Текст книги "Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо."

Автор книги: Вильям Лигостов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

Я тицяв під ніс невірам наконечник стріли, резинку від трусів – єдині докази, що зміг прихопити з собою. Знову ж таки на мене дивилися з співчуттям. Тільки з співчуттям. Воно й не дивно – наконечник дуже вже скидається на кінчик звичайнісінької кімнатної телеантени, а резинка як резинка, на ній райського тавра нема.

Незважаючи на відразу до слова, мусив написати цю записку.

І почалось…

Доповідну записку переклали на глобальну мову – щоб усі члени міжнародної експертної комісії могли ознайомитись. Я зарив носом на першій, же фразі того машинного перекладу… “Ето ай тутечки карамболь бульдог соні-парасоні бхайбхай Крещатік енд харакірі монин поліцайцейтунг до відзеня парле ву жі бао…”

А експерти хоч би що! Вчитали до кінця й засипали мене безліччю своїх “чому” та “як”.

Як, скажімо, я зміг вільно пересуватися в космічному кораблі в стані невагомості? Ніби не знають, що вже в наші часи на деяких апаратах утворювали штучне поле гравітації.

Або: якщо об’єм Кібертонії набагато менший, ніж об’єм Землі, то чому я не відчув зменшення сили тяжіння? Хм! Очевидно, Кібертонія більш ущільнена, стиснена, а маса її така ж, як і маса Землі.

Або: чому кібертонці користуються саме англійською мовою, а не якоюсь іншою? Я не філолог, не мовознавець. Є ж серед членів комісії поліглоти – от хай і з’ясують.

Більше того, знайшлися в комісії мудреці, які поставили під сумнів мої математичні викладки, формули. Це вже зовсім безглуздо і, м’яко висловлюючись, некоректно. Такі методи компрометації визначних діячів науки засуджувались ще в далекі часи.

Ох-хо-хох… Багато чого змінилось на Землі, а от бюрократичної тяганини, здається, не поменшало. Та я сам міг би нагребти повний лантух капосних “чому” та “як”. Ви мені по суті, по суті дайте відповідь!

Як би там не було, а на душі в мене тепер легше. Я виконав свій громадський обов’язок. Якоюсь мірою спокутував вину перед Раїсою, перед кібертонцями.

Я впевнений: все одно колись непередбачливі, короткозорі космічні благодійники, що подарували кібертонцям “Адама”, будуть викриті й затавровані всекосмічною ганьбою. Хтось колись проведе розкопки на Центральному майдані райської столиці. Знайдуть відзняту плівку. Відкопають і мою копію, мій безсмертний образ.

Двійник підтвердить мої свідчення слово в слово.

Чи доживу до тих часів? Хотілося б. Хотілося б глянути, які гримаси скорчать тоді зарозумілі експерти.

Теж мені специ!..

ПОДОРОЖ ДО ЕЛЬДОРАДО,

що затьмарила пригоди всіх уславлених мандрівників – од Амеріго Веспуччі до Тура Хейєрдала включно

Суто документальна повість

Миколі Дахну, – незрівнянному оповідачеві і характерникові, – присвячую.

“…та нині мушу сказати одне: у Всесвіті нема планети, прекраснішої, ніж планета Земля”.

Тау

ПРОЛОГ

– Тому так рішуче й заперечую. Це надто небезпечно. Ще рано. Я – проти! Ми не відкрилися посланцям Соломона, не підняли своє забрало навіть перед Уолтером Раллеєм. А вже такої заповзятливості, як він, не виявив, певно, ніхто…

(На демонстраційному екрані спалахує стереоскопічне кольорове зображення Раллея, поета і радника англійської королеви Єлизавети. Похнюплена фізія упертюха. Біла перука. Тугий комірець зеленого сюртуіа підтримує важке підборіддя. В зіницях примружених очей – гарячі жаринки нав’язливої ідеї. Зображення розтає, натомість з’являється сап’янова обкладинка грубої книжки, на ній англійською мовою назва: “The discovery of Ample Rich and Beautiful Empire Gwiana with description of great Citi Manoa. London,1597”²).

