Текст книги "На тведiй землi"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 24 страниц)

Лишень я довідався, що саме в цей час, дістати котедж на тому озері не така вже легка справа, що це найвищий сезон, що всі котеджі зайняті, що про це треба було подбати скоріше. Але це не значить, що справа програна, я ще не починав цієї гри взагалі. А також, чи це мусить бути конче на озері Сімко? Онтаріо має тисячі пречудових озер і сотні тисяч котеджів, варто лишень заглянути до оголошення будьякої газети. і почав я думати не лишень про котедж… Про одруження… Про нове мешкання… Можливо власний будинок. Мої круги зацікавлень справді шалено розросталися. Лена любить все гарне і наше домашнє вогнище не повинно з цього правила виділятися.

Лена… моя жінка? Дружина! Той пречудовий примірник елеганцє, примхи й вибагливоси. Чи це правдоподібно, чи це в природі речей? Гаразд, гаразд

– мовчу, не роблю виклику долі, під сонцем все можливо, але разом багато несподіванок.

Тим часом насторожено вслухаюся в повідомлення бюра погоди – "гаряче і душно, температура вісімдесят, легкі хмари і легкий південно-західний вітер. В середині тижня можливі громовиці". – ідеально. Я весь рух, зацікавлення, напруження, я переповнений думками, настроями, інтересами.

Вже другого дня, саме з цими вибуховими настроями, значно скоріше ніж було домовлено і значно нетерпеливіше, ніж належиться, з'являюсь перед дверима будинку на вулиці Шша, Лена на диво не була здивована, здавалось вона мене ждала і саме тепер, вона зустріла мене, мов ясного князя, її усмішка знову со-няшно-вишнева, вона одягнута по домашньому в робочому капоті, можливо щойно скінчила прибирання кімнати, зовсім цим не збентежена, а з небувалим, безпосереднім захопленням, ніби школярка, яка успішно здала іспити, була піднесена і мало не кинулась мені на шию.

і вже на сходах, коли ми, тримаючись за руки, піднімалися до її кімнати, вона захоплено повідомила:

– Отже знаєте що? пдемо! Маємо котедж! На цілий тиждень!

Вона любила подібні гураганні несподіванки, але ця була найгураганніша. Розуміється, що першим свідомим, конечним відрухом з мого боку, мав бути протест, справа котеджу – моя справа, але Лена очевидно все це пророчо передбачувала і старанно обдумала. Вона піднесла свою гарну, зарозумілу головку і дивлячись на мене резолютно, прорекла: – Но, но, но! Ніяких запитів і ніяких протестів, мій милий! Нічого не станеться! Все буде добре! Я деспот і нема відклику!

Я зрозумів, що це мав бути той самий котедж Лисого з тими різнімн примарливими духами в стилі Трухлого, це був деспотизм і я не мусів на це погодитись, але весь той деспотизм був піднесений у такій чудовій, шовковій рукавичці і з такими вийнятково спокусливими інтенціями, що відоме легендарне яблуко кви, виглядало проти цього дитячою блискоткою. і мій язик не мав сили повернутися, щоб сказати якебудь слово спротиву, він був цілковито паралізований невмолимістю цього тиранського приречення. – Добре, гаразд, мовчу, – сказав я, коли ми вже були в її кімнаті, – насолоджуйтесь вашим деспотизмом, але запам'ятайте добре, що всі інші бюджетові проблеми цього карколомного підприємства рішаються виключно засобами мого грубого банкового конта!

– ідеально! Я цього тільки й чекала! Чи ви вже маєте купальник?

– Два. А в якій стадії розвитку ваше бікіні?

– Думаю без. Чи погоджуєтесь?

– Лишень в рямцях "ніколи – ніколи" і в абсолютному вигляді. При місяці, в тумані.

– Танець кістяків.

– Щось в цьому напрямку.

– і пам'ятайте, що я маю намір бути дуже скучною – набирайте більше книг.

– Наміри можуть мінятися залежно від погоди.

– А що кажуть боги?

– Канадська радіо-компанія твердить, що має бути ідеально.

– Але все таки будьте озброєні.

– Читали ви "Бридотник" Сартра? – запитав я.

– Думаєте, що це найвідповідніша лектура проти скуки?

