Текст книги "На тведiй землi"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 24 страниц)

Улас Самчук
На тведій землі

We measure hіstory by іts catastrophіes, we recall the weather by іts storms, but the perіods of peace and joy – who can descrіbe them?

Hugh MacLENNAN

і

Коли я наважився на цю карколомну авантюру – набути власний будинок із шости кімнат з пивницею, за дванадцять тисяч і сімсот долярів, маючи на конті Королівсько-Канадського банку всього лиш тисячу сімсот готівкою – мені здавалося, що я наважився, як не на справжнє самогубство, то в кожному разі на якусь довічну каторгу, з якої не було вороття. Це коштувало мені не тільки багато долярів, але ще більше безсонних ночей, ніби я збирався ограбувати банк, або виконати атентат. Причин для цього було чимало, а головне – що після довгого одісейного блукання по широкому, розбурному світі, я ступив нарешті на тверду землю великого, спокійного континенту з його іншим, відмінним ладом, до якого я не мав доступу і на грані якого стояв грізний, вогненний напис: Небезпека! Вступ заборонений!

Але я відважився ту заборону порушити, жереб кинуто і ось я вперше за всі свої тридцять вісім років життя, зробився власником пречудного кусника нашої плянети, тридцять два фути широкого, сто вісім довгого, під кокетливим горбиком звивистої вулиці Глен, де пишався в західньому сонці, на два поверхи, "мій дім – моя фортеця", з верандою колоніяльного стилю, до якої від хідника вело тридцять двоє че дуже надійних, бетонових східців.

Напочатку цей дім і ця фортеця уявляли собою лишень містерійне занедбану порожнечу з атмосферою запаху тютюну, правдоподібно "огдену", зі стелями, розписаними примарними розводами, які понуро, кожної хвилини, погрожували звалитися на голову, з помостами, які мало чим різнилися від звичайного хідника на вулиці, і кухнею, у якій, можна припускати, замість варити їжу, тридцять років кували кінські підкови.

Агент продажу реальностей новозаснованої, але вже відомої агенції "Снилик і Ко", з вулиці Дандес-Захід 33, якого я просив щось подібне для мене вичарувати, виконав своє завдання зразково і тим самим заощадив мені принаймні дві і пів тисячі готівкою.

Бо засадничо, мій дім (дозвольте на майбутнє його так величати), робив цілковито вдовольняюче враження, містився в непоганій частині міста, поблизу Гай-Парку не позбавлений фантазії в топографії, два, спереду і ззаду, травники, залишки квітника, пара тінистих дерев, а головне, вище на взгір'ї за межею, справжні джунглі фльори і фавни, де крім дубів, берез, сосон та іншої рослинности, водилося також чимало сірих, ледачих ракунів, які лазили поруч з домашніми котами, перістих, кокетливих скунксів, які тероризували йоркширських пуделів і цілі зграї сірих та бурих вивірок, які, мов блохи, стрибали не тільки по деревах та телефонних дротах, але також по кухнях та їдальнях.

Пернате населення цього строкатого царства, було заступлене не менш вражаюче. По травниках, куди не глянь, трудилися заприсяжені, невтомні ловці-молодці всілякого хробацтва, добродушні робіни, як фурія налітали зграями расові імперіялісти і агресори темно-бурі шпаки, між галуззям молитовне перегукувались, у своїх пишних червоних сутанах, педантично-важні чубаті кардинали, на телевізійних антенах різко і зловіщо скреготали синюхи і багато інших дивовижних крилатих сотворінь, між якими особливо визначне місце займали різнобарвні колібрі, які, час від часу, блискавично з'являлися, обціловували кожану квітку і так само блискавично зникали.

А коли додати, що в зарослому кленовим гаєм, давноневживаному гаражі сусідки Грінвуд, водилося кілька осячих гнізд, а під моїм столітнім дубом за хатою незалежно і гордо росли червоні з білими крапками мухомори і височіла темно-бура піраміда муравлища – картина буде завершена. Бракувало хіба індіян-сиуксів, які б вийшли з пралісу сусіда Фіцджеральда, отаборилися на моєму травнику, розложили багаття і під звуки там-таму почали танцювати свої загрозливі гугі-бугі.

