Текст книги "Нейтрино залишається в серці"

Автор книги: Віктор Безорудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

8. СКІЛЬКИ ЧАСУ ТРИВАТИМЕ ПОДОРОЖ?

Чудово! Надзвичайно! Я, здається, знайшов те, що шукав уже кілька днів. Я знайшов перші рядки майбутнього репортажу. Він починатиметься так: «Наша Земля, ніби космічний корабель, мчить із швидкістю метеора в космічному просторі. Отже, ми, люди Землі, ніби сидимо у велетенському космічному кораблі, збудованому для нас природою». Чудовий початок!

Я вже себе знаю: коли початок репортажу є – то буде й кінець. Тому я йшов до лабораторії номер п’ять бадьорою ходою. На душі в мене було весело. Я скажу зараз Інці, що життя прекрасне і що про це я тільки-но довідався, бо відчув себе космонавтом нашого неосяжного всесвіту.

В лабораторії номер п’ять біля столу я помітив схилену над паперами голову. Мене та голова поки що не помічала. Здавалося, навіть крізь стіни в лабораторію проникає сонце. Величезні скляні посудини найрізноманітнішої форми були підвішені до стелі, стояли на столах, стелажах і на підлозі. Спершу мені здалося, що ті посудини порожні. Але я помилився. В них відбувалися якісь процеси чи, може, реакції. В деяких парувала рідина. З одної в іншу по краплині текли червоні сльози. А в одній величезній скляній колбі бурхало і кипіло щось схоже на звичайне пиво.

Нарешті мене помітив чоловік. Він підвівся і запитав:

– Ви до нас?

– Так.

– Дуже приємно. Ви, здається, кореспондент?

– Так.

– Мені дуже хотілося поговорити з вами.

Зі мною розмовляв Левандовський. Про що ж він зі мною хоче поговорити? Я ніби передчував, що зараз він говоритиме неприємні речі. Тому я перехопив ініціативу.

– Скажіть, будь ласка, що робите ви в цій лабораторії?

– Ми? Ми досліджуємо молекули тієї речовини, яку потім використовуємо для створення штучного мозку роботів.

– Цікаво. А що то за речовина? Ви можете мені пояснити?

– Поки що – ні. Не вважаю за потрібне про це говорити передчасно. Ця речовина ще повинна пройти випробування на найвищому рівні.

– Шкода. А хто її винайшов?

– Карась. Це ви мусили б знати, їдучи сюди.

Левандовський говорив зі мною роздратовано. Він не бажав дивитися мені у вічі. Тому розмовляти з ним було важко. А чому він так поводиться? Я запитав його про це.

– Чому ви розмовляєте зі мною, ніби я вашу кашу з’їв?

Левандовський усміхнувся. Коли він усміхається гарними тонкими губами, то відразу перетворюється з ученого на пустотливого хлопчика.

– Пробачте. Я не помітив. Бачите, мені хотілося поговорити з вами про інтимні справи. Вірніше, про справи дуже важливі, які стосуються мого життя.

Левандовський вийшов з-за столу, пройшов двічі з кінця в кінець лабораторії, потім сів знову. Щось у нього не виходило. Щось він не додумав. Чи, може, не знайде слів, щоб висловитися пристойно.

– Бачите, ви можете мене неправильно зрозуміти. А я цього не хочу. Я хочу, щоб ви зрозуміли мене саме так, як я думаю. Згодні?

– Звичайно.

– Ну, як же це все висловити? Вам не здається, що я зараз схожий на лірика, а не на фізика? Запевняю вас, що фізики мають такі ж почуття, як і романтики та поети. А дехто вважає, ніби наші душі просякнуті формулами. Ніби точні науки зробили нас такими точними, що наші почуття просто притупилися. А ви що думаєте з цього приводу? Хоч, правду кажучи, яке це має значення.

Він ще довго говорив, але я вдав, що все буквально розумію і не почуваю ніякого підтексту. А він же хотів в дуже делікатній формі сказати мені приблизно таке: «Забирайся звідси, юначе, бо я кохаю Інку, а ти стоїш на дорозі».

Ні, він цього не сказав. Він би ще говорив до вечора про фізиків і ліриків, та раптом прийшла Інка. Вона весело кивнула мені. Левандовський одразу спохмурнів і нахилився над своїми розрахунками та схемами.

– Ти сьогодні увечері нікуди не йди, Вадиме!

– Підкоряюся наказові, – пожартував я.