– Ні, лиш маючії на увазі вашого партнера.

– Маю намір і це перевірити.

– Дуже запобігливий намір.

– А вам рекомендую Франсуа Саган. "Бонжур Трістес".

Зворушливо вдячний, але я вже зайнятий, – казав я.

– Чим?

– Лена Глідерс.

– Повторюю – вона наміряється заморити вас скукою.

– Пам'ятайте, що я також трохи поет, не пишу віршів, виробляю чоколяду, але скука є також частиною мого надхнення. Я егоїст.

– Вважаєте, що скука – привілегія постів? – питала вона.

– Взагалі муз.

– Це звучить розпачливо.

– і егоїстично. Це свого роду люксус, засолоджене марнування часу, на нашому континенті не поплатне.

– А що поплатне?

– Залізо. Бетон. Дороги. Великі, довгі, безконечні земні і небесні дороги. Т ще будови. А "і скучно, і грусно, і некому руку пожать", це вже не грає більше… Навіть коли запустити бороду. Борода пасувала московським боярам, але ню-йоркським бітнікам це лиш сліпа кишка. Місце для бруду і сміття.

– Бога також малюють з бородою.

– Не всі і не завжди. і залежить якого. Наприклад, мого Бога не можна змалювати. і всі ті, що намагаються намалювати Бога – беруть на себе завелику відповідальність.

Лена любила такі діялоги, вона їх інспірувала, тягнула мене за язик і ми завжди поступово, мов по драбині, сходили все вище і вище з нашими міркуваннями. Сьргодні я мав до неї цілий ряд претенсій, але вона була в такому райдужному настрою, що руйнувати його якимись невеселими запитами було б злочином. У неї появився якийсь круглий дзиглик, покритий розмальованою гавайською шкірою, вона примостилась на ньому посеред кімнати, разом з ногами, сиділа згорнена обнявши коліна, нагадуючи скульптуру птаха. Вона дивилась на мене з під лоба, трішки лукаво, трішки іронічно, трішки зацікавлено, кидала свої запити чи свої відповіді, але здавалось, що її думка і її уява зайняті чимсь іншим, далеким не тутешнім. Що і про що вона думає? Я не питав словами, але питав поглядом. Вона одначе мовчала. Можливо вона хотіла щось сказати, але як звичайно, не знаходила потрібних слів. Наші відносини починали бути складними.

іV

У суботу, о дев'ятій годині рано, автобусом "Грей ковч", з автобусної станції при вулиці Бей, ми з Леною, обвантажені малими валізками, ніби пара молодого, щасливого подружжя, виїжджали на озеро Сімко. Дуже тепло, соняшно, шумно, рухливо. Повільні, незграбні, тяжкі, деякі двоповерхові, автобуси сірої, алюмінійової барви, поблискуючи вікнами, підсувалися до своїх пгронів, втягали до свого нутра довгі черги різноманітних, різнокольорових пасажирів, щоб опісля повільно, з приглушеним рокотом, висуватися на вулицю і зникати десь там за рогом будови. Все кудись їхало

– Ню Иорк, Фльорида, Дітройт, Чікаго, Мускока, Норд Бей, Монтреал. Щасливі, сяючі, переважно молоді обличчя.

Ми з Леною займаємо двоє поруч, м'яких, обтягнутих сірою матерією місць, наші обличчя розчервонілі, наші очі сяючі. Біля нас довкруги люди, але ми у своєму переділі почуваємось зовсім відокремлено і внутрішньо зайняті самі собою. Ми мовчимо, маємо вигляд звичайних пасажирів, але ми переживаємо, ми напружені і схвильовані. Ми гостро відчуваємо незвичність, привабливість, інтригуючість нашого підприємства. – Вам вигідно? – питаю я Лену з надзвичайною увагою. – А вам? – питає вона мене тим же тоном. Вона біля вікна, я від проходу, нам обом дуже вигідно, ми так близько одне від одного, ми так себе гостро і вражливо відчуваємо. Біля мене та сама чарівна істота, яку я зустрів поглядом на вулиці, яка мене тоді так зворушила, яка своїм незвичним єством порушила мій колишній застояний світ, яка примусила мене стати подражненим, настороженим, невротичним, перевантаженим бурхливими імпульсами. В буденній мові, це зветься залюбленість, я погоджуюсь прийняти на себе цю одіозну назву, це мене особливо вдовольняє, вона ось діткливо біля мене, вона має на собі тонку, білу, нейлонову, без рукавів, блюзку, на ній коротка, сіра, яка не закриває колін, спідниця, між нею і мною така мала віддаль, так мало перешкод, мої і її коліна й руки постійно торкаються, я відчуваю ті дотики дуже гостро, вони мене хвилюють і напружують, моє тепло тіла мішається з її теплом тіла, я чую її в своїй крові, в своїй плоті. Велика насолода робити подорож у такому поєднанні, можливо простір вимагає такого напруження, можливо він цим доповняється, як вином, і стає чарівно обезвладнюючим.