Така картина далебі могла проймати і найчерствішого суб'єкта, особливо коли западала ніч і з-за побитої громами сосни на пригірку висувався щербатий диск місяця під гімни міріядів цвіркунів, які нагадували дикий захід, ковбойські фільми, Гарі Купера і гавкання куйотів.

і подобався мені не лишень краєвид, настрій, довкілля, а також весь, його величність, дім, бо ж це значило не тільки "дах над головою", не тільки "домашнє огнище", а також копальню золота, бо ж між моїми генеральними операційними плянами, був ще й такий, що для свого особистого вжитку я беру одну, щонайбільше дві кімнати, а решту житлової площі віддаю в комірне, що за моїми математичними обрахунками мусіло покрити всі мої будинкові витрати, включно з податком міської управи. Після цього, я мав би жити на плянеті, як спадкоємний паразит, зовсім задурно, у просторі двох кімнат з трьома вікнами і різними вигодами, гідними будьякої капіталістичної акули.

Але дорога до цього зворушливого парадизу проходила досить тернистими місцевостями: весь той дім, ціле те огнище і славетна копальня золота, вимагали не лишень захоплення, а також поту і крови. Критий зеленими квадратиками папи дах над головою, невідомо яким правом, дозволяв опадовим стихіям просякати до верхніх кімнат і росписувати по їх стелях фрески гідні фантазії помпейських майстрів, а його ринви, як тільки полив перший дощ, спричиняли на всі боки такий водоспад, що до деякої міри нагадував Ніягару. Не маючи ніякого досвіду з ніякими дахами, я також не мав зеленого поняття, що в таких випадках треба робити. Мені завжди здавалося, що всі дахи, яких стільки набудовано по всій землі, красуються собі між небом і землею, як ті птахи небесні, що піклується ними сам Господь Бог, а їх власники роскошують собі під їх благодатним покровом і покурюють люльку з "огденом".

Щойно аж тепер і на власні очі, я побачив і я переконався, що це соціяльно – філософське питання виглядає аж не так ідилійно. Стіни, стеля, помости, ринви, накриття, сходи включно з пивницею і убиральнею, обступили мене зо всіх боків, "як та чорна хмара", не давали пільги ні вдень, ні вночі, вимагали ремонту, не зважаючи на сумний факт, що моє конто в "Роял-Кенедієн" безнадійно ізсякло і нічого не залишалося, як надолужити його моїм власним кривавим потом.

О, той дах і ті ринви! і хто їх таких вигадав? Першим моїм природним відрухом було вдатися до відповідних майстрів цього діла і віддати цілу цю морочливу проблему у їх досвідчені руки. і дуже до речі, на це навинувся один мій знайомий, старий емігрант, поважний громадянин, власник будинку і тягарового авта "Дженерал моторе" з Ошави, який саме цим ділом займався. Я, розуміється, представив йому весь мій клопіт, він уважно досвідченим оком позирнув на дах, кількакратно обійшов весь будинок, відходив на віддаль, дивився з перспективи, мов би на абстрактний малюнок, похитував загадково головою, прицмокував зловісно язиком; я, розуміється, слідкував за кожним його магічним рухом, моє серце, розуміється, боляче завмирало і майже завмерло зовсім, коли мій експерт, з виглядом чародія, вирік своє остаточне рішення: причина злочинного діяння моїх ринв таїться в тому, що весь той будинок, коли дивитися на нього спереду, похилений на доброго пів інча на правий бік… Така прецизна докладність цієї експертизи викликала у мене зрозумілу пошану до її майстра, а разом з цим спричинила наглу паніку, бо ж чи не значить все це разом, що весь той будинок безнадійна тандита, пізійська вежа, кандидат на руїну, і що втиснули мені його несумлінні агенти, як гнилі яйця, та чи не прокинуся я одного разу під його звалищами, як кіт, який заліз у невластиве місце і обвалив на себе склад череп'яних горшків. Я обережно висловив свої сумніви експертові, на що він, з авторитетним виглядом, мене потішив, що для песимізму нема причин, бо, мовляв, коли він простояв в такому вигляді три десятки років, він зможе простояти і ще стільки і що тут залишається – дати нові ринви і піднести правий бік на пів цаля вище.

