Текст книги "Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо."

Автор книги: Вильям Лигостов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

– Шановні добродії і добродійки, сьогодні ми після довгої перерви поновлюємо внутрішні передачі. Починаємо цикл репортажів з мітингів і диспутів, що передують референдуму. Телекамери нашої програми в Клубі космонавтів. За одну-дві хвилини репортаж з мітингу, ініціатором якого є Асоціація космонавтів.

Ген не виявляв жодних ознак зацікавленості, навпаки, видно було з усього, що йому байдужки. Він поглядав то на Па, то на вогники спіральки, то ганявся соломинкою за прозорим кубиком льоду в келисі. Тільки чемність стримувала його від скептичних зауважень. Ковзнув поглядом по натовпу, що з’явився на екрані, механічно прочитав гасла, транспаранти над головами людей. “Ми – діти планети Земля”, “Дорогу – в космос!”, “Руку дружби

– землянам!”, “Геть завісу маскування!” Яка нісенітниця! Можна подумати, ніби космос звільнить їх від усіх питань і проблем! Їх буде ще більше, вони наростатимуть нестримною лавиною.

Об’єктив телекамери зупинився на високій трибуни На неї вибрався середнього зросту молодик в окулярах. Голова Асоціації. Він опустив мікрофон нижче, відкашлявся.

– Добродії і добродійки! Асоціація космонавтів, на жаль, точніше було б іменувати її Асоціацією колишніх космонавтів… Так от, Асоціація уповноважила мене заявити: всі ми, всі, крім одного подружжя, висловлюємося за контакт з потойбічним світом. – Ген тільки похитав головою – всі! Аж чотири сім’ї! Ото громада! – З вашої люб’язної згоди надаю слово ветерану космонавтики капітану Тау.

– Гляньте, я ніколи не бачила його в цьому одязі, – аж підскочила в кріслі Па.

Справді, Тау цього разу відмовився від шортів і блузи. На ньому виблискував сріблом комбінезон пілота-космонавта, помережаний червоними блискавками-застібками, на грудях сяяли відзнаки за польоти.

Тау зняв з голови шолом, провів долонею по сивому шорсткому волоссю, перечекав, поки вляжуться вигуки захоплення, поки стихнуть оплески.

– Багато років пролежав цей костюм без вжитку, – почав він. – Даруйте, любі добродії і добродійки, я не хотів влаштовувати тут маскарад. Я просто хочу нагадати вам ті часи, коли ми штурмували безмежні простори Всесвіту, коли ви з нетерпінням чекали від нас звістки, чекали нашого повернення. Це був славний час. Ми розсовували межі своїх горизонтів, ми викрешували нові здогадки, ідеї… Останнім часом я відійшов від громадського життя. Але мушу виступати сьогодні перед вами, і на це є вагомі причини. Мою відмову від чергової регенерації дехто витлумачив досить оригінально. Як ви знаєте, доктор Ген заявив на вченій раді Біоцентру, що регенерація взагалі безглузда і непотрібна. У нього, на жаль, знайшлися однодумці. Признаюсь щиро, я не вирушив би до туманності Андромеди, якби знав, що при поверненні не застану ні рідних, ні знайомих, не знайду нікого, з ким би знайшов спільну мову. І регенерація, і біотека безглузді, якщо топтатися на невеличкому п’ятачку, топтатися на місці.

– Я відвідав немало планет. Планет, розжарених до пекельної температури, і холодних, вкритих льодом, вкутаних товстим шаром смертоносних газів. Планет, де флора і фауна буяє фантастично, казково, і планет змертвілих. Ви переглянете сьогодні наші старі кінострічки. Багато чудес у Всесвіті, та нині мушу сказати одне: у Всесвіті нема планети, прекраснішої, ніж планета Земля. І рано чи пізно настане на ній час братерства. Але не можна сидіти склавши руки і чекати, поки ця година настане. Ганебно це і небезпечно. Я закликаю до активних пошуків контактування, треба використовувати будь-яку можливість. Я вірю: ельдорадці висловляться “за”. І я з радістю змінив би тоді своє рішення щодо регенерації. Я за безсмертя, за безсмертя, якого вимагають безмежні простори Всесвіту, масштаби майбутніх діянь.

Останні слова Т ау присутні зустріли схвальними вигуками і довго не могли вгамуватися.

– То ви проголосуєте проти? – запитала Па.

– Не знаю. Мені байдужки.

