Текст книги "На тведiй землi"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 24 страниц)

– Ха-ха-ха! Розпач? Не звертайте уваги. Це примха. Полежу, полежу і піду танцювати. Чи маєте музику?

– Блю-танго, заздрість-танго, редроз-танго, компарсіта-танго… Що ще? Ча-ча, бумба, румба, рокен-рол…

– Досить, досить, досить… Але ж ви не танцюєте.

– Хто вам сказав?

– Хтось казав.

– Який феноменальний брехун. Але досить танго, вернімось до обіду. Йдемо до ресторану? Тут є…

– Ви ж казали, що в "адміралі" тонни харчів, – знов перебила вона мене.

– Але ж ми не збираємось грабувати бідного Лисого.

– Якого Лисого? Він буде вам вдячний, що зможе відсвіжити свої запаси. Що там знайшли?

– Від молока райських птахів до голубців, вареників і шинок "есекспекерс" включно. Найблагородніші консерви, які тільки існують на плянеті.

– А чи крім молока райських птахів є там також коров'яче?

– Лишень "карнейшен".

– Отже, мій милий паладин, треба б дістати і свіжого молока. к там якісь вітаміни?

– Вся азбука. Цибуля, помаранчі, хрін, ананаси…

– То чого більше? Шинка, цибуля, соки… А хліб? Чи є хліб?

– Справжній житній "бівер". Я привіз персонально.

– Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні…

– і прости нам провини наші…

– Як і ми прощаемо винуватцям нашим.

– Амінь.

– Чудово! – викрикнула Лена. Отже ми вміємо молитися. А якої ви віри?

– А ви якої?

– Мій батько був…протестант. Це я пам'ятаю.

– А мій православний.

– А ми? А ми? Якої ми?

– Це питання. Хіба що за батьками.

– А чи це можливо? Чи можемо вернутися? Така смуга, такий вогонь, така Гірошіма… Чи можливо нам….

– Просто не знаю…. Взагалі… Особисто не допускаю повороту. Минуле – минуле! Нема назад.

– А як Бог?

– Новий початок. Все нове. А Бог… Хіба ми знаємо, як його висловити? Молімся і все. Все міняється, абсолютно все. Відкриті простори. Йти і брати…

– А яка по вашому буде Канада?

– Сплав націй… Нова, тверда, нержавіюча сталь рас, мов, духів смаків… Твердиня свободи, закована льодом півночі… Плюс гранітний аеродром космічної аеронавтики.

– Люблю вас слухати.

– Ви ж все це знаєте…

– За вийнятком вас…

– Я? Найпростіша формула. Га два о. Наша розмова вирвалась несподівано, хоча засад-ничо вона не була несподіванкою, бо ще у Торонті я бачив на її столику кілька книжок з дуже мудрими написами і можливо сона з ними хоч поверхово знайомилась. "Революція всесвіту", можливо цікавила її просто з куртуазії, її гарна голівка не була найкращим місцем для великих думок, але бувають і несподівані вийнятки. Чому конче Сократ мусів бути огидою і чому б краси не можна сполучити з мудрістю… Це, зрештою, не моя тема… Не маю наміру сперечатися з Богом, Лена, здавалось, відгадувала мої сумніви і, подаючи мені коробку "блек меджік", підозріло питала: – Ви мені не вірите?

– Прошу вибачити. Я не готовий, – відповів я.

– Для мене?

– Взагалі. і для вас. Ви не беріть мене драматично. Особливо коли я намагаюся мудрувати.

– Я старий демагог, нема потреби вибачатися, – казала вона і ще більше привставала, тримала своє накривало біля грудей і дивилася на мене очима кота. – Вгощайтесь вашою чоколядою… Це тема безконечна. Ще наговоримось.

Я сидів обережно на краю її м'якого ліжка, яке пахло цвіллю і парфумами бозу, дивився в її обличчя з легкою іронічною посмішкою, ми обоє вважали нашу розмову за звичайну гру не так думок, як настрою, ми взаємно пізнавались і намагались показатись одне перед одним в найкращому, по можливості, несподіваному, трохи екстравагантному вигляді. Лена була вийнятково близько від мене і в такій позиції, яка могла мене бентежити, в кімнаті було душно, тьмяно, велике дзеркало – комода відбивало піввиразні зариси наших фігур з плястичною лінією живота, грудей і профілю обличчя моєї партнерки.

