Текст книги "На тведiй землi"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 24 страниц)

– А як ні? Ніченька. Місяць? Що ви на це?

– О! – видала звук Лена.

– Ви не цікаві?

– Бачити місяць?

– А хоч би.

– О!

Ми все таки встали і вийшли "дивитись на місяць". Місяць був справді вражаючим чинником наших клопотів, від правіків виконуючи незбагнену місію добро зичливого свідка нестямного зворушення і делікатного спокусника. Його мляве, сонне сяйво проникало до крови – солодко-терпке і млосно-насторожливе. Наші дві тіні непорушне й мовчазно маячили на передній веранді, яка під місяцем змінилася на залиту білим молоком савану з кущами кактусів і відблисками очей хижаків. Це був рай зі змієм, я бачив виразно дерево добра і дерево зла, я не міг їх розрізнити, бо моя ква наполегливо мовчала і невмолимо перечила, одначе і ця пасивна провокація тьмянила мій зір і приводила в конвульсії нерви.

Як довго це тривало? П'ятнадцять-двадцять хвилин, можливо пів години. Наші облиті місяцем манекени мусіли виглядати жалюгідно. Першою не видержала Лена.

– Ні! – вирвалось у неї. Йду! Добраніч! – Вона повернулась і швидко відійшла.

Я залишився, моє "добраніч" прозвучало, як протест, я свідомо не оглянувся, я знав, що вона не пішла, а втекла і то не від мене, а від себе самої. Я далі відчував її присутність і не так біля себе, як в собі. Вона володіла мною, як фараон своїми рабами, це втомлива вимога плоті і роздираюча спрага розбурханої уяви.

Я пішов спати значно пізніше, втомлений знемогою із стерплим язиком і вогким чолом. Було біля години дванадцятої, насторожено-тихо, радіо заспокоєно мовчало, по кутах, під глибокими абажурами світилися барвисті світла, недокінчений портрет Лисого сторчав маніякально проти ватрана. З надвору доносились гомони і виривались, переважно дівочі, оклики й сміх. Це звучало серед тиші гостро і визивно, нерви напиналися нападливо, і хотілося з кимсь битися.

Я залишив світитися одну лямпу і обережно відійшов до своєї спальні – вузької, затишної, з тропічною температурою і непорушним повітрям. Засвітив малу на нічному столику, запорошену лямпу і намагався щось зробити з температурою мого простору, відслонив вікно, відхилив двері, роздягнувся сливе до нага і простягнувся на постелі не прикриваючись. Я мав звичку читати перед сном і коли сягнув за книжкою на нічному столику, випадково натрапив на шматок реклями вирваної з ілюстрованого журналу – гарна лежача навзнак жінка з голою дитиною на своїх пишних грудях з написом "Скатт", "софт-вейв, фейшіял кволіті". Яким чином потрапив той шматок під мою подушку?

V

Скажена ніч. Я пролежав без сну, мов би у гарячій ванній, до півночі, ніяка лектура не змогла злагіднити моїх нервів і заснув аж над ранок, не помітивши, як це сталося і не згасивши навіть лямпи. Зірвався, як автомат біля шостої години ранку і одразу почав збиратися на рибальство.

Все це діялось швидко – натягав короткі штани, накидав легку, без рукавів, гавайську сорочку, на якій були і гори з вулканом Мауна – Кеа, і плянета Сатурн, і крокодил Гавіял, і місяць у повні, і гриб атомового вибуху в Гірошімі. Я купив цю енциклопедію краєзнавства у Сімсона за три доляри і дев'ятдесят дев'ять центів.

Після обережно на пальцях, з вправністю злодія, я викрався на двір, забрав своє рибальське знаряддя і вдався лагодити човна. Ранок був визивно барвистий, небо сходу вимазане охрою, забарвленою пурпуровими відтінками, верховіття стрільчастих топіль загорялося золотими чи краще жовто-гарячими пожежами, роса і свіжість заповняли тишу ласкою. На жаль, я мусів порушити цю зачарованість своїм мотором… Все так ідеально мовчало, що мені робилось боляче за таку нечемність.

