Текст книги "ВАРТОВІ. ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ (коротка версія)"

Автор книги: Виолета Мельник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц)

Смутно розуміючи, що робить, взяла джгут і перетягнула руку Іллі коло ліктя. Навмання ввела загальнозміцнюючий розчин. Знала – користі від цього мало, але потребувала діяти. Щоб не думати...

– Аріяна? Що сталося?

Схвильований знайомий голос. Голос, котрого тут не може бути. Невже галюцинація? Повільно підняла обличчя... Така реальна...

– Аріяна! Відповідай!

– Це ви?

Аріяна секунду мовчала, а потім немов прийшла до себе.

– Ядвіга Гордіївна! Отрута дракона! Він порізався об луску!

– Дракона?

Археолог напружено озирнулася навколо, помітила Малюка.

– Скільки часу минуло?

– Я... не знаю... хвилин п’ять, може, більше...

Кажучи це, Аріяна немов промовляла вирок.

– Тут немає протиотрути... – ледь чутно вимовила жінка, але дівчина її відмінно почула. – Імунітет... У тебе є імунітет до отрути? Тобі довірили дракона, в тебе повинен бути імунітет!

– Так.

– Закатай рукав!

Археолог схопила пакет, що валявся поряд, і знайшла ін’єктор. Пробу крові взяла миттєво.

– Залишайся коло нього, я зараз.

Аріяна розгублено поглянула їй услід, потім знову на Іллю.

– Тримайся, ти тільки тримайся...

Вона неусвідомлено почала гладити хлопця по неслухняному волоссю, відчайдушно намагаючись запевнити себе, що тепер все буде добре. А час біг немилосердно... Час нікого не шкодує... Якщо б вона знала, до чого приведуть події того дня...

– Ну ж бо, посміхнися, небезпека минулася. Він одужає.

– Це все через мене...

– Через тебе?

– Я все хотіла йому розповісти, ну, як поводитися із драконами... Але мені постійно щось заважало договорити... – Аріяна схлипнула і витерла сльозинку, що скотилася, рукавом. – Я була зобов’язана... Я дійсно намагалася...

Дівчина говорила так, немов хотіла впевнити саму себе, але одночасно не допускала прощення. Свого прощення.

– Я тебе знаю, тому впевнена, що тому виною об’єктивні причини.

Ядвіга Гордіївна налила в горнятко трав’яний чай і простягнула Аріяні.

– Випий, нерви в тебе зовсім не годяться.

Дівчина зробивши ковток, крадькома поглянула в кут коло печі. Там вони влаштували місце для Іллі. Після ін’єкції спорудили імпровізовані ноші і переправили його до хатинки. Він лежав трохи блідий, але рівне дихання вказувало на те, що йому краще.

– Як ви добули ліки?

– Зараз ти не зрозумієш, я потім тобі скажу, добре?

Аріяна допила залишок чаю і трохи заспокоїлася.

– Адже ви – бабуся Іллі, вірно?

Ядвіга Гордіївна, збираючи горнятка зі столу, зупинилася і присіла.

– Ти здогадалася?

– Не бачу іншого шляху, як ви змогли потрапити всередину. Та й ваша одежа...

Літня відьма поправила красивий вишитий наряд і посміхнулася.

– Насправді є ще інші ходи. Але так, я частина цієї великої містифікації.

– І, звичайно ж, нічого не можете мені розповісти...

– Я розповім. Дещо. Не все, це неможливо. Але навіть те, що ти дізнаєшся, тобі доведеться забути. Ти зрозумієш чому, коли почуєш.

– Перед цим... Скажіть, як там вдома? Як мама? Я...

Аріяна знову розклеїлася, і очі наповнилися сльозами.

– Вони дуже хвилюються. Але не впадають у відчай. В пошуках задіяно багато людей... Я прибула у місто тільки вчора вечором. Підозри виникли одразу. Перехід повинен був відкритися тільки через декілька днів. І раптом цей хаотичний спалах...

– Ви знали, що я тут?

– Тільки підозрювала.

– Хто ж ви насправді?

Археолог, машинально стираючи крихти зі столу, ненадовго замовчала, а потім, розсіяно поглянувши на Аріяну, немов намагалася впорядкувати думки, промовила:

– З чого почати... Мабуть, з місця, де ми зараз... Бачиш, навіть я не знаю, де насправді воно знаходиться і чим являється... Так-так... Нам відомо коло десятка інших схожих місць, але не можу сказати, розташовуються вони на одній планеті чи розкидані в різних галактиках...

