона вирішує – чоловікам довірятися не можна.

Треба, зрештою, з упинити цей потік нікому не потрібних здогадок та припущень. Так можна самому заплутатися в тенетах та ще й інших заплутати. На речі треба дивитися просто: мама любить свою доньку і вона не хоче, щоб донька когось любила, крім неї.

Нейтрино, Нейтрино моє! Далеке й незнайоме, близьке й рідне. Я люблю тебе, Нейтрино! Тільки коли ж Нейтрино, що здатне пройти крізь Землю і Сонце, залишиться в моєму серці!

Зупинися, Вадиме! Бо коли ти й далі лежатимеш під вітами сріблястої осики, то перетворишся на сентиментального базіку.

У кімнаті мій Іван сидить у тій же позі. Він не .звернув на мене ніякої уваги. Він зараз «переживає» свої дитячі роки. Шкода, що так «переживає». Попустувати б оце, побігати, пограти в піжмурки. А йому треба сидіти на одному місці і наповнювати свій мозок знаннями.

Надходив вечір. Мине ще двадцять хвилин, і я поставлю на магнітофон нову бобіну.

16. ЯК НАПИСАТИ РОМАН? ДУЖЕ ПРОСТО

Вечеряли ми з Прюстом у буфеті готелю. Дуся вже вивчила наші смаки. Ми щодня відчуваємо насолоду від страв. Кажуть, що шлях до серця мужа лежить через кухню. Але чому тільки мужа? Я бачив, як після кожного сніданку чи обіду очі Прюста спалахують. Він, може, й не закоханий у Дусю. Напевне, ні. Але кожна смачна страва наводить його на гріховну думку. Дуся вже знала: її стріли відскакують від мого серця, як горох від стіни. Але вона,к як і кожна порядна дівчина, не втрачала надії, що котрась стріла таки досягне мети, викличе коли не пожежу, то хоч спалах у якомусь з наших двох сердець. Найприємніше в світі – перемагати. Не тільки на футбольному полі, а й на тій довгій ниві, яка зветься життям. Дуже приємно перемагати в коханні. Дуся таку перемогу здобуде. Неодмінно здобуде.

Ми їли смажену рибу, холодець з хріном і біфштекси. Прюст порушив правила, які вивішені на стінці – він приніс пляшку коньяку.

– Знаєте, такий день сьогодні, такий великий день. Я досі не можу все це усвідомити. Бути свідком такої події! Я вважаю: сьогодні трапилася подія, мабуть, рівнозначна тій, коли Гагарін уперше облетів навкруги Землі або Леонов уперше вийшов у космос. А може, сьогоднішня подія ще знаменніша? Як гадаєте? Ні, мабуть, тут не можна проводити аналогію.

Я відмовився пити. Мені не можна було пити коньяк. Я про це сказав Прюстові. Адже Іван може відчути, що після коньяку в мене щось таке дивне діється в мозкові. І в нього теж це почнеться.

– Ах, так, так. Бачите, а я про це не подумав. Власне, мені дуже хочеться почути від вас розповідь про Івана. Як він там?

Я розповів про перші, кроки робота.

– Чудово! Я переконаний, що на планеті Ікс він покаже, які ми тут люди на Землі. Знаєте, я заздрю вам. Дуже заздрю. Адже, по суті, це ви будете там – на другій планеті. Дозвольте випити? Між іншим, коньяк на мене не впливає. Тобто, він діє тільки як збуджувач. Я ніколи від нього не п’янію. Мушу знову до вас звернутися. Розумієте, у мене нічого не виходить. Нічого зараз не клеїться, нічого не лягає на папір. Усе розвалилося і не тримається купи...

Прюст говорив і махав руками. З виделки злітали шматки біфштекса. Крихти сипалися на підлогу.

– Сьогодні я запитую у Карася: скажіть, хтось заважав вам у роботі над створенням штучного мозку? Хтось ставив вам ломаку в колесо? А він відказує: «Ніяких перешкод не було. Тепер, – каже, – наука в нас на такому п’єдесталі, що ніхто не наважиться її зняти звідти». Уявляєте – ніяких перешкод!.. Ну, я ще вип’ю з вашого дозволу... А як же я виведу конфлікт у новому романі? Немає боротьби – немає конфлікту. А коли так, то немає сюжету. Немає на чому виявити характери героїв. Усе розвалюється на шматки...