– Не моєму. Я не вмію наказувати.

– А чиєму?

– Батько запросив тебе і Прюста до себе пити чорну каву.

– Ти теж візьмеш у цьому участь7

– Якщо тато не прожене.

– Він це іноді робить?

– Дуже часто.

Левандовський дивився на нас сумним поглядом. Я запитав у нього:

– Ви, здається, не все сказали?

– Все, – відповів він. Потім хвильку подумав і додав: – Буде час на Землі, коли людям не доведеться розмовляти, щоб зрозуміти один одного. Велика енергія людської думки передаватиметься імпульсами мозку.

– Я б не хотів жити за тих часів, – сказав я.

– Ти базіка. Тобі тоді буде нудно, правда? – запитала Інка.

– Ні. Хтось сказав, що язик даний людині, щоб вона приховувала свої думки. А що тоді буде?

– І ти часто користуєшся язиком для цієї мети? – запитала Інка.

– Ні. Я спостерігаю такі якості в інших. Це мені дає насолоду.

Я попрощався з Левандовським. Інка проводжала мене. Коли ми вийшли з лабораторії, вона запитала:

– Про що ви розмовляли?

– Він доводив, що кохає тебе.

– Пра?

– Такого слова немає.

– Тепер буде.

– Ні, він нічого такого не сказав. Він говорив зовсім про інше, але я його саме так зрозумів. Фізики також можуть почувати і кохати. Це, між іншим, дуже добре.

– Чому?

– Тому, що ти зараз теж фізик, – пожартував я.

9. СМІТТЯ З ЗЕМЛІ НА ІНШІ ПЛАНЕТИ НЕ ПЕРЕНОСИТИ

Прюст ішов поривчастими кроками. Він несподівано кидався вперед, ніби йому треба когось наздогнати, а потім раптово стишував ходу. Мені здалося, що Прюст ходить у такт своїм думкам. Коли виникає цікава думка, він уповільнює крок, а то й зовсім зупиняється, коли ж думка зникає, він кидається їй навздогін.

Ми йшли на засідання комісії. Прюст притишив ходу і сказав:

– Дуже дивно. Як це могло трапитися? Наша наука має величезні досягнення, а я не написав ще жодного фантастичного роману. Як ви гадаєте, слід за це братися?

– Звичайно.

Прюст прискорив крок.

– Так. Чудесно! Наша людина вже ходила в космосі пішки. Мене це дуже вразило. Це вище фантазії людської. Але ж я можу придумати ще вразливіші ефекти. Дозвольте, де ж тут конфлікт?

– Дуже просто. Один науковець доводить, що на якійсь там планеті є життя, а другий категорично проти. Вони летять разом. От вам і конфлікт.

Прюст побіг. Потім зупинився. Я підійшов до нього. Він вхопив мого ґудзика.

– Цікаво. Але де ж тут кохання? Знаєте, мені найкраще вдається передавати людські почуття. А де в даному випадку кохання?

– Він кохає її. Вона залишається на Землі, а він летить. Повертається він через десять космічних років. А на Землі минає сто. Але, щоб його кохана не перетворилася на трухляву бабусю, він її перед відльотом законсервує. І вона збереже всі свої принадні якості. Уявляєте?

Прюст побіг. Він уявляв.

– Потім він повернеться на Землю, розконсервує її і почнеться пора чудесного кохання, – сказав Прюст.

– Щоб це не нагадувало сон сивої кобили, – погнався я за Прюстом, – можна зробити так: він привозить на Землю красуню з іншої планети. Він кохає ту красуню. Але, коли розконсервував свою колишню кохану, зрозумів – земної краси на небі не знайдеш. І він знову кохає свою колишню, законсервовану.

Прюст зупинився. Мій ґудзик тримався на одній ниточці.

– Слухайте, у вас чудесно працює фантазія. – Він вихопив з кишені блокнота і почав швидко писати.

У кабінеті сидів Чубарик і ще один невідомий мені чоловік. Невідомий мені чоловік був могутньої статури. Червона шия боролася з вузьким комірцем. Шия переможе. Я переконаний у цьому. На рожевому, круглому обличчі зберігався вираз твердої впевнености. Це був вольовий товариш з району.

Кабінет Карася здався мені надзвичайно зручним. Невеликий письмовий стіл, біля стіни – напівкрісла. Сидіти в них не твердо і не м’яко. На стіні портрети Ейнштейна і Павлова. А навпроти – невідома мені карта неба. На ній червона нитка показувала шлях від Землі до планети Ікс.