Ми не мали чого більше говорити, їли чоколяду, склянка з помаранчевим соком стояла на столику, я був насторожений і запитав: – Лено. Скажіть щось про себе.

– Нічого так не зношу, як говорити про себе, – відповіла вона сердито.

– і хто б хотів слухати. Або вірити. Кому, скажіть, потрібно вислухувати ваші божевільні пригоди.

– Епопея людства не раз страждала подібним.

– Наш досвід унікальний. Бо довгий… Тривалий. Це втомлює. Набридає.

– Чи ви вдоволені тепер?

– Об'єктивно… Суб'єктивно, далі кривавлюсь. Серджуся, що інші люди – люди, а я відлюдок. Ми за ражені неспокоєм… і безсиллям.

– Коли я вас вперше побачив, здавалося, що ви окреслена.

– Пізніше переконалися, що ні. Маєте рацію. інколи люблю "бути як усі", не відрізнятися. Мабуть, належу до втомленої частини світу, можливо з Парижу, Европи взагалі… Старих Атен. Режим мого дитинства не змінив моєї природи, він лишень над нею знущався. Більше зіпсув мій характер. Політичне я зовсім невтральна, безбарвна, ніяких сект, ніяких ідеологій… Круглий космополіт, а тому небезпечна.

Я був здивований. – Чому небезпечна? – спитав я її майже поважно.

– Я можу зрадити, видати, продати, не дотримати слова. Мені не можна вірити… Я не маю принципів… Зо мною треба бути обережним.

Не дивлячись на всі ці страшні слова, мені не було страшно, а скоріше дивно, здавалося, що вона морально чиста, не любить себе такою і намагається маскуватись цинізмом. Я нічого не відповідав, лишень взяв її руку і поцілував, чого я ніколи сливе не робив. Вона різко, як дівчинка, вирвала руку і глянула на мене насуплено. – Не лякайтесь… Нема потреби боятися, – відповів я на це з посмішкою і одразу встав.

– Час обіду. Я голодний. Вибачте, – сказав я і в моїм голосі звучала погроза. Я залишив Лену і вийшов. і одразу вдався до кухні.

Холодильник відкрив передо мною всі свої скарби і по короткому часі на електричній плиті шкварчало дві сковороди, булькотів кофейник, а я, як диригент опери, завзято орудував дерев'яною мішалкою і витанцьовував при тому якийсь патетичний канкан. Я мав добрий, ударний настрій, мені вдалося здобути кілька консервів вареників зі сиром фабрикації одного нашого земляка з Гамільтону, які я негайно перетворив на звичайні вареники із сметаною і мальовничо розложив на порцелянових тарілочках зі золотими обводками "мейд ін Джепен"…

Далебі, по короткому часі, на круглому столі головної кімнати, покритому білим настільником, стояло накриття на двоє осіб для грибкової юшки "кемпбел", вареників "есекс"', кави "юбан", молока "карнейшен" і чорного житнього хліба "бівер". Краяна салата зі шматками червоної редьки доповнювала загальну атмосферу цього консервативного натюрморту.

Лени не прийшлося кликати, вона відчула і зрозуміла мою запопадливу метушню і з'явилася на моїй сцені саме в слушний час, переодягнута у чорні сатинові штани і білу, найлонову, зі золотими обводками, безрукавку, нагадуючи Одру Геббурн, яку я недавно бачив у журналі "Лайф" і з якою познайомився на екрані кіно-театру "Одеон". Лена спокійно, зі заложеними назад руками, підійшла до столу, глянула на цілу декорацію, кліпнула задоволене довгими віями, я лишень підставив їй легкого, плетеного стільця, а сам засів насупроти магічного кругу і не чекаючи почав їсти грибкову юшку.

Лена не спішилася, вона спокійно, з легкою іронією, затискаючи руки в пелені, дивилася на стіл і питала: – А де ж квіти?

– Які квіти? – відповів я механічно.

– Квіти. Букет. Рожі.

– О! В холодильнику не ростуть рожі.

– Це ті вареники?

– Це ті вареники.

– пх можна їсти?

– Будь ласка, спробуйте. і насолоджуйтесь. Настала коротка тиша, ми їли і незабаром знов озвалася Лена. – А де ж музика?

Я мовчки встав і відкрив радіо-апарат, мав щастя натрапити на полудневий концерт "сі-еф-ар-бі", і під ці ностальгійні мелодії – та-тарарам – та-тарарам – ми надхненно священнодіяли, але коли дійшло до кави, Лена примхливо знов запитала: – А де мій японський чай?