– А я часто вмикаюся до “Телестара”. Це, по-моєму, цікаво. Скільки там людей – білих, чорних, жовтих. Ну, різних-різних! Я хотіла б зустрітися з ними. Париж, Нью-Йорк, Москва… Гори і моря, річки, пустелі,

– Бачите, Па… Ну, зустрінуся я з тамтешніми колегами біологами… Мені буде нецікаво слухати ази. Дуже сумнівно, щоб їм цікаво було брати готовеньким усе те, що здобули ми. Подарунки не завжди приємно приймати, та ще такі. А наш історичний досвід нічим не допоможе їм. Нам завжди були притаманні внутрішні протиріччя, але ж наша цивілізація не знала поділу на ворогуючі табори.

– Але ж, докторе, хіба треба зустрічатися обов’язково з метою? Ну, аби щось взяти чи віддати? От зі мною ж ви зустрілися, а я, певно, мало чим відрізняюся від своїх потойбічних ровесниць.

– Ви дівчина, Па.

Па засмутилася, замовкла. Згодом видихнула:

– Ви сказали правду, докторе. Я вас не цікавлю як людина. Куди вже там зацікавити вас! Та якщо ви вже маєте мене лише за дівчисько і все ж віддаєте мені цілий вечір своєї уваги, то будьте до кінця логічні. Там, за завісою, теж чимало дівчат. І кращих за мене. Хоча б на такому рівні зустрітися вам з ними…

– Ну, що ви, Па, ви мене не так зрозуміли. І що ж це – збиралися мене розвеселити, а, виходить, самі сумуєте? Я з задоволенням ще потанцював би.

Та ні розмова, ні танці не клеїлися. Вимкнули програвач і телевізор. Золота доріжка тьмяно виблискувала під ногами. Вони мовчки дійшли до спіральки.

7. МАНДРІВНИКИ – В РАЙОНІ ЕЛЬДОРАДО.

НЕСПОДІВАНИЙ КОНКУРЕНТ

Ранок 29 жовтня 1966 року. Човен заготівників, бурунячи ліниві хвилі Атлантики, іде, неухильно витримуючи західний курс. Мотор висмоктує з бачка залишки солярки. Але вітрило довелося демонтувати – на аргонавтах

свіжовипрані тільники. Панько Федорович одягнув штани, пошиті Купчиком з байкової ковдри. Вставні щелепи юнги надраєні до блиску. Він то зиркає на компас, то заглядає в карту. Галасун, чисто виголений, стрункий мов кримський кипарис (планктон зробив свою справу!), тримається лівою рукою за щоглу, час від часу прикладає до очей цейсівський бінокль. Кашкет з крабом хвацько збитий на потилицю. Кацо вибрикує поперед човна.

– Тихий хід! – командує капітан.

– Єсть тихий хід! – відповідає юнга і збавляє газ.

– Зовсім малий! – скрикує капітан. Попереду суцільні рифи. Вода нуртує поміж них, піниться, шкварчить, мов олія на розжареній пательні. Кацо відстав. – Глуши! Ти чуєш команду? Глуши!

Юнга чує, але не так просто заглушити Л-6. Купчик геть збавив газ, потому позривав з свічок дроти від магнето. Мотор кахикнув востаннє і вмовк.

Невідомо було, як це човен не наразився на гострі скелясті уламки, рифи, якими так і шкірився океан. Добре, якщо гвинт уцілів, а як полетів?

– Куди ти правиш? Тобі не повилазило?!

– Товаришу капітан, я йшов точно по курсу, – запитайте у Кацо… Саме тут має бути Ельдорадо.

– Ельдорадо! Дуля з маком, а не Ельдорадо. Ось як трахне зараз об каменюки – і кісточок не позбираєш. Не балакай лишнього! Весло, весло бери мерщій! Ну!

Галасун і Купчик, орудуючи веслами, самовіддано рятували човен від, здавалося, неминучої загибелі. Незбагненний страх і передчуття біди стисли серця мореплавців. Місце було таке гибле, що обом кортіло швидше повернути назад, але кожному не хотілося першому висловити це бажання. Купчик пошукав очима Кацо і мало не зомлів. Він ще й ще протер очі, але нічого не міг второпати. Кацо ніби й не помічав гострих скелястих уламків. Ніби їх і не було. Ось пірнув собі отак у скелю, пронизав її і живісінький вискочив з іншого боку. Прошив пузом гострий риф і поплив далі… Що за нечиста сила?! Ач куди завів, перевертень імперіалістичний!