Як завжди, бадьорим кроком до кабінету зайшов Карась.

– Пробачте, я трохи запізнився. – Він сів біля стіни і запропонував: – Надамо перше слово письменникові Прюсту.

– Дозвольте, дозвольте, – підвівся Чубарик, – я гадаю, вірніше, я наполягаю, щоб перше слово надати представникові з району. У нього обмежений час. Я запросив його на засідання, щоб одержати тверду установку в справі виховання роботів. Думаю, що заперечень не буде? – Чубарик подивився на нас. Він ніби додав до своїх слів, мовляв, які тут можуть бути заперечення, коли вольовий товариш з району прибув сюди.

Вольовий товариш з району став за стіл, обіперся об нього обома руками, трохи нахилився вперед і поглянув на кожного з нас сталевим поглядом. Під таким поглядом у людини можуть повзати мурахи по спині і вона починає почувати себе зовсім не людиною, а Гвинтиком. Закручуй його. Закручуй твердою рукою.

Та, дивна річ, нікому, хто тут сидів, не хотілося, щоб його закручували. Карась усміхався якимсь своїм думкам, Прюст дивився кудись у простір. Він не помічав вольового товариша з району. У мене також на обличчі було щось схоже на іронічну посмішку. Лише Чубарик, витягнувши коротку шию, перетворився зараз на організм, який здатний не тільки слухати, а вбирати, всмоктувати в себе все, що скаже вольовий товариш. Чубарик сидів струнко.

– Так ось, товариші, є така думка...

Я не втерпів і запитав:

– Прошу уточнити, чия думка?

Вольовий товариш з району розгубився. Він одразу не зрозумів смислу мого запитання. Багато років він починав свої промови цим реченням, і завжди воно діяло несхибно, а тут раптом таке запитання. Вольовий товариш просвердлив мене очима.

– Чия думка? – перепитав він. – Чия? Ну, коли вам так хочеться знати, моя думка. Особисто моя думка.

Під поглядом Чубарика зараз випаровувався б метал – він намагався тим поглядом мене стерти з землі, перетворити на порохняву. А в Карася очі сміялися. Він був веселою людиною, оцей велетень Карась.

– Є така думка, – знову почав вольовий товариш з району, – людино-роботи, яких ви тут змайстрували, повинні представляти на іншій планеті не просто людину. Ми повинні підготувати з них пропагандистів і агітаторів, – промовець поглянув на нас з недовірою, мовляв, до таких, як ви, мабуть, не дійшов зміст моєї пропозиції. – Це завдання надзвичайної ваги. Коли іксіани не прилетіли до нас, певно ж – їхній рівень нижчий за наш. Наші роботи мусять переконати іксіан, що головне на першому етапі – піднести матеріальні блага. Ми їм повинні допомогти в цьому. Треба, щоб наші роботи одержали максимум знань по передовій агротехніці та інтенсифікації тваринництва. Там, на новій планеті, також повинні боротися за піднесення культурницької роботи. Тому роботи мусять бути освіченими людьми. Тобто, я хотів сказати, вони мусять мати нашу ідеологію і високий освітньо-культурний рівень. А точніше – вони не повинні переносити з нашої Землі сміття на іншу планету.

Ми всі засміялися. Тільки Чубарик не зрозумів дотепу вольового товариша. Він з подивом поглянув на нас. Чубарик не звик сміятися раніше, ніж засміється представник з району.

– Ви це здорово сказали про сміття. Цілком згодний. Ну, а що ви думаєте про таке: зараз ще точно ніхто не може сказати, які там розумні істоти, – Карась поглянув на мене, – на іншій планеті. А може, там комахи? Тоді як нам бути?

– Комахи? – вольовий товариш з району розгубився. – Які комахи?

– Цього ніхто не знає. Ну, можливо, там величезні мурахи правлять світом.

– Знаєте, я не хочу уточнювати. Але гадаю: є наші комахи і не наші. Ми будемо мати справу з нашими комахами. А коли вони розумні і можуть навіть надсилати нам радіосигнали, то вони зрозуміють посланців Землі. На цьому дозвольте закінчити. Пробачте, я мушу йти.

Мені здалося, що вольовий товариш з району чимось незадоволений. Він дивився сердито не тільки на нас, а й на Чубарика. Мовляв, для чого ти мене сюди покликав? Адже ці люди зовсім не підготовлені до мого виступу.