Раптом Прюст зробився сердитим. Він дивився на мене таким поглядом, ніби це я був у всьому винен. Ніби це я «розвалив» його роман і знищив усі конфлікти. Мені хотілося чимсь зарадити великому письменникові.

– А ви не зважайте на Карася. Немає приводу для суму. Коли конфлікт відсутній у житті – його вигадують на папері. Можу підказати. Є один учений – новатор, а другий – консерватор. Новатор вигадує мозок, а консерватор не вигадує нічого і ще заважає новаторові. Новатор щось таке загвинчує, а консерватор щось таке відгвинчує. Гармонія! Консерватор – старий, новатор – молодий. Новатор гарний на обличчі, йому щастить у житті і в коханні, а консерватор прожив життя марно і ніколи не зазнав, що таке любов. Усе це можна вивернути навпаки. Але не поспішайте вивертати. Вивернуте використаєте в іншому романі.

Прюст підхопився зі стільця. Він тримав виделку в руці і штрикав нею в повітрі.

– Чудово! Справді чудово! Тепер буде роман. А потім – п’єса. А потім – кіносценарій. Напевно буде. Знаєте, я не хочу з вами розлучатися. Ви даєте наснагу моїй фантазії, моєму творчому баченню світу.

Він поглянув на виделку. Помітив на ній шматочок риби. Понюхав її і проковтнув.

– А ви про сучасне село не пишете? – запитав я.

– Звичайно ж, пишу. Про село треба писати. Це зараз дуже потрібна тема – село. У мене лежить незакінчений роман. Але я його закінчу.

– Дуже добре. У вашому романі про село приїжджає солдат з фронту? Його обирають головою колгоспу? Його кохана вийшла заміж? І він закохується у заміжню жінку. Так?

– Ні, такий роман у мене вже є. Може, читали «Зорі над левадами»?

– Тоді в новому романі на село повертається дочка голови колгоспу...

– Помиляєтеся. Приїжджає син.

– Приїжджає син. Він закінчив інститут.

– Ветеринарний, – уточнює Прюст.

– Сперечається з своїм батьком, який не хоче будувати господарство по-новому.

– Помиляєтеся знову. Батько не хоче осушувати болото.

– Тоді колгоспники обирають сина головою.

– Цілком точно.

– Дівчина, яку кохав син, перед тим, як поїхати вчитися, вийшла заміж.

– Так. За найближчого друга того сина.

– Тоді син покохав жінку агронома.

– Ні. Жінку лікаря.

– А та, перша його кохана, яка вийшла заміж, зараз ще кохає вашого героя?

– Звичайно. Сильно кохає. Не знаходить собі місця в селі. Але дозвольте, звідки ви все це знаєте?

Я засміявся. Мені було дуже весело. Я не хотів казати, звідки мені відомі такі таємниці творчої лабораторії письменника.

Прийшла Дуся. Вона, як завжди, стала біля столу і запитала:

– Ви задоволені?

Ну, звичайно ж, Прюст сказав:

– Мені все це нагадує ресторан у Празі. Ах, Дусю, я ніколи не забуду ваших біфштексів!

– А мені досить уявити, що все це готували ваші руки, і я вже стаю гурманом. Треба швидше звідси їхати. Бо коли й далі ви так нас годуватимете – доведеться кинути все і поселитися в Чмихалівці, – сказав я.

Дотеп мені не дуже вдався. Але Дуся усміхалася, затуляючи свої покривлені зуби.

Коли я повернувся до котеджу, Іван поглянув на мене осмисленим поглядом людини. Він узнав багато цікавого за перші години свого життя.

17. ПРЮСТ І РОБОТИ

Я прокинувся пізніше, ніж треба. На цілу годину пізніше. Іван сидів біля мого ліжка і дивився на мене осмисленим поглядом.

– Доброго ранку, Іване!

Він мовчав. Я своєю думкою не віддав йому наказу, як треба відповідати. Він мовчав. Мені стало боляче. В думці я промовив відповідь. І тоді Іван привітав мене.

– Тепер ти кожного ранку будеш мене так вітати, гаразд?

– Гаразд, – відповів Іван, – кожного ранку буду тебе вітати.

