Текст книги "Нейтрино залишається в серці"

Автор книги: Віктор Безорудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

18. У ЛЮДИНИ Є СЕРЦЕ...

Відцвіли сади. Відгриміли в районній газеті «Чмихалівська Зоря» зведення про весняну сівбу, а тепер про надій молока гримлять. На газонах зацвіли квіти. Якісь дрібненькі, голубі і жовті. Увечері, спеціально для закоханих, розплющує вінця матіола і резеда. Я закоханий. Тому для мене вони розкривають вінця. І тоді огортає мене сум. Тоді я заздрю роботам, які ніколи не взнають, що таке кохання і які воно приносить страждання людям.

Ми з Іваном ідемо мимо капустяних газонів. Передвечір’я. Ще матіоли, резеда та інші квіти не розкрили пелюсток. Вони тримають свої запаси пахощів на вечір. І добре роблять. Увечері мене тут не буде. Хай інші страждають, коли є такі закохані в містечку. Напевно, є. Без кохання не було б цього містечка науки. Та й самої науки теж не було б. А може, це високі слова та й тільки? Може, все було б і без тих прекрасних почуттів? Цілком можливо – було б Але воно не здавалося б таким гарним, таким потрібним людям.

Я по-справжньому полюбив свого Івана. Іноді він мене дивує – він усе робить так, як я. В нас зовсім однакові рухи рук. Наші кроки однакової довжини. Коли Іван напружено думає, він правою рукою гладить скроні. Виявляється, я роблю те ж саме.

Сьогодні в мене сумно на душі. Іван ступає поряд. У нього опущена голова. Руки закладені за спину. Він іноді дивиться на небо. Я спостерігав за ним; і знаю – це я такий зараз.

– Іване, ти знаєш, що таке почуття?

– Знаю, – відповідає Іван. – «Почуття – вогонь», сказав Бєлінський.

– Цілком згодний. Але бувають почуття, схожі на попіл.

– «Тільки ті почуття святі, які пройшли горнило років, випробувань і не кінчилися», сказав Герцен.

– А коли вже є почуття, а горнила років немає? Як тоді бути? Чи вони справжні чи ні? – спробував я сперечатися з Іваном.

Він на хвилину замислився. Він думав, мій хороший Іван. Це радувало мене.

– «Почуття, які перебувають у полоні грубої, практичної потреби, мають лише обмежений зміст. Забита турботами людина, що живе бідно, не сприймає навіть найпрекраснішого видовиська». Так сказав Карл Маркс.

– Не цитуй. Ліпше сам подумай. От я зараз закоханий. У мене прекрасні почуття. Чи треба їх піддавати горнилові років? А коли ж насолоджуватися щастям?

Іван думав. Він опустив голову і думав. Нарешті він усміхнувся, подивився на мене з жалем і мовив:

– Хілон сказав: «Не бажай неможливого». Менедем сказав: «Не бажай того, чого не треба бажати». Або ось що сказав Ціцерон: «Менше сумуй, коли не одержиш того, чого бажаєш».

Мені стало боляче за Івана. Я зідхнув, мабуть, дуже сильно. Іван поглянув на мене і запитав:

– Чого ти так багато випускаєш повітря з легенів? Дихати людина повинна ритмічно. Повітря треба подавати в легені рівними дозами.

Мене огорнув сум.

– Послухай, Іване, а ти не можеш сам мислити? Спробуй зробити свої висновки з того, що ти знаєш. Весь час живуть на світі мудрі люди. Вони іноді висловлюють вагомі думки, але висловлюють зовсім не для того, щоб інші повторювали, а для того, щоб усі люди навчилися самостійно мислити. Згоден?

– Не розумію, для чого кожен буде по-своєму мислити, коли вже є чудові думки?

Чубарик, безперечно, погодився б з цим твердженням. Дуже багато людей все життя мислять думками геніїв, а самі здаються малими. Є такі, що проголошують довжелезні промови, насичені цитатами і чужими думками. Їх друкують у газетах, а люди все одно думають: це ще не геній. Як переконати Івана, що людина повинна самостійно мислити?

– Розумієш, Іване, у людини є серце.

– Головний орган кровообігу, – уточнив він.

– Але цей головний орган кровообігу здатний закохуватися. І я зараз закоханий. Мені здається, що світ без неї не може існувати. Усі скарби, які є на Землі, тепер належать їй. Я віддав їх тій дівчині.

