Текст книги "ВАРТОВІ. ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ (коротка версія)"

Автор книги: Виолета Мельник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

Вона схопилася з піску і, механічно запхавши до кишені ту саму консентію, кинулася вслід. Мокрий одяг був тяжкий і дуже заважав.

– Стій!

Раптом, ледь чутний крізь шум зливи, пролунав слабкий писк.

– Малюк!

Як же вона могла забути? Довелося повернутися. Майже навпомацки знайшла сумку коло того ж дерева, де сиділа. Стіна дощу злилася з вечірніми сутінками, звівши видимість майже до нуля. Під ногами вже хлюпала грязюка, Аріяна раз у раз ковзалася.

– Зачекай! Прошу тебе! Зачекай!

Попереду слабо показався силует. Дівчина наздоганяла його.

– Зачекай!

Спіткнувшись об виступаючий корінь дерева, Аріяна з розбігу плюхнулася в новоутворене болото, викинувши руки вперед, щоб не впасти на ношу. В правому коліні гаряче спалахнув біль. Вона спробувала піднятися, але нога одразу ж підкосилась, і Аріяна різко осіла. Її охопила така злість на себе, на цього невідомого хлопця, на весь цей дурнуватий світ, на цей абсолютно невдалий з усіх поглядів день, що навіть, здавалось, біль стих. Та піднятися так і не змогла.

– От і забирайся собі до своїх русалок, – майже нечутно прошепотіла вона. Гнів проходив, проте ставало нестерпно жаль себе. Вже й не розрізнити, де по обличчю стікають краплі дощу, а де сльози...

– Дай руку!

Аріяна з подивом підняла заплакане лице. Хлопець стояв поряд, простягаючи долоню.

– Я ногу пошкодила! – перекрикуючи шум зливи, відповіла дівчина.

Він допоміг їй піднятися

– Зіприся об мене! Йти зможеш?

Дівчина обхопила рукою його за торс, легенько ступила на забиту ногу і закусила губу, щоб не застогнати. Але одразу ж зробила непроникне обличчя і, піднявши погляд на незнайомця, впевнено відповіла:

– Так!

Той провів рукою по чолі, намагаючись прибрати мокре волосся з очей.

– Йдемо!

Аріяна потягнулася за сумкою, в котрій боязко ховався дракончик.

– Його я із собою не візьму!

Вона з відчаєм поглянула на хлопця.

– Ні, я не залишу Малюка!

– Ти не в тому положенні, щоби умови ставити!

Та що ж таке!

– Без нього я не піду!

Незнайомець зло блиснув очима. Аріяна подумала, що ось зараз-то він її і кине. А що далі – навіть думати страшно.

– Добре! Але сама понесеш!

Дівчина вдячно вимучено посміхнулася. Закинувши на плече ношу, подумала, що та потяжчала неймовірно. Чи то вона сама сильно ослабла.

Йшли мовчки. Аріяна боялася щось запитати – раптом передумає? Він такий дивний. І було трохи страшно. Веде незрозуміло куди. З іншого боку, все-таки врятував її... Йти, підскакуючи на одній нозі, виявилося нелегко. На підвернуту вона ступала легенько, однак все рівно кожного разу зчіпляла зуби, подавляючи стогін. Злива не вщухала. Холод пробирав до самих кісток. Аріяна абсолютно не розрізняла напрямку, сили її танули.

Раптово попутник різко зупинився. Дівчина спробувала щось розгледіти навколо, напружуючи зір до межі можливого. Майже нічого не видно. Судячи з усього, вони стояли на дні якогось глибокого яру. По обидва боки під нахилом йшли стіни, з котрих зловісно стирчало величезне коріння дерев.

– Зможеш трохи постояти одна?

Не чекаючи відповіді, він відпустив її і прийнявся дертися по укосу, чіпляючись за коріння руками. Аріяна, різко ступивши на забиту ногу, схлипнула і осіла на землю.

– Давай руку!

Хлопець буквально підтягнув її вгору і допоміг видертися іще трішки вище по слизькому корінню.

– Більше не можу... – клацаючи зубами, прохрипіла Аріяна.

– Ми вже на місці.

Аріяна поглянула вгору – нічого не видно.

– Заходь, тільки обережно.

Він відтягнув повислі схилом ліани в бік, і Аріяна зі здивуванням виявила чорну діру входу.

Це було щось на зразок печери. Як тільки вони увійшли, шум дощу залишився позаду. Було темно, хоч око вибери.