Аріяна вже було відкрила рот, щоби прокоментувати почуте, та її зупинили:

– Спочатку вислухай мене, а потім будеш запитувати, добре? Найбільш вірогідна теорія – ми на батьківщині Великих Древніх. Я знаю, що звучить це неймовірно, але, скоріш за все, так і є.

– Як так? Я думала, Великі Древні – це міф, така собі Атлантида у космосі. Ніхто ж не знайшов слідів їх існування? Хіба ні?

Ядвіга Гордіївна трохи стомлено посміхнулася.

– Але ти ж чула припущення, що власне вони знайшли придатні планети і створили на них умови, близькі до земних, завдяки чому багато з яких зараз успішно колонізовані. Як твоя рідна планета, наприклад.

– Ви хочете сказати, що знайшли на Анті сліди Великих Древніх?

– Ні, не їх. Скоріше за все, тих, кого вони поселили сюди. Дуже ймовірно, що тут жили наші з тобою предки, стародавні земляни. І цілком ймовірно, що нікерійці, кромени та інші неземні цивілізації – також стародавні колонії, першими жителями котрих були земляни. Чому у космосі декілька цивілізацій гуманоїдів, гранично схожих із землянами? Існує безліч теорій, одна з них – та, про котру я кажу. Хоча й офіційно домінує теорія єдиної форми життя, котру ви вивчаєте зараз у школі.

– Якщо це правда… Чому ви думаєте, що власне тут мешкали Древні? Може, це також просто колонія?

– На кожній колонізованій ними планеті існували портали, мости, що з’єднували з місцем їх проживання. Поміж колоніями порталів немає. Власне через такий портал ти потрапила сюди. Після зникнення Древніх декотрі заселені колонії стали безлюдними, інші ж розвинулися. А портали залишилися. Тільки от не стало людей, що пам’ятали, де вони знаходяться і як працюють.

– І ми зараз... на батьківщині Древніх?

– Судячи з усього – так.

– А місцеві жителі?

– Вони, ймовірно, спадкоємці колишніх колоністів, що випадково потрапили через портал сюди. А може, Древні навмисно тут залишили жителів. Я не знаю. Просто з різних планет можна потрапити в десяток (чи коло того) таких місць – поселень Древніх. Їх умовно називають секторами. Поміж самими секторами також є переходи. Але ними можуть користуватися тільки місцеві, та й то мало хто. Я особисто знаю взагалі тільки одного, він бував у секторі із жар-птицями і навіть мандрує з однією із них.

– Я бачила його!

Ядвіга Гордіївна здивовано підняла брову.

– Тобі потрібно буде детально розповісти мені про своє перебування тут.

– Я розповім, але... продовжуйте, будь-ласка...

– Оскільки в різні сектори ми з тобою можемо потрапити тільки з колоній, тобто з планет, на котрих є до них перехід, а вільно ж пересуватися поміж секторами не в стані, тому ми не знаємо, чи знаходяться вони фізично в одному місці.

– А як же прилади, спостереження? Як це все виглядає з космосу?

– Звідсіля неможливо потрапити в космос. Тут не працює нейроелектроніка. Тут заглушуються всі датчики...

– Не розумію... Я бачила, як жінка летіла в дивному транспорті... Це явно повинен був бути антигравітаційний двигун.

– Це він і був. Але примітний, оснований на властивостях антигравітаційних порід. Пам’ятаєш, як два магніти відштовхуються? Вони діють така само, а прилаштовані складним механічним пристроєм, за допомогою котрого змінюються полюси і здійснюється управління. Фокус для створення грізного іміджу.

– Значить, місцеве населення ніколи не вийде на більш високий рівень розвитку? Їм щось не дає?

– У якомусь роді. Знову ж таки не питай чому. Я не знаю, навіщо тут стоять усі ці обмеження. Але, нажаль, не все так «примітивно», як здається спочатку. Древні залишили сліди свого перебування. Все, створене НИМИ, тут працює.

– Що ви маєте на увазі – створене ними?

