Текст книги "ВАРТОВІ. ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ (коротка версія)"

Автор книги: Виолета Мельник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 7 страниц)

Віолета Мельник

ВАРТОВІ

ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ

Пролог

…До берега величезного лісового озера Аріяна вийшла, коли грозове небо, що тонуло у водному плесі, вже не пропускало жодного сонячного відблиску. Темрява навколо дихала, шелестіла, непомітно огортаючи обіймами страху. Дівчина на злегка тремтячих від пережитого хвилювання і втоми ногах підійшла до першого ліпшого дерева і присіла, притулившись до стовбура спиною. Вона вже шкодувала, що пішла від хатинки, нехай і такої божевільної. Підібрала під себе ноги і, притисши сумку з дракончиком до грудей, завмерла. До того ж стало значно холодніше. Сильний вітер пронизував темний ліс наскрізь, гнав небом чорні кошлаті хмари. З озера тягнуло сирістю і безнадією. Як? Як це могло статися? Чому однієї миті ти керуєш своїм життям, а іншої – геть втрачаєш контроль над ним? Чи якби будь-яка незначна подія того дня не сталася, вона б опинилася тут? Посеред невідомо де і невідомо як повернутися? Зрештою, яка тепер різниця? Від тисячі думок голова розколювалася. От би закрити очі та прокинутися вже вдома, в теплій постелі. Вдома, де так спокійно, тепло і затишно... Так надійно...

Почуття легкості, свободи, ейфорії повільно почало розливатися венами... І ніяких хатинок на курячих ніжках, дивних туземців, зачарованих колодязів... Нічого цього не стало... Все щезло... Так добре буває лише вдома... Вдома...

Розділ 1

Застібнувши сорочку, зіщулившись в ранковій прохолоді, Аріяна вийшла на тротуар і, перестрибуючи калюжі, поспішила на зупинку. Липкий туман розмивав навколишній пейзаж, малюючи похмурі, непривітні картини, все настирливіше нагадуючи про прийдешню осінь. Навіть не вірилося, що буквально за годину-півтори від спеки сховатися ніде буде.

П’ятихвилинний переліт в майже порожньому салоні дівчина прокуняла, відчайдушно позіхаючи. Ех, зараз усі позбираються за ранковим чаюванням, і перед розподілом завдань будуть весело пригадувати вчорашні події, що затягнулися далеко за північ. Тільки не вона. Та Світланка просто так не потурбувала би в таку рань, значить, допомога потрібна серйозно.

Зупинка коло Старого міста пустувала. Позаду неї починався схил, яким ось уже кілька тижнів Аріяна майже кожного дня піднімалася до археологічного табору. Сьогодні маршрут відрізнявся, їй належало зробити пересадку на трійку, що, згідно табло інфополя мала прибути трохи більше як за шість хвилин. Дівчина з тугою поглянула в звичному напрямку. По укосу підіймалася людина. Силует нечітко виднівся крізь осідаючий туман, примарно розчиняючись в навколишній сірості. Точно хтось із своїх прибув на темпольоті, що обминув їх дорогою. Дуже схоже…

– Сергій! – заледве подумавши, для чого це робить, гукнула Аріяна хлопця, махнувши рукою.

Той, зупинившись, невпевнено обернувся. Мабуть, марево і його зрадливо обманювало: незрозуміло, чи то почулось, чи то ні. Тут зауважив її, підняв руку у відповідь.

– Аріяно! Піднімайся швидше, ми спізнюємося! – голос з’явився з туману раптово голосно та чітко.

І для чого вона його покликала, якщо часу обмаль? Дурня яка. Кричати звідсіля, пояснюючи, що їм не по дорозі, геть незручно, тому нічого не залишалося, як швиденько піднятися. Ось і попросить попередити про її відсутність. Все рівно збиралася зв’язатися пізніше, коли буде знати, чи надовго затримається, а так навіть краще.

Схил біля зупинки круто прямував вгору, де далі перетікав у наступний, розсипаючись хвилями до самого Старого міста. Зазвичай ця особливість ніяк не перешкоджала сходженню, та нічна злива внесла деякі корективи. Мокра трава неприємно ковзала, сильно утруднюючи ходу. Треба ж, як розвезло. Струмені бруду утворювали чудернацькі доріжки, переплітаючи довгі паростки трави в замислуваті кіски. Навіть по-своєму красиво. У-у-у-ух! Короткий помах руками, і красу довелося розглядати з близької відстані.