– Пройди трохи.

Він обережно супроводив її всередину і допоміг присісти. Аріяна провела руками по підлозі, відчувши, як шарудить сухе листя. Хлопця вона чула десь збоку, пролунала серія клацань – і спалахнуло світло. Дівчина заплющила очі від несподіванки, а коли відкрила, вже чарівно потріскувало полум’я невеликого вогнища в кам’яному крузі коло самого входу. Попутник трохи відвів в бік ліани, для відводу диму, і шум дощу знову наповнив сховище. Краплини залітали, з шипінням розчиняючись в полум’ї.

Тільки тепер Аріяна могла все розглянути. Плавні тіні колихалися стінами, і через це здавалось, що їх оточили безтілесні привиди. Неприємне відчуття. Печера була невелика, укріплена дерев’яними балками. Оберемок листя, на котрому вона сиділа, знаходився коло задньої стіни, достатньо далеко від вогнища. Зліва виднілася якась завісь, справа стояла дерев’яна скриня, коло котрої лежали акуратно складені сухі поліна. Хлопець підійшов до скрині, відчинив і почав копирсатися у ній.

– Треба переодягтися в сухе...

Він, витягнувши якийсь одяг, підійшов до дівчини.

– Ось сорочка і штани.

Аріяна, навіть не дивлячись на холод, припідняла брови від здивування.

– Можу запропонувати лише свої речі, – і, не давши часу на роздуми, додав: – Переодягнутися можеш там, – він кивнув в бік завіси на стіні. – Давай допоможу.

Обійшовши сумку на підлозі, незнайомець допоміг дівчині піднятися і підвів до ширми. Аріяна, відсунувши її, побачила нішу. Скоріше навіть маленьку кімнатку з горщиками і глиняними тарілками на кількох поличках в стіні і невеличкою шафкою правіше.

– Покажи свою ногу.

– ?

Хлопець скорчив незадоволену пику і, присівши, впевнено закатав їй праву штанину. Коліно розпухло, навіть трохи страшнувато виглядало.

– Не завадило б знерухомити.

І, закривши ширму, залишив її одну.

Аріяна опустилася на підлогу, геть знесилена. Зняти з себе мокрий одяг виявилося не так вже й просто. Він прилип до тіла, обпалюючи холодом шкіру. Нога боліла. Окрім того, світло від вогнища практично не доходило крізь щільну матерію. Перед тим як надягти сухе, довелося так-сяк викрутити волосся. Стало трохи затишніше, але зігрітися так і не вдалося – ноги і руки просто крижані.

Здавалось, пройшла вічність, перш ніж речі були звалені в купу, а збоку покладені геть промоклі в озері черевики. Аріяна хотіла покликати хлопця, та зрозуміла, що досі не знає його імені.

– Я вже переодяглася.

Вона відкрила завісу. Той ТТой ТоТойой теж був вже у сухому і, побачивши її, мимоволі розплився в усмішці. Мабуть, було від чого. Штани довелося здорово підкотити, підперезавшись тасьмою від сорочки. Та і сорочка сама...

Коло вогнища по обидва боки лежали два покривала. Над вогнем висів казанок, в ньому щось приємно булькало і парилося. Незнайомець підійшов з дерев’яним кухлем та зачерпнув гарячу рідину.

– Візьми, випий.

Дівчина обережно ковтнула і одразу ж виплюнула – гірка.

– Що це таке?

– Пий, пий.

Він, сам ковтнув, знову простягнув їй. Перш ніж випити, Аріяна пильно глянула на нього і промовила:

– Дякую.

Той лише потиснув плечима. Потім мовчки допоміг добратися до місця ночівлі.

– Ні, справді. Я, щоправда, так нічого і не зрозуміла, ну, із того, що відбулося коло озера, але, схоже, ти врятував мені життя. Окрім того, ти не покинув мене одну...

– Пий, поки тепле, так буде краще.

Вона, примружившись, випила до дна.

– Мене звуть Аріяна. Як тебе звуть?

– Послухай, я справді врятував тобі життя там, але, повір, досі не певен, що правильно вчинив, забравши сюди. Я поняття не маю, хто ти, та те, що побачив, наводить на певні роздуми. Так що не розраховуй, що захопиш мене зненацька. Сонного зілля вистарчить, щоб ти проспала до ранку, а там наші дороги розійдуться. І, сподіваюсь, остаточно.

– Сонного зілля? – здивовано позіхнула Аріяна.