– Ось ми і підійшли до головного. Їх винаходи значно випереджують нас. Навіть не випереджують, а йдуть у бік. Древні, судячи з усього, розвивалися абсолютно іншим шляхом. Ми удосконалювалися технічно, а вони... Вони підкоряли навколишні живі енергії. Думаю, на початку часів ми також могли керувати цими енергіями, та, вибравши свій шлях, втратили таку властивість. Тепер ми їх не відчуваємо, а часто й заперечуємо існування деяких її видів. Коли Древні пішли, наша цивілізація тільки зароджувалася. Йшли, можливо, поспіхом, бо залишили багато слідів свого перебування; а може, це частина їх химерного плану, не знаю. Портали закрили. Як виявилося, не назовсім. Вони періодично прокидаються і починають працювати. Потім знову засинають. Під час активації працюють з певною упорядкованістю, нам вдалося її, наскільки це можливо, визначити, та вона не завжди вірна. Є...

– Хаотичні спалахи, Ілля казав. А інколи планові не відбуваються.

– Так, саме так... Це продовжується вже віками. Під час активації порталів з давніх часів сюди випадково потрапляли люди. А якщо такий відвідувач повертався, розповідав небувалі речі, побачені тут. Багато вікових казок – не зовсім казки...

– Зараз також відбувається активація переходів?

– Так. Вона почалася не так давно, не далі ніж півроку тому. Так от, винаходи Древніх виходять за межі нашого розуміння. Чула казки про предмети з магічними властивостями? Про живу і мертву воду? Про есенцію, що омолоджує чи камінь, що все перетворює на золото? Це щось на подобі. А я одного разу знайшла камінчики-перекладачі. Ті самі, що в цих сережках, – Ядвіга Гордіївна посміхнулася. – Довелося помучитися, поки додумалася, як ними користуватися. Вони геніальні. Можуть самі навчатися. Їх можна «навчити» будь-якій мові. І протиотрута Іллі – це все та ж жива вода. Вони використовували пам’ять води, щоби лікувати. Я просто скопіювала властивості твоєї крові для вироблення антитіл в його крові.

– Це… можливо?

– Ще й як.

– І є люди, які шукають такі предмети, так?

– Так. Ми їх називаємо піратами. І наша мета – не дати цим предметам потрапити в наш світ. Наш світ до цього не готовий. Він взагалі не готовий до такої правди. Існування секторів, переходів, артефактів – таємниця. Додаються усі зусилля, щоб так і залишилося. Піратам теж не на руку розголос, конкуренція, так би мовити. Тому поки ми приховані від громадськості.

– Про вас ніхто не знає? І хто це – ви?

– А нас називають Вартовими. Ми також свого роду міф. Більше сказати не можу.

– Ви як пірати, тільки навпаки?

– Ну, головну суть ти вловила. Складність в тому, що нікому достеменно не відомо, скільки планет-колоній існувало. І невідомо, де знаходяться портали на таких планетах. Їх необхідно шукати. І тут вже – хто перший знайде... Тому так тяжко боротися з піратами – примудряються знаходити невідомі нам переходи.

– Як же їх шукати?

– Збираються дані на планетах про дивні події, незвичайні зникнення, байки і казки... Будь-яка інформація може вивести до переходу. Тільки, якщо він в цей час неробочий, ти знову ж таки його не виявиш.

– Все так складно... А як ви дізнаєтеся про «спалахи»?

– Є один пристрій, що вловлює зміну структури переходу. Та є й одне але: він вловлює на невеликих відстанях і випереджає сам «спалах» максимум на годину.

– Чому ж ви не охороняєте переходи?

– Ми охороняємо, по можливості. Їх доволі багато, а нас мало. До того ж і ми, і пірати постійно в пошуках нових, і іноді їм вдається знайти невідомий раніше нас. Ці двоє зовсім не з Анти сюди потрапили, – вона замовкла. – Що ж, пора вколоти Іллі наступну дозу. А тобі пора спати, пізно вже.

Аріяна поглянула за віконечко. Дійсно...

– Останнє питання.

– Так?

– Хатинка. Вона не зовсім вписується у вашу історію. Як вона рухається?

– Правильне спостереження. Знову ж таки – складна механіка упереміш з невідомими нам механізмами. Запускається за допомогою голосу. Реагує на тембр і зміст. Наша хатинка на курячих ніжках має ще багато таємниць, повір. Хатинка дуже стара. Вона передається серед Вартових вже не одне покоління, а коли була створена – ніхто точно не знає. І захисне поле... Насправді це локальне нульове викривлення простору. Унікальне фізичне явище, невідоме нашій науці.

Аріяна піднялася з лавки, збираючись готуватися до сну, як раптом знову запитала:

– Чому всередині не відчувається, коли хатинка повертається?