– А скільки б це коштувало? – поквапився я запитати.

– О… – казав той, розтягаючи кожне слово, – коли брати діло поважно і зробити, як слід… О! Сто двадцять…

… долярів? Сто двадцять… Чекайте, чекайте… Це щось… Я замовк.

Це, мабуть, щось справді не те. Я не мав ні стільця, ні горшка, в моїй кишені… Словом – звідки візьму сто двадцять долярів на такі другорядні, тридцять років задавнені справи і коли та вода свобідно лилася стільки часу – хай ллється далі, не буду їй перешкоджати. Я розпрощався з експертом дуже чемно, подякував дуже щиро, а заразом з дуже виразним наміром не турбувати його більше.

Одначе ті трикляті ринви отруїли весь мій спокій особливо, коли я вертався з нічної зміни і мусів хоч трохи заснути; чортові ринви, без огляду на втому, зривали мій сон і хоч-нехоч я мусів ними більше цікавитись, ніж небезпекою атомової бомби. Я виходив на оглядини, я наподоблював експерта, вдивлявся спереду і ззаду… Знизу, розуміється, не багато побачиш, треба б вилізти на дах, а це значило – як – не – як, а два поверхи, до того не було драбини, а ще до того – щоб я порадив, коли б виліз наверх? Коли треба все міняти, підносити на пів цаля – вагання оправдані. Лишень через мою дурну і вперту вдачу, мене зачепили за живе, я все таки зарискував, а що не мав драбини (голота хитра на вигадки) я використав вікно убиральні, яке дуже доречно виходило на дах сусіда, звідки без труднощів можна потрапити куди слід.

Відповідно причепурившись, озброївшись генеральним знаряддям, молотком і обценьками, без яких я не сідав навіть снідати, витиснувся бочком крізь вузьке вікно, подрапав до крови носа, викарабався на сусідський гарячий, як сковорода, дах і мої злочинні каналії ринви опинилися перед самим моїм носом у всій своїй первобутній подобі. і що я побачив? Мої ринви по вінця завалені гнилим листям, залиті водою, що в них посходили клени і можливо навіть водилися дикі качки. З пересердя я забув свої страхи, переліз на свій дах, навколішках обслідкував усе довкруги і після цього почувався далебі не гірше, ніж дослідник Стенлі, який віднайшов початок ріки Конго.

Я абсолютно й незаперечне ствердив, що мої ринви давно обірвали будьякі ділові стосунки з рурою, яка у свою чергу, була старанно забита всіляким добром, включно до якогось дитячого черевика і залишків мертвого птаха. Вимагалося негайної операції і я мусів її негайно виконати.

і я без надуми взявся за діло. Великого мистецтва не вимагалося. Звичайною голою рукою я звільнив ринви від вікових нашарувань органічних і неорганічних пород, ручкою молотка пробив вхід до рури, і на моє радісне здивування застояна вода полилася до рури з таким щирим плюском, ніби ви одного соняшного ранку відчинили клітку і випустили зграю ув'язнених птахів. За кілька хвилин мої обездолені ринви пишалися чистотою, мої руки, обличчя й сорочка нагадували смаровоза, а сам я, коли знов опинився внизу на твердій землі, був годрий, ніби еспанський матадор, який переміг найсильнішого бика.

А коли прийшов черговий дощ, я з приємністю ствердив, що вода з мого даху захоплено стікала законними дорогами, не зраджуючи ніяких ознак спротиву, а ще згодом я мав шану ствердити, що достойний будинок був невинно обвинувачений, що він стояв бездоганно, а що висліди експерта з Ошави були звичайним наклепом.