– А дракона свого тримай подалі від людей.

Вона вже фізично відчувала, як втома бере своє. Чи це не втома? Майже крізь сон спробувала сказати:

– Малюка не рухай, необхідно знати, як правильно...

– От чого-чого, а цього можеш не побоюватись, – перебив її хлопець, а Аріяна і так вже не змогла б нічого відповісти, тому що, як тільки опустилася на покривало, моментально заснула.

Розділ 3

Аріяну розбудили шелестіння листя і спів птахів. Деякий час мружилася від яскравого світла, намагаючись зрозуміти, де знаходиться. Ночували на дачі, чи що? Притиснула долоні до очей, замислившись. Ніч пройшла жахливо. Безликі темні фігури переслідували її, не відступаючи ні на крок. Вона то мерзла, до оніміння тіла, то знемагала від спеки, палаючи вогнем. Пам’ятала, що було страшно. Просто моторошно. І самотньо. Деколи крізь всепоглинаючу безнадію пробивалося слабке світло, майже нечутно нашіптуючи слова надії. Все змішалось, вислизаючи з пам’яті.

Дівчина зітхнула з полегшенням, проганяючи залишки кошмару зі свідомості, та відкрила очі. У поле зору потрапила завіса з ліан, ледь привідкрита. Назовні яскраво світило сонце, наповнюючи простір живою енергією. Аріяна знову зажмурилася і ледь не розревілась. Під рукою заворушилася тепла луска.

– Малюк...

Вона погладила його обережно і озирнулася.

Печера була порожньою. Другого покривала вже не було, поряд з Аріяною акуратно лежав її сухий одяг, черевики і якийсь згорток. Вогонь давно згас, навіть вуглинки були холодними.

Це не сон...

Вона сіла і ніяк не могла змусити себе встати, якось діяти. Все відбулося насправді. Міркувати про це не хотілось, взагалі нічого не хотілось. Єдина людина, котру вона тут зустріла, поводила себе невизначено – чи то ворог, чи то друг, незрозуміло хто. Він знову пішов. Сонячні відблиски стрибали по підлозі, шелестіли листям дерева. Так буденно, природньо…

Аріяна не без здивування виявила одяг з черевиками абсолютно сухими. Пояснити це простим теплом вогнища доволі складно. Коліно також не боліло, і навіть набряк щез. У згортку, залишеному на підлозі, лежало щось схоже на хліб, сушені фрукти, ягоди і глиняна фляга з водою. Довіри до незнайомця не було, але на всякий випадок харчі взяла. Мало що. Одягаючись, знову згадала про НІКС. Звісно, він не працював. Хоча цього разу, можливо, просто не витримав купання в озері.

Виявилося, що покинути печеру нелегко. Все-таки притулок. І вогнище, і одяг, і ночівля. Невідомо, скільки йти прийдеться. Злість на хлопця ще була, а все-таки... Вона вирівняла пісок коло вогнища і накреслила гілочкою «Дякую». Речі його також залишила, акуратно склавши у скриню. Ось, здається, і все. Ретельно закривши вхід ліанами, Аріяна кинула останній погляд і прийнялася дертися вгору. Повертатися пройденою дорогою не було бажання. В принципі, вона і не бачила в темноті нічого, але навіть випадково опинитися коло того озера не хотілося.

Нагорі було сухо і сонячно, здавалось, ніякої зливи вночі не було. Аріяна озирнулася – краса! Гігантські стовбури дерев обплітали ліани, яскравий оксамитовий мох стелився килимом. Незвичайне коріння раз у раз виглядало з-під землі, немов під нею почувалося незатишно. Де-не-де виднілися яскраві плями весняних квітів, у повітрі витав медовий аромат.

Логічно було підійнятися на високе дерево і озирнутися навколо. Дівчина подумки спитала себе, чому не зробила цього вчора, коли почали траплятися зручні дерева? Чіпляючись за гілки, піднялася так високо, як виходило. Над кронами перед поглядом відкрилося зелене море, що хвилювалося під поривами вітру. На південному-заході вгору підіймалися цівки диму...