– Ти помітила, що всередині вона набагато менша, ніж назовні? Внутрішнє приміщення оснащене надчутливими амортизаторами. При русі вона просто на-всього залишається практично нерухомою відносно землі.

– Все геніальне – просто.

– Лягай спати, вже пора.

– Я почергую коло Іллі, йому ж треба буде ще вводити ліки.

– Я все зроблю сама.

– Ні, це ж через мене сталося...

– Ти не повинна так думати. Ми не знаємо достовірно, як все трапилося. Вірю, що це – просто випадковість.

– Її могло не бути...

– Аріяна, – Ядвіга Гордіївна підійшла до дівчини і поклала руки на плечі. – В нашому світі дотик до дракона, те саме, що смерть. Це старовинне повір’я. Я знаю Іллю достатньо добре, щоб стверджувати, що такий вчинок йому не властивий. І тебе я знаю як відповідальну людину. Нажаль, люди не ідеальні, все передбачити неможливо.

– Перед тим він сказав, що хоче подружитися з Малюком... Але потім ми посварилися... Я зовсім забула... Не можу звільнитися від думки, що все могло закінчитися не так добре... через мене...

Ядвіга Гордіївна обійняла її.

– Є речі, на котрі ми не можемо вплинути. Ти не можеш знати напевно, що нічого б не сталося, навіть якби він знав... Нещасний випадок... Просто прийми факт, що все закінчилося добре.

Розділ 10

Ілля прокинувся коло обіду. Ядвіга Гордіївна, власне на це і розраховуючи, вирушила з ранку в селище, але вчасно повернутися не встигла. Аріяна на хвилю вийшла подивитися за Малюком і також проґавила момент, котрий з хвилюванням очікувала. Повернувшись до входу, вона застала хлопця на порозі зі скуйовдженим волоссям і трохи божевільним виглядом.

– Аріяна... Доброго ранку... – Він спробував пригладити волосся долонею, та воно все одно комічно стирчало у різні боки.

– Навіщо ти встав? Ти ще слабкий, повернися в хатинку! – Аріяна стривожено глянула на нього, зрозумівши, наскільки тяжко подивитися йому в очі.

– Про що ти? – Ілля, кинувши затію привести зачіску до ладу, зійшов донизу і сів на нижню сходинку. Він був блідіше, ніж зазвичай, розгублений вираз обличчя надавав йому трохи безпорадний вигляд. – Нічого не пам’ятаю... Я не пам’ятаю вчорашнього дня... Частково... Ми повернулися зі селища... Адже це вчора було?

Аріяна тихо кивнула головою. Вона повільно підійшла, сіла поряд і, взявши його ліву руку у свою, повернула долонею вгору. Ілля зі здивуванням подивився на тонкі темні лінії порізів.

– Що це?

– Ти порізався об луску дракона. Через мене. Ти... мало не помер... – дівчина, відчайдушно стримуючи сльози, що наверталися на очі, опустила погляд. – Я...

Вона чекала. Вирок. Ілля мовчав. Вона готувалася до всього, але не до мовчання. А він мовчав. Не витримавши гніту тишини, Аріяна врешті нишком глянула на хлопця. Той зосереджено дивився вдалечінь. Здавалося, навіть забув про її присутність. Його голос пролунав несподівано, змусивши все всередині стиснутися.

– Чому через тебе? Тебе поряд не було... Адже ми посварилися? Перед цим... Я... – він поглянув на неї. – Вибач, що не розповів тобі раніше...

– Та дурниці це все! У порівнянні з тим, що зробила я...

– Про що ти?

– Я не попередила тебе про те, як правильно поводитися з драконами! Про те, що вони не люблять, коли їх гладять проти луски, про те, що вона отруйна!

– Та я знав про це все! Ще вона у них здіймається в хвилини небезпеки. Охоронний механізм. А під час польоту допомагає різко пригальмувати, створюючи раптовий опір руху повітря.

– Звідки...

– Тоді, в печері, в маренні... Ти часто це повторювала, ніби підсвідомо намагалася мене попередити, захистити.

– Але... як в такому випадку це сталося? Що трапилося?

– Шуліка. Різко спікірував за якоюсь мілкою тваринкою неподалік. Дракончик налякався. Я сам у всьому винен. Вирішив погладити його, не помітив небезпеки... Адже у мене вийшло... Якби не шуліка...

– Це правда?