– Наша "Коломия" визнає лиш каву "юбан".

– Але ви прекрасно знаєте, що я п'ю лишень японський.

– Вперше довідуюсь. Але чому?

– із-за кольору. Люблю зелений кольор.

– Мистецтво. Врахую, врахую… Хвилина мовчанки, мелодія з "Онєгіна" і знов Лена: – Але слухайте. Там в холодильнику є курка. – Не курка, а півень, – відповів я монотоном.

– Яка різниця?

– Дуже істотна. Курка несе яйця, а півень співає в опері.

– Звідки знаєте, що це такий Карузо?

– Він сам признався.

– Що за інтимності.

– Зворушливі. Товариші по нещастю. Він заморожений, а я закоханий.

– Скажіть щось дотепніше. О! Я зовсім облилася і через вас.

– Ще не цілком зовсім. Може знайти нагрудника?

– Перестаньте нарешті!

– Вибачте. Я вже перестав. Бачите, моя тарілка порожня.

– Бо ви не вмієте їсти. Хапаєте, як голодний.

– Я був голодний.

Наш улюблений тон мови, але наш настрій чудовий, інтригуючий, цікавий, ми довго огризаємось біля столу, а коли отямились, була година третя. Лена залишила все, як було, на столі, відійшла на веранду, простягнулася ліниво, як кицька, на гумовому лежаку, закурила свою "де мурьє", дивилася в небо й мовчала. її солом'яні, стоптані сандалики валялися на рогожці, мов би їх розвіяв вітер.

Я зложив до зливної раковини на кухні брудний посуд і долучився до Лени. Було гаряче, тому я знов передягнувся до купальника. Мій лежак лежав поруч з її на віддалі пари метрів, ми мовчали, було сонно, перед нами гуло моторами озеро, далеко в синьому тумані маячів протилежний берег, на тлі тепло-синього неба плавно гойдались в повітрі білі птахи.

Міцно припікало сонце і я мусів тікати до води, вода була чиста, тепла, по пахви глибока з пісковим дном, Лена заздростила і намагалася вцілити мене лушпиною з помаранчі, я віддячувався бризканням на неї водою, а потім я виліз на поміст і танцював незграбно якийсь танець, обтрушував, як мокрий пес, воду, яка швидко стікала з мого рожевого, покритого волоссям, тіла.

Лена також скаржилась на спеку, я роздобув в котеджі велику, смуглясту парасолю і розпустив її над її лежаком, а потім ми лежали побіч на рогожці горі-лицем, Лена робила мені збитки, намагалася запхати до ніздр мого носа якусь шматку, це мене лоскотало, я обернувся горі-спиною, тоді вона кошлала моє волосся, масувала мою спину і вискубувала на плечах волоски.

– Ай! Лено!

– Що, Павле?

– То ж болить.

– Помилково я взяла кілька нараз. Я буду по одному.

Я швидко повернувся догори животом. – О! Це ще краще. У вас на грудях справжні джунглі.

Я піймав її за руки. – Но! Це насильство! – казала вона спокійно.

– Апелюйте!

– До кого?

– До Бога. До Об'єднаних націй.

– А, пустіть.

– Не так скоро.

– Пустіть!

– Нема милосердя.

– Є милосердя.

– Де?

– Я вас вкушу.

– Кусають лишень собаки.

– і суки.

– Ну, добре. Кусайте! – я ще міцніше стиснув її зап'ястки.

– Ой! Не буду, не буду!

Я пустив її руки, на зап'ястках з'явились білі знаки, які швидко ставали червоними, Лена дмухала на них і бурчала: – Тиран! Будуть синяки.

Я зірвався на ноги і пружно з розгону шубовстнув у воду, я поринав з головою, я виринав, я порскав, як тюлень, мені було приємно, радісно, легко, але коли я вигулькнув з води в останнє і зиркнув на веранду – Лени там не було. – Лееено! – кликнув я, але відповіді не дістав. Я миттю вистрибнув на поміст, біг наверх, з мене текло, я лишав сліди, вбіг до великої кімнати, все там мовчало, двері до Лениної кімнати були зачинені.

– Лено! – кликнув я ще раз, знов не дістав відповіді, збоку лиш бурчало радіо, я шарпнув спонтанно за ручку дверей і побачив Лену перед дзеркалом, як вона спокійно натирала кремом обличчя. – Ви щось згубили? – питала вона спокійним тоном і додала: – Звичайно, до дверей треба застукати.