...У цей час Семирозум стояв на березі з радіотелефоном в руці. Набрав тризначний номер:

– Добродію Енц! Доповідайте. Про що вони говорять?

– Добродію Семирозум! Переважно висловлюються… розумієте, ці слова не піддаються перекладу. У нашому лексиконі нема відповідників.

– Ясно. А про Ельдорадо згадують?

– Т ак, вперемішку з нецензурними словами. І, здається, збираються повертати назад.

– Продовжуйте слухати їх. Чекайте мого виклику. – Семирозум набрав інший номер і мовив: – Комплекс маскувального поля? Алло! Алло!

– Так, слухаю вас, добродію Семирозум, – відгукнувся далекий голос.

– Яка обстановка? Доповідайте.

– В радіусі тридцяти кілометрів нема нічого, – ні суден, ні літаків.

На чолі у Семирозума виступили крапельки поту. Він глянув на бухту, де смикалося у човні двоє, на членів Комісії, які запитальними очима вп’ялися в нього, на пляж, густо всіяний ельдорадцями, як маковим зерном. Набрав у груди повітря і:

– Комплекс маскувального поля! Комплекс! Слухайте мене!

– Слухаю, добродію Семирозум.

– Воля Ради десятьох, воля всіх ельдорадців – вимкнути поле маскування!

– Вимикаємо!

Вогненними зміюками зблиснули в чистому небі блискавиці. Хтось ухопив ручищами довжелезний лист бляхи, миттю роздер його навпіл, підфутболив бляху кованим чоботом – затріщало, загриміло, загуркотіло і… стихло раптом. І встала над бухтою семицвітна веселка.

Мандрівники заклякли з роззявленими ротами, з веслами в руках. Озирнулися навколо – рифів, камінюччя як і не було. Чиста, прозора вода. Глибочінь.

– Ельдорадо! – заволав Галасун, глянувши на берег.

– Ельдорадо… – прошепотів Купчик і тут же вхопився за голову.

На дно човна з грюкотом посипалися золоті самородки. Човен прибило хвилею якраз під естакаду, з якої транспортери, що тяглися від збагачувальної фабрики, зсипали золото в море.

– До берега! До берега – хутчій! – долинула команда з натовпу, посилена мегафоном.

Тільки тепер Галасун отямився трохи. Але він ніяк не міг одірвати очей від натовпу, над яким біліли величезні транспаранти: “Палкий привіт відважним мореплавцям!”, “Ласкаво просимо на Ельдорадо!” Купчик підняв з дна човна величенький самородок:

– Золото! Золото, товаришу капітан!

– До берега! Просимо до берега! – знову повторив мегафон. – Хутчій! Хутчій!

До берега було метрів триста, можна було дійти і на веслах, але Галасун гарикнув:

– Завести мотор! Повний вперед! – Він, цілком природно, хотів пристати до землі обітованої з шиком. – Та викинь ти цю грудку. Мотор! Мотор!

Купчик сунув самородок в кишеню білих парусинових штанів і кинувся до мотора. Розперезався, намотав пасок на маховик, смикнув раз, вдруге, втретє…

...Радіотелефон настирливо загув.

– Семирозум слухає.

– Доповідає комплекс, доповідає комплекс! – скоромовкою посипалися слова. – 3 півночі наближається літальний апарат. Літальний апарат! Відстань – 20 кіло… 19 кілометрів. Накажете ввімкнути поле? Переходжу на прийом.

Семирозум завмер в нерішучості. Оце катавасія! Що за апарат? А ці… що ж вони порпаються так довго?

– Зачекайте! Чекайте мого розпорядження. Зрозуміли?

– Зрозумів. Відстань до апарата 18,5 кілометра…

– На весла! Сідай на весла! – наказав Галасун.

– Апарат типу вертоліт над колишнім космодромом! – доповіли Семирозуму з комплексу за п’ятнадцять хвилин.

Він витер носовичком лоба, глянув на човен. От-от пристане.

– Відновлюйте поле, – розпорядився Семирозум і сунув радіотелефон в кишеню.

Човен заскреготав днищем по самородках. Галасун поправив кашкета на голові, обійшов, тримаючись за поручні, будку і зіскочив на пісок. Слідом за ним зійшов на берег і юнга. З натовпу до них попростувало четверо – Семирозум, Геродотіус, Тау, Ізоль-Гол. Семирозум легенько вклонився мандрівникам, мовив:

– З благополучним прибуттям на острів Ельдорадо, вельмишановні добродії! Хорошого вам настрою!