Семирозум усміхнувся:

– Його праця. Щось на кшталт подорожніх нотаток. Від першого до останнього рядка – чистісінька вигадка! Але Раллей не такий вже безнадійно наївний мрійник. Дещо вгадав. Вгадав, бо його нестримну фантазію невпинно роздмухувала жадоба до золота. Золото! Зо-ло-то!!! Воно не давало йому спокою, штовхало до нових і нових авантюр. Безконечні мандри, дванадцять років ув’язнення, – експедиції за рахунок державної казни не дали жодних наслідків! – знову подорож, бо знову зумів спокусити королеву казковими заморськими скарбами. І, врешті-решт, невтішний фінал…

(На екрані – ешафот, довкола виструнчилися гвардійці її Величності королеви Єлизавети. Перестук барабанів. Уолтер Раллей кладе голову на колоду. Кат у глухій масці високо заніс сокиру, – х-хек! – і голова поета хряснула на грубо тесані дошки помосту. Перука лишилася на колоді – сокира не взяла туго заплетену на потилиці коротку косу. Чвиркнула кров. Вмить перука стала червоною…).

Переповнені трибуни Форуму важко зітхнули. Жінки затулили обличчя руками, якась юна ельдорадка не витримала, розпачливо зойкнула, і той зойк, помножений луною, боляче ударився об високе склепіння, ніби намагався вирватися на волю.

– Ми не підняли завісу перед відважним Себастьяном де Белькалказаром, пихатим Гонзало Пісарро, перед честолюбним губернатором Венесуели Дальфінгером, перед невгамовними Амеріго Веспуччі і Магелланом, перед сотнями й тисячами голландців, німців, греків, китайців…

(На екрані, звішеному над східними трибунами, миготять з калейдоскопічною швидкістю обличчя, міста, океани, каравели, шпаги і кортики, люльки й мушкети).

– О! Я зовсім не збираюся твердити, ніби все то – наволоч. Серед жорстоких завойовників, конкістадорів, межи явних пройдисвітів, викінчених авантюристів, дурисвітів траплялися і благородні мрійники, і шляхетні зірвиголови, і сміливі першовідкривачі. І все ж ніхто з них не був байдужим до золота. І хоч би там що, а вони ототожнювали Ельдорадо передовсім із золотом. Із золотом!

– І саме тому я категорично заперечую! Допоки золото в потойбічному світі зберігає свою владну вагу, доти мусимо критися. Ви навіть не уявляєте, якими зрушеннями, катаклізмами може обернутися для потойбічного світу наша легалізація – і в економічному плані, і в моральному!

Семирозум шанобливо нахилив голову і сів. Витер носовичком спітніле чоло, провів долонею по шорсткому сивому волоссю. Його вуста тремтіли.

За круглим столом запанувала тиша. Принишкли і всі сто тисяч ельдорадців у місткій чаші Форуму. Стало чутно, як тихо шурхотять вгорі чотири синхрокамери. Засідання Ради десятьох, як завше, фіксувалося на мікрострічку.

Потому підвелася Міс-і-Сіпі, чи не наймолодша (за зовнішнім виглядом принаймні) серед членів Ради. Змалювати її зовнішність важко. Якби можна було з усіх кінозірок Голлівуду і “Мосфільму” скласти якнайдовершенішу комбінацію, все одно та комбінація поступилася б красою перед Міс-і-Сіпі. Чоловіки на трибунах озброїлися бінокулярами.

– Добродію Семирозуме! Уже вкотре ви продемонстрували нам свою розважність, обачність. Я схиляюся перед вашою далекоглядністю, хоч і старша за вас на дев’яносто дев’ять років. Ви користувалися тут фактами з усіх епох. Ніби й не можна дорікати вам упередженістю… Дивно тільки, чому все ж забули про одну досить цікаву стрічку з нашої фільмотеки? А її варто переглянути! Атож, із сімнадцятого століття за літочисленням потойбічного світу. Будьте ласкаві, прошу…

(Екран знову оживає. Берег. Золотий пісок сліпуче зблискує під промінням полудневого сонця, хвиля за хвилею набігає на нього. А ось, ніби з-під води, виринає човен, борти якого обшиті очеретом. Врізається носом у пісок. Ті, що в човні, заклякли на веслах, не поворухнуться, довго не наважуються ступити на сушу. Поволеньки підводяться

