Текст книги "На тведiй землi"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 24 страниц)

Мені можуть сказати, що є ще люди, які взагалі не вимагають мешканевого простору, або вдовольняються заблощиченою "житлоплощею", але ці люди правдоподібно мають насолоду в самому голому факті бути на землі з титулами "Божого сотворіння". Це їх незаперечне право. Але, на жаль, я мушу ще раз і ще раз ствердити, що до цієї породи людей абсолютно не належу. З ними у мене стільки ж спільного, як і з усім іншим живим і мертвим на цій плянеті і признаюся, що вигляд колібрі з її філігранним листочком гнізда, я більше шаную, аніж вигляд мешкання багатьох двоногих сотворінь моєї власної зовнішньої подоби.

В кінці місяця червня, саме коли розпочались перші літні громовиці, моя хата була під дахом і ціле нутро було виповнене грюкотом молотків, які не давали мені ніде спокою. Коли я мав час, я приходив на будову, втискався до її середини, вітався з людьми у синіх, потертих комбінезонах, переважно італійського походження, які вимощували помости, вставляли двері, закріпляли шафки, лагодили кухню, встановляли убиральні, чистили сходи і нарешті барвили. Кольори кімнат моє дошкульне місце, я вибирав їх тижнями, я зовсім губився, коли доходило до рішення, признаюсь я не мав вирішальної думки, а тому часто діяв на сліпо. Ще тоді, коли мав діло з моїм першим мешканням на вулиці Глен, я давав легко з цим раду, бо все, що там робилося, безперечно годилося із загальним тоном, але тут одразу виникла гостра черга суперечностей, бо ж хотілося конче зробити все "не так", знайти іншу точку бачення і обов'язково зчинити революцію кольорів, щоб засобами терору знайти те щось небувале. Як, наприклад, мала б виглядати моя бібліотека – робітня? Я погодився на пропозицію самої будівельної фірми, що в такому випадку найкраще було б шалювання з червоної сосни – затишно, вигідно, солідно. Багато мороки виникало з ательє. Що це мало б бути? Велика, на весь поперек, з двома широкими вікнами і похилою стелею незграбна кімната під кольор меду. Малось на увазі Лену з її екстремними нахилами, наприклад, вона твердила, що їй подобається чорний кольор стін, з чим я не міг годитися засадничо і вибрав гарячий, чи краще солодко-мішаний чай з медом і можливо також чоколядовим тортом. Коли б вона тут опинилася, вона напевно все це змінила б за своїми смаками, наприклад, могла б закрити високу передню стіну великим панно з мотивами її улюбленої символіки народження, або інших абстрактно – символічних дивоглядів… Вона завішала б усі стіни картинами і мала б багато сонця з виглядом на квітник, який має бути закритий від сусідньої оселі висадом туї. На цій половині зосереджені всі домени господині дому, як малий будуар, кухня, їдальня, ванна, включити й майбутню дитячу кімнату, що тим часом виконувала б функцію малої вітальні з її широким вікном і краєвидом долини.

Друга, східня половина призначена для мене, за вийнятком загальної великої вітальні в густо оливкових тонах з цілою скляною стіною і розлогим виглядом на південь з сусіднім парком, його тополями і великою, плакучою вербою. Дві поруч спальні, розділені білою, під мармур, ванною і нарешті її величність робітня завершували весь цей комплекс моєї приречености, включаючи сюди і невтральну територію сіней, паперованих під небілену, сиру ряднину з їх маєстатним виходом на арену веранди і менш маєстатними бічними сходами до просторів підвалля.

До речі, ціле те підвалля я віддав у повне володіння Бахуса й Домовика, як тим, що командують царством розваги і царством добродійности, як електрика, вода, газ поруч з двома коморами для домашнього майна. Магна – магніссіма бар, що його мав намір розписати полтавськими, старо-козацькими чи краще запорізькими фресками, займав більшу половину цього простору, і відзначався широкими вікнами з виходом на малу, нижню, бетонову веранду.