Я міг сподіватися, що моє рибальство не буде успішним, за певними прикметами такого завороженого часу, риба не квапиться на гачок, а до того я не знав терену. Я брав місце навмання, те саме, де вчора я бачив рибалок, було безлюдно за вийнятком кількох човників, які темними точками маячіли на непорушній металевій поверхні води. Нічого не ловилося, моя вудка спричиняла чимало мороки, вона невмолимо замотувалася, не хотіла як слід "закидатись", недавалась нажива, а взагалі "не було кльову". Здавалося, що в тій глибокій воді не було взагалі ніякого життя. Я вирішив змінити місце. Мені подобався один закуток з підвищеними берегами трохи далі до сходу, де виднівся зелений човник з рибалкою у червоній сорочці. Я намагався по можливості спокійніше туди підпливсти, стримував мотор, але все таки це порушило загальний, застиглий настрій, що панував в цьому кутку. У зеленому човнику сидів, малого росту з невеличкою, сивою борідкою, рибалка, а біля нього на носі човна непорушно сидів, малий, кудлатий, рудий пес. – Як там ловиться? – запитав я старого. Він мовчазно підняв з води, підв'язану до човна, низку чималих рибин. Це надало мені надії.

Я закинув кітвицю між двома великими каменюками, вода була сливе прозора, я ловив без поплавця "на посмик", моя вудка сягала дна – довге, терпеливе чекання, увага стягалася до одного місця, думки затихали, вселявся спокій. Час минав без поспіху, небо яснішало, на березі робилось рухливіше.

Лишtнь на моєму човні не було змін, моя вудлиця заворожено мовчала, мій сусід витягав рибину за рибиною, але моє щастя вперто мовчало. По часі біля нас появилося ще кілька човнів, ми віталися, питали про щастя, мінялися кількома словами і затихали. Рибалки здебільша не надто говіркий народ і вони воліють мовчання.

Моє щастя рішуче бездіяло, лишень зрідка, нервово торкалися гачка вудки малі окунці, за що деякі з них поплатилися полоном, а коли я виймав їх з їх стихії, вони завзято, цілим своїм маленьким тілом, протестували проти такої несправедливости, після чого я делікатно звільняв їх з гачка і посилав назад до матері з доброзичливим повчанням, не повторяти більше подібних спроб, аж поки не виростуть. Годі сказати, чи вони мене слухалися, маючи свою власну на це думку.

Більшої риби впіймати так і не вдалося, дармащо я змінив кілька місць. Сонце вперто висувалося із-за верхів'я тополь, докучливо огрівало топографію моєї гавайської сорочки, моє обличчя і відкриті руки починали на це реагувати. Мій шлунок також починав відзиватися і нічого не залишалося, як зібрати свої окунці, змотати вудочку, знехтувати амбіцію і відійти перед глузливі очі моєї невмолимости Лени, яка напевно чекала і дивувалася, де це я міг так несподівано зникнути…

Моя рибальська несподіванка ганебно провалилася, зате блискуче вдалася несподіванка Лени… Я підплив обережно до берега, я намагався нечуйно причалити до причалу, я навшпиньках виходив з човна, я бездихально прокрадався до котеджу, але коли я з червоним, як варений рак, обличчям, увійшов до головної кімнати – побачив Лену, яка сиділа за круглим столом у нічному халаті і щось старанно малювала. – Добрий ранок, – відповіла вона на моє незграбне привітання не підносячи голови. – Де риба?

Цього питання я великодушно не дочув, натомість я уважно зацікавився її мистецькими справами і підійшов з-заду, щоб поглянути, що там коїться. Але враз почув грізне застереження: – Но-но-но! Дивитися не дозволено! – За мною було стільки вини, що я не думав перечити, а слухняно відійшов і опинився аж у кухні де у раковині зливу все ще лежала гора немитого посуду від учорашньої вечері, але де також гарно пахло кавою, стояв заварений кофейник і на японській тарілці лежало кілька сендвічів зі шинкою і сиром. Я не знав, що робити з моїми окунцями, аж поки не зложив їх до "Адмірала". Після налив собі кави, присів до столика, повільно їв сендвічі, запивав кавою і чекав – що ось-ось появиться Лена і зацікавиться здобутками мого рибальства. Нічого такого не сталося. Я закінчив сніданок, відложив посуд до зливу і вирішив перейти на веранду. і коли проходив через головну кімнату – почув голос Лени: – к! Павле! Хочете бачити?