– засмагла, аж чорна, у кривавих виразках шкіра туго обтягує ребристі груди, аж напинається на вилицях, на маслаках. Знесилені, змарнілі, ледве тримаються на ногах. На передньому плані високий чоловік у пошматованих кармазинових шароварах. Тримаючись за борт, обережно сповзає у воду, похитуючись, вибирається на берег. Тепер добре видно його голий торс, що навіть за такої виснаженості свідчить про неабияку силу. Чуприна на голові і густа щетина на запалих щоках аж білі – чи то вигоріли на сонці, чи посивіли. Він нагинається, зачерпує пригорщу піску. Зачудовано зводить докупи кущуваті брови. Пісок сиплеться крізь пальці на вичовгані чоботи. Чоловік щось каже своїм одинадцятьом побратимам. Вони одразу ожили, заметушилися в човні…)

– Годії – рвучко підвівся Семирозум, і лице його спотворив біль. Екран слухняно згас. – Навіщо даремно ятриту душу? То була трагедія. Ви ж знаєте – всі вони…

– Всі, крім отого, найвищого, – уточнила Міс-і-Сіпі. На її лице теж набігла тінь смутку, а голос бринів схвильовано, напружено. – і ви, добродію, наскільки мені відомо, від нього ведете свій рід. І, здається ж, не маєте підстав жалкувати, соромитись? Даруйте, що розтривожила вашу душу, даруйте. Але ж якщо тоді знайшлася людина, здатна зрозуміти нас… Минуло жу як-не-як, більше трьох століть! Годі нам задовольнятися самою інформацією про антисвіт, якою б вичерпною вона не була. Вас лякають зрушення, катаклізми? Та чи не здається вам, що ізоляція більше загрожує нам, ніж їм? Ця потворна пошесть на космопігулки і висновки доктора Синапса… Настала пора кардинальних ухвал! Я за контакт! За безпосередній контакт!

Її щоки спалахнули рум’янцем, чутливі крила рівного носа з ледь помітною горбинкою посередині здригалися, а в продовгуватих прорізах – не очі, а двоє збурених голубих озер. Поли туніки розійшлися, тугі чашоподібні груди то напинали, то попускали напівпрозору блакитну блузу.

– Давайте прислухаємося ще раз до голосів винуватців нашого сьогоднішнього засідання. Вони вселяють мені довіру, добродії. Прислухаємось…

З-за погаслого екрана доноситься неясний шум, а потім хрипкий голос людини, якій, налевне, довго доводилося лаятися, горлати, командувати просто неба в спеку і мороз, голос, зірваний не вчора і не позавчора, і не співами після надцятої чарки, голос не стільки владний, скільки розпачливий, голос літньої людини, не дуже певної себе:

– А ти не брешеш? Натурально?

Йому відповідає старечий щербатий дишкант:

– Щоб мені очі повилазили, товаришу зав, щоб я крізь землю провалився, не брешу! Сам читав! Ельдорадо – край золотих самородків, просто під ногами, як груші восени, валяються. Нам те золото до лампочки, а от государству… І я прикинув – чим діряві відра заготовляти…

Кінець фрази тоне в страшенному гуркоті – ніби валять на купу бильця старих ліжок, пожмакані бочки, погнуті труби та рейки, іржаві відра, миски, каструлі. Грюкають двері, чути голосок зачеканого хлопчиська:

– Приймайте, дяді… ху… поки дотягли…

Зірваний бас:

– А “здрастуйте” проковтнув? І чого це ти, шпінгалет, без спросу влітаєш в кабінет? А ще в піонерах, мабуть, ходиш! Ох, молодьож, ох, ця мені молодьож!

Юний голосок:

– Даруйте, дядю… Поспішаємо, бо ще до плану ого-го скільки треба залізяччя!

Зірваний бас:

– Ну, от і тягніть. План, натурально, всьому голова. Та ми сьогодні закриті. Санітарний день. Раціо? Раціо!

Юний голосок:

– Як же так? Ми ж, дядю, відстанемо від п’ятого “а”. У них прийняли, а у нас не хочете…

Зірваний бас:

– Не балакай лишнього і ослобоняй кабінет. Санітарний день! Драїмо металобрухт, миємо склотару. Раціо? Раціо!

Двері тихо причиняють, знову чутно громохкання металолому.

– То, кажеш, повно золота там? Гм? От тіко де б його узнать? Самочинно боязко… Ельдорадо, Ельдорадо… Диво, та й годі! Стіки прожив, стіки світу з’їздив, а не чув. Натурально – не чув! Ти тіко ж гляди: нікому-нікому! Жінці, й тій не кажи!

Члени Ради десятьох і всі присутні вислухали запис, потім переклад. Його монотонно зачитав поліглот Ізоль-Гол.

