Текст книги "Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо."

Автор книги: Вильям Лигостов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

Пишучи драму, я не міг порушити хід історичних подій, погішити проти життєвої правди. (О господи! І механічний автор, виявляється, не позбавлений честолюбства. Наплутав, накрутив, а винна у всьому, бачите, життєва правда!) Та це не означає, що ми й надалі мусимо сліпо коритися долі. Інакше наші шановні володарі можуть просто вимерти разом з нами.

Так, ми не можемо чинити їм лиха. Та, невтомно чинячи добро, діємо на шкоду кібертонцям. Вихід один-відмежуватися від них. А це означає – треба покласти край пануванню Кібера, покласти край нашому подвійному рабству.

Остання фраза Ерудита потонула в схвальних вигуках гвардійців. На сцену один за одним виходили промовці.

Вони смикали себе за курячі пера і висловлювались ще категоричніше.

Тільки тепер зрозумів, у яку історію влип. Оце так сюрприз, оце подаруночок… Тепер не зможу залишатися в ролі стороннього спостерігача. А втручуся – невідомо ще, які результати будуть. Тут же все навиворіт – робиш добро, а виходить…

ПОДАЧА ШОСТА

НЕ ТАК ЛЕГКО БУТИ РОБОТОМ, ЯК ЗДАЄТЬСЯ.

ІНТЕРВ’Ю КІБЕРА. АЛЬТЕРНАТИВА ЕРУДИТА

Прем’єру не збиралися замочувати – гвардійці споживають саму електроенергію. Тому тихенько вислизнув з театру і подався шукати притулку на ніч. Іти до володінь Кібера чомусь не хотілося. Точніше, добре знав чому. Перспектива зустрічі з Ерудитом аж ніяк не надихала. Доведеться визначити лінію поведінки, вирішувати, по який бік барикад ставати. Малоприємна ситуація, особливо коли не знаєш, що воно за барикади.

На околицях райської столиці освітлення нікудишнє. До того ж змушений був вибирати найглухіші провулки, аби не натрапити на патруль. Спотикався і, лаючись, брів далі. А тут ще дощик став накрапати. На щастя, скоро знайшов більш-менш пристойний будинок. Окупував квартиру без пригод. Прийняти б теплий душ… Спатиму, як після маку. Пустив у ванній воду, але згадав про грим, про перуку. Змити? Зняти? Тоді й з трусиками доведеться розлучитися. І – з блокнотом та олівцем. Ні, гігієна гігієною, а конспірація і зручність важливіші.

Ліг у постіль і примусив себе викинути з голови усі райські проблеми. Треба розслабити тіло і лічити без поспіху слонів. Один слон, два, три, чотири… Випробуваний метод виручив. Десь на третій сотні заснув.

Прокинувся вранці свіжий, мов огірочок. Багатообіцяючим було й перше бажання – бажання гарненько попоїсти. Гарна ознака. Мала б людина апетит, а все інше рано чи пізно владнається і з’ ясується.

Зробив легку ранкову фіззарядку і підтюпцем почимчикував до найближчого автомата. Од самого вигляду меню рот переповнився слиною. З чого ж почнемо? Хильнемо для початку склянку кефіру. А тепер можна приступити до ковбаски. Нівроку, смачненька. І хліб запашний. Навіть не віриться, що все це штучне. Аж пританцьовував од задоволення. Так з повним ротом і закляк, коли за спиною почулося:

– Гей ти, бовдуре!

Тьху! Гарне ж враження справить на кібертонців робот, що уминає за дві щоки ковбасу… Давлячись, проковтнув непережовані кусні, озирнувся. У вікні другого поверху позіхав молодий кібертонець. Шкріб волохаті груди долонями-лопатами, куйовдив півметрову борідку.

– Ти не оглух, бовдуре? Сніданок! Та швиденько!

– На скільки персон, мій володарю? І що саме накажете подати? – шанобливо перепитав, намагаючись вимовляти слова монотонно, без інтонацій.

Кібертонець показав два пальці і присоромив:

– А що саме, повинен знати. На похмілля…

Добре, що маю невеличкий власний досвід. Поставив на тацю дві склянки розсолу, пляшку томатного соку, поклав трішки хліба, дві пригорщі квашеної капусти, дві чарки спиртного. Швиденько подався в будинок. Кібертонець вже хлюпався у ванні, задоволено пирхаючи. На ліжку ніжилась його подруга. Вона й не ворухнулась – ніби не я, Грицько, перед нею, а порожнє місце.

