Текст книги "На тведiй землi"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 24 страниц)

– Слухаю.

– Мою вулканну динаміку. Я готова до нової виставки. і тут у Торонті. У залях міської галерії… і вона передала мені вибагливо оформлене запрошення власної композиції на місяць листопад дня чотирнадцятого.

– Колосально! – вирвалось у мене все ще скептично.

– А що б ти думав. Виявилось, що наша "Коломия" пречудове місце не лишень для купання… Для надхнення також. Я навезла з Европи купу ідей і все це там перетворилося в мистецтво. До речі, дякую за Сезана.

Це був ще один шок. – Ти його дістала? – швидко запитав я.

– Розуміється. і дякую. Королівський дар. і ще раз дякую.

Між іншим, той Сезан, зовсім випало з голови… До цього часу не переконаний чи це не звичайна фікція, пригадую розмову з Катрею на цю тему, ми дослівно не були готові сприймати це, як дійсність, це виглядало фантастично, можливо звичайна примха Лени і ми рішили позбутися його найлегшим способом – вислати його на її адресу. Вона його відкрила і їй він належить. і ми щасливо вислали… і щасливо забули. і ні коли про це не згадували. і навіть не знали, чи вона його дістала. Мені лиш хотілося, щоб він був не лишень випадковим мітом, а також доказом, що життя може мати несподіванки доброї волі і великої приємности, тим більше, що я був перед Леною, як не кажи, весь у боргах і можливо, я ніколи не відчував цього так діткливо, як саме на тому балі, коли вона стояла передімною так сильно озброєна великістю незалежности.

– Надіюсь, що він… Що твоя виставка… Розуміється. Розуміється! – я затинався, як школяр, який погано вивчив лекцію. – А тобі там не було скучно? – нарешті вирвалось у мене.

– На Коломиї? О, Павле. Я не мала часу.

– Мала товариство.

– Розуміється. Мольберт, палітра, спогади. Не можеш уявити, яка я стала працьовита. Не ручаюсь за розміри його тривання, але поки що… Га-га! Я від раня до вечора… А до того купалася, їздила човном. Таке багате діяння.

– Самовигнання в осамітнення.

– Повір, що нам інколи цього тільки й бракує. Після Парижу… Пригадую, ти говорив про простір майбутнього. Я знайшла. Втеча! Далечінь, праліс, бігуни. Але я була також і в Ню Йорку. і вгадай чому.

– Також втеча?

– Ні. пздила зі Сезаном. і уяви: він здав іспит. Оцінка: сто п'ятдесят тисяч!

На хвилинку я далебі отетерів, мої очі напевно сильно побільшились, це звучало провокативно.

– Тішуся, що він себе виправдав, – хотілось звести мову на жарт. – і "Коломия" стала моєю. Я її купила – приїжджай, побачиш, – Там тепер зміни, зміни, все перевернуто, навіть не впізнаєш. Недавно мала репортерів Ти напевно не читав. У мене був відомий Мек… Мек… МекКонор.

– Це мені нічого не каже.

– А він тебе знає. Це редактор мистецтва "Мекліну". Приятель Дейвісона. Говорили і про твоє прийняття. Шкодую, що мене там не було. Пані Сомерсет відома колишня протекторка мистецтва.

– Ти вирішила направду мене приголомшити.

– Це ще далеко не все. Мене вирішили познайомити знаєш з ким? Слухаю.

– Гантінгом Гартфордом.

– Порожні звуки.

– Добродій мистецтва. Збудував село для мистців Косбоа біля Лос Анджелес за проектами Лойда Врайта.

– О! Врайта. Знане ім'я. Бачив його проекти в "Лайф-і". Феноменальні. А взагалі, це, скажу, головокружні новини. Як і коли і…

– Багато поту і нервів. Мені пропонували переселитися до Косбоа. Там, мовляв, пречудові умови. Але я їх знаю… Я ж відвідала і Грінвіч Віледж, і Лівий Берег в Парижі і Бель Ер… Це все, розуміється… Довгі бороди… і все таке… Але чи я конче мушу з одної нудоти переселятися в іншу? Засадничо не зношу уніформности… А коли ще відвідала тебе… Того останнього видання… Пропало. Я рішила жити по-своєму. Ти дав мені поштовх. Мені стало соромно вічно вдавати когось. Тепер моїм завданням – незалежність! Роблю виставки, ось Торонто, а там побачимо. Мрією – вилізти на Медісон Евеню і маю деякі дотики. Гратулюй. Але чому ми стоїмо? Чому не запрошуєш на танець?