Я змінив напрямок, підійшов ззаду до Лени і отетерів. На столі лежав дуже добрий шкіц олівцем – голий чоловік, лежачи навзнак, зі задертою догори бородою і розкиданими на боки руками й ногами. Він, видно, міцно и неспокійно спав, можливо, навіть хропів… Не тяжко було вгадати хто був моделем цього мистецького шедевру. Не було сумніву, що Лена минулої ночі побувала у мене в гостині.

– Лено! – вирвалось у мене майже погрозливо.

– Що, Павле? – відповіла вона спокійно. Її акторство вдавалося досконало.

– Як вам не соромно? – докоряв я ображено.

– Біблійна картина. Ной, що впився своїм вином.

– Це… Це… Чорт зна-що!

– Вам не подобається?

Я не видержав і голосно розреготався. Це зірвало до сміху також Лену. Ми дивилися на той шкіц і реготалися сердечно. Той безпосередній, щирий, невинний вираз людської істоти, яка заснула і яку Лені так дотепно вдалося передати. Ми сміялися і це дало гарний початок нашого другого дня, злагіднило гостроту моєї рибальської негоди, дало можливість достотне про неї оповісти, розуміється із усілякими додатками, що мені, мовляв, зірвалося кілька "отакеських" судаків, дарма-що це не багато казало, бо для Лени таке слово, як судак, розцінювалось дуже абстрактно і не робило істотної різниці з тими окунцями, яких бачила в холодильнику. Зате образ дідка у червоній сорочці з рудим собакою їй імпонував і вона сердечно раділа, що йому так щастило з рибою, а коли я признався, що вчорашній "динаміт", який я приніс з прохідки, був нічим іншим, як звичайними хробаками, вона знов від душі сміялася. Це був смішний ранок.

і це була неділя. Гарний день. Дуже рухливий. Голі тіла валялися масово на березі озера засипаного човнами. Я пропонував обід в ресторані, прогулянку човном – відмовилась. Не питав чому. Погодилась лишень купатися і ми цю спроможність використовували до краю. Ми стрибали до води, як жаби, бавились у ній по дитячому, Лена, до речі, чарівно плавала, її темно-синій купальник пречудове облягав її звинне тіло. Але вона чомусь соромилась своїх ніг, неохоче виставляла їх на показ, хоча її ноги були цікаво, міцно збудовані і для чоловічого ока творили велику принаду. Особливо її мускулясті, продовгасті стегна і довгі, стрункі литки.

Втомлені, задихані, намазані кремом "нівеа", ми лежали поруч навзнак на гарячих, голих дошках, гиркаючись фразами, змагаючись діялектиккою питань, якими ми намагалися рішати долю світу. Лена любила іноді, всупереч власному переконанню, роспочати якусь філософську філіпіку, з якою не могла дати раду і плавала у різних диверсійних і примхливих словесних витівках, що мене сердило. Уявім собі філософа з намальованими карміном устами, який любить брильянти і дорогі хутра і який хоче реформувати світ на зразок Могамеда чи Леніна.

Тим більше, що за останні роки, я взагалі втратив пошану до всіх реформаторів, яких би мастей і завдань вони не були, заразившись переконанням, що без них світ виглядав би багато мудрішим і щасливішим.

Обідали ми дома і трохи пізніше, і з меншим ефектом, ніж учора, воліли бути більше на сонці, аніж готовити їжу. Підходили до холодильника, брали, що було і що подобалось і їли на ходу. Лишень пили багато екстрактної кави на круглому столику верхньої відкритої веранди. Гора брудного посуду в кухні подвоїлась, а кухонна долівка засмітилась лушпинням помаранчів, бананів, бляшанками з консерв і папірцями з чоколяди, що нас ніяк не бентежило.

Увечері, замість прохідки, ми танцювали каріоку, ча-ча і взагалі латинську кабалістику, а ще пізніше, слухаючи вечірній концерт Сі-Бі-Сі, ми грали на передній веранді своєрідну гру карт, яку звали "дурень", при чому Лена мала нагоду дістати цілу серію цих титулів, не видержала характеру, почала нервуватися, розкидала карти і ми знов пішли любуватися озером.

