Текст книги "Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо."

Автор книги: Вильям Лигостов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

Нагадую, шановні володарі, що сьогодні в кінці робочого дня масовий культпохід в Палац духовної культури. Масовий культпохід, масовий культпохід. Для хворих, недолугих і немічних також пропонуємо спеціальний телерепортаж.

На все добре, шановні володарі! На все добре.

Екран згас.

Навіщо диктор так немилосердно розтягував слова? І кому потрібне це нескінченне нагадування? Диваки!

Ох, ця мені робота… Запізнюватися, мабуть, не варто, а то знову потрапиш у штрафники. Коли ж вона у них починається? Вчора прикібертонився десь о першій годині дня… Кілька хвилин пішло на перемовки з роботом, з вождем, дорога зайняла не менше півгодини… Отже, десь о другій дня… Ще маю час. Ага, треба ж вухо проколоти, начепити цю кляту сережку. Чим проколоти? Навіть гвіздка нема. Поламав, канапу, стілець. Клеєні. Нарешті здогадався видобути з крісла пружину, випрямив її і, зціпивши зуби, продірявив праве вухо.

ПОДАЧА ДРУГА

З ГАРЯЧИХ ОБІЙМІВ ДАМИ БЕЗ ІМЕНІ – ПРОСТО В ЛЕПРОЗОРІЙ

Маючи гіркий досвід, прибув першим до Палацу праці. Спробував визначити розміри споруди. Йдучи вздовж стіни, відлічував кроки п’ять, десять хвилин, а кінця все не видно. Повернувся назад і через парадний вхід зайшов у зал. Цікаво все-таки, як тут обладнано столи. Виліз на середній, заповз у нішу, звідки учора так чудодійно виринали страви. У темряві подолав метрів з десять. Раптом стіл почав вислизати з-під мене. Невпинно нарощуючи швидкість, я помчав униз і грюкнувся лобом об якусь перегородку. Вибратися назад по слизькому пластику не зміг. Так і просидів у темряві добрих півгодини, мацаючи ґулю і слухаючи свій транзистор, що не вмовкав і на хвильку. Стіл нарешті рушив і подав мене на-гора замість холодної закуски. У залі вже зібралося чимало кібертонців. Але ніхто не звернув на мене особливої уваги.

Коли на помості з’явився вождь, Чудотворець Дванадцятий, і зазвучала знайома мелодія, я, не чекаючи персонального запрошення, ліг разом з усіма. Скоро оркестр замовк. Я підвівся, зручніше вмостився біля столу. Ліворуч сиділа дама. Інстинктивно повернувся до неї спиною. Але й праворуч сиділи жінки. Дама праворуч помітила мій соромливий порух.

– Хелло, любчику! – кокетливо усміхнулася.

– Здоровенькі були, – промимрив у відповідь і насмілився повести очима в її бік.

То була вельми фотогенічна жінка. Густе чорне волосся спадало тугими ручаями на білі плечі, на тугі груди, створюючи водночас своєрідну рамку для довгастого обличчя. Вуста пашіли свіжістю, а зеленкуваті очі так і стріляли бісиками з-під чорних вій. От тільки ця ідіотська сережка і цей телевізор на животі…

Я й замолоду не відзначався вмінням триматися серед жінок, а після одруження зовсім здичавів. Тому легко уявити, в якому незручному становищі опинився. Треба ж підтримати світську розмову, а нічого путнього не спадало на думку. Насилу здобувся на дешевинку:

– Мене звуть Грицем… А вас?

Жіночка звабливо змахнула віями.

– Еге, любчику, тобі слід чарчину… У тебе після вчорашнього… – виразно покрутила пальцем біля скроні.

Я ж не вождь. Навіщо мені ім’я?

Навіть на такому примітивному рівні розмови маю вигляд ідіота. Аби підтвердити її припущення, на користь якого красномовно промовляла і ґуля на лобі, схопив чарку, що саме пропливала мимо. Виходить, вони не мають імен. Як же так? Не зовсім зручно якось.

Жіночка тим часом ляснула мене по потилиці суцільнозварною долонею:

– Ти сьогодні після культпоходу вільний?

Ну, скажу вам, надто вже скажений темп…

Тут і так не можеш второпати, що до чого… Але ж треба відповісти, аби не подумала, ніби я справді з-за рогу мішком прибитий. Ствердно кивнув головою.

– От і добре, любчику. Ти мені подобаєшся навіть без бороди.

