Текст книги "На тведiй землi"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 24 страниц)

ііі

Цього не було досить, моє почуття невдоволення примхливо розросталося, дома, а також на роботі, я весь час про це думав, хотілося щось "виясняти", ставити спротив, творити опозицію. Я розумів не легкість такої процедури, моя контроля над собою була втрачена, але разом з цим находила впертість, обурення, я хотів "ясности", домагався "свого права"… А властиво чого я домагався? Того "ніколи, ніколи"? Намагання володіти нею, зробити її своєю коханкою?

Не тільки це. Часом вечорами з роботи я дзвонив до неї, але її ніколи не було дома. Цього вечора я також подзвонив і з такими ж наслідками. Це мене найбільше непокоїло. Де вона бувала і чому уникала пояснень? Чи я не мав права хоч що небудь про це знати? Вони з Зіною кудись відходили, щось там і десь там робили, але ніколи про це ніодного звука для мене. Таємниця гробова. Що це за поведінка і як її пояснити? Тим часом я почав відчувати до Лени все більше і більше п^етенсій, почав впажати її мало не своєю нареченою, почав зважувати за і проти, плекати ілюзію, вдавати володаря, мріяти про спільне майбутнє. Ціла довга, велика, багата скаля фантастичних уроень, для яких фактично не мав виправданих підстав за вийнят-ком її примхливого кокетства і бажання зі мною зустрічатися.

З чого вона живе. звідки бере засоби на коштовні одяги? Безліч подібних питань. Старий, багатий коханець з патетичним Каделяком, якась агентура підозрілої репутації, якесь нічне підприємство – ми в такому справді не звичному світі, так багато дивоглядних ситуацій, особливо там у тому ж Монтреалі, звідки вони сюди прибулії і особливо з такими легкими істотами, одірваними від грунту, викинутими на такий широкий простір.

Але чому я мушу цим так беззастережно перейматися, будучи таким "реальним", "нормальним", "пересічним" типом; що за примхи і що за вподобання, звідки ті вимоги і прагнення і, зрештою, я десь чув чи читав, що жінки типу "вамп" це лиш зовнішня машкара, що вони безрукі мармурові Венери, або манекени у вітринах мод, чоколядові личка на окладниках журналів, але внутрішньо, це холодна невражливість, жорстока безчуттєвість, математична розрахованість. і що мене ще поважно лякало – її мистецтво – туманність і абстрактність, небулярність, невмолимість, хижацькість. Ця андромедна небулярність, дезорганізована і безвладна, паралізувала мов певність, я тратив почуття міри і правди, відчував розгубленість. А до того "ніколи не буду коханкою". Що за гістерія, навіщо ті конвульсійні заперечення? Я розторощений цілковито.

Я мав злісне бажання не прийти завтра без попередження і без вибачення. Просто нахабно й щиро не прийти. Це інтригувало, це надавало присмак авантюри, це бентежило.

До речі, той другий день, коли я намірявся виявити цей свій балаганний спротив, був наш вівторок, отже день приречений, так само, як і вчорашній, гарячий, у моїй передній, темній кімнаті було душно й нудотно, а тому я лежав у своїй стовченій постелі, що стоїть у малій соняшній веранді, широкі вікна якої були завішені жовтими занавісами і думав всілякі ворохобницькі думи. Перед мною на задній стіні висіла моя улюблена карта Европи воєнного видання, внизу під нею столик заложений книгами, на дворі за вікном співали робіни і скреготіли сині птахи, з сусідньої вулиці Батерст долітали шуми машин. Сонце вже зробило головну частину своєї дороги, я міг відхилити трохи занавіси, звичайно обережно, бо звичайно в цей час там внизу під широким кущем бозу, бавиться маленька дочка моїх господарів Оксанка, яка пильно чатує, коли в моїй кімнаті появиться рух. Це одна з моїх найнастирливіших поклонниць, яка при кожній нагоді намагається увірватися до мого замку і почати там свої веремії. Не дуже помагали всілякі заборони "не перешкоджати дядьові", або "дядьо спить", або "дядьо працює". Для Оксанки це не резон. Вона звичайно бавилась своїми ляльками, поглядала на вікна дяді і як тільки помітила в них порухи, негайно кидала ляльки, прожогом бігла на другий поверх до моїх дверей і голосно домагалася "дядю відцини!" Коли ж я не відчиняв – лягала від дверима і кричала те саме до щілини, коли ж і це не помагало – вона починала гірко й докірливо плакати. Дуже мила маленька істота, яка чинила одначе чимало мороки, особливо коли я був зайнятий далеко іншими оксанками.