Аріяна деякий час несла Малюка, але той поводив себе неспокійно, так що довелося його випустити. Виявилося, він без проблем прямує за нею, деколи віддаляючись і з’являючись знову поміж стовбурами дерев ганяючи лісових птахів. Ліс був колишнім, пустельним і тихим. Свіже весняне повітря діяло підбадьорливо, але до того ж незабаром захотілося їсти. Думки все поверталися і поверталися до згортку в сумці, і нічого не залишалось, як приспати пильність, піддавшись спокусі. Вона пригляділа сонячну галявинку, зупинилася коло старого дерева, примостившись поміж закрученого коріння. Сніданок виявився вельми до речі. Аріяна не без побоювання з’їла кусок хліба і ягоди, надпила води; Малюк нишпорив навколо, шукаючи щось їстівне для себе. Вітерець шумів заспокійливо, від задоволеності та тепла налягала дрімота, тому яскрава пляма, що майнула вдалині поміж дерев, в першу мить не привернула її уваги. Та це ж… людина! Тут, зовсім близько від неї, рухається людина! Мало не проґавила! Сон як рукою зняло. Миттєво схопивши сумку з речами і підкликавши Малюка, вона кинулася навздогін, радіючи і сварячи себе за неуважність одночасно.

На лісову, вузьку, порослу травою стежку, Аріяна вибігла несподівано. Саме по ній, швидко віддаляючись вліво, мчала дівчина з русою косою до пояса в довгому вишитому наряді. Не просто бігла – склалося враження, що втікала. Машинально повернувши голову в протилежному напрямку, Аріяна застигла в подиві. З-за повороту справа з’явилося щось незрозуміле і грізне з вигляду, в Аріяни очі округлилися, немов блюдця. Прямо на неї летіла у фантастичному повітряному транспорті, схожому на велике відро, шаленого виду жінка з розпатланим вітром волоссям та мітлою у руці. Зауваживши несподівану перешкоду, жінка спробувала на повному ходу пригальмувати, щось вигукнувши і вперши древко в землю. Останнє не витримало навантаження і з тріском переламалося надвоє. Злісно зашипівши, переслідувачка озирнулася назад, різко припідняла руку – і з-за повороту вимайнув величезний сірий звір, схожий на вовка. Дівчина бігла не дарма. Одного погляду на його ікла було достатньо, щоб сама Аріяна так швидко, як була здатна, не розмірковуючи кинулася геть. Сумка на плечі, метляючись, заважала бігти, і запізніло майнула думка: Малюк десь поряд! Потрібно тікати в бік! Дихання перехоплювало, вона було вже практично на межі можливостей, чуючи, як тріщать під лапами звіра гілки, коли коло широкого стовбура дуба її щось несподівано схопило, кинуло вниз і, грубо заштовхавши поміж коріння, тяжко притисло до землі. Рот був затканий, поміж ребер боляче втулилася гілка, почала німіти затиснена рука, а над вухом пролунав гарячий шепіт:

– Зараз я тебе відпущу, тільки не рухайся і не галасуй.

Радість вливалася в душу, витісняючи звідти паніку і страх.

– Це ти! – прошепотіла вона одними губами.

Тиск поменшав, і Аріяна змогла трохи повернутись. Нещодавній рятівник напівлежав поряд з тривожним виразом обличчя.

Як добре, що це саме він!

– Якого водяного ти тут робиш?!!

Він озирнувся в просвіт поміж коріння. Аріяна глянула також. Так, звір вже мав би бути тут.

– Де він?

– Тихо. Його відволік твій дракон, та це ще не значить, що він не може повернутися.

– Малюк?!

Аріяна різко сіпнулася до виходу і знову опинилася міцно притисненою до землі.

– Не сходь з розуму!

– Я повинна допомогти Малюку!

– Божевільна! Ти впевнена, що це ТВІЙ дракон? Та будь-хто знає, що не народився ще звір, здатний протистояти дракону!

– Він ще зовсім дитя!

– Він дракон! Та й допомогти ти йому нічим не зможеш! Вовк одним стрибком переламає тобі хребет, тільки себе занапастиш.

– Відпусти!

– Хочеш смерть шукати – на всі чотири сторони! Та не забувай, що ти тут не одна!

На цьому Аріяна охолонула. Він правий. Хлопець врятував їй життя, двічі, і вона не має права наражати його на небезпеку.

– Відпусти, я буду поводити себе тихо.

Вона відвернулася і придушила в собі схлип. Сльози несподівано навернулися на очі. Ніколи не думала раніше, що можна так часто плакати, як за останні два дні.

– Не сумуй. Дракон твій викрутиться, навіть не сумнівайся.

Хлопець замовчав.

– І я допоможу тобі повернутися додому. Обіцяю.

Аріяна зі здивуванням повернулася до нього. Не пригадувала, щоб встигла розповісти йому про свої неприємності. І його ставлення до неї від останньої зустрічі досить-таки помітно змінилося. В кращий бік.