Ніби величезний камінь впав із серця. Камінь, що заважав дихати з учорашнього жахливого дня. Найстрашнішого дня в її житті.

– Звісно, правда... Ти ж знаєш, що я побоювався драконів.

Аріяна слабко посміхнулася. Ілля закрив долоню, легенько стиснувши її пальчики всередині. Його рука була теплою, зігрівала зболілу душу.

– Та й, видно, отрута не така вже й страшна, як ти думала.

– Вона смертельна. Насправді. Не уявляю, що було б, якби Ядвіга Гордіївна не повернулася...

– Бабуся тут?!

– Вона пішла в селище. Вже повинна була повернутися, та, видно, затрималася. Як ти себе почуваєш?

– Трохи слабо, та в цілому – нічого, гаразд.

Аріяна посміхнулася.

– А ти знаєш, що твоя бабуся – археолог на розкопках, на котрих я допомагала? Я чекала незнайомку, котру, виявляється, відмінно знала... Смішно...

– Світ не настільки великий, як здається? – хлопець задерикувато підштовхнув її в плече. – Про розкопки і археологи – питати не буду. Що вона тобі розповіла?

– Багато що. Я тепер тебе дуже добре розумію. Я була не права, що злилася на тебе. Ти і так надто багато мені довіряв.

– Тоді ми квити. Так?

Його очі, незважаючи на блідість обличчя, стали колишніми. Веселими і навіть трохи лукавими. Зовсім як тоді, в сараї, під час запеклої сінної битви.

– Ще питаєш!

– Агов, звільніть поріг, дайте зайти!

Ядвіга Гордіївна стояла на краю галявини, тримаючи в руках з виду тяжку сумку, і посміхалася.

Залишок дня пройшов непомітно. Готували обід, потім вечерю. Багато розмовляли. Ядвіга Гордіївна встигла дещо дізнатися в селищі. Як те, що Іллю вже рахували не лиходієм, а жертвою невідомої відьми. До того ж старої карги, що прикинулася молодою дівицею, щоб причарувати хлопця. Звісно, ніхто її ні до того, ні після не бачив. Допитували Дарію. Вона із захопленням розповіла байку про замовницю приворотного зілля. Таке замовлення – зовсім не дивина в дні ярмарку, багато дівчат та хлопців намагалися приворожити тих, хто подобався, але не відповідав взаємністю. Дехто порадив придивитися уважніше до новоприбулої відьми, що викликало нову хвилю припущень і чуток. В результаті тій прийшлося забиратися із селища разом зі своїм вовком щоб уникнути самосуду. Іще археолог дізналася про те, що останні хвилювання зробили людей обережними, угода торгівця з піратом не відбулася. Правда, і Ядвізі Гордіївні поки не вдалося добути експонат, та надія була. А вечором на ганку дивилися на зірки, жуючи смачні пиріжки з капустою. Красиві, незнайомі зірки.

З ранку Ядвіга Гордіївна буквально вигнала їх із хатинки. Гарний настрій, що заволодів Аріяною, так і бив джерелом, перевертаючи все навколо догори дригом. А як іще можна себе почувати, коли після таких переживань ти знаєш, що ВСЕ ДОБРЕ? Вона знала, що повернеться додому. Абсолютно точно. І що з Іллею все гаразд. І що життя прекрасне. І що на вулиці весна. За це і вилетіла з хатинки.

Їх відправили до лісу по ягоди. В принципі, винуватицею була Аріяна, яка намагалася вилити надлишок енергії у корисну справу. Одна корисна справа підгоріла, друга потонула. Потрібно було терміново знайти безпечне заняття. Таке знайшли, але відправити одну до лісу не ризикнули.

Весняний, теплий день розкривав свої обійми назустріч подорожнім. Вони йшли поміж старими величезними деревами, потопаючи в м’якому моху, милуючись витіювато розкиданими сонячними плямами, що насилу пробивалися поміж густими кронами, і весело згадували останні дні. Аріяна перестрибувала невеличкі струмочки, всіяні по берегах весняними квітами, вдихала солодке п’янке повітря, незрозуміло чому посміхалася і не могла перестати дивуватися. Як же все-таки красиво! Казково!