Біля порога він зупинився і додав:

– Вам потрібен еталон, з якого мають брати приклад роботи? Я раджу вам використати товариша Чубарика. До побачення.

Вольовий товариш ще раз поглянув на кожного з нас. На прощання він пригвинтив мене поглядом до стільця.

У кабінеті запала тиша.

– Звичайно, проти того, що тут було сказано, важко заперечувати, – сказав я.

– А хто тут збирається заперечувати? – поглянув на мене Чубарик. – Установка є установкою. Директиви треба виконувати, а не обговорювати.

– Цілком згодний з попереднім промовцем, – сказав Карась. – Звичайно, Чубарик чудовий еталон. Але такі, як він, нехай залишаться на Землі. Вони тут потрібні. Я думаю, що наш шановний завідуючий кадрами не заперечуватиме проти цього.

Чубарик на знак згоди хитнув головою. Його лисина засяяла. Окуляри також. Він не відчув іронії в голосі Карася.

– І крім того, виховання роботів забирає надто багато часу, а такого зайвого часу, на жаль, Чубарик не має. Він перевантажений основною роботою. Тому нам доведеться обміркувати питання глибше.

– Я думаю, – почав Прюст; він шморгнув носом і на якусь мить замовк, – я так думаю: сучасник повинен мати ясну і чутливу душу. Саме чутливу. Я не помилився. Він повинен уособлювати в собі знання і мрії. Саме мрії. Саме я це хотів сказати. Роботи там, на іншій планеті, повинні жити і працювати так, як наш сучасник на Землі. Еталон ми повинні шукати не в літературі. Ні. В літературі, на жаль, ще такого еталону немає. Ми ще не можемо уяснити, чи сучасник має цілком позитивний характер, чи він має ще й негативні риси. І коли він має такі негативні риси, то скільки процентів це повинно складати? А в житті є багато передових сучасників. Але вони такі, що ми ще не знаємо, як відкривати їхні душі і переносити в літературу. Отже, ми повинні самі знайти такі еталони, і нехай вони будуть вихователями роботів.

Говорили ми всі. Але ніхто нічого не додав до пропозиції Прюста. Тільки Чубарик мовчав.

Після наради Чубарик запропонував мені зайти до нього. В своєму кабінеті він дав волю почуттям. Коротенькими ніжками він ходив з кутка в куток і говорив:

– Чули? Ви чули? Це ж демагогія! У нас, коли хочете знати, демократичний централізм. Директиви зверху треба виконувати. Ви гадаєте, я не зрозумів наміри Карася? Зрозумів. Вій навмисне мене відсунув од цієї справи. Так? Але я не буду миритися з гнилими лібералами. Ви представник преси і повинні засудити подібні явища. Поки я відаю кадрами – не допущу, щоб у нас розплоджувався лібералізм. Я виведу Карася на чисту воду.

Тут я вже не витримав – засміявся. Чубарик дивився на мене отетеріло і сердито.

– Ви сказали дуже дотепно. Справді, карасям потрібна чиста вода.

10. СУЧАСНА ПАСТОРАЛЬ. АНТИКОВБАСА. РОМАШКИ І ЧВОХА

Дуже приємно жити в одній кімнаті з Прюстом. Чи стану я від цього геніальним? Звичайно, ні. Я тільки розповідатиму колись своїм онукам і правнукам, що був найближчим приятелем геніального письменника. Це коли мої онуки та правнуки згадуватимуть про Прюста.

Навіть сплять генії не так, як усі інші люди на Землі. Принаймні Прюст весь час уві сні щось бубонить, посміхається і підморгує бровами. Він ніби з кимсь веде цікаву розмову. Може, його і вві сні відвідує муза і дає йому тверді творчі установки?

О восьмій Прюст прокидається. Він одразу хапає блокнота і починає писати. Пише віл швидко й дрібно. Я якось запитав його, що він занотовує щоранку.

– Сни. Ах, юначе, я завжди бачу чарівні сни. Бачу пастуха і доярку. Ідеальна пастораль нашого двадцятого сторіччя. Тільки, розумієте, у них дуже багато отого... ну, як вам сказати, отого, як вам сказати – коли мова йде про нашу літературу, то це називають інтимним життям героїв, а коли про західну, то кажуть – секс. Багато у них отого інтимного сексу. Чим це пояснити? Чому вони мені такими сняться?