Після цього я внадився на той дах, ніби до парку на прогулянку, я полюбив цю благородну місію рятування занедбаних і занепалих, я безоглядно полював за кожною підозрілою щілинкою, несамовито замазував все таке асфальтом, аж поки весь той дах не став плямистий, як леопард, а стеля не звільнилася від втручання стихій і зовсім висохла. Перша рішальна і безперечна пepeмoгa була за мною.

Але далеко не остання. Усі мої п'ять кімнат, убиральня, кухня, пивниця і навіть сходи вимагали допомоги. і то негайної, бо ж від цього невмолимо залежав успіх усіх моїх господарських затій. Час не стояв на місці, відсотки невблагано росли і по хижацьки пожирали всю мою платню на фабриці чоколяди "Равнтрі"; я мусів негайно поробити всі можливі заходи, щоб уникнути цілковитого провалу. Бо ж, як сказано, ввесь мій нижній поверх, а також поважна частина верхнього, були остаточно й ритуально призначені в жертву богові наживи й добробуту, але цс могло дати ефект лиш тоді, коли там все заблищить і засяє всіма барвами веселки.

Годі справді вгадати, хто були ті суворі аскети, які призвели це затишне приміщення до такого консеквент ного сюрреалізму. Коли ми вперше зайшли сюди з агентом, тут було тихо, мрачно і порожньо, нічого не вказувало на присутність будь яких мешканців цього простору, історія про це також мовчала, а деякі залишки археології у вигляді черепків вазонів та деякі уривки ієрогліфів по стінах не казали багато. Правдоподібно це були нащадки суворих предків, напевно з бородами, не конче соняшного характеру, для яких задимлений ватран, порядна люлька крутого бакуну, добра чарка "Скол"-у спричиняли багато більше насолоди, ніж естетика й гігієна.

Деякі натяки на вияснення ситуації вносили, як сказано, залишки древніх написів, ось як "Джюлієт" зі серцем пробитим стрілою, накреслені крейдою зі зовні під кухонним вікном, як таке ж "Дейвід" з таким же серцем і такою ж стрілою видряпані на цеглі веранди. Таких сердець і таких стріл, переважно майже затертих часом, зустрічалося більше і це могло створювати легенди про лицарів закованих у панцері, про закоханих красунь у замкових вежах і взагалі про любов, молодість, щастя навіть у цих суворих кліматах.

і можливо моє втручання до цього світу романтики не було виправдане. Я, наприклад, озброювався щітками, шкарабульцями, фарбами і як тільки приходив з роботи, чи ввечері, після денної зміни, а чи рано, після нічної, (мої зміни мінялися що три тижні), я одразу наряджався у одяг жреця і містерія перезміни клімату починалася.

Було літо, термометр показував переважно понад 80 Фаренгайта, безнастанно пились "севен-апи", лились поти, найхоробріший із зулусів не мав краще розписаного, ніж моє, лиця, паркети були встелені "Дейлі Старами", заставлені бляшанками "Старляк Пейнтів", ні одна з моїх поклонниць не могла б повірити, що цей брудомаз є той самий денді, якого звикли бачити у найкращих одягах найкращих фірм.

Зате по двох чи трьох тижнях такого діяння, весь мій нижній поверх і частина верхнього, направду сяяла чистотою аптечної склянки, кухня нагадувала наречену у білому вельоні, готову під вінець, вітальня пишалася кольорами "дрифтвуд-у 162" (фахівці це знають), їдальня сяяла барвами оливків, гол оздобився шпалерами під стару бронзу, а верхня спальня соняшними красотами "саншайн 54". Не рушені зісталися мої власні покої – господар може зачекати, але поза тим не забуто нічого. Все довкруги блищало, раділо, сміялося.

Залишалося – заповнити все це життям, найкраще б парою молодих, бездітних, без собак, котів і канарків людей – вимоги, як бачите суворі, але наш модерний, рафінований час не визнає сентиментів, він важить вартості цифрами, вигодами, як мав сказати один філософ, що модерна людина це синтеза бетону, нейлону, нікотину, у якої почуття й співчуття заступлені примхами, димом і алькоголем. Не переконаний, чи це справді так, любимо перебільшення, але якась частина цієї філософії можливо виправдана, бо мені самому не раз настирливо видавалося, що від певного часу мій будинок і я сам втілилися у одну химерну істоту, у якій мої нерви і його цегла, починали жити самостійним ритмом і творити якісь своєрідні токсини щастя. Не маю діла з нікотиною і не люблю диму, але в таких обставинах, не знаю чому, сама собою напрошується добра гаванська цигара, яка б доповнила упокорюючі пристрасті бетону й нейлону і тим самим сприяла б вростати у твердінь нової землі на новій плянеті..

