Текст книги "Нейтрино залишається в серці"

Автор книги: Віктор Безорудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

Прюст погодився. Він сказав:

– Чудесно. Взагалі, це просто чудесно, що я працюю разом з вами. Стільки ідей! Стільки думок!..

11. ПОЛІТ ДО САТУРНА. НЕВДАЛЕ ПРИЗЕМЛЕННЯ

Я лежав на ліжку і робив вправи з стриптизу – роздягав свою душу і заглядав, що там у ній є. Що в душі моїй на поверхні, а що на дні.

Прибув я сюди, біс його забери, писати репортаж. Тільки одному журналістові, це мені, вдалося проникнути до інституту Карася. Це тому, що Золотий Зуб колись був другом професора. Мені б зараз слід написати такий репортаж, якого ще не писав жоден журналіст. А я замість того копирсаюся в своїй душі. Вилами копирсаюся. Він, тобто я, закохався. Він не може нічого вдіяти з своїми почуттями. Та ти живеш не в дев’ятнадцятому сторіччі, а в другій половині двадцятого. Ти, суб’єкт, мусиш мислити логічно і вміти керувати своїми почуттями.

То колись було так: закохався і кінець, і світ на тому зав’язався. Все для тебе скінчилося. Коли тебе не покохають, коли немає взаємного почуття – кінець тобі. Вішайся. Отруюйся. Топися. Або йди світ за очі.

У другій половині двадцятого сторіччя люди не роблять таких дурниць. Люди навчилися жити по-новому і кохати по-новому. Тепер немає Ромео і Джульєтт. Чи, скажімо, Отелло і Дездемон. Тепер, коли хочете знати, людський інтелект такий сильний, що він може подолати найсильніші почуття. Це доведено. А я от ніяк не подолаю свого почуття. Перед очима в мене Інка. Струнка, чарівна, ніжна Інка. І більше нічого немає. Більше нічого мене не цікавить. Нейтрино пронизало моє серце і звідти нікуди не хоче йти. А що таке, власне, Інка? По якому праву вона володіє зараз мною? Гарна? Гарна. То хіба раніше ти не бачив гарних дівчат? Бачив. І усміхалися вони тобі, а ти також не стояв бовдуром – усміхався їм. І у вічі їм дивився. А вони чекали від тебе не самих тільки поглядів. Вони сподівалися, що ти закохаєшся в них і будеш страждати та мучитися.

Або по якому такому праву ти зараз став на шляху Левандовському? Він же дав тобі зрозуміти, що кохає Інку. Він вчений, він кандидат, а ти ніколи не будеш ні вченим, ні кандидатом.

Прийшов Прюст. Він не помічав мене. Він швидко сів до столу, і жадібно почав писати. Він не писав – він пив з насолодою якесь дивне вино. Його очі блищали. Зараз для нього існував вигаданий ним світ, дуже схожий на справжній, але вигаданий. Тільки він один його бачить. А коли він пише, то хоче, щоб той вигаданий ним світ побачили інші.

А що я таке? Які в мене досягнення перед людством? Ніяких немає досягнень перед людством. То чому ж ти гадаєш, що тебе мусить покохати Інка?

Е, ні. Ні, не так. Зовсім не в той бік звертають твої думки. Хіба кохають за досягнення? Коли б це було так і кохали б тільки за досягнення, то, скажімо, космонавта б покохали всі жінки світу. Але кохана є тільки одна. Справжня, звичайно. Не по-справжньому може покохати й більше. А по-справжньому – тільки одна. Або, скажімо, передовик комуністичної праці на заводі. Має чоловік досягнення, то що ж вийде, коли його всі заводські дівчата кохатимуть? Нічого путящого не вийде. Від такого щедрого кохання він може навіть знизити випуск готової продукції, або, чого доброго, почне випускати брак. Ні. Кохають не тільки за передові досягнення і успіхи. Не тільки за це. А за що?

Прюст поклав олівець. Він з невиразною посмішкою дивився на стелю. Він поступово повертався на землю з якоїсь далекої, цікавої, захоплюючої мандрівки. Він поглянув на мене. Не тільки поглянув, а навіть помітив. Тоді я наважився запитати в нього, що ж таке кохання.