Що уважніше придивлявся до кібертонців, то більше дивувався. Виявилося, вони не тільки танцюють, а й ходять, навіть сидять під “музику” своїх транзисторів – занудно похитуються, здвигують плечима. І всі– воднораз. Підвівся, почав освоювати їхню ходу. Нелегко. Ступні треба вивертати всередину, сідниці-відставляти далеко назад. Либонь, великих успіхів мені тут не домогтися.

Година минала за годиною, а стіл-конвейєр все плив і плив. Нескінченне жвакання. Гребуть жменями-лопатами все підряд, запихаються. Я довго не міг догадатись, чому час од часу за нашим столом спалахує пожвавлення. За іншими було спокійніше, а в нас то виникали суперечки, то кібертонці видирали один в одного кістку або кусень м’яса. Адже їжі – хоч греблю гати… Ага, он воно що! Боротьба йде за кусні, до яких вже торкнувся вождь…

Я нудився, а вони хоч би що – жують без поспіху, п’ють. Руки витирають бородами. Деякі тут же, скоцюрбившись на килимі, куняють. Дамочка без імені теж невдовзі розляглася, поклавши голову мені на коліна, і безтурботно захропла.

Мусив сидіти і ловити витрішки.

Довго не міг зрозуміти: навіщо оті численні вицвілі полотнища на стінах. Тільки після уважного огляду встановив: то гасла чи заклики, збляклі від часу. З нудьги почав по залишках літер відновлювати тексти:

“Пити чи не пити – ось в чім питання… Пити чи не пити – все одно!.. Хто вволю їсть і смачно спить, той дуже довго буде жить… Від сну ще ніхто не вмирав… Назад – до витверезника!.. Хай живе всевишній всемогутній Кібер і Чудотворець Дванадцятий! Хвала кібертонкам – невтомним діячкам духовної культури!.. Не мислю – отже, я живу… Не відкладай на завтра те, що робот може зробити сьогодні… А ти не забув відвідати Палац духовної культури?!” і т. д., й т. п.

За помостом, де сидів вождь, у ніші виблискували відполірованою поверхнею два куби. Тепер мав можливість прочитати на нижньому: “Великому “Адаму” – від вдячних кібертонців”. Верхній рожевий куб поцяцьковано різнобарвними плямками. Все-таки і цю планету не обминув абстракціонізм…

Надвечір в залі з’явилися роботи. Безшумно никали між столами з носилками в руках, підбираючи тих, що вже не могли самостійно пересуватися. Саме так, очевидно, і мене вчора поцурпелили до витверезника.

Уже й сонце сіло, а праці не видно краю. З незвички, чого доброго, і виснажитись можна. Десь аж опівночі знову прогримів гімн, і публіка почала розходитись.

Від під’їзду один за одним безшумно відпливали сніжно-білі атомокари, освітлюючи дорогу яскравими прожекторами. В привітно розчинені дверцята одного з них сіли й ми. Жіночка зразу ж, не соромлячись робота, засипала супутника, себто мене, поцілунками. Хоч би слово мовила для годиться… Ні, до такого експансивного поводження не звик. Але ж не личнть, певно, й пручатися? Ще засміє. Хтозна, які тут порядки.

З полегшенням зітхнув, коли атомокар зупинився біля яскраво освітленого під’їзду дивної споруди. Бон а нагадувала силосну башту гігантських розмірів. Над входом неонові лампи висвічували: “Палац духовної культури”.

Слава тобі господи, тут вона, певно, вестиме себе делікатніше. Вже сама назва установи зобов’язує.

Як тільки ступили на поріг, постелився під ноги ескалатор. Рухомі гвинтові східці понесли нас повільно вгору. На стінах висіли однакового розміру пронумеровані полотна. Живопис. Ніяких абстрактних, формалістичних вибриків. Картини виконано майже майстерно. Цілком реалістичні. Навіть надто реалістичні, кожна подробиця виписана скрупульозно точно.

Вражала тільки одноманітність тематики. Чим вище піднімався ескалатор, тим відвертішою ставала тематика. В жодному музеї на Землі таких картин не побачиш. Колись, ще за моєї пам’яті, листівки на подібну тематику, щоправда, продавали. З-під поли.

Супутниця здивовано поглядала на мене, не звертаючи уваги на картини.

– І тебе вони цікавлять? – запитала. – Примітивна мазанина. Шедеври – далі.