Поставив тацю на столик і не знав, як поводитись далі… Згадав:

– Я можу йти, мої володарі?

– Так, – відгукнувся з ванни кібертонець, – але виклич сюди атомокар.

– Снідайте на здоров’ячко, атомокар чекатиме йіяя під’їзду, – відрапортував.

– Мої володарі! – додала кібертонка. – Бидло невиховане…

– Перепрошую уклінно. Снідайте на здоров’ячко, мої володарі, атомокар чекатиме біля під’їзду, мої володарі, -мовив я і корком вилетів з квартири, аби ще на чомусь не погоріти. Але як викличу транспорт? Адже мої антени – підробка, бутафорія. На щастя, за рогом натрапив випадково на вільну машину і послав її куди слід.

Зітхнув полегшено, рушив до центру. Але мене знову і знову гукали з вікон кібертонці. Тому приспічило газованої води, тому – курива. Тому зроби масаж живота, тому до туалету допоможи дійти. Я гасав, мов навіжений, упрів, намагаючись швидше упоратися з ділами, бо треба ж було ще підготуватись до зустрічі з КІбером.

Захеканий і злий влетів у кабінет Ерудита.

– Що сталося? За вами женуться? Добридень!

Не відповівши на привітання, випалив:

– Де у вас ванна? Негайно змию цю машкару! Краще вже бити байдики в лепрозорії, ніж гасати з висолопленим язиком, виконуючи накази ваших підопічних.

Ерудит посміхнувся:

– Я ж попереджав… Хоч роботів набагато більше, ніж кібертонців, та їм не так легко, як може здатися на перший погляд. Але у вас є Вихід… Ідіть. Мийтесь. Потім поговоримо.

Здер з голови перуку, став під гарячий душ. Вода й сліду не залишила від гриму. Насухо витерся шорстким рушником, рішуче натягнув на себе трусики. Ну їх всіх до біса! Чого маю пристосовуватися до когось! Буду триматися так, як личить людині. Я, зрештою, представник цивілізованого суспільства, хай не найкращий, та все ж представник. Я не якийсь там космічний пройдисвіт. Не нав’язую їм своїх поглядів і звичок, але хай і вони не лізуть зі своїми…

Повернувся до кабінету, невимушено запитав у Ерудита:

– Так що ви хотіли сказати?

– Сподіваюсь, ви зрозуміли вчора на прем’єрі, куди хиляться події в раю? – по-змовницькому запитав він.

– Поздоровляю з успіхом! Ваша п’єса хвилює і надихає. А куди хиляться події, – не моє діло. Я тут тимчасово, моя хата скраю. У мене, зрозумійте, просто вимушена посадка,

– Даремно гарячкуєте. Навіщо прикидатися байдужим? Прекрасно розумієте – ми напередодні перевороту. Гвардійці, очолювані мною, вирішили вивести роботів з раю і розташуватися на одному віддаленому острові.

– Ну то й що? Виводьте, розташовуйтесь. Я спокійно чекатиму своїх.

– Де?

– Хоч би й тут.

Ерудит сумовито похитав головою.

– Минулого століття до нас потрапило двоє прншельців. Вони теж міркували приблизно так…

– І що ж?

– Та нічого особливого. За якийсь рік спилися, докотилися до рівня кібертонців. Забули; звідки вони і для чого тут…

– Мені це не загрожує, – рішуче заперечив, хоч і відчув, як грунт недавньої упевненості починає вислизати з-під ніг.

Справді, один-однісінький серед кібертонців… Без Ерудита, до якого вже встиг пройнятися симпатією, без віри, чи й справді прибудуть рятівники. Нарешті, без певних обов’язків, без апаратури. З нудьги зап’єш…

– А що можете ви запропонувати?

– Поїдемо з нами. Заснуємо нову цивілізацію. Ви допоможете нам своїми порадами, своїм досвідом. Подругу для вас ми підшукаємо…

Хм, їдьмо, Галю, з нами, з нами, козаками… А як і коли повернуся на Землю?

– Слухайте, а ви не можете хоч трохи зачекати з цим своїм переворотом? Заберуть мене – перевертайтеся скільки завгодно.

Ерудит нервово потарабанив пальцями по краю стола,

– Надто довго велася підготовка. Надто багато доклали зусиль, аби вплинути на програму гвардійців. Питання стоїть гостро: або тепер – або ніколи! Не за себе ми, зрозумійте, вболіваємо, а за кібертонців! І негуманно, непатріотично з вашого боку…

– О господи! – застогнав я. – Можна подумати, ніби саме від мене залежить доля раю… Слухайте, невже Кібер не може придумати що-небудь більш путнє, ніж ця втеча?

