Текст книги "ВАРТОВІ. ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ (коротка версія)"

Автор книги: Виолета Мельник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 7 страниц)

– Ти не спиш? Я прийшла тебе будити, скоро тут з’являться твої родичі. Вже їм повідомила.

Ядвіга Гордіївна заглядала в злегка прочинені двері. У Аріяни при її словах схвильовано застукало серце. Вже скоро, зовсім скоро!

– Як ти себе почуваєш?

– Добре.

– Довелося посидіти з тобою вночі, ти погано спала. Тобі снилися страхіття?

– Щось на зразок того.

– Ти розмовляла уві сні. Про своє перебування у Лабіринті. Я розумію, таке пережити... Та не хвилюйся, все пройде... Ти так нічого і не згадала?

– Не згадала чого?

Аріяна спантеличено подивилася на Ядвігу Гордіївну. Та вже увійшла і розкривала темно-сині, справжні штори.

– Того, що відбулося за ці нелегкі кілька днів.

Дівчина мовчала. Про що взагалі мова?

– Це надзвичайне везіння, що ти не забрела надто далеко і змогла вибратися з Лабіринту самостійно. Таке не кожному дорослому під силу. Благо йшли дощі, нестачі в прісній воді не було.

Аріяна в заціпенінні переварювала почуте. Чи не божевільна вже вона, насправді? Що значить – вибралася самостійно? Які дощі? Крізь відкриті штори відкрився похмурий, сірий пейзаж. Ядвіга Гордіївна прочинила вікно, потягнуло вологою свіжістю дощового повітря. Скориставшись моментом, дівчина розкрила долоню. В ній лежала приколка. Даринчина. Хіба ні?

– Ти молодець, сама витримала і дракончика не відпустила від себе.

Так, так, так. Вона не божевільна. Чи тоді звідкіля в неї приколка? Вона не така, як роблять тут. Ручної роботи, ні на що не схожа. Все було насправді. Їй не могло стільки всього наснитися. Це неможливо! Вона пам’ятає все детально від першого до останнього дня! Таких реальних послідовних снів не буває! Та якщо не вона божевільна, то що, Ядвіга Гордіївна?

Той голос, коли вона засинала вночі... І так спати хотілося... На тумбочці стояло горнятко.

– Можна мені ще такого ж чаю, як вчора? Ніколи подібного не пила...

Аріяна потихенько сіла на ліжку, спустивши ноги донизу і потягнувшись до тумбочки.

– Такого більше немає, знайшла одну порцію, навіть не знаю, звідки він узявся в нас.

– Я, здається, не допила всього. Може, його розігріти?

Ядвіга Гордіївна швидко взяла горнятко і, поглянувши всередину, промовила:

– Цей вже несвіжий, я зроблю тобі новий, а ти поки одягнися.

І вийшла.

Аріяні доведеться все забути. Такими були слова археолога, сказані їй одного разу. І вона дотримала слова. Дівчина готова була посперечатися на все що завгодно, що чай не простий. Який саме, вона не змогла б сказати. Щось, що пригнічує волю, робить її піддатливою навіюванню, гіпнозу. На рівні підсвідомості людям можна всіляке навіяти. Та нічого не вийшло. Аріяна все пам’ятала. Чому? Гіркота у роті. Як не смішно, та її врятувала консентія, отримана від Іллі. Адже русалки, мабуть, також гіпнотизували жертв, заманюючи їх у воду. Отже, раз Ілля дав її як засіб захисту від русалок, вона допомагала залишати свідомість чистою. І якби не ця випадковість...

– Ось твій чай. Ти ще не одяглася?

– Я швидко.

Аріяна взяла джинси і почала їх натягати. Що ця випадковість для неї? Ядвіга Гордіївна вважає, що все потрібно забути. Але ж цього не хочеться! Як можна хотіти забути все те, що сталося? Забути Іллю? Він врятував її. Став для неї кимось особливим... Ще одні слова з’явилися із пам’яті. Слова Жар-птиці. Вони були такими незрозумілими і стали такими очевидними зараз. Вона знала, знала, як все станеться. Знала, що Аріяна повернеться. Знала, що... через звичайну випадковість у неї буде вибір: пам’ятати або забути... Непростий вибір... Від котрого, можливо, будуть залежати долі інших людей...

Зустріч з батьками Аріяна згадувала згодом як одну із найщасливіших подій в її житті. Сльози та обійми. Як вона скучила за всіма! Але ж вона-то знала, що з ними все гаразд, а вони не знали, що з нею. Мама довго обіймала Аріяну і ніяк не хотіла відпустити її. Тато, Світлана, тітонька Асія і бабуся з дідусем не могли натішитися. Звичайно, Аріяну оглядав лікар, розпитував психолог. Його не дуже здивував факт Аріяниних провалів пам’яті. Психогенна амнезія – пояснив він. І невизначено сказав, що, цілком імовірно, події тих днів відновляться в пам’яті з часом. Хоча не обов’язково. Рекомендував відпочинок, не ізолюватися від навколишнього світу, а спілкуватися з друзями. Брехня пройшла гладко.

Перші дні були чудовими. Хвилювання, пережиті у миті відчаю, перевертали світогляд. Як добре знати, що все гаразд! Тільки вечором, коли вкладалася спати, і вранці, коли ще ніхто не вдирався в її кімнату, ніби перевіряючи, чи на місці вона, Аріяна випускала спогади на волю. Одна справа, коли знаєш, що розставання на час, та інша – коли розумієш, що це назавжди. Інколи виникали сумніви, чи правильно вчинила, приховавши правду від Ядвіги Гордіївни. Забудь вона все – не було б так важко на душі. Але чи потрібно справді це забути? Дівчина так чекала, що час розставить все по поличках, а кожен наступний день залишав стільки ж сумнівів, скільки попередній. Навіть перестала через усе це бачитися із друзями.