На якомусь надцятому оберті мені стало млосно. Ми, очевидно, наближалися до кінця галереї, бо супутниця тепер раз у раз смикала за руку.

– Глянь, любчику! Цей варіант зовсім не поганий. Як ти гадаєш?

Я мурмотів під ніс щось нерозбірливе й тупо кивав головою.

Незабаром ескалатор проплив мимо останньої картини. Встиг звернути увагу на номер 999 і опинився на даху “силосної башти”. Тут зібралося чимало кібертонців і кібертонок. Вони були радісно збуджені, усміхнені. Над юрбою біліли плакати, транспаранти з написами: “Хвала Кіберу!”, “Кібер – геній!”, “Хай живе наш вождь, вірний слуга кібертонців – Чудотворець Дванадцятий!”, “Наш Кібер думає за нас!”

Мітинг? Маніфестація? Але що їм ще може знадобитися, чого їм бракує? Може, одягу вимагають?

Ось на трибуні з’явився вождь у супроводі свого двійника. Двійник постукав пальцем по мікрофону і, вислухавши наказ вождя, урочисто почав:

– Кібертонці і кібертонки, славні чудотворці! Ми зібралися сьогодні сюди, хай живе моя мудрість, аби висловити Кіберу своє рішуче захоплення. Кібер – наше сонце, Кібер – наш розум! Ніде нема такого Кібера. Не встигне сонце пройти денний шлях, а він уже пропонує нам новий, ніким не перевершений варіант! Мудрість його безмежна, його винахідливість безприкладна, Уря-а-а!

До мікрофона підходили один за одним оратори. Вони коротко переказували промову вождя, виголошену його двійником, точніше – просто вигукували гасла.

Іншим ескалатором почали спускатися вниз; і в цьому ярусі башти на стінах висіли точнісінько такі ж картини – і знову від першого до дев’ятсот дев’яносто дев’ятого номера. Повторний сеанс. Для закріплення знань.

– Паняй! – наказала внизу жіночка водію атомокара.

– Куди?!

– Хіба мало вільних квартир, любчику?

...Залишаю поза записом певну частину подій і приступаю безпосередньо до карнавалу, на який вирушив наступного дня в супроводі дами без імені. Вона, хоч як це дивно, кидати мене не збиралася.

Атомокар зупинився на далеких підступах до майдану імені “Адама”. Вулиці вщерть переповнені кібертонцями і кібертонками. В натовпі снували і підлітки. Жодної дитини не помітив. З подивом відзначив, що дітей взагалі досі ніде не бачив. Можна було подумати, що кібертонці з’являються на світ дванадцяти-дев’ятнадцятирічними хлопцями та дівчатами.

Ми ледве пробилися до залюдненого майдану, посеред якого залишався вільний вузький коридор. Кібертонці й кібертонки сиділи на бетонних плитах, безперестану жували солодощі, пили прохолодні напої. З нагоди карнавалу скрізь густо понатикувані автомати. Обвів поглядом майдан і жахнувся. Де капсула? Вона ж стояла он там, поблизу пам’ятника. Приклав до очей долоню дашком. Біля кубів зведено щось схоже на трибуну. Ага, он і капсула. Кібертонці повалили її на бік і обліпили, мов мурашня, аби з підвищення краще було видно. Що ж, біс із ними. Могло трапитись і гірше. Тепер помітив, що й дахи, балкони навколишніх будинків забиті глядачами. Скільки чудових знімків можна було б зробити!

Ми й собі примостилися на тротуарі. Саме в цей час з невидимих репродукторів полилася знайома мелодія. Всі лягли, стали підспівувати. Частину слів просто не розібрав – так нерозбірливо гундосили, частину забув. Але хвацький приспів гімну запам’ ятався:

...Навіщо марнувати час?

Наш Кібер думає за нас – У нього, гей, у нього, гей,

Голова велика!

Коли приспів проскандували востаннє, над майданом пролунав монотонний голос диктора:

– Кібертонці й кібертонки, славні чудотворці! Карнавал, як завжди, починаємо, хай живе моя мудрість, спортивними змаганнями. – Я глянув на трибуну. Говорив двійник вождя. Чудотворець напівлежав у м’якому кріслі.

– Виконуючи мудрі настанови Всевишнього Кібера, наші спортсмени добилися грандіозних успіхів. Дозвольте оголосити результати всерайських змагань, що передували карнавалу. Мені приємно повідомити: встановлено новий видатний рекорд раю з марафонського спання. Переможця прошу зійти на поміст слави.