– Дуже просто – у всіх творах пастухи та доярки тільки й дбають про кормоодиниці та про підвищення надоїв молока. А їм хочеться позбутися пісного. Ну, ото вони і приходять до вас у снах. Там їх не зачепить редактор та критик.

Прюст поглянув на мене здивовано, ніби я ще раз відкрив закон тяжіння.

– Можливо. Ви говорите дуже слушні речі – все це, можливо, так. Коли я творю, у мене теж бува – дивись, героя та героїню починає тягнути на інтимні почуття. Я на них одразу – вуздечку. Вони поспішають у гречку, а я їх назад та на збори. Сидіть і слухайте доповідь!

– І вони сидять?

– Сидять. А коли знову починає прориватися у них інтимне та особисте, – я їх на нараду передовиків у район. Сидіть та одержуйте цінні подарунки за свою працю. Про багаж та внутрішнє життя думайте. А дурницями не треба займатися, Або ж відправлю їх на сесію заочників. Там їхня внутрішня секреція перетворюється на прагнення стати відмінником. Це щоб на виробництві він чи вона були маяками, а в навчанні – відмінниками. І ви знаєте, допомагає. Мучаться, правда, мої герої страшенно. Разом з ними мучуся і я, але, зрештою, вони стають ідеальними і зовсім забувають про всілякі інтимні штучки. Я пригнічую їхні біологічні процеси.

– Ну, ото вони й сняться вам, оті процеси. Цікаві вони, процеси?

Прюст солодко посміхнувся. Його розумні очі ніби підсмажили на олії – так вони раптом заблищали. Він сказав:

– Як у житті. Навіть краще. – Він якусь хвильку помовчав, очевидно, насолоджуючись спогляданням снів і додав: – Навіть краще.

– Добре було б, якби і читачам такі сни ввижались, коли вони засинають над книжкою. Га? Як ви гадаєте?

Він, Прюст, не відповів. Він удав, що до нього не дійшов зміст моїх слів.

Снідати ми ходили до буфету, яким за сумісництвом завідувала Дуся. Тут ми вперше познайомилися з надзвичайними шедеврами чмихалівського харчпромкомбінату. Якось ми замовили Дусі ковбасу. Перед нами на тарілках лежали чорні кружала, схожі на асфальт. Ми спробували гризти цей асфальт, але зрозуміли, що з такою ковбасою не до жартів. Її можуть прожувати лише ті феномени, яким під силу гризти скло.

– Послухайте, Дусю, вам відомі новітні відкриття науки? Ви щось чули про існування антиречовини, антисвіту, антигалактик? – запитав я.

Дуся стояла біля нас. Вона була гарна і весела. Вона вже не цілилася в моє серце стрілами Амура.

– Я цього не знаю, – відповіла вона.

– Ну, то ви можете на практиці переконатися, що такі відкриття цілком правдиві. Коли скрізь люди виробляють ковбасу, то в Чмихалівці – антиковбасу.

Після цього невдалого сніданку Дуся нам з Прюстом готувала яєчні, котлети та біфштекси. Вона їх готувала краще, ніж у ресторанах «Інтурист». Вона сідала за наш столик і милувалася нами. Це, мабуть, і справді було цікаве видовисько – ми з Прюстом їли з насолодою. Я помічав, як тануло, немов віск на сонці, серце Прюста. Він сказав Дусі:

– Ви чарівна. Я збережу хвилини, проведені за цим столиком, на все життя. Я подарую вам усі мої твори.

Дуся сміялася, затуляючи долонею свої покривлені зуби. Вона дивилася на Прюста. Але стріли Амура не летіли в його бік.

Прюст тепер дарує Дусі по одній книжці щоранку. Написи починаються однаково: «Дорогій, милій, гарній Дусі...» Далі мені не вдавалося прочитати. Я заздрив дівчині. Коли я говоритиму комусь про знайомство з геніальним Прюстом, то мені можуть не повірити. А Дусі повірять.