Я був по школярськи збентежений і зовсім розгубився. – Я вас образив? – вирвалося у мене.

– Як ви можете вриватись до мене у такому вигляді? – питала вона тим самим тоном.

– Я вас образив? – повторяв я своє.

– Ні. Нє! Нєі!! – викрикнула вона до дзеркала і повернулась до мене.

Я втік. Я отямився. Я вирвався з кімнати, двері якої одразу за мною зачинилися… Я був шалено вдоволений, почуття двоїлося, троїлося, множилося, хотілося доброї музики, я почував себе обновленим, відсвіженим, дужим. Я знов вийшов на веранду, перед моїми очима стелилася бурхлива панорама води, неба, далеких берегів. Все довкруги жило живим, хижим ритмом, все гомоніло, рухалось, бігло, летіло – молоде, свіже, пружне. Моє тіло і мій дух вливалися і доповняли загальний тон, ритм і настрій.

Незабаром до мене долучилася Лена. Вона мала відсвіжене обличчя і зачесане назад хвостом волосся. Виглядала дуже молодо, як школярка, вона взяла мене машинально під руку і запитала: – Містер? Як справа з вечерею. Ви готовили обід, а я…

– Пропозиція прийнята, – перебив я її в тон її мови.

– В такому разі переходимо до наступної точки: що б ви бажали на вечерю?

– Марципани!

– Кес-ке-се марципани?

– Одна казкова їжа, яку готовлять з молока райських птахів і ще з якихсь небесних мадригалів.

– Заскладний рецепт. Вернімося до реальности.

– В такому разі курку.

– Ви ж казали, що там лиш півень.

– Завелика жертва. інша пропозиція: краби, кетова ікра і сосиски. Це номер один. Номер два: чорний хліб, часник, шинка "ессекс" і кава "юбан". Плюс масло і ецетера, ецетера…

– Докиньте до того вітамінів і асортимент схвалюється.

– Мультівітамін "вігор".

– Салата. Чи маємо салату? Редька…

– О, мій Боже! Хай буде. Помідори… Щось таке… Салера… Трава, лопухи, кінський щавель… Давайте краще підемо в ліс і перейдемо на меню жираф. Го-го-го!

– В такому разі приступимо до виконання програми. – і вона відійшла. Я хотів було йти за нею, але до кухні мене не впущено, можу піти собі на коротку прогулянку.

На прогулянку я не пішов, але з тієї самої зовнішньої веранди, спостерігав зграю малих човнів, які змовницьки згуртувалися в одному місці трохи далі від берега, мов мушки, біля чогось їстивного насупроти випозичальні човнів "крін бей". Це рибалки. Вони вийшли на вечірню ловлю. Сонце ще освітлює їх скісним промінням і відкидає по воді довгі, фантастичні, забарвлені червоними відтінками, рухливі тіні. Це, мабуть, їх випробуване місце, цікаво що там ловиться, бо я також належу до того дивовижного сорту людей, які можуть годинами чепіти в певному одному місці, слідкувати за вудкою і вважати це за насолоду. Я ловив бички у дніпровському лимані, камбалу в затоці Кілу, лосося у протоці Св. Юрія біля Ванкуверу… А що коли б так відновити цю зоологічну гру і от хоч би завтра до сходу сонця, коли все ще спатиме, при такій рівній сентиментальній погоді, виїхати в якийсь закуток цього чудового озера.

Ця ідея мене захопила і я рішив її виконати, треба тільки оглянути оте рибальське знаряддя, яке я бачив у задній комірці котеджу, воно там припало порохом, ніхто ним, мабуть, не цікавиться, але тепер, можливо, прийшов і його час. і коли я його оглянув – був здивований його численністю й різноманітністю, залишалось хіба розібратися в ньому, розплутати линви та запастися наживою. Прийдеться пройтися вечерком до "грін бею", щоб роздобути цього добра.

А десь по сьомій годині я почув з котеджу індіянський оклик, – Агууа! Це, розуміється, Лена кличе на вечерю і коли я, переодягнутий у свій білий одяг, появився у бічній, критій веранді з виглядом на озеро, там стояв критий квітчастою скатертиною малий стіл, на якому нагромаджено безліч всілякого посуду, включаючи сюди аж три відміни ножів, виделок, склянок, як також великий, впотілий дзбан якогось кольорового напою, який самозадоволено височів над цілим столом. А крім цього, тут пишався вражаючий симбіоз всілякої консервної кулінарії – шинок, ковбас та риби, кількістю на добрих десять косарів.

