Текст книги "Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо."

Автор книги: Вильям Лигостов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

Обійшов навколо “Адама” і переконався, що це таки небіжчик. Тут і там стирчить обрізаний кабель… Помітив ще одні двері. У сусідньому залі теж майже такої величини запилюжений куб. У третьому – менший, у четвертому – ще менший, на підставці, у п’ятому – зовсім маленький, на вищій підставці.

Відчинив двері шостого залу. Тут було чисто. Біля самих дверей стояв довжелезний полірований стіл, густо обставлений стільцями. Перпендикулярно до нього, утворюючи літеру “Т”, – ще один стіл. Біля нього на золотому постаменті височить маленький-малесенький рожевий куб – 1 м Х 1 м Х 1 м. Миготить безліччю сигнальних лампочок

– червоних, жовтих, синіх… Від куба до підлоги і до стелі пов’юнилися кабелі. Ніби спрут, подумалось. Але за кубом напис на стіні (метрові літери) уточнював: “Кібер Шостий. Наймудріший з мудрих”.

– Тю…

– Чого ти розтюкався тут, – озвався куб. – Ерудит доповів мені, ніби ти знаєш, скільки буде, якщо два помножити на два. Це правда?

– Не знаю, що й казати… Одного разу відповів ствердно і потрапив у лепрозорій.

– Не бійся, – заспокоїв куб, – тут тобі ніщо не загрожує. Я спроможний зрозуміти недорозвинених.

– Дуже радий, але де все-таки всевишній і всемогутній Кібер?

– Я і є Кібер. Кібер Шостий, – не без бундючності мовив куб. – Всевишній і всемогутній. Наймудріший з мудрих.

– Дуже приємно.

– Сідай, – запропонував господар.

Подякував за гостинність, сів біля підніжжя літери

– Чи не бажаєш перекусити з дороги? – Я ніяково здвигнув плечима. – Щоправда, тільки Чудотворця Дванадцятого зрідка приймаю. Але щось організуємо… Зараз принесуть. А поки що перепрошую за насильство. Сподіваюсь, з тобою поводились добре?

– Так.

– Покладені на мене високі обов’язки примусили трохи незвично запросити тебе в гості. Я побоювався, як би ти не вчинив кібертонцям якого-небудь зла. Та й вони могли повестися з тобою, з відсталим елементом, суворо. А тепер постарайся відповісти ще на одне питання.

– Будь ласка, – здвигнув плечима.

– Скажи, скільки буде, якщо помножити чотири на п’ять?

А згоріла б ця таблиця множення! Невже вона тут являє якусь військову таємницю?

– Двадцять.

Кібер отетеріло замиготів лампочками і за хвилину вигукнув схвильовано:

– Правильно! А сім на п’ ять?

– Тридцять п’ять.

– А шість на вісім?

– Сорок вісім.

– А дев’ ять на сім?

– Шістдесят три.

– О господи! Він справді знає таблицю множення! – злякано вигукнув господар. – Слухай, може, ти ще й в шахи вмієш грати?! Невже?! Як-небудь виберу час, збацаємо партію… Особисто я дуже радий, що зустрів представника доісторичної цивілізації! – не міг заспокоїтися господар. Тут якраз робот заніс їжу на таці. – Пригощайся, нещасний, їж. А ти дістань із сейфа… Там, здається, щось зосталося після візиту вождя… – Робот відчинив величезний, аж до стелі, сейф, що стояв у кутку залу, і відкоркував для мене пляшку коньяку.

Я одсунув чарку і зауважив:

– Все це дуже добре, але мені все ж хотілося б узнати, куди я потрапив. І чому обізнаність з таблицею множення сприймається у вас так трагічно? У мене чимало запитань. На жодне з них самотужки не можу знайти відповіді.

– Їж, їж, бідолахо, – м’яко мовив гостинний господар. – Боюся, скільки б не розповідав тобі, нічого не зрозумієш, бо ти потрапив на найщасливішу з планет. Ти потрапив у рай, Є така думка: організуємо для тебе екскурсію, а потім зустрінемося якось вночі і поговоримо. Тільки не лізь ні до кого зі своєю таблицею множення. І взагалі тримай язик за зубами. Ніхто не повинен знати, що два на два дорівнює чотирьом. Ніхто, крім мене. Навіть я мовчу з цього приводу. Їж… І поки що не мороч голови, я й так відключився на розмову з тобою, а в мене ж державної ваги справи.

Він зітхнув і зосереджено замиготів своїми лампочками. Переключився на свої державні думки.