Після сніданку ми з Прюстом мали цілу годину для прогулянки. Це були найкращі ранкові години в моєму житті. У мене завжди зранку починалися клопоти. А зараз я ходжу з Прюстом і насолоджуюся відпочинком. Ми йдемо до кінця вулиці. Там на стіні складу заготзерна колись було намальовано велике панно: качан кукурудзи, під ним корова з величезним вим’ям, а позад неї копирсався в силосі кабан. Кабана колись було намальовано жовтою фарбою. У нього дуже симпатичний, двічі перекручений хвостик і довгі вуха. Зверху напис: «Всі на кукурудзу». Це панно ледве вгадувалося. Його замазували вапном, обвітрювали вітри, змивали дощі. Але напис був живий. Справа в тому, що зробили його дьогтем, щоб на віки було. І тепер ніякими хімікаліями змити не можуть. Гучний напис живе й досі. Кожного ранку, коли я читаю напис, у мене вибухає уява. Коли б здійснили той заклик і всі кинулися на кукурудзу, довелося б припинити варити сталь. Навіщо! Нікому було б добувати вугілля, писати романи і вірші, геть не треба було б сушити голови над кібернетичними машинами. Всі на кукурудзу! До речі, тоді ж мені прийшла неперевірена думка, що кукурудзу назвали королевою полів зовсім не студенти та не учні десятирічок.

Від кукурудзяного панно ми йшли до лабораторії номер три. Тут ми мали приймати тих, хто з’явиться, як претендент на еталон для наших роботів. Цю справу комісія доручила нам – мені і Прюсту. Після того, як кандидатура Чубарика була відхилена, він охолонув до всього, що стосувалося діяльности нашої комісії.

Він просто не може віддавати такій марудній справі свій дорогоцінний час. Не знаю, як Прюстові. а мені дуже подобалася лабораторія номер три. Тут на стінах висіли різні графіки та малюнки людського мозку. Різні клітини та нейтрони постійно нагадували мені, що я є людина, до того ж – кореспондент, і що я повинен написати репортаж для нашого популярного журнала. Мені завжди було трохи сумно, що та речовина, яка схована у нас під черепом, має нудний сірий, навіть попелястий колір. Звідси, мабуть, походять такі терміни – сіра кінокартина, сірятина, а не роман. Може, й не звідси походять такі терміни, але щось спільне в цьому є.

Ми чекали. До нас повинні були прийти сучасники. В цьому нас запевнив Чубарик. Професор Карась зобов’язав його оповістити населення Чмихалівки про те., що інститутові потрібні на роботу юнак та дівчина. Спершу передбачалося дати оголошення в райгазету та передати по радіо. Але Чубарик сказав, що сам оповістить населення райцентру.

Чутки в Чмихалівці поширюються з швидкістю азіатської грипи чи ящура. Чубарик якось вранці ненароком сказав своїй дружині, що інститутові потрібні працівники для виховання роботів-космонавтів. До дванадцятої години дня всі без винятку мешканці Чмихалівки, включаючи найстаріших пенсіонерів та немовлят віком до трьох років, знали про це.

Першим до лабораторії прийшов юнак непевного віку. Він був одягнутий дуже модно: зелені штани, жовта теніска, гострі, як спис дикуна, черевики, загадкова посмішка, боцманська борідка. Все це свідчило, що жовтогаряча особа мала якесь відношення до сучасности. Юнак був веселий і бадьорий. Він по-панібратськи поздоровкався з нами і сів на стілець. Закурив він без дозволу, а вже потім запитав:

– Здається, тут усі мужчини, смалити можна? Я прийшов до вас на роботу ставати.

– Десь працюєте? – запитав я.

– Дивне запитання. Коли б я працював, то не прийшов би. Наша Чмихалівка таке нікчемне містечко, що тут не легко влаштуватися на пристойну роботу.

– А на будівництві заводу біологічних кормів? Я читав об’яву, що їм потрібні муляри.

– Я не муляр і не збираюся ним бути. У мене середня освіта.

– Хто батько у вас?

– Мастильник на залізниці. Але яке це має значення?

– Комсомолець?

– Бувший. Але що це за допит? Мені сказали, що вам потрібний сучасний юнак. От я і є.

Розмову вів я, але Прюст зробив жест рукою, ніби спиняючи мене, і сказав:

– Юначе. Нам потрібний сучасник. Ви розумієте, який зміст у цьому слові? А що робить наш сучасник? Вам відомо, що він працює, будує, вчиться, множить багатства країни.

Юнак посміхнувся. Він уже зрозумів, що його кандидатура не підходяща.

– Ви сказали – «множить». А хто ділить?

Прюст розгубився. Він поглянув на мене, шукаючи порятунку. Він не вмів розмовляти з такими жевжиками.

– Ділить хто? Ваш батько ділить. А вам знайома лише одна дія арифметики – віднімання.

– Щиро дякую. Будемо вважати, що ми не порозумілися. Прощавайте.