Цього дня моє лежання було демонстративне, ліниве, наполегливе і протягнулось воно майже до першої години, опісля я ліниво зводився, відхиляв краєчки занавісок, впускав свіжіше повітря, більше світла, більше шуму. За дверима одразу почув "дядю впусти", на цей раз не ставив спротиву, появилася старанно обмурзана моя фея, яка відразу почала розкидати і так розкидані мої речі, чесатися моїм гребінцем, засипати питаннями, чому я довго сплю, чому маю на грудях волосся, чому не маю мами, кота, чи не хотів би я мати одну з її ляльок, чи міг би я дати їй свого гребінця. Мій гребінець, перо, гаманець творили для неї найбільшу привабу, а до того вона зо всієї сили намагалася втиснутися мені на руки і почати чесати моє волосся. Я звичайно відкуплявся чоколядою, яку вона пристрасно любила, одразу споживала і обмазувала нею своє заклопотане обличчя.

Я ледве звільнявся від Оксанки, мав намір ще купатися, це звичайно кращий для цього час, більшість мешканців на роботі і я можу повільно й ліниво, мов ледачий тюлень, користатися ванною, дармащо я ще не обідав і дармащо саме в цей час можна сподіватися найбільше телефонів. Звичайно в таких випадках на обід йду пізніше, або обідаю дома, а від телефонів хоронить мене господиня, яка на кожний дзвінок заявляє, що мене нема дома, або я купаюся, або пішов обідати, але цього разу сталося щось несамовите.

Коли я сидів у ванній, за її дверима в коридорчику щось враз загрюкало, ніби стався землетрус і обвалилася стеля. – Що там таке? – закричав я, маючи на увазі Оксанку, яка могла залізти без мене до моєї кімнати і наробити там гармідеру, але на це відгукнувся з-за дверей досить знаний, загрозливий альт однієї з найдавніших моїх поклонниць, такої інженерки хемії Галини Дуб. – Ей! Там! Святий схимник! Вилазь!

Що за делікатність вислову, подумав я, а в голос закричав: – Я купаюсь!

– Знаю! Але скоріше. Я жду.

– Це ти, Галино? – питав я виминаюче.

– Не вдавай дурня!

– Слухай! Я хворий!

– Я принесла пілюлю, яка тебе вилікує негайно.

– Я дістав гострі корчі.

– Бо став гострим брехуном.

Я все таки виліз з ванни, почав натиратися рушником, коли враз, крізь усі стіни долетіло до мене відоме звучне "телехвон". Це значило, що дзвонила Лена, бо тільки їй було дозволено дзвонити без відмовлення. А це також значило, що я мусів якось вирватися з ванни в одному халаті і прорватися до ніші на сходах. Не було часу на роздуми, я вискочив з дверей, мало не збив з ніг Галини, наткнувся на обшмаровану чоколядою Оксанку і схопив слухальце телефону. – Гальо! Слухаю, – намагався я говорити спокійно. – Шановний Павле! Я ж вас чекаю! – почув я категоричний гаркавий голос. – А котра це година? – хотів я виграти час. – Від коли це ви почали дбати за години? – чув я далі той самий тон. – Вибачте! Не в цім справа. Я… я… властиво. Мені трохи соромно… За вчорашнє. – Яке вчорашнє? Що ви дитина! і більше такого не станеться! У мене для вас усе. Негайно приходьте! Я ще не обідав… – Пообідаєте у мене! Що любите? Маю рибу, шинку, шпараги, чорний хліб. Чекаю! – і положила слухальце.

Вона не дала мені змоги говорити, такого ще з нами далебі не бувало, і що там могло справді статися? А до того в моїй хаті інженер хемії Галина Дуб, я дуже добре знаю, хто цей Дуб і він мене не так скоро випустить. Мені ж хочеться справді бігти на Шша і справді негайно, нехтуючи всі мої найгрізніші постанови. Я швидко біжу і то просто на вогонь. Галина чекала на мене з виглядом інквізитора, що має проголосити мені смертний вирок. – Бачу, ви зовсім виздоровіли, – перейшла вона з "ти" на "ви" зі сильним призвуком смертоносної іронії. Спішу зазначити, що ця сама інженерка мала на мене здавна "дуже поважні претенсії", ми були справді старі, ще з Европи, близькі знайомі.