Спішу додати, що з кінцем червня і початком липня все це, від верху до низу, уявляло лишень одну суцільну картину найліричнішого безпорядку з дуже незначними натяками на якесь завершення і ви знаєте, як не легко доводити речення до точки, коли хочете, щоб воно звучало відповідно до ваших вимог. Ви, мабуть, також знаєте, як не легко ставити точку над і, а вже найдошкульнішим болем голови в таких випадках є та частина ритуалу, що зветься меблюванням і декорацією, особливо, коли ви належите до впертих і непоправних бунтарів проти конвенціоналізму. Де, наприклад, дістати канапи, фотелі і все таке інше, які б були слухняними рабами ваших дволичних і многоличних, а часто безличних вимог і примх естетики, оригінальности, вигоди. Кажуть, великий Бальзак вимагав конче, щоб його широка, покрита червоним плюшем лежанка викликала у його любовниці маркізи (прізвище забулось) любовний шал на перший погляд. Признаюсь, я не мав аж таких тиранських вимог від своїх лежанок, але так само, як і той геніяльний сибарит, я був невилічимо заражений переконанням, що меблі й декорації можуть відогравати генеральні ролі не лишень у Голівудських фільмах, але й у наших буденно-щоденних побутових інтермедіях.

Але вже з кінцем липня, ця проблема значно дозріла і перетворилася у невилічиму гангрену хвилювання. З наближенням віддалі, вона перетворилася у вражливо – делікатну аферу на тлі не дуже блискучих фінансових можливостей. Це вимагало розважности, рівноваги, непоспіху. Наглість у таких випадках смерти рівна. Вибирати канапи і вибирати наречену сливе та сама функція. За допомогою вдаєтеся до відповідної літератури, що її в англійській мові є невичерпальна кількість і нарешті у вас постає амбітний плян, що його годі вложити в одну п'ятирічку і щоб вдовольнити наглість і сяко-тако заставити зяючу порожнечу, ви дозволяєте встелити помости м'якими килимами мишатого кольору і набути кілька генеральних куснів обстановки, після чого ваше мешкання виглядає, як ляндшафт міста Торонта, зі широкою площею будиночків, між якими, в різних місцях ніби Гулівери серед ліліпутів, повзносяться будови – гіганти передвісники майбутнього міста.

Що я мав робити, наприклад, з ательє, якого призначення вітало цілковито в стратосфері містерійности. Щоб залякати його моторошну порожнечу, я повісив на його широких медових стінах чотири малюнки Лени, які здавалось, бажали увійти у ті стіни і розчинитись у їх безодні простору. Що мав робити з книгозбірнею? Збірка моїх авторів кишенькового видання, не дивлячись на їх блискучість популярности і слави, виглядала б на полицях моєї книгозбірні, як гурток морських свинок у стайні для слонів. Всі ті книги я залишив у старій моїй хижі, там для них місце, а простори нової альма-матер зісталися без ужитку. З вірою, що на них прийде час. А покищо в одній з моїх спалень, яку я назвав кабінетом, примістилась не лишень моя "бед-континентал" постіль, а також мій новий магоневий робочий стіл, мій чорний телефонний апарат, мій "філіпс", мої два шкіряні стільці і одна канапа…

З деяких причин я конкретно почав цікавитись мистецьким малярством, мої порожні стіни десяти кімнат виразно цього вимагали і я прийшов до певного переконання, що хоч-не-хоч, а мені прийдеться перейти на угоду з тим найекстремнішим з екстремів цієї штуки, бо інакше мої стіни залишилися б фатально голими. З цим ще буде багато мороки. Не всі зо мною погодяться, що мода в таких випадках переважаз мистецтво і коли мода свариться з мистецтвом то остаточна лава присяжних – "вокс популі – вокс деї" – виправдує моду. Я перегортав сторінки найкращих каталогів мистецтва – Шагал, Брок, Клеве, Котаво ітд, ітд. – всі вони в один голос, устами Леона Лянга, запевняли мене, що тільки Пікассо і його епоха це альфа і омега найвозвишенішого мистецтва. і в одному я мушу з ними погодитися, що, наприклад, у моїй хаті найкращі з кращих Рафаелів, виглядали б безнадійно розгубленими і в порівнанні з кльовном Бюффе, не дивлячись на його дерев'яний червоний ніс, творили б заперечення основ естетики.