Всі спрямували погляди на оббиту пістрявою тканиною площадку, що височіла посеред вільного коридора. На неї виліз вайлуватий товстун із скуйовдженою рудою чуприною. Навіть здалеку можна було помітити, як спухло його обличчя. Ніби нещасного обпік своїми жалами цілий бджолиний рій.

– Цей кібертонець проспав без перерви, – урочисто вів далі двійник, – дев’яносто шість годин тридцять дві хвилини п’ятнадцять секунд! Уря!

– Ур-р-р-а-а-а! – тисячоголосо підхопив майдан.

На поміст зійшли два роботи і повісили переможцю на шию величезний лавровий вінок. Він розкланявся перед публікою і, супроводжуваний оплесками та вітальними вигуками, зник у натовпі.

– Честь помірятися силами у фінальному поєдинку з багатоборства здобули два кібертонці, – оголосив двійник. – Прошу підняти їх на поміст. – Дві групи роботів, крекчучи, винесли на площадку дві гори м’яса.

Інакше й не назвеш істоти, яких всадовили на помості. Перед кожним поставили на величезних тацях по засмаженому поросяті, по п’ять буханців хліба і по сулії якогось напою. Спортсмени відразу накинулися на їжу, а двійник вів далі:

– Поки фіналісти демонструватимуть свою мужність і спритність, проведемо заключні змагання з найпопулярнішого виду спорту – “плювати нам на все”.

З натовпу вийшли два кібертонці й одна кібертонка. Їх вишикували в ряд і дозволили першу спробу. Претенденти на першість надимали щоки, ремиґали, збираючи в роті більше слини, а потім, конвульсивно здригаючись тілами, харкали щосили вздовж коридора.

Фіналісти на помості тим часом не ловили гав. Один з них вже встиг упоратися з поросям і під схвальні вигуки присутніх попросив на закуску гуску. Його суперник часто прикладався до сулії, силкуючись наздогнати супротивника. Але йому явно бракувало сили, і через якийсь час бідолаха звалився на поміст непритомний.

– Один з багатоборців вийшов з гри, – оголосив двійник. – Переможцю слава!

Велика група роботів знесла призера з помосту, поклавши йому лавровий вінок на роздутий живіт.

Поміст миттю розібрали. Почався карнавальний хід. Коридором повільно посунув ланцюжок атомокарів. На даху переднього стояли кібертонець і кібертонка, обоє в плавках. Їхню появу натовп зустрів усмішками. Коли ж до центру майдану під’їхав атомокар з іншою парочкою, натовп вибухнув сміхом. Вона була в нічній прозорій сорочці, а він – в нейлонових кальсонах. З-за рогу випливали атомокар за атомокаром, і пристрасті все більше розпалювались. А коли перед присутніми постала пара в повній амуніції – він у чорному фраці, в черевиках, при краватці, вона – в довгій бальній сукні, з вуаллю, що звисала з кокетливого капелюшка, прикриваючи обличчя, – присутні аж вилягли. Половина глядачів корчилася на плитах, дриґаючи ногами, ллючи сльози. Але найбільший успіх випав на долю… мого комбінезона. На останньому атомокарі красувався кібертонець у моєму одязі, моєму шоломі, з моїм годинником. Т ак ось, виявляється, кому мушу завдячувати, що сиджу, мріючи бодай про фіговий листочок.

Тим часом посеред коридора знову з’явилась на атомокарі парочка в повній амуніції; Атомокар зупинився. Кібертонець зірвав з кібертонки капелюшок, вона з нього – краватку. Він з неї – сукню, вона з нього – фрак… Стривайте. Десь колись я щось подібне вже бачив… Ага, пригадав. Якось у відрядженні занесло мене в один нью-йоркський театр… Але ж там все-таки це подавали як мистецтво, і ніхто з глядачів не поспішав наслідувати акторів.

А тут… Матінко моя! Навіть мої залізні нерви не витримали. Я підскочив і, забувши про райську статечність, дременув світ за очі. Перескакував через тіла, спотикався, падав… Вже майже сягнув рятівного провулка, як мене за ногу ухопила якась бабуся і зарепетувала на весь майдан:

– Він тіка-а-ає!

– Хто тікає?! – грізно загримів над майданом голос Чудотворця.

Він був так здивований і розгніваний, що навіть забув вдатися до послуг двійника і зволив сам роззявити рот перед мікрофоном.