– Згодьтеся, добродію Семирозуме, – іронічно посміхнулася Міс-і-Сіпі, – на конкістадорів, на завойовників ці співрозмовники мало скидаються. Якщо це й авантюристи, то світ ще не знав таких наївних і безкорисливих авантюристів. Багато яхт, ботів, плотів сновигає по океанах і морях із сміливцями, що шукають пригод, але ж ніхто, крім цих, уже не шукає нас. Якщо я не помиляюся, останню експедицію на пошуки Ельдорадо виряджали з Голландії в 1748 році за літочисленням потойбічного світу? Що не кажіть, а з такими чоловіками варто познайомитися, їй-право!

Семирозум, куйовдячи в жмені сиву бороду, і собі мимоволі усміхнувся:

– Мушу визнати, потяг до незвіданого у жінок набагато розвиненіший. А якщо говорити всерйоз, добродійко, Міс-і-Сіпі, то, незважаючи на ваш похилий вік і пристрасну промову, виголошену тут, ви не переконали мене. До речі, де вони зараз?

– Проходять Дарданелли, – повідомив шостий член Ради, доктор Енц.

– Отож, оскільки головую сьогодні я, дозвольте попередньо підсумувати дискусію, – вів далі Семирозум. – Часу маємо вдосталь. Треба ще й ще зважити все як слід. Розіграємо зустріч з ними на моделі. Рівняння з надто багатьма невідомими… Оголошую засідання закінченим. Гарного вам настрою, добродії!

1. ПЕРШЕ БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ.

ПОСВЯЧЕННЯ У МОРЕПЛАВЦІ.

МОТОР "Л—6" – ТЕХНІЧНЕ ДИВО АТОМНОГО ВІКУ

У Києві на Подолі, поблизу Житнього ринку, ще й зараз можна побачити ветху, кольору ошпареної жаби халабуду. Щовесни її ворота, котрі затуляють з вулиці невеличкий двір, заляпують дешевою зеленою фарбою, розведеною на нікудишній п’ятдесятипроцентній оліфі, яку маляри перед вжитком щедро розбавляють звичайнісінькою дніпровською водою. До першого літнього дощу халабуда хвабриться, хвацько потріскує трухлявими, поточеними шашіллю дошками і кожному перехожому тицяє під ніс свою вицвілу саморобну вивіску з цупкого картону:

Пункт прийому утильсыръя!

Принімаюця зросходувані метізи а также старі галоші бомаги газети склобой і прочі спользувані ризинові вєщі і ломи цвєтних металоіздєлій!

Саме тут, любий мій читачу, де, здавалося б, золотом аж ніяк не пахне, і започаткувалася ця воістину дивовижна і воднораз до найменшої подробиці достеменна історія, яку я не міг не закріпити на папері у вигляді суто документальної повісті. Саме тут, у невеличкому дворі, де нахабно лізуть у ніздрі солодкуваті, до млості терпкі випари кінської сечі, прілого ганчір’я і використаного паперу, саме тут і охопило мене одного чудового ранку нестримне, всепереможне творче натхнення. Про ходяча тепер повз халабуду, щоразу побожно знімаю кашкета, згадую добрим словом колишніх її господарів і…

Гай-гай, розчуленість далеко може нас завести! Тим-то мужньо утрімо запізнілу сльозу і тримаймося рятівних фактів невмолимої історичної послідовності.

1 квітня 1966 року завпунктом Панько Федорович Галасун прийшов на роботу, як завше, рівно о 9-й ранку. Настрій у нього був препаскудний. Безпосередніх причин того настрою він і сам не міг би назвати. Звечора ж нічого такого не вживав. Він взагалі принципово такого не вживає. Але про це скажемо пізніше. Весна видалася рання, дружна, метеорологи обіцяли день соаячннй, теплий. Нічого не змінилося і в його кабінеті. Навпроти старого конторського столу з двома важкими подряпаними тумбами так само незворушно блимав підсліпуватим пожовклим дзеркалом диван довоєнного випуску. Дзеркало увінчувало його височенну дерматинову спинку і, очевидно, виконувало суто декоративну роль, бо скористатися ним за призначенням змогли б хіба що гравці збірної баскетбольної Союзу. Панька Федоровича та обставина не турбувала – він і так знав: має поганий вигляд. Хоч у вазі ще не втратив, але обличчя останнім часом якось зжухло, зморщилося, наче суха груша. Очі втратили живий блиск, білки пожовкли, мов оте дзеркало.