– Інці? – запитав Іван.

Запитання було таке несподіване, що я зупинився і вхопив Івана за петельки.

– Скажи, звідки ти взнав її ім’я?

– З першої хвилини нашого знайомства з тобою, ти передав його мені. І воно не дає мені спокою. Я не знаю, що таке кохання. Скажи мені, що це таке?

Нарешті – перемога. Мені хотілося зараз обійняти Івана. Він запитує. Він хоче знати те, чого немає в його магнітофонних плівках. Він уже не машина. Може, ще не людина, але вже не машина.

– Я не можу тобі пояснити. Це складне почуття, яке рухає людство вперед. Той, хто кохає, надзвичайно щасливий. А коли й вона відповідає жагучим почуттям – більш нічого не потрібно людині. Вона щаслива. А коли людина щаслива, вона здатна на все.

– На що вона здатна?

– Я переконаний, що космічні кораблі зробили закохані люди, що тебе зробили теж закохані. Розумієш, щастя породжує великі ідеї і дає наснагу перетворити їх у дійсність. Ну, а нерозділене кохання таке, як у мене, породжує тільки сум.

– «Щастя є насолода без каяття», сказав Толстой.

– Толстой правильно сказав. Він багато дечого правильно говорив, наш Толстой.

– «Коли егоїстичне щастя є єдиною метою життя, то життя дуже швидко виявляється позбавлене мети», сказав Роллан.

– Все це так, Іване. Великі люди правильно говорили. Але кожна людина кохає по-своєму. В цитату всіх почуттів не затиснеш.

– Ти дуже кохаєш Інку?

– Дуже.

– То в чому ж річ? Що тобі ще треба – кохай.

– Але вона мене не кохає.

– Чому?

– Напевне, я недостойний її кохання. У мене поганий характер.

– А кохають тільки тих, у кого хороший характер?

– Не знаю.

– Дивно. Ти ніколи не діждешся її кохання?

– Ніколи.

– Я допоможу тобі.

Нарешті Іван вирвався з полону цитат.

– Дякую, друже, але ти нічим мені не зарадиш. Так влаштоване людське життя.

– Я ще не розумію вашого життя. Я багато знаю про нього, а ти відкриваєш мені зовсім нове. Чи є якісь межі пізнання?

– Немає. Коли б такі межі були – життя б припинилося.

Ми йшли лісом. Скісне вечірнє проміння сонця запалило» траву на галявині. Я впав у той сонячний вогонь і заплющив очі. Так мені було гарно. Іван сів біля мене.

– Ти відчуваєш красу, Іване?

– Красу? А що це таке, краса?

– Бачиш, як чудово грають барви на галявині?

– Бачу. Це красиво?

– Надзвичайно.

Іван поглянув на мене здивовано. В його очах була іронія. Я не хотів йому, пояснювати. Буде час – все сам зрозуміє. Я заплющив очі, і тої ж хвилини переді мною з’язилася Інка. В голубій спідниці. В білій нейлоновій блюзці. Вона стояла, усміхнена і прозора, як нейтрино. Вона нічого не говорила мені. Вона стояла і дивилася в небо. Звідти приходять на Землю нейтрино. Могутнє, нестримне в своїх прагненнях, завжди рухливе нейтрино. Я, мабуть, довго милувався Інкою. Раптом я почув:

– Це була вона? – запитав Іван.

Я поглянув на нього. Мені стало шкода, що він прогнав від мене нейтрино.

– Вона. Ти бачив її?

Іван хитнув головою.

– Нейтрино. Крізь кожен квадратний метр Землі в одну секунду проходить близько десяти мільярдів сонячних нейтрино, – сказав Іван.

Я довго сміявся. Іван, напевне, вперше подумав, що я дуже легковажна людина.

– А мене, брате, вцілило тільки одно нейтрино. І воно залишиться там на все життя… Ти щасливий, Іване. Ти полетиш на планету Ікс і ніколи не взнаєш людських страждань.

– А для чого мені туди летіти? – запитав Іван. – Мені й тут гарно.

– Для того тебе створили. Ти там розповіси про нашу Землю, допоможеш тим живим створінням зрозуміти наш світ.