Що там цікавого. Багато. По-перше ми самі у позі, на цей раз обнявшись, мов двоє школярів, коли вертаються з лекцій, по-друге озеро, як озеро, як вода, як простір, як стихія з місяцем, перед яким тремтіли без-дихальні земля, небо і наші серця. Коли я мовчазно вказував пальцем на місяць, Лена також мовчазно і делікатно лоскотала мене по спині, а я намагався пригорнути її помітніше, щоб вона одразу перечила і впиралася. Ця гра нас цікавила і помітно бентежила, так що мій купальний одяг наводив мене на думку, як міг Адам у своєму раю заховатися за фіговим листком, навіть коли він був розміру мексиканського сомбреро, коли його ква хоч частинно дорівнювалась спокусами до моєї Лени.

Лена тихо, підступно, горлово сміялася – та моторошна відьма, яка напевно знала про мої клопоти і щоб ще більше дошкулити мені, вона ще визивніше бавилась своїми чарами. Вона, наприклад, намагалась мене піймати в обійми, запрошувала провокативно до танцю, дорікала, що я забув обіцянку "танцю тіней під місяцем", пропонувала обом роздягнутися, щоб злитись з природою. – Де ваші обіцянки? Де ваші тіні? Ваша відвага? – не могла вона втриматись від реготу. – То починайте, – відповідав я. – А ви не перелякаєтесь? – казала вона, намагалась втримати сміх і скрадливо наближалась до мене. – Лиш починайте, – казав я з другого кінця веранди. – Але ж ви боїтесь… Бо-її-тесь!

– Щоб доказати, що я не боюсь, я почав наближатись до неї. – Но-но-но!

– відступала вона. Я наступав далі.

– А ви чого? – кричала вона з дитинячим острахом. – Зупиніться! Ні кроку далі!

Я відходив назад, я це знав, і я її розумів. – Отже хто боїться? – питав я зневажливо.

– Я не боюсь! Я лиш не хочу!

– Чого ви не хочете?

– Вас.

Щоб збити температуру, я з розгону кидався у воду і це негайно отвережувало. За хвилину я виходив з купелі твердий, як горіх, і холодний, як ангел, з мене текла вода і я справді танцював дикий танець не конче тіней, а якихсь, можливо, бушменів з пристрасними викриками без якого будь сенсу, аби тільки висловити своє вдоволення. Лені ці вигадки подобались, вона долучалась до мене, розпускала своє волосся, вимахувала головою, як бунчуком, робила широкі, пружні, як пантера, стрибки і викрикувала незрозумілі викрики. Ми танцювали до втоми, а опісля спонтанно кидалися в обійми, захоплено реготалися, ледве трималися на ногах, а коли нам не хватало видержки, Лена виривалась з обіймів і бігла вверх по сходах до котеджу. – Добраніч, Сатире! – гукала вона на бігу. – Добраніч, відьмо! – відповідав я їй навздогін.

Було пізно і я побіг також до своєї спальні. Там стояла млява тиша і все виглядало так, як я залишив рано. Минулої ночі я мало спав, а тому миттю скинув купальник, кинувся у постіль, прикрився легким простирадлом і на цей раз згасив світло. Затріщала постіль і все зникло. Було десь по першій годині.

Я спав сном каменя, нічого не чув, нічого не снилося, обливався потами і був мокрий, мов тюлень. Рано о п'ятій годині механічно прокинувся згідно із звичкою прокидатися на призначений час з точністю будильника. Та сама процедура збирання, що і вчора, і я виїхав на те саме місце, що й минулого разу, застав там того самого дідка з собакою, привітався з ним, як зі старим приятелем, запитав про "лак" і закинув вудку.