Галасун важко зітхнув, співчутливо обмацав очима потрісканий дерматин, перевів погляд на величезний порожній сейф, що придавив підлогу в кутку поряд з диваном. Це була теж добротна річ, зроблена на совість, сказати б, на віки. Хоча жовта, з розводами “під дуб” фарба і облупилася де-не-де, сейф загалом не втратив у вазі і мав невимушено імпозантний вигляд,

Галасун ще раз важко випустив повітря з легень, зняв велюрового капелюха, повісив його на розкарякувату дерев’яну вішалку, потому звільнився від сірого довгополого макінтоша і, пригладивши завченим атоматичним рухом колишнє волосся на голові, сів за стіл. Крісло під ним жалібно зойкнуло та й вмовкло. Зав утретє зітхнув і заплющив сумні очі.

Ні, він заплющив очі зовсім не тому, що не хотів бачити свого кабінету. Ні. Тільки тут до нього й поверталося ледь вловиме відчуття врівноваженості, впевненості. Кабінет Галасун спорудив своїми зусиллями. Методом народної будови. Найняв двох халтурників, ті відгородили дошками закуток халабуди, обклеїли дошки шпалерами. Поставили диван, стіл, крісло, вішалку, які звалила біля пункту сім’я із сусіднього будинку, що умеблювалася по-сучасному. Сейфа, котрий люб’язно запропонувала якась установа після чергової реорганізації, халтурники вдвох не подужали. Довелося підсобити їм, і ось тепер у нього є кабінет. Персональний. І якщо взяти до уваги теперішнє становище Галасуна, то цілком пристойний.

То чому ж все-таки Панько Федорович заплющив очі, то чому все-таки у нього препаскудний настрій? Які думи важко обсіли йому голову, що змушений підперти її обома руками?

Ах, звідки мені знати? Я ж не Мессінг.

Тим часом за перегородкою дзенькнуло відро, почулося вдоволене хоркання, заплюскотіла вода. Семен Михайлович Купчик, єдиний підлеглий Галасуна, напував двох кляч, тяглову силу приймального пункту. І хоча я не Мессінг, та осмілюсь твердити, що в голові Галасуна роїлося цієї хвилини таке: “Приплентався працівничок! Коні ситі б’ють копитами! А колись же їздив я і на га-зику, і на “Побєді”, і навіть на “Волзі”… Е-е-ех! Як у тій нісні… Ти машина, ой ти железна, куди милого завезла? Ге-е-е-ей, ю-ха-ха-ха!.. М-да, далеченько завезла… Завезла та й викинула непоштиво на вибої, у цей кювет, у цей рівчак, у цю канаву, у яму оцюі списали, за борт викинули! Не відповідаю новим умовам! Хе! А тоді, а всю жизнь відповідав?! А тепер – ганчір’я збирати, бомажки з помийниць пакувати! Ой машина, ой ти желєзна!!!”

Одне слово, на Панька Федоровича навалився черговий жорстокий приступ керівної ностальгії. Тут і Мессінгом не треба бути.

У дворі переможно загриміли пом’яті відра, труби, іржаві бильця колись грандіозних, на дві персони ліжок, продірявлені чайники, каструлі. Невгамовні школярі ознаменували початок четвертої чверті учбового року і весни дружною здачею металолому.

Панько Федорович міцно притис долонями вуха – здавалося, то йому на душу, на серце, на голову звалюють і звалюють іржавий непотріб. Так він сидів довго-довго, а коли звільнив вуха і розплющив очі, то побачив перед себе Купчика з пожмаканим папірцем у руці. Панько Федорович миттю шаснув рукою у спідню кишеню піджака і, болісно морщачись, закочуючи очі, видобув звідти скляну трубочку з валідолом…

Не лякайся, читачу, наш герой не вріже дуба на перших сторінках повісті. Це аж ніяк не влаштувало б мене. Крім того, можу по секрету повідомити: у Панька Федоровича серце – як у вола. Не болить і ніколи не боліло. Просто в нього таке переконання, таке уявлення, що відповідальний працівник не має права з’являтися на роботу без валідолу. Несолідно. Небезпечно. І хоча сам він давно вже не відповідальний – з валідолом не розлучається.

Семен Михайлович поштиво вичекав, поки зав відкоркував трубочку, дістав таблетку, поклав її під язик і заплющив очі святого великомученика. Символічний номенклатурний ритуал було здійснено. Семен Михайлович мовив:

– Дозвольте, товаришу зав?