Бабуся вчепилася в мене, як навіжена.

– Він!!! – заволала.

– А-а-а! – зрадів вождь. – Це все той же бозбородий! Видно, справді навіжений… В лепрозорій його! Негайно!

Завила сирена, над майданом замиготів пропелерами гелікоптер з червоним хрестом на борту. Повис низько наді

мною. По драбинці спустилися два роботи. Ззаду на трусиках у них теж були червоні хрести. Один, з них взяв мене за підборіддя, пильно глянув у вічі. Другий запитав:

– Скільки буде, якщо два помножити на два?

– Чотири, – пригадав з радістю сімейну науку.

– Ясно! – безнадійно махнув рукою санітар і жестом запросив до мотузяної драбини.

ПОДАЧА ТРЕТЯ

ЗНАЙОМТЕСЬ З РАЙСЬКИМ ЛЕПРОЗОРІЄМ І ЩЕ РАЗ ПЕРЕКОНУЙТЕСЬ: НЕМА ЛИХА БЕЗ ДОБРА

Нарешті маю змогу занотувати враження. Сиджу на пеньку і пишу. За олівець править кусень натурального графіту, за блокнот – буквар Гомо. Почуваю себе непогано, хоча вухо ще болить…

Але про все по порядку.

Коли гелікоптер прикібертонився, був готовий до чого завгодно. В уяві малювались страшні картини: накидаються здоровенні санітари і одягають гамівну сорочку, кидають на тверде ліжко… натовп божевільних… обличчя, спотворені страшними виразками… оточують ліжко і з цікавістю розглядають новоприбулого… для профілактики частують першою порцією гумових кийків.

Але нічого не сталося. Гелікоптер зашумів пропелерами і зник, а я лишився серед просторої галявини, оточеної дрімучим пралісом. На горбку потопали в квітах три чепурні будиночки, внизу серед дерев дзюрчав струмок. Біля нього чорніли скопані грядки. На одній з них вже пустила довгі батоги квасоля, на іншій цвіла молода картопля. Анічичирк, анітелень… Справжнісінька райська ідилія.

Аж ось на ґанку середнього будинку з’явився чоловік. Я не наважувався зрушити з місця. Чоловік приклав долоню до очей, не поспішаючи попрямував до мене. Чим ближче підходив, тим сильніше калатало моє серце. Уважно придивився до чоловіка і відзначив: зовнішність справляє непогане враження. Русяве волосся, погляд прихильний. Без бороди. На стегнах щось схоже на шотландську спідницю. Без сережки, без телевізора. І головне – нормальна людська хода. Не вивертає ступнів, не вихляє задом.

Він зупинився кроків за три від мене і лагідно мовив;

– Добрий день! Мене звуть Гомо. А вас?

– Гриць!

– Дуже приємно, – він потис мені руку, і я відразу помітив: на пальцях – сліди пластичної операції. Нормальні людські руки.

– Я потрапив, здається, в лепрозорій?

– А що вас лякає? – Він здивовано звів брови. – У нас тут дуже гарно. Ходімо.

Ми з Гомо зайшли в один з будиночків. Нас зустріли молоді ще чоловік і жінка, більш-менш одягнені, теж без сережок і телевізорів. У вітальні бавилося на підлозі гарненьке дитинча. Все занадто буденно. Щоправда, молоде подружжя не назвало своїх імен, але з перших кількох реплік втямив – ні проказою, ні шизофренією тут і не пахне.

Ось уже три дні живу в окремому будиночку. Відпочиваю душею і тілом. Крім подружжя та Гомо, в лепрозорії більше нікого нема. Гомо запроторили у глушину через те, що він забажав мати ім’я та ще виявив інтерес до грамоти. Кібертонці, виявляється, мусять задовольнятися офіційними оголошеннями по радіо і телебаченню. Інших джерел інформації вони просто не знають. Та й не хочуть знати. Г омо ж викопав десь старий-престарий, пожовклий від часу буквар і самотужки навчився читати по складах. Крім того, він змайстрував собі телескоп, став вести спостереження, взявся твердити, що існують й інші планети. Після того, як Г омо спробував прищепити свої знання декому з кібертонців, а до того ж захопився землеробством, його визнали прокаженим. В лепрозорії Гомо вивчив буквар напам’ять і тепер з радістю подарував його мені.

Молоде подружжя вислали в лепрозорій з інших міркувань. Молодята надто довго жили разом, не хотіли розлучатись. Одне слово, то були прихильники міцної сім’ї.