Попереду відкрилася велика галявина, залита золотим світлом, суцільно всіяна кульбабками. Білими, пухнастими, повітряними. Як Аріянин настрій. Вона вбігла на цей чудовий острівець, і слідом піднялися в повітря легкі, майже невагомі парашутики. Вони весело кружляли, летіли один одному назустріч і тут же розліталися, утворюючи білосніжний пухнастий шлейф. Аріяна присіла і провела рукою навколо себе, створюючи нові чарівні вихори. Як втриматися від бажання потонути тут? Вільно лягла на спину і розкинула руки в сторони. Нереально блакитне небо де-не-де вкрите кучерявими хмаринками. Бездонне. Теплий вітерець лоскотав і пестив шкіру, забираючи із собою зірвані пушинки і всі біди. Аріяна глибоко вдихнула, на хвилю заплющила очі і прислухалася до своїх відчуттів. ЩАСТЯ. Безмежне, чисте. Воно вливалося з кожним новим подихом, розчинялося в ній, оселялося в кожній клітинці, переповнюючи серце. ЩАСТЯ. Світле і яскраве...

– Мені буде тебе не вистарчати.

Щастя... Таке прекрасне відчуття, але таке швидкоплинне... Воно потрохи згасало, смуток легким серпанком огортав Аріяну. Весь час її перебування тут вона прагнула додому. Вона не могла знайти спокій, поки не досягла мети. Та досі вона не задумувалася, що... що покине це місце назавжди. Ніколи не повернеться сюди... Ніколи більше не побачить Іллю...

– Тобто я дуже радий, що ти повертаєшся додому. Насправді. Я знаю, як ти мучилася від цієї невідомості, невизначеності, як сумувала за своїми рідними. Просто... Кого ж я буду рятувати щодня?

Останню фразу Ілля сказав задерикувато, але вона не дуже йому повірила.

– Ілля...

– З тобою не засумуєш, незважаючи на те, що ти вельми проблемна особа... – він знову посміхнувся. – Хоча... Як ти одного разу мені сказала, невідомо, як повів би себе я, якби потрапив у твій світ. Бабуся іноді в загальних рисах розповідає, але… Розкажи, як він виглядає?

Аріяна повернулася до хлопця, що лежав поруч.

– Він інший... Тобі, мабуть, важко таке уявити. Ми живемо у великих містах, в шаленому, з твоєї точки зору, темпі. Ми літаємо... – вона замовчала, раптова думка прийшла в голову. – Ти... хотів би все побачити на власні очі?

– Я не можу переходити в інші світи. Я до них не належу. Це може мати наслідки. Як твоє перебування тут.

– Які наслідки може мати моє перебування тут?

– Хто знає? Важливо те, що ти порушила статус секретності. Через тебе хтось може дізнатися про наше існування.

– Я нікому не розповім!

– Це може статися випадково.

– Ні!

– Сперечатися безглуздо... Просто такі речі не повинні траплятися. Ти просто ще не знаєш, як насправді важко зберігати секрет наодинці. Тобі буде дуже, дуже сильно хотітися розділити його з кимось. Бажання може стати непереборним.

Вона мовчки слухала його слова і думала, що Ілля не просто так їх каже.

– Значить… Ми більше не побачимося?

Остання фраза вирвалася в Аріяни несподівано. Вона не хотіла її промовляти, немов боялася, що, озвучивши словами, надасть її значенню матеріальності. На деякий час настала тиша. Може, Ілля так само боявся озвучити відповідь, котру обидвоє знали. А вітер гнав і гнав випадкові хмаринки небом, шелестів листям, грався із кульбабками, нечутно розповідав свої секрети і таємниці, тихесенько шепотів... її ім’я? Її ім’я та ім’я Іллі. Дівчина хитнула головою, відганяючи дивну ману, та вона не щезла, а стала ще більш виразною. Ілля стривожено піднявся на лікті і прислухався. Їй не здалося, він також чув. Раптом він схопився і прокричав:

– Ми тут!

– ...до мене...

Приніс вітер у відповідь.

– Щось сталося, біжимо!

Ілля схопив Аріяну за руку і понісся вперед. Вона, ще не до кінця розуміючи, побігла слідом. Здалеку побачила Ядвігу Гордіївну, що стояла під величезним дубом, схвильовану, на плечі сумка с Малюком. Смутна здогадка промайнула в думках.

– Ледь вас знайшла! Навіщо ви так далеко пішли? В нас мало часу!

– Що...

– Позачерговий спалах! Ми ще можемо встигнути, покваптеся!

Археолог поглянула на невелике дзеркальце в руці і, поманивши їх рукою, стрімко заглибилася в ліс. Аріяна, розгублено поглянувши на Іллю, кинулася слідом. Вона хотіла щось сказати Ядвізі Гордіївні, заперечити, але швидкий крок поступово переростав у біг, і нічого не залишалося, як слідувати далі.