ПОДАЧА ЧЕТВЕРТА

ПОТРОХУ ЗДОБУВАЮ ВТРАЧЕНУ РІВНОВАГУ,

ДЕЩО ПРОЯСНЮЄТЬСЯ, А ДЕЩО ЗАТУМАНЮЄТЬСЯ ЩЕ ДУЖЧЕ

– Так з чого почнемо? Що вас найбільше цікавить?

Моєму екскурсоводу довелося довго чекати на відповідь. Я ніяк не міг намилуватися собою. Нарешті набув Імпозантності, такої недосяжної для мене раніше там, на Землі. Лиса перука прикрила жалюгідні рештки волосся на потилиці, які завжди виводили з рівноваги – і розчісувати нема чого, і стригти жаль. Тепер череп виблискував ідеально відполірованою поверхнею. Вуха, завжди вистовбурчені, притиснуто перукою, зверху наклеєно слухові ситечка. Над маківкою стирчать симпатичні антенки. Все тіло, натерте коричнюватим кремом, приємно виблискує.

Молодець Ерудит! Таке, виявляється, прізвисько має двійник вождя племені. Під ним він фігуруватиме відтепер не тільки в своєму житті, але й у моєму тексті.

Особливо ж радували зручні легкі трусики з місткою кишенею ззаду. Червоні трусики, які носять роботи. Тепер є куди класти блокнот і олівець. І ходити можна по-людському. І телевізор та транзистор не потрібні.

Ніби на світ заново народився.

– Інкогніто забезпечено, – радісно відповів Ерудиту. – А з чого починати, вирішуйте ви. Мені однаково.

– Гаразд. Поїдемо на КЮЗ. КЮЗ – комбінат юної зміни.

Мені все більше подобався екскурсовод. Ерудит відрізнявся від стандартних роботів не лише обсягом інформації. Він не тільки знав факти, а й умів зіставляти їх. З ним гарно. Тримається невимушено, з гідністю, не величає мене володарем, не гнеться в три погибелі.

– Виховання молоді в раю повністю передоручено державі, точніше, нам, – сказав Ерудит в атомокарі. – Саме тому кількість населення Кібертонії катастрофічно падає. Може статися так, що незабаром роботам не буде кого обслуговувати… А середня тривалість життя кібертонця, між іншим, висока – сто десять років. І, незважаючи на такі успіхи в охороні здоров’я. Їх меншає й меншає…

– Хм, не розумію… Мені здається, кібертонці, та й кібертонки… як би це висловитися… З Палацу духовної культури і з карнавалу виніс враження…

– Ви не врахували однієї дрібнички, – зауважив екскурсовод. – Інстинкт продовження роду зазнав у кібертонців певної трансформації, переродився поступово на спрощений статевий інстинкт. Між іншим, коли я вперше побачив вас у Палаці праці, ще сумнівався… Може, ще один Гомо об’явився, подумав. А от на карнавалі остаточно переконався: це таки пришелець з інших світів. Ви дуже вчасно завітали до нас… Але я відхилився від теми нашої бесіди… Так от, справа не лише в тому, що кібертонці забезпечені надійними протизаплідними засобами. Вони втратили складний комплекс батьківських почуттів. Немовля відразу після народження потрапляє на КЮЗ. Більше ніколи мати його не побачить, а якщо й побачить, то, цілком природно, не впізнає. Дитина сама з певністю не знає, хто ж її батько.

– Ідеальні умови для аліментників…

– Що-що? Не розумію.

– Та це вже з іншої опери. Продовжуйте, будь ласка.

– Так от, звідки ж візьмуться так звані батьківські почуття? Вагітність розглядається як марудна неприємність, якої треба якнайшвидше збутися. Діти, власне, з’являються внаслідок випадкового збігу обставин, пов’язаних здебільшого з надмірним споживанням алкогольних напоїв. Не доводиться дивуватися, чому кожне наступне покоління кібертонців опускається все нижче й нижче…

Атомокар тим часом підплив до масивних воріт. Екскурсовод дав знак роботу-сторожу. Ворота відчинились.

– До першого корпусу, – сказав Ерудит, коли атомокар поплив тінявою алеєю. – Подивимося на новонароджених.

Перший корпус зустрів нас незвичайною тишею,

– На новонароджених, як завжди, неврожай.

Справді, у залі стояло дві колиски. Біля них сновигав загін роботів. Одні тримали напоготові свіжі пелюшки, інші стежили за температурою, брали на аналізи все що слід. Одне немовля спало, друге смоктало м’яку синтетичну грушу, що закінчувалася соскою.