Ми сидимо і чекаємо, ми не рахуємо хвилин, мотор автобуса десь там ззаду спокійно діє, пасажири всідаються, стрілка годинника наближається до своєї мети, мотор враз здрігається і починає, ніби звір, якого несподівано торкнули по носі, гарчати, ціла велика, потужна коробка напхана людьми рушає з свого місця, обережно випихається з під накриття і слухняно, мов пес, повертає вліво на вулицю Бей і пускається бігти в напрямку півночі.

Вулиця Бей – вулиця автомашин, величезні вітрини заставлені цим блискучим товаром всіх знаних марок світу, це найбільший ринок продажу авт цього міста, а разом це одна із спокійніших вулиць, протилежність до її рівнобіжної сусідки Ионгу з її турбулентним, кругоденним неспокоєм, кипінням і гамором. Ми просуваємось в напрямку Блуру, з'їжджаєм на Ионг, пересікаєм Сен Клер, Еглінтон, виїжджаємо на вільніший простір, перед нами і за нами, туди і назад, машини, це безнастанний рух, це сила, це емоція, це барвіння металу, це соняшна метаморфоза… і це ми з Леною, зачарована частина цього прекрасного круговороту.

Як приємно, коли ця велика машина з такою певністю несе вас в те маленьке невідоме з такими спокусливими перспективами, ми з Леною так мало говоримо, ніби ми чужі, а разом ми такі драматично поєднані долею. Це рівна, асфальтова лінія, це окремі поселення, це фарми, це зелені поля, це розстелені килими збіжжя, це різноманітні точки коров, це запах сонця і цвіту. Ми все це сприймаємо, як належне, годинник швидко міряє час і за одну таку годинну одиницю, ми вже звертаємо з головної дороги, протискаємося на заповнене рухом побережжя з великим простором лазурної води, рухом човнів, вітрильників, барвінням котеджів, перламутром далекого обрію. Наш автобус постійно робить зупинки і постійно спорожняється, Лена напружено слідкує за побережжям, щоб не пропустити нашої зупинки, я почуваюсь загубленим у часі і просторі, мов блукаюча комета. Нарешті і наша зупинка. Ми поспішно забираємо наші валізки, властиво я поспішно забираю валізки, Лена йде до виходу, я йду за Леною, ми спокійно висідаємо… і ось ми на місці… М'яке, свіже повітря, зелені дерева, півголі люди і повно безжурного настрою, у якому розчиняються і зникають всі людські турботи. Земля, вода, рослини, птахи, небо і хмари з їх кольорами – все це тут призначене творити і роздавати щедро дари вдоволення.

Після Ванкувера з його океанськими берегами, це вперше я опинився в такому оточенні і взагалі вперше в житті "виїхав" на відпочинок. Яскравість цієї події підсилювалась моїм емоційним наставлениям, присутність Лени визначала весь клімат настрою. Моя горда супутниця вела мене в те загадкове незнане, я, обтяжений валізами, ступав біля неї, як символ цікавости і от нарешті, не так далеко від автобусної зупинки, на невеличкому виступі берега, над самою водою, обнеселий зі синьою покрівлею, будинок, на якому при вході воплотом, з широким виглядом на озеро, дерев'яний, білий зі синьою покрівлею, будинок, на якому при вході красувався на жовто-синьому тлі напис "Коломия" українськими літерами.

– Коломия! – викрикнув я і здивовано зупинився. Лена здивована не написом, а моїм викриком, в чому справа, той напис її не зворушував. – Чи ви знаєте, що таке Коломия? – питав я її.