Слідом за юнаком прийшли дві дівчини. Вони були гарні, як ромашки серед будяків. Не подумайте, що будяками були ми з Прюстом. Дівчатка поздоровкалися і сіли, міцно стискуючи колінця. До цього спонукали ультракоротесенькі спіднички. Зліва сиділа Міля, справа – Ліма. Міля була чорнява, довгоноса, товстогуба. Вона дивилася на нас боязко і з цікавістю. Вона, напевне, читала Прюста. Але він уже був старий, Прюст. Тому вона переключила свої гарні сірі очі на мене. Вона була з тих дівчат, які вірять, що немає на світі такого юнака, який би встояв перед їхньою красою. Що ж, іноді така впевненість допомагає перемагати. Ліма була руда. Це видно по корінцях волосся. Але зверху воно було кольору вареної моркви. Таке волосся тепер існує тільки завдяки таблиці Менделєєва. Фарбовані чорні брови розтягнуті аж на скроні. А очі в Ліми були зовсім маленькі. Такі маленькі, що я не міг встановити, якого вони кольору. Ліма дивилася на Прюста. Їй було надзвичайно цікаво сидіти тут поруч із письменником. Мене вона не помічала.

Я мовчав. Я хотів, щоб Прюст поговорив з дівчатами. Він кілька разів поглянув на мене, зітхнув, усміхнувся і почав.

– Як це добре, що ви прийшли до нас. Звідки ви довідалися, що нам потрібна дівчина на роботу?

– Моя мама почула про це на базарі. Їй сказала сусідка Чубарика. Ну, ми й прийшли, – промовила Міля, позираючи на мене. Вона вміла розмовляти. Вона якось уміла одночасно розмовляти і усміхатися милою, хорошою усмішкою.

– Це добре. Дуже добре, що ви прийшли.

Я бачив, що Прюст не наважується перейти до прямої розмови, щоб виявити, чим пахнуть оці ромашки.

– А ви нас не поведете в ту майстерню, де роблять людей? – запитала Ліма. Вона спершу почервоніла, а потім зблідла. – Нам мама заборонила ходити туди.

– А чому заборонила? – запитав Прюст.

Ох, наївна душа у цього генія! Ну, навіщо вести про це розмову і змушувати таких гарних дівчаток змінювати колір свого обличчя?

– Ой, про це не треба говорити, – сказала Міля.

– Моя мама сказала, що церква проклинає тих, хто робить людей у майстерні. Вона каже, що тільки бог міг зробити людину з глини. – Ліма поглянула на Мілю, ніби запитуючи, чи говорити далі. – І взагалі, мама сказала, що такі майстерні треба негайно знищувати. І що вони колись-таки до них доберуться.

А що на це сказав Прюст? Він похитав головою на знак згоди і запитав:

– Ну, а тепер скажіть, чому ви себе вважаєте сучасними дівчатами? Вам сказали, що нам потрібні сучасні дівчата? Чому ж саме ви сучасні?

Міля поглянула на Ліму і здвигнула плечима, мовляв, дивне запитання. Хіба ви нас не бачите? Ось ми тут і дивіться, чи ми сучасні, чи ні. Ліма іронічно посміхнулася, мовляв, письменник, а про таке запитує.

– Ну, тому, – почала Міля, зиркаючи на подругу, – що ми закінчили десятирічку і вже тричі проходимо за конкурсом. Хіба це не по-сучасному?

– Одягаємося ми цілком по-сучасному, – взялася допомогти Мілі руда ромашка.

– Знаємо всі західні танці. А ви думаєте, їх усі знають у Чмихалівці?

– Читаємо Євтушенка, Драча і Ремарка, – додала Міля.

Дівчата ще шукали ознак сучасности, але їхній арсенал уже вичерпався. Тоді запитав Прюст:

– І вам здається, що на іншій планеті, куди полетить вихована вами дівчина-робот, цього досить?

– Звичайно, досить, – ствердила Міля.

– Так, так. Ви маєте рацію. Без сучасних танців і названих вами; поетів людям іншої планети важко буде уявити, як ми тут, на Землі, живемо. – Прюст добре володів гумором. Він говорив і не дозволив жодному м’язові здригнутися на своєму обличчі. – Залиште ваші адреси. Коли треба буде, ми вас викличемо.

Ромашки зникли не одразу. Вони похитали нам голівками, поворушили брівками і пішли. На порозі вони про щось пошепотілись. Міля зупинилася і запитала:

– А не можна нам поглянути, як роблять людино-роботів?