Був такий же, як і вчора, барвистий ранок, лишень це був понеділок, а тому довкруги значно менше руху. Тим часом взагалі все спало і ми з моїм сусідом були чи не єдиними представниками живого населення цього кольорового закутка. Я мав добрий, ще від учора, настрій, а тим самим моє щастя також сприяло. Я вже не раз помітив, що успіх наших підприємств у великій мірі залежить від нашого настрою. Як тільки я спустив вудку у велику прогалину поміж камінням, як я відчув, що її щось нервово шарпнуло. Для рибалки це повзбудлива мить. Відрухово я смикнув вудкою і відразу відчув, що вона за щось загачилася і почала швидко поринати у воду. На одну мить я було розгубився, але разом з цим механічно почав крутити корбочку шпулі. Лінія вудки сильно натягнулася, вудилище вигнулося і почалося пручання з якоюсь потворкою, якої я ще не бачив. Це мусіло бути щось сильне, бо змагання вимагало зусилля. Мій сусід – дідок, як також його собака, зацікавлено насторожились, я не дуже майстерно володів своєю зброєю, намагався заполучити мою здобич до сітки, це мені не щастило, час тривав, боротьба продовжувалась. Згодом я вже міг бачити у чистій воді метушливий зарис якоїсь рибини, яка видалась мені вражаюче великою і яка робила розпачливі зусилля, щоб уникнути полону. Але дарма. Ще кілька хвилин пручання і моя полонянка, підхоплена сіткою, завзято, але безнадійно тріпоталась на дні човна. – Бес! – заявив мій сусід. Це був справді чудовий примірник цієї риби, якої до речі в Европі не зустрічається, біля чотирьох фунтів вагою, я був задоволений, загачив свою здобич на гачок ланцюга і спустив біля човна у воду.

Це надало завзяття. Либонь, щойно тепер почнеться те спражнє рибальство, я плекав надію залучити хоч пару таких рибин, щоб з тріюмфом вернутися перед ясні очі моєї коханої. Далебі, до вудки весь час щось чіплялося, я весь час.її підшарпував, виймав з води, був розчарований. Були це переважно малі окунці, які після велетня-беса наводили лишень пригноблення. Це одначе не змогло підорвати моєї рибальської моралі, я терпеливо, вперто чекав і надіявся.

Час, звичайно, робив своє засвоєне чудодіяння, теплові сили розгортали свою акцію, проміння сонця просякало в глибини моєї істоти, тіло наповнялося магічною втомою, приязна присутність води, повітря і простору надавали враження вічности, дармащо моя ручна "Омега" намагалася доказати, що це лиш чарівна мить.

Можливо саме тому, кожний цокіт секунди видавався такою сильною, неповторною пригодою.

Починався звичний рух, моторові човни ганялися гострим, роздратованим гоном, рибалок збільшилось. пм щастя сприяло. Мій сусід витягав рибину за рибиною, щось при тому мимрив, ніби перед кимсь вибачався. Наші міркування зводились до того, що риба ловиться перед зміною погоди, правдоподібно прийде громовиця, що її від кількох днів вперто і безуспішно заповідало бюро погоди. Мої ж успіхи також не такі вже разючі, після першого беса пішла лиш дрібна риба, але засадничо. моя сьогоднішня фортуна помітно різнилась від учорашньої і я міг зі спокійнішим сумлінням вертатися до котеджу. Я сподівався цікавої інтригуючої сцени.

Час вимагав вертатися, я все відтягав, чекав ще хоч одного боса, але мої сподівання даремні… Нарешті запускаю мотор, це лиш пара хвилин віддалення від котеджа, почуваю себе дуже приємно, моє обличчя і верхня частина тіла свіжо підбарвлені сонцем, танцюючи, під'їжджаю до залитого ранковим сяйвом причалу, шукаю поглядом Лену, яка здавалося б повинна чекати мене на березі.

Дарма. Нікого на березі не бачу. Причал з білим котеджом пригадують ілюстрацію реклями ідеального літниська, все видається незвичним, святочним, захоплюючим, а моя поведінка постійною, вишуканою грою.

Я, наприклад, дуже хвацько підпливаю до берега, гашу мотор, забираю ланцюг зі своїми рибальськими трофеями і з підсвистом маршу матадора, бадьорими кроками вбігаю на верхню веранду з надією кинутись в обійми моєї дорогої приятельки. Можливо вона щойно встала з ліжка, бере ванну, можливо навіть, поснідавши, читає згорнувшись на старій канапі з демонстративним виразом гніву, що я змусив її так довго чекати.