і нарешті "фініс коронат опус" – драма відогралася, завіса спадає, перший розділ моєї патетичної сонати закінчився іділійним фінале.

іі

Якийсь, здається, китайський мудрець, мав сказати, що для того, щоб зробити тисячу миль дороги, необхідно зробити один перший крок – мудрість очевидно незаперечна, але інший жидівський мудрець, біблійний цар Давид, додав до цього, що "шляхи твої, Господи, неісходимі і мудрість твоя незбагнута".

Проходимо не тисячу миль, проходимо десятки й десятки тисяч, шукаємо свого місця і ось знаходимо його під горбиком, записане на, вас у актах адвоката Гуменного. На цьому місці стоїть невелика споруда з дверима і вікнами. У ній ви маєте право сидіти, спати, їсти, читати газету і мати тривалу адресу, на яку посилатимуть вам рахунки, пакунки і листи зо всіх континентів світу. Місце, яке ви вважаєте своїм.

Зрештою, я завжди подивляв і любив будови, ще з часу, коли будувались вони з сірників, патичків, піску, болота на спілку з мамою в імперії дитячої уяви. Пізніше, захоплювався ними і в книжках, і в житті, у великих містах, у малих селах, як у себе дома, так і далеко поза домом. і однаково чи це були древні таємничі замки, незбагнуті піраміди, роскішні палаці, а чи просто стрункі теперішні мешканеві і не мешканеві споруди, якими обросла, як губками, ціла плянета.

В зарисах будови таїться містика людського серця, вибухова сила душі, напруженість м'зів, це нарешті філософія безконечно видозмінного пульсування таємничих законів, що приковують нас до землі на самому дні атмосфери. Ми, як поліпи, прилипаємо до тіла плянети, вгризаємося в її твердінь, обкладаємось мурами, стінами, дахами, щоб протиставитись велінню стихій і ворожості протидіяння. Разом з домом виростає в нас і біля нас безпека, сила, твердість, оборонна наснага.

У моїй уяві всі матеріяльні споруди, чи були спорудами людей на землі, чи коралів у воді, чи птахів на деревах, чи звірят під землею, будили такий же подив, як споруди атома, космосу і цілого всесвіту.

Я жив у одній системі пробіркового життя, у якій людині засадничо відібрано право дому. Цю привілегію інтимного, особистого, радісного будування дитини, людини, комахи, птаха присвоїла собі збірна, обезличена кабалістично-нетерпима істота, яка обернула будівництво у камінь і бетон, а мешкання у "житлову" і звузила його до кімнати, пів кімнати, а чи просто місце на лігво. Мільйони майстрів будівництва опинилися поза межею будування, прикованні на все життя до холодної, безоб-личної доктрини.

До цих мільйонів належав також і я. Будова для мене була мрією, я ніколи не жив у помешканні, я ніколи не сягав поза одну кімнату, я тридцять вісім років затратив в тузі за місцем людини.

і, здається, щойно тепер на цьому місці під горбиком я переміг цю тугу. Це чиста, справжня, намацальна реальність. За певну кількість років, я звільнюся від боргів і стану неподільним паном цього, закріпленого за мною законом Божим і людським, місця. Я витисну свою форму, засную родинну сітку і дам нащадків.

А тим часом, після початкових кроків моєї блискучої комерційної операції, на мене насторожено чигали нові драпіжні завдання. Я належав до секти "ді – пі", насильно вирваних, штучно пересаджених, а з ботаніки знаємо, що такі рослили вимагають часу і уваги, щоб пустити коріння в новий грунт і почати нове органічне зростання.

