Текст книги "ВАРТОВІ. ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ (коротка версія)"

Автор книги: Виолета Мельник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)

– Хочеш повернутися додому?

Усе всередині Аріяни похололо, рука з ложкою так і завмерла на півдороги. Різкий, неприємний голос лунав з боку галявини. Але ж нікого там не повинно бути!

– Хочеш повернутися додому?

Аріяна повільно відсунула тарілку, підвелася і так само повільно пішла до дверей. Вона не хотіла, але щось заставляло її йти. Від хвилювання кроки були нетвердими, серце калатало несамоито, її взагалі почало трохи трусити.

– Додому повернутися так просто…

Обережно прочинивши двері, дівчина несміло виглянула назовні. На даху колодязя сидів велетенський птах. Він виглядав достеменно як ворон, якби ворони таких розмірів існували. Як той ворон. Його дзьоб вигнувся в гидкій усмішці, чорне пір’я переливалося на сонці. В Аріяни від жаху дихання зупинилося на мить.

– Шлях додому під самим носом, а ти не бачиш. Під самим носом...

Птах повільно розправив крила, затуливши півнеба, і важко змахнувши, піднявся в повітря.

Від раптового повітряного потоку в Аріяни очі засльозилися.

– Під самим носом...

Ще помах – і птах був уже над верхівками дерев, ще помах – і щез з поля зору.

– Під самим носом... – тихо повторила вона. – Під самим носом...

Прямо перед нею був колодязь. Дівчина, як уві сні, повільно вийшла з хатинки, обережно підійшла до нього і поглянула всередину. Яка ж вона дурепа! Вхід увесь час був поряд, а вона... В темноті слабо переливалася блакитним світлом, спотворюючи зображення, потривожена гладь води.

– Стрибай!

Аріяна різко обернулася:

– Хто тут?

Навколо було пусто.

– Хто тут? – голосніше повторила дівчина.

– Ти втрачаєш час!

Дівчина знову поглянула всередину. Вона втрачає час. Що якщо сяйво зникне? Це, можливо, її єдиний шанс повернутися додому. Вже закинувши одну ногу через край, раптом згадала про Малюка. Не можна його тут залишати.

– Ти втрачаєш час!

Що ж робити? Як вчинити? І Іллю вона не зможе попередити.

Чорна тінь накрила галявину. Дівчина підняла голову і побачила силует величезного птаха.

– Поспішай!

Мама, тато – як там вони без неї?

Аріяна перекинула другу ногу і, сівши на краю колодязя, нахилилася вперед.

– Не смій!!!

Дівчина вже майже відпустила руку, коли її настигли і, міцно схопивши за плечі, силою витягли з колодязя.

– Відпустіть мене!

Аріяна різко відштовхнула неочікуваного ворога і, опинившись на волі, кинулася назад.

– Проґавила свій шанс! – противний воронячий голос глузував із неї.

І правда, в колодязі знову відбивалися небо і хмари. Її повторно наздогнали і схопили за руки, та вона, спритно ухилившись, кинулася до хатинки. Земля під Аріяною похитнулася. Дівчина, повна відчаю, потрясла головою, намагаючись струсити сіру пелену, що з’явилася перед очима. Щось недобре з нею, ноги зовсім ватні. Ще крок – і темрява...

Трава лоскотала ніс, шалено хотілося чхнути. Чому вона лежить на землі? Ах так. Видно, сильно забилася, коли впала на зупинці. І що їй тільки не привиділося в безпам’ятстві!

– Не вдарилася? Давай допоможу, – знайомий хлопчачий голос прозвучав над вухом. – Можеш піднятися?

Вона повернулася і трохи осліпла від сонячного світла, що падало прямо в очі.

– Видно, доведеться тебе нести.

Аріяна відчула, як її обійняли за плечі, підхопили під коліна, – і світ навколо закружляв. Голова також йшла обертом.

– Обхопи мене за шию.

Аріяна слухняно обійняла і подумала, що це дуже приємно. Заради такого можна було і впасти.

– Сергій… – Аріяна, втулившись йому в плече, намагалася говорити, та виходив лише ледь чутний шепіт. – Мене Світланка чекає…

– Доброго ранку!

– О, прокинулася врешті? – Ілля сидів коло столу і скріпляв дві звірячі шкіри, проробляючи шилом дірки і простягаючи крізь них мотузку.

– Мені стільки всього наснилося, просто голова розколюється, – Аріяна втомлено прикрила очі, збираючись з думками.