Того ранку, сидячи у плетеному кріслі на терасі, що виходила з її кімнати, Аріяна дивилася на вкриті краплинками гілки дерев і крутила в руках олівець – хотілося малювати. Їй так бракувало Іллі!

– Дивися, що я тобі принесла! Тітонька Асія передала!

На терасу вийшла мама, несучи в руках тарілку. Із суницями. Їх прекрасний аромат одразу ж наповнив повітря, пробуджуючи спогади. На мить вона знову опинилася коло кам’яного джерела, освітленого палаючим полум’ям в ночі.

– Я знаю, як ти її любиш. Ставлю на стіл.

Тарілка дзенькнула, торкнувшись поверхні столу.

– А ще – до тебе прийшли.

– Ма, я...

– Нічого не бажаю слухати. Вибору в тебе немає, до тебе зараз піднімуться. І сама поясниш, чому ти не хочеш нікого бачити. Добре?

– Ма...

– Я знаю... Але... Будь ласка... Ти замикаєшся у собі. Це недобре. Ти погано спиш...

– Чому ти так вирішила?

– Я чула, як ти вночі схлипувала. Зайшла до тебе. Ти крізь сон розмовляла.

Аріяна завмерла.

– Розмовляла крізь сон? Про що саме?

– Начебто з кимось прощалася. Стверджувала, що нікому не розповісиш про якісь сектори, спалахи. Про селище із дивною назвою. Про піратів. Що за дивні сни?

– Не знаю... Не пам’ятаю...

– Ну то добре. Я до того вела, що у тебе немає настрою. А повинна посміхатися. Розумієш?

Аріяна кивнула. Мама вийшла, а вона так і залишилася сидіти в кріслі. Невже Ядвіга Гордіївна права? І Ілля їй сказав, що вона одного разу може, навіть знехотя, піддати їх ризику бути виявленими.

– Привіт!

Дівчина здригнулася. На терасу увійшов темноволосий хлопець. Образ із далекого минулого.

– Серж?

– Радий тебе бачити... Вже третій раз приходжу...

– Вибач, я... Не дуже була схильна до зустрічей.

– Та я все розумію! Просто хотілося тебе побачити.

– Я також рада. Сідай.

Сергій присів у друге крісло.

– Звідкіля суниці?

– Тітка передала. Пригощайся.

Зніяковіла тиша.

– Якщо б я знав того ранку...

Його голос сів і він замовчав.

Аріяна здивовано покосилася на гостя.

– Не уявляєш, що тут творилося…

– Мені так шкода... Стільки людей турбувалося... Мені насправді дуже шкода...

Знову мовчання. Аріяна дивилася в сад, Сергій, судячи з усього, також.

– Ми з компанією домовилися зустрітися. Йдемо з нами.

– Сергій, я...

– Будь ласка.

Аріяна стиснулася. Їй не хотілося. А ще потрібно було подумати. Багато про що.

– Всі за тобою скучили, Аня не розуміє, чому ти її уникаєш. Добре – нас, але її... Краща подруга, все ж таки.

Він правий...

– Добре, – невпевнено протягнула вона після короткої паузи. – Зачекай внизу. Тільки переодягнуся.

– Сподіваюся, це не відмовка, щоб виставити мене за двері?

– Я зараз спущуся. Чесно.

Сергій вийшов. Аріяна залишилася сидіти. Сунички були солодкими і дуже смачними. Такими, як там…

Із хвилюванням, врешті, ініціювала тріаду НІКСа і розгорнула інфополе. Вибрала адресата. Відмінила. Знову вибрала. Втримала себе від пориву знову відмінити.

– Здрастуй, Божена. Сьогодні на чергуванні?

– Ага. – Миловидна дівчина театрально закотила очі, виражаючи удаване невдоволення, потім уважно глянула на співрозмовницю. – Ти чого така похмура, щось трапилося?

– Та ні, все гаразд.

– Мені здалося...

– Все гаразд, – перебила її Аріяна. – Ядвіга Гордіївна є?

– Її немає, вона полетіла, – повільно протягнула співрозмовниця. – Точно все гаразд? Навіщо тобі Ядвіга Гордіївна?

– Вона скоро повернеться?

– Ти ж знаєш її, ніколи не відомо, як довго вона буде відсутня. Щось все-таки трапилося, я ж бачу....

– Просто не виспалася. У мене така фізіономія кожного ранку, – Аріяна якомога природніше посміхнулася. – Нічого важливого, просто хотіла її про дещо спитати.

– Може, я знаю?

– Ні. Це неспішно. Зв’яжуся з нею пізніше.

– Я повідомлю їй, що ти питалася.

– Не треба. Я сама.

– Добре...

– Дякую, бувай.

Інфополе вже давно згорнулося а Аріяна все сиділа, не рухаючись. Була б Ядвіга Гордіївна на місці, дівчина вже б розповіла, що все пам’ятає. І що хоче все пам’ятати. І що є шлях, котрий їй це дозволить. Нехай і небезпечний. Але вона впорається. Їй просто потрібно довести, що вона впорається. Що вона може стати однією із них.

Аріяна одягнула светр, дістала куртку з шафи і вийшла з кімнати.

* Нейро-інформаційна комунікаційна система