– Ти втомився, Іване?

– А що таке втомився?

Я пояснив. Але, напевне, не переконливо. А може, він не знає, що таке втома?

– Зараз я почуваю себе чудово, – сказав я.

– І я чудово.

Ми з Іваном вийшли на галявину. Я почав робити зарядку. Іван робив ті самі вправи. Він присідав, махав руками. Потім ми побігли. Іван біг поряд зі мною. Нам було весело, і ми сміялися, не знаючи чому. Взагалі я люблю сміятися. Треба, щоб Іван не перехопив цієї поганої риси моєї вдачі, а то й там, на іншій планеті, він весь час сміятиметься, і ті живі істоти, які населяють її, подумають, що у нас на Землі люди тільки те й роблять, що сміються без упину. Яке в них лишиться враження? Може, їм не схочеться прилетіти на нашу Землю, де живуть самі тобі сміхачі?

Я розповів Іванові, що таке трава, ліс, показав синичку і ворону. Він з цікавістю дивився на все. Мені хотілося, щоб він запитував, але він не запитував. Сприймав мої розповіді, як кінцеві думки. У нього ще не було потреби запитувати. Він ще не міг спокійно думати. Він не цікавився нічим. Не було в нього дитячої допитливости, жадоби все взнати. Мене це турбувало. Адже коли не розбудити в ньому цікавости, – не буде з нього людини.

Ми повернулися до котеджу. Я ввімкнув магнітофон. Іван байдуже сів на своє місце і взяв до рук дротини. Мене вразила така байдужість. Ні, щось не так ми робимо. Щось не* продумане до кінця. Після сніданку я сказав про це Прюстові.

– Справді, коли нічим не цікавиться людина – їй кінець. Це ви дуже мудро підмітили. Скажімо – коли я не буду цікавитися життєвими явищами, то я писатиму тільки критичні статті. Так, так, юначе. Нам, письменникам, іноді роблять закиди, що ми не знаємо життя, а критикам такого закиду ніхто не робить. А вони іноді стоять дуже далеко від життя. Дуже далеко.

На нараду до Карася прийшла також Інка. Спершу доповів я про свої спостереження, потім говорила Інка. Вона сказала:

– Я дуже люблю свою Марію. Вона ще така дитина. Сьогодні вже перейшла в десяту класу, а досі не знає, що таке хустка, що таке вікно, що таке небо і зірки. А як звучить музика? Я пробувала їй співати. Вона зовсім байдужа до пісні.

Взяв слово Прюст.

– Пізнавати світ не можна поза життям. Коли в школі первачок бачить перші літери М і А, то з цього робить слово «мама».

А первачок вже знає, що таке мама. Він, ідучи до школи, знає, що таке стіл і пташка, що таке дерево і дорога. Бо він це все побачив і сприйняв. Нам треба перебудувати систему. Ми повинні почати все спочатку. Спробувати треба зробити навпаки – наші роботи знають занадто багато. Ті знання у них не відбереш. Тому треба зараз знайомити їх з речами, які нас оточують. Екскурсії потрібні. Екскурсії в життя.

– Але у нас обмаль часу. За півтора місяця ми повинні закінчити всю підготовку, – сказав Карась. – Я думаю, що не слід зменшувати навантаження на мозок. Треба дати навантаження на практичне пізнання світу. Для цього є вільних від навчання чотири години на день. Тут ми повинні покластися на наших вихователів.

Отже, нарада не дала нам рецептів. А які рецепти повинні бути? Хто може сказати, що саме треба роботам? На мій погляд, головне – розбудити в них дитячу допитливість, дитячу цікавість.

Ми поверталися до котеджу з Інкою.

– Тобі не скучно, Інко? – запитав я.

– З Марією? Ні. Мені дуже весело з нею.

– У тебе /прокинулося материнське почуття, правда?

– Ти дурний.

– Це я знаю.

– Мені дуже цікаво. І дуже чомусь боляче, – сказала Інка.

– Мені теж. Тут у нас є щось спільне. Знаєш, чому боляче? Тому, що ми відчуваємо – не справжні вони люди. Правда?

– Я вже себе переконала. Для мене Марія справжня.

– Ти думаєш – вона твоя дочка, так?

– Так.