Ми танцювали і це так пронизливо пригадало попередні наші зустрічі, що мене пройняло знайоме обезвладнююче збентеження. – Як там мама? – питав я, щоб розвіяти цей настрій. – Нічого Дякую. Вона звикла. і помирилася. – Не забула ще мене? – О, ні. Ти був завжди її фаворит. – Я мав інше враження.

– Помиляєшся. Вона сентиментальна. Не думай, що вона така шведськосталева. Ні-ні-ні!

– А що доктор? – питав я далі. – Він також не здивований. Моя найпрекрасніша модель. Зробила з нього недавно кілька нарисів, був у мене на "Коломиї", йому вона подобається. Жива проблема людини майбутнього. і між іншим, також твій добрий приятель. Ти йому також подобався. Як це не дивно, а він, можливо, найкраще тебе розуміє. А взагалі я знайшла своє місце і вірю у сни. Пригадуєш мій сон у тебе на канапі? Ти відгадував, що це значило дому. Я знайшла дому. Найкраще, що можна знайти. Таке чудове місце органічно пов'язане з краєвидом і освячене моїм першим коханням. Лишень, будь ласка, не дуже пишайся, між нами справа далеко не скінчена… Мені твої проекти дуже імпонують, а я маю деякі також. Наприклад, збудувати щось… щось… Якийсь такий "віледж" для нашого мистецтва? Чому б тобі не стати Гартфордом?

– Дуже імпонуюча роля, лишень…

– Що лишень? Така безодня, тих всіляких мистців… письменників… артистів… науковців. Це ж в дійсності скарб – один шматок Сезана – сто 'п'ятдесят тисяч. А скільки дасть одна книга! Це ж робить з нас пантократів землі і неба. А між іншим… Там на Кесвіку… знаю будинок. Над озером. Парк. П'ять акрів. Вісімнадцять кімнат. Краєвиди… За одного Сезана? – Вона дивилася на мене своїм знаним, заповненим видимим чаром зором і я розтавав, як віск, у мене щеміло під кожною жилкою. Вона була невмолимо жорстока, та плямиста, струнка чіта з гарячим, сірим оком. Вісімнадцять кімнат! Краєвиди! Парк! Над озером!

Це щось, як пошесть, у мене зароїлося від нових плянів і я зрозумів ідею Лени в її дійсних вимірах у цьому найновішому вияві. Її підроблення під мої смаки після її паризьких ескапад напевно не було випадко вин трюком і, танцюючи з нею твіста манерою звичайної польки, у моїй уяві заповнявся берег озера Сімко людьми мистецтва і науки. Я зовсім відрухово міцно притиснув її до себе, вона глянула мені у вічі і побачила відповідь. Це була мрія – знаю, але що не є мрією, як зерно початку і взагалі, як промінь променів ма" бутнього світла.

– Але де Катерина? Я її не бачу, – раптом змінила мову Лена.

Катря в цей час захоплено танцювала свій черговий твіст з черговим адоратором, її звинне, здорове тіло, ніби метелик квіткою, бавилось стаккато крови, м'язів і звуків, а коли це нагло урвалося, все довкруги зупинилося і ми з Леною вдалися шукати її і знайшли розчервонілу, захоплену і щасливу в гурті молодих людей, обсотану серпентином з букетом червоних рож і великим червоним бальоном. Побачивши Лену, кинулась до неї, обняла її міцно і радісно викрикнула: – Яка я рада вас знов бачити! Ви чудова! А Павло казав, що ви в Парижі. Ми вас часто згадуємо. А де ваш чоловік?

Лена, здавалось, була приголомшена, дивилась на Катрю з виразом розгублення… – Він дома. А я вам вдячна… – намагалась вона втримати рівновагу. – Щасливий, що може пускати вас саму. Мене б на таке не хватило, – сміялась гарно й барвисто Катря.

– Він мене знає. Я дуже безпечне сотворіння, – казала Лена.

– О, я вірю, я вірю… Але, Павле. Маю ідею. Такий чудовий вечір. Але він ось кінчається… А хочеться ще. Їдемо до нас. і з нами Лена.

– Але, шановна пані… – почала Лена з виразним наміром протесту.

– Ніяка пані, ніяка шановна, а ваша кузинка Катря. і нема мови. Їдемо! Запрошуй, Павле, наше товариство… Така нагода. Святкуємо! – перебила, вона Лену дуже резолютним, незаперечним тоном.