Все повинно було бути не так. Тобто вона хотіла потрапити додому, більше за все на світі, але не так несподівано... Залишилося відчуття незавершеності... Вона щось не встигла зробити...

А ось і воно. Те саме місце. Загадковий валун. Так і не дізналася, що на ньому написано. А ось і перехід. Знайоме мерехтіння. Вони встигли...

– Я – вперед, перевірю, чи все гаразд по той бік. Чекайте мене.

З цими словами Ядвіга Гордіївна ступила вперед і немов розчинилася в повітрі.

Аріяна стояла неначе громом прибита, все ще важко дихаючи від бігу, не в стані зрушити з місця. Надто швидко... все надто швидко...

Вона повернулася до Іллі і поглянула на нього. Він стояв такий же захеканий і розгублений.

– Ілля...

Не витримавши, кинулася вперед і обійняла хлопця за шию. Його неслухняне волосся лоскотало щоку, зрадницькі сльози, з’явившись, як завжди, несподівано, потекли по щоках.

– Ілля... Я... – так тихо шепотіла, що сама себе майже не чула.

Він мовчки обійняв Аріяну у відповідь. Сильно і одночасно бережно.

– Адже ми ще побачимося?

– Я ж тобі обіцяв, що поверну додому… – ледь чутно прошепотів їй на вухо.

Тихі кроки почулися позаду, повернулася Ядвіга Гордіївна.

– Аріяна, вже час...

Дівчина відчайдушно уткнулася Іллі в плече. Він на мить ще міцніше обійняв її і відпустив.

– Ти йди, чекай коло переходу в печері, я – слідом.

Сльози котилися і котилися по щоках.

Чому вона не знає, що сказати? Чому Ілля дивиться таким же сумним поглядом і мовчить?

– Спасибі... – чи то прошепотіла, чи то сказала про себе і, піддавшись миттєвому імпульсу, стала на пальчики, легенько торкнулася губами його губ і, вже не обертаючись, метнулася в перехід.

Розділ 11

По той бік була пітьма. Легкий переляк, що щось пішло не так, минув, як тільки зрозуміла, що тут всього-на-всього ніч. Блакитне мерехтіння було єдиним світлом у бездонному мороці печери. Вона була вдома... Радість повернення і гіркота розставання незбагненно змішалися... Так хотілося плакати... Від щастя... І від печалі...

Розгублено дивлячись крізь сльози в бік виходу, Аріяна чекала. Ядвіга Гордіївна трохи затримувалася, та ось пролунали гучні кроки по дну кам’яної печери.

– Зараз друга година ночі. Нам варто обговорити деякі речі перед тим, як ти потрапиш додому, тому ми зачекаємо з твоїм поверненням до ранку. Побудеш у мене.

Спалахнув яскравий ліхтарик і освітив вхід печери. Аріяна судорожно зітхнула, витираючи сльози зі щік.

– Я знаю, тобі сумно... Такі події залишають виразний слід у свідомості. Та це – вже минуле, – археолог підійшла до дівчини і обійняла її. – Не плач. В житті багато ще буде розставань, але і багато зустрічей.

– Я більше не побачу Іллю?

Аріяна спитала так тихо, що заледве сама себе почула. Ядвіга Гордіївна погладила її по волоссю.

Шлях з лабіринту запам’ятався погано. Йшли повільно, світло двох місяців і зоряного неба не стільки допомагало, скільки ускладнювало рух, до невпізнання перетворюючи навколишні скелі, що відкидали криві, лякаючі тіні. Малюк, котрого несла Ядвіга Гордіївна, був тихий і спокійний. Може, змучився, а може, розумів, що повернувся. Аріяна йшла слідом, вдихаючи нічну прохолоду, а насправді все ще відчуваючи теплоту того дня, солодкий смак щастя. Вона йшла, а за нею невидимим шлейфом тягнулися чарівні спогади.

Ось уже і лабіринт позаду, звивиста доріжка підвела до хатинки археологів. Добре, що в ній жила тільки Ядвіга Гордіївна. Увійшовши всередину, господарка запалила яскраве штучне світло, від котрого Аріяна заплющила очі. Пройшовши крізь зал з експонатами, опинилася в коридорчику з кількома зачиненими дверима. Нереально.