Прюст труснув головою, поглянув на мене здивовано і сказав:

– А звідки я знаю? Кохання, – це єдине в наш час цілком ідеалістичне почуття. Розумієте – воно ідеалістичне, бо закохана людина завжди уявляє собі світ зовсім іншим. Не матеріальним. Але водночас і матеріалістичне, бо воно стосується цілком матеріальних речей. Це так думаю я. Відповідних установок з цього приводу немає.

– Десь я читав, що кохання заважає людям жити і працювати. Тому вони й одружуються. Бо одруженим воно, навпаки, допомагає жити і працювати.

– Можливо. Навіть цікаво. Так ви вже про це десь читали?

– Не пригадую – читав чи, може, мені з’явилася така думка.

– А ви коли-небудь закохувалися? – запитав Прюст.

– Я зараз закоханий. Я зараз в такому стані, що не можу мислити. Я можу тільки почувати. Я скоро почну писати вірші і оспівуватиму її, мою кохану. Або ще гірше, напишу роман про закоханого. Тепер такі романи викликають загальне обурення критиків, і я матиму нагоду прославитися.

– Ви закохані? Так це ж чудово! Знаєте, герой мого роману дуже нещасний – він не міг закохатися. А ви зараз закохані. Чудово! А мій герой ніяк не може покохати. Тому мені дуже важко писати про нього. Ні, я облишу такого невдаху-героя. Кому він потрібний, коли навкруги нас чарівне кохання, коли люди віддають свої почуття один одному. – Прюст наблизився до мене. Його рука поволі потяглася до мого ґудзика. Нехай! Мені зараз байдуже – нехай відкручує. Але рука тільки дуже ніжно покрутила ґудзика на моїй сорочці. Маленького, білого ґудзика і залишила його жити на місці. – Колись ми всі закохалися в одну дівчину. То було дуже давно. То було в мої комсомольські роки. До нас в осередок прийшла перша дівчина-комсомолка. І ми всі закохалися в неї. Шість хлопців. А вона покохала тільки одного. То був я. Чудові були ті часи. Чудові, бо буяла кров, бо все було нове, не пережите ще.

– А де зараз та дівчина?

– Як де? Вдома. Тільки вона вже двічі бабуся.

– Ви її кохаєте?

– Бабусю? Знаєте, в моєму віці відповідати на таке запитання просто нетактовно. Письменник мусить бути завжди закоханий. Він закоханий у своїх героїв. Тому ми такі щасливі, письменники. Ми тому такі щасливі, що переживаємо багато разів ті почуття, які всі інші люди переживають тільки раз на віку.

До кімнати зайшов Зюзя-Музя. В самих трусиках він був схожий на гарбуза. Його очі, в яких міг би вміститися весь світ, дивилися на мене радісно і весело.

– Здоров, Тигре!

– Здоров, Варяг. Як ти живеш? Сам мандруєш чи з Інкою?

– Сам. Інка не вміє керувати космічним кораблем. Тільки самому погано. Тепер навіть дорослі літають у космос удвох або втрьох. Самому скучно.

– Цілком згодний. Але ти не зважай на дорослих. Вони народ такий, що їм на Землі багато роботи. Вони не дуже хочуть з нею розлучатися.

– А ти?

– Я, брат, зараз весь час у небесах.

– То давай полетимо.

Я погодився. Ми сіли в космічну ракету, ввімкнули запалення і рушили.

– Давай, керуй до Великої Ведмедиці, – запропонував я.

– До Змії. Є така на небі?

– Є.

Подорож почалася. Ми летіли з швидкістю світла. Нам небагато часу треба було витратити, щоб минути Марс, пролетіти повз Юпітер. На цих планетах ми не зупинялися. Ми зупинилися біля Сатурна. Довго милувалися ним, його чудесними кільцями і прийшли до висновку, що там є якесь життя. Там хтось такий живе, бо ті ж кільця треба було побудувати.

Потім нам зустрівся маленький карлик. Він дуже сильно притягував наш космічний корабель. Але ми все ж минули його.

Ми вже наблизилися до Змії, коли раптом Зюзя-Музя згадав.

– Тигре, а тобі лист.

– Давай швидше. Чому ж ти досі мовчав? Давай.

Хлопчик подав мені аркушик паперу, перегорнутий чотири рази. Я прочитав: «Не чекай мене сьогодні. Все скінчилося. Я не можу бачитися з тобою, і ти не шукай зустрічі зі мною. Так треба. Інка».