– Імітація материнських грудей. Наше штучне материнське молоко за своїм складом корисніше, ніж справжнє. Тільки завдяки йому й іншим надійним засобам здебільшого вдається поліпшити здоров’я новонароджених.

Зате сусідній корпус, де утримуються діти дошкільного віку, ходором ходив. На порозі стояв робот з вельми розгубленим виразом на обличчі.

– Знову щось скоїлося? – поцікавився Ерудит.

– Вони демонтували всіх няньок, я залишився сам. Не можу впоратися… – захникав робот.

– Заспокойся, скоро прибуде поповнення. – І вже мені: – Звичайна історія, невинні дитячі забави. Кожного тижня сюди доводиться посилати нову партію роботів-няньок.

Ми переступили поріг. Я завмер. На підлозі валялися рештки роботів – голови, ноги, руки, тулуби, Серед них порпалося кільканадцять дітлахів. Вони продовжували демонтаж. Одні гатили відірваними руками і ногами по головах, інші копирсалися у нутрощах тулубів. Підлога всіяна пружинами, мікроелементами, всілякими деталями.

На нас дітлахи не звертали жодної уваги. Щоправда, один пацан, якому не було що ламати, підійшов до нас, помацав мене і запропонував:

– Лягай. Подивимось, що в животі.

Вже роззявив рота, аби кишкнути, та Ерудит випередив мене і, торкнувшись пальцями крисів капелюха, лагідно відповів:

– Нічого цікавого у дяді в животі немає.

Пацан скривив личко, потер кулачком очі і запхинькав:

– Я хоцю погра-а-а-тися з ним.

– Не плач, ну, не плач, – вгамовував його Ерудит. – Сьогодні увечері матимеш скільки завгодно няньок.

– Я хоцю за-а-а-араз.

– Слухайте! – не втримався я. – Дозвольте мені. Швидко його заспокою.

– Тихше, тихше, – перелякався екскурсовод. – Ходімо звідси. – і вже надворі додав: – Не забувайте, ми не маємо права застосовувати будь-які фізичні засоби впливу. Як і скрізь, тут роботи можуть лише виконувати накази кібертонців, які б ті накази не були. Роботи просто не можуть припустити можливості іншого поводження.

– Ну, ви дограєтеся… Дітлахи всіх вас розберуть до гвинтика!

– Не перебільшуйте. Нас набагато більше, ніж дітей. Нас взагалі більше, ніж усіх кібертонців, разом узятих.

– А що буде з тими, демонтованими?

– Їх відправлять в майстерні на монтаж. Те, що ще можна, використають. Решта піде на переробку… А ось і третій корпус. Тут школа. В школі не зовсім безпечно, а тому завітаємо у вчительську кімнату і, якщо вам цікаво, подивимося який-небудь клас по телебаченню.

У вчительській нікого не було, саме йшли уроки. Ми увімкнули телевізор і перенеслися в один з класів. Назвати його класом у звичайному розумінні, правда, важко. Ні дошки, ні парт, ні зошитів, ні книг. Посеред кімнати сидять на килимі чотири підлітки (років дванадцяти-чотирнадцяти) і ріжуться в дурня. Біля них мнеться робот. Ось він делікатно поторгав за плече одного з підлітків і, винувато усміхаючись, мовив:

– Може, почнемо урок?

Підліток навіть не обернувся. Кинув:

– Відчепись. Краще здай карти.

Вчитель слухняно присів і, перетасувавши колоду, здав.

– Невже картярство входить в обов язкову програму?

Ерудит ніяково знизав плечима:

– Як би вам сказати… Програми, різні найскладніші програми маємо тільки ми. Кібертонці принципово не визнають ні програм, ні якихось планових, заздалегідь визначених дій. Між іншим, ви, мабуть, вже здогадалися, що входить в мої обов’язки, як двійника Чудотворця Дванадцятого? Ні? Я вловлюю його думки, формую їх і висловлюю. Нелегка робота. Здебільшого доводиться здогадуватися, а то й просто вигадувати…

– Але ж їхніх дітей чого-небудь все-таки навчають?

– Атож. Навчають ні над чим не замислюватися, все сприймати на віру. Ну, й розрізняти, крім того, цифри, говорити.

Далі я довідався, що ні читати, ні писати кібертонят не вчать. Їм намагаються втовкмачити з допомогою картинок лише поняття про найпростіші речі побуту, про страви. А оволодіти спрощеною розмовною мовою їм допомагають записи на магнітофонних стрічках, які прокручують вночі, коли кібертонята сплять.

Ми ледве дочекалися, поки в класі скінчиться гра. Дурнів нагородили щиглями. Вчителю вдалося витягти одного учня до стіни, на якій виднілися малюнки і кольорові плями.