– Тобі – направо. Там і душова є, думаю, ти захочеш освіжитися. Залиши речі, я кину їх до прання і принесу тобі щось замість піжами.

Залишившись одна, Аріяна знесилено опустилася в м’яке крісло, що відразу пристосувалося до її габаритів. Здавалося б, це саме крісло повинно бути незвичним після стількох днів у майже спартанських умовах, та ні, воно було як старий, перевірений друг. Так би і сидіти, ні про що не думати... Але надто багато думок...

– Ти ще не роздягалася? А я тобі футболку принесла і чаю попити. Візьми.

Стрепенувшись, Аріяна підняла погляд на Ядвігу Гордіївну, яка щойно увійшла. Археолог кинула одяг на ліжко і піднесла гаряче горнятко, з якого підіймалася пара. Дівчина заперечливо похитала головою.

– Я наполягаю, щоб ти випила.

Аріяна знехотя ковтнула. Видно, вже відвикла від звичайного чаю, смак здався їй неприємним.

– Зайду через пів годинки, коли ти будеш вкладатися спати.

Дівчина згідно кивнула, поставила напівпорожнє горнятко на тумбочку і змусила себе піднятися. Під струменями гарячої води трохи розслабилася, їй захотілося спати. Дивно, адже ТАМ тільки день, вона не так давно прокинулася. Натягнувши свіжу футболку, почала звично промацувати кишені джинсів і сорочки перед пранням. В одній із них виявила заколку-гребінчик... Даринчин. Це ж треба, вона скористалася нею вчора, щоби сколоти волосся, і, мабуть, машинально запхала до кишені. Що тепер з нею робити? Передати з Ядвігою Гордіївною? Поки краще покласти в тумбочку, а то загубиться.

От і все. Ні, ще ні. Вивертаючи джинси навиворіт, побачила, що в одній із кишень щось є. Зовсім тонке, як папір, тому одразу не помітила. З цікавістю розглядаючи витягнене незрозуміле щось, Аріяна намагалася згадати, звідки воно могло взятися в її кишені. І загадала: консентія. Її дав їй Ілля в той злощасний день, коли вона мало не потонула в озері. Наказував пожувати, а вона не стала. Зовсім забула, що запхала до кишені. Цікаво, яка вона на смак? Виявилося – гірка. Сама не розуміла, нащо вирішила спробувати. Гіркота стікала до горла і зливалася з гіркотою на душі. І як же спати хочеться! Очі просто злипаються. Кинувши речі в купу коло крісла, стомлено дотягнулася до ліжка і, згорнувшись калачиком, стулила повіки. Спогади нахлинули без попередження. Дівчина то посміхалася їм, то сумно зітхала, в напівдрімоті їй почало здаватися, що вона все ще ТАМ... На пухнастій, білій галявині...

Тихесенько скрипнули двері, зашаруділи кроки, і поряд з Аріяною хтось присів, та сил відкрити очі не було.

– Який незвичайний і яскравий сон... Але це всього лише СОН... Сон, котрий не можеш згадати зранку… – тихенько нашіптував м’який голос. М’який, однак владний.

Аріяна хотіла заперечити, та могла тільки слухати. І вона слухала.

Прокинулася з думкою, що їй наснилася несусвітня нісенітниця. За вікном почав сіріти світанок, розмиваючи спогади сну, в котрому хтось намагався переконати, що дев’ять найдивовижніших днів у її житті були нереальними. Дивний сон. У роті все ще відчувалася терпка гіркота. А консентію вона, здається, все-таки проковтнула. На табуретці коло ліжка лежали її речі, чисті і попрасовані. В хатинці панувала тиша. З великим зусиллям придушила в собі бажання вийти на зв’язок із домом. Там, можливо, ще сплять.

Як швидко адаптується людина! Зараз Аріяна почувала себе так, ніби події, що відбулися всього пару годин тому, були дуже, дуже давно. Живиця, таємничий віковий ліс, хатинка ставали все більш абстрактними і далекими. Тепер це просто частина спогадів. Нехай і дорогих, незабутніх. Зачинилися чарівні дверцята. Діставши з тумбочки Даринчин гребінець, Аріяна трепетно затиснула його в руці. Якби не ця дрібниця, можна взагалі подумати, ніби нічого цього не було. Все настільки неймовірно. Лише відчуття, переживання, емоції залишилися такими ж живими. Тільки заплющити очі і можна відчути дотик пушинок до шкіри, запах квітів та суничний подих Іллі…