З самих глибин космосу я полетів униз. Ніякі гальма не могли стримати мого падіння. Я летів і почував, що зараз згорить в атмосфері моє тіло. Згорить і сліду в небі не залишить.

– Тигре, полетіли. Ми вже біля самої Змії. Он вона.

Але я не відповів Зюзі-Музі. Я вже був на Землі. Я ліг на ліжко і заплющив очі.

– Тигре, Тигре! Ти захворів, Тигре?

Я, мабуть, похитав головою. Хлопчик погладив мені чоло теплою рукою і пішов. Він тільки сказав:

– Я ще прийду. Ми полетимо до Ведмедиці.

Прюст підійшов до мене.

– Шкода, дуже шкода. Я записав усю вашу подорож. Я напишу чудесне оповідання для дітей про такого мандрівника, як ви. І як оцей хлопчик. Але чому ви так швидко приземлилися?

Я, мабуть, довго мовчав. Потім сказав:

– Все скінчилося. Тепер я все життя збиратиму скалки мого розбитого серця. Вже нікуди не полечу. Годі.

До ранку я лежав на ліжку з розплющеними очима. Дуся принесла мені склянку молока і булочку. Вона з жалем подивилася на мене, щось говорила, але я не чув її голосу.

Щось мені говорив Прюст. Він навіть схилився наді мною, – приклав холодну долоню до чола. Але я мовчав. Мені все на світі було байдуже. І Прюст, і Дуся, і оті роботи, і Золотий Зуб.

Інко, навіщо ти це зробила?

Навіщо?

12. ОСЬ ВОНИ – СУЧАСНИКИ! ІНКА НЕ ПРИЙШЛА

Чмихалівка починається відразу ж за переїздом. Там стоїть стара, покривлена хата. Хата вросла в землю по самі вікна. Вона була вкрита старою, посірілою від дощу, сонця та вітру соломою. А над цією старою шапкою здіймалася телевізійна антена.

Мені хотілося взнати, хто в ній живе, в цій хаті, під доісторичною стріхою і сучасною антеною. Хто тут думи свої думає, хто з ким ділить щастя, радість, горе та сльози?

Не знаю, чи Прюст помітив ту хату та антену над нею. Він зосереджено дивився в землю. Він цього разу йшов рівним кроком, мабуть, його думки теж були спокійні та врівноважені.

Широка вулиця привела нас на веселу площу. Площу веселили молоденькі тополі та клени, чудова двоповерхова школа та чайна, яка щосуботи перетворюється на молодіжне кафе «Щастя», а наступної неділі знову стає чайною. Ще тут стояла перукарня, майстерня побутового обслуговування «Прогрес» та комора утильсировини. Трохи осторонь – вітрина фотоательє, а на ній – усі чмихалівські красуні. Красуні посміхалися, показували рівні зуби та довгі шиї. У Чмихалівці була, мабуть, дуже сильна бойова пожежна команда. Вона, напевне, самовільно боролася з вогнем. Принаймні, ми побачили Дошку пошани кращих пожежників, а поряд з нею – стінгазету в золотому обарвленні, під назвою «Сірник» і гасло: «Маленький сірник робить великий вогонь».

Нам назустріч йшов Чвоха. Він уже був напідпитку, хоч скрізь тепер горілку рекламують оголошенням про те, що вона продається тільки з десятої години ранку. Чвоха нам підморгнув правим оком і навіть люб’язно помахав рукою.

Про віщо думає Прюст? Чого він мовчить? Коли генії мовчать, то, напевне, на небі народжуються нові зірки, а на Землі вибухають вулкани. Люди мали нагоду переконатися, що коли генії багато балакають, то стають нудними.

Нарешті ми доглянули будівельного майданчика. Тут буде завод штучного білка. Чмихалівські керівники, коли говорять про такий завод, то завжди додають, що він перший не тільки в нашій країні. В Європі такого немає.

Гордовиті баштові крани опустили свої хоботи над стінами корпусів. Баштові крани мені завжди нагадують істот, які прийшли з іншої планети.

Прюст зупинився, поглянув на мене цілком свідомим поглядом і вхопив за ґудзика.

– Я думав. Знаєте, про віщо я думав? Про людей планети Ікс. Може, їм зовсім не потрібно знайомитися з нами? Може, їм краще житиметься, коли вони не взнають людей Землі? Вам іноді не западають у голову такі дивні думки?