– Звідкіля ти знаєш?

Він ледь помітно іронічно посміхнувся.

– Ти багато чого говорила в печері.

Шморгнувши носом, Аріяна замислилась. Навіть і не підозрювала раніше що говорить крізь сон.

– Тоді чому покинув мене зранку?

– Прорахувався. Думав, проспиш до півдня і я встигну повернутися. Взагалі-то не підозрював, що сама покинеш печеру. І я все ще не повністю тобі довіряю, врахуй це.

– Але чому?

Той підняв брови в здивуванні.

– Ти дивно одягнена, тягаєш із собою дракона. І розмовляєш мовою Чужинців.

– А ти хіба ні?

– Ти не розумієш. Або прикидаєшся, що не розумієш.

– Та я взагалі нічого тут не розумію!

– Цією мовою розмовляють лише моя бабуся та я. І Чужинці. Але вони не наші.

– Я все рівно не розумію. Як це тільки ти і твоя бабуся? Це ж універсальна мова! Хтось же мав навчити вас. І хто такі Чужинці?

– Не час пояснювати. Або ти з них, або я уяви не маю, хто ти така. І взагалі, як опинилася саме тут, та ще й на відьму напоролася?

– Я побачила згори дим, пішла людей шукати. А тут та дівчина...

– Ти бачила Даринку?!

На його обличчі з’явилася тривога. Він хотів було вибратися зі сховку, але Аріяна зупинила його.

– Вона втекла. Я відволікла їх увагу на себе.

Він обернувся і уважно поглянув на неї.

– За це дякую.

– Загалом, я й сама не знала, що так вийде, так що не моя заслуга.

– Все рівно...

Вони замовчали.

– Якщо мені не довіряєш, чому вирішив допомогти? І коло озера врятував. Як ти там опинився?

– Спостерігав за тим, куди ти попрямувала, з вікна. Спочатку навіть не повірив, коли побачив, що до озера пішла. Подумав, підступ якийсь, спеціально відвертаєш увагу, і вирішив прослідкувати за тобою. Та коли ти з головою пішла під воду... Думаю, Сірий вже не повернеться. Зачекай, я розвідаю обстановку.

Він виліз назовні і обережно озирнувся.

– Виходь, здається все спокійно.

Аріяна вибралася слідом. Вона струсила зі себе бруд, почала витягати з волосся гілочки та інше сміття, неспокійно поглядаючи в бік стежки. Нікого не було. І Малюка також.

– Чекай тут, зараз прийду.

Дівчина і сказати нічого не встигла, як хлопець зник в лісі і майже так само швидко повернувся.

– Йдемо, краще якнайшвидше забратися звідсіля.

Аріяна глянула вслід хлопцю, що знову рушив вперед, і, провагавшись хвилю, попрямувала за ним.

– Я все ще не знаю, як тебе звати.

– Моє ім’я Ілля. А ти...

– Я вже казала – Аріяна.

– Значить – Ріяна?

Вона здивовано поглянула на співрозмовника.

– Тут є схоже ім’я?

– Чому ж нема? Є. Ріяна, Яна, Рія, Арія.

Це ж треба. Вдома так її ім’я скорочували лише друзі.

– А в нас є таке ім’я – Ілля.

– Де це – у вас?

– Там, звідки я сюди потрапила. Я не знаю, де це, тому що не знаю, де сама знаходжуся...

Аріяна задумалася. Все це було доволі незвично. Дивне місце з дивними хатинками, русалками, відьмами, практично повною відсутністю універсалу – і в той же час з ідентичними формами життя, схожими іменам... Ілля... Можливо, це подорож у часі? Та хіба такі подорожі можливі? Вдома осінь, тут весна...

– Тепер ти можеш мені розповісти про Чужинців?

– Вибач, ні. І більше не питай. Я сам розповім, якщо буду вважати за потрібне.

Він повернувся і кинув короткий погляд на неї.

– Ти із них. Та одночасно ти інша.

Від такої заяви стало не по собі.

– А звідки ти знаєш універсал? Від них?

– Мене бабуся навчила.

Бабуся... Єдина місцева, що знає універсал. Хто ж вона така? Схоже, тільки вона має зв’язок із зовнішнім світом. А може, Ілля обманює її? Він такий чудний. Може, Аріяна не з тими зв’язалася і їй слід звернутися до Чужинців?