– Що хочете цим сказати? – вказав я на стіл.

– Чим саме?

– Цією ось масою.

– Живемо в епосі маси, – відповіла вона.

– Ви збираєтесь все це подолати?

– Перше слово, очевидно, за вами.

– За якого звіря мене вважаєте?

– За чоловіка.

– А що це таке? – вказав я на дзбан.

– Вітаміни. Помаранчі, цитрини, ананаси. Прошу ласкаво сідати і наливати. Де ваша музика?

За хвилину ми мали і музику. Ми сиділи одне напроти одного, наші погляди зустрічалися, наші очі і уста посміхалися, наші думки напевно йшли в унісон. Ми були такі внутрішньо зосереджені на цій процедурі, поєднані близкістю, інтимністю, співгрою і коли можна говорити про невловне почуття вдоволення і щастя, то саме тоді ми почувалися елементарно щасливими.

Перед нашим зором за широким вікном веранди, простягався розлогий краєвид озера, внизу під живоплотом барвів різними кольорами занедбаний квітник з його здичілими мальвами, розрослими кущами фльоксів, відцвілими ірисами і нерозцвілими жоржинами. Усі вікна наростіж відчинені і шум озера наповняв довкілля…

Враз нас зацікавила несподівана поява двох дуже метких, маленьких сотворінь над квітами, які здавалось бреніли в повітрі… пх крильця так швидко тріпотіли, що зовсім зникали з зору і видавалось, що ці зелені потворки, на невидимій ниточці, висіли в повітрі.

– Колібрі! – зауважила Лена. Неймовірне! – додав я. – Живі іскри, – казала Лена. Ми захоплено спостерігали ті ірраціональні сотворіння і разом, здавалось, були по своєму з ними поєднані незвичністю ситуації. – Вони дуже непередбачені, – казала Лена. – Як і ми, – додав я механічно. – Думаєте? – питала Лена. – Ви ні? – Можливо. – Як ви їх уявляєте? – О! Неуявне! А так хотілося б. – Як дуже хотілося б? Як зробити кругосвітню подорож? Мати суконку від Діора? – питав я.

– О, Павле! Це цинічне порівнання.

– Чому? Погляньте на їх виконання. На їх одяги. Що можемо ми додати до цього? Химеру? Зробити виставку на Медісон авеню? Картини, які ми видушуємо з нашої кволої фантазії?

– О, но-но-но! Не впадайте у мізантропію. пх світ хоча і дуже недосяжний, зате незмінно стабільний. і прямолінійний. Наш – різкий, дикий, крикливий. А головне – ми їх бачимо, розуміємо і любуємось. Вони наш об'єкт.

– Ви дуже задоволені.

– Розуміється, задоволена, що я не колібрі, а людина. Хоча по суті, я також колібрі. Бо я жінка.

– Непередбачене сотворіння.

– Як жінка – так. Як людина – ні.

– Чи хотіли б зробити щось непередбачене? Як жінка?

– Що наприклад?

– Наприклад… Наприклад одружитися зі мною!

Коротка перерва. Вона була приголомшена, але миттю отямилась.

– Друже мій! Ви ж мене зовсім не знаєте.

– А хіба… Саме тому, – відповів я.

– Що будете робити зі мною?

– Мучитись.

– Що за пасія мучеництва? Для чого?

– Для… Хоч би такої рації, як любов.

– Одначе… – і вона урвала мову на пів слові, замовкла зайнялася стурбовано їжею. Я чекав на закінчення речення, вперто дивився в її обличчя, але закінчення не прийшло. Мене це інтригувало, я не видержав мовчанки: – Надіюсь, що ваше "одначе" скаже щось більше. Хтось сказав, що замовчені правди стають отруйними.

– інколи отруйними стають висловлені… На вашому місці я б не шукала правди.

– Не будьмо аж такими песимістами.

– Що можете запропонувати іншого?

– Оправдання. Ну, любов. Ну, чому не сказати думку?

– На жаль… На жаль… Мені залишається мовчанка. Нема вибору. і вам також.

Можливо, вона мала слушність. Я замовк… Мовчанка. Тупа, невдоволена мовчанка. Яка потрапить влазити у нутро суті і спричиняти там найбридкіший непорядок. Я далебі не знав, іцо казати, треба було знайтися, вимагати, повчати, зробити сцену, але в нашому випадку це була б дуже недотепна мова.