Але зараз ми все направимо. Один мій вигляд з цією низкою здобичі, хоч який гнів потрапить обернути у ласку. Я увірвався, як блискавка і був дивовижно вражений, що зустріли мене лиш порожнеча і тиша. – Гей! – вирвалось у мене патетично й радісно… Але і це не спричинило ефекту. Я ще більше вражений. – Гей! Де ви ділися? – викрикнув я вдруге, повертаючись довкруги танечним зворотом зі своєю низкою риби. Мої викрики натрапили лиш на німі стіни і одразу заглухли. Що це до дідька ясного! Жарт чи комедія! Де справді ділася моя чарівна патронеса? Можливо, можливо… Можливо, це справді жарт – трохи незграбний, трохи не вчасний, але будьмо терпеливі. Двері її кімнати були відхилені і я вриваюся до них, як буря, разом з рибою. і нагло зупиняюсь на порозі… Перед моїми очима лишень безладний хаос, ніби сюдою пройшло торнадо, або тут побувала банда п'яних гангстерів. Ліжко цілковито розкидане, на спинці стільця, мов чорний ворон одним крилом, звисало однією штанкою відоме чорне трико, троє різнобарвних купальників валялося біля ліжка, демюральні солом'яні сандалики разом з пляшечками парфумів та кремів мальовничо валялися перед великим дзеркалом, нова, півкругла, темно-синя валіза була пів-відкрита і з неї на всі боки вилазило гармонійне безладдя всіляких барвистих інтимностей жіночої гардероби. Но – но – но! Почекай, почекай! Не рвися одразу у відкриті двері! Вона ось тут десь чекає на тебе, можливо навіть за тими ось мовчазними дверима туалети і дискретно посміхається. і що це справді за пропасниця на тебе напала, це, мабуть, тому, що ти так рвався кинутись у ті обійми. Май терпеливість! Не зчиняй паніки! Хіба ти не знаєш, як багата вона на витівки? А тому спокій.

Але спокою не було, я лиш вдавав спокій… Я відніс до кухні свою здобич, недбало залишив це разом з ланцюгом на купі брудного посуду у зливі, почав митися, голитися, почав варити чай, почав їсти… – Вернувся до головної кімнати, ще раз заглянув до дверей Лени, відвідав убиральню, зробив кілька безглуздих балетних стрибків, ніби хотів через щось перескочити, вийшов на передню веранду, опинився під зливою сонця і дивився розгублено на метушливе плесо озера, що в цей час горіло приманливими перламутровими кольорами. Лени не було.

Що мав робити? Нічого. Чекати. Поглядати на годинник… Виходити па дорогу, безглуздо на всі боки оглядатися, ніби я від чогось тікав, виминати авта, йти в напрямку Орчад Лоджі з наміром когось там зустріти… Дійшов до найближчої автобусової зупинки, де з таблиці розкладу їзди, довідався, що останній ав тобус у напрямку Торонта міг від'їхати о годині дев'ятій. Весь цей час я безглуздо оглядався, нагадував загубленого пса, на душі робилось порожньо, мене оточувала, полонила і опанувала самота. Лени не було.

Що за безглузде відчування! Гнав його від себе як тільки міг. Повернувся назад і повільно тягнувся в західньому напрямку, дійшов до випозичальні човнів, де загорілий, рудий, округлий з кучерявим волоссям литовець, обслуговував своїх численних клієнтів. Мені подобалось це місце з тим цілим безпосереднім рухом і гуркотом багатьох моторів, я цим зацікавився і трохи прийшов до себе.

Вертався назад з почуттям певної рівноваги і непевного переконання, що властиво нічого не сталося, що Лена кудись відійшла, що вона напевно скоро вернеться, що це демонстрація її свобідної поведінки і що для паніки нема причини. Я йшов спокійно, у деяких місцях зупинявся, споглядав на озеро, читав на стовпах всілякі оголошення й оповістки, що десь там у якійсь черво ній клуні відбуваються щовечора танечні забави, десь там зник йоркширський пудель, десь в іншому місці винаймається котедж і багато іншого такого відтягало і рівноважило увагу від моїх клопотів. і властиво не так відтягало, як охолоджувало, зводило її до реального. Сама містерія зникнення Лени залишалася, вона була фактом, вимагала розслідування, але я відложив її на деякий час з надією, що це лиш дрібний, можливо жарт і що він скоро сам від себе полагодиться. Не може ж справді статися, щоб вона не вернулася, або щоб з нею сталося якесь нещастя… Турбували лишень обставини… Розкидані речі… Несподіваність. Ніякого вияснення.