Я був втомлений, розуміється… Ще не встиг висохнути піт попередніх тижнів, але разом з цим не хотілось навіть думати про відпочинок. На мене напала пропасниця діяльности, ніби я потрапив у тенета, з яких намагався як найскоріше вибратись. і прикметна властивість: чим більше витрачалось на це зусилля, тим сітка ставала непереможнішою. Але мене це бавило, я відчував насолоду борюкання, в ньому завжди ж таїлась нова несподіванка.

Я займав дві кімнати – передня з двома широкими вікнами, з виглядом на вулицю, на забудований протилежний простір і задня, звернена вікном на травник, на квітник, на зарослий пригірок. і, розуміється, не мав ніяких меблів. Ціла моя рухома посілість вміщалася у двох великих, ще з Еворпи, валізах та кількох картонових коробках з військових "кер – пакетів", і складалася з кількох одягів, пари плащів, кілька тузинів білизни і всілякого іншого майна, а в тому кількох десятків книг мішеневого видання і пари оригінальних малюнків Лени Глідерс.

Після мого останнього мешкання при вулиці Маркгам, у будинку, де крім мене мешкало інших шістнадцять душ, моє теперішнє житло справляло враження, ніби я вирвався з Шангаю на широкі прерії Саскачевану. Я мав стільки місця, що далебі не знав, що з ним робити. Мою коштовну гардеробу непомітно проковтнула вмурована у стіну шафа, за стола правила скринька від мила "Люкс", у меншій кухонній кімнаті зворушливо красувалась ще одна подібна меблева споруда "санкіст", на якій знайшла приміщення електрична, портабельна плитка на два пальники.

Спальню в головній кімнаті репрезентував вживаний, стовчений матрац, розложений просто на підлозі і прикритий універсальним накривалом військового походження, ще з таборів, фабрикації "Меркур Вул Ко" з Філядельфії.

Харчування, машина для стриження трави, кишка для поливання травників, рискалі, лопата, сокира і безконечна черга безконечних потреб і всіляких наглих несподіванок. От хоч би такий клясичний приклад: ні з сього, ні з того в туалеті відмовилась текти вода… Сам Алах знає, що там сталося, туалетні механізми не вашої компетенції і ви змушені кликати експерта. Він приїжджає пишним фургоном з безліччю барвистих написів, входить до вас з виглядом, ніби прибув рятувати вас від смерти, заходить до туалети, хвилин десять там чарує і, відходячи, залишає на п'ять долярів і двадцять п'ять центів рахунок. Або яканебудь одна паскудна ганчірка, яка випадково потрапить до стічної рури ватеркльозету, наробить вам більше халепи, ніж ціла холодна війна між Сходом і Заходом. Повна пивниця води, все плаває, викликаєте пожежну сторожу, з гуком і ревом приїжджає величезна споруда з помпами, вриваються кілька у гумових одягах і сталевих шоломах дядьків, починається ходження, тупання, помпування і рахунок на 25 долярів… і так без кінця. Ванни, крани, електричні втички, телефон, розвалені сходи, зарослі квітники, спізнений молочар, настирливий газетяр… і свідки кгови, які чи не кожного дня, саме коли ви, після нічної зміни, наміряєтесь спати, приходять навертати вас на справжню віру і спасати від пекла.

Але питання меблів можливо найбезоглядніше… Наприклад, валятися в куті на старому матраці у своїй власній хаті, або їсти на скриньці, яка пахне милом, в наш цивілізований, нюклеарно – атомовий вік, і кому це може імпонувати… Хтось колись відвідає, котрась з тих поклонниць в капелюсі з вуалькою… і взагалі життя без меблів не життя, а тому коли я, з великими жертвами, у одного череватого добродія на тій самій вулиці Маркгам, за двадцять долярів, роздобув антикварну, ще з перед першої світової війни, канапу, я вважав це за величезне господарське досягнення.