– Не робіть такого вигляду, – казала Лена. Це вам не личить.

– Ні-ні-ні! Це мені не личить! Ніяк не личить! Вибачте!

– Бо таки не личить. Ви не маєте ніякого виправдання… Те що ми тут з вами? Це експеримент. Можливо примха. Конвенціоналісти можуть вбачати в цьому виклик моралі, але це не має нічого спільного з мораллю. Конфлікт, пригода, авантюра. Чи ви не хотіли колись пережити шматок незвичного?

Вона звичайно не любила пояснювати свою поведінку, а ще менше мала для цього талант, але в даному випадку щось змушувало її до цього. – Ну, добре, казала вона. Допустимо, ви маєте рацію. Допустимо любов. А що поза любов'ю? Тисячі протиріч. Я задихаюсь від бажання бути всім, знати все, мати безліч. Я хотіла б малювати, як Гоген, продавати, як Пікассо, жити на скелях Гаванських островів, стояти на вулькані, мати перед очима океан, чутися, на землі і командувати, як небесне божество… Що ви на це? Я хотіла б мати чоловіка, але я не знаю якого… Адама без штанів з раю, ганстера з Чікаго, чекіста з Москви. Це примхи звичайної шельми, зараженої ненаситністю незвичного, голодної на гострі враження. Ви хотіли це знати – маєте! Вдоволені?

Я мовчав. Мені здавалося, що вона невдало шаржує, що це звичайна поза, вульгарна недоречність, що вона просто бреше сама на себе і не відомо чому. Вона і сиділа не нормально, згорблено, незручно і враз вона змінила цю поставу, поставила лівий лікоть на столі, поклала на долоню свою гарну голівку і дивилася на мене з лукавою, визивною іронією з очарованими очима дикої, але невинної шельми, далеко не тигриці і зовсім не пантери, а звичайного ретроградного амура. – А це значить, що ви крокодил. Ананас. Паскудник.

Я прижмурив очі, знизнув плечима і висловив поволі одно її преславуте твердження: – і це значить ніколи, ніколи.

– Бо ніколи! – відповіла вона визивно.

– Добре. Ніколи. Але все таки ми одружимось.

– Хто вам сказав?

– Старокрайова ворожка з Батерст.

– Дурепа!

– Будемо бачити.

Ми замовкли, наш діялог вичерпався, Лена дивилася на мене з виразом лукавої і їдкої іронії, моя права рука, зі затиснутою в кулаці виделкою, лежала на столі, здавалося, я збираюся когось прохромити і враз несподівано Лена простягнула свою руку і положила її на мою – її звичний жест, коли намагалася направити якусь недоречність. Я подивився на неї довгим питальним поглядом, не сказав нічого, деякий час ми держали разом ту виделку, дивилися одне одному у вічі, посміхалися кривою посмішкою і загадково мовчали.

– Ну, добре, – порушив я мовчанку, відняв руку, положив виделку і встав. Я вибачився і відійшов. Відчував, що мій попередній настрій було порушено. Мені треба пройтися і полагодити мої душевні проблеми, з якми я не дуже звик давати собі раду. і не лишень душевні. От хоч би справу плянованого рибальства. Завтра раненько я вирішив спробувати щастя з рибою. Ну, ну… Це все можна легко зрозуміти і не робити аж завеликих проблем. Надходив обережний, лагідний, ласкавий вечір, радіо передавало вечірні вісті про війну в Кореї, про зударення чорних з білими, про страйки, про поїздки дипломатів… На озері вгавався рух, зграї чайок відлітали у свої місця відпочинку.

– Чи дозволите запропонувати прохідку? – запитав я Лену, коли вона вийшла до мене на відкриту веранду. Мій голос звучав обережніше і віддаленіше.

– О, ні. Ні. Завтра. Йдіть самі, – відповіла вона вибачливо.

Я висловив ще кілька невиразних і абстрактних зауважень з приводу погоди, вибачився і відійшов. Зараз за нашим котеджом проходила асфальтова дорога без хідників, далі зліва знаходилась "Орчад Лодж", перед її широкою з великими вікнами їдальнею, на зеленому гарно стриженому травнику, під широкими пасмужастими парасолями, біля столиків, а також окремо у дерев'яних, білих, глибоких стільцях, сиділи гуртами і поодиноко люди переважно у білих, легких одягах; горіли барвисті світла і грала легка музика з невидимих радіо-голосників. Дорогою, туди й назад їздили авта і проходили гурти молоді у купальняних одягах.