– Мені здається, що у них там не все на висоті. Оті сигнали, які надійшли з планети Ікс до нас, можуть засвідчити, що там високий рівень техніки. А культура? Їм, може, невідомий автомобіль «Запорожець», телевізор «Верховина» та авоська..

– Справді?

– Ні, ні. Спілкування потрібне. Уявіть, як виростуть тиражі книг. Ми їм будемо надсилати трилогії та дилогії, а вони нам – свої. Уявіть, розумні створіння космосу почнуть читати нашу фантастичну літературу. Сміх лунатиме в міжзоряному просторі такий, що можуть виникнути порушення квантової механіки,, і планети та зірки раптом перестануть притягати одна одну.

Будиночок виконроба завжди легко знайти на будівельному майданчику. Будують його з дикту, руберойду і побитого скла. Біля такого будиночку ми й зустріли виконроба Корнія Мусійовича. Висушений на сонці чоловік, худий і заклопотаний, подивився на нас крізь окуляри. Очі в нього були гострі, як цвяхи, і швидкі, як ртуть. Я роз’яснив йому, хто ми і чого прийшли.

– Сучасник вам потрібний? Особливий? Де навіщо ж? На роботу брати? Немає таких. У мене особливих тут немає. Є звичайні. Багато їх є. Але не відпущу. Що? Для науки? А ми хіба не для науки оце робимо? Штучний білок! Чули про таке? Отож, Що? Познайомитися хочете. Це можна.

Біля нового корпусу бригада сплітала з товстих залізних дротин щось подібне до величезних казанів. Виконроб пояснив нам, що їх покладуть в опалубок і заллють бетоном. А тоді сюди завантажуватимуть подрібнені рослини, з яких вироблятимуть білок.

– Олесю! – гукнув виконроб.

– Зараз.

Ми не побачили, хто відповідав, бо Олесь навіть не підвів голови.

Якимсь особливим приладом робітники легко згинали металеві прути, переплітали їх, вивіряли шаблонами. Олесь щось не дуже поспішав до нас. Це мені сподобалося.

– Уявляєте, – білок ми добуватимемо з очерету, ситнягу, бур’яну, тирси, трісок. Уявляєте? Хімія даватиме корми. Коли ви хочете знати, це завод майбутнього. Я сам дуже цікавлюся наукою. Аякже! Колись буде так, що й кропива піде в діло. А ви думаєте, що коли людей на Землі буде десятків два мільярдів, то вона їх прогодує, Земля наша? Тоді такі заводи для людей будуватимуть. Хімія все дасть людині. Олесю, та йди вже сюди.

Олесь нарешті прийшов. Він витер спітніле чоло, привітався і не без іронії запитав:

– З газети? – Його карі очі сміялися. – Коли з газети, то доведеться зачекати. Справи. – Він поглянув праворуч і вигукнув: – Ванько, ти що, з глузду з’їхав? Бери четвертий шаблон, а той кинь. – Потім до нас: – Ну, то як? Згодні? Розумієте, справи такі, що ніяк не маю часу.

Я дуже коротко розповів про мету нашого приходу.

– Вам потрібний зразковий сучасник? Я не гожий. – Він розмовляв з нами, а дивився туди, де працювала бригада. – Петре, та кинь ти той кінець. Заходь праворуч. Там берися вивершувати. – Потім він поглянув на Прюста і сказав: – Не маю часу зараз послужити для науки. Ось як завод закінчимо, тоді, будь ласка. Тоді можу для науки. Або ні, як завод закінчимо, то я ще маю захищати диплом. А вже тоді, мабуть, буде час. До побачення. Гришо, – вже відходячи від нас, вигукнув Олесь, – миттю біжи в комору та скажи, щоб дріт везли калібровий. А не везтимуть, то комірника за галстука тягни сюди. Ми з нього арматуру гнути будемо.

Олесь пішов. Ми розгублено дивилися йому вслід.

– Бачили, який? Мука з ним. Обирають на конференцію передовиків. Інший би радів та їхав – все одно середній заробіток нараховують, нічого людина не втрачає, а слава яка їй! Так Олесь не їде. Каже: «Завод закінчимо будувати, тоді поїду. А зараз не засідати, не прославляти один одного треба, а працювати». Отакий! Або на профспілкову конференцію обрали делегатом. Не поїхав. Каже: «Профспілка повинна дбати, щоб швидше завод здати. Там балачки, а тут робота». Он як! Так вам ще треба передову дівчину! Передових дівчат у нас багато. Дуже багато. Беріть! Віддам!