Я доклав чимало зусиль, аби дещо з’ясувати з допомогою цих милих, привітних вигнанців. Марно – майже нічого не взнав.

Найбільше цікавило, звідки кібертоиці беруть їжу. Ставив питання в кільканадцяти варіантах, але в кожному випадку мав невтішну відповідь. Наводжу тут протокол допиту, який я вчинив учора Гомо.

“Я. Гомо, звідки ви берете їжу?

ГОМО. Нам привозять її на гелікоптері. До нас приходять з лісу корови, ми доїмо їх.

Я. Гаразд. А гелікоптер де бере їжу?

ГОМО. В автоматах.

Я. А в автоматах звідки вона береться?

ГЛМО. Її кладуть туди роботи.

Я. А роботи де її беруть?

ГОМО. Це їхня справа. Не знаю”.

У лепрозорії звернув увагу на ще одну промовисту подробицю. Будиночки освітлювалися електрикою, та скільки не нишпорив, ніяких дротів, що вели б від будиночків до джерела енергії, не виявив. Проводка від лампочок тяглася просто на дахи до невеликих ящиків з’довгими антенами. Отже, енергія передається на відстані і без дротів. Але звідки? Десь же мусять бути хай найдосконаліші енергетичні установки! Хтось та повинен коригувати роботу і енергетичних установок, і пунктів харчування, і транспорту. Роботи явно не здатні на це. Та й Чудотворець Дванадцятий, вождь племені, теж мало скидається на технократа. Може, загадковий Кібер з усім цим справляється?

Мені хотілося з’ясувати також, як все-таки кібертонцї можуть жити без одягу. Справа, зрештою, не в етиці. Як вони переносять холод?

– Гомо, – запитав я після невдалого допиту, – у вас зима буває?

– Зима? – Він болісно наморщив лоб.

– Ну, коли сонце не гріє, коли холодно…

– Ні, – похитав головою Гомо. – Я чув, колись було таке. Давно-давно. Тепер у нас завжди однаково. Отак, як і зараз.

Штучний клімат.

Не знаю, чи вдасться скласти собі хоч більш-менш повне уявлення про Кібертонію… І чи придадуться комусь мої дослідження? Якщо сидітиму в цій глушині, хто знайде? Чи вціліє капсула там, на Центральному майдані?

...Прожив у лепрозорії шість днів. Молодець Гомо! Боявся, що вухо відпаде, – проколюючи його, вніс інфекцію. Розпухло, загноїлося, боліло нестерпно. Гомо відварив якусь траву, кілька разів обмив мені вухо. Відразу полегшало.

Хоч і дуже приємна компанія, а треба було щось робити. Ніхто не збирався випускати мене. Але ж ніхто й не тримав, Іди собі на всі чотири сторони. Обрав ту, звідки через день з’являвся гелікоптер з свіжими продуктами. А з’являвся він зі сходу. Значить, десь там і має бути столиця. Вранці склав у торбину харчі, розпрощався з гостинними вигнанцями з раю і рушив.

Відразу зрозумів, як важко тут мандрувати. Вже за струмком почалися непролазні хащі. Могутні дуби, стрункі сосни чергувалися з дивовижними породами дерев, чагарників, густо переплетених чіпкими ліанами. На деяких галявинах трава сягала людського зросту. Йшов, орієнтуючись по сонцю. Спочатку здригався при найменшому шелесті. Боявся зустрічі з дикими звірами. Зі мною ж ніякої зброї, навіть ножа нема. Та стрічалися тільки свійські тварини – кози, свині, собаки, коти і кішки… У верховітті – голуби, канарки, папуги.

Надвечір присів біля невеличкого струмка попоїсти, перепочити. Їв, запиваючи прозорою водою. Прикидав, скільки кілометрів пройшов. Не більше чотирьох. А гелікоптер летів до лепрозорію годин зо дві і швидкість мав дай боже. За таких темпів не скоро доберуся. І що їстиму? На самих ягідках довго не протягнеш.

Так і сидів би в роздумах, якби не долинув здалеку загрозливий тріск гілляччя. Щось наближалося. Роздумувати не було коли. Схопився на ноги і чимдуж подався в хащі. Плутався в заростях, падав, зводився. Тупіт позаду то стихав, відстаючи, то знову наростав. Вже зовсім стемніло, коли вискочив на берег широкої мілкої річки. Кинувся у воду й побрів. У мозку гарячково стукотіло; “Може, втратять слід, може, втратять…”

Дістався берега, впав у густу траву, і незабаром втома взяла своє – сон скував повіки.