– Я забув зовсім, що маю ще одно важливе побачення, – почав було я тоном не зовсім переконливого шахрайства, але мене різко перебила Галина:

– Не забудьте також, куди потрапите на другому світі за таку нахабну брехню.

– До пекла! На саме дно! Але… Але я мушу одягатися і прошу вас ласкаво одвернутися. – Я дивився їй у вічі з виразом Купідона, який тільки що викупався і дістав нову місію любовної пригоди.

– Добре! Одягайтеся. Я також не маю часу. Я вийшла лиш на хвилинку з інституту… Але коли думаєте, що я прийшла вам гратулювати – глибоко помиляєтесь. Я прийшла лиш сказати, що ціла та ваша романтична пригода, велика ваша любов, за якою ви вмираєте, ніщо інше як звичайна інтрига совєтських агентів…

Я саме натягав штани і почувши таке, мало не полетів сторч головою.

– Кого маєте на увазі? – запитав я по можливості спокійнішим тоном.

– Лену. Нікого іншого, – випалила Галина категорично-незаперечним голосом.

– Ви, мабуть, з'їхали легенько з глузду, моя шановна приятелько, – відповів я на це не менш категорично.

– Перевірте краще в психіятра, чи з вами все в порядку. Вона є на послугах совєтської агентури для розкладу нашої еміграції і її не раз бачили в товаристві совєтського консула.

Коли це було? – вирвалось v мене люте питання.

– Навіть учора.

– Ви бачили?

– Я.

– Де?

– На озері Сімко.

– Коли це було?

– Ввечері.

– Ви бачили?

– Не я, а інші.

– Ви сказали, що ви!

– Це були мої друзі.

– Хто вони?

– Це моя справа.

– Слухайте, Галино, ви добре знаєте, що це ніякий жарт, що між нами всіх обзивають агентами, а в тому також вас, мене і кого хочете. Це і є той розклад еміграції. Кажете – бачили її з консулом?

– Цe міг бути під-консул, скажемо інженер Трухлий.

– Що Трухлий?

– Всім відомо що Трухлий.

– Агент, розуміється.

– А ви невірите?

– В такому разі, чому прийшли до мене, не до поліції.

– Поліція сама знає, а вас треба попередити. Щоб не було запізно. До побачення многострадальний Ромео!

і вона швидко відійшла.

Я залишився і стояв, як вкопаний. і не знав, що робити. Навіть, що думати.

Розуміється, що та дурепа розіграла найбезглуздішу сцену ревности, яку тільки можна придумати, але гакол; розуміється, що є тому також багато безглуздої правди, яку так само годі легко заперечити. Між нами роїлося від підозрілих суб'єктів, етикетки агентів роздавалися направо й наліво, певним політичним чинникам смертельно залежало на тому, щоб нас тут спаралізувати і обезвладнити… Поведінка Лени лишень посилювала мої і так тривожні підозріння, а після цієї візити Галини, вони почали розростатися до розмірів катастрофи. Мене лишень могло дивувати, чому б саме я мав стати жертвою подібних аномалій.

Що мав робити? В кожному разі все як слід обдумати, не бути поквапним, не зловитися на провокацію, не датися взяти голими руками. А чи значило це відмовитись від побачення з Леною? Яким чином? В мені вже сидів біс, якого сила непереможна. На мене напав шал безоглядного діяння, хоч би просто з мосту у воду. Саме вилізла знизу мала Оксанка, яка намірялась засипати мене питаннями і була не мало здивована, коли я, досить безцеремонне взяв її за ручку, вивів на коридор і казав їй бігти вниз. А сам я кинувся до телефону з наміром вибачитись за спізнення. Та коли я набрав число Лени, я одразу, майже механічно, почув її голос. – А! Це ви! – що звучало так, ніби вона сподівалася когось іншого. – Я ж вас чекаю! додала вона нервовим, наказовим голосом. – Лено… Я не можу, – почав було я, але вона перебила. – Чому не можете? Що з вами сталося? – Я не можу, – мимрив я своє. – Я все приготовила, що з вами? Кажіть, що з вами? – Я просто неможу! Вибачте! іншим разом! – підняв голос і відложив слухальце.