Виконроб зупинився біля стіни. На риштованнях стояли дівчата і лаялися. З висоти першого поверху вони вигукували до хлопця, який стояв біля великого відра з розчином:

– Швидше крутися, Пилипе. Ми витуримо тебе з драмгуртка. Граєш героїв, а сам ганчірка.

– Він сто років шукатиме собі наречену.

– Розчин давай, ряжанка нещасна!

«Ряжанка» в зігнутому стані була схожа на бульдозер, а коли випросталася – перетворилася на підйомний кран. Хлопчина й не дивився у бік дівчат. Він чіпляв велике відро до троса. Рухи його були повільні, але дуже точні. Коли він поглянув у наш бік, я зрозумів, що дівчата зовсім його не лаяли – вони залицялися до нього. Русявий чуб, що спадав на чоло, могутні м’язи, соромливі голубі очі і дуже ніжні обриси обличчя робили його казково гарним.

– Чули, які гостроязикі наші сучасні дівчата? Таку на Марс пошли, вона там такого бешкету наробить, що жоден марсіянин на Землю не схоче їхати, – жартує виконроб. Жарт йому сподобався, і він засміявся. – Олено, а йди лишень сюди!

– А навіщо? – запитала дівчина в синіх спортивних штанях і в жовтій футболці. – Кажіть, щоб даром дощок не топтати.

– Іди, іди. Може, свати прийшли, – жартують дівчата.

Оленка підбігла до нас. Вона високо тримала свою гарну голову. Чи, може то коса її відтягувала назад? Гарна коса. Справжня. Тут, у Чмихалівці, чужу косу не причепиш. Тут тебе знають з пелюшок. Оленка поглянула на мене і сказала:

– А я вас знаю. Це ви з Чвохою тоді билися? Еге? А потім з Інкою танцювали.

– Еге, я.

– Танцюєте ви погано. А б’єтеся здорово.

Прюст дуже довго пояснював, чого ми прийшли і потурбували її.

– Розумієте, ви будете вихователькою тієї людини, яка полетить на іншу планету. Власне, не людина полетить. А робот. Але той робот зовсім як людина. Ви йому передасте всі риси свого характеру. Тобто, робот-людина повинен бути таким, як ви.

– Господи, та я ж погана. Ви думаєте, чого це наш виконроб привів вас до мене? Ану скажіть, Корнію Мусійовичу, чого ви до мене їх привели? Ану скажіть.

Корній Мусійович не хотів говорити. Він щось мимрив, відкашлювався, дивився кудись у небо.

– Я сама скажу. Він привів вас до мене, бо я йому не даю спокою. Я з нього щодня душу виймаю. Так він каже. Мені його душа не потрібна. Мені треба, щоб цегла була і розчин. Щоб риштовання було справним. Щоб отой тюхтій біля крана ворушився. Я тут їм усім спокою не даю. Тому він хоче мене на іншу планету випхнути.

Оленка говорила дуже голосно. Щоб її чули дівчата на риштованні. Вони чули. Вони хихикали там.

– Ото так. А я навмисне не поїду нікуди. Сучасників у нас багато. Але я з-за принципу нікуди на піду з бригади. Так, дівчата? – гукнула вона, задерши голову.

– Ми її не пустимо!

– Підсип їм, Оленко, перцю!

– Тягни обох нагору. У нас нікому цеглу підносити.

– І гривастого тягни!

Корній Мусійович затулив вуха долонями. Він гірко посміхався.

– До побачення! А може-таки, підете нагору? Там не дуже страшно. У моїй бригаді одинадцять наречених і дві молодиці. Всі дуже сучасні. Ходімте!

– Дякую вам, Олено, пробачте, не знаю, як по батькові, – сказав Прюст.

– Мене по батькові ще ніхто не називав.

– Дякуємо вам. Але ви нас не так зрозуміли. Нам справді потрібний сучасник. Не нам, науці, може, навіть усьому світові. Розумієте?

– Розумію. Тільки, коли б це я сама летіла, тоді згодна. Полечу, як Терешкова. І заміж піду за космонавта. Може, скоро нежонатий космонавт знайдеться. А то що за інтерес? Робот там летітиме з моїм характером, а я тут на Землі буду. Ні! Не виживе мене з бригади Корній Мусійович. Не виживе, поки завод побудуємо. До побачення!