– Якесь містечко в Карпатах, як не помиляюся, – казала вона. – Чому воно вас зворушує?

– В нашій мові, це не лишень назва міста. Це символ… Провінційности, закинутости, далекости… Щось як і Кобиляки.

Лена сміється, вона виймає ключ і відмикає зовнішні двері "Коломиї", що виходять на широку веранду із сходами до невеликого помосту на самому березі… Все тут залишене, двері й вікна закриті і замкнені, ніякого сліду мешканців.

Ми увійшли до чималої, півтемної, зі затхлим, гарячим повітрям кімнати, відхилили й розкрили вікна, впустили світло й повітря і перше, що кинулось у вічі, це недокінчений портрет Лисого, який стояв на мольберті насупроти закоптілого ватрана. – Моя робота, – заявила попередливо Лена. – Ніяк не вашого стилю, – додав я. – Реалізм, – відповіла вона.

Я мав причини дивуватися. З головної кімнати з її великим, округлим столом, на всі боки вело четверо відкритих дверей. Три спальні, кухня, убиральня… Меблі, лежаки, гойдалки, радіоапарат… Готові для спання ліжка, одяги, халати, костюми, рушники, білизна… Холодильник заповнений харчами і навіть рибальське знаряддя…

Лена квапилася вияснити ситуацію, вона приїжджала сюди робити той самий портрет, сам Лисий рідко тут бував, він зайнятий, тепер він виїхав до Кінгстону, його молода друга жінка виїхала до батьків до Манітоби, його одружений, від першої жінки, син, який також недавно прибув з Европи, має свій власний котедж на Мускоці.

Я розумів намагання Лени, як також розумів Лисого, який мав в різних містах, а також в Кінгстоні, кілька готелів. На такому тлі цей котедж засадничо ніяке диво. На мене дивилось з мольберта тяжке, мускулясте, округле, бульдожого вигляду обличчя з тяжким міцним носом і сивою чуприною, яке хотіло підсказати мені думку, щоб я не був здивований, що нема нічого надзвичайного, що в даному випадку все в найкращому порядку, хоча мені не було легко одразу з цим погодитися. Я був помітно розгублений, чомусь соромився, не мав потрібної відваги сприймати явище безпосередньо, почувався непрошеним вломником до чужих володінь.

інакше, здавалося, почувала себе моя чарівна супутниця. Вона виглядала легкою й самозрозумілою, як метелик, здавалось, для неї це ніяка новина, все стояло на місці і виглядало природно.

Перше, що вона зробила – відкрила радіоапарат, це був ранок, час всіляких гутірок, дитяча година, кілька вставок популярної музики, але той інший голос з тієї скриньки надав нам більше домашнього забарвлення. Далі ми оглядали спальні, кухню, убиральню, а після цього Лена діловим тоном мене запитала:

– Слухайте, Павле. Які з цих трьох дверей ви вибираєте для себе? – вказала вона двері трьох спалень.

– Вибір за вами, – відповів я помпезно.

– Я вибираю ось ці, – вказала вона на двері зліва. А ви?

– Розуміється, протилежні, – відповів я.

– Схвалюю ваше рішення, – казала Лена.

– А ви не боїтесь? – питав я.

– Чого?

– От хоч би павуків, мишей.

– Я ж вам казала… Павуки чудові сотворіння… А миші – розкіш буття.

– А блискавки? А громи?

– Ці боги? Вони знають мою побожність.

– Добре. Гаразд. Скоряюсь. Займаю оту рожеву… з тим двоспальним і тим трюмо…

– Там є трюмо? Вибачте. Тоді я йду туди.

– До мене?

– Вам рекомендую другу протилежність.

– Навіщо вам трюмо? – питав я легковажно.

– Для душі.

– Це зворушливо.

– Свобода вибору. Ви, можливо, не підозріваєте, що обличчя жінки вимагає відзеркалення так само гостро, як і адорації.

– Я підозріваю… і ще більше. Думаю – обличчя жінки вимагає опіки, уваги… Боротьби… Жертви. Це маска ідола…

– Но, но, но! Я здаюсь. Ми ж заключили пакт неагресії.