Зав застогнав так, ніби його ось-ось доконає інфаркт, а по народному – розрив серця. Але приймальника утильсировини те аж ніяк не збентежило. Він поклав папірець на стіл і обережно розгладив його запацьореними руками.

– Ось, товаришу зав, гляньте!

– О-о-о! – басовито застогнав Галасун і раптом зайшовся високим-високим фальцетом: – Прийми! Прийми, кажу тобі! Хтось пользувався, а ти мені на стіл! На служебний стіл!

Згорблений Купчик не виявив жодної ознаки переляку. Його зморшкувате лице, лице життєрадісного блазня з мандрівного цирку, корчилося в гамованій усмішці, горбатий ніс переломився надвоє. Задоволено потер руками поли заяложеної куфайчини, яку не знімав і влітку.

– Ч-ч-ч, товаришу зав, ч-ч-ч, – застережливо підніс догори вказівного пальця. – І зовсім даремно ви гробите свою нєрвну систему, яка і вам, і государству ще знадобиться, їй-богу, знадобиться! І ніхто нею не пользувався, бо це, повірте кадровому утильнику, не папірець, а папірус, себто, я хотів сказати, пергамент. Цей матеріал на такі потреби не годиться. Пацани газетки принесли, те і се, дивлюся, а там у цвілій книжечці ця штучка. Ви тільки гляньте! О! Бачите? Африка. А тут Іспанія. А ось тут, осьо-сьо – що тут, питаю вас, товаришу зав?

Г аласун мовчав, лупаючи очима то на папірець, то на Купчика.

– А тут, товаришу зав, ось, недалечко від Азорських островів, – Ельдорадо! Ель-до-ра-до! Що?! Невже ніколи не чули? Та ну?! Не государство, а казка! Тьма-тьмуща золота. Ну?!

Галасун, проживши на світі білому ось уже шістдесят три роки, кінчав курси трактористів, ветфельдшерів, медбратів, пожежників, кашоварів, страхагентів, голів колгоспів, фінінспекторів, заготівельників… Боже праведний, які тільки курси не випадало йому кінчати! Але так уже вийшло, що всі вони були пришвидшені, короткочасні, і всілякі легенди лишалися поза максимально стисненими програмами. Не до легенд було. На тлі карколомної грандіозної дійсності блідли найхимерніші легенди. Тому повідомлення Купчика спершу не справило на нього враження. Точніше– роздратувало. А тут ще й пацан увірвався в кабінет без дозволу:

– Приймайте, дяді… ху… поки дотягли…

Поки спроваджували юного ентузіаста, пославшись на санітарний день, поки надійно замикалися зсередини, до Панька Федоровича почав потроху доходити принадний сенс повідомлення Семена Михайловича. А вже за півгодини Панько Федорович ніби перевтілився. Печаль – як здиміла. Зморшкувату грушу наче кинули в окріп. Щоки запашіли рум’ янцем, а очі сповнилися оптимістичним блиском. Доля таки не обминула його, хоч на схилі років підкинула справу, де можна з розмахам виявити приховані від неспостережливого, байдужого ока організаторські таланти. Він ще покаже, чого вартий!

Того ж дня ллан експедиції визрів і оформився остаточно. Панько Федорович мав спішно пройти ще одні і тепер уже останні курси – курси судноводіїв-любителів при Київському міському комітеті ДТСААФ. Семен Михайлович взявся придбати і спорядити в дорогу підходяще судно.

2 квітня, на превеликий подив керівництва, друзів, родичів, знайомих, Галасун і Купчик разом подали заяви з цроханням негайно надати їм відпустку. Посилалися на раптове погіршення стану здоров’я.

Стоянка любительських човнів біля мосту Патона – найкраща, найзручніша у Києві. Сюди легко дістатися з будь-якої частини міста. Тут додержуються хоч сякого-такого порядку, і власнику човна не доводиться потерпати за своє майно. Хоч як довго не навідувався б – і вудочки, і підсадки, і все інше рибальське причандалля будуть на місці. Якщо замки надійні.