– Мені теж хотілося, щоб Іван був моїм .сином. Знаєш, інстинкти сильніші за нас.

– То в тебе інстинкти? Ти поганий, Вадиме. У тебе інстинкти є.

– Згоден. Я поганий. Але ти не краща.

– Ну?

– Адже ти не хочеш мої інстинкти знищити.

– Хочу.

– Тоді давай зустрічатися. Заочно ти цього не зробиш.

Інка поглянула на мене і засміялася. Вона обома руками розкуйовдила моє волосся, засміялася і сказала:

– Доведеться тобі самому боротися з ними.

– Це тому, що тобі ще немає двадцяти?

– Можливо.

– А після двадцяти ти допоможеш мені?

– Ну, який ти. Після двадцяти я буду солідна, розважлива.

Я замовк. Мені стало сумно. Знову Інка піде. Знову я буду страждати. Достоєвський колись мене переконав: у стражданнях теж є радість. Але я волів би пізнати ту саму радість іншим шляхом. Без страждань. Без туги.

Інка сказала:

– Облишимо ці розмови, Вадиме. Порадь краще, як мені далі бути з Марією.

– Тобі легше, ніж мені. Жінки ж від природи дуже допитливі та цікаві. Давай спробуємо знайомити їх з речами наочно. Я думаю,, що тоді в мого Івана виникне цікавість.

– Я вже навчила Марію одягатися, зачісувати волосся. Але вона не запитала, для чого це потрібно. Вона все робить, як машина, а не як людина. У неї щодня однаковісінькі рухи. Вона свою зачіску викладає з цілковитою точністю.

– Дуже гарна якість. Вчи її, а то там, на Іксі, перукарні може й не бути. Може, там взагалі люди лисі?

– Або такі руді й нечесані, як ти.

Інка помахала мені рукою і побігла до свого котеджу. Хоч вона могла б ще йти зі мною хвилин п’ять. А вона побігла.

Десь о другій годині я ввімкнув магнітофон. Іван байдужими очима поглянув на мене.

– Як почуваєш себе, Іване? – запитав я.

Але я марно чекав відповіді. Іван дивився на мене байдужими очима. Він не знав, що відповісти.

– Ходімо в ліс.

– Ходімо, – мовив Іван.

Це було перше слово, яке він сказав без мого наказу.

Ми вийшли на просіку. Я обняв Івана за плечі. Він поглянув на мене здивовано.

– Так ходять найближчі друзі, – сказав я.

– Друзі? Я щось таке пригадую. Друзі, це в тій книжці, що про космонавтів. Там є таке слово – друзі.

– Про небо ти читав?

– Небо. Знаю небо. Це багато повітря. Атмосфера, стратосфера, космос.

– І про Землю ти знаєш, правда?

Іван сказав, скільки кілометрів має Земля по екватору, які є полюси, які є материки і океани. Він це знав, але він не бачив Землі. Він не уявляв, що ми зараз ідемо по тій самій Землі, яка є округлою, і яка крутиться навколо сонця і навколо своєї осі.

– Дядя Тигр! Дядя Тигр! – почув я голос Зюзі-Музі. Він біг щодуху. Він дуже давно не бачив мене.

Нічого не допомогло – я махав хлопчикові руками, мовляв, не можна зараз до мене. Але він сказав:

– А чого не можна? Ти боїшся, щоб я з Іваном не розмовляв? А я хочу з ним розмовляти. Це татків Іван чи твій?

– Мій.

– Неправда, татків. – Зюзя-Музя взяв Івана за руку. – Здоров!

Іван був вражений. Він подивився на мене, потім на хлопчика, потім – знову на мене. Він щось намагався сказати.

– А хіба бувають...Хіба є великі і маленькі люди? – запитав Іван.

Зюзя-Музя засміявся. І, кепкуючи, промовив:

– Ха, такий ти великий, Іване, а й досі не знаєш, що є маленькі люди. Вони називаються дітьми.

– Ти – діти?

– Я дитина. А ти теж дитина. Тільки велика.

Іван глянув на мене. Він, напевне, помітив, що я дуже щасливий. Мені й справді було весело. Нарешті з’явилося те, чого я так довго чекав – цікавість. Нарешті Іван перестав бути машиною для сприймання інформації.

Зюзя-Музя сказав:

– Давай гратися.