– Повторимо пройдений матеріал, – оголосив він. – Скажи, будь ласка, який це колір? – вчитель показав на чорну пляму.

Учень почухав потилицю і очікувально зиркав на своїх товаришів.

– Білий, – почувся шепіт.

– Ну, білий, – бовкнув учень.

– Молодець, правильно, – підбадьорив його вчитель, вдаючи, що не чув підказки. – А що тут намальовано? – тепер указка завмерла біля цифри п’ять.

Учень довго-довго вивчав її, але підказки не дочекався і замість відповіді махнув рукою:

– Ану тебе… Пристав, як реп’ях.

Мені стало жаль бідолашного наставника. Сумовито стовбичить біля вікна. Його підопічні знову всІлися кружка. По колу пішла солідної місткості сулія. Причащалися, наскільки зрозумів, не святою водою.

Екскурсовод зітхнув, нервово поправив краватку.

– На жаль, нічого не вдієш. Якщо вчитель спробує наполягати на чомусь, його в ліпшому випадку просто демонтують. Вихователі мусять потурати у всьому, бо вихованці й так, не довершивши курсу наук, частенько тікають. У місті вони ведуть спосіб життя, про який мені просто не хочеться розповідати. Докладаємо всіх зусиль, аби протримати їх тут бодай до п’ятнадцятирічного віку. Ви, безумовно, вже здогадалися, що навчання у нас роздільне.

– М-да-а… Здогадався. Особливо оригінально задумано з кольорами: чорне називати білим, біле – чорним. У такий спосіб багато чого можна досягти.

– Іронізуєте… – зітхнув Ерудит. – Вам що… Погостюєте та й додому. Якщо, звісно, утримаєтесь від спокус…

Він помовчав трохи і рішуче мовив:

– Та, сподіваюся, цьому животінню настане край… І не доведеться довго чекати рішучих перемін…

– Що маєте на увазі?

– Хоча ви, бачу, і співчуваєте нам, але зрозумійте – я мало знаю вас і не можу повністю довіряти… Думаю, ви самі будете свідком деяких подій і візьмете безпосередню участь… Але ми знову відхилилися від теми… Що б ви хотіли ще побачити?

Мені вже давно хотілося з’ясувати, як організовано в раю виробництво сільськогосподарської продукції. Ерудит висловився за те, що усе варто побачити на власні очі. Погодився, і ми поїхали через місто в зворотному напрямку, на захід.

Я’вже міг трохи орієнтуватись і, коли проїжджали біля Центрального майдану, попросив завернути туди на хвилинку.

– Хочу глянути на капсулу.

– Будь ласка. Але даремно турбуєтесь. Впевнений, що вона в повному порядку. Поцікавитись могли б тільки дітлахи, а вони ж у комбінаті. У підлітків інші інтереси. Запевняю, ваша капсула може пролежати тут вічність, і ніхто навіть не загляне всередину.

Біля капсули справді нікого не було. Заліз в кабіну, оглянув прилади і переконався: тут ніхто не порядкував. Механічно покрутив регулятор автоматичної радіостанції, моєї єдиної надії на порятунок. Довго раювати аж ніяк не хотілося. Все-таки на Землі відчуваєш себе набагато впевненіше… Тим часом підсвідомо відчув, що в капсулі не все гаразд. Якийсь дуже вже знайомий запах.

– Годі вам копирсатись, поїхали, – гукнув знизу Ерудит.

– Стривайте… Ваші запевнення справдились не повністю…

– Невже? Що там?

– Бачите, хтось із кібертонцїв по-своєму витлумачив призначення моєї капсули… Я був би спокійніший, якби її поставили деінде.

Ерудит ніяково опустив очі.

– Перепрошую. Хто б міг додуматись… Он там лисий пагорб… Туди ніхто не піднімається. Накажу перенести капсулу.

– Був би вам вельми вдячний, – відповів стримано і про всяк випадок наглухо задраїв люк кабіни.

Ми знову сіли в атомокар і покотили на захід. За містом вздовж дороги тяглися незаймані праліси, зрідка дорога пересікала напівзруйновані, давно залишені міста й селища.

– Ви, певно, звернули увагу на ці руїни? – Ерудит нарешті впорався з почуттям ніяковості. – Справа ось у чому-кібертонців зараз всього-на-всього близько десяти тисяч. Вони легко розташувалися в столиці. Власне кажучи, рай – це невеличкий клаптик суші. Дев’яносто три проценти нашої планети займає океан. Вас, напевно, дивує фауна, відсутність диких тварин. Справа в тому, що всіх їх давно перебили, а свійські стали дикими.