– І що ж таке тобі наснилося?

– Наснилося, що вже ранок настав і ти пішов, залишив мене одну. А потому з’явився птах, ворон, він був величезним і казав мені, що я можу повернутися додому, що вхід знаходиться в твоєму колодязі. І я майже стрибнула, потім хтось гнався за мною і втратила свідомість. А потім мені наснилось... Сон уві сні! Мені снилося, що я вдома, незабаром перед тим, як потрапила сюди, і... – вона замовчала.

– І?

– І... Все, більше нічого не пам’ятаю…

Аріяна потягнулася, витягши руки з-під ковдри, і здивовано завмерла. На ній була сорочка Іллі. Вона ж лягала у своєму одязі. Понишпоривши очима по хатинці, побачила джинси на тому місці, де, ніби то уві сні, залишила їх сама. Очі все більше округлювалися, а Ілля мовчки дірявив шкіру з ледь помітною гіркою усмішкою.

– Пам’ятається, я казав тобі не рухати в хатинці нічого.

– Це...

– Та ти, звичайно ж, що слухаєш, що ні. Тобі ще пощастило, порошок місячного гриба викликає видіння, але в малих дозах не смертельний.

Хлопець більше не посміхався, хоч і на Аріяну не дивився. В неї просто мову відняло.

– І повернувся я саме вчасно щоб не дати тобі стрибнути в колодязь.

– Ця приправа...

– Зовсім не приправа.

– І не було ніякого ворона, і...

– Ворон, може, і був, звичайна птаха. Та під дією порошку – навіть не знаю, що тобі здалося.

– Але він розмовляв зі мною, кликав...

– Ти так мріяла потрапити додому, що чула те, що хотіла. Тільки от не розумію, чому колодязь?

– Те місце, з котрого я сюди потрапила, воно асоціювалося в мене з поверхнею води... – замислено вимовила Аріяна. Її розіграла власна уява! – І той, хто ловив мене, це був...

– Звісно, я.

– І... – Аріяна проковтнула клубок у горлі, – що було потім?

Ілля, витягаючи простягнуту в отвір мотузку, потиснув плечима.

– Потім? Та нічого не було. Ти втратила свідомість. Я приніс тебе і поклав тут, щоб відіспалася. Дія гриба проходить тільки з часом. Ось і проспала півдня.

Аріяна зітхнула вільніше. Решта була тільки видінням. І тут же зрозуміла, що накоїла. Її єдиним козирем було вблагати, тиснути на жалість хлопця, а тепер як він може їй довіряти? Вона сама ж все і зіпсувала...

– Сподіваюсь, урок був достатньо повчальним?

Дівчина винувато поглянула на Іллю.

– Тоді вийди, будь ласка, на вулицю і забери звідти свого дракона, а то через нього я не розвертаю хатинку назад, а це не є безпечно.

– Ти знайшов Малюка?!

Аріяна миттю зіскочила з печі і, кинувшись до дверей, відчинила їх. З-під сходинок до неї метнулася луската істота, радісно попискуючи.

– Малюк!

Дівчина взяла його на руки і, ніжно погладивши, зайшла всередину.

Було так незручно перед Іллею. Вона не виправдала його довіри, а він виконав її прохання.

– Дякую, велике дякую!

Все ще тримаючи Малюка на руках, Аріяна стояла з покаянним видом перед хлопцем. Той, здавалося, навіть не звертав на неї уваги.

– Проходив в районі вчорашніх подій, – раптом сказав співрозмовник, – там він і ув’язався за мною, йшов до самої хатинки, але всередину я його пустити не міг. Тепер треба знайти для нього місце, щоб не втік і нас не відправив на той світ.

– Якщо знати, як вірно з ним поводитися, то небезпеку можна звести до мінімум. Але, звичайно, краще його тримати подалі від людей, він може злякатися і...

– Кожного, хто доторкнеться до дракона, очікує смерть.

– Звідкіля такі дурниці?

– Дурниці?

– Тоді я приречена?

– Ти – унікальна. Ніколи не чув, щоб хтось приручив дракона. Вони абсолютно дикі тварини. З іншого боку, думаю, що так, приречена.

– Я ж кажу, якщо знати...

– Не збираюся сперечатися з тобою з цього приводу. Просто треба зробити так, щоб він не спалив наш скромний притулок і не попадався мені під руку.

– Дракони, що вивергають вогонь, – це дурниці, невідомо ким і невідомо коли придумані.

– Та ти просто божевільна!