Орієнтуючись по численних оголошеннях, якими обклеєна геть уся стоянка, Семен Михайлович натрапив на досить дешеве судно. Хазяїн (дїдок-сторож з деревообробного комбінату, розташованого неподалік стоянки) правив за свого дредноута, за свого крейсера, за свого лінкора всього-на-всього двісті п’ятдесят карбованців, але з усього було видно, що віддасть і за двісті. Дідок кректав, чомусь ховав очі і безугавно торохтів, показуючи човна:

– Ось він, мій красавчик, стоїть. Ступайте, ступайте, не бійтеся, не провалиться. Ех, біда, біда… Нізащо не продавав би, так понагородили цих гребель – ні вниз, ні вгору не проб’єшся. Ех! А колись же був Дніпро… Річка! А тепер? Озерця, калабатини. А човен – хоч куди! Можете колупати де завгодно – колупайте, колупайте, ніде не прогнило. Сам п’ять років плавав, і ви плавати будете хоч і цілих десять на здоров’ячко собі. Хоч угору, хоч униз, хоч до самого Херсона, хоч до Прип’яті. От тільки греблі кляті, не пускають через них. І нам горе, і рибі – невдоб’я. Крутись під Києвом – оце і все тобі кругосвітнє плавання. А нащот качества – не сумлівайтесь. Сам будував, оцими ось руками. Кіль дубовий, низ еловий, верх сосновий. Дошки в трансформаторному маслі купав тиждень – не згниють і на дні морському. Ех, біда, бща, такий човен – і, щитай, задаром віддаю. От колись човни були в ціні, а тепер – задаром віддаю. Бери, чоловіче, добрим словом згадуватимеш… Що, що? Аякже! Можна і вдвох у будочці переспати – із законною чи ким там. Це діло хазяйське. Воно якби я молодший, то, може, б і не продавав, а так задаром віддаю… Що, що? Мотор? Про мотор і не питай, чоловіче добрий, і не сумлівайся. Мотор – Л-6. Мотор – звєрь! Заводиться, правда, не з ходу. Сновне – завести. А як розкочегариться, то й не спиниш. Тах-тах-тах, тах-тах-тах… Тихесенько та надійнесенько. Це тобі не оті гаркуни підвісні. Одне слово, стаціонарнийі Хочеш – вір, хочеш – ні, а я раз у Вишеньках без бельзину зостався, долив керосину – тягне. Бачу – і керосин кінчається. Долив би води, та вже й Київ, нема надобності. Сновне – завести, розігріть, а далі чим хочеш заправляй, хоч і водою – тягне! Сказано – звєрь!

Зовні човен не справляв особливого враження. Дуже вже він скидався на звичайнісіньке корито у збільшеному вигляді. Але Купчика привабила саме ця простота, сказати б, надійність, та ще мотор. Мушу зазначити, що

балакучий дідусь тут ненабагато переборщив. Мотор Л-6 – справді найнадійніший, найневибагливішии з усіх моторів, які тільки можна зустріти на Дніпрі і всіх річках світу. Та й Купчик уже був начуваний про Л-6. Так що швидко сторгувалися, зійшлися на двох сотнях та й вдарили по руках.

Купчик під полою присвітив кишеньковим китайським ліхтариком, ще раз звірився з компасом і стиха мовив:

– Так і тримайте, товаришу зав. Нам би тільки в екстериторіальні води, а там – шукай вітра в полі…

Ніч стояла тиха, над водою клубочився густий туман. Мотор торохкотить собі потихеньку, жодного перебою не дає.

Кінчався Дніпро-Бузький лиман. Ще миля, дві – і відкрите море! Чорне море! Як-то покаже себе човен там? Зараз тільки похитується та поскрипує. Але і море, певно, йому не страшне, бо в плавнях аргонавти поприв’язували міцно до бортів цупкі – удвох не обнімеш – в’язки сухого очерету. Ніяка хвиля не перекине.

Та, власне, не про те думали Галасун з Купчиком, Досі все йшло точно за планом. З Києва до Херсона дісталися разом з човном на баржі – виручив давній приятель Панька Федоровича, капітан самохідки. У Херсоні на товкучці аргонавти остаточно завершили екіпіровку. Придбали два матроські тільники. Галасун обміняв капелюха на поношений моряцький кашкет з вилинялим чорним околишем і надраєним до блиску мідним крабом. Він перейшов також з сигарет “Шипка” на люльку, запасся тютюном “Моряк” (62 коп. пачка). Було придбано також цейсівський бінокль зразка 1908 року, правий окуляр якого наближував предмети, а лівий – віддаляв.