– Ти не вдарилася? – почула вона стурбований голос.

– Та ні, ціла-неушкоджена, – як можна безтурботніше, намагаючись заштовхати почуття незручності подалі, відповіла Аріяна, підводячись.

– Давай руку. Трава після дощу мокра. Я вже кілька разів послизнувся.

Результати падіння були, так би мовити, на лице. Окрім обличчя, брудними виявилися руки, сорочка, джинси, навіть довга коса колоском трішки постраждала. Аріяна, посміхнувшись, зітхнула, витягнула з кишені серветки та почала приводити себе до ладу. Ранок, однак, видався. Тепер в такому вигляді цілий день ходити.

– Я виглядаю, як моя п’ятирічна племінниця після прогулянки, – вона відтирала щоку, а на справді просто розмазувала бруд ще сильніше.

– Навіть дуже симпатично виглядаєш, – Сергій також посміхався. – Ти ще тут не відтерла.

Хлопець несподівано взяв серветку і потер її щоку. Аріяна ніяково застигла. Ця мить, здавалось, також застигла. Навіть чути, як шарудять осідаючі краплинки туману. Хіба таке можна почути? Звісно, ні, цілком реальний звук. Він повільно витягав свідомість із незрозумілого гіпнотичного стану, та дівчина відмітила, що вдалині підлітає її трійка. Роздумувати вже немає часу. Либонь іти, либонь знову чекати. А оскільки її і так, мабуть, вже шукають…

– Мені треба бігти! Передай, будь ласка, нашим, що я пізніше буду!

І Аріяна, вибачившись ніяковою посмішкою, кинулася схилом вниз. Цього разу вдало: не тільки не впала, але й встигла заскочити в темполіт. Лиш вже присівши на сидіння, подумала, наскільки безглуздо все це, мабуть, виглядало з боку.

Дослідний інститут захворювань рідкісних тварин з багатьох причин був винесений за межі міста та знаходився трохи осторонь розкопок. Аріяна, пропетлявши лабіринтом коридорів і хитромудрої споруди, вибігла на задній двір, де в павільйонах мешкали хворі. У найбільшому з них зараз стояла купка людей в бірюзових халатах, судячи з усього, дуже зайнятих.

– Нарешті! Чому так довго?! Можемо спізнитись! – Світлана вибігла назустріч та поманила її рукою.

Тут Аріяна бувала частенько, приходила допомагати сестрі. Заодно багато чому навчилась. І зовсім не здивувалась, коли, підійшовши до павільйону, побачила величезного дракона зеленувато-червоного забарвлення. Дракон, а вірніше дракониха, тяжко дихала, із ніздрів час від часу виривалися глибокі зітхання.

– Тобі надзвичайне завдання. Дуже відповідальне. Вільних співробітників немає, а ти досить добре знайома з повадками драконів, тому на тебе остання надія.

– В чому справа?

– Маргаритка, – сестра кивнула в бік хворої, – погано переносила вагітність. Малюк народився здоровим і вже навіть добряче підріс, та вночі їй стало гірше. Малюка треба переправити на Драконячий острів, до своїх, вони краще за нього подбають, ніж ми. Як на зло, наш техноліт відправився в Сніжаль, там позавчора виникла проблема з колонією пінгвінів. А тут археологи трапилися під руку. Якраз сьогодні летять в напрямку Драконячого острову. Вони погодилися підкинути вас на острів, а потом висадять тебе в Малірі, звідки вже сама зможеш повернутися. Ми про все домовилися, ти береш зараз Малюка – і швидко в табір. Недобре, якщо їм доведеться тебе чекати.

Світлана, не припиняючи говорити, тіснила Аріяну в напрямку лабораторії.

– Ось тобі сумка, в котрій повезеш Малюка. А ось і він.

Вона витягнула з маленького загону дракончика розміром з невелику собаку, також зеленувато-червоного. Той слабко писнув та спробував лизнути Світланчину руку. Сестра акуратно поклала його в спеціальну сумку, так, що тільки голова та верхня частину тулуба виглядали назовні.

– Ти знаєш, сильно...

– Так, так, так. Я буду гранично обережна.