Десь під ранок приверзлося, ніби продираюсь густим лісом, а за мною женуться три чорти. З ротів у них виривається полум’я, з очей так і сипле іскрами. Ось-ось наздоженуть. Один вже зовсім близько. Довжелезною кочергою він перечіплює мене за ноги. Спотикаючись, падаю. Чорт підходить, перевертає з живота на спину і переможно реве. Хочу крикнути – і не можу. Чорт вистромив довгий, розпечений до червоного язик і облизує мені обличчя…

Хрипко скрикнув і проснувся. Ще не відкривши очей, переконався: квадратні кубрики хмеленції перевищують кубічні квандрики конгруенції. Щось таки облизує мене гарячим шорстким язиком. Хай жере. Немає сили подивитися смерті у вічі. Ще один язик лизнув, потім ще один. Наче тернуло гарячими віхтями по грудях, по животі. Ага, сагючистка… Лежав із заплющеними очима, доки те щось дихнуло гаряче просто в обличчя, доки не розляглося над самим вухом жалібно і протяжно: “Му-у-у…”

Наважився розплющити повіки. Кружком наді мною, нахиливши голови, стояли три звичайнісінькі корови. Неподалік мирно пощипував траву вгодований бугай. Біля нього вибрикувало симпатичне, з білою зірочкою на лобі теля.

Підвівся, очманіло протер очі, полегшено зітхнув:

– Ну, рябі, чого вам?

Рябі терлися об мене шиями і пускали з ротів густу слину. Бугай зміряв мене сумирним поглядом.

Я поплескав рябих і пішов до річки вмиватись. Корови й на крок не відставали. Тут мені впали в око їхні тугі, набряклі вим’я. З дійок капало молоко.

Он воно що! Просять видоїти. Теля не може впоратися з трьома. Ну що ж, спробую видоїти, хоча в доярах не доводилося ходити. Присів біля однієї корови, надавив пальцями дійки – тугі цівки так і бризнули… Чи варто говорити про те, що я добре поснідав?

Рушив, а слідом пішла череда. Хай собі йдуть, так навіть веселіше. І свіже молоко завжди під рукою. Згодом зметикував: набагато зручніше гнати череду поперед себе – хай прокладають дорогу. Послуга за послугу. Так і зробив. Першим пустив бугая. Крок за кроком просувалися вперед, а я далі удосконалював свою раціоналізаторську дотепність. Під обід вже сидів верхи на корові. Бугай, мов той таран, пробивав кущі, підминав густу траву, корови слідом за ним утоптували свіжу стежину, а я сидів собі і, посвистуючи, подумки розв’язував диференційні рівняння. За караваном вибрикувало теля.

Сережка – після того, як я гарненько пригостив її каменюкою, – не заважала й не дратувала. Вмовкла нарешті. З цього зробив висновок, що й найбезвідмовнішу, найдосконалішу техніку при бажанні можна прикінчити.

Надвечір зашуміли над лісом гелікоптери. Вони з’явилися несподівано. Кружляли низько, поблискуючи оптичними приладами. Погоня.

Ат! Хай собі кружляють. Згори помітити нас не так легко. Про всяк випадок наламав гілля і сплів маскхалат.

Вранці наступного дня караван вийшов до залізничної колії. Про те, що тут колись пролягала залізниця, свідчили засипані землею, порослі травою і чагарником шпали, уламки іржавих рейок. Насипом йти все ж набагато легше, і я погнав череду по шпалах. Якщо з’являться гелікоптери, до зеленого прикриття рукою подати.

Не встигли ми пройти кілька кілометрів, як ліс почав рідшати. Насип пішов униз, і там, в долині, під промінням гарячого сонця зблиснуло синім полум’ям величезне озеро. На його березі височіла споруда з бетону і скла. Над нею стриміли чотири труби. Не звичайні димові, ні, а дуже схожі на збільшені грамофонні труби.

Зупинив череду на узліссі, прислухався. В споруді щось дзенькало, шуміло. Обережно зійшов на берег. Товсті прозорі труби вели від будинку до озера. По них з шумом йшла вода. Джерелаті труби на даху аж вібрували, з шумом всмоктуючи повітря. Що за підприємство? Переливають з пустого в порожнє? Чи утрамбовують повітря?