Спочатку я не знав, де ту чудову річ поставити, дарма що всі мої кімнати були порожні (проблема місця, особливо коли його багато, завжди морочлива), але коли я нарешті це вирішив, я не міг нею вистарчально налюбуватися. Це була справді благородна древність, добре збережена, з мішаним запахом тютюну, поту і собак, яка так доречно заповняла порожнє місце під головною стіною і тим самим дала початок мого меблевого устаткування взагалі. Я міг сидіти, спати, лежати горілиць і мріяти про іцасливе майбутнє.

і приблизно до цього ж часу належить ще одна подібна подія, трохи правда харитативного забарвлення: коли я одного вечора вернувся з праці, то побачив перед моєю верандою зовсім доброго кухонного стола, який безрадно лежав догори ногами на травнику. Ніхто не міг пояснити, як він сюди потрапив, ніякі мої здогади не дали роз'яснення, але після певного вагання я вирішив, що це добродійство і що стосується воно мене, а тому я підняв стола, заніс його до передньої кімнати і поставив перед канапою. Не знав хто був цим благородним добродієм, але хто б він не був, я був йому вдячний, бо після цього засадничо я мав вже меблі сливе в повному комплекті… і в основному був вдоволений.

Не можу сказати, щоб я не був вдоволений взагалі. Мій район, моя вулиця, мої сусіди і взагалі ціле оточення, атмосфера, середовище, топографія, кольори… Це лагідна, довірлива, упорядкована картина з привітальних листівок, з перевагою густо – зелених і цегляно – бронзових барв, похилена до півдня, дуже часто освітлена ласкавим полудневим сонцем. Коли падав дощ, а особливо коли приходила злива, тоді ціла вулиця оберталась у бурхливу ріку, яка з погрозливим шумом гналася униз і далі, на перехресті вулиць, западала до стічних отворів. Будиночки ще так виразно нагадували добу Вікторії, забувалося, що ми на континенті Форда й Рокефелера, виложена червоною цеглою вулиця натякала на Европу, квітники й городи заросли гірськими соснами, глодом, ялівцем, туями, вересом, мохами, повзучими рожами, чорнобривцями і цілими гніздами петуній. і все це старанно вирізьблено, мовби на добрій бронзовій гравюрі, на тлі широкоплечих дубів, які статечно і певно, мов середньовічні лицарі у панцерах, заступали весь краєвид.

Розуміється, гострий контраст вносили численні "форди", "даджі", "монархи", "морріси" і інші різнобарвні, рівноцінні механізми, які протягом круглих двадцяти чотирьох годин, бігали, або стояли здовж бетонових хідників, але зогляду на округлі таблиці, що попередливо казали зараз на перехрестю – "етап", "спід 25" – все це особливого шуму не спричиняло… Мотори намагалися бурчати пошепки і ступати на пальцях, за винятком хіба, коли сюди втискалася така базарна си-духа, як цистерна огрівальної оливи, або той робот у рудій уніформі, зі своєю танкеткою, який безнадійно намагався ранками, поміж автами, підмести цей метушливий форум. і це, здається, було б усе.

О! Ще населення… Люди. Законно і справедливо, це мало б бути те основне, але моя вулиця, зо всіма її прерогативами, людьми не була перевантажена, а ті, що були, не конче висувалися на кін її діяльности і творилося враження, що це здебільшого жінки і переважно старшого віку, можливо трохи затінені домашніми звірятами. Можливо, це вулиця пенсистів, ідилійний притулок залишених батьків, яких діти, давно вилетіли з цього теплого гнізда і розлетілися по широких просторах турбулентної землі канадської… За вийнятком хіба одного симпатичного шотляндця з його не менше симпатичною, перманентно вагітною, французькою дружиною, та їх пречудовими, округленькими, замурзаними п'ятьома дітьми. Наші старші пані дивилися на це незвичне видовище з вибухом страху й здивування. Як і звідки вони тут з'явилися? Ті зворушливі малі сотворіння, які кожного ранку, гарно вимиті і причесані, висипалися гурточком – малі – менші і найменші, від шости до двох років, на вулицю і верталися звідти, часто під вечір, замурзані і розхристані, ніби вони весь той день працювали на копальні вугілля. Що вони десь там робили, що їли, ніхто цим не цікавився і в загальному вони нагадували тих реклямних експертів бруду, на яких звичайно покликаються фірми пральних порошків.