– Це ТУТ всі божевільні!

Аріяна ображено відвернулася від Іллі.

– Добре, тільки дорослі дракони на це здатні, тому поки ми можемо поселити його на горищі.

За спиною Аріяни зашелестіло і, обернувшись, вона побачила звішену з люка у стелі мотузяну драбинку.

– Віднесеш сама, сподіваюся?

Вона мовчки вклала Малюка в сумку і, закинувши її за плече, почала підніматися вгору.

Горище виявилося не таким вже й поганим. Два віконечка і безліч щілин робили його досить світлим, різноманітні ящички і скриньки були акуратно складені вздовж стін, на підлозі лежали залишки сіна, під дахом сушилися пучки трав.

– Я буду виводити тебе на прогулянку, не бійся, і буду приходити до тебе часто. Та й ненадовго це, адже ми скоро повернемося, ось побачиш, – Аріяна почувала себе винною перед тваринкою.

Вона висадила дракончика зі сумки і почала спускатися. Він кинувся було за нею, та дівчина з важким серцем зачинила люк.

Що тепер? Ілля, як ні в чому не бувало, продовжував свою справу, Аріяна не уявляла, з якого боку до нього приступити.

– Буду вдячний, якщо повернеш мій одяг.

Дівчина спалахнула від нагадування про її витівку. Узявши свої речі, вилізла на піч і, засмикнувши ширму, почала переодягатися. Вона майже фізично відчувала стіну, що виростала поміж ними. Сама у всьому винна, навіть якби хотіла – звинуватити немає кого. Єдине, що спало на думку, це вияснити ситуацію прямо.

Аріяна зіскочила вниз, склала речі Іллі на місце і, присівши навпроти нього, просто спитала:

– Тепер ти мені не допоможеш?

– Чому ти так вирішила?

– Ну, я стільки дурниць накоїла, не послухалася тебе. А ти і раніше мені не вірив, чого ж тепер очікувати?

– Я вже казав, що слів на вітер не кидаю.

– Тоді...

– Нажаль, я сам не в змозі тобі допомогти. Нам треба почекати одну особу.

– І коли ця особа прийде?

– Точно сказати не можу. Вона завжди з’являється і щезає несподівано.

– Але швидко, так?

Ілля сумно посміхнувся.

– Якщо пощастить, через кілька днів.

– Кілька днів??? А... Твоя бабуся! Відведи мене до неї!

– Про неї я й кажу.

В грудях у Аріяни защеміло. Вона кілька разів глибоко зітхнула, намагаючись приборкати сльози, що рвалися на волю. Кілька днів...

Дівчина мовчки піднялася і, вийшовши назовні, присіла на сходинках. Хатинка вже розвернулася, колодязь невинно красувався в променях заходу сонця.

Стільки бід через дурну цікавість! Вона ткнулася обличчям в коліна і застигла. А якщо вона не повернеться? Ніколи?

– Завтра я можу взяти тебе в селище, якщо обіцяєш слухатися і не нариватися на неприємності.

Ілля сидів двома сходинками вище, милуючись заходом. Сонце золотило його русяве волосся, яке так і хотілося зачесати – зовсім неслухняне.

Аріяна зніяковіло посміхнулася. Може, з ранку їй не буде задуватися все таким безнадійним?

Розділ 5

– Ось, приміряй.

Ілля простягнув Аріяні чудернацькі сережки зі звисаючими різнокольоровими камінцями.

– Дякую, але в мене вуха не проколоті.

– Що значить – вуха не проколоті?

– Я ж кажу, що сережки не ношу. Це ж сережки?

– Звичайно. Зачепи їх зверху за вуха.

Він простягнув їй прикраси з таким виглядом, ніби Аріяна трохи божевільна.

– Це місцевий звичай?

– Давай-давай, менше говори, більше роби.

Аріяна акуратно одягнула прикраси. Камінці одразу ж заплуталися в розпущеному волоссі.

– Заплети косу.

– Тобі не здається, що ти перегинаєш палицю?

– Якщо хочеш відправитися зі мною, не сперечайся. Тут з розпущеним волоссям ходять тільки відьми.

– А якщо волосся коротке?

– В якому розумінні?

– Якщо стрижка?

Ілля дивився на Аріяну нерозуміючим поглядом.

– Що, місцеві дівчата не носять коротке волосся?

– Дівчата?

– Все зрозуміло.

Аріяна, врешті виплутавши сережки із волосся, почала плести косу. Страшно подумати, як відреагував би Ілля під час їхньої першої зустрічі, якщо б неї була коротка стрижка.