Підходячи до котеджу, вже здалека було видно, що там нічого не змінилося. Довкруги застигла тиша і ніякого ніде руху. Була година обіду. Обідав дома. Засоби холодильника були помітно надщерблені, хоча все ще вистачалькі, щоб вдовольнити мої вимоги. По обіді зайнявся господарством, мив посуд, чистив рибу, спробував прилягти, намагався заснути. Не спалося. Брас книжку. Не читалося. Вставав, крутився по кімнатах… Виходив на беріг, вдивлявся у простір… Вертався назад, пускав радіо, заглядав до кімнати Лени… Закривав радіо, вслухався до порожнечі, вислухував за вікном. А також вичував звучання голосу Лени, що буь тут скрізь розлитий у повітрі разом з її одеколонами. Вона мала свій прикметний запах, дуже виразний, як тютюн, як алькоголь, щось дуже своєрідне і неповторне. і по своєму вражаюче. Цей запах допомагав мені відтворювати її в уяві намацально живою і діткливо близькою.

Але все таки її не було. Було напружене чекання, я був спараліжований зосередженням уваги, кожний мій нерв був на сторожі. і що справді хотіла цим сказати? Це питання не сходило з моїх уст. Були передумані всі здогади і ніодин з них не вносив ясности. і останній з них – а що, коли під цим криється щось значно більше? Це видиво було найбільш загрозливе, не хотів його розгортати. Вона напевно прийде, вона ось зараз появиться, кляпне вхідна хвіртка і вона вбіжить нетерпеливо своїми енергійними кроками… Я буду розгублений і зніяковілий, вона кинеться на мене, як… як… Я не знаю цієї породи людських сотворінь… і цікаво, що з того вийде. Чи зможе вона, наприклад, каятись, а чи плакати, чи просити вибачення? Напевно ні. Вона не належить до сентиментальних, а скорше до тих, для яких біль, розпач, заколот творять гостроту насолоди для тіла і духа. В кожному разі все це величезна, захоплююча таємниця, як глибини океану, висоти космосу, незбагнутість смерти.

і в кожному разі, перш за все – вечеря. Взятися за діло. Рух, реальність, тверезість. Я взявся за рибу. Я знаю, що Лена любить сардинки, що сардинки ловлять в Сардінії, що їх привозять до нас у малих, плескатих консервах, тож-то мої окуні, беси й карасі, зловлені отут зараз за порогом, і вони свіжі та здорові і пахнуть сильно рибою, а не олією та металом. Лена одначе любить суперечності. пй не завжди докажеш, що свіжа риба з озера Сімко, багато смачніша, ніж найкращі сардинки, привезені із-за моря, особливо ті смажені на добрій олії "Санбім" з цибулею, яйцем і тертою булкою. Я мушу їй це доказати, мої окуні чудо і найкраща нагода для таких доказів.

Так, так. Я знайшов велику, міцну з грубого металу, сковороду, я знайшов і олію, а також цибулю і муку, одна тільки мить і все це зашуміло парадним маршем з барабанними переливами, котедж наповнився запахами, що їх напевно було чути на озері, пустилися в рух вітряки-вентилятори, відчинилися вікна. По короткому часі – гора готової, кольору бурштину, риби височіла на великому, порцеляновому блюді, декорована кружальцями накраяної цибулі і цитрини. Тепер тільки бракує Лени, щоб відсвяткувати належно моє перше успішне канадське рибальство…

Але, як сказано: Лени не було. Надходив вечір… Даремно я прислуховувався до кожного шереху за вікном, даремно думав, передумав, роздумав… Нав'язувались всілякі здогади, пригадалася поліція… і чимало іншого… Гангстери, чаклуни, шантажисти, совєтські агенти. Чекання набирало присмаку змори і щоб уникнути розпачу, я вирішив скочити човном до Сатону – кілька миль на схід на другому березі затоки. Там люди, юрба, кав'ярні, крамниці – до речі треба поповнити запаси холодильника і можливо справді розвіятись. А коли б появилася Лена – хай почекає й на мене. Це вже ніж на ніж, око за око!