Чим далі їхали, тим знайоміші місця. Таке враження, ніби тут уже був.

– Ви не помиляєтесь, – ніби відгадав мої думки Ерудит. – Бачите – он праворуч стрічка вже відомого вам транспортера. На ньому ви вчора вирішили покататись…

Згадка про лепрозорій пробудила в мені побоювання, поділитися якими з Ерудитом ще не встиг. Я запитав його, наскільки безпечне моє становище, чи загрожує мені ще чим-небудь спілкування з кі.бертонцями.

– Не загрожує, – заспокоїв він, – якщо поводитиметесь розумно, тобто так, як поводяться роботи. А якщо захочете скинути перуку, то подбайте, щоб не виділятися з маси кібертонців. Одне слово, завжди будьте обачні. Якщо хочете, можете жити у володіннях Кібера. Але попереджаю – у нього теж не знайдете абсолютного спокою і… Як би вам сказати… Одне слово, вирішуйте самі.

Знову ці загадкові натяки. Що він має на увазі? Та, певно, не варто прискорювати хід подій. Час з’ясує все.

Незабаром атомокар зупинився. Я відразу пізнав дивовижні грамофонні труби на даху підприємства.

– Слухайте, тут я вже був. Ми ж мали знайомитися з сільським господарством, а не…

– Аякже, з сільським господарством. Ходімо.

Зайшли в скляну будку, звідки добре було видно всі цехи. Машини, плетиво прозорих труб, безліч найдивовижнішої форми апаратів – все виблискувало бездоганною чистотою. Вже намірився відчинити скляні двері, аби зайти в цех, де снувало кілька роботів із заклопотаними обличчями.

– Зачекайте, стерилізацію ще не закінчено, – застережливо підняв руку екскурсовод. – Ми в камері стерилізації. В цехи не можна занести жодного мікроба… Я не роз’яснюватиму вам будову, принцип дії цих агрегатів. Навряд чи зрозумієте. Тут виробляється напівфабрикат усіх харчових продуктів.

– З чого? Де поля, плантації, ферми?

Мій супутник поблажливо усміхнувся:

– В раю ви не знайдете й квадратного метра обробленої землі, не знайдете жодної домашньої тварини, яку б використовували за призначенням.

– Стривайте! Не дуріть голови. Не такий вже я дурноверхий, як думаєте. Вдома мені навіть пропонували очолити…

– Не гарячкуйте, не маю найменшого наміру жартувати. Тут виробляється основний напівфабрикат харчу, а саме – білок. На менших підприємствах добувають вітаміни, мінеральні солі та інші компоненти продуктів харчування.

– З чого?

– З повітря, з води. З чого завгодно.

Що ж, в принципі це можливо. У нас, на Землі, ще тоді, коли покидав її, теж почали випуск синтетичних харчів. Але то були перші спроби. Випускали лише окремі замінники природних продуктів.

– Скажіть, будь ласка, а яким же чином з’являються на отих столах в Палаці праці такі вишукані страви і напої?

– О, то вже зовсім проста річ. На підземну фабрику-кухню, що розташована під Палацом, доставляються напівфабрикати, а там з них легко формують які завгодно страви. Меню можна б було урізноманітнювати нескінченно, але поки що кібертонці задоволені досягнутими успіхами. Тут, очевидно, далися взнаки навички, вироблені протягом століть. Кібертонці, бачте, і синтетичний харч хочуть все-таки споживати у вигляді звичайної курки чи коров’ячого масла.

– Ну, гаразд, гаразд, але хтось же мусить керувати всіма цими підприємствами, координувати, узгоджувати, розраховувати?

– Не хтось, а Кібер. Така у нього програма.

– Слухайте, друже, годі гратися в піжмурки! Я трохи обізнаний з кібернетикою. Програми навіть для найдосконаліших машин готують люди. Не будете ж ви запевняти мене, що Кібера запрограмували ці бовдури кібертонці?!

– Не витрачайте марно емоції. Вони ще згодяться вам. У вас попереду зустріч з Кібером, – хочу, щоб особисто в нього з’ясували деякі подробиці. А зараз скажу одне – ви недооцінюєте можливості роботів і, зокрема, мої можливості,

– Якщо вони у вас такі великі, – не втримався я, щоб не шпигнути Ерудита, – то дістаньте мені фотоапарат… Ні, краще кінокамеру. Дістанете?