Ілля підійшов і поправив сережки так, що вони практично закрили вуха.

– Не розумію, яка різниця, чи заплетене волосся, якщо мій одяг просто кричить, що я не місцева.

– Цю проблему ми вирішимо пізніше.

Остання фраза прозвучала якось незвично. Ніби запізніла луна. Ілля стояв поряд і посміхався.

– Бачу, все гаразд.

Аріяна повільно підняла руку і помацала сережки.

– Це... мікро-перекладач?

– Не знаю, що таке мікро-перекладач, але з допомогою ось цієї бузкової намистинки ти зможеш розуміти, що говорять навколишні.

– Значить, ось що ти робив вчора вечором, так довго не лягав спати.

– Потрібно було придумати, як прилаштувати багатомовний камінь, щоб він не викликав підозру. Думаю, сережки – не найгірша ідея. Тільки бузкові намистинки необхідно вкласти у вуха, так контакт краще.

– Звідкіля це в тебе?

– Звідкіля ти допитлива така? Знаєш, що стає з тими, хто пхає носа не в свою справу? – Ілля лукаво посміхнувся. – Вони працюють в обидва боки. З їх допомогою я вивчив мову Чужинців. Ну, ми, здається, готові, пора виходити.

Аріяна крокувала слідом за Іллею, побрязкуючи прикрасами на вухах, і згадувала сьогоднішній ранок. Піднявшись рано, прогулювалася з Малюком, щоб він міг знайти собі щось їстівне. Потім снідала разом з хлопцем. На диво, їжа була смачною, просто кашу потрібно їсти теплою і додати трохи масла зі сіллю. Про вчорашню витівку Ілля не згадував, за що дівчина була йому глибоко вдячна. Якийсь час зайняли збори. А зараз ось вони йдуть в селище.

– Розкажи мені трохи про те місце, куди ми прямуємо. Тільки по вашому, щоб я звикла.

– Селище називається Живиця, тому що стоїть на березі однойменної річки. Зовсім звичайне, нічим не примітне.

– Для мене тут все незвичне.

– Сама побачиш. Правда, в цьому сезоні в Живиці проходить Свято весни.

– Ось бачиш, а кажеш – нічого особливого. А що це за свято таке?

– Обережно, гілка… В нього кілька значень. По-перше – торгівля. Проходить, зазвичай, на протязі кількох тижнів. В цей час організовуються базари і різноманітні ярмарки. Люди з’їжджаються цілими родинами зі усієї округи, живуть тут весь цей час, торгують, знайомляться, обмінюються. А вечорами – весняні заручення і вінчання. Це – по-друге.

– ?

– Бачиш, спілкування з людьми з інших місць в нас доволі непроста річ, відстані неабиякі. А створювати пари тільки всередині громади – сама розумієш. Тому Свято Весни використовується для знайомства молодих людей і, як наслідок, створення нових сімей. Честь проводити свято в новому сезоні має те селище, в котрому найбільша кількість хлопців і дівчат, заручених в минулих сезонах, збираються вінчатися.

– Незвичайний спосіб вирішення проблеми.

– Але дієвий. Власне, тому я ризикнув взяти тебе із собою. Зараз навколо тиняється навколо купа незнайомих людей, ти не будеш привертати увагу.

– Дуже сумнівно.

Аріяна кивнула на свій одяг.

– Про це можеш не турбуватися.

– Як скажеш. І що, пару днів вистарчає, щоб визначити, чи хочеш ти прожити з людиною все життя?

– Інколи мені здається, що ти трохи того. Чому кілька днів? Заручини – ще не вінчання. Є цілий рік до наступного свята, на протязі котрого можна поспілкуватися, краще вивчити один одного. Окрім того, не обов’язково зв’язувати себе шлюбом вже на наступний сезон. Можна пройти обряд заручин знову. Або розірвати його і шукати нову пару.

– А де всі ці приїжджі живуть стільки днів?

– Вони добираються в критих возах, там і ночують, адже зараз тепло. Декотрі домовляються з місцевими жителями, і ті беруть їх до себе.

– А навіщо, власне, ми йдемо туди? Не те щоб я проти, просто, раз ти зібрався в Живицю, то, ясне діло, мав привід. Шукаєш свою пару? Чи торгуєш?

– Та ні, просто хочу одну допитливу нетутешню дівчину здати в балаган.

– Я зрозуміла, мовчу. А якщо серйозно?