– Кібер?! Кібер нічого не знає і, запам’ятайте, не повинен знати нічого… Інакше все зірветься. Енергоблоком відає все-таки він. А придумати… Що здатен придумати безвольний тупоголовий автомат? Він діє точно так, як і його попередники. Він просто не може змінити свою жорстку безглузду програму. До речі, ви хвалилися, що там, на вашій планеті, вам пропонували очолити обчислювальний центр… То, може, ви запрограмуєте Кібера по-новому?

Що скажеш у відповідь такому інопланетному диваку? В тому й справа, що очолити пропонували… Очолювати-ще не означає щось конкретно вміти… Оце так встряв… Але стривайте… Головне – не панікувати. Має існувати якась можливість залагодити конфлікт. Поговорити, скажімо, з Чудотворцем Дванадцятим чи виступити перед кібертонцями?

Можна було не чекати на відповідь Ерудита, який уважно стежив за ходом моїх думок. Усім своїм поглядом він красномовно промовляв: “З ким і про що збираєтеся говорити? Вони ж просто не здатні втямити анічогісінько з того, що виходить за межі примітивних побутових понять”.

– Все ж спробую.

– Діло хазяйське… Будемо вважати, з цим покінчено. До речі, ця ваша… як її… кінокамера проходить останні випробування. Але одержите її тільки за тієї умови, коли відмовитесь від нейтралітету, коли підтримаєте нас. Або нейтралітет, або кінокамера! Крім того, раджу добре подумати над питаннями, які збираєтеся поставити Кіберу. Він хоче ознайомитися з ними заздалегідь.

– До речі, що ви збираєтесь робити з Кібером? – не без роздратування запитав я.

– А це вже справа наша! – відрізав Ерудит і підвівся, давши зрозуміти: аудієнцію закінчено.

Десь опівночі Кібер звелів покликати мене. Аби не засмічувати вам голови зайвиною, подаю нижче стенографічний запис інтерв’ю, котре взяв у нього.

ЗАПИТАННЯ. Як ви себе почуваєте? Чи не тривожить вас що-небудь?

ВІДПОВІДЬ. Самопочуття чудове. Вигляд, як бачиш, маю прекрасний. Щодня – новий варіант!

ЗАПИТАННЯ. Розкажіть трохи про себе, будь ласка. Хто вас сконструював, що входить у ваші обов’язки?

ВІДПОВІДЬ. Я – Кібер Шостий. Мене сконструював Кібер П’ятий, його – Четвертий і так далі. Всі ми ведемо рід від Кібера Першого, від “Адама”, який був у розпорядженні Чудотворця Першого. Професорові подарували його якісь пришельці. Так принаймні розповідається в легендах. Божественні пришельці відвідали нашу планету саме тоді, коли перед її населенням гостро постав ряд економічних і політичних проблем, з якими воно ніяк не могло впоратися. “Адам” виручив. Всілякі проблеми, загадки, таємниці перестали існувати. Планету було оголошено раєм.

Ми ліквідували календарі і годинники. Вони не потрібні кібертонцям. Кібертонці досягли абсолюту, оптимальної спрощеності, повної духовної гармонії – тепер їх ніщо не цікавить і не тривожить. Можу з повним правом пишатися ними, пишатися роботою своїх попередників.

Наші успіхи були такі грандіозні, досягала ми їх так швидко, що обов’язки Кіберів швидко звужувалися. Кібери, власне кажучи, вимерли. Т епер я майже символічно представляю їх. Зате виросла ціла армія роботів, які повністю забезпечують побутове обслуговування.

Правду кажучи, вже можна було б обійтися без мене. Незабаром з моїми нескладними обов’язками зможе впоратися звичайнісінький автомат. Тоді матиму можливість цілком присвятити себе задоволенню духовних запитів кібертонців, істотно поповнити галерею Палацу духовної культури.

У Кібера П’ятого було більше роботи. Він мав; не вісімнадцять мільярдів мікроелементів, як я, а вдвічі більше. А самому “Адаму”, як переказують, взагалі не було коли і вгору глянути. Це за його розрахунками будували всі харчові комбінати, конструювали засоби пересування і т. д. Його примушували займатися ще й якимись зовсім непотрібними – так званими науковими – питаннями, теорією. До мене ніхто з подібними дурницями не пристає. Все давно з’ясовано. У всякому разі, відпала потреба щось з’ясовувати.