Я повернув вправо в напрямку випозичальні човнів, яка знаходилась трохи далі над берегом, минув кілька котеджів з їх легким, безжурним, розсміяним рухом і гамором, дійшов до випозичальні човнів, роздобув наживи для риби і вийшов трохи далі за "крін бейом" на високий, обривний берег насупроти того місця, де звичайно зупинялися рибалки, де вода була глибша і де її дно було завалене великими каменюками, які місцями виходили на поверхню. Було тихо, і вода мала металевий відблиск і простягалася широким, рівним плесом аж до другого далекого берега, всіяного світлами вечора.

Звичайно в таких випадках я стаю невмолимо сентиментальним, думка бентежливо шукає надзвичайного, минуле висувається з далеких схованок, пригадуються різні роки і різні події, в даному випадку роки проведені над водою, чи то ті там над широким лиманом Південного Бугу біля Миколаєва, а чи то знов на другому кінці імперії над Фінською затокою в Ленінграді, де я вчився свого корабельно-будівничого мистецтва, або знов під час війни місто Кіл в Німеччині над широкою затокою Північного моря. і нарешті океани – Атлянтик і Пацифік у зв'язку з моєю Канадою.

Я завжди любив воду, її широти і глибини, її пасивну жорстоку могутність, її будуючу і руйнуючу стихію, її життєдайну і смертоносну силу. Я роджений в лютому, моїм знаком Зодіяка є риби, пригадую голодні роки моєї батьківщини, коли будучи малим, босим і обідраним, я цілими годинами просиджував у затоці річки в очеретах намагаючись піймати кілька рибок матері на обід. Ніяке почуття не врізується так гостро і так глибоко, як почуття води та її таємничої незбагнутої дії в нашій душі і цілій нашій природі. Саме в цих днях я прочитав прекрасну історію, шістьох відважних норвежців, які на малому плоті пересікли Тихий океан від берегів Перу до островів Таїті. Така разюча близькість води, неба, така гостра межа життя і смерти і разом таке необмежене почуття відокремлености людини у всесвіті.

Моя пропозиція Лені і її відповідь дуже закономірні, я не сподівався іншого, моя нетерпеливість не виправдалась. Не знаю, чи може бути з неї дружина, мати, чи хоч би коханка, але я знаю, що сама гра з цими силами спричиняє велику насолоду… Бо ж я її люблю і чому люблю? Хочу спати з нею в одному ліжку.

Моя прохідка тривала, можливо, довше, ніж треба було сподіватися, коли вернувся, було темно, чи краще пів темно, над озером висів прозорий пів-місяць і не дивлячись на його мертве сяйво, довкруги було майже ясно, на воді лежала довга вогняна, ніби огнений меч, смуга, трансформована від самого сонця, що в цей час було закрите землею. Лена спокійно лежала на лежаку зовнішньої веранди, нагадуючи одну скульптуру Канови, освітлена світлом електрики, біля неї лежала книжка, правдоподібно той самий "Бридотник", а в головній кімнаті під різнобарвними абажурами світилося кілька лямп. пх світла й тіні надавали всьому довкруги вираз тасмничости й приваби, під незгасле радіо в куті, що надавало якусь притишену музику.

Я намагався було увійти по-змозі непомітно, щоб менше турбувати Лену, але вона здалека почула мене, як тільки я увійшов задніми дверима, повернулася в мій бік, побачила в моїй руці пакуночок, і між іншим спитала: – Що це ви там принесли?

– Динаміт, – відповів я спокійно.

– А що це таке? Порох?

– Можливо.

– А може це порошок? До зубів? Я посміхнувся, мої хробаки для риби так мало асоціювалися з динамітом, а ще менше зі зубним порошком, але моя рибальська пригода мала зістатися для Лени несподіванкою, тому я дав пояснення. – Читаєте? – запитав я і вказав на "Бридотника".

– Ні. Думаю. Мрію. Сідайте і думайте зі мною. Бачите отой другий берег і те високе дерево? Його верхів'я найдовше було освітлене сонцем. А потім світло зірвалось і відійшло вверх. Де воно ділось? Тож світло не зникає, це енергія. і цікава боротьба кольорів. Той делікатний перехід. Чи наша смерть також перехід. і куди? і чому? Дивіться… Те небо. Безконечна просторінь для безконечних уявлень. Чи в тих далечах є спір для думки? Зорі, плянети – розуміється, але думка. Чи є там думка? Чи зорі й плянети думають, як і ми? Але завтра буде буря.