– Галасун Пантелеймон Федорович, – дмучись, для поважності, відрекомендувався капітан.

З животом він почував себе певніше. Тепер йому якось бракувало потрібної ваги.

– Купчик Семен Михайлович, – визирнув з-за спини капітана юнга і поправив на плечі ремінець фотоапарата,

Галасун пом’явся і поліз в задню кишеню байкових штанів за паспортом, але в цю мить оркестр гримнув марш,

а з натовпу на прибулих посипалися квіти. Четверо ельдорадців плескали дружньо мореходів по плечах, тулилися лобами до їхніх лобів. Коли ажіотаж трохи влігся, Галасун досить суворим тоном запитав:

– Скажіть, хто у вас тут старший? Семирозум здвигнув плечима:

– Найстарший серед нас ось цей добродій.

Галасун недовірливо зміряв поглядом Тау. Семирозум перехопив той погляд і додав:

– Старший за віком. А всі ми – члени Комісії.

Останнє слово неприємно різонуло слух аргонавтів.

Купчик знову заховався за спину капітана, а в Панька Федоровича нервово затіпалася ліва щока – слово “комісія” завжди викликало в нього неприємні асоціації. Тепер він таки витяг з кишені потріпаний, просякнутий морською сіллю паспорт. Без документів з комісією не порозумієшся,

– Ось! Все в порядку. Безсрочний, прописка київська, постійна!

– Дуже добре, добродію, дуже добре, – відвів Семирозум руку з паспортом, – гостям насамперед необхідно перепочити з дороги. Розступіться, дайте дорогу. Ходімо, шановні добродії, ходімо!

Тієї миті, коли човен врізався носом в пісок бухти Дельфінів, а якщо вже казати точно, о 10-й годині за місцевим часом, вертоліт з номером СХ-2104-Т торкнувся колесами плит колишнього ельдорадського космодрому. Спочатку пілот нічого не міг розгледіти путньо і чекав, поки вляжеться пил, звихрений лопастями гвинта. Потому він зсунув на високого лоба захисні окуляри. Йому можна було б дати не більше сорока років. Засмагла шкіра туго обтягувала опуклий лоб, випнуті вилиці, а очі з-під густих брів світилися молодо і зірко. Та уважніше придивившись, можна було б помітити: шкіра, хоч і балувана регулярним масажем, вже взялася брижами попід очима і побіля уст, а коротко острижене шорстке волосся на голові, квадратиенька борідка і брови пофарбовані в чорний колір, аби приховати сивину. Насправді пілоту нещодавно сповнилося шістдесят. Він з подивом розглядав дивовижної форми ракети на космодромі – ті стоять сторчма, а ті лежать. Ген по краях злітного майданчика тягнуться складські приміщення, височать установки, дуже схожі на радари.

– Хо-хо! Ми, здається, потрапили на військову базу. Тільки досить дивно – жодної живої душі! І ця тиша… Щось надто вже засекречена і законспірована. Ти тільки глянь, Лі!

Супутниця пілота, гарненька шатенка з кирпатеньким носом і м’яким волоссям, що вільно спадало на оголені плечі, вдавано по-дитячому кліпнула довгими віями, байдуже повела очима.

– Що? Нас чекають якісь формальності? Т ак, Стенлі?

– О Ліліан! Відколи ти зі мною, не можеш скаржитися на формальності і незручності. І ніколи не будеш скаржитися. Це кажу тобі я, Стенлі Хар. А моє слово щось та важить на цій планеті! Цікаво все-таки, куди ми потрапили. Не зовсім до вподоби це безлюддя, ця тиша. Може, нам, нарешті, поталанило знайти куточок, де взагалі нікого нема. Це було б взагалі непогано, але… Вийдемо?

Ліліан здвигнула плечима – як хочеш, мовляв. Стенлі спустив на плити легкі сходинки. Він зиркнув на плити і тут же миттю скотився по сходинках вниз.

Ліліан стояла у відчинених дверцятах, вередливо надувши губи.

– Стенлі, подай же руку…

Супутник схилився навпочіпки над плитою, дряпаючи її кінчиком ключа. Він задер голову, але ніби й не помітив Ліліан – її обличчя, її міні-спіднички, з-під якої визирали інтимні предмети жіночого туалету.