– Те, що ти маєш імунітет до отрути і в курсі, як правильно поводитися з драконом, не знімає з тебе відповідальності, тому я зобов’язана тобі про все нагадати.

– Світлана, я все знаю. Та й скільки тієї дороги? У другій половині дня вже буду вдома.

– Ну, тоді біжи, а то ще, чого доброго, не дочекавшись, полетять. До автопарку тебе підкине Сем, він в місто, за «Еміотерпом».

Не встигла Аріяна вибігти, як Світлана гукнула її знову.

– В сумці, в кишеньці, поповнення до медичного пакету. Передай черговому на острові.

– Добре, не хвилюйся.

– І до речі: я розумію, розкопки і таке інше… Та переодягайся іноді в чисте…

Під час перельоту зі Семом Аріяна дбайливо тримала сумку на колінах та згадувала сьогоднішні події, намагаючись розібратися з емоціями.

– Дякую, Сем! Вдалого дня!

Вона, попрощавшись, побігла в бік посадкового поля. Його не було видно через тимчасовий будиночок, де зберігалися знайдені експонати і де жила Ядвіга Гордіївна – таємнича зеленоока та сивочола (що не відповідало моді) жінка, керівник розкопок, на котрих допомагала Аріяна з іншими в останні дні канікул. Повз пролягала дорога, що вела на поле, кружляючи між горбками і деревами, один раз ухиляючись в бік, з’єднуючись із ще однією, менш помітною, майже зарослою, прямуючою до Лабіринту.

Загалом, Лабіринт був нудним і не надто приємним місцем. А славу здобув тому, що особливі властивості породи викривляли результати роботи сканера, в результаті чого внутрішня структура так і залишилася білою плямою. Ціла мережа печер та ходів, що петляли над і під землею, сходилися і розходилися, зливалися у величезні зали або приводили до бездонних тріщин в землі. Дослідники-ентузіасти деколи намагалися сунутися на неходжену територію, але отруйна флора, чагарники-кочівники і часті обвали швидко відбивали будь-яке бажання рухатися далі. Та нікому так і не вдалося знайти там нічого особливо цікавого. Тому поставили попереджувальні знаки і залишили в спокої. Подейкували, що в минулому, траплялися випадки, коли люди тут пропадали безвісти. Аріяна вважала їх страшилками для дітей і не надто вірила. Дивно було б, якби таке місце не володіло своєю особистою легендою.

– А ось і пропажа об’явилася! Біжи скоріш до наших, завдання вже розподілили! – Жанна, одна з учасниць розкопок, вийшла з будиночка, але, помітивши ношу, осіклася і зацікавлено зупинилась. – Що це в тебе? Дракон?

Вона підійшла ближче і обережно поглянула в сумку.

– Який гарний! Так одразу й не скажеш, що вони дуже небезпечні…Звідкіля він в тебе? Можна я погладжу? Я знаю, як правильно до них торкатись… Ніколи раніше не бачила драконів так близько…

Дівчина все говорила, наступаючи, а Аріяна тихесенько задкувала – всяке може статися. Раптом він чогось злякається, тоді його гостра луска одстовбурчиться, а найменший поріз – смерть. Звісно, зараз є протиотрута, та все-таки це буде безвідповідально з її боку. Проте було задоволення. Власне її співрозмовниці вчора трапилася до рук найцікавіша знахідка, принаймні до цього часу, на розкопках. Що і було причиною святкування. Усі їй страшенно заздрили. А ось дракона точно ніхто в таборі в руках не тримав.

– До нього заборонили торкатись, він новонароджений, йому лише кілька днів. Я потім все розповім. Зараз поспішаю. Техноліт ще не полетів, не знаєш?

– По-моєму, ще і не прилетів.

– Дивно... Ну, я побігла.

– Ти не на розкопки?

– Мені на льотне поле треба.

Аріяна обережно притиснула до грудей сумку, швидко кивнувши на прощання і, супроводжувана здивованим поглядом співрозмовниці, понеслася далі. Тільки б археологи ще не полетіли!