Також у зв'язку з цим, я оглянув кілька крамниць малярства і взагалі мистецтва на Блур і на Ионг, я побував у міській галерії цієї штуки, відвідав кілька вистав картин, я говорив з деякими знавцями цієї культури, як професором Керр, Кандинським, Собко. В загальному я почав розуміти, що для рівноваги почуттів, є конечним розуміти синтезу вартостей в дусі, часі і просторі. інакше вартості загублять силу діяння і ми зависнемо в порожнечі збайдужіння. Балянс вартостей – балянс нашого щастя.

Так минало це моє навантажене пружністю літо, я був здивований швидкістю його кінетичної дії, моє особисте єство міняло форми. Я був щасливий, що моя біологія витримувала всі ці навантаження і я не мусів вдаватися до лікарів. Було цікаво спостерігати, як відходив день за днем, як наростав новий лад. Я вростав у це нове місце тілом, серцем, нервами і коли я бачив фундамент мого будинку я бачив себе самого врослого в ту землю на березі цього озера. і коли сходило чи заходило сонце, я вже називав його моїм сонцем і було приємно сприймати його щедрі благодаті, не даровані з ласки, як жебракові, а брати як основу сили, визначеної для мене у космосі, як рівноправній його частині.

І прийшла осінь. Ця мелянхолія і туга на цей раз звучала мажорно, як передгра моєї великої особистої драми. Я люблю цей ситий настрій, символом якого були всі п'ять моїх яблунь, які демонстративно виявили свою щедрість цього великого сезону. пх гілля гнулося від тягару плоду, вітер намагався помогти їм і ціла їх територія вгорі і внизу була засипана їх запахом і кольорами. Не було кому користатися з їх щедрости і можливо вони мали причину бути невдоволеними. пх тіло, їх серце і їх душа видали все що могли, а ми байдуже згортаємо на купи їх дари і залишаємо на ласку стихій.

Зрештою осінь цієї благословенної землі, особливо її початок, завжди вражаюча щедрістю дарів, кольорів, запахів, листя обливається пурпуром, залиті сонцем дерева нагадують рубіни, ситі вивірки витанцьовують канкани. Все бавиться, живе й не живе, все жартує і провокує жарти.

Я інколи, недільними ранками, бував дома, дозволяв собі відпруження, валявся довше в ліжку, загублений у своїй новій "житлоплощі" з книжкою в руці, або одягнутий у піжаму, домашні виступці і картатий халат, я блукав по кімнатах, важив їх порожнечу, міркував над їх долею, ходив від вікна до вікна, вдивлявся у знайомі краєвиди, які видавались мені завжди новими і був переповнений почуттям вдоволення, а разом остраху. Вдоволення завжди родить острах, боїмось так само великого щастя, як і великого нещастя, одного, щоб не згубити, а другого, щоб не знайти. У ці дні я був вдарений вдоволенням, це була велика солодка рана, це біль тріюмфу перемоги. і єдиного чого не було… Я оминав це ім'я. Воно загостро врізалося в мою рану щастя і вносило затруєння. Це вимагало якоїсь неймовірної операції, на яку я не мав сили зважитись.

Це був такий ранок, така млява, засолодка ідилія, такий шматок неповторної гри вдоволених інстинктів. За вікном моєї новенької рожево-помаранчевої кімнати з її тяжкими брокатовими помаранчевими завісками, глибоко і насичено дихала сильна осінь. Сонце зливою світла заливало яблуні з їх барвами плоду, заносило запахом сосни і шипшини, радіо на Сі-Бі-Ел передавало концерт Моцарта камерної оркестри з Ванкуверу.