Іван знав, що це таке – гратися. Він дивився запитливо на хлопчину.

– Я буду ховатися, а ти мене шукай.

Зюзя-Музя побіг, гукаючи, щоб Іван заплющив очі. Але Іван дивився йому вслід. Коли хлопчик зник за стовбурами дерев, Іван, оглядаючись на мене, пішов його шукати, Я вирішив не втручатися. Іван обійшов кілька дерев і побачив Зюзю-Музю. Він щось вигукнув і кинувся до нього.

– А в класи ти вмієш грати? – запитав хлопчина. Він почував свою зверхність. В його великих очах світилася і цікавість, і глузливість,

Іван ке вмів грати в класи. Це розсмішило Зюзю-Музю. Але він не міг тут навчити свого партнера. Скрізь була трава. Класи не намалюєш.

Зюзя-Музя раптом схопився за голову і вигукнув:

– Ой, що тепер буде. Я ж до Інки йшов.

– А чого тобі до Інки? – поцікавився я.

– Мені? Так я ж брат. Я скучив за нею.

– Ти її любиш, Інку?

– А ти?

– Передай їй вітання від мене та Івана.

Хлопчик побіг. Іван дивився йому вслід. Мені здалося, що в очах у нього майнув жаль. Не можна позбавляти навіть роботів чудесних дитячих почувань. А що вони будуть згадувати колись? А які в них будуть найщасливіші роки, коли не знатимуть вони дитинства? І, крім того, мені здається, не треба так ізольовано виховувати роботів. Сидячи в кімнаті, не взнаєш світу.

До нашого котеджу наближався Прюст. Він зараз вирішував якусь дуже складну проблему. Він жив своїми образами. Він ішов, і образи йшли поруч. І він з ними вів розмову, сперечався, доводив, погоджувався, любив, ненавидів.

Прюст підійшов зовсім близько до нас і лише тоді помітив, що потрапив до забороненої зони. Він зніяковів:

– Пробачте. Я не винен. Все так сталося несподівано.

Я запропонував Прюстові побути з нами.

– Познайомтеся з Іваном. Ви, здається, маєте дуже близьке відношення до нього.

– А як же імпульси? – запитав Прюст.

– Зараз матимете нагоду переконатися, чи вони стійкі.

Прюст трохи боязко простягнув руку, Іван дивився на нього, не знаючи, що робити. Я в думці наказав йому подати руку і назвати своє ім’я.

Прюст не знав, з чого розпочати розмову. Довелося мені піти назустріч. Я наказував Іванові, я думав, а Іван говорив.

– Як ви себе почуваєте? Мені здалося, що ви про щось мріяли, коли йшли до нас? – запитав Іван.

Він говорив моїм голосом. Навіть інтонації зберіг мої. Тому Прюст поглянув на мене, потім на Івана і ще більше розгубився. Я його розумію. Вперше йому доводиться розмовляти з роботом.

– Я? Як я себе почуваю? Я себе почуваю досить добре. Між іншим, ви правду сказали – мене привели сюди мої герої. Але я не знаю, що з ними; робити.

– Чому ж? Хіба ви не володієте їхніми долями? – запитав Іван.

– До деякої міри, звичайно, володію. Я можу їх не пустити на папір, коли вони задумають зробити якусь дурницю. Але вони також володіють мною. Мої герої завжди якісь запальні і думки в них іноді такі, що мене в піт кидає.

– А ви їх на папір, оті думки. На папір. Нехай будуть такі, як є, – порадив Іван.

Прюст здивовано поглянув на мене. Чи це я говорю, чи це говорить Іван? Він переконався, що я мовчу.

– Все це так. Але ви забуваєте, що потім буде редактор. Він тоді моїх героїв візьме та й заріже.

– Ну, знаєте, це коли ваших героїв ріжуть, то як же бути початкуючим письменникам?

– А ви б могли написати роман? – несподівано запитав Прюст. – Написати так, як ви сприймаєте світ? Адже ви тільки напівлюдина.

– Я справжня людина, – заперечив Іван.

– Справжня? А ви вмієте почувати?

– Коли ви вмієте, то чому ж не вмію я? Але мої почуття ще не народилися. Їх ще не розбудили. Я, наприклад, почуваю, як зараз гарно в лісі.

– Найвище почуття це кохання. Так?