Пригинаючись під низькими гілками дерев, дівчина з радістю почула характерний гул двигунів. Вибігши на перехрестя, що вело до Лабіринту, поглянула у небо крізь мереживо крони. Все добре! Сіро-зелений техноліт класу «Гравіт» п’ятого покоління, наближався до табору. У свій час Аріяна та інші учасники розкопок були дуже здивовані рівнем технічного забезпечення експедиції. Гравіти являлися гордістю технопарків найважливіших служб, їхня «начинка» просто вражала. Шум наростав поступово, знайомо заглушуючи всі інші звуки навколо. Краще почекати тут, а то обсипле стовпом пилюки при посадці. Буде останній штрих до образу. Дракончик напружено засовався в сумці, вона заспокійливо провела долонею по спині.

– Ще хвильку і полетимо.

Луска під пальцями підвелася, дівчина насторожено глянула на підопічного – тривожна ознака. І не встигла. Налякане шумом звірятко раптом небувало спритно вивернулося зі сховку і, приземлившись на всі чотири лапи, помчало по дорозі.

– Стій!!!

Аріяна якусь мить розгублено спостерігала, як він мчить в напрямку Лабіринту, та часу на роздуми не залишилось, і вона припустила за ним. Ось уже загорода, ось знак «Вхід заборонений». Задихаючись від швидкого бігу, влетіла на територію. Хвіст майнув десь справа. Тепер наліво, перескочити ось цю яму, вниз тунелем, тут вгору, направо і знову вниз. Космічний дощ! Тільки б не загубитись! Пробігши ще кілька поворотів, врешті, побачила Малюка. Той, тремтячи всім тілом, притиснувся до стіни з іншого боку ущелини, що розділяла їх.

Як ти там опинився?

Вона, все ще тяжко дихаючи, зупинилася коло краю. Руки трішки подряпалися об каміння та гілки, але Аріяна цього навіть не помітила.

– Стій на місці, не втікай. Зараз я тебе звідти заберу.

Дівчина намагалася говорити спокійно, щоб дракончик не злякався ще більше, та подих перехоплювало і це було важко. Оцінивши відстань та вибравши найбільш безпечне місце, Аріяна приготувалася до стрибка. Р-р-раз! Схопилася за виступаючу породу, відновила рівновагу і видихнула. Вийшло.

– Все добре, Малюк, все добре.

Повільно, обережно підійшла до дракончика і, взявши його на руки, акуратно повернула в сумку.

Тепер назад. Легко сказати. Аріяна уважно озирнулася. Може, за наступним виступом є перехід? Вона обережно, тримаючись подалі від краю ущелини, підійшла до повороту і виглянула.

Погляду відкрилася невелика кам’яна печера в скелі. Біля дальньої стіни щось слабо переливалося блакитним світлом, спотворюючи зображення, немов стривожена гладь води. Аріяні здалось, ніби відчуває знайомий свіжий запах, а от зрозуміти який саме не могла. Жарти скельних дослідників? Точно десь тут сховали стереопроектор або голограф. А можливо навіть засіб зв’язку чи інший пристрій стеження. Вона обійшла виступ та вступила в зал. Розгледіти, що знаходилося за мерехтінням, не вдалося, без сумніву шукати треба саме там. Рішуче пройшла вперед і ступила за димчасту ширму.

Розділ 2

За помилки треба платити. Цю велику істину Аріяна змогла оцінити гідно практично одразу ж. Їй здалось, що буквально на одну мить вона втратила свідомість і...

Навколо тихо шумів густий сосновий ліс. Вітер стомлено грався верхівками сосен, трава губилася під розсипом сухих голок, тут і там ріс зелений пухнастий мох, приховуючи зарості чорниці. Неподалік красувався розкішний квітучий бузок. Весна...

Аріяна зачаровано дивилася. Зоровий обман. Звідкіля в Лабіринті сосновий ліс? Може, вона впала, вдарилася головою і все ЦЕ їй здається? Десь всередині зароджувалося неприємне відчуття. Паніка. Навіть руки злегка почали тремтіти.

Дівчина зробила глибокий вдих, заплющила та знову відкрила очі. Видіння не зникло. І не стало менш реальним. Несподівано неподалік пролунало неголосне шипіння, від котрого буквально мурашки по спині пішли – вона панічно боялася змій. Насторожено зиркнувши на джерело шуму, неймовірним в нормальних умовах стрибком Аріяна відскочила в бік. Серце закалатало так шалено, що, окрім його стукоту, вона вже нічого не чула. Продовжуючи задкувати, нагнулася, підняла першу ліпшу гілку з землі.

– А ну геть звідсіля!