– Ти відведеш мене до неї? Думаю, вона зможе мені допомогти.

Він не відповів, а потім несподівано запитав:

– Так звідкіля ж ти? Як сюди потрапила?

– Я й сама не знаю. Малюк втік, прямо в Лабіринт. Там все і сталось… Якесь дивне мерехтіння... Я просто опинилася тут. Звучить по-дурному, так?

Він потиснув плечима.

Таки так, в такому дивному місці, може, не так вже й по-дурному...

– А чому ти ховався тут?

– Я повинен був зустрітися з Даринкою. А тут та відьма... Не розумію, чому вона гналася за нею… Те, що ти опинилася в тому ж місці, в той же час... Навіть не знаю, що сказати, але я радий, що так сталося.

– А Чужинці, вони не хороші, так?

– Ти надто багато питаєш. Не змушуй мене жалкувати, що взяв тебе зі собою.

Залишок дороги вони провели майже мовчки. Аріяна трохи образилася за останню фразу, вона йшла слідом і розмірковувала про те, що, ймовірно, їй здалося, ніби стосунок до неї змінився. Ні, він, звісно, змінився, та не так, як хотілося б. А ще знову з’явилися сумніви, чи правильно вона робить, йдучи з Іллею. Може, все-таки не варто йому довіряти?

Вони кілька разів зупинялися, рвали і їли першу доспілу суницю. Ілля став поводити себе відсторонено, з боку здавалося: його також гризуть сумніви. Так і до місця дісталися, причому якось несподівано швидко, ніби досі колами ходили, а тепер навпростець пішли.

Коло самої хатинки Ілля зупинився і голосно вимовив фразу, котру Аріяна чула раніше. Цього разу вона не так здивувалася і просто почекала, поки все стане на свої місця.

– Заходь.

Хлопець піднявся сходами і прочинив двері. Аріяна з деяким хвилюванням піднявшись слідом, ступила в напівтемряву чарівної хатинки.

Всередині вона здалася значно меншою, ніж назовні. Освітлення було слабке, так що вдалося роздивитися лише велику глиняну піч, дерев’яний стіл з лавою і величезну скриню. Частина приміщення була перекривала квітчаста ширма. Приготувавшись до страшних коливань підлоги, Аріяна підійшла до столу і схопилася за край. Нічого не відбувалося.

– Ти чого?

Ілля також підійшов до столу, відсунув свічку, що стояла на ньому.

– Хатинка не розвертається назад?

– Вона вже розвернулася.

Він іронічно посміхнувся, відсунув фіранку, прямо над столом і відчинив віконниці.

Стало світліше, можна було озирнутися навколо. Біла піч виявилася розмальованою казковими квітами, сушені букети обліпили її боки. Скриня, ніжки столу і лавки вкриті красивим різьбленням. На підлозі лежали груботкані полосаті килимки. На стінах тут і там висіли полички з дерев’яними тарілками і кухлями, такими ж кольоровими і яскравими, як майже все в інтер’єрі. Пахло травами та ягодами, дуже приємно і заспокійливо. Аріяна хотіла підійти заглянути за ширму, але Ілля доволі різко її спинив:

– Туди неможна.

Вона потисла плечима – мовляв, як завгодно – і присіла на лавку. Хлопець взяв відро в кутку за піччю і, промовивши: «Води принесу», вийшов із хатинки.

Стало одиноко. Аріяна нервово покрутила свічку в руці, поглядаючи навколо. Раптом він її покинув? Або, ще гірше, заманив у пастку? Не те щоб вірила в це, та якийсь несподіваний приступ тривоги зірвав її з місця і кинув до виходу. Вона з силою відчинила двері і, не зумівши вчасно зупинитися, налетіла на Іллю, що саме підіймався вгору. Сутичка вийшла короткою. Аріяна від несподіванки ступила назад і просто сіла на сходинку вище, а Ілля, втративши рівновагу, зі всього маху гепнувся в траву коло входу, заодно виливши на себе відро води. Після невеликої паузи Аріяна кинулася вниз, прикриваючи рот рукою від хвилювання.

– З тобою все добре?

Вона хотіла допомогти піднятися, та хлопець зупинив її:

– Просто йди в хату і нічого не рухай.

Ну ось, все криво і косо...

Аріяна мовчки повернулася в хатинку. Через деякий час повернувся і господар. Він поставив відро коло печі і, залишаючи за собою навіть не мокрі сліди, а калюжки, попрямував до скрині за сухим одягом.