– Хо-хо! Хо-хо, Лілі! У цих плитах, клянуся всім своїм капіталом, не менше п’ятдесяти відсотків золота. Чистого золота!

– Сте-е-нлі! Ти ж сам присягався ні слова про золото і взагалі про справи!

– Але ж згодься, голубонько, не щодня випадає сідати на отакий космодром, викладений отакенними напівзолотими плитами. – Він знову дряпнув ключем плиту, обійшов навколо вертольота і тільки після цього звів супутницю вниз. – Тобі не видається усе це надто загадковим? Ніякої охорони… – Він раптом згадав про щось і

прожогом кинувся у вертоліт. Незабаром показався в дверцятах з картою в руках: – Лілі! На карті тут має бути океан, вода…

– До речі, любий, ти вчасно згадав про воду. Я хотіла б випити чого-небудь прохолодного. І взагалі – ми довго будемо пектися на сонці?

Стенлі повів очима навколо – від лісу до них простував якийсь чоловік. Вони рушили йому назустріч. То був Тукан. Він довго намагався зрозуміти прибулих, але втямив тільки одне: його звуть Стенлі Хар, її – Ліліан Коко. Імена і прізвища ці не справили на Тукана жодного враження, чим неабияк були вражені і Хар, і Коко. Їм нічого іншого не лишалося робити, як рушити слідом за Туканом до садиби. Там Ліліан і Стенлі з задоволенням прийняли душ і оцінили майстерність дружини Тукана в приготуванні коктейлів. Тукан тим часом повідомив Семирозуму по радіотелефону все, що йому вдалося з’ясувати, – тобто імена і прізвища нежданих гостей.

...Семирозум побажав аргонавтам міцного сну і запевнив: їх потурбують не раніше, ніж за 8-10 годин. Після чудового сніданку заготівників таки добряче розморило. Та заснути не могли. Хоч квартира мала дві спальні, два кабінети, кухню, вітальню, інші служби, Панько Федорович і Семен Михайлович трималися разом. Вони то вгинали кулаками м’яку тахту, пробуючи визначити, з якого матеріалу вона зроблена, то прилипали лобами до прозорих стінок, зачудовані феєричними зблисками водоростей. Купчик безперервно клацав вставними щелепами, пробуючи “на зуб” одвірки, дверні ручки, ніжки столів і стелажів.

– Золото! Золото, товаришу капітан! Ось тут не менше п’ятдесяти відсотків, в одвірках – 30–40, а оця штуковина, щоб мене грім побив, щоб я Рози більше ніколи не побачив, їй-богу, тут шість дев’яток!

Галасун намагався триматися поважно, не висловлював особливого захоплення.

– Не балакай лишнього! Що за дев’ятки? Гляди мені, а то ще з глузду з’їдеш!

Купчик прицмокнув язиком і з досадою поморщився:

– Ну, як ви не розумієте? Шість дев’яток – проба. 999, 999. Це означає, що на одну тонну золота (ви розумієте?!) припадає всього-на-всього один грам сторонніх домішок. Екстра-клас!

Галасун взяв із столу невеличку статуетку, що зображала дельфіна в стрибку, скептично покрутив її в руках:

– А де ж ті дев’ятки? Не бачу. Натурально, не бачу.

– Ат! – з досадою махнув рукою Купчик. – Гляньте – сонце світиться! І ось цей узор, наче легкий морозець на шибці. Хоч убийте мене – 999, 999! Обережніше! Бачите ж, яке м’яке, від нігтя слід лишається.

– Слухай, Семйон, а звідки ти усе це знаєш?

– Ах, товаришу капітан, товаришу капітан, – похитав головою Купчик, – через ці руки, – він з жалем глянув на свої руки, роз’їдені морською сіллю, в подряпинах, синяках, – через ці руки пройшло немало і золота, і срібла, і брильянтів. Я ж замолоду на ювелірному ділі спеціалізувався, оцінювачем при торгсіні робив. На моїх очах не один товариш погорів. І мені допром не раз пахло. Вредна це робота, цінні метали самі до рук липнуть. Покинув. Кому охота допрівських блощиць годувати.