Гілка полетіла в зарості чорниці, звідкіля виглядала темна плоска голова з дуже рухливим тонким язиком і двома блискучими очима. Наступної миті істота показалася повністю і одразу ж зникла в протилежному напрямку. Фу ти, просто ящірка. Ноги від хвилювання зрадницьки підігнулись, і Аріяна знесилено опустилася додолу. Що відбувається, врешті решт?! Де вона? Як сюди потрапила? Бути в одному місці, а потому опинитися в абсолютно іншому неможливо. Тобто, можливо, та тільки не тут, а у відкритому космосі. І це унікальні, гігантські космічні об’єкти, котрі вдалося використати, але рукотворно повторити ніхто не був у стані. Тим паче в такій мініатюрні формі. Вона судорожно проковтнула клубок у горлі і озирнулася. Навколо не було нічого, подібного тому мерехтінню в печері. І взагалі не було нічого незвичайного. Ліс як ліс. Нічого, за що можна було б зачепитись.

НІКС ^*! Як вона могла забути! Витягнувши його з кишені, здивувалась, що той відключений. Приклала палець до персонального ідентифікатора. Втрачаючи терпіння, чекала запуску. Пристрій не реагував. Як же так? Заряд точно був достатній. Та й система забезпечення сигналізує про необхідність підзарядки задовго до виснаження акумуляторів. І вона не відключала його, чому він не працює? Ще декілька раз спробувала ініціювати, однак вже зрозуміла, що безрезультатно. Стало ще тривожніше. Незрозумілий збіг чи що?

Ну ні, раз вона сюди якось потрапила, значить, обов’язково існує шлях повернення. Правда, як його шукати, Аріяна уяви не мала, але прекрасно усвідомлювала, що шукати щось потрібно. І дивитися уважно. Ось, все ж є дещо цікаве. Ближче до куща бузку, оточений заростями чорниці, стояв невеликий валун. Майже повністю оброслий мохом, він був схожий на сплячого зелено-шерстного звіра. На верхівці, немов на престолі, по-королівськи розмістився великий чорний ворон, пильно спостерігаючи за прибульцями. Не боїться, чи що? Аріяна повільно відклавши сумку з дракончиком, обережно почала наближатися. Птаха сиділа нерухомо, навіть не думаючи злітати. Лише тільки тоді, коли вона підійшла впритул, він майже безшумно змахнув крилами і опинився на сусідній сосні.

Валун ще здалеку видався їй незвичним, а зараз це було ясно як день. На ділянках, не покритих мохом, слабко проглядалися надщерблені лінії і дужки, про котрі не можна було сказати, що вони природнього походження. Аріяна, трохи спішніше, ніж слід, скинула опалу хвою з поверхні і почала пальцями усувати перешкоду. Це виявилося нелегко, довелося знайти невелику гілку. Робота кипіла, а настрій згасав. Так, на камені щось було написано, тільки дівчина тепер виразно бачила, що не тільки не розуміє ні слова, а й навіть візуально не має уяви, якою мовою напис. Повністю звільнивши поверхню, критично оглянула результат. Тепер валун був схожий на вказівник. Єдиними зрозумілими знаками на ньому виявилися три стрілки, а вже під ними решта каракуль. Стрілки орієнтувалися за сторонами світу: південь, схід, захід. Дурниця якась. Кому спало на думку видовбувати вказівник у камені?

Аріяна роздратовано зітхнула. Нічого вона не дізналася, лише час втратила. Хоча... Якщо є цей «вказівник», значить, десь повинні бути ті, кому він призначався або хто його зробив. І не важливо, що виглядає він як доісторичних часів релікт. Тут обов’язково є люди, інакше й бути не може. А оскільки є люди, треба їх знайти.

Дівчина поглянула в небо, визначаючи розташування сонця, – вже добряче за полудень. Діяти необхідно негайно. Сірі хмари, що висіли над лісом, обіцяли опади не пізніше ночі. Не вистарчало ще опинитися наодинці в лісі під дощем.

– Якщо ми підемо на захід, день для нас буде довшим. Та й на камені є стрілка, напевно в тій стороні ми що-небудь та знайдемо.

Мимовільний супутник тихо зітхнув у сумці, ймовірно погоджуючись.