– Бачите, – почав Прюст, – по-перше, вам заборонили мами дивитися, а по-друге, з таким запитанням треба звертатися до Карася. Отже, до побачення, дівчатка. І ще привіт вашим мамам.

Дівчата вийшли з кімнати. Вони, напевне, були незадоволені.

Вже коли ми збиралися йти обідати, в дверях з’явився кремезний юнак. Я його одразу впізнав. Це був Чвоха. Тепер я мав нагоду розгледіти його з голови до п’ят. Він занадто широкий у плечах, присадкуватий, довгорукий. Квадратне підборіддя, м’ясистий ніс. Широкі русяві брови робили його обличчя суворим і рішучим.

Він підійшов до мене, простягнув руку і сказав:

– Ми, здається, знайомі.

– Трохи.

– А от з тобою я ще не зустрічався, – це Чвоха сказав Прюстові, подаючи йому руку.

– Дуже приємно познайомитися, – мовив Прюст. – Сідайте, будь ласка. Розповідайте про себе.

– А що розповідати? Я тут – і все. Вам потрібний на роботу чоловік – ну то й беріть.

– Так, справді, нам потрібний на роботу чоловік. Але чи впораєтеся ви з тим великим завданням, яке на вас покладуть? – говорив Прюст.

– Я? Чи я впораюся? Погано ви знаєте Чвоху. Коли Чвоха сказав слово, він його додержить. Справлюся. Аби платили.

– Судили тебе чи що? – запитав я.

– Один раз було. Ненормальні судді на п’ять років посадовили. Були б нормальні, на півроку – і досить.

– Чому вони ненормальні, оті судді? – поцікавився Прюст.

– А які ж вони нормальні? Знають, що все одно через півроку випустять, а пишуть: на п’ять.

– А ще приводили були в міліцію? – знову запитав я.

– Ні. Там чудаки в нас. Мене тепер мільтони обходять десятою дорогою.

– А чому вас обходять мільтони? – запитав Прюст.

– От чудило! Не знає. Та наша Чмихалівка тримає перше місце в області по кількості хуліганських вчинків. Звіт такий міліція в область надсилала, мовляв, у нас хуліганів немає. Їм – премію. Їх на дошку пошани. Про них у газету. От мене й обходять міліціонери. Навіщо їм перше місце втрачати?

– Цікаво, – сказав я, – виходить, тобі вільно живеться в Чмихалівці?

– Сказати б вільно – не можна. Ти винен. Тепер після того вечора мене вже не визнають. А здорово ти мене тоді побив.

– Кинь, Чвохо. Ти сам себе побив.

– Навчи мене так. Га? Віриш, я б тоді ніколи не бився...Ну, то берете на роботу? Чвоха не підведе. Це вам кожен підтвердить.

– А чому ти не працюєш на будівництві? – запитав я.

– Пробував. Там прораб дуб.

– Чому дуб? – запитав Прюст.

– Він... ну як вам сказати, він не вміє жити на світі. Не підписав мені наряду. Ну, звичайно, я врізав його разок. Так, не дуже, але врізав по писку. І все кінчилося. Взагалі – нудно там. А у вас, кажуть, хороша робота. Спокійна.

– Не дуже спокійна. Але хороша. Тільки, розумієш, Чвохо, ти для нас не підходиш, от коли б хоч суд тебе не чіпав, та ще коли б ти був свідомим громадянином, тоді інша справа, – сказав я.

Прюст додав:

– Так, так, юначе, ви не підходите.

– Слухай, а правду плещуть, що ти письменник? – запитав Чвоха у Прюста.

– Можливо.

– Дивно. Я вважав, що письменники щось таке розуміють в людях. А ви всі однакові. Ну, бувайте.

Чвоха простягнув руку ІІрюстові, потім мені. Він сказав:

– Аз тобою мені б хотілося ще зустрітися. Не думай, що битися. Навіщо мені битися? А навчитися орудувати, як ти, – треба. Приходь на танці. Тебе тепер ніхто не зачепить. Це тобі каже Чвоха. Розумієш? А краля в тебе гарна.

– Гаразд, Чвохо. Матиму вільний час, ще зустрінемося.

Більше нас ніхто не турбував. Комісія вже виробила деякі

принципи виховання роботів. Але питання про вихователів так і лишилося невирішеним.

– Знаєте, давайте завтра підемо на будівництво заводу. Там ми зустрінемо того, кого шукаємо. Як ви гадаєте?