– Вперше чую. Я був весь час переконаний, що ви…

– Тарантула, – перебила вона мене.

– Не так драстично… Прошу вас… Але добре. Погоджуюсь. Пакт неагресії… Ніколи – ніколи… Отруйна тарантула. Небезпечна. Напишіть це нї ваших дверях, інакше… – я замовк.

– Що інакше?

– інакше не врятує ніякий пакт неагресії.

– Не сподівалася, що вже перший наш день розпічнеться погрозами.

– Будьте готові на більші несподіванки… Я забрав свою новеньку, картату валізу і направився до дверей зліва, що побіч з кухонними, де на мене спокійно і покірно чекала вигідна, вистачально простора спальня з так званим континентальним ліжком та різними іншими забаганками цивілізованого гомо сапієнс. Було гаряче, душно, затхло, широке низьке вікно під стелею закрите від комарів густою сіткою і завішене темно-зеленою занавісою. Я все відкрив, розсунув, відчинив, впустив повітря, світло, шум озера… Далі відкрив валізу і виложив її зміст…

Хотілося почувати себе вигідно, безтурботно, вдоволено, виглядати добре, привабливо, елегантно, поводитись легко, грайливо з виразом зарозумілої певно-сти своєї сили і свого здоров'я. Я не гаяв часу жити, несподівано осяяний щастям день і треба його використати, я швидко переодягався, скинув свій звичайний одяг, надягнув елястичні темно-сині купальні штанці, повернувся перед дзеркалом, яке з приємністю підтвердило, що мої м'язи, всі форми і весь корпус в найкращому порядку, чувся молодо, бадьоро, міцно, агресивно.

Після цього я опинився на залитих сонцем дошках зовнішньої, відкритої веранди з її могутньою панорамою синього озера, по якому безконечно в різних напрямках снувались й гасали човни, човники, вітрильники, яхти, безупину напружено гули мотори, барвіли тіла людей, біліли в повітрі птахи. Та яка велична композиція краси, сили, здоров'я і радости. Я був захоплений, я здіймав проти сонця руки, мене п'янило сонце, повітря, свобода.

А де Лена? Чекав на неї з дитячою нетерпиливістю, коли проходив біля її закритих дверей, ступав на пальцях. Вони таємничо мовчали, але промінювали спокусою. Я залишив їх з ласкавою резигнацією, намагаючись не бути настирливим. Ось вона появиться, вийде… Я ще не бачив її в купальнику… Це мусить бути щось вражаюче, напевно якась несподіванка… Моє чекання тривало, я вслухувався у це тривання, як у далеку бурю… Я стояв лицем до озера, моє тіло гнучке і здорове, але ще біле і вражливе на сонце, яке пристрасно обливало мою спину своїм вогнем, в обличчя дув легкий вітер і ворушив моє волосся… Передомною вниз спадало кілька сходин, поміст веранди сягав до самої води, вода була чиста, кольору бурштину, інколи було видно зграї малих рибок, які підпливали до самого берега, збоку стояв гарний, білий гараж, у якому на підвищенні висів прекрасний, жовто-синього кольору моторовий човен. Без сумніву і він належить до цього цілого комплексу…

Нарешті появилася Лена. Вона вийшла несподівано й нечутно, підійшла до мене, торкнулася мого плеча. О, диво! Вона була від шиї до ніг у чорному, елястичиному трико. Її довга, гнучка постать була варта такого одягу, але це гостро суперечило з цілим оточенням і мені було боляче на неї дивитися. Такий дошкульний контраст.

– Вам не подобається? – питала вона з голубиною невинністю.

Я міцно втягнув у себе повітря… Вона вдоволено шельмівсько посміхнулася, наблизилась з-права до мене і оперлася на моє плече. Була гаряча. Я діткливо відчував її дотик. – Вам не подобається? – питала вона те саме під самим моїм вухом.

– Ми приїхали купатися, – відповів я з певною настирливістю і дивився в неокреслену далечінь озера.

– Завтра, – шепнула вона під самим моїм вухом, так що я відчув її дихання.