Не дивлячись на уявну певність, рішення далося непросто. Вона все сумнівалася, чи варто покидати місце прибуття, адже воно єдине незбагненним чином пов’язувало її з домівкою. Знову знайти галявину в незнайомому лісі навряд чи буде можливим. Та відсутність криївки, ніч і дощ нічого доброго не обіцяли.

Йти виявилося важко. Все навколо було якимось похмурим і, на превеликий жаль Аріяни, виглядало неторкнутим людською стопою. Трухляві пні та гнилі колоди повалених стовбурів зустрічалися дуже часто, значно утруднюючи ходу. Колючі чагарники ожини доводилося обходити, Аріяна постійно відхилялася від вибраного курсу. Неспокій з кожною хвилиною наростав – скоро почне темніти, адже у лісі завжди рано темніє. Вона тривожно поглядала, як зрадливе сонце опускається все нижче, продовжуючи сірі тіні. Ще трохи і сховається за темну завісу хмар остаточно. Мабуть, там, вдома, їх вже шукають. Може, все-таки варто було залишитися на місці? Гірше сумнівів немає нічого…

На щастя, досить швидко попереду стало світліти. Аріяна з щемливим відчуттям надії додала ходи. Чомусь гадалось, що головне вибратися із цього стародавнього темного лісу, в котрому почувала себе у пастці. За його межами точно знайдеться спосіб потрапити додому.

Але... Там ліс не закінчувався. Дівчина просто опинилася на краю великої галявини горбком. Ближче до лісу галявина поросла високими травами, ростом майже з Аріяну, а на верхівці її стояла хатинка. Так-так, саме хатинка. Аріяна бачила таку на картинці в книзі стародавніх казок, котру бабуся їй читала в дитинстві. А ще в історичних матеріалах археологічного табору.

Хатинка здавалася дуже старою: колоди потемніли, верхівка злегка покосилася. Під дахом висіли підв’язані пучки трав, прорубане віконечко приховане візерунчастими віконницями. На верху гострого даху завмер чорний ворон, несхвально поглядаючи на подорожніх. Навколо самої хатинки, коло самих стін, виднілася свіжовикопана земля, немов хтось намагався зробити підкоп по цілому периметру. Біля дальнього схилу проглядався дерев’яний колодязь, також скривлений від старості, прикрашений різьбою, що зображала химерних, страшненьких істот.

Хто ж може тут жити? Дівчина розгублено зупинилася, не знаючи, чи то йти далі, чи то краще спочатку поспостерігати. Цього разу обережність перемогла.

Було тихо. В хатинці або нікого не було, або там спали. А може, взагалі ніхто не жив, а вона сидить тут і чекає. Роздратовано поглядаючи на чорного птаха, що не зводив з неї очей-намистинок, Аріяна ніяк не могла звільнитися від нав’язливого враження, що ворон той самий. Нерви геть не годяться. А сонячний диск вже майже сховався. Потрібно щось робити. Не встигла Аріяна й подумати, як зліва, зовсім недалеко, почувся шурхіт кроків. Дівчина нагнулася ще нижче, приховуючись від відвідувача, і завмерла в очікуванні.

До хатинки наближався хлопець. З вигляду він був, мабуть, трохи старше її, худорлявий, високий, густе русяве волосся витіювато стирчало у всі боки, спадало на очі, надаючи несерйозного вигляду. Одягнений дивно, в сіру сорочку з вишивкою навколо горловини, стягнуту в талії розшитим поясом, і темні штани. За плечима – невеликий мішок. Він не кваплячись підійшов до входу, щось неголосно промовивши.

Від несподівано моторошного скрипу, що пролунав, тріску та ображеного воронячого каркання дівчина просто підскочила. Та й так і завмерла приголомшена. Хатинка якось неприродньо почала вивертатися із землі, розгойдуючись з боку в бік, тріскотячи і стукотячи відкритими віконницями. Грудки зсипалися з основи чорними глибами, щілина під нею все збільшувалася і… Підйомним механізмом виявилися двоє величезних пташиних ніг. У Аріяни навіть рот від здивування відкрився. Ноги тим часом трохи незграбно потоптались, тоді завмерли на хвильку – ліва, піднявшись, почухала праву.

Це – страхітливий сон! Від котрого неможливо прокинутись. Якийсь безглуздий, одурманюючий сон. Чи творіння архітектора-гумориста? Студента екстраординарного дизайну? А хатинка на ніжках, всередині котрої точно весь посуд порозбивався, врешті решт розвернулася задом на перед і так само незграбно опустилася. Знову настала тиша.