Оленка побігла. Десь на риштованнях вона зупинилася, помахала нам рукою і зникла.

– Бачили, яка? – запитав Корній Мусійович. – Таких треба в космос силоміць висилати.

– Ця дівчина погано працює? – запитав Прюст.

– Хто це вам сказав? Півтори норми бригада дає. Допекла вона всім. Ой, характер. Їй щоб усе було ідеальне. А де тут у нас, у Чмихалівці, такі ідеальні умови є? Хто їх нам створив? Тут треба самим до всього доходити. А їй подавай такі умови. До побачення! Поспішаю. Приходьте ще. Пошукайте, може, й знайдеться якийсь там сучасник, що згодиться піти з будівництва. В сім’ї, кажуть, не без виродка.

Виконроб подався підтюпцем. Ця категорія людей не вміє ходити. Виконроби бігають. Тому виконробів на будовах не шукають, а ловлять. Тепер, кажуть, винайшли спеціальні малесенькі радіоустановки. Одна десь там у конторі стоїть, друга в кишені виконроба. Так легко буде їх ловити.

Ми деякий час йшли мовчки. Прюст хитав головою в такт своїм думкам. Він раптом зупинився, поглянув на свою долоню, потім на мене і сказав:

– Ходімте назад. Треба ж повернути. – На долоні лежав чорний ґудзик з пластмаси.

– Виконробів? – запитав я.

Прюст сумно похитав головою:

– Ні. Олени. Знаєте, я весь час стримую себе, навіть намагаюся близько не підходити до жінок. Але чомусь завжди в мене лишаються їхні ґудзики.

– Це у вас спадкове? – запитав я Прюста.

– Зовсім ні. Хіба ви не знаєте, – один видатний академік доводить, що ніякої спадковости немає. Я поділяю його думки.

То все вигадали різні вейсманісти-морганісти. Людина є продуктом середовища.

– Академік має рацію. Ви живете в середовищі, де багато ґудзиків. І є його продуктом. Напишіть відомому академікові, підтвердіть його геніальну думку. Він вам дякуватиме, бо це буде для нього неперевершеним доказом того, що теорія вейсманістів та морганістів реакційна.

Прюст дивився на мене дуже серйозно. Він іноді не міг зрозуміти, де я жартую, а де ні. Він запитав:

– Ви радите?

– Напишіть. Знаєте, такі докази йому зараз дуже потрібні. Бо в біологічній науці щось знову починають з’являтися різні гени та хромосоми.

Ми розмовляли про дурниці тому, що зараз не хотіли визнавати цілковитої поразки нашої місії. Ми говорили про одне, а думали зовсім про інше. Принаймні, так мені здалося.

Ми вже вийшли на чудову чмихалівську площу, веселу і насичену змістом. Тут серце і всі інші органи Чмихалівки. Ми милувалися веселою площею, магазином, клубом, школою.

– Що ж далі робитимемо? – запитав я у Прюста, – Ви знаєте, я розумію отих наших сучасників. Коли я працював на будівництві домни, то також гнав від себе кореспондентів. Не було часу, а вони приходять або тоді, коли робота кипить, або тоді, коли вона не клеїться і треба її клеїти.

– Ви працювали на будівництві домни? – здивувався Прюст.

– Працював.

Прюст усміхнувся доброю гарною усмішкою. А чого йому усміхатися? Чого?

До вечора він не вимовив жодного слова. А увечері зник.

А я пішов знову до того скверика, де ми зустрічалися з Інкою. Я стояв і страждав. Не знаю, для чого письменники так багато пишуть про страждання закоханих. Адже кожна людина страждала, бо кожна кохала. Це почуття добре відоме всім. Так ні – відоме воно чи не відоме, все одно пишуть. А погляньте, який читач став. Подивіться на нього, на читача. Він бере книжку до рук тільки про шпигунів та про кохання. Не всі, звичайно, такі. Але багато. А хіба читач не пережив страждань закоханого? Пережив він ті страждання, а може, й зараз переживає. То навіщо ж йому про це ще в книжках читати?

Інка не прийшла. Вже зорі, несміливі весняні зорі, заграли в небі. Вже солов’ї перейшли на нічні мотиви – сумні і гарні. Вже повз Чмихалівку проїхав пасажирський поїзд. А її немає. Не прийшла Інка.