Моя спальня-робітня мала троє дверей – до ванної, до великої порожньої робітні і до великої вітальні. Ці останні лишаються переважно відчинені, вони продовжують мій простір і частинне відкривають краєвид головної веранди.

Це, мабуть, було по дев'ятій годині, мій будильник цокотів спокійно на нічному столі і ніхто ним в цей час не цікавився. Я був заглиблений в "На лезі бритви" Сомерсет-Моума – автора близького відчуттями того світу, що мені він чомусь імпонує далекими й широкими обріями глобальних засягів з їх перспективами безконечної молодости і сили. Я був сам і не сам, я ніколи не буваю сам, я не знаю відчуття самоти і коли хочу бути на хвилинку осамітненим, звичайно створюю штучно наставления самоти. Зараз мала прийти Катруся, вона це добре пам'ятає і також знає, що мої недільні ранки належать мені. Вона звичайно приходить заднім входом до кухні і їдальні, я звичайно чую її тихий спів, що завжди її супроводжує, вона варить каву, застеляє стіл їдальні, подзвонює порцеляною…

Цього ранку було інакше. Вона увійшла переднім входом через веранду, нічого не наспівуючи, пересікла стовп сонячного сяйва великої вітальні і зупинилася на порозі моєї спальні. і була вона одягнута не у звичайний одяг, а мала на собі домашній, вишневого кольору, сатиновий халат, який плястично видовжував її струнку постать і хвилястими спадами сягав до самого помосту. Її обличчя було свіже, очі і уста сміялися, волосся зачесане догори і зав'язане ззаду червоною стрічкою. В руці вона мала велике, яскраво-червоне яблуко.

Я був зніяковілий, я звик до Катрусі, я бачив її кожного дня, я ніколи не був здивований і раптом це збентеження одним тільки виглядом на тлі того сяйва і тих кольорів. Я помітив її тихе наближення не так поглядом, як відчуттям. Я швидко відложив книжку і відчув своє серце. Воно по своєму здрігнулося.

– Добрий ранок, – привіталася вона спокійно.

– Добрий ранок, – відповів я запитально. Вона спокійно підійшла до мого ліжка, загадково й лукаво посміхалася, мала незвичний, зніяковілий вигляд, очі її блищали острахом.

– На! – сказала вона і простягнула на долоні яблуко.

Я ніколи не думав, що Катруся на щось подібне спроможна, що вона зможе так переконливо виконати цю трафаретну сценку з тим яблуком, яка мене проникливо проняла і змусила порушити найнезрушиміші мої святощі. Я взяв те яблуко, воно було направду спокусливе. – Вкуси! – сміялась вона. Але я не встиг вкусити. Катруся кинулась, як була, на мене і тоді яблуко випало з моїх рук, а Катруся, мабуть налякана, ціла тремтіла і зовсім розгублено шукала у мене захисту. Від кого вона тікала і чого боялася? – Закрий мене, закрий мене! – лептала вона. Її пружне, тепле тіло згоряло і в'януло, ніби бите вогнем.

Пізніше, вона поясняла цю пригоду так: – Я, казала вона, скаржилась на тебе тітці Ен, а вона запитала: Чи ти читала Біблію? Ні, відповіла я. Візьми і прочитай – Мойсея, глава третя, розділи третій, четвертий і п'ятий. Я взяла, прочитала і мені сподобалось. Чи ти гніваєшся?

Я попросив також Біблію. Дивись, кажу, за розділами третім, четвертим і п'ятим, слідують розділи шостий, сьомий й дев'ятий. Чи ти не боїшся?

– Коли їх не боялась Пра-ква, чому б мала боятись я?