– Я вийду назовні?

– Не потрібно, переодягнуся там, – кивнув на заборонену ширму.

Аріяна зітхнула. По-дурному вийшло.

– Вибач, я ненароком...

– Аякже, хто б сумнівався.

Коли Ілля, в сухому і чистому, скип’ятив воду, зробив неймовірно смачний і ароматний трав’яний чай, виставив на стіл чудовий шматок сиру і хліб, вже вечоріло. Вони сиділи при світлі свічки і мовчки їли. Було смачно, як ніколи. Жовте світло надавало тепло обстановці, Аріяна заспокоїлася і почувала себе набагато краще. Але... Два дні пройшло. Навіть не хотілося думати, що вдома відбувається. Вона вся стиснулася, коли уявила маму. Пів міста підняті на ноги, шукають зниклу без вісті дівчину... Нічого, завтра вона вмовить Іллю відвести її до загадкової бабусі, вона буде благати доти, доки він не погодиться... Аріяна непомітно поглянула на нього і тяжко зітхнула. Зараз знову розплачеться. Потрібно тримати себе в руках. Не варто йому бачити...

– Будеш спати на печі, там вже постелено.

Хлопець піднявся з-за столу і почав прибирати з нього. Аріяна вже помітила, що в хатинці піч була єдиним придатним для спання місцем. Нічого схожого на ліжко тут не було.

Ілля закінчив прибирання, відчинив скриню, витягнув з неї якісь покривала, звірині шкіри і кинув на підлогу. Наступним із скрині з’явився великий шматок тканини, котрий одразу ж був прилаштований під стелею коло Аріяниного «ліжка» таким чином, що загороджував її від решти хатинки.

– Все готово, залазь.

Він допоміг їй підійнятися на піч, запнув завісу і задув свічку. Аріяна вмостилася зручніше, прислухаючись, як Ілля вкладається на підлозі. Мабуть, серйозну розмову краще відкласти до завтра. Як то кажуть, година вранці варта двох увечері. Їй здалось, що після таких переживань важко буде заснути, але специфічна атмосфера хатинки, запах трав і дерева швидко подіяли як снодійне.

– Добраніч.

– Добраніч, – позіхнула Аріяна.

Розділ 4

Розмови зранку не вийшло.

Аріяна прокинулася і, тихесенько визирнувши повз завісу, застала Іллю, без будь-якого сумніву, з наміром йти. Хлопець майже безшумно клопотався, складаючи щось в свою торбинку. Ненароком скинувши зі столу дерев’яну ложку, він примудрився на льоту зловити її, кинувши стурбований погляд в бік печі.

– Ти давно не спиш?

– Ти не збирався сказати, що йдеш?

– Звичайно, збирався, просто хотів дати тобі поспати.

Поспати?! Вона вже третій день як невідомо де, не маючи уяви, як повернутися назад, Малюк зник, і... В Аріяни від хвилювання навіть дихання перехопило. Ілля, очевидно, правильно інтерпретував вираз її обличчя, тому просто сказав:

– Зараз я нічим допомогти тобі не можу, і мені треба відлучитися ненадовго...

– Будь ласка... – Аріяна хотіла підібрати слова, але нічого переконливого на думку не спадало.

– Я обіцяв, що допоможу тобі, і слів на вітер не кидаю. Просто потерпи, поки я повернуся.

Як він не розуміє, що час біжить!

– Я піду з тобою! Адже Малюка треба пошукати!

– Ні, ти залишишся тут. Одну я тебе нікуди не відпущу. Ти в лісі не орієнтуєшся. Скоріше сама заблукаєш, ніж дракона свого відшукаєш, а неприємності до тебе так і липнуть. І зі собою взяти не можу.

– Але...

– Якщо підеш, я за тебе більше не відповідаю.

– Але...

– В печі сніданок. Можеш виходити на вулицю, однак не перетинай бар’єр.

– Бар’єр?

– Коли хатинка повернеться на своє місце, можеш ходити тільки в тій частини галявини, що перед нею. Інакше...

– Що – інакше?

– Просто не роби цього, – він багатозначно витримав паузу і продовжив: – Ззовні він захищає від надто цікавих, ти можеш нічого не боятися, але всередині в нього є деяка побічна дія.

Аріяна згадала перший досвід з бар’єром і вирішила, що краще не знати, як він працює зі середини.

– Але потім ти допоможеш мені?