Хлопець, якось підозріло озирнувшись, ступив на дерев’яні сходинки. Все ще ошелешена Аріяна гарячково розмірковувала, що ж їй робити далі, коли роздратовано виявила Малюка вже на півдорозі до дивного туземця. Знову ті ж граблі!

– Стій!

Вона стривожено вискочила за Малюком, боячись, як би не трапилося непоправного – навряд чи хлопець знає про драконячу отруту.

Але цього разу дракончик її почув. Він уповільнив біг і зупинився. Хоча, можливо, його зупинила зовсім не Аріяна. Від одного погляду на незнайомця дівчина також різко зупинилася. Той спочатку абсолютно заворожено втулився на дракончика, потім перевів нерозуміючий погляд на неї. На його, як виявилось, злегка веснянкуватому обличчі проступало таке нескінченне здивування, ніби перед ним вогонь замерз.

– Здрастуй! – тихо промовила Аріяна хриплуватим від хвилювання голосом. – Я... Мне потрібна допомога... – і обірвалася. Почувала себе ніяково під цим поглядом. Таке враження, що дурницю бовкнула.

Обличчя хлопця стало ще більш здивованим, якщо таке взагалі можливе.

– Ти йшла за мною? – він замовк в замішанні. – Ти хто така?

В останній фразі з’явилися інші нотки. Неприязні. Але... Туземець розмовляв універсалом!

– Я не знаю, де я і як сюди потрапила. Мені потрібно до будь-яких засобів зв’язку...

– А ну забирайся звідсіля поки ціла! Тут не церемоняться з непрошеними гостями!

Із цими словами він, відкривши двері, зайшов до середини.

– Зачекай! Будь ласка! Зачекай!!!

Та двері вже зачинилися за ним, а хатинка, так само тріскотячи і хитаючись, виконала поворот у зворотньому напрямку.

Аріяна розгублено спостерігала за фантастичними маніпуляціями, не розуміючи, що відбувається. Адже вона просто попросила про допомогу. Хіба важко вказати шлях, якщо вже сам не хочеш допомогти? Просто вказати шлях?

Вона попрямувала вздовж стіни до входу, маючи твердий намір дізнатися дорогу. Ось і поворот за кут і...

Входу не було. Аріяна здивовано подивилася на стіну без вікон і дверей. Колодязя також не було. Це як? Адже вона сама бачила, як хатинка повернулася, отже, вхід має бути тут. Щось потерлося об її ногу, і вона мало не підскочила з переляку. Та це був всього-на-всього Малюк.

– Ти мене наздогнав? – задумливо сказала Аріяна, підняла його на руки і визирнула за ближній кут. Біля протилежного кінця виднівся колодязь... – Я з’їхала з глузду?

Вона, тепер вже повільно, стала просуватися вздовж стіни хатинки. Колодязь все наближався. Аріяна підійшла до кута, на мить їй здалось, що у неї запаморочилася голова, – і все повторилося. Колодязя не було, не було і дверей. Серце калатало шалено. Із сусідньої сосни знущально каркнув ворон.

Зробивши ще дві спроби на більшій відстані від хатинки, Аріяна змогла обійти її нормально тільки коло самої смуги лісу. Піти прямо – той самий ефект: запаморочення, зворотня сторона галявини. Ось і колодязь, ось і вхід. А дістатися до нього неможливо. Як же так?

Це все ненормально. Такого не буває. Та краще про це зараз не думати. Якщо думати про це зараз, то без психіатра не обійтися. Потрібно забиратися звідсіля, і якнайшвидше. Куди завгодно. Хоча б туди, звідки хлопець вийшов. Він же йшов звідкись? Не всі ж тут такі...

Вона, кинувши останній погляд на дивну хатинку, швидким кроком попрямувала до лісу. Стежки не було. Байдуже, просто буде йти прямо.

На ліс опускався вечір.