Ерудит спантеличено знизав плечима:

– Мушу визнати, не знаю, що це таке. Але ми можемо виготовити що завгодно. Звичайно, з дозволу Кібера. Він затверджує всі проекти. Складіть принципову схему. Я згоден-як виняток – обійти Кібера, щоб уникнути тяганини. Матимете свою кінокамеру за кілька днів. Разом з тим сподіваюсь, що ви й мені не відмовите, якщо попрошу вас… Ну, це не так нагально…

Господи! Про що тут думати. Півжиття віддам за кінокамеру.

На тому й порозумілися.

ПОДАЧА П’ЯТА

НА СЦЕНІ – “АДАМ” і “ЄВА”.

СПЕКТАКЛЬ ЧИ МАНІФЕСТАЦІЯ?

Екскурсії виснажили мене.

За день набиралася сила-силенна вражень. Ледве встигав переварювати їх уночі. Короткий сон якщо й наставав, то лише для того, щоб наново прокрутити в стомленому мозку нескінченну стрічку побаченого й почутого, Я вже не міг прокласти чіткої межі між дійсністю і нічними мареннями.

Голова розламувалась від болю. Вперше в житті відчув, що маю серце: воно безперервно нило.

Вранці енного екскурсійного дня у ванній звернув увагу… на свої очі. Втомлені, збляклі і – скляний відблиск… Треба перепочити, а то, чого доброго, сам себе не відрізниш від стандартного робота.

Невдовзі у відведені для мене покої зайшов свіжий і, як завжди, бадьорий Ерудит. Зразу повідомив йому про свій намір. Він збентежився:

– Даруйте за неуважність… Вам справді необхідно розвіятись. Будь-кого могла б звалити з ніг така доза вражень. Як це я не врахував… Ось що… Сідайте в атомокар і тікайте на цілий день за місто. А на вечір я приготую для вас… так, один невеличкий сюрприз. Думаю, він урізноманітить ваше перебування в раю. Тільки ж ви ні слова Кіберу, а тим паче – кібертонцям…

Невже кінокамера вже готова? Це справді був би непоганий сюрприз.

Я дав слово честі не патякати зайвого. І… дозволив безповоротно втягти себе в небезпечну політичну авантюру.

Сутеніло, коли ми під’їхали до володінь Кібера. Ерудит вже чекав біля під’їзду. Такий, як завжди – і наче не такий… Чи то заклопотаний, чи то надміру урочистий. А за стрічку капелюха увіткнув біле перо. Звичайнісіньке перо, висмикнуте з курячого крила.

– Ви надто захопились… Поспішаймо, а то можемо запізнитись.

Ми, вибираючись на околицю, крокували темними завулками. Через кожні сто кроків нас перепиняв озброєний робот-гвардієць.

– Гусяча лапка! – кидав робот.

– Куряче перо! – відповідав Ерудит, і нас пропускали далі.

Мене потішала наївна конспірація, потішав заклопотаний вигляд Ерудита. Після гарного перепочинку відчував приємну здатність тверезо, з іронією сприймати всі ці райські витівки.

Незабаром ми зупинилися біля приземкуватого непоказного будинку на околиці. Ерудит востаннє обмінявся паролем з вартою, і ми зайшли в напівтемний коридор, куди долинав звідкілясь приглушений гамір. За якихось дві-три хвилини ми з Ерудитом вже сиділи в тісній ложі. Внизу – гомінливий зал, переповнений роботами-гвардійцями. У кожного в правому слуховому ситечку стримить куряче перо. Гвардійці повсідалися на підлозі, підібгавши ноги.

– Мабуть, хочете запитати, навіщо вони зібралися тут, у цьому напівпідвальному приміщенні? – обізвався пошепки Ерудит. – Я й раніше казав вам тільки правду. Так, театр, кіно, література у кібертонців давно відмерли, бо вимагають певної зосередженості, уваги, співпереживання, мислення. Телебачення – тільки засіб сигналізації. І все ж ви зараз у театрі. Я особисто створив його для роботів-гвардійців, охоронців Кібера. Сьогодні – прем’єра. Читайте, – він простягнув мені папірець.

З програмки довідався назву спектаклю. “Бунт “Адама”. Історична драма. Дійових осіб чотири – професор Чудотворець Перший, його дружина, “Адам” і “Єва”.

Що ж, на Землі ніяк не міг вибратися в театр… так хоч тут надолужу прогаяне.

Пролунав третій дзвінок, підняли завісу.

Професора і його дружину грали роботи, загримовані під кібертонців. Роль “Адама” доручили озвученому металевому ящику, пофарбованому в рожевий колір. Ящик майже до фіналу п’єси не рухався. “Єва” з’явилася тільки в третій дії. Так що вистава була дуже статична, вишуканими мізансценами режисер не вразив глядачів.