– Несу замовлення.

– Замовлення?

– Лікарське зілля в основному.

– Ти хтось на кшталт знахаря?

– Хтось на кшталт.

– І в лісі ти живеш тому?

– Не зовсім.

Ілля зам’явся, не знаючи, чи то продовжувати, чи то замовчати.

– Кожне селище потребує... знахаря. Цим і займаються місцеві відьми. Живуть вони або в самому селищі, або неподалік від нього. Як розумієш, пост дуже вигідний, багато «знахарок» цим користуються: здирають з людей стільки – мало не здасться, тому що в селищі може бути тільки одна відьма. А ремесло своє передають у спадок учням. Стати учнем, точніше ученицею, відьми – справа непроста; та, з іншого боку, практично ніхто не наважується віддати свою дитину з власної волі, і, як правило, ними стають осиротілі дівчатка. Ще існує боротьба між відьмами за більш вигідне селище, намагаються знеславити місцеву і зайняти її місце. Загалом, все доволі складно.

– Щось ти не схожий ні на відьму, ні на осиротілу дівчинку.

– Дуже смішно. Знахаркою являється моя бабуся. Але вона не офіційна. В Живиці є своя відьма – Медія, доволі нікудишня в знахарстві, часто користується послугами бабусі і видає їх за свої. Непогано заробляє, тому і вплив має. Тільки от трохи побоюється, що бабуся хоче її місце зайняти.

– А чому не твоя бабуся офіційна знахарка, якщо вона досвідченіша? Ой! – Аріяна отримала по щоці вільно відпущеною гілкою. – Обережніше!

– Не треба йти за мною по п’ятах.

– Якщо я буду далі від тебе, нічого не почую.

– Добре, вибач. Та вона й не добивалася такого положення, їй не треба. Якби захотіла, давно зайняла би місце Медії. До нас і так немало людей звертається.

– Чому так?

Ілля знову зам’явся, і Аріяні здалося, що він явно щось недоговорює.

– А недавно ще одне ускладнення з’явилося. Та відьма, на котру ти напоролася в лісі. Її ім’я Зарина. Вона претендує на місце Медії. Даринка – учениця Медії, випадково дізналася про це, і Зарина хотіла залякати її. Принаймні, сподіваюся, що тільки залякати.

– А в твоєї бабусі є учениця?

– Ні. Є учень. Я.

– Ти? Значить, хлопці також можуть бути?

– Ні, не можуть.

– Не розумію. Просто через те, що ти її внук?

Аріяна раптом осіклася. Тема виходила з-під контролю. Природно, напрошувалося питання про батьків Іллі, і оскільки їх тут нема... Було ніяково питатися про таке.

– Я їй не внук. Вона підібрала мене, коли мені було три роки. З тих пір я живу з нею і вчуся її майстерності. У принципі, я є однією з причин, чому бабусю не приймають офіційно, її рахують відступницею. Але до мене вона все рівно не хотіла цього, раніше відмовлялася, а тепер і відмовлятися не доводиться.

Він хитро посміхнувся.

– Так навіть краще, бабусі важливо, щоб коло нашого житла лишній люд не з’являвся. Закрита зона, так би мовити.

– Навіщо їй це?

Ілля на мить замовчав, а потім відповів як ні в чому не бувало:

– Вік уже немалий, спокою хочеться.

А Аріяна була впевнена на всі сто, що він збрехав. Випитувати не хотілося, боялася знову зарватися. Ну і добре.

– А хто такі відьми? Маю на увазі, якщо вони займаються знахарством, чому їх так називають?

– Звісно, вони не тільки знахарством займаються, але і чарами.

Аріяні так і кортіло сказати, що ніяких чарів не існує, але чомусь промовчала. За останні декілька днів вона вже ні в чому впевнена не була. Все, що вона бачила, чула, пережила тут, ніяк не складалося в єдину картинку. Абсолютно маячне застосування найновітніших технологій (взяти хоча б антигравітаційне літаюче відро) – і дерев’яні хатинки без водопроводу, електрики і найелементарнішого санвузла... А бабуся ця зовсім не така проста, як здавалося з першого погляду.

– І ти вмієш чарувати?

– Мрієш перетворитися на жабу?

– Якщо зможеш відчарувати назад, можна і спробувати.

– А в тебе гострий язичок.

– А ти мені брешеш.