А нам – розповіси про їхнє життя. Ти довго летітимеш. Коли ти прилетиш туди, мене вже не буде на Землі. Але ти житимеш замість мене. Це дуже цікаво, Іване. Ти перший відкриєш людям шлях на іншу планету.

– Я там буду сам?

– Ні. З Марією.

Іван замислився. Він дивився в небо і думав. Я не наважувався перешкоджати йому. Але мені дуже хотілося знати, які думки хвилюють його зараз.

19. КАПУСТА З СВОЇМ ХРЕЩЕНИМ

Я полюбив Івана, хоча й не знаю, хто він мені – син чи друг? Ні, не друг. Який він мені друг, коли має мій характер. Це я в сконцентрованому вигляді.

Сьогодні стало відомо, що за тиждень ми розлучимося з роботами. Мене огорнув смуток не тільки тому, що я маю розлучитися з Іваном. Смуток огортав мене, бо я лишу тут Інку? Як це – лишу? Ні, цього не буде. Я не можу поїхати звідси. Не можу і все. Хто мене покарає за це? А-а, є ще Золотий Зуб. Є в мене ще обов’язки, які я повинен виконувати перед суспільством. Суспільство мене вчило? Вчило. Тепер ти вже навіки зобов’язаний йому служити.

Поїду я чи не поїду? Я намагався вирішити цю задачу, але не зміг. Іван запитав мене:

– Чому ти сумуєш?

– Друже мій, причин для суму багато.

– Я знаю їх.

– Справді?

– Скоро ми з тобою розлучимося. Так?

– Так.

– І крім того, ти розлучишся з Інкою. Ти не скажеш, що я помилився?

– Ні.

– Ти сьогодні зустрінешся з Інкою? – запитав Іван.

– Так. Буде нарада в Карася. Я її побачу.

– А мені не можна на нараду? Я також хочу побачитися з Інкою.

– Не можна.

– Ти мене залишиш самого?

– Так треба.

– А чому мене не хоче бачити Карась? Адже він мене створив?

– Він створив. Я сьогодні у нього запитаю, чому він не йде до тебе.

– А хто тебе створив? – несподівано запитав Іван.

– Батько та мати.

– Вони також не хотіли бачитися з тобою?

– Я був дуже маленьким, Іване. Ти тільки розплющив очі і вже почав говорити, а я два роки ріс, а вже потім вимовив «мама».

– Дивно.

– Ти за два місяці закінчив школу, університет і зараз вже опановуєш техніку водіння космічного корабля, а я вчився шістнадцять років. Але мені ще й зараз не дозволяють керувати космічною ракетою. Уявляєш, який ти щасливий?

– Ні. Я хотів би бути справжньою людиною.

– Не сумуй за цим, Іване. Ти кращий за багатьох справжніх людей.

– Це ти так думаєш, тому, що я схожий на тебе?

Я засміявся. Іван таки спіймав мене. Але його мій сміх не спантеличив. Він; мовив далі:

– Мені здається, що краще бути найгіршою людиною, ніж найкращим роботом.

– Чому ти так думаєш, Іване?

– Тому, що в мене немає власного я. Ти мене називаєш Іваном, але я ж цілковита твоя копія. У мене немає власних почуттів. Я живу твоїми.

– А навіщо вони тобі? Ти вважаєш, що мої почуття до тебе не пасують, що вони погані?

– Та ні. Ось ти радий, що побачиш сьогодні Інку. Мені ця радість передалася, але ти побачиш її, а я – ні.

– Я розумію тебе, Іване. Але ти мусиш заспокоїти себе думкою, що незабаром ти будеш потрібніший людям, ніж я. Ти і Марія першими побуваєте на іншій планеті. Ви перші розповісте людям Землі про життя далекої планети. Від вас чекатимуть звістки щодня, а коли такі звістки приходитимуть, то буде свято для всіх людей. А що таке я? Нічого ще я не зробив такого, щоб мене любили люди.

– Я ніколи не повернуся на Землю?

– Чому ж. Можливо мине півтораста років, люди полетять на планету Ікс і заберуть тебе.

– Тоді я побачу тебе та Інку?

Я не відповів на його запитання. Неправду казати я не мав права.

– Я зараз мушу йти, Іване. Сьогодні у тебе останній сеанс по теорії космонавтики. А завтра ми будемо вільні від навчання. Підемо з тобою пізнавати життя. – Я подав Іванові дротини з контактними пристроями і ввімкнув магнітофон.