– Я повернуся кого полудня. І дуже прошу тебе: нічого не рухай в хатинці, за ширму не заходь – будуть наслідки, а я все рівно про це дізнаюся. Якщо хочеш піти, кажи зараз, потім без мене вже хатинку не покинеш.

– Я почекаю.

– От і добре.

– А Малюк?

– Ми пошукаємо його, коли повернуся. Домовились?

Аріяна кивнула, з тугою спостерігаючи, як Ілля, остаточно зібравшись, попрямував до виходу. Він наостанок кинув уважний погляд на гостю і, скрипнувши дверима, вийшов геть.

Як скоротати час в чужому домі, де нічого не можна рухати, нікуди не можна заглядати? Спочатку Аріяна вирішила не вставати і спробувала знову заснути. Покрутившись на печі, вона порахувала баранців, зробила спробу згадати правила відмінювання слів антамарского діалекту, уявила хмарки на фоні блакитного неба... Нічого не вийшло. Питання, що накопичувалися ось уже котрий день, не давали їй спокою. Збила вище подушку, влаштувалася зручніше... Той же ефект. М-м-м... Мабуть, треба вставати.

Навмисно повільно Аріяна сповзла з лежанки і застелила її. Три хвилини. Привела одяг на собі до ладу – три хвилини. Розчесала пальцями волосся, заплела косу – п’ять хвилин. Так до обіду півстоліття пройде. Вона озирнулася, знайшла відерце і вирішила сходити по воду для вмивання. Було трохи страшнувато. Тут все таке дивне, раптом вона не зможе потрапити назад? Ні, Ілля казав, що виходити можна, тільки обережно. Аріяна посміхнулася своїм думкам і, тихенько скрипнувши дверима, визирнула назовні. Зелена трава, кущ ліщини зліва, метелик на кульбабці – все буденно і нормально. Дівчина ступила на сходинку і вдихнула весняне солодке повітря. Колодязь у сонячному промінні також став якимось більш привітним, чи що. Підійшовши і поглянувши всередину, Аріяна здивувалась, наскільки глибоко вода. Відерко на кінці мотузки заледве повністю пішло під поверхню. Ще й половина розплескалася при підйомі. Але смак – чудовий.

Власне тоді і прийшла думка, як скоротати час очікування. Аріяна швидко повернулася в хатинку і, відчуваючи невеликі докори сумління, відкрила деревну скриню. От добре: прямо зверху лежали речі Іллі. Вона витягнула сорочку і штани, трохи провагавшись, переодягнулася і, скинувши в купу своє добро, понесла його назовні. Чистка зайняла якийсь час, сонце піднялося значно вище, коли її речі прикрасили боки колодязя, як новорічну ялинку, щоб сушитися під теплим промінням і обвіватися вітерцем. Аріяна прилаштувалася поряд на траві і, розслабившись, непомітно задрімала. Прокинулася від голоду. Вже майже обід, а вона так нічого і не їла! Майка і сорочка висохли, а джинси були ще трохи вологими. Подумавши, що краще не пересушувати, зібрала все і забрала до хатинки. Може, повезе і вони висохнуть до повернення Іллі. Якщо ні – вона все пояснить, не буде ж він сердитися через таку дурницю.

Обіцяний сніданок в печі був вже зовсім холодним. Обслуговувати чудо місцевої техніки Аріяна не вміла, довелося задовольнятися тим, що було. Витягнувши тарілку, ложку і нарізавши хліба, вона приступила до трапези. Застигла каша виявилася абсолютно без смаку – кулінар з Іллі ніякий. Дівчина встала і пошукала приправи до їжі. До печі була прилаштована поличка з невеликими дерев’яними ємностями, що на перший погляд краще за все підходили для зберігання подібної продукції. Аріяна спробувала на язик три порошкові суміші і, вибравши найвідповіднішу на її погляд, додала приправу в тарілку. Їжа справді стала смачнішою.

Наминаючи сніданок, що аж за вухами тріщало, Аріяна задумалася. Необхідно придумати, яким чином змусити хлопця допомогти їй. Він явно трохи не в собі. З іншої сторони, всі ці дивні речі, що відбувалися навколо. В принципі, більшість з них можна пояснити з технічної точки зору, але з логічної... Якого милого, наприклад, прилаштовувати до відра антигравітаційний двигун?! І є речі, котрі для Аріяни так і залишалися загадкою, – той же бар’єр. Ілля все-таки краще орієнтується в цьому світі. Нажаль, він не дуже-то до неї прихильний, отже, в нього немає причин допомагати.