Для мене цей мальовничий виводок спричиняв багато приємности, особливо той найменший його представник, маленький, розкарякуватий, білоголовий хлопчик, який звичайно не встигав за своїми старшими друзяками і був змушений наздоганяти їх, притримуючи свої штанята, дуже часто наповнені чимсь таким, що спричиняло йому виразну неприємність. Зворушувала його особиста ініціятива і недоторкальність, що запевняло йому повну незалежність діяння. Ніхто збоку, за винятком їх матері, не втручався до їх довірочних справ.

Найближчою моєю сусідкою з правого боку, була елегантна, неодружена, горда міс років тридцяти з пишним червоним волоссям, яка носила завжди модні капелюхи і мала забавного, кудлатого, сірого йоркширського пуделя. Вона жила зі старою, завжди хворою, бурчливою матір'ю та молодим пристойним племінником, студентом медицини, який мав новеньке авто кольору кави, що постійно стояло на вулиці перед будинком. Вона була незвичайно чемна, офіційно товариська, зайнята лиш собою і своєю посадою у одній летунській компанії і вийнятково не зацікавлена своїм зовнішнім господарством, особливо своїм задвірком, який заріс кленовим гаєм, де водилися оси і де знайшли своє постійне приміщення пара скунксів. Вечорами звідти доносились концерти котів, а часом повівало не зовсім приємним запахом.

Сусідкою зліва, була старша, солідна пані, вдова, яка займала невеличкий будинок зі скляним ганком, разом зі своїм, років вісімнадцяти, сином, акробатом якогось цирку і малою, років п'ятнадцяти, дочкою ученицею "гай – скул". Вона не мала ні собак, ні котів, але мала темно – синього, не зовсім нового, "Меркурія", яким часто кудись виїжджала, була помітно заклопотана, але не дивлячись на це, старанно плекала свій невеличкий, скелястий квітничок і тим самим творила радикальну протилежність до моєї сусідки зправа.

А ще… ще крім цього багато інших сусідів, чи радше сусідок, таких і інших, переважно солідних пань, напевно з цікавим минулим, при зустрічі з якими ми дуже чемно і привітливо віталися, мінялися враженнями про погоду і розходилися кожне своєю дорогою. пх напевно інтригувала моя поява у цьому просторі, як також напевно вражала моя жорстока вимова їх рафіновано плеканої мови.

Я не мав часу для глибших спостережень, знайомств чи розмов, як також для вільних прогулянок, але все таки мені траплялося інколи перекинутися кількома словами з моїми сусідами, або навіть гарного передосіннього вечора пройтися вверх вулицею, полюбуватись квітниками, дійти до Гай – Парк авеню, повернути вправо і поволі та спокійно пройтися здовж геть до самого парку. Мені імпонувала ця широка, колись мабуть, люксусова алея висаджена старовинними дубами з її вичовганими, вгрузлими в землю хідниками, на яких виразно виднілися печатки "сіті 1911" – дати не великої давности, але великої мотивації. Перед тим, на цьому самому місці, можливо ще паслися дикі кози і таборували індіяни. Здовж хідників, на чималій відстані, попереджені стриженими травниками, спокійно і солідно, стояли муровані здебільшого з цегли й переважно дво – поверхові з мезаніном та просторими критими верандами, котеджі, що своєю подобою виразно стверджували їх англо – саксонське походження. З них можна було читати трагіку Шекспіра, містику Мільтона, романтику Байрона, вони оповідали понуру загу про твердих людей, міцні темпераменти, наснажливі характери. Видавалося, що тепер вони залишені, оповиті сторожкою тишею, але в кожному їх примруженому вікні, десь в глибині, під чорним абажуром, світилось таємниче світло, а у кожному гаражі стояло завжди готове до послуг авто і це свідчило, що тиша цих будинків, це лиш стримана пристрасть закованих у тверду форму аргонавтів.

Назад к карточке книги "На тведiй землi"