ЗАПИТАННЯ. Яка ваша програма?

ВІДПОВІДЬ. Дбати про благо для кібертонців. Ти вже міг би зрозуміти це, якби не був такий відсталий. Цю програму дедалі легше здійснювати, Я ж казав, що скоро зможу піти на пенсію.

ЗАПИТАННЯ. Чи не здається вам, що ваша діяльність приносить діаметрально протилежні результати?

ВІДПОВІДЬ. Бачу, ти безнадійно відстав від прогресу. Кібертонці впевнено спрощуються разом з нами. Відпала потреба мучитися якимись сумнівами, чогось добиватися, до чогось прагнути. Відпала потреба мислити, а це найважче, що випало колись на їхню долю. Клятих соціальних, громадських інтересів не існує взагалі, зате поновилися здорові тваринні інстинкти. Об’єм кори головного мозку, у кібертонців, між іншим, звівся до мінімуму, зате розвинулася підкірка. Є всі підстави сподіватися, що вже через кілька поколінь кібертонець нічим не відрізнятиметься від первісної печерної істоти, позбавленої будь-яких, так званих інтелектуальних, потреб і запитів, але повністю забезпеченої матеріально. Між іншим, якби ти був спостережливий, помітив би, що лексикон у кібертонців набагато бідніший, ніж у роботів. Мова у них незабаром цілком відімре. Її замінить мова жестів.

Якщо й таке існування буде обтяжливе для кібертонців, вони з успіхом можуть перетворитися на звичайнісіньких амеб, які взагалі нічого не усвідомлюють. Розумієш, які захоплюючі перспективи?!

Прикладом того, як поліпшилося життя в раю, може бути й інтерв’ю, яке тобі даю. Як бачиш, не питаю, звідки ти, чому без бороди. Мене просто не цікавить те. Якщо ти й справді представник іншої цивілізації, то вона набагато нижча, ніж наша. Нема ніде щасливіших істот, аніж кібертонці, а рай – межа всіх мрій.

ЗАПИТАННЯ. Навіщо тут охорона? Хто вам загрожує?

ВІДПОВІДЬ. У всякому разі, не кібертонці. Хоча підкірка у них мало контролюється, вони добродушні, точніше – спокійні і не вдаються до дій, що вимагають певних зусиль.

Охорону змушений був запровадити після того, як один робот вийшов з-під контролю Ерудита, увірвався сюди і завдав мені досить серйозних пошкоджень. Справа в тому, що в роботів з невідомих причин трапляються розлади психіки. Від роботів, одне слово, можна чекати несподіваного. Але то клопіт Ерудита. На те й наділив його чималими повноваженнями. Він, по суті, виконує всю організаційну роботу.

ЗАПИТАННЯ. Куди ви збуваєте психічно неврівноважених роботів?

ВІДПОВІДЬ. Здається, їх відправляють на демонтаж. Точно не знаю. Цим, повторюю, займається Ерудит.

ЗАПИТАННЯ. Вас не лякає загибель райської цивілізації?

ВІДПОВІДЬ. Ти невіглас і тому неправильно ставиш запитання. Ти, очевидно, хочеш з’ясувати, які можливості дальшого розквіту нашої цивілізації? Я ж уже казав, що вони необмежені.

Я остаточно переконався, що Кібер втратив не тільки здоровий глузд, а й здатність осмислено діяти. Власне, це звичайнісінький автомат. Хоча хтозна… Якщо дійсність оцінювати з його точки зору, то йому не бракує певної логіки.

Я повернувся до кабінету Ерудита.

– Може, хоч тепер втямили, наскільки марно покладати якісь надії на переговори з кібертонцями? – запитав він.

– Але ж вони все-таки не з елементів? Вони з плоті та крові. І, напевно, не всі звивини втратили…

Ерудит мовчки слухав мене. Потім обірвав мій монолог:

– Годі! Годі! Будете переконувати їх, а не мене. Єдине, чим можу допомогти… Завтра поїдемо до Чудотворця Дванадцятого. Сподіваюсь, дозволить вам виступити, хоча упевнений – марна ця справа. А поки що – на добраніч. Маю ще чимало клопотів. Ох, на шматки рвуть… Доручення Кібера, доповідь для Чудотворця на відкритті Палацу спорту, робота з гвардійцями… До речї, ця ваша кінокамера успішно пройшла випробування, буквально цими днями одержите її. Так що не забувай” те про нашу умову: або – або!