Це був вчинок відчаю проти власної волі. Йдучи до телефону, я мав інші наміри, змінив їх підозрілий запит Лени. Я був безпосередньо схвильований, не пам'ятаю. коли я ще був у такій незручній ситуації, до того мене вражав тон голосу Лени, в якому не було ні жалю, ні розчарування, а лиш гнів, що я зіпсув якісь її пляни чи наміри. Але все таки чи не було б краще саме тепер її бачити? Питання і контра-питання швидко чергувалися, наростав гнів, спротив, але також біль і покора, по нервах проходив алярмуючий острах і навіть серце билося з перебоями, ніби я стояв над якоюсь безоднею. Як можу її залишити? Не бачити більше? Не чути? Ніколи! Такого не міг би я знести. і байдуже хто вона – агентка Москви, проститутка Шангаю, гангстерка Чікаго, яке це має значення, коли вона вже в мені, в моїй крові, моїх мислях і звільнитись від цього вже немає сили.

Мої борюкання самого в собі не тривали довше ніж пів години, далі я не видержав, зірвався раптом, мов ужалений і як був без краватки з розхрістаним коміром, побіг вниз по сходах. По вулиці Гарбор проходив саме трамвай, я погнався за ним до зупинки і влетів до нього з розгону саме тоді, коли він майже рушав, кондуктор робив якісь докори, я їх не чув, ледве встиг купити квиток, як вже мусів знов висідати і бігти далі мало не під авто, що пролітало під моїм носом.

Під будинком Лени ще одна несподіванка: перед входом стояло невеличке спортове авто "Спріт" біло-червоного кольору, що належало, я знав, інженерові Трухлому. Знов той Трухлий. і що він тут робить? Що він тут до чорта робить? і що це за мара? Але ці вагання не тривали довго. Яке, зрештою, моє діло що він тут робить, він такий же холостяк, як і я, і хто може заборонити йому тут бувати? Мене ця вимівка вдовольняла і я швидко побіг по сходах до вхідних дверей… і подзвонив. Схвильовано чекав і намагався вгадати, хто відчинить.

і на цей раз, як звичайно, і досить швидко, відчинила сама Лена, яка була, мабуть, внизу, як звичайно при телефоні, здивована моєю появою і, як мені здавалося, помітно вдоволена. Її очі виразно засвітилися. – Можу? – питав я схвильовано.

– О! Це ви! Дуже гарно! Прошу. Розуміється. Заходьте до моєї кімнати, я зараз там буду.

Я пішов по сходах вгору, Лена зосталася біля телефону. Двері її кімнати були відчинені, було душно, вікно на город відчинене також, і коли я глянув вниз, побачив Зіну і Трухлого, які мальовничо лежали на травнику. Я швидко відступив від вікна, не хотів, щоб вони мене бачили, намагався прийти до нормального вигляду, і в той час непомітно появилась Лена – розчервоніла й сяюча. – О, як це гарно! – викрикнула вона захоплено, чого з нею рідко траплялося. – і скажіть, що з вами?

– Що робить тут Трухлий? – запитав я гостро й несподівано.

– Мабуть те, що й ви. Залицяється. Зіна має сьогодні пів дня вільного. Лена дивилася на мене здивовано, мені здавалось, щиро, намагалась

вгадати, що справді сталося, щоб могти відповідно реагувати. Вона мала дар відчувати людей і вгадувати їх думки. – Ви вчора дзвонили? – запитала вона спокійно.

– Де ви були?

– Що за тон?

– Я вас питаю.

– На Сімко, – відповіла вона вперше прямою відповіддю.

– З ким?

– О, з ким… Ні з ким. На котеджі Лисого. Ви ж знаєте Лисого. З УНО, що має готель на Бей. У нього на Сімко гарний котедж.

– Що ви там робили?

– Купалися.

– Вечором?

– Чому не вечором? Найкращий час для купання.

– і Трухлий був з вами?

– О, Павле! Що з вами? Розуміється був. Це ж… Як вам не соромно! Він же… Просто не хочу поясняти, бо це глупо. і між іншим, Лисий хотів би і вас запросити. На моє бажання. Чи ви хотіли б? Допустимо в суботу.

З кожним її словом мені відлягало, ніби біль голови після аспірини, робилося ясніше і лекше, я шукав відповіді на останнє питання, але Лена перебила: – Але ж ви голодні! Хочете? Я маю.