Ми сміялися і були щасливі. Катруся могла прийти рано, могла прийти серед дня, могла прийти вечором, могла прийти серед ночі. Ми пізнали "добро і зло" і покинули наш рай, в якому так довго мучились. А наша пречудова тітка Ен, яку Катруся кликала "мам", після своєї санаторії була щаслива нашим щастям і була переконана, що наше одруження це лиш питання часу. Це тримало її на дусі, Катруся їй призналася, що Біблія помогла, вона твердила, що мужчини взагалі не знають мудрих доріг до пізнання добра і зла, але їм треба помогти. А ми обоє замолоді і засильні, щоб не стати ідеальною парою для народження ідеального продовження вічности у вічному.

Прекрасна Ен! Вона бачить життя ясно, просто й логічно, але не своє. Своє вона пройшла в темності. Для неї ми з Катрусею, вихід у ясність. Ця наша ясність занадто разюча і після довгих років невблаганного затемнення, вона її екзальтоване вабила.

З нею було вийнятково приємно сидіти довгими осінніми вечорами перед нашим ватрапом великої вітальні, яку ми спільними зусиллями привели до дуже імпонуючого вигляду з її м'якими тонами світел і приємним, хвилюючим теплом, коли назовні у соснах шумів вітер і било у вікна дощем, а ватран безтурботно жарів і поблискував вогнем. Ен було абсолютно заборонено алькоголь, але ми пили добрий, англійський чай. що його приносила нам Катруся на срібній, старовинній таці у рококових, порцелянових, тонких, як папір, чашечках. Ен любила цей чай і ці чашечки, один їх вигляд створював у неї її прояснюючий, елегійний настрій, який вона так любила переживати.

– Дуже люблю цю вашу берлогу за її новість, але чашечки мусять бути давні. Модернізм для мене лишень назовні. Взагалі, не люблю речей. Мене вони втомлюють.

Ми любили її слухати. Її оповіді були неповторні, її мова ненаслідувальна. Ніколи не щадила себе, коли вимагалось точності. – "Я була брудна. Я курвила". Відкривала гарні і не конче гарні сторінки літопису і в чомусь нагадувала Скарлет з роману "Проминуло з вітром" Маргарети Мічел. Її життя також проминуло з вітром, але не дивлячись на його трагічні нотки, воно було і багате і гарне. Вона бачила світ, знала людей. Вінстон Чорчіл, Муссоліні, Фербенкс. Бернард Шов, не були для неї винятком. Вона летіла на вогонь, її любовні пригоди коштували мільйони, свого кумира не називала по імені, а тільки "він", "той", "його", мала нахил до гістеричности, до вульгарних ексцесів, вони були гострі, вражаючі, яскраві. Вона могла летіти за своїм коханком до Каїра, наймати детективів, заставати "його" в обіймах коптійських красунь, набити йому морду, вернутись до Оквілу, гірко плакати, писати розпачливі листи і благати ласки. Вона хотіла знати, що це таке коптійські жінки, перегортала енциклопедії, докопувалась, що це нащадки давніх єгиптян і купила в Олександрії ту саму голівку Нефертете, що стоїть тепер по середині моєї порожньої книгозбіргі, як символ універсальної краси і сили. Коли ті коптійки мали схожість до тієї голівки в тому клобуку, тоді я розумію любовника моєї приятельки Ен, як також розумію її розпач, бо ця сама Ен, коли б її посадити на трон фараонів, могла б гідно заступити Нефертете, як не красою то гідністю й величністю володарности. Моя дорога пані Ен належала до раси, якої володіння простягалося від кінця до кінця світу і саме це давало їй силу великої великодушності, і такої ненаситнссти добра і зла, як ласки так і жорстокости, як високого лету так і низького падіння. Вона нарешті шукала забуття в алькоголі. і можливо присутність простоти Катрусі і моєї тваринницької живучости надавали їй силу поборотися з тією безглуздою пристрастю і спробувати втілитись в ролю щасливого материнства, якого вона не зродила, а знайшла під ногами своїх світових мандрів.