– Раціо! Раціо, Семйон! Лічно я на ці золоті горн теж, натурально, плював. Так воно й мусить бути, якщо це Ельдорадо. І населення тут наче нічого. Люди як люди. Тіко якісь вони неорганізовані, безотвєтствені! Чого це й глянути не захотіли на наші паспорти? Ну, ті молоді – ясно, а дід? Я йому даю ясно понять: візьміть на прописку, бо ми ж пробудемо тут, натурально, більше трьох днів. А він лупає очима, наче з місяця звалився. Може, вони нас і трьох днів не протримають, випруть? Га? А може, їм наша київська прописка не до шмиги? Так я лічно должен сказать, що це все-таки не якась там, а київська! Постійна київська! Комісія називається!

...О неоціненна київська прописка! Не можу не розділити гордість Панька Федоровича. Не можу не повідомити – я теж прописаний у нашому прекрасному Києві. Постійно. Назавжди,

І якби я опинився на місці Панька Федоровича Галасуна, я, безумовно, з такою ж гордістю простягнув би Семирозуму свій пашпорт.

Поки я тут просторікував, аргонавти добре вивчили квартиру і, боячись розлучитися, лягли валетом на одну тахту.

Панько Федорович, як капітан, поклав голову на валик. Семен Михайлович, як юнга, мусив підкласти під голову кулак. Але Галасун мало що виграв, бо мусив нюхати ноги Семена Михайловича, а ті ноги, прошу вибачити за вульгарне, але необхідне документальне уточнення, мали здатність потіти, і тому Семена Михайловича сон здолав, набагато швидше. Так що Панько Федорович ще носом крутив, а юнзі вже видівся перший сон, сон на новому місці…

Ніби іде він Хрещатиком, молодий, при повнім здоров’ї, при гарнім настрої. Глип – аж на розі колишньої-Прорізної і Хрещатика, де зараз “Книги”, фїрмений ювелірний магазин. Вивіска над дверима брильянтами виблискує величезна-величезна: “Ельдорадо”. Відчиняє інкрустовані самоцвітами двері, заходить, а касирка хоп і підвелася назустріч йому: “Добридень, товаришу директор”. Придивився, аж це його Роза. А він її ніби й не пізнав, поважно посунув уздовж скляних прилавків, уздовж прозорих шаф, геть забитих золотими обручками, сережками, кліпсами, медальйонами, плахтами, поясочками, браслетами… А продавщиці – одна в одну, як намальовані – голівками йому кив-кив, очицями хитрющими морг-морг, віями звабливими кліп-кліп. А він ніби й не помічає того, павичем поважним пливе до великих-великих дверей, оббитих золотом проби 999, 999. А на дверях табличка строга, чорна і сріблом напис “Директор тов. Купчик С. М.”. Двері ті самі відчиняються перед ним, а в кабінеті стіл з червоного дерева, крісло пишне, а на маленькому столику – десять золотих телефонів. І всі дзеленчать. Він, не поспішаючи, знімає почергово трубку за трубкою і відповідає суворим голосом:

– Не можу, не можу. Закон є закон! Беріть обручку чи щось інше по державній ціні – і робіть з неї хоч зуб, хоч коронку… Ні-ні, такі операції не практикуються…

– Ну, то й що з того, що ельдорадське, дешеве? Закон є закон. Не морочте мені голову!

– Подзвоніть післязавтра!

– Подарунок ювіляру з дарчим написом? По розрахунку? Ні! Ах, розумію, комусь видали одноразову допомогу-значить, готівкою? Будьте ласкаві, заходьте хоч зараз!

– Не можу, кажу. Мені й на волі непогано живеться. Да! Я людина державна, мені доручили найбільший у Союзі фірмений ювелірний магазин, у мене зарплата солідна – і не тіпайте мені мої дорогоцінні нерви. Все!

– Алло! Це ти, пупсик? Заходь, заходь, аякже!

І раптом увалюється до кабінету не “пупсик”, а широкоплечий товариш у формі морського офіцера. Урочисто віддає честь Купчику і пропонує: “А тепер прошу на нашу посудину!” На яку таку посудину? І чого? Якось неприємно тенькає серце і… сон обривається загадково, похмуро.