Аріяна замовчала. Язик мій – ворог мій. Вона бачила, що Ілля спохмурнів і додав швидкості. Наздоганяти його стало тяжче, а говорити і зовсім майже неможливо. Раптово перервана розмова залишила купу нових запитань. Дівчина спробувала систематизувати почуте, та нічого не виходило. Невідомо звідки з’явився образ поселення з хатинок на курячих ніжках, що бродили по окрузі і влаштовували півнячі бої. Жильці задиристих домів літали вулицями у відрах, на ходу замітаючи мітлами сміття. Коло всього цього бедламу стояв циганський табір з бабусиних дитячих казок в критих возах, а на околиці на величезній галявині юрмилися пари, в очікуванні одруження. Фу ти, повна маячня. Аріяна зробила спробу абстрагуватися від нав’язливого образу і уявити селище реально, та час від часу якась хатинка таки підіймалася і на тремтячих ніжках втікала в бік.

Ілля так різко зупинився, що задумала Аріяна попросту тицьнулася йому носом в спину.

– Ти чого?

– Ми майже на місці. Чекай тут, скоро буду.

Вони стояли на краю лісу, попереду розвинулося зеленими хвилями на вітрі поле, чию гладь зрідка турбували випадкові дерева і чагарники. Справа блискотіла на сонці змійкою річечка, прикрашена вздовж берегів молодими і старими вербами. Трохи далі вона, здавалося, впадала в острівець зелені та, вискочивши зі зворотнього кінця, втікала вдалечінь. Цим острівцем і була Живиця.

Аріяна, прижмурившись, змогла побачити лише крайні хати, дуже подібні до хатинки Іллі, обгороджені дерев’яними парканчиками і потопаючі в квітучих садах. Їй навіть здалося – вона бачить людей, заклопотаних по господарству. Та це навряд чи, надто далеко.

Ілля, ледь пригнувшись, вступив в шелесткі трави, що місцями діставали йому до плеча, і вже майже відчалив, коли знову повернувся до Аріяни і з притиском сказав:

– Не висовуйся, нікуди не йди, якщо когось побачиш – ховайся. Трохи правіше є галявина із суницями, хочеш – підкріпися. Коли повернуся – дам знак, ось так, – він тихесенько свиснув, імітуючи якусь птаху. – Все зрозуміло?

– Так точно.

– Скоро буду, – ще раз повторив хлопець і рушив далі.

Аріяна деякий час спостерігала, як колихаються трави, вгадуючи за ними місце просування Іллі, та коли він практично зник з поля зору, пішла шукати обіцяну галявинку.

Яке ж тут все-таки все незвичайне. Аріяна звикла до великих міст з широкими дорогами, вулицями, висотками, багатоярусними повітряними автострадами, а поки, окрім пари дерев’яних хатин і зарослої лісової стежини, тут до цивілізації навіть приписати нема чого. Вид поселення не виправдав її надії, а скоріше навіть навпаки. Все майже так, як вона собі уявляла. Хіба що хатинки стояли на місці і були без курячих ніг, але хто його знає... Раптом і ці хатинки зі сюрпризами?

Стиглої суниці було ще мало, проте багато зеленої і квітучої. Дівчина машинально рвала і їла нечасту ягоду, відчуваючи внутрішнє невдоволення. Їй постійно доводилося щось очікувати, замість того щоб діяти. Це нервувало і взагалі пригнічувало. Вона не просунулася ні на крок на шляху додому. Ілля після його заяви, ніби то він чаклун, здавався ще більше дивним. Десь всередині засовався черв’ячок сумнівів. Дещо із сказаного Іллею не в’язалося між собою. Дарія. Адже вона учениця відьми, котра побоювалася загадкової бабусі. Значить, була кимось на кшталт ворога. Проте, під час їх другого зіткнення він йшов на зустріч з дівчиною, причому явно хвилювався за неї.

Її роздуми перервав короткий свист. Аріяна піднялася і обережно наблизилася до домовленого місця. Поміж деревами вона бачила, як трави розступаються, випускаючи вперед двох людей – Іллю і симпатичну дівчину в красивому вишитому одязі. У світле волосся Ілліної супутниці були вплетені кольорові стрічки, одна перетягала відкрите чоло, над вухами до стрічки кріпилися гронами кривава калина і гілочки квітучої вишні. Очі посміхалися, але одночасно були уважними. Аріяна бачила Дарію мигцем і лише зі спини, але зараз чомусь була певна, що перед нею саме вона.

– Аріяно?

Дівчина здригнулася від такого звертання. Ілля досі жодного разу не звертався до неї за ім’ям.