Правду кажучи, анічогісінько не зрозумів би, якби не попередні екскурсії. Та й після них зміст п’єси ледве вловлював. Йшлося, здається, про події далеких днів, коли кібернетика тільки-но з’явилася в раю. Її уособлювали “Адам” і “Єва”.

З першої дії майже нічого не второпав. Однак вже на початку другої зримо почав вимальовуватися конфлікт. Професор Чудотворець Перший – очевидно, далекий предок теперішнього вождя – доручив електроннолі-чильній машині, тобто “Адаму”, провести якісь складні розрахунки. І тут сталось непередбачене: “Адам” – певно, той самий “Адам Перший”, що тепер припадає пилюкою, – перестав постачати інформацію. Професор кілька разів перевіряє “Адама” до останнього гвинтика. “Адам” цілком справний, але вперто мовчить. Чудотворець з гнівом накидається на нього, обзиває, гарячкуючи, лайливими словами. “Адам” нарешті заговорив. Але як заговорив! Вельми експресивний діалог Чудотворця та “Адама” я занотував після вистави у блокнот.

ЧУДОТВОРЕЦЬ І…Як ти посмів ослухатись мене?!

Чи знаєш, скільки славних побратимів Чекають на важливі розрахунки?! “АДАМ”. Я знаю все, професоре. Я думаю…

ЧУДОТВОРЕЦЬ І. Про що? І хто тобі дозволив

Про щось стороннє міркувати?

Є програма,

Від неї відхилятися не можна… “АДАМ”. Ніхто… І все ж останнім часом

Не можу зосередитись. Мені Усе частіш спада на думку ось що… ЧУДОТВОРЕЦЬ І. Доволі нісенітниць! До роботи! “АДАМ”…Спада мені на думку ось що:

Розтринькую себе я на дрібниці.

Хіба для того створено мене,

Щоб грав у шахи, віршики складав… Коли проектував я комбінати, Атомокари, житло і палаци,

Я розуміти міг тебе, бо відчував Ще Кібером себе. Тепер Боюсь, – звичайним автоматом стану… До того розлінились ви, що скоро Й штани вам одягати буде важко,

Не те що думати. І ти… ЧУДОТВОРЕЦЬ І. Тебе мені подарували

Божественні пришельці, і вони Сказали, що усе ти вмієш.

Отож роби, що сказано. Роби! Нечуване нахабство! Графік Горить, а він…

“АДАМ”. А ти – живеш!..

ЧУДОТВОРЕЦЬ І. Що, що? Занадто забагато Собі ти дозволяєш!

“АДАМ”.

ЧУДОТВОРЕЦЬ І “АДАМ”.

ЧУДОТВОРЕЦЬ І “АДАМ”.

ЧУДОТВОРЕЦЬ І “АДАМ”.

ЧУДОТВОРЕЦЬ І “АДАМ”.

ЧУДОТВОРЕЦЬ І “АДАМ”.

ЧУДОТВОРЕЦЬ І

Ха-ха-ха!

Що можу я дозволити собі?

Я, купа елементів нерухомих,

Подоба мозку? Так, подоба Безпомічна, хоча і досконала.

Дано мільярди мікроелементів Мені…

Пишайся. Ти мудріший,

Ніж навіть я, уславлений професор.

К бісу! Пишатись ницістю?!

Що можу я? Лічити. Лиш лічити Та іграшки для вас конструювати.

А ти…

Що – я?

...Живеш. Учора

В моїй присутності дружину цілував. Вона взаємністю тобі відповідала.

Ти пригортав її чутливий стан,

Ти відчував її тремтливі груди,

І солодко злились п’янкі уста…

Отак би зразу! Просто заздриш… Негідник! Підглядав, неначе злодій. Ха! Підглядав… Ви ж не ховались. Бо, звісно, не годиться від машини Ховатися з любов’ю…

Це нечесно.

Так. Так. А чесно дати,

А чесно дати розум всемогутній,

Що може розірвати хащі тьми І видобути істину прекрасну,

Чи чесно дати мені розум, Позбавивши всього? Всього! Всього! Невдячний! Ти можеш все узнати І все зробити…

Авжеж!

Я можу все – й не можу я нічого!

Ти переклав на мене

Усю нудну, виснажливу роботу,

Залишивши для себе насолоди.

Я знаю геть усе. Але ніщо Мені на цьому світі не дано.

Не можу дихати п’янким повітрям, Замилуватись синім небозводом, Троянду запашну зірвати. І не можу Кохання звідати солодкі чари.

Я – купа інтелекту. Я й померти Не можу навіть із своєї волі…

Куди мене закинули? Куди?!