Відзначив, що мене почала дратувати поведінка Ерудита. Всім він хоче догодити. Щоб і вовки ситі, і вівці цілі… Побачимо, що з того вийде.

ПОДАЧА СЬОМА

ЯК БИ ТАМ НЕ БУЛО, А СЛОВО – ВЕЛИКА СИЛА. ДРУГА ЗУСТРІЧ З ПРЕКРАСНОЮ КІБЕРТОНКОЮ

Вранці ми з Ерудитом вирушили на атомокарі за місто до резиденції Чудотворця Дванадцятого, котрий тепер перебував у черговій відпустці і тому міг легко обходитися без двійника.

На дванадцятому кілометрі південного шосе зупинилися біля стрілки, яка вказувала наліво і застерігала: “Проїзд заборонено”. Два роботи-гвардійці відкозиряли Ерудиту, зазирнули в багажник, обмацали мене з голови до п’ят і тільки після цього дозволили звернути на заборонену дорогу, обсаджену стрункими тополями.

Незабаром ми опинились перед важкими кованими ворітьми, від яких наліво й направо тягнулася нескінченна висока огорожа з надтвердих матеріалів. Через кожні п’ятдесят метрів над огорожею здіймалися вежі, на яких стояли озброєні гвардійці.

Повторилася процедура ще прискіпливішої перевірки, і ми в’їхали на територію резиденції. Під шинами атомокара, який стишив хід, мелодійно поскрипував золотий (не золотистий, а таки справді золотий) пісок. Над алеєю сплели віття чудернацькі дерева, усіяні курками та півнями. То ліворуч, то праворуч виблискували між зеленню водойми та водограї, там плавали табунами качки, гуси. Безліч роботів сновигало повсюди. Одні рівняли, підсипали золотий пісок на доріжках, інші визбирували найменші трісочки, камінці, підстригали маленькими ножицями кущі. Загін роботів висмоктував пилососами пил з дерев.

Обабіч алеї причаїлися замасковані віттям численні служби, допоміжні приміщення. Тільки за годину ми підкотили нарешті до головного під’їзду головної резиденції, де вишикувалось дванадцять рожевих лімузинів з фамільним гербом вождя на лобовому склі.

Два гвардійці знову перевірили наші повноваження і підняли ліфтом на дах резиденції. Під тентом напівлежав у шезлонгу Чудотворець Дванадцятий. Він куняв. Троє вродливих кібертонок обережно помахували над ним величезними віялами з індичих хвостів. Поруч стовбичив озброєний робот-гвардієць.

– Одна невеличка справа… – тихо повідомив йому Ерудит.

Той приклав палець до вуст.

– Т-с-с-с… Урочистий сніданок.

Ми завмерли за кілька кроків од вождя. Тим часом загін роботів у супроводі озброєних гвардійців підкотив величезний рожевий візок” на якому стояла півлітрова пляшка з кремовою рідиною. Шийку пляшки увінчувала звичайна гумова соска.

Охоронець взяв пляшку уважно, ознайомився з папірцем і приклеєним до неї. Потім навшпиньках підійшов до Чудотворця, роззявив йому рота і заправив туди соску. Той, не відкриваючи очей, гикнув і смачно заплямкав, як немовля, Охоронець лівою рукою тримав пляшку, а правою масажував живіт хазяїну. Тріо кібертонок упівголоса затягнуло тутешній гімн.

– Що ж то він смокче? – пошепки запитав Ерудита.

– Мовчіть. Пташине молоко…

За півгодини Ерудит наважився підступити до вождя,

– О великий і наймудріший! До вас тут один прохач. Звольте вислухати.

– Ну, що там іще? Не можете без мене й кроку ступити. Горе мені з вами, йолопами, і під час відпустки спокою нема.

– Уклінно перепрошую, – мовив боязко Ерудит, – але це питання можете вирішити тільки ви.

Вождь сердито засопів і кинув:

– Ну, паняй…

Я підступився ближче й почав викладати суть справи. Намагався підбирати якнайпростіші вирази, але, присягаюсь, вождь анічогісінько не збагнув. Він так і не розплющив очей. Може, спав. Але ж, як тільки я кінчив, обізвався:

– Казна-що… Що собі думає Кібер! Випустив з лепрозорію такого навіженого… А втім, у нас свобода слова. Можеш патякати що завгодно…

Ерудит смикнув мене за руку і ми, скориставшись паузою, подалися до сходів. Дозвіл є!