В одній з гардероб котеджу я знайшов відповідний одяг – легкий, сірий плащ-дощовик (правдоподібно буде дощ!) і білий, морський, з чорним обводом і якимсь гербом, кашкет. З мене вийшов моряк. Я весь білий, як сестра милосердя. Погода трималася, вода густо синіла, лише обрій на півночі – заходу починав хворіти якоюсь болячкою з біло-бурими хмаринами. Але це далеко і я цим не цікавився. Натомість перевірив мотор човна, долив пального і з гуркотом вирушив… Сливе з місця беру гострий курс, "Коломия" стогнала і плакала, і рубала воду, як різник м'ясо, і гналася скаженою швидкістю, розкидаючи на боки цілі гори хвиль. За пів години я в Сатоні, причалив до якогось причалу, забезпечив човен і подався до міста.

Такі незнайомі, чужі, інтригуючі місця з масою бездіяльних переважно у купальних одягах, здорових молодих тіл з безтурботною, свобідною поведінкою, коли то кожне обличчя і кожні очі зраджують жагу й жадобу, де все виткане з насолоди, коли все видається легким, досяжним, коли то якийсь моряк з далекого рейду, що вирвався з обіймів стихії моря і потрапив у стихію землі. Пригадується Біблія, старий кгипет, романи Дюрреля, риба, оливки, арабська музика, синє небо, руда земля, навантажені осли і гострі запахи перекислого вина. Але це ж південь, не середній схід, це зелено-синя, прозоро-ясна Канада з машинами, кока-колою, і масою здорових, різномовних, запопадливих і жадобних чоловіків і жінок. Я знайшов дерев'яну, кольору свіжої сосни з міцним запахом живиці, їдальню, власником якої, як це вже видно здалека, виявився нащадок біблійних праотців, родом правдоподібно з тих самих земних просторів, що і я. Вивішене у вітрині меню сповіщало, що там дають ту саму їжу, що й в Одесі, Бердичеві чи варшавських Налевках – і борщ, і голубці, і кишка, і пампушки, і запах часнику, так що моя Канада наблизилась до мене на дуже відчутну близькість, що я член нової вавилонської раси з обличчям Сфінкса з далеких віків минулого і з мовою Голлівуду та Еродпею – від океану до океану. Болісно хотілося відгадати, що саме ховається за цим інкубаторським родом, пригадувався навіть доктор Вагнер з "Фавста" з його гомінкою сатирою на гомункулюсів, який настирливо впевняв Мефістофеля:

Вагнер (боязко):

Вітаю й вас – це зоряна година! Та тихше лиш, мовчіть і не дишіть! Велике диво твориться в цю мить. Мефістофсль (тихше):

Яке ж би то? Вагнер (ще тихше).

Тут робиться людина. Можливо, дуже можливо. Мене зустріла молода, округла з темними очима Сара у голубій суконці з білим фартушком, яка прийшла сюди через пустелі віків з Хаанаану і вказала мені вільне місце біля невеликого, квадратового, дерев'яного столика і запитала, чим може служити. Я навмисне заговорив до неї однією з її шости мов і вона без намаги мене зрозуміла. Справа йшла про борщ, кишку й налисники. і чай у склянці з цитриною. – Як справи? – запитав я її, коли вона подала їжу. – Дякую. Добре, – відповіла вона. Міняємось ще кількома питаннями і вже я знаю її, а вона мене. Ми древні знайомі. Це не вимагає багато зусиль. Ми розуміємось з пів слова. Залишаючи їдальню, дякую і кажу, що мені смакувала її кухня і маю намір навідатись ще колись. Вона дякує з рожевою посмішкою і ми розходимось, щоб, можливо, ніколи більше не зустрітись.

Потім я купую свіжий, білий, європейського стилю, житній хліб, пшеничні, посилані маком рогалики, свіже теляче м'ясо, овочі й городину і все це разом забрало мені не більше годину часу, а коли вернувся до причалу, сонце було над заходом.

Погода трималася, західня половина неба над заходом завантажилась великою бурою хмариною з дуже рельєфними краями. Сила стихії й фантазії з незалежними смаками кольорів, вийнятково гармонійних і різко вражаючих, височіла над заходом. Я квапився, але не задля хмари, а задля Лени. Здавалося, що вона вже дома і чекає на березі. Я мав настрій виповнений почуттями не конче найкращого гантунку.