Я не йшов, я біг до третьої лабораторії, де сьогодні має відбутися нарада. Там я зустріну Інку. Але в лабораторії був тільки Прюст. Він не одразу помітив мене. Він дивився крізь мене кудись дуже далеко. Нарешті наші погляди зустрілися.

– Ну, ну, розповідайте, як справи. Ви знаєте, – я пишу. Я скористався вашими порадами і пишу. Новий роман. Все тепер на місці. Є сюжет. Ви знаєте, що таке сюжет? Є конфлікт. Страшний конфлікт. А образи! Які образи! Вони мене переслідують вдень і вночі. Буде трилогія. Надзвичайно цікаво. Дуже шкода, що вас немає біля мене. Я мушу комусь весь час розповідати. Така звичка у мене. Як вибалакаю все – пишеться дуже легко. Вдома я катую дружину. А тут нікому розповісти. Спробував розповідати Дусі. Нічого путнього не виходить. Вона дуже багато запитує.

– Вам треба вдома мати робота, щоб йому розповідати. Як ви гадаєте?

– Чудесна думка. Це було б ідеально, – я міг би розповідати йому і вдень, і вночі. Я написав би тоді дуже багато романів.

Ми так і не скінчили розмову. Ми її не скінчили, бо прийшла Інка. Вона одягнула голубу сукню. Вона, напевне, знала, що в ній вона мені найбільше подобається. Нейтрино ж голубе! Мені сьогодні здалося, що Інка якось особливо дивиться на мене. Ще ніколи на мене так не дивилися дівчата.

Я залишив Прюста. Я взяв Інку за руку і пішов з нею в найвіддаленіший куток лабораторії.

– Інко?

– Що?

– Чому ти зараз така?

– Яка?

– Не знаю.

– Я теж. Мені здається, що я тебе сто років не бачила.

– Справді?

– Ні, не справді. Це я тільки-що вигадала.

– Сьогодні увечері ми зустрінемося?

– Ні.

– Мама?

– Мама. Вона сказала, щоб я на нараді на тебе не дивилася, щоб я дивилася на підлогу або на стелю.

– Ти ' їй пообіцяла не дивитися на мене?

– Я сказала, що на підлозі немає нічого цікавого. Я сказала, що дивитимусь на Прюста.

– Тоді сьогодні увечері я до тебе прийду.

– Ні.

– Прийду.

– Зараз я про це скажу татові.

– Облиш. Я не боюся твого тата. Він гарний чоловік. І, крім того, він на моєму боці.

– Ти так думаєш?

– Авжеж!

– Помиляєшся.

– Хочеш, я запитаю в нього?

Інка засміялася.

– Про віщо ж ти в нього запитаєш?

– Скажу: я хочу зустрітися з вашою донькою. Ви дозволите?

– Дурнику...

– Це я дурник?

– Еге, ти. Ти дурник. Хіба можна мого тата про таке питати?

– А ти знаєш, що він відповість?

– Ні.

– «Не заперечую». Ось що він відповість.

– Звідки ти знаєш?

– Є такі речі, які пояснити не можна. А ти мені скажи, що він говорив про мене.

– З мамою?

– Хоча б з мамою.

– Говорив, що ти хороший хлопець.

– Ви з мамою не погодилися?

– Ні.

– Інко, кажи правду.

– Правду? Я мовчала, а мама говорила з ним.

– Я сьогодні піду до твоєї мами.

– Ха!

– Не будь дівчиськом.

– Це я дівчисько? Я ж істота, – жартує Інка.

– Коли не віриш мені, то дівчисько.

– Не вірю. Облишмо цю розмову. Ти мені скажи таку річ, – мене згадує твій Іван?

– Дуже часто.

– Щось таке коїться з Марією. Вона мені не дає спокою. Вона хоче бачитися з тобою. Ти мене розумієш?

Я засміявся. Я так голосно сміявся, що на мене почав озиратися Прюст. Оце справді діла пішли – мене згадує Марія, а мій Іван згадує Інку. Тепер мені все ясно. Тепер я знаю, що; мене кохає оця дівчина, що Нейтрино нікуди не полетить від мене. Але чому ж так тривожно в мене на серці? Тепер я знаю: наші роботи стали людьми. Невже ми з Інкою розбудили в них наші людські почуття? Адже це не передбачено ніякою програмою, ніякими планами. Що нам далі робити? Інка стояла біля мене, не розуміючи, чому я раптом замовк. А що я можу їй сказати. Інці? Що?