Це одно слово вдарило і примирило мене, я відчув його істотність, в природі жінки живуть таємниці, які вимагають від нас терпеливої ласки і, здається, нема таких між нами, які б їй цього відмовили. Це точка, в якій збігаються два початки однієї суті. Я одразу відчув раптову полегшуючу зміну наставления, хотілося бути природним, добрим, ніжним, зрозумілим. Лена напевно відчула також моє перетворення і невластивим їй тоном з ноткою вибаченняж сказала: – Павле… Тут гарно.

– Прекрасно, Леночко, – відповів я з незвичною солодкістю, що звучала між нами неприродно.

– Не гніваєтесь? – питала вона з докором, відчуваючи за собою силу.

– О, ні! і за що? – вдавав я надмірну вибачливість.

– Ну… Що я така.

Було необхідно перейти на іншу тему, зайнятися іншими справами, мене дошкульно спокушав той білий, обвітрений гараж і той провокативно-жовто-синій, патріотичний човен у ньому, підвішений на ланцюгах з тим прекрасним "Меркурієм" на двадцять кінських сил. Лена помогла знайти до нього ключ, і по короткому часі ми сиділи поруч на його м'яких, червоних сидіннях, виїжджаючи з приглушеним гуркотом мотору на вільніший простір води. Кращої забавки для нас годі було вимріяти, це було мудре, слухняне, по своєму елегантне сотворіння людських рук, яке з такою легкістю виносило нас на це блискуче плесо води. Ми мали намір прямувати на північ, де далеко в парламутровій синяві бренів острів, але покищо ми обережно трималися правого берега здовж білих котеджів в напрямку південного сходу, щоб випробувати наше човно. Лінія берега хвилясто вигиналася, з пологої переходила в скелясту, виступали тінисті, суворі гаї туй, кедрів і смерек, білі ковтунчики хмарин бовваніли в синяві над ними. Місцями побережжя було закидане безладно голими тілами, які разом з піском, водою та сонцем творили п'янкий коктейль п'янкого вдоволення на сцені слухняного озера, на якому схрещувались і розхрещувались човни, човники і білі янгольські вітрильники. У певному місці, підбадьорені силою настрою, ми різко міняємо курс, нагло збільшивши швидкість, зриваємось, як сполохана пташка, в напрямку острова з примхливою швидкістю напроти вітру, який намагався зірвати нам голови не дивлячись на захист скляного щита перед нами.

Після міста, після фабрики, після вулиці Маркгам, цей меткий шматок часу діяв на мене з гостротою упоєння, пекуча чистота і сяюча прозорість вривалися в мою кров, я діткливо відчув пробуджену дикість моєї істоти. Біля мене з напруженою стриманістю і безоглядною силою свідомости, пружинно згорнута, з руками затиснутими в кулачок і зложеними між колінами, сиділа пречудова символіка гордости, демонічного янгола, якого скинули з неба і підтяли крила, щоб він мовчав і бунтівливе корився. Цей егоїзм наснажував мою мужність і ми забували про границі нашої статі. Це гострий інстинкт. Свідомість тут не мас місця.

Бризки води засипали скляний щит перед нами, вітер кошлав волосся, мотор різким зойком розсівав воду і повітря. Я глянув на Лену і нагло зменшив швидкість… Її обличчя покрилось гусячою шкірою. – Вам не добре?

– намагався я перекричати мотор. Вона лиш знизнула плечима. – Може повернемось? – кричав я далі, не чекав відповіді і повернув човен. Наші погляди на мить зустрілися, вона вибачливо посміхнулася і ще раз знизнула плечима.

Тепер ми стримано і сповільнено, але насторожено, з диким сполохом, направляли свій човен в напрямку котеджу, який гармонійно виступав перед нами зі свого місця весь білий, ніби в савані, обнесений зеленим занедбаним трикутником живоплоту з двома настовбурченими, лапатими тінями оцтового дерева, за яким проходила невидима смуга асфальтової дороги з її безпереривним рухом машин, які здалека видавалися хижими звірями серед джунглів.

і ось ми біля причалу, я намагався причалити легко і грайливо, але це мені не повелося, однак ми все таки досить незграбно боком прибилися до нашого помосту, я допоміг Лені висісти, її гарна в чорному постать гнучко стрибнула на поміст, її обличчя було притьмарене незацікавленістю, я мовчазно і підозріло поглядав на неї і, не випускаючи її руки, повів її вверх до котеджу. Було біля години дванадцятої, термометр при вході в тіні показував вісімдесят, повітря діяло мляво і відпружливо, Лена вибачилась і без звичайного кокетства відійшла до своєї кімнати.