У понизов’ї, в дніпровських плавнях люду влітку вештається чимало – ніхто на них не звернув уваги. Лиман ось-ось кінчиться. Тільки б на виході в море не злапали…

Під ранок Купчик змінив зава біля стернового колеса. Галасун приліг у будці на матрац, набитий духмяною луговою травою. Не спалося, не дрімалося. Крутився, перевертався з боку на бік, позирав у віконця. Та, зрештою, чутка дрімота таки скувала стомлене тіло. І саме цієї миті у дверцятах кабіни показалася розпатлана голова Купчика.

– Товаришу зав! Товаришу зав! – перелякано зашипів. – Чуєте? Кит! У нас, у кільватері, кит!

Галасун не міг нічого втямити.

– Що?.. Хіба ми вже в Атлантиці?

– Та ні. За моїми підрахунками, вийшли в море. Кит, кажу… Коли б не перевернув.

Панько Федорович з переляку підскочив, стукнувся тім’ям об низьку стелю, чортихнувся і рачки виліз із кабіни.

Світало. Величезна морська істота кружляла навколо човна. То обжене, то відстане. То підпірне під човен і довго не показується. У Галасуна серце зайшлося, а потім застукало втричі швидше, ніж мотор Л-6. Купчик метелявся з борту на борт, потім виліз на будку і почав відв’язувати рятівні круги.

– На місце! До штурвалу! – гарикнув Галасун. – Тримайся курсу, кажу тобі! – Купчик, не згіодячи очей з морського чудовиська, покинув будку, присів на лавочці біля стернового колеса. – Ану, подай мені двостволку, – вже спокійніше мовив капітан. – Не вб’ю, так хоч натурально, налякаю, віджену.

– Ви що – здуріли, товаришу зав? – перелякано змахнув вільною рукою Купчик. – Тільки оце зараз бабахкати! Ще почують… Та й воно як розізлиться, як метельне хвостом.

Чудовисько тим часом наблизилося впритул до правого борту, де садів Купчик, висунуло довге рило з води і примостило його просто на очеретяній в’язці. Купчик заплющив очі і закляк – ні живий ні мертвий. А Галасун побачив, як чудовисько роззявило величезну пащу, всіяну двома рядами довгих гострих зубів, і приязно усміхнулося,

– Свят-свят! – видихнув довго стримуване повітря Панько Федорович і вперше в житті перехрестився. – Згинь, морська мара, згинь, нечиста сило!

Чудовисько заплямкотіло щелепами і запищало верескливим качиним голосом. Спочатку Галасун нічого не міг збагнути, але згодом, прислухавшись, зрозумів, що чудовисько швидко-швидко промовляє щось до нього, строчить слова, як швейна малшна стьожку, без жодної паузи. Він напружив слух, як тільки міг, і вловив:

– Аяяйаяйайайінесоромноотомолитисяащежічленпрофспілкимабуть…

Галасун як стояв, так і звалився на дно човна поряд з мотором. Купчик учепився намертво в стернове колесо, застромивши голову між коліна. Чудовисько наполовину висунулося з водд, заглянуло в човен і здивовано закліпало по-дитячому наївними очима:

– Тюнаваспришелепуватіяжнерибінспектор!

Аргонавти не подавали жодних ознак життя. Чудовисько відпустило очеретяну в’язку, в котру впиралося двома плавцями, покрутилося біля човна, а потім, набравши повну пащу води, знову видряпалося на в’язку. Заглянула в човев – і прись-прись водою на обох… Перший отямився Галасун.

– А-а-а! – заволав він, глянувши на чудовисько, а те, намагаючись говорити роздільніше, заспокійливо проказало:

– Та – вгамуйтесь – нарешті – я – ж – кажу – що – не – рибінспектор.

– А хто ж ти? – клацаючи зубами, перепитая Г аласун.

Його щелепи ждали ходором, гемби трусилися, як у паралітика.

– Кацо – мене – зовуть – Кацо…

Кацо поцікавився, як ловиться рибка. Галасун роз’яснив, що вони й не збиралися її ловити. Та чим же зайняті, куди пливуть, допитувався Кацо. Тут Панько Федорович, оговтавшись трохи, запитав, чи може чудовисько пред’явити якесь посвідчення чи принаймні сказати, які органи чи установу воно представляє. Кацо зайшовся, тоненьким-тоненьким смішком і вже хотів було покинути аргонавтів, та Галасун, здогадавшись, що перед ним особа явно не офіційна, признався:

– Зараз тримаємо курс на Стамбул. Потім – Босфор, Дарданелли; Егейське море, Середземне, Гібралтар… Тіко ж нікому-нікому!..