– Ні, дякую.

– Маєте недобрий настрій.

– Бо мав недобру візиту.

– У зв'язку зі мною?

– Можливо.

Її погляд зраджував зацікавлення, на устах тремтіла іронічно-вдоволена посмішка, очі міряли мене знизу до верху, але не питала нічого. Я стояв перрд нею зніяковілий, дивився їй у вічі і мовчав також. Вона легко, криво посміхнулася, підійшла до мене, театрально піднесла свої довгі, нагі руки, заложила їх мені за шию і легко, ніжно, з тією самою іронічною посмішкою, поцілувала мене в уста. і запитала по німецьки: – Варум зінд зі зо безе? – Я посміхнувся, обняв її і пригорнув до себе. – Но, но, но! Не так завзято. Ви мене зломите, – казала вона і намагалася визволитись з моїх обіймів. – Хочете говорити по німецьки. Або по російськи? – казала вона. – Яка вам з цих двох мов більше подобається?

– Навіщо вам це треба знати? – запитав я.

– Ні-на-віщо. Просто, щоб вам докучити. Ми ж можемо говорити на кількох мовах, чи це не гарно?

Я не міг позбутися підозрілого, питального вигляду, здавалося, що вона мене в чомусь випробовує, робить допит і хоче замаскувати це невинними жертвами. Я не міг бути одвертим, а разом не хотів видаватися недовірливим, що мені не легко вдавалося і Лена це прекрасно бачила.

– Ви мені не вірите? – питала вона.

– Що не вірю?

– Щось не вірите.

– Може тому, що все таки вірю.

Вона посміхнулася ясною, доброю посмішкою, інколи в неї це гарно виходило – вишнево і соняшно. – Як гарно, – відповіла вона. Це її "як гарно" значило, що їй щось справді подобалось. – Ну, так що? пдемо купатися?

– Лисий може нас забрати… Або просто ми самі, автобусом. Ви і я. Чи не зворушливо. Двоє закоханих… На пляжі… Гарячий пісок… Бронзові тіла… Оранжеві купальники… Ви ж маєте суботу вільну.

– Не тільки суботу, маю вільний тиждень. Це моя відпустка, – відповів я.

– Разпрекрасно! Еврика!

– Т я маю ідею.

– Ов!

– А що коли б декорації трішки ускладнити. Скажемо: котеж… озеро… Ранні тумани… Вечірні зірниці… Двоє закоханих…

– Це спокусливо.

– Я міг би замовити котедж… На цілий тиждень.

– А ви не боїтесь?

– Чого?

– Пам'ятайте моє "ніколи-ніколи". Це поважно.

– Двоє… скажемо… к таке слово "платонічний"… Допустимо, ми не з живого матеріялу, а, скажемо, астральні з'яви, або, скажемо, боги з мітології, такий божественний Аполон і така божественна Афродіта…

– Но, но, но! Не залазьмо на Олімп, тримаймось краще астрального.

– Скоряюсь. Двоє астральних синдерел живцем з казки, як зійде жовтий, надутий місяць, в тумані берега зі стрункими тополями, з подувами могильного холодку, з повітрям, що його пронизують кажани, побрязкуючи кістяками…

– Стоп! Стоп! Стоп! Кажани побрязкують кістяками?

– Не кажани… з'яви.

– Чи астральні з'яви мають кістяки?

– Мають. Танець кістяків на березі холодного озера, під жовтим місяцем у фіолетовому тумані.

– А що далі?

– Кидаємось в льодову воду і зникаємо. Лишень два круги на воді. "Я живу у зростаючих кругах". і глибока, могильна, космологічна тиша!

Лена виразно була зацікавлена, очі і уста посмішалися, голова заперечливо похитувалася, це її інтригувало і бавило.

– Ви не погоджуєтесь? – питав я її.

– З вами – так. Лишень не з собою. Бо я… погоджуюсь.

– А чого нам боятися?

– Запитайте краще себе.

– Я вже давно помітив, що ви в мене не вірите, – казав я агресивно.

– О, Павле! Маю вірити у вас? Як? Ви не вірите мені.

– Я вам не вірю, але я у вас вірю.

– Ви пропонуєте мені провести з вами тиждень…

– Не пропоную і не провести… і не тиждень…

– Я вас не розумію.