– Любов, казала вона, жорстока сила. Вона розриває жертву, як лев козу. Нема милосердя. Це стихія. Можете бути багаті, вчені, мудрі, великі сильні – нема вибору. Чим ви сильніші – тим безсиліші. Це такий же закон, як закон гравітації. Не можемо його обійти. Ви маєте також свої клопоти.

Це було сказано тоном великої пєреконливости, що виривалась з тіла, мозку, кости, серця, я не мав відповіді, лишень стверджував згоду мовчанням. – Можна цього й не мати, – казала вона після перерви, занурена сама в собі з поглядом впертим у полум'я ватрана, але це не значить, що це не так. Великі трагедії побудовані на істинах, а ними є великі почуття. Знаю і ваші клопоти, о, я їх знаю. і не тільки те, що ваша мати вмерла з голоду "великих ідей"… Ви самі голодні якоїсь правди і може ви її – хто знає – знайшли разом зі мною. Ми мали індію, ми мали Маркса… Кого, кого ми не мали. Але не тільки Колюмб відкривав цю землю, її відкривали Кід Рінго, доктор Голидєй Бет Местерсон. Може ви знаєте такого дивака Коннела – єпископа англіканської церкви. Він хотів схрестити Христа, Маркса, Леніна, Дзержинського і створити гібрид модерного суперхристиянина пристосованого до клімату занепадницької Европи нашого часу. Чи ви помітили що змішавши любов і ненависть ви можете створити новий атом доброчинности. Наша доба не любить просто милосердя. Вона заміняє його системою УНРА, іРО, ОН, поєднанням Сталіна, Ель Капоне. Це все перетворення й перетворення субстанцій духа від епохи в епоху. Може ви бачили в Каїрському музеї мумізовану голову фараона Рамзеса Другого, а разом з цим може знаєте святиню Нубійського Нілу Абу Сембілу, де висічені з каменю чотири голови цього ж володаря. Мум'я й камінь це така ж синтеза, як і Будда та… скажемо. Вінстон Чорчіл. Кажете – боротьба кляс. Це те саме, що мумія фараона. Це боротьба за тривання, за силу, за збереження. Маса каменю чи маса людей вимагай утривалення.

Наші розмови повторялися, переходили з теми на тему. А головне, шукали, як вона казала синтези. Поєднання минулого й сучасного. – Люблю свіжість думання, казала вона. і свіжість мешкання. Моя берлога занадто запорошена.

– Ці порохи варті терпеливости, – зазначував я.

– Можливо. Але коли це лиш історія…

– Наша країна ще не має історії. Ви напевно ще пам'ятаєте піонерів Торонта.

– О! Розуміється. Багатьох, – оживилась вона.

– За тисячу років…

– За тисячу років! – перебила вогіа мене. Ви думаєте? Тепер кожний місяць – століття.

– Наша історія закроюється на довгу мету. Це буде імперія надземних, поземних і підземних доріг, гангарів, полярних гаражів, міжплянетних летовищ. Генеральний штаб атомової доби.

– О-го-го! – Я не знаю, я не знаю. Це вже будемо не ми, мій милий друже, – казала вона, заплющивши очі, ніби намагалася щось уявляти.

– А чому не ми? Ваші предки освоїли цю землю і надали їй стиль і тон. Добрий стиль і добрий тон, – казав я.

– О ви! О ви! Ви мрійники. Але я вам вірю. О, я вам вірю! Скажіть… Яку ви любите музику? – несподівано запитала вона.

– Гріга, – відповів без надуми я.

– і я також. Зайдете до мене – почастую вас "Пер Гінтом". Наші люди не завжди вас розуміють.

– А чи їм конче треба нас розуміти. Важливіше, щоб ми розуміли їх. Вони нам нічого не боргують. і їм не конче треба відчиняти нам всі двері, буде краще, коли ми навчимося відчиняти їх самі. Наша стара Европа зобов'язує, вона навчила нас зарозумілости.

– Не нарікайте на вашу стару Европу, – казала вона.