Кінчився Купчиків сон, а сон Галасуна тільки почався. Але облишимо сни. Не до них. Треба ж чим скоріше розібратися в набагато важливішій справі. Повернемося до тієї парочки, що приземлилася на колишньому ельдорадському космодромі. Що воно за парочка загадкова? Мене й самого розбирає цікавість, нетерплячка. А тому виявимо маленьку нескромність і зазирнемо в службовий кабінет добродія Семирозума. Голова Комісії по зустрічі представників потойбічного світу так і не встиг пообідати, хоча вже минула третя година дня. Заздалегідь розроблений до найменших подробиць план зустрічі не витримав першого ж випробування дійсністю. Поява цих двох на вертольоті геть переплутала карти. У кабінеті Семирозума сиділи Геродотіус, Ізоль-Гол і Тау. Час від часу заходили чи дзвонили експерти, радники, кожен ельдорадець пропонував свої послуги. Але від того членам Комісії не було легше. Перші враження від аргонавтів не викликали у членів Комісії особливого ентузіазму. Тау, щоправда, був зладований оптимістично і запевняв, що все йде якнайкраще і взагалі наївно було б чекати від випадкового контакту якихось особливих наслідків.

Семирозум через кожні п’ять хвилин дзвонив Енцу, перепитуючи, чд не готові дані на Стенлі Хара і Ліліан Коко. Нарешті Енц подзвонив сам і з радістю повідомив:

– З цими набагато простіше. Біографії готові. Вмикаю лінію, читайте.

На невеличкому столику в кутку кабінету застукотів тієї ж миті радіотелетайп. Семирозум нетерпляче обривав кусень широкої стрічки за куснем, читав і передавав прочитане колегам. Апарат вистукував:

“Стенлі Хар. Рік народження 2904 (1904 за потойбічним літочисленням), американець. У 2923 році прийняв у спадок від батька компанію з капіталом в 17 мільйонів доларів. “Хартул” випускала обладнання для нафтової промисловості, мала патент на бур для твердих грунтів. Цей бур винайшов Хар-старший, котрий емігрував до Америки в другій половині минулого століття. Хар-молодший виявив неабияку спритність в примноженні капіталу. Головним його суперником у сфері виготовлення обладнання для нафтової промисловості була “Крамер роллер біт компані”, підконтрольна Фостеру Крамеру. Жорстока і довга боротьба між фірмами скінчилася тим, що Стенлі Хар у вирішальний момент одружився на доньці Фостера Крамера, який уже дихав на ладан. Завдяки такому дотепному стратегічному маневру Стенлі Хар монополізував виробництво всього обладнання, що йде на потреби нафтової промисловості капіталістичного сектору потойбічного світу.

Нерухоме майно в Арізоні і Каліфорнії, машинобудівні заводи, фабрики харчової промисловості, уранові підприємства… Важко перелічити всі галузі, куди б не простягнув свої пазурі Стенлі Хар. Зокрема, він має чималі бариші в галузі кінопромисловості: “Хар пічкерс інкорпорейтед” має шість студій в Голлівуді і 132 кінотеатри на всьому терені США. На студіях Хара випускаються фільми переважно на теми насилля і сексу. Ось назви деяких з них – “Одна ніч під ліжком у Іветти”, “Удвох в зіпсованому ліфті”, “Бюро інтимних послуг”, “Тримай її міцно за спідничку”, “13 убивств і 7 зґвалтувань протягом двох годин”, “Любов напрокат”. Хар сам частенько буває на зйомках і дає поради режисерам і особливо костюмерам. Так, зокрема, він автор надлегкого купального жіночого костюма, який можна сховати у вусі і який важить 4,5 грама.

Хар захоплюється також літакобудуванням. Під час другої світової потойбічної війни на підприємствах Хара конструктори створили велетенський літаючий човен вагою 200 тонн. Не гребував Хар ремонтом і перепродажем за спекулятивними цінами збитих під час війни літаків. У нього працюють три генерал-лейтенанти і колишній морський міністр. Вони й забезпечують Хара, його “Хар ейркрафт” замовленнями Пентагону. Хар добряче нагрів руки на війні в Кореї, а тепер – на війні у В’єтнамі. Він поставляє військовим відомствам ракети класу “повітря-повітря”, лазерно-радарні системи, обладнання для супутників-шпигунів, вузли термоядерних реакторів, різноманітну електронну апаратуру. Його послугами користується і військовий блок НАТО.

Зі своєї безмежної “імперії” Хар щоденно видоює близько 200 тисяч доларів чистого прибутку, а все його особисте майно оцінюється в півтора мільярда доларів.

Хара ніколи не можна застати в його офіційній резиденції в Техасі, майже не з’являється він у вищому світі, ухиляється від телебачення, репортерів. Тому його частенько називають Хар-Привид, По всіх країнах капіталістичного сектору розкидані його напівнелегальні садиби, особняки, звідки Хар і керує своєю “імперією”.