– Звичайно. Але не те, що в книгах деяких; літераторів. Коли б таке було справжнє кохання, люди б стали пісними, як пиріжки з капустою.

– Ви так вважаєте? Дивно. Ви, здається, вже маєте середню освіту.

– Так.

– То ви вже прочитали класиків?

– У нас класиків не читають. У нас класиків проходять за програмою.

– А які у вас особисті уподобання?

Я не витримав і засміявся. Прюст здивовано поглянув на мене. Він так і не взнав, що розмовляв зі мною, що робот ще є тільки машиною для сприймання інформації і відтворення її. Мені не хотілося про це казати, бо тут був Іван. Я попрохав Прюста зачекати. В кімнаті Іван слухняно сів на своє місце і взяв до рук дроти. Сьогодні він знайомиться з теорією Ейнштейна.

Прюст чекав мене на лавочці біля клена. Він був дуже збуджений. Ще б пак! Вперше розмовляти з роботом. Він сказав мені:

– Людина повторює себе вже багато сторіч. Кожне нове покоління вище за те покоління, яке дало йому життя. Тепер настає нова ера. Людина тепер буде повторювати себе в штучній людині. – Він чекав, що я скажу. Але я мовчав. Мені хотілося слухати думки відомого письменника. – Буде час, коли людина змусить роботів працювати на себе. А сама віддасть себе тільки насолоді життя. Як ви гадаєте?

– А не здається вам, що тоді буде багато ледарів на Землі? Ледарів, п’яниць і ще розпусників та наркоманів. Заберіть уі людини працю – і все буде знищене.

Прюст простягнув руку до мого ґудзика. Зараз він подасть мені його і я подякую йому.

– Знаєте що, -і сказав я Прюсту, – давайте порушимо вказівку Карася і підемо до Інки та Марії? Згодні?

– Ходімо.

Інка і Марія сиділи в кімнаті і про щось дуже жваво розмовляли. Побачивши нас, Інка спершу замахала руками, мовляв, не йдіть сюди, а Марія нам дуже привітно всміхалася. Марія дивилася на мене з невимовною цікавістю. Вона запитала:

– Ти Вадим?

– Так.

– Дуже приємно з тобою познайомитися. Я знала, що ти такий. Що чуб у тебе рудий, що очі в тебе сірі, навіть фіалкові. Що ти дужий і мужній.

Я дивився на Інку. Вона злякано поглядала на Марію. Ні, Інка їй зараз не віддавала наказу. Вона злякалася тих слів, що говорила її вихованка.

Прюст запитав:

– Як у вас ідуть справи?

Він сподівався, що відповість Інка, але відповіла Марія:

– Дуже добре. Тільки нудно. Знаєте, набридло мені сидіти в оцій кімнаті. Доки це триватиме?

Знову заговорила Марія, без наказу Інки.

– Мені хотілося б з вами порозмовляти, Маріє, – сказав Прюст.

– І мені цікаво, – відповіла Марія.

Вони пішли, Марія та Прюст, а ми з Інкою лишилися в кімнаті. Інка помітила, що я дуже вражений тим, що почув.

– Ти справді зараз не наказувала Марії? – запитав я.

– Ні. Вона вже не потребує наказів.

Інка пояснила мені, що вона «почала багато розповідати, показувати Марії і та ніби ожила, стала надто цікавою. Не можна втримати її в кімнаті. Вона хоче все побачити і взнати.

Ми знайшли Марію та Прюста в лісі. Вони йшли і розмовляли. Очевидно, Прюст розповідав їй щось надзвичайно цікаве. Марія сміялася. Сміялася голосом Інки. Коли ми підійшли, Прюст сказав:

– Знаєте що – потрібно кінчати з ізоляцією. Я доповім про це Карасю. Мені сумно, що дві такі чарівні дівчини, Марія та Інка, сидять у цьому будинку і не бачать світу.

Марія весело застрибала на одній нозі. Вона сказала:

– Ви чарівний, Прюсте.

А я думав про свого Івана. Чому ж він досі такий? Чому досі його ніщо не цікавить? Може, Інка правду каже? Він учить зараз теорію Ейнштейна, а ще не бачив, як росте хліб, як цвіте калина. Не бачив, як будують завод і який з себе паровоз.