…До берега величезного лісового озера Аріяна вийшла, коли грозове небо, що тонуло у водному плесі, вже не пропускало жодного сонячного відблиску. Темрява навколо дихала, шелестіла, непомітно огортаючи обіймами страху. Дівчина на злегка тремтячих від пережитого хвилювання і втоми ногах підійшла до першого ліпшого дерева і присіла, притулившись до стовбура спиною. Вона вже шкодувала, що пішла від хатинки, нехай і такої божевільної. Підібрала під себе ноги і, притисши сумку з дракончиком до грудей, завмерла. До того ж стало значно холодніше. Сильний вітер пронизував темний ліс наскрізь, гнав небом чорні кошлаті хмари. З озера тягнуло сирістю і безнадією. Як? Як це могло статися? Чому однієї миті ти керуєш своїм життям, а іншої – геть втрачаєш контроль над ним? Чи якби будь-яка незначна подія того дня не сталася, вона б опинилася тут? Посеред невідомо де і невідомо як повернутися? Зрештою, яка тепер різниця? Від тисячі думок голова розколювалася. От би закрити очі та прокинутися вже вдома, в теплій постелі. Вдома, де так спокійно, тепло і затишно... Так надійно...

Почуття легкості, свободи, ейфорії повільно почало розливатися венами... І ніяких хатинок на курячих ніжках, дивних туземців, зачарованих колодязів... Нічого цього не стало... Все щезло... Так добре буває лише вдома... Вдома...

...Відчуття вихором увірвалися в свідомість та в реальний світ. Аріяна з невимовним жахом виявила, що борсається по шию в крижаній воді, відчайдушно намагаючись втриматися на поверхні. Та хтось, міцно обхопивши її, не давав можливості пливти. Час від часу її затягало вниз, під воду, вона захлиналася, із неймовірним зусиллям виринала, усвідомлюючи тільки одне – стихія перемагає її, паралізує тіло, сковує волю, поглинає повністю. Залишилася лише паніка. Народжена давньою фобією. Сили вичерпувались, опір слабшав. Її здолали, вона потоне… Раптом під ногами з’явилося дно. Дно! Викашлюючи воду, аж легені рвалися, зрозуміла, що з’явилася іскра надії на порятунок. Дівчина вперлася п’ятками в пісок, намагаючись пригальмувати, та з останніх сил кинулася відчайдушно дряпатися і вириватися. Крізь плескіт води та шум дерев до неї долинали зойки болю і люті нападника, але останні спроби звільнитися нічого вже не давали. Ще мить – Аріяна відчула, як її викинули на піщаний берег і... відпустили.

– Скажена кішка... – неголосно промовив голос справа.

Дівчина, тремтячи всім тілом від несамовитого холоду і переляку, повернула голову.

– Ти???

Той самий хлопець, з хатинки, весь мокрий і, судячи з виразу обличчя, неймовірно злий, викручував сорочку, стоячи поряд. – Яка нечисть мене потягла тебе рятувати? Мало під воду не затягнула. Жодних русалок не треба... А дряпаєшся...

Приступ паніки відступав, Аріяна відчула полегшення. Хоча б якесь знайоме обличчя в цій веремії. От тільки… Хто нападав? Що взагалі тут трапилося?

На пісок почали падати перші дощові краплини, та вона їх не помічала.

– Ось, візьми консентію. Пережуй, повільно, як можна довше не ковтай.

Хлопець простягнув їй на долоні щось темне, і незрозуміле, схоже на скручений сухий листок. Аріяна машинально взяла, але їсти не стала. Гострий погляд світлих очей заворожував – не відірватися.

– Що це? – злегка стукочучи від холоду зубами, спитала вона.

– Хочеш, щоб русалки все ж втопили тебе, – як хочеш.

Аріяна подумала, що не відомо ще, хто тут більше божевільний, та все ж спитала:

– Що сталось? Я нічого не розумію...

– Навіть мала дитина знає, що до Озера Русалок підходити неможна – зачарують та втоплять! Не знаю, звідки ти і що в тебе за проблеми, – він багатозначно постукав по чолі пальцем, – але я б на твоєму місці пожував консентію і забирався звідси, поки русалки не заманили тебе в воду знову.

Він натягнув сорочку, витер дощові краплі з обличчя і зібрався йти. А статура у нього, виявляється, як у хорошого спортсмена. Напевно гарний плавець.

– Стій!

І тут почалося. Тепер не краплі, а струмені дощу полилися з неба, просто як на зло! Аріяна розгублено спостерігала за фігурою хлопця, що розчинялася в темноті, її єдиною надією...