– Я тут.

Вона неспішно вийшла з-під покрову дерев, з деяким побоюванням поглядаючи на новоприбулу. Дарія була старше її, десь того ж віку, що й Ілля.

– Знайомтесь: це Даринка, а це – Аріяна.

Він кивнув дівчатам, представляючи їх одна одній.

Відьмина учениця мило посміхнулася Аріяні і промовила:

– Дякую, я знаю, що ти допомогла мені.

Аріяна, можливо надто різко, потиснула плечима:

– Це вийшло випадково, невелика заслуга.

Дівчина з цікавістю подивилася на Іллю, і той переклав їй сказане Аріяною.

– Все рівно, якби не ти... – додала вона.

– Даринка погодилася позичити тобі одяг, – втрутився хлопець. – Ти залишишся з нею, вона зробить все, що треба.

– Як так залишуся?

– Поки не переодягнешся. Потім вона відведе тебе в селище.

– А ти?

– Я вже йду.

– Ти хочеш залишити мене одну???

– Не одну, а з Даринкою.

– Не розумію. Чому?

– Якщо тебе будуть бачити зі мною, це може викликати деякі ускладнення. Не бійся, Живиця невелике поселення, не заблукаєш.

Аріяна дивилася на хлопця великими здивованими очима. Такого повороту вона не очікувала.

– З Даринкою ти також будеш тільки тут, а в селищі, якщо побачиш нас, – роби вигляд, що ми незнайомі.

Він підбадьорливим поглядом подивився на неї.

– Зрозумій, з учнями відьом дружбу не заводять. Рівно як і вони між собою. На людях ми з Даринкою практично не спілкуємося. Ось тобі гроші, розважишся трохи, а то зовсім себе замучила. Ти ж сама хотіла піти.

– Розмов про те, що я залишуся одна, не було.

– Ти б мені повірила? Вирішила б, що я навмисне не хочу брати із собою. Та й перспектива залишити тебе одну в хатинці мене не дуже тішила.

«Ех, все-таки нагадав, – роздратовано подумала Аріяна. – Зробити помилку легко, а скільки часу вона ще буде переслідувати тебе!»

– Не бійся. Я буду десь поряд.

– І як же я буду спілкуватися з місцевими?

– А ось це в жодному випадку. Побудеш півдня німою.

– А якщо ні?

– Поволочуть на вогнище без зайвих розмов.

Аріяна із сумнівом поглянула на Іллю, не розуміючи, чи то жартує він, чи то ні. Так і не зрозуміла.

– Вечором, як почне сутеніти, я сам тебе знайду. Ну, я пішов.

– Добре. Тільки не забудь мене тут.

– Тебе забудеш...

Аріяна усміхнулася. І що це з нею? Сама ж від самого початку прагнула найти людей, і ось, будь ласка, – ціле селище, а вона відступається. Просто в голові не вкладається. Ну вже ні, зациклюватися на трохи божевільному чарівнику-самоучці і його дивній подружці не варто, вона піде і все з’ясує сама.

– Врахуй: як ти сказав, мене не так легко загубити.

Розділ 6

Дарія виявилася досить товариською і, на подив Аріяни, приємною дівчиною. Товариською – трохи смішно звучало, бо тільки вона й розмовляла, а Аріяна весь час мовчала, деколи стараючись щось пояснити жестикуляцією рук і мімікою. Приємною – навіть несподівано, адже відьмина учениця не знала, що новоспечена підопічна, ще навіть не роздивившись її добре, склала вельми несхвальне уявлення про неї. Вона вміло підгинала яскраву спідницю, принесену із собою (Виявилося, Аріяна нижче. Відразу ж примудрилася наступити на поділ одягу, що приміряла, і від принизливого падіння її врятувала лише вчасно подана рука.), і в той же час жваво щебетала:

– Зараз в Живиці дуже людно і весело. Ось причепуримо тебе – і сама побачиш. І не бійся нічого, Ілько сказав, що ти переживаєш.

Аріяна неприємно скривилася і мало не фиркнула при цих словах. Чи то від дурнуватого скорочення «Ілько», чи то від того, що він сказав про її переживання цій дівчині. Все-таки особисте. А може, все разом їй не сподобалось. Цікаво, що він взагалі розповів про неї?

– Одяг свій сховаєш тут, а мій можеш поки залишити, Ілько поверне мені його, воли він не знадобиться більше. Ну ось, примір ще раз.