– Все загинуло, Інко. Все. Знай – Іван також поривається зустрітися з тобою.

Прийшов Карась. У строкатій тенісці, він знову здався мені спортсменом-важкоатлетом. Карась з цікавістю поглянув на мене та Інку. Він весело усміхнувся нам. Йому дуже хотілося щось нам сказати, але не міг. Тут був Прюст. Тільки пізніше я зрозумів, що саме хотів сказати нам Карась. Адже в наших кімнатах були встановлені мікрофони і пристрої для пересилання телесигналів. Наші розмови з роботами записувалися на плівку. Карась усе знає. Може, він, побачивши наші розгублені обличчя, хотів заспокоїти? А може, пожартувати?

– Ось що я маю вам сказати, друзі мої. Сьогодні одержано телеграму з космічного центру. Нас повідомили, що космічний корабель готовий до вильоту. Нас просять на протязі п’яти днів закінчити підготовку роботів.

Я, а за мною Інка, сказали, що програму закінчено. Власне, сьогодні, наші роботи проходять уже теорію космонавтики. Це тільки перші уроки, бо решту вони мають вивчати безпосередньо на макеті космічного корабля.

– Отже, на протязі п’яти днів Іван та Марія мусять знайомитися з життям, – сказав Карась. – Подумаємо, що нам слід робити.

Прюст додав:

– Я гадаю, що треба поговорити з ними. Мені, у всякому разі. Ви дозволите? – звернувся він до Карася.

– Будь ласка. Я переконаний, що тепер уже ніякі сторонні імпульси не зможуть зашкодити нашим роботам. Ви що думаєте з цього приводу? – запитав Карась у мене.

– Мені здається, це так і є. Скажіть, а на цьому наша місія кінчається чи нам доведеться супроводжувати роботів на космодром?

– Гадаю, що доведеться. Я прохатиму дозволу на це. А ти, Інко, хочеш побувати на космодромі?

– Дуже.

– А ви? – запитав Карась у Прюста.

– Звичайно, звичайно. Адже це дуже цікаво. І, крім того, мені просто необхідно там побувати. Знаєте, не все завжди точно уявиш. Треба дещо бачити і на власні очі.

– Отже, маємо п’ять днів. Я гадаю, треба піти з космонавтами-роботами на будівництво заводу біологічного корму, поїхати в колгосп, ну і потім – у столицю.

– Скажіть, а як ми це зробимо? Разом вони їздитимуть, Іван та Марія, чи окремо? – запитав я.

– Звичайно, разом. Їм разом доведеться працювати в космосі, то хай звикають до цього на Землі, – сказав Карась. – А чому у вас виникло таке запитання?

Я мовчав. Я не знав, як сформулювати відповідь.

– Те, що вас турбує, Вадиме, мені відомо. Але я вважаю, що немає підстав для хвилювання. Все стане на своє місце. І ви також.

І я стану на своє місце? Здорово сказано. Ніби я зараз ще не на своєму місці, а на чужому. Або ні. Може, він натякає на те, що скоро я поїду до Золотого Зуба і там буде моє справжнє місце? Напевно, так і є.

Я тоді не знав, як я глибоко помилявся. Зовсім не те хотів сказати Карась. Зовсім не те.

Наша коротенька інформаційна нарада вже могла б скінчитися, але раптом підвівся Прюст і запитав:

– У мене зовсім стороннє питання. Воно не стосується нашої роботи, нашої програми. Але мені конче необхідно знати. Можна запитати? Мене надзвичайно цікавить, чи можна зробити роботів талановитими. Ну, скажімо, художниками, композиторами, письменниками. Чи можна їм передати талант? Як ви гадаєте?

Карась поглянув на мене. Мовляв, ану. лишень, що ти думаєш з приводу цього?

– Я гадаю, що можна. Але цей талант буде талантом тієї людини, яка його передасть. Робот точно відтворюватиме здібності його вчителя. Та я не певний, що це так.

– Чому ж? – запитав Карась. – На мій погляд, відповідь ваша просто класично точна.