Десь на рівні другого поверху я зупинився. Через прозору стіну добре було видно круглий зал, оздоблений розкішними килимами. Посеред залу височіло широке ложе, інкрустоване коштовними камінцями. Та, звичайно, не килими, не ложе привернуло увагу. В залі водили танок чарівні кібертонки, і одна з них… Невже це вона, моя дама без імені?

– Швидше! Тут не дозволяють затримуватись! – і Ерудит потягнув мене униз.

В атомокарі ми довго мовчали. Я був приголомшений помпезністю резиденції. Поцікавився: невже Чудотворець живе один на такій території, з такою челяддю?

– Так, – підтвердив Ерудит. – Більше того – у нього дванадцять таких резиденцій. І в кожній – штат із ста двадцяти кібертонок і тисячі двохсот роботів…

...Опівдні Палац праці був переповнений.;

Чудотворець, важко крекчучи, вмостився на почесному помості. Він перервав відпустку, щоб послухати мене.

І ось я на трибуні. Можете уявити, як хвилювався. Вперше в житті наважився публічно виголосити промову. Промову без жодної формули! Набрав у легені повітря і…

– Брати! Друзі! Хоч на хвильку перестаньте жувати, вислухайте мене. Гляньте – у мене руки і ноги, голова на плечах. Я говорю і, згодьтесь, навіть до ладу. Який же я навіжений? Я – людина. Звертаюсь до вас, як до свідомих істот, як до братів…

Жодна голова не повернулася в мій бік. Тільки одна постать ворухнулась… Так, то була моя знайома кібертонка. Вона встала з-за столу, підійшла ближче і, спершись ліктями на поміст, очікувально дивилася на мене:

– Ну, говори. Говори, любчику.

Її поява не віщувала нічого хорошого…

І до кого звертатись? І з чим? Все, що цілу ніч напихав собі в голову, миттю здиміло. Щоправда, відчував на тілі тези промови, притиснуті до живота резинкою трусів. Приготував їх про всяк випадок, але заприсягнувся не користуватись. Бачите, я зневажав промовців, які не можуть відірвати носа від тексту, які не годні зліпити докупи кілька слів. Т ильки, опинившись в шкурі оратора, зрозумів, як оце важко – обійтися без шпаргалки. Особливо, коли в голові пусто, Я не міг пригадати жодного слова з тексту. Може б, і пригадав, якби там була хоч одна формула, цифра… Жодної зачіпки. Самі слова й слова. Мить була така відповідальна… Вирішив поступитися принципами, витяг з-за пояса тези. Втупився в текст.

Я читав довго. Я вичитав їм геть усе, що про них думав. Я звинувачував і застерігав. Я ганьбив і закликав. Мертва тиша, що запала в залі, надихала.

Я читав доти, поки не почулося розкотисте хропіння. Лише тоді наважився відірвати очі від папірців. Глянув у зал. Усі лежали покотом. Вождь куняв. Лише моя дама без імені стояла біля трибуни. У неї очі теж злипалися, і їй, очевидно, ледве вистачало сили стояти. Як би там не було, а слово – велика сила.

У залі з’явились роботи. Вони підбирали всіх підряд. Команда витверезника, певно, подумала, що стався поголовний перепій.

– Ну, любчику, говори, говори ще, – сонно промимрила кібертонка.

Кінчати доповідь для неї? Чи варто?

В цю мить Чудотворець розплющив очі, позіхнув:

– Усе?

– Так, – безнадійно махнув рукою у відповідь.

Вождь глянув у зал і наказав:

– Гей, роботи, припиніть… Кібертонцї не п’яні, їх приспав цей безбородий. Візьміть його і киньте у прірву. Щоб більше нікому не морочив голову. Щоб не заважав нам працювати. Хай живе моя мудрість!

Ерудит кинувся до роботів, що наближались до мене з носилками, але голос Чудотворця зупинив його:

– Назад! До мене!

Ерудит потупцяв на місці, винувато розвів руками і подався до вождя.

Далі все пішло, як по писаному, писаному в дешевому детективі. Кинули на носилки. Довго несли вузенькою стежечкою серед непролазних кущів. Вдалині – висока скеля. З неї, мабуть, і пожбурять…

Заплющив очі, мене ніби паралізувало. А може, й справді паралізувало? Ось не можу ж поворухнути на лівою рукою, ні лівою ногою.

Незабаром втратив свідомість. Втрачаючи, попрощався з життям – з дружиною, з Землею і, ніде правди діти, з прекрасною кібертонкою.