Дарія відвернулася і почекала, поки Аріяна переодягнеться. Довжина виявилася тією, що треба, але все рівно трохи надто просторо.

– Так краще. А тобі йде.

Вона пустотливо оцінила своє творіння, очі її були щирі.

– Гірше, якщо взуття не підійде, тут вже тобі доведеться помучитися.

Аріяна мовчки зняла свої черевики і потягнулася за дивними, явно ручної роботи, і доволі грубої... тапочками? Вона не могла сказати точно, що це було. Не черевики і не тапки. Щось середнє, з тасьмами. З чого воно було зроблене, також сказати не змогла, але приємно здивувалася, одягши на ноги. М’яко. Трохи надто просторо, але м’яко.

– Підв’яжи тасьмами. Так, навіть якщо вони трохи завеликі, не загубиш. Ніби сидять непогано. Як тобі?

Аріяна кивнула. Цілком може бути.

– Тепер – зачіска.

З суконної сумки з’явився дерев’яний гребінь з частими зубцями, оберемок кольорових стрічок, дивовижні приколки.

– Сьогодні як раз прикупила собі, на ярмарку завжди товар хороший. Ось власне ця приколка-гребінчик сподобалась, такий декор тільки цього року з’явився. Дай знак, якщо буду надто тягнути за волосся.

Захотілося замуркотати, немов кішка. Аріяна обожнювала, коли займалися її волоссям. Вдома так робили мама і Світлана... Дівчина судорожно зітхнула, згадуючи рідних.

– Вибач, я, мабуть, сильно смикнула. Тобі боляче?

Боляче? Вона просто заперечливо похитала головою. Добре, що не видно її обличчя.

Процедура зайняла більше часу, ніж Аріяна очікувала. Як виглядало її волосся тепер, вона уяви не мала і багато б віддала за дзеркало. Їй також перетягнули стрічкою чоло, крона перезимувалої калини прикрашали скроні, неподалік знайдені перші маргаритки пристосовані тут же.

– Просто диво! Ще від кавалерів відбиватися будеш.

Дарія посміхалася, а Аріяна почувала себе повною дурепою. Не в своїй тарілці. Те, як вона тепер виглядала (а як, власне, вона виглядала?), не викликало в неї ні найменшого ентузіазму; кожен елемент нового вбрання здавався їй не просто незручним і дивним – чужим. Але доведеться звикнути. Півцарства за дзеркало!

Решту речей згорнули і надійно сховали. Огляділися, чи на залишилося слідів їхньої діяльності на галявині, і, впевнившись, що все гаразд, приготувалися йти.

– Я піду першою, полями. А ти – дістанься до річки і йди берегом. Не дуже ховайся, щоб не викликати підозру, та й зайвий раз на очі не втрапляйся, поки не доберешся до місця. А там все просто. Ярмарок – з іншого боку Живиці, коло річки, тобі доведеться пройти по селищу. Не бійся нічого, зараз там бродить багато приїжджих. Головне – поводь себе природньо. Здається, все. Ах так, у мене крамничка на ярмарку, до заходу я буду на місці, тому якщо що – звертайся. Але тільки якщо дійсно буде необхідність. Або можеш підійти, зробити вигляд, що збираєшся щось купити.

Аріяна кивнула, погоджуючись. І то краще, ніж зовсім одна.

– Ну, до зустрічі!

Дівчина підбадьорливо посміхнулася і покинула галявину.

Аріяна, намагаючись вгамувати зрадницьке тремтіння в колінах, поглянула в бік річки і також взяла приклад з Дарії. Час дізнатися всю правду.

На вулицях було доволі людно. Вздовж симпатичних дерев’яних парканчиків коло кожної хатинки стояли лавочки, вибірково зайняті жвавими бабусями, що безперестанку перешіптувалися. За ними білосніжно красувалися сади, наповнені дзижчанням бджіл і одурманюючим ароматом. Деякі господарі також грілися на сонечку, сидячи на порогах домівок і деколи киваючи знайомим перехожим.

Аріяна, намагаючись здаватися впевненою, крокувала в живому потоці, щиро сподіваючись, що вибрала правильний напрям. Прислухаючись до уривків розмов навколо, вона все більше розклеювалася. Ніякого універсалу. А якщо поглянути навколо... Та тут навіть не видно було елементарної присутності електрики! Досі, не дивлячись на слова Іллі, в неї були якісь ілюзії, надії, але тепер... Селище немов з іншого часу...

Аріяна уповільнила ходу, зупинилася і оперлася об паркан.