Така мова на всіх вплинула, вона мені подобалась також, наш настрій виразно вимагав жертви, баль направду за годину кінчався, а наше товариство ніколи не звикло розходитись одразу після гімну, ми завжди заїжджали кудись "на каву", а на цей раз ми спонтанно пригадали нашу хату. і це рішило.

Далебі така премудра мудрість долі, що вона зі всіма своїми безконечно різними і незчисленне численними, добрими й недобрими несподіванками могла обдарувати вас одного разу затишною й довірливою домою, у якій зараз за порогом, разом з песиком Міркою, на вас чекатиме запобігливо-ласкава благодать родинного вогнища з чаклунськими прикметами гоїти втому і наснажувати новою силою. Ваша перлинне вибаглива, простора домінія особистого виміру зі свіжими тонами кольорів, стриманими світлами, м'якими килимами, магічними лініями стилю, у якій ви знайдете безліч несподіванок у вигляді кота, картин, меблів, родинного щастя, дитячих горщиків разом з глибиною філософії, зібраної на полицях книгозбірні. Після довгих блукань у просторах безгрунтя атомово-нуклеарної доби, така чарівна точка на твердій землі не може не зайняти центрального місця у кругах нашого зростання.

Пропозиція Катерини їхати до нас після балю не була примхою, її зустріли оваційно, не робило труднощів розшукати наших друзів і по короткому часі валка машин заклопотано виплутувалась з невротичної метушні нижнього міста на пряміші й свобідніші дороги набережжя.

Проміжне, у зривах вітру до кікна сипало дрібним дощем, чорна, як копальня вугілля, ніч була обвішана спалахами барвистих реклям, які з фурією драконів, накидались на все живе, озброєні ковбасками Свіфта, мукою Робін Гуда, бензиною чотирьох рож, напоєм кока-коля і цілою невмолимістю інших приваб епохи, на креслених вогнем на чорному просторі, до якого в глибину тікали мокрі, блискучі полотна асфальту, завантажені колонами стрімкобіжних машин.

Скільки разів і за яких тільки погод я не їхав цією дорогою, яку я знав, як старого букварця, і яка завжди викликала у мене почуття подиву своєю надмірністю поєднання вогню, металю й кольорів і в якому людські істоти розчинялися, ніби сіль у кип'ячому кітлі. і хотілося знати, які саме причини викликали цю симфонію руху, чому біжать мільйони твердих гумових коліс по твердому бетоні, ким і для чого пущені вони бігти по цій упокореній поверхні, під якою загрозливо таїться бездонна маса вогненного розчину заліза й базальту. Вражає сила тверді, на якій невтомно здвигаються велетенські споруди будівничого гону маленької людини з її незломною волею, вложеною у циліндри черепів і циліндри моторів.

Ця дорога простяглась стрімко вперед, вона пройде попри залізні гути Гамільтону, крізь висотні мости затоки озера Онтаріо, здовж глибокого корита Ніягари, пересіче границю, вирветься на простори Стейтів Америки і там далі, побіля Гудзону, з розгону вріжеться в залізо-гранітне тіло Ню Йорку.

Їхати нею, значило бути частиною цього універсу, який з точністю компютора виконував вимоги моєї волі. На цей раз я вів свого потужного "Меркурія" зі спокійною певністю, в ритмі цілости, мої руки звично тримали керівницю, мої очі зосереджено скеровані вперед… Минались перехрестя, віядукти, написи, збігались і розбігались лінії дороги, швидкомір показував шістдесят, метромет множив цифри, прожектори заливали сяйвом мокрий асфальт. За мною, цим же темпом, рухались машини моїх друзів і машини взагалі.

Нас їхало поруч троє – Лена між мною і Катрею. Коли виїхали на автошлях клисавети, я включив радіо-апарат. Натрапили на концерт – перший номер бемоль – мінору Чайковського, ми сиділи рівно, мовчазно, на нас балеві одяги, ми дивилися у простір.

За двадцять хвилин часу, ми зменшили швидкість, зробили круг, залишили авто-шлях і повернули на лінію дев'ять. Кілька хвилин пізніше, ми спокійно в'їжджали у нашу рівну, довгу, висаджену високими соснами, алею Матіяса. Ще мить і швидкомір нагло спадає, метромет застигає на пів звороті, прожектор різко міняє напрям і на секунду в його гострому сяйві виринають з темноти, через галуззя безлистих яблунь, знайомі зариси, вугли й лінії мого дому.

Торонто, 1963 – 66

КіНЕЦЬ