Надворі нікого не видно. Насмілився – і шаснув ближче. Крізь скляні стіни було видно чудернацькі блискучі агрегати. Біля них походжали роботи. Обійшов споруду. На протилежному боці її натрапив на конвейєр. Він вибігав з підприємства і нескінченною стрічкою поспішав на схід. На конвейєрі лежали пакунки в цупкій обгортці. Крізь неї просвічувала світло-сіра маса. Вже збирався зайти в приміщення, як позаду замукала моя худоба. Ні, від неї так просто не відкараскаєшся.

Довго не роздумуючи, стрибнув на конвейєр. Він швидко поніс мене на схід. Моя череда деякий час бігла поруч, та незабаром все ж відстала, не витримала темпу. Даруйте мені, рябі, але не для того я вирушив у космос, щоб перекваліфікуватися на дояра.

Поклав під голову один з пакунків, розлігся. Милувався навколишніми краєвидами. Ліворуч і праворуч мелькали озера, гаї. Ось конвейєр прошумів високо над річкою, ось зліва розкинулося напівзруйноване місто. Ще одне, іще. Ніде жодної живої душі, ніяких ознак життя. Під монотонний перестук солодко задрімав.

Прокинувся від шаленого вітру. Спросоння вхопився за край конвейєра, боячись, аби не здуло додолу, і тут: же помітив: низько наді мною висить гелікоптер.

Пілот-робот спустив з кабіни мотузяну драбинку і помахав рукою – вилазь, мовляв. Тверезо зважив свої можливості. Прийшов до висновку: нікуди не втечеш від кібертонців. Не сидіти ж в лісі вічність. Не збираюся ж я пасти їм напівздичавілих корів. Слухняно подряпався вгору. Робот зачинив за мною дверцята і чемно попросив сісти.

– Куди мене везуть?

Робот побожно приклав палець до рота:

– До всемогутнього Кібера, мій володарю.

Не минуло й години, як гелікоптер сів на дах будинку біля величезного водоймища. Тільки-но ступив на дах, як залунала мелодія гімну. Я приліг, а до мене, чітко крокуючи, підійшов двійник Чудотворця Дванадцятого і відрапортував:

– Поздоровляю з прибуттям у володіння всемогутнього, наймудрішого Кібера. Кібер готовий прийняти вас, мій володарю.

Він запропонував мені пройти вздовж почесної варти. Озброєні роботи, вишикувані в дві шеренги, проводжали мене ідеально синхронним поворотом голів, а потім гримнули:

– Уря! Уря! Уря!

Стелять м’яко…

Кинув оком навколо, щоб хоч сяк-так зорієнтуватися, але нічого особливого не помітив. Бетонована дорога, плетиво антен, на обрії – вежі столиці. Тим часом двійник вождя запропонував підійти до сходів, що вели вниз.

Ми спустилися на верхній поверх і пішли коридором. Підлога вистелена м’яким килимом, всього-на-всього одні двері. Біля них виструнчилися, тримаючи зброю на грудях, два роботи. Ого, охорона в нього, видно, чимала. Навіщо вона за такого одностайного обожнювання? Невідомо.

Двійник залишив мене біля дверей.

Нерішуче переступив поріг і опинився у просторому залі. Посеред залу підлога ввігнулася під вагою велетенського рожевого куба. Точніше кажучи, це вже я потім побачив, що він рожевий. Коли підійшов до нього і провів пальцем по лицьовому боці. Куб був вкритий товстенним шаром пилюки. Гребнув пилюку долонею – зблиснула літера “К”. Висипав зі своєї саморобної торбинки рештки харчів і заходився ганчіркою витирати далі. За кілька хвилин прочитав: “Кібер Перший – “Адам”. Що за ідіотські жарти? Хтозна-звідки перли на гелікоптері, так врочисто прийняли… І все заради того, щоб я стовбичив перед оцим запилюженим одороблом? Може, воно й справді електронна машина. Але ж якої застарілої конструкції! І схоже на те, що вже давно-давно не діє.

Я грюкнув кулаком по одороблу і гукнув:

– Гей, хто в лісі, озовися!

Нутрощі куба озвалися різноголосим бреньканням, дзенькотом, скреготом, – ніби старе пошарпане піаніно. Завмерли різноголосі звуки, осіла хмара куряви – і знову мертва тиша. Тьху, та й годі! Припав вухом до куба – ані гу-гу.