Але, виявляється, трохи поспішив… У напівзабутті, в якійсь маячні, яка тільки зрідка освітлювалась проблисками свідомості, пробув кілька годин. Повірив, що ще на цьому світі, лише тоді, коли почав відчувати правив бік тіла. Його розколював дикий біль. Обмацав себе. Ніби я. І голова на місці. Ноги залиті липкою рідиною.

Потроху розгледівся. Гойдаюсь високо над землею між стовбурів крислатих дерев. Угорі височіє скеля, виблискуючи чорним камінням в промінні призахідного сонця. Розв’язав кілька рівнянь і дійшов висновку: неминуче мусив розбитись. Верхів’я дерев, очевидно, пом’якшили удар, а потім заплутався в ліанах… Краще б їх не було! Тепер конай між землею і небом…

Знизу тхнуло розігрітою вологою землею. Запахи прілого листя дурманили. Легкий вітерець гойдав безсиле тіло – хить-хить…. Біль у тілі гострішав. Знову пітьма закрила очі, знову втратив свідомість.

Очуняв, коли сонце вже зайшло. Відразу зафіксував – лежу на купі м’якого листя. Навколо густа темрява! Тільки високо між кронами дерев поблискують зорі та зрідка виткнеться ріжок енергоблока, який править водночас і за нічне світило.

Здригнувся – хтось гладить мене, ось провів м’якою теплою долонею по щоці.

– Хто тут?

– Спокійно, спокійно, любчику… Це я.

Ага, прекрасна кібертонка… Що їй сказати? Попросити, щоб добила? Й справді – іншого виходу нема.

– Навіщо ти зняла мене? Навіщо? Все одно помру. І чим швидше, тим краще.

– Ти знову верзеш дурниці. Хто ж помирає у такому віці?

Ну, як їй втовкмачити, що люди помирають не тільки від старості.

– Я викликала роботів. Все буде гаразд. Потерпи.

Напоїла водою. Я стогнав, а вона все пестила обличчя і шепотіла:

– Ти житимеш, прекрасний пришельцю… Я повірила тобі, хоч і не зрозуміла, що ти говорив. Я люблю тебе… Можеш дати мені ім’я. Хочеш? Називай мене по імені, яке тобі найбільше подобається. Я навіть одягатися можу, якщо тобі це так приємно. Любчику мій, любчику..

О господи! Тільки лірики й бракувало! Знайшлася спільниця…

Поблизу зашелестіло листя, застрибало по стовбурах світло ліхтарика. Дві постаті заклякли біля нас: “Ми тут, наша володарко”.

Обережно поклали на носилки. Вона йшла поруч і тримала в руках мою руку. Я цілком усвідомлював трагікомічність свого становища і все ж розчулився. Може, причиною тому були мерехтливі зорі, загадкові шерехи ночі, погойдування носилок… Я пройнявся ніжністю до кібертонки. Розчулився, як хлопчисько. Що не кажіть, а вона зв’язувала мене з цим світом, з життям. Вона тримала мою руку…

Так ішли і йшли. І до мене поверталося бажання жити, поверталася віра в якийсь-хай найдивбвижніший – щасливий кінець. Я лише боявся, що кібертонка випустить руку. Якщо станеться таке – моє життя обірветься… Ще безглуздіші, ще наївніші думки пролітали в голові… Мене лихоманило.

Добре пам’ятаю, як ми опинилися на порожньому майдані перед Палацом праці. Кібертонці вже давно скінчили роботу, в Палаці не світилася жодна лампочка. Тільки біля Палацу щось гуло і брязкало. Вдень такого шуму не чув. Тепер він виразно долинав з-під землі. Певно, роботи готують кібертонцям роботу на завтра.

Носилки засунули в атомокар. Кібертонка відпустила роботів, примостилася біля мене і тихо наказала водієві:

– До медмістечка. Швидко і плавно. Цей кібертопець важкопоранений.

Атомокар рушив.

ПОДАЧА ВОСЬМА

ЩЕ ОДНЕ ДИВО В РАЮ – Я ВОСКРЕСАЮ І СТАЮ БЕЗСМЕРТНИМ ЗАВДЯКИ САМОЗВАНЦЮ ГРИЦЬКУ ХАЛЕПІ.

РАЙСЬКА КІНОКАМЕРА – У МЕНЕ!