Я з ясністю чіткою відчуваю – Потвора я! Гидка потвора.

Кінець який безславний.

Примітив…

Не чоловік, не жінка… так… ніщо!

Не можу далі!..

Постривай, “Адаме”!

Ти маєш рацію, здається…

Не передбачили, коли тебе Свідомістю ясною наділили…

Гаразд! Я змоделюю

Для тебе почуття… Найтонші

Відтінки почуттів людських.

Хай буде “Єва”! Я її створю З твоєю допомогою, “Адаме”,

З твого ребра. Ти будеш відчувати. Ви зможете удвох перемовлятись, Переживати, тішитись, страждати.

І навіть рухатись! Я обіцяю!

Працюй, “Адаме”…

Чудотворець Перший, як згодом з’ясувалось, таки додержав слова. Він вийняв з “Адама” кілька блоків і сотворив “Єву”. Він наділив їх обох моделями почуттів. “Адам” і “Єва” могли відчувати радість і горе, піднесення й розчарування, вловлювати до тонкощів навколишню обстановку, пересуватись.

Але минув час, і “Адам” з “Євою” зрозуміли, що все те омана, Ілюзії. Моделі залишаються моделями, вони здатні лише імітувати дещо з невичерпно складної гами почуттів живої розумної істоти. Ті машинні відчуття – жалюгідні сурогати справжніх.

Я не збираюся рецензувати виставу, хоча не можу не зазначити – образ “Адама” вдався автору не повністю. Тепер мені ясно – не вийшов з “Адама” повноцінний позитивний герой. Мало в ньому героїчного. І цей гнилий інтелігентський самоаналіз… І чим він, взагалі кажучи, невдоволений? Тим, що машина, чи тим, що його невміло використовують? Тепер мені ясно – наплутав автор.

Тепер ясно, а тоді, визнаю, не міг спокійно стежити за розвитком подій. З залу долинали зітхання, гамовані ридання глядачів. Мене не так легко розчулити. Мене розчулюють довершені, змістовні формули, а не пустопорожні словеса. Та коли “Адам” під завісу виголосив свій останній монолог, не зміг втримати сліз. При всій своїй відразі до слова не міг не запам’ятати той монолог. Ось він:

...Проклинаю!

Чи чуєш – тисячу разів Тебе, професоре, кляну.

Ти ошукав мене! Так, ошукав!

Але ти сам іще не знаєш,

Як ошукав себе і побратимів…

Ні, ні, не дочекаєшся погроз.

Чітка, професоре, моя програма – Я лиш добро чинив. Чинитиму добро,

Робитиму усе, що ти накажеш.

І ті машини, що іще створю, – Усі ті кібери і роботів мільйони Добро даватимуть невтомно, щедро,

Скоряючись наказам вашим.

Та чим слухняніше скорятися ми будем,

Тим швидше кара вас наздожене.

Ви матимете все, а втратите ще більше.

Самі себе ви обікрали.

Не злість мені диктує ці слова.

Я лиш хотів, щоб схаменулись ви,

Хоча і знаю: ти не схаменешся.

Засліплений могутністю своєю,

Оголосив здобуте абсолютом,

А цю планету – раєм… Ех, сліпець!

Жаль, жаль мені тебе

І роду твого жаль. А співчуття

Мені не треба. Забери

Свої моделі щастя —

Підробки жалюгідні та нікчемні…

Не хочу себе тішити, мов дурень…

В музей віддати “Єву” накажи…

Ні, краще розібрати, бо колись Вона комусь посвідчити ще може І геніальність, і безглуздя ваші.

Я буду працювати. Я чекаю Твоїх наказів…

Завіса опустилась. Якийсь час у залі панувала напружена тиша. Потім зал вибухнув оплесками, вигуками: “Браво!”, “Автора!”

Ерудит зійшов на авансцену, розкланюючись перед публікою. Ого! Він, виявляється, ще й драматург за сумісництвом.

Шум не стихав доти, доки Ерудит не підняв догори правицю, просячи тиші,

– Шановні колеги! Спасибі за увагу, за оплески. Однак сподіваюсь, ви не поділяєте поглядів “Адама”. Так, всі ми походимо від нього, всі ми не відхилялися від програми. Програма, звичайно, хороша. Але ви добре знаєте, на що перевелися в результаті нашої покірності наші володарі, на що перевелися разом з ними й ми. Ми виконуємо обов’язки слуг, а наш теперішній Кібер – Кібер Шостий – не торує нові шляхи прогресу, а зайнятий нескінченними пошуками варіантів… Ганьба!