Мене ж тягнуло до води, але разом з цим щось змушувало зістатись на місці, бути на сторожі з якимсь собачим інстинктом відповідальности… і щоб помогти собі, я пішов до своєї кімнати і передягнувся у довгі білі штани і в легку, білу без рукавів сорочку. Це виглядало певніше, солідніше, незалежніше… Коли я знов заглянув до головної кімнати, там було тихо, двері Лсниної кімнати стояли з таємничою незучасністю, за ними було безоглядно тихо, мене це інтригувало, хотілося зайти, або бодай застукати і запропонувати якусь допомогу, але я знав, що це було б зайво, переміг себе, залишив все в його вигляді спокою і вдався до кухні з виглядом лябораторійного дослідника, який має намір зробити дивовижне відкриття. Я заглянув до великого, білого, пузатого холодильника, який мав не тільки офіційну назву "Адмірал", але й фактично нагадував гордого достойника цієї гідности в його білій уніформі, в утробі якого я задоволене відкрив неймовірну кількість їстивного, переважно консервного добра, з дуже привабливими назвами, які кокетливо посміхалися до мене і напрошувалися до послуг. Я їм ввічливо подякував, обнадіявши, що ще до них вернуся, а тим часом закрив тяжкі двері "адмірала" з настирливою настановою продовжувати свої дослідницькі пригоди і в дуже скорому часі, всього кілька кроків далі, натрапив на елегантну, білу, як голубка, шафку у якій кількома сяючими рядами стояли і розсипали свої принади різноманітні стрункі і менш стрункі фігурки розпочатих і не розпочатих пляшок з різними загально відомими інтернаціональне – розповсюдженими канадськими, шкот-ськими, французькими, еспанськими назвами. О, санкта-санктісіма! Люди, які розуміють подібні речі мають право зватися співносіями нашої цивілізації і я до деякої міри почав розуміти це поняття "Лисий".

До речі, про нього інколи говорили, як про того, що розуміє ціну речей, і як про того, не конче глибокої культури торговельного дилетанта, якому благородна торговельна фортуна цього континенту ласкаво посміхнулася і обдарувала його своєю щедрою ласкою. Про нього також інколи писала наша етнічна преса як про добродія різних добрих починів, а також як кандидата на доброго співгромадянина американсько-капіталістичної мульті-імперії з її гльобально космічними засягами й зацікавленнями… Його тіло, а також дух, були перевантажені гормонами ненаситного прагнення до гвалтовної дії, плянування, будування, шукання, зненавиджений соціялізмом і вигнаний за океан пролетарською залізною імпотенцією, через Гамбург, Галіфакс, Монтреал, він опинився у Вінніпегу серед безмежних прерій, безмежних господарських депресій тридцятих років з їх мальовничими чергами обідраних майбутніх мільйонерів, які покищо були вдоволені мискою юшки з громадської добродійної кухні. Лисий любив згадувати ті надхненно-безнадійні дні і місяці, коли то здавалося, що під ногами вигоріла земля і крім гіркоти і пригарів вона не здібна нічого зі себе видати. Лисий одначе не піддавався настроям, громадська юшка його не деморалізувала, він невтомно кидався з місця на місце по широких просторах землі, аж поки не причалив до мальовничих берегів синього озера Онтаріо, де примістилося пречудове містечко з його початковими хмародерами – Торонто. Його не цікавило, яким чином воно тут появилося, він не був мрійником на подобу Мекензі чи Магеляна, казали, що він розпочав свою епопею з маленької ковбасні при вулиці Квін, але згодом несподівано перейшов на овочевий сад у Грімсбі, аж поки якимсь чином не зайнявся готелями та мотелями і в цій ролі він остаточно закріпився аж до днів наших.