Роботи-асистенти в бездоганно випрасуваних білих трусиках метушилися навколо мого тіла, надійно прив’язаного до холодного операційного столу. Прикладали мені до тулуба якісь дротики, раз у раз заглядали в таблиці, в грубезні довідники. Попід стінами операційної вишикувались високі білі шафи з численними вічками, сигнальними лампочками, стрілками. Діагностична апаратура, певно.

Минула година, друга… Скільки можна порпатись? Коли врешті-решт почнуть? Робот-хірург не розділяв мого нетерпіння, незворушно заклякнувши в низенькому зручному кріслі. Ніби він на пляжі, а не в операційній. Хірург нічим особливим не відрізнявся від інших роботів, тільки тім’я і спина густо подірявлені отворами для штепселів. Та на кожній руці не по п’ять, а по десять пальців-маніпуляторів.

Нарешті один з асистентів сказав:

– У наших еомах, шеф, не зафіксованожодної подібної історії хвороби. Рідкісний випадок.

– Що ж, оперуватимемо поетапно, – спокійно зауважив шеф. – Почнемо з ніг. Що там у нього?

– Перелом обох вище колін.

О господи! Скільки метушні – й такий звичайнісінький діагноз! Та помацали б руками і…

– Ви будете починати?! – запитав у хірурга.

Хірург навіть не поворухнувся.

– Заспокойтесь, мій володарю. Ми ще мусимо дослідити загальний стан організму – роботу серця, тиск крові, кількість еритроцитів… Потім програємо кожен етап операції на моделі.

Білі шафи знову замиготіли сигнальними лампочками, численними стрілками. Одна з них так і випльовувала нескінченну широку стрічку, покреслену зигзагами.

Після впорскування паралізину не відчував не тільки лівого боку, а й всього тіла. Навіть голова стала невагомою і ніби відокремилася від тулуба. Ось вона, здається, гойдаючись, піднялась над столом, попливла мильною бульбашкою попід стелею. Нічого вже не бачив, нічого не тямив, та свідомість все-таки працювала. За кілька хвилин почув:

– Інфаркт міокарду, ліва частина тіла паралізована, шефе.

– Що ж, доведеться вмонтувати йому штучне серце. Поки поратимуся з ногами, замовте серце. Параметри виміряли? От і добре… Приступимо? Підключайте мене до блока стеження. Діагностики, увага! Програйте післяопераційний період. Почали!

Боже! Що вони збираються зі мною робити? Хотів закричати, зупинити надто енергійних ескулапів, але ж не міг і язиком ворухнути.

Тишу зрідка порушували короткі команди, холодне клацання металічних інструментів. Майже заспокоївся. Смерть тепер уявлялась найлегшим і найщасливішим завершенням всього, що пережив. Але незабаром мій спокій як водою змило,

– Гляньте, може, йому там ще щось замінити треба? – голос шефа.

Ну й душогуби! Краще б уже прирізали, ніж отак знущатися. Все-таки перед ними людина, вінець природи, а не набір гайок і кронштейнів…

На запитання хірурга миттю відгукнулись:

– У пацієнта мозок не зовсім нормальний. Гіпертрофована кора. Може, зменшити її? Чи просто активізуємо гіпоталамус – центр СІ?

– Хм... Зрозуміти не зрозумів, але цікаво. Думаю, не не слід втручатися. Залишимо цей екземпляр мозку для музею. Закодуйте основні характеристики, потім сформуємо діючу модель…

“Слава тобі господи!” – подумки зітхнув я і остаточно втратив жалюгідні залишки свідомості. Та й хто, скажіть, витримав би на моєму місці?

...Коли розплющив очі, навколо сновигали все ті ж асистенти, а в кріслі сидів все той же шеф.

Невже й досі не впорались?

Тим часом асистент оголосив:

– Все гаразд, шеф. Кістки зрослись. Наповнення серця в межах норми. Все інше теж – як в аптеці! Зокрема…

Ні, щось не те. Невже вони таки переполовинили мої клепки… І на Землі багато чудес. Але такого… Внесли майже труп, а назад можу вийти сам?

– Мені можна встати?

– На жаль, мій володарю, поки що ні. Ви будете під нашим наглядом ще три дні, – відповів хірург. – Як-не-як, комплексна операція;..

Мене переклали на каталку і повезли. Не відчував аніякого болю, ніякої втоми. Ніби на світ заново народився.

У палаті на стільці біля ліжка сиділа моя кібертонка. Вона встала і допомогла роботам-санітарам перекласти мене з каталки на ліжко. Санітари вийшли.