– Не розумієте? Що можуть бути вищі, кращі, могутніші слова, як "провести", як просте "жити". к ще утопія, казка, мрія… к чудо! Чому не хочете погодитися, що поезія, краса, щастя, радість це реальні явища?

– О, Павле! Ви божевільний! Ви не знаєте мене.

– Не знаю і не хочу знати. Допустимо, я вас відкриваю, як Колумб Америку. Не знаючи наперед, куди це заведе – у прірву, в індію, у пекло. Допустимо, я з вами одружуються, і за пару тижнів виявиться, що я одружився з відьмою. А може це цариця Савська, або Клеопатра. Або просто пригода. Не все на світі стандарт. Можемо бути найгіршим подружжям на плянеті, але найкращим у соняшній системі. "Я живу у зростаючих кругах" і ви цього не забувайте. Допустимо, ті круги розходяться, розходяться, сягають далі і далі…

– Аж куди?

– У безконечність. Туди, де нас ще не було.

– Що це все значить?

– Уявіть самі.

– Я не можу.

– Оооо – ви можете! Лишень… Я розумію. Плачетесь, що вас кинуто за океан, боїтесь простору… Що не матимете гарної спіднички…

– Вибачте, – я не плачусь.

– Ви плачетесь! Лишень вдаєте хоробру. Вас вислано сюди, викинуто в стратосферу і не дано можливости повороту. Вас викинуто в чужий город, ви побачили, що тут краще і збунтувалися. В Ню Иорку? Не може бути! Що таке Ню Иорк? Купа каміння. А от там у нас… Але скажіть, моя Клеопатро, чи наш сліпий бунт проти дійсности не є признанням нашої слабости…

– Що хочете цим сказати, шановний Улію? Я людина самостійна. Хочу жити в свободі.

– Казати все одверто. Все! Маєте болі – кажіть. Смієтесь – кажіть. А хочете продатись – продайтесь, але дорого. Щоб було знати пальці. Не розмінюйтесь.

– Замовчіть! Павле, замовчіть! – і вона одвернулась. Цей поворот був меткий, рвучкий, разючий. Її прекрасна фігурка виконала цей рух з балетною досконалістю. Я був вражений остаточно. Мені хотілося вірити, що Лена ні в що не замішана, що це певний дивовижний збіг обставин і моя не менш дивовижна на це вражливість. Лена ж своїм мімозним чуттям відчувала мої турботи, але уникала якихбудь роз'яснень. Ми ловили одно одне з зав'язаними очима, оминаючи основні небезпеки, годилися на Сімко, на інтригуюче, споскусливе, прагнули бути незалежними, відповідати перед самими собою, не зважати на ніякі конвенціональні догматичні вимоги. Жити "по своєму", не в'язатись з думками інших, відповідати лишень перед власним сумлінням. Лена розуміла становище жінки, відчувала моє до неї наставления, була свідома своєї відповідальности. Але ми мусіли, ми хотіли, ми прагнули себе випробувати, між нами стояла невловна неясність, це нас інтригувало, вимагало виходу, круги наших зацікавлень весь час зростали і втягали нас у свій концентричний вир. Це нас в'язало, це нас бентежило, це нас гнало вперед.

Цього дня ми не винесли рішення, але наш загальний настрій був за рішенням, ми віджили, повеселішали, були грайливі, Лена кілька разів атакувала мене своїми поцілунками, кожний раз боронилася перед моєю агресивністю. Непомітно появилася Зіна, якась розхрістана, розбита, розм'якла, вона була здивована, що застала мене і нас у такому яскравому настрою. – О! Ви тут. А Лена казала, що ви не прийдете. – Наш добрий, грайливий настрій виводив її з рівноваги, і вона помітно не знала, як на це реагувати. Мені здавалося, що вона була невдоволена і мала претенсії до Лени.

Коли я вже за темна відходив, Лена провела мене не лишень вниз до дверей, як і кожного разу, але й далі вулицею до перехрестя Гарбор – Осінгтон, де я звичайно брав трамвай. По дорозі я запитав її, чому Зіна була невдоволена, на що я дістав несподівано – відрухову відповідь: – Не питайте! Ніколи вам цього не скажу! – Це вийшло на диво різко й нетерпеливо, що мене дуже вразило, я замовчав, саме підходив трамвай, я кинув "добраніч" і без потиску руки, швидко залишив Лену.