– Ні. Справа в тому, що ми всі помилялися. Наші роботи можуть почувати так, як і ми. Отже, коли є почуття, то воно має народжувати і незалежні від людини думки.

– Але почуття роботи відтворюють тільки ваші? – запитав Карась.

– Безперечно, так. Проте я не знаю, чи оті почуття не можуть зміцнитися самі. Чи вони не можуть самі виникати і розвиватися.

– Не можуть. Це я вам точно скажу, – ствердив Карась.

Інка дивилася на мене осуджуючим поглядом. Вона міцно стиснула свої уста. Дивне буває у неї обличчя, в моєї Інки, коли вона ось така серйозна і дивиться на мене поглядом судді, який виносить смертний вирок. Вона не гарна. Вона тоді не схожа на нейтрино.

Раптом до кімнати прибіг Зюзя-Музя. Він став на порозі, важко дихав і говорив:

– Тату, Тигре...біжіть туди...там.

– Що таке, Варяг? Ти нам ясно скажи.

– Ой, та біжіть туди швидше. Там Іван...він сидить на дахові... Біжіть... він кидає цеглу... швидше.

Я не чекав, що далі скаже Варяг. Я зірвався з місця і побіг. Ще ніколи в житті я так швидко не бігав. Десь далеко позаду бігли всі інші, навіть Прюст.

Але хоч як я намагався випередити всіх, до котеджу ми прибігли разом з Карасем.

Ми зупинилися на деякій відстані від будинку. Ми були вражені: на дахові стояв Іван, розламував руками бовдур і жбурляв цеглу на землю. При тому він мугикав якусь пісню.

– Іване, злазь, негайно злазь сюди.

Іван поглянув на мене і гукнув дуже голосно. Голос був не мій:

– Іди ти к бісу! Набрид.

– Іване, друже, що ти говориш?

– Іди під три чорти! Ходи собі там, а мені й тут добре.

Карась дивися на мене. Він був дуже вражений. Він також нічого не розумів.

Я пішов до кімнати. Біля столу сидів Капуста. На столі – порожня пляшка і огризок огірка. Капуста клював носом. Його котячі вусики були підкручені. Я вхопив Капусту за плечі і почав трясти.

– Не повернулася... Кинула... Сам лишився... А що? Може, мені самому погано? Ось пішов і випив з роботом...

Нарешті Капуста мене впізнав.

– А, це ти, бусурмане! Заховали робота від мене. А хто ім’я дав йому? Може, ти? Я тоді сказав, щоб Іваном назвали. То я йому хрещений батько. А коли хрещений, то хто мені заборонить випити за його здоров’я? Ну, веди мене до Карася. Думаєш, я так і злякаюся Карася.

Я виніс Капусту надвір. Він не пручався. Він, белькотів:

– Зробили людину, а пити не навчили. Дурні. А він там, на планетах, говоритиме, що тут, на Землі, всі такі тверезі та гарні. А всі ж п’ють. Всі п’ють, тільки щоб ніхто не бачив. Тепер він скаже про це на інших планетах. Хай правду знають і там.

Я поклав Капусту на траву, побіг до колонки, наточив води і вилив йому на голову. Це допомогло. Я бачив, як виходив хміль з голови Капусти.

Карась був надзвичайно спокійний. Він дивився на Капусту, на Івана, але думав про щось своє. Раптом він сказав:

– Чудесний експеримент. Мозок п’яної людини збиває стійкість первісного імпульсу. Імпульсу, який уже став стійким. Вадиме, змусьте Івана повернутися на землю. Капуста хай буде тут.

Я наказував Іванові негайно злізти, але це не допомогло. Тоді сказала Інка:

– Іване, друже, я прошу тебе: йди до нас.

Іван підкорився. Він спустився до ганку, повис на руках і легко стрибнув на землю. Він дивився на Інку, на мене. Здається, свідомість повернулася до нього. Я думкою наказав йому йти до кімнати. Він одразу підкорився.

– Мені здається, що треба вдавати, ніби нічого не сталося, – запропонував Карась. – Так буде краще. Але експеримент цікавий. І потім ви помітили – Іван не виконав вашого наказу, а підкорився вимозі Інки. Це теж дуже цікаво. Правда ж?

Запитання адресувалося мені. Але я волів 5и на нього не відповідати.