– О, ні! Це не нарікання. Це чванство. Вибачте. Ці розмови, кажу, повторялися і стали необхідністю наших взаємин, інколи при цьому була також Катруся, яка уважно до всього прислухалася, але сама не забирала слова. Тітка Ен своєю маєстатною незалежністю викликала у Катрусі почуття незаперечного авторитету, але разом з цим її мовчазна покора була великою її перевагою, можливо, над нами всіма.

В кожному разі, вони любили моє товариство, а я любив їх, лишень я не мав для цього вистачально часу. Наші рідкісні зустрічі були приємним відсвіженням наших взаємин, але поза тим я по старому любив свою егоїстичну самоту, виповняв нею весь свій простір, розбавляв її музикою і згадками про Лену, з якою від весни обірвались усі контакти. інколи ця її вічна присутність у моїй пам'яті ставала для мене обтяжною і я вже шукав можливости її забути. Вона напевно вже стала матір'ю того "янголятка" і напевно її наставления до мене змінилося. Весь той гльобальний, універсальний і абсолютний простір, який ліг між мною і нею, давав вистачально спроможности заглушити наші старі болі.

Вона відійшла до Европи і тим самим розчинилася у тому ностальгійному світі. Тепер це лиш спогад, що з кожним днем все далі і далі віддаляється у простір часу. Пригадую Европу з останнього враження – затока Ля Манш повита серпанком першої осени, розторощений Гамбург і далекі береги Британії, яка видавалась втомленою, зачарованою, заморською царівною… А разом біль, і туга, і розпач. Відчував, як рвалось коріння тисячоліть в глибинах мого єства з переконанням, що моє вигнання в ці простори океану закриє назавжди дороги назад. Чи моя Лена зможе їх відкрити? Чи наші тисячоліття минулого не потягнуть нас за собою? Вона ж у тій своїй землі предків, з тим своїм "янголятком".

І враз, не хотілося вірити, коли одного вечора, прийшовши з роботи, я знайшов у своїй поштовій скринці чималий конверт летунською поштою, адресований зі Стокгольму, самий вигляд якого викликав у мене пропасницю. Щастя, що поблизу не було Катрі. Я нетерпляче розірвав конверт у якому, крім листа, було багато витинок зі шведських газет і який, з величезною виразністю, нагадав мені Лену навіть, здавалось, її запах. і писала вона дослівно таке: "Коханий Павле! Не знаю, як почати, що почати, але знаю, що мій довгий, впертий терпець урвався і я мушу Тобі писати. Тужу за Тобою, як тужила завжди, а віддалення, якого я шукала, як ліку, спричинило лишень загострення болю. Здалека наше минуле видається казкою, а наша остання зустріч під тими яблунями, які в моїй уяві цвітуть завжди, лишається незабутнім сном. Я мусіла тікати, бо боялась гістерики, мій добрий чоловік терпів тяжко, і ми погодились на цю розлуку, як курацію. Я обіцяла йому "поправитись".

І мала чималий успіх… У Стокгольмі мені вдалося організувати виставку (довідаєшся, як що зможеш зрозуміти, з газетних витинок), пізнала багато цікавих людей і все, здавалось, гаразд, за вийнятком… Але я тримаюсь, змагаюсь, терплю, не здаюсь. Ти знаєш, яка я нерозумно вперта.

Привіт МОЇМ яблуням. Напевно давно одцвіли і вродили червоні, червоні – хотіла б вкусити. Озвися! Вічність Тебе не чула. Твоя завжди – завжди Твоя, неможливо Твоя! "Ніколи не забуваюча"!"

Після цього, що мав робити? Піти й повіситись? Що сказати Катрусі? Як зустрітися з тіткою Ен? Як віднайти рівновагу? і що це за така пошесть загніздилась у моїй природі? Лист прийшов сливе напередодні славетного балю інженерів у тому знаменному готелі Роял Иорку, на якому я і цього року невідмінно мусів бути, на цей раз з Катрусею. Лист прибув вчасно. Куля далекого прицілу. Атентат на мій спокій.