У трамваї я деякий час був під враженням останньої сценки, "ніколи вам цього не скажу" гостро й тривожно звучало в моїх вухах, підозріння і сумніви отарами тиснулись до моєї уяви, рої бентежливих думок малювали найтемніші картини справи. А що, як справді я заплутався у якусь містерійно-підрзрілу аферу, у якій ціла та моя Лена ніщо інше, як звичайний поганий жарт, її загальна поведінка від першого дня нашого знайомства вийнятково не звична, можливо все це за-пляноване, зрежисероване, награне, можливо, що й ті перші мої зустрічі на вулиці не були випадкові, а те знов непрошене посередництво Зіни, весь той таємничий Трухлий, те настирливе бажання Лени бачитись зі мною, а разом відпорна. майже гістерична реакція на кожний мій дотик… і нарешті ціле те казкове Сімко з тим лицарем Лисим та його дивовижним котеджем. Все це було насичене загадковістю, відганяло інтригою, насторожувало непевністю.

і що мене ще особливо вражало у цілій цій гротесковій комедії – якась дитиняча, наївна і щира безпорадність Лени, не дивлячись на всю її рафінованість, гострий розум і талановитий артизм. Здавалося, що вона грає фальшиву, не свою, накинуту ролю, яка їй абсолютно не личить і якою вона не цікавиться.

і ще мене вражала її щирість. і чесність. Не дивлячись на всю її балаганну революцію проти щирости. Бути, вдавати, підроблятися, позувати, лицемірити, всі ці чесноти нашої втомленої доби, які вона так старанно штучно, незграбно наподоблювала і плекала, не були їй властиві, вони їй перечили, вони з нею не мирилися. і вона хотіла направду бути зі мною і можливо… Не хочу забігати наперед. Час все виявить.

У трамваї я також пригадав, що я ще фактично сьогодні не обідав. Йдучи до Лени, я лиш нашвидку й легко перекусив. На мене чекала нічна зміна моєї праці. Я мусів бути готовий. Тим часом я був голодний, до грілу "Вікторії" було задалеко, я пригадав собі, що на вулиці Батерст, нижче Дандесу, зараз за крамницею "Пласту", недалеко комуністичного "Дому праці", відкрилася нова їдальня "Домашні обіди" з "дуже поміркованими цінами", "європейського", а властиво українського стилю.

Я не поїхав до дому, а одразу, пересівши на Батерст, поїхав на "Домашні обіди". О, та вайлувата, незграбна вулиця Батерст! Не знаю її минулого, правдоподібно, вона правила колись за один з кращих осередків заможніших міщан, організованих масонів, середніх підприємців. Тепер же тут, як за домовленням, оселилися мої невсипущі земляки, натворивши цілий ряд різноманітних установ, підприємств, церков, шкіл, організацій – Православна церква св. Володимира, крамниця квітів "Мак", домівка й редакція гетьманців, крамниця "Пласт", їдальня одна, їдальня друга, медична клініка одна, медична клініка друга, комуністична книгарня, католицька книгарня, комуністична домівка, націоналістична домівка, редакція "Гомону України", друкарня одна, друкарня друга. Все це і багато іншого скупчилось на цій шановній, просторій, старій вулиці, і я почуваю себе зовсім, як дома. Трамвай швидко завозить мене на місце, фактично три зупинки і я висідаю – маленька, чистенька, чепурненька їдаленька, кілька столиків, кілька гостей і між ними бачу… і що це справді за мана… інженера Трухлого, того самого, що його недавно бачив на вулиці Піша.

– А! Павло іванович! Добрий вечір! Присідайте! – заговорив він на моє привітання. Був дуже чемний, радісний, гомінкий, беру біля нього місце, підходить кельнер, замовляю борщ і вареники.

– і як це ви сьогодні зайшли аж сюди? Я знаю, що ви волієте "Вікторію",

– говорив він далі тим самим бадьорим тоном.

– Просто тому, що ближче. Спішу на роботу, – відповів я.

– Робота. Павле івановичу. Знаю, що ви прекрасний механік, ви працювали на корабельні, а тепер чомусь взялися за чоколяд, – продовжував Трухлий.

– Пришилося, – кажу виминально.

– Чи не хотіли б змінити заняття? На щось краще? По фаху? Марнується така сила, – казав він далі.

– Розуміється, хотів би, але як? – відповідав я.