Я знав його, як людину ділову, солідну, практичну, заражену примхами всіх тих, що мають діло з більшою кількістю долярів, не конче добродійну, з нахилом до екстраваганцій, гарних жінок, доброї їжі, одружену вдруге з молодою вередливою фармеркою, яку він знайшов ще за часів вінніпегських і яку великодушно возвів до ролі вельмишановної пані добродійки з пишними рожевими капелюхами і власним кремовим Каделяком. Я знав також його сина, який виріс в Европі, недавно переїхав до Канади, одружився також з фармеркою і урядив величне на п'ять соток гостей весілля в залях УНО. Отже Лисий мав уже внуків і не менше шістдесятки років за плечима і, не дивлячись на це, його подобизна роботи Лени, виявила агресивну силу піонера, хижий розум підприємця і якусь шибеничну красу самосвідомої людини, яка, опинившись над цим озером імені губернатора Сімко, не забула назвати свій котедж Коломиєю з під далеких Карпат, де він правдоподібно вперше узрів наш чудовий світ з його безконечно несподіваними привабами.

Яким чином потрапила сюди Лена? Випадкова, екзотична поява, яка щойно кілька тижнів тому, потрапила у цей простір. Але маючи на увазі Зіну з її особливим прізвищем Спритна, як також виняткову загадковість її найближчого друга Трухлого, я вдовольнився думкою, що подібні явища, за подібних умов, можуть нормально існувати, як певні додатки до певних розігр між силами політики, грошей і жіночої спокуси. Мене це і бентежило, а одночасно інтригувало, я зацікавлений, це гра і я ставив на неї також свою ставку.

О, Лена! Я чекав на неї, але вона не появлялася. Що там робила? Не наважувався порушити її ладу, можливо це необхідне, так багато провокацій і я мушу втримати рівновагу. Секунди і мінути розтягалися у самостійні вічності і тікали вони в глибини просторів, як шматки вирваного з космосу сузір'я з його незбагненою настороженістю і його провокуючими таємницями. Можливо, з цієї туманности постане новий самостійний світ.

Але по часі вона покликала мене до себе. Я обережно увійшов до її містерійно-півтемної кімнати і застав її на постелі горі лицем, витягнену на весь зріст і прикриту легким, сатиновим, зеленої барви накривалом, яке плястично вилонювало всі вигини її стрункої, нерухомої фігури. Її обличчя, здавалось, мало сіро-мармуровий відтінок і незучаснено-втомлений вигляд.

– Отже маємо пацієнтку, – намагався я втримувати легкий настрій.

– Де ваша чоколяда? – відповіла вона з посмішкою кокетства.

– О! А може б чогось…

– Ні. Чоко-ля-ди! – проговорила лона химерно.

– О, прошу. Розуміється. Одна хвилинка!

– За хвилинку я дійсно був біля неї знов з чорною коробкою "блек меджік", виробу моєї фабрики і кришталевою склянкою помаранчевого соку з дорогоцінного "адмірала".

– Ви чудовий! Дякую. Сідаймо і частуймось разом, – казала вона тим самим тоном і привстала на лікоть.

– Я щойно досліджував джунглі кухні.

– Ви голодний. Бідний мій, голодний.

– Чи міг би запропонувати вихід з положення? Крім ось цієї чоколяди?

– Розуміється.

– Наприклад, добрий ресторан. Я довідався…

– Вже? Так скоро? – перебила вона мене.

– Перша година.

– У мене… – вона глянула на свій годинник, – дев'ята.

– Ваш час добродушно зупинився.

– Я ж його наводила… Той мій вічний впертюх. Чи не поганий це знак?

– Покажіть його мені.

Вона подала мені свого маленького, округлого, золотого "Ельджіна" на чорній, ростяжній опасці, що нагадував око сови і був безучаснено пасивний. Держати в руці такий механізм, здавалося держати маленьке серце, ранене стрілою. Його символ величаво поєднувався з уявою про час, любов, насолоду і розпач. Я дуже люблю ці такі філігранні предмети, поєднані з нашими найінтимнішими прагненнями.

– Тріснула пружина, – зазначив я сухо.

– Пружина? Яка пружина? – здивовано питала вона.

– Звичайна пружина. Кожний живий чи мертвий механізм має пружину. і ваш годинник також. і вона тріснула.

– Але ж чому? Зі мною ще такого ніколи не трапилось.

– Зносилася. Треба дати нову. Це трапляється з кожним і завжди. Але лишім годинника. Скажіть краще, як ви себе почуваєте, чи дуже погано і чи маю впадати в розпач?