Зважаючи на мої рибальські пляни, мене не вабило її передбачення. – Чому? – запитав я.

– Небо. Дуже густе. Як гума. Гострота кольорів.

– Тиснення атмосфери?

– Можливо. Вражливість кольорів. Кольори це відчувають. Кольори, звуки. пх можна конденсувати. Як каву.

– В порошку?

– В нервах. В крові. Ми можемо їх чути.

– Уявно?

– Органічно.

Було спокійно в цьому засязі, Лена лежала вільно, її силует справді нагадувал скульптуру – тиша, трохи задуми, трохи вдоволення, трохи спротиву. і все довкруги пахло відпочинком, ніби парфумами, великий бог спокоою розлігся широко нагий і чистий, розкинув свої відпружені м'язисті руки й ноги і вдихав у свої широкі легені велику безконечність космосу з масою золотих зернинок на бірюзовому небозводі, а внизу – з масою вогників й комарів, які в цей час видавалися мені примхливою витівкою сотворителя. Найфілігранніше сотворіння, кинуте на землю з його кровожерливим дзеленчанням, що може бути не меншим пострахом, ніж ричання лева.

Між іншим, я ще раз пропонував Лені прогулянку і вона ще раз відмовилась. Також під час прогулянки я бачив оповіщення про танці в одному з клюбів, але Лена і цим не цікавилась. Так. Вона любить танець, але іншим разом. Можемо танцювати дома. Пропонував проїхатись човном до місточка Сатону, зайти до кав'ярні, але і тут не мав успіху. Чому? Її добре і тут, коли ж мені скучно – можу їхати сам. Но-но-но, я так не думав.

Пізніше, ми пили каву і слухали музику. На цей раз концерт з Монтреалу

– Стравінський і Пер Бульє. "Право весни" Стравінського я ще сяко-тако сприймав, але зойки і бряжчання Бульє під його ж диригентурою, лишалися поза моєю сферою. Але Лена слухала і впевняла, що це багато краще ніж Чайковський, я дивився здивовано, але не перечив, лише намагався вгадати, чи її твердження було справжнє, а чи тільки одна з її примх спротиву. Дивно, що я не можу розуміти… і не лише розуміти… Відчувати нелогічних звуків. Бернард Шов мав сказати, що сила бритіпської раси таїться в її снобізмі – вісімдесят процентів якої не може зносити нічого нового, але одночасно вперто, проти власної волі, тягнеться за новим і тим самим творить поступ. Чи не моя це засада також?

Концерт тривав до години десятої, а після того, як звичайно, давали вісті, яких ми не слухали. Саме тепер ті вісті переповнені дивовижною війною в Кореї, якої ми не розумілії так само, як і музики Бульє. За нашим розумінням мордували невинну країну за те, що її інші, проти її волі, пхнули на цю криваву авантюру. Але це абсолютно не наша справа і нам слід цс завжди пам'ятати. Для цього є армії політиків, дипломатів, генералів і вояків. Але все таки, як так погодитися з такими звичайними, нелогічними… Ні-ні-ні! Рішуче досить з цим…

Ось Лена і я, а між нами наші справи. Дошкульні, хвилюючі… Ось ми збираємось йти спати – двоє екзальтованих молодих людей. Коли ми вибиралися на цю нашу авантюру – не думалось, що це буде ось таке, ми намагалися не уявляти себе в ролі зацікавлених цим, як рішити проблему спання під одним дахом. Ми маскувалися претекстами, вдавали байдужих, але ось тепер все вийшло наверх, як олива, і ми безрадні.

Зараз після концерту Лена несподівано споважніла, її очі нервово поблискували, вона не знала, де сісти, де стати і що сказати і аж згодом, якимсь уривним, відчаяним тоном демонстративно заявила: – Павле! Я йду спати! А ви?

Я сидів у плетеному глибокому стільці, ноги витягнуті, руки заложені за потилицю, все ще під враженням неврастенічної музики, я дивився в стелю, нічого там не бачив, але відчував Лену з її неспокоєм. Я сам був втіленням неспокою, не мав відповіді на її питання і хотів все обернути на жарт.