– к багато можливостей… Змінити і все… Можна б знайти протекцію, якесь добре, прибуткове місце, от хоч би на корабельню.

– Де тут корабельня?

– Не конечно тут. В Монтреалі, Квебеку, Галіфаксі. Між іншим, я маю деякі знайомства… В Оттаві. Можна б влаштуватись. Все таки набути добру кваліфікацію, доброго фаху… Коли б навіть повернутися до дому…

– Повернутися? – запитав я здивовано.

– Можливе і це. Як не кажіть, а… Не кажу, що нам тут погано, але все таки дома є дома.

Кельнер приніс мій "обід", я почав їсти, Трухлий розгорнув філософію повороту, я слухав, мовчав, не перечив. – Все таки, де людина родиться – там її місце, яке б воно не було, – закінчив він свою мову.

– кдине, чи ми знаємо, де ми родились, – спокійно відповідав я. Нас вигнано з нашого місця ще дітьми, батька заслано, мати померла з голоду. Чи таке місце можна вважати своїм?

– Пам'ятаймо, що це була революція, – казав Трухлий з ноткою виправдання.

– А чи вона вже скінчилась? – відповідав я.

– Але напевно скінчиться.

– За дві-три генерації. А чи нам тут погано? Навіть на своїй чоколядні я дістаю чотири рази більше, ніж там на корабельні, – казав я спокійно.

– Не все міряють долярами, – відповідав Трухлий.

– Погоджуюсь. к вартості моральні, наприклад, свобода, справедливість. Чи ви не погодитесь, що, наприклад, ми тут на вулиці Батерст, більше чусмо нашу рідну мову, як у Києві на бульварі Шевченка. Це також вартість.

– Не все в мові.

– Також погоджуюсь, але інші не так думають. Мого батька фактично за мову й заслали. Що він хотів у рідному Харкові більше чути рідної мови… Але цього не хотіли інші. Чому? і мого батька послали за це на Сибір.

– Але, наприклад, у нас у Вінниці, як я працював на цукроварному заводі, нам ніхто не боронив української мови.

– Але ви напевно нею мало розмовляли, як що розмовляли взагалі. і напевно знали чому. і без заборони. і напевно між вами були такі, які за це поплатилися Сибіром. Все це є чимсь подиктоване і ми знаємо чим. Не вдаваймо наївних. Мірою цих чеснот є реальна, намацальна дійсність і її ми не можем заперечити.

Наша розмова не тривала довго, я квапився, на мене чекала робота, ми попрощалися з Трухлим дуже коректно, але згодом, пізніше, на роботі я ще довго міркував над цією нашою розмовою. і становище Трухлого ставало для мене багато виразнішим. Я не мав сумніву, що в якійсь мірі і з якимись намірами він мною цікавиться значно більше, ніж цього вимагало звичайне знайомство, тим більше, що наше знайомство не було ніяк близьке і ніяк доужнє.

А все це разом ще більше згустило мої попередні розважання з приводу "ніколи вам цього не скажу". Мені здавалося, що і так ця мова ясна і що я її перфектно розумію.

Але все таки озеро Сімко мене цікавило. Воно так близько від Торонта, а разом так близько від моєї якоїсь приреченої мети. Було, розуміється, прикро, що все це чомусь пов'язане з такими нісенітними ускладненнями, але разом я вже був переконаний, що ніякі ускладнення взагалі не зможуть нічого тут перерішити. Моє рішення вже запало і не так тверде, і не так незломне, як неухильне, коли хочете – фатальне, можливо навіть давно призначене долею…

Отже озеро Сімко. Назване іменем першого губернатора провінції, між затокою Джорджа і озером Онтаріо, двадцять вісім миль довге і шіснадцять широке, з трьома островами, оточене лісами, фармами з добрими місцями для відпочинку, веслярства й рибальства.

Чого більше треба? Я був захоплений, легковірний, щасливий. Це мала б бути перша моя така пригода, я не був зіпсований курортами, товариством, вигодами, я не бачив ні Кан, ні Маямських бічів, ані ніяких інших рів'єр, а тому ця моя несподівана проекція п'янила мою уяву абсолютно. Розуміється, що ті різні "ніколи-ніколи" давали багато поживи для роздумів, але разом з цим, в мені вже пустила корінь і почала розростатися нестримна думка одруження з нею, в яку я почав навіть по своєму вірити.