Не палить, інколи вживає легкі коктейлі, ром з содовою, полюбляє рибу та інші легкі страви. Незважаючи на похилий вік, хвацько водить авто і не менш хвацько пілотує вертоліт.

Після загадкової смерті першої дружини Хара частенько бачили у товаристві гарненьких дівчаток і блискучих дам. Як твердить агентство Рейтер, Хар наприкінці минулого місяця одружився з Ліліан Коко і вирушив у весільну подорож в невідомому напрямку”.

Не встигли члени Комісії як слід переварити першу стрічку, як апарат почав випльовувати другу, на щастя, значно коротшу:

“Ліліан Коко. Рік народження 2938 (1938 за літосчисленням потойбічного світу), національність невідома, чи то француженка, чи то італо-іспанка з арабськими домішками. Відома кіноактриса і секс-бомба № 1 Європейського континенту. Знімалася в двох серйозних фільмах і в безлічі фривольних кінокомедій з широким використанням стриптизу. На екранах з’явилася тринадцять років тому. Її підібрав у провінційній глуші відомий європейський продюсер Жан Хап-Лап. Шістдесятирічний вовк кінопромисловості розгледів у непоказному замурзаному дівчиську майбутню кінозірку. Він навчив її гарних манер, правильної вимови, одягатися зі смаком. В роботі Коко все ж покладається переважно на свій фізіологічний комплекс. Ще в процесі виховання Ліліан зареєструвала перший шлюб зі своїм учителем. Потім вона була одружена з відомим кіноактором Робертіно Фіфі. Після того як розвелася з третім чоловіком, західнонімецьким мільйонером Гуго Стіссеном, заявила, що розчарувалася назавжди в чоловіках і надалі буде жити самотньо. Як передає агентство франс Прес, наприкінці минулого місяця Ліліан Коко нагло закохалася в американського мільярдера Стенлі Хара і вирушила з ним у весільну подорож на Азорські острови. Перед від’їздом вона заявила репортерам: “Я помилялася… Стенлі Хар – це якраз те, про що я довго мріяла. Я безмежно щаслива. Чи повернуся до роботи в кіно? Безумовно!”

Члени Комісії мали тепер досить точну інформацію про Хара і Коко, та далеко не все з’ясувалося. Як приймати представників потойбічного світу? Як знайомитися з ними? Порізно чи разом? Після короткої суперечки порішили: оскільки і в потойбічному світі представники різних систем, хоч і зі скрипом, мирно співіснують, то й тут якось мають ужитися, не перегризуться. Перший громадський прийом прибулих у Форумі було призначено на 12 годину 30 жовтня.

Панько Федорович прокинувся. Смачно позїтхнув, з хрускотом випростав ноги, потягнувся, розплющив очі. Довго лупав ними, поки прийшов до пам’яті, пригадав, де перебуває. Ще й ще огледівся, помацав на собі шорти, блузу. Нічого, матер’яльчик непоганий. Штаненята, правда, надто коротенькі, стиляжні, можна сказати, але дарованому коню в зуби не заглядають. Панько Федорович всунув ноги в м’які пантофлі, вийшов до туалетної. Потому довго стояв перед прозорою стіною, розглядаючи рибки, водорості, освітлені на добрих метрів сто від стінки. Робити було нічого, смикнув за ногу Купчика.

– Роза, не балуйся… – сонно промимрив Семен Михайлович.

– Я тобі дам Розу! Ану, вставай, розлігся, як на курорті. – Галасун енергійно поторгав Купчика за плече.

Той підвівся, сів, пошкріб п’ ятірнею груди. Мрійливо закотив очі.

– Ой, який мені сон приснився, товаришу капітан! Ніби іду я Хрещатиком…

– Но-но, Семйон! – обірвав його Галасун. – Не балакай лишнього! Мені теж хороший сон випав. Номенклатурний! М-да! Але сни вдома будемо розказувати. А тепер, натурально скликаю збори. Будемо засідати удвох, позаяк вдалі від родіни мені немає більше з ким. Товариші, є пропозиція обрати президію в складі одного чоловіка. Персонально – я. Раціо? Раціо! На порядку денному моя доповідь. “Про сучасний стан експедиції “Заготзолото” і наші невідкладні завдання”. Регламент будемо встановлювати?