Текст книги "На тведiй землi"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 24 страниц)

і мчався з найбільшою швидкістю для мене досяжною, в обличчя било тепле повітря, очі скеровані вперед. Під'їжджаючи до котеджу, було видно, що нічого не змінилося. Мій настрій швидко падав, ніби барометр перед бурею. Хмара також наближалася, вона не сягала мого берега, а повільно й похмуро проходила серединою озера в південно-східньому напрямку. Вода озера неспокійно погойдувалась, тому я завів човна до гаражу і підвісив на ланцюгах. Потім забрав свої накупи, без особливого ентузіязму попростував вверх сходами і був вражаюче здивований, коли біля клямки дверей знайшов пришпилену булавкою писульку російською мовою: "Заходили, Мишко, але тебе не застали. З." Зет? Зет? Хто Зет? Зіна. Чому російською мовою? і хто така Мишка? Чи не Лена? Все разом пахло Агатою Крісті. Само слово Зіна викликало багато суперечних асоціяцій, пригадалась всезнаюча приятелька Галина Дуб з її пророцтвами і погрозами, а з нею Трухлий, а з Трухлим підозріння, агенти, Москва, Кремль… Отже Лену підіслано, отже це замах на мою скромну особу, отже… і що за нісенітниця, кому я дійсно потрібен, до чого розійшлись мої нерви… Безглуздя, розуміється, безглуздя і я мушу з цим усім скінчити інакше дійдеш до галюцинацій, до шизофренії… Але разом та писулька, речевість, доказ… Який доказ? Чого доказ? Ми прийшли, ми були, ми не застали. Хто ми і кого не застали?

Я зайшов до котеджу, я зложив харчі до холодильника, я вийшов до великої кімнати, все було на своєму місці, все іронічно на мене дивилося, портрет Лисого бовванів у півтемноті, піввідхилені двері Лениної кімнати зрезигновано мовчали, за ними все було далі ідеально розкидане, спідні, рожеві панталонці Лени визивно визирали з валізи… Хтось тут поповнив самогубство.

Нерви мої гуляли, це дикий сполох нутра, це блискавки й громи серця. У мене несподівано виник безглуздий плян, зовсім з роману Стенлі Гарднера – піти до телефонної будки і викликати вулицю Шша. Еврика! Це блискуча ідея! Щоб мав сказати? Гальо! Хочу говорити з маркизою де Помпадур. Я, король Людвик П'ятнадцятий і т. д. і т. д., вимагаю від вас негайно повернутися сюди і з'ясувати манеру вашої поведінки. Я, сливе механічно, як останній дурень, пішов шукати будку, її знайшов, попросив телефон Шша і був фатально здивований, коли зі слухавки почув картавий голос Лени. Несподівано я змінив намір, забув що я король, а виняв хустинку, прикрив нею слухальце і зміненим голосом, російською мовою почав верзти ось таку нісенітницю: – Гальо! Це ти, Мишко? – Вона хвилину вагалася, а потім обізвалася також по російськи: – Макар іванович? – Да! Ето я, – відповів я. – Ах, Макар іванович! Я не могла! Вибачте, але я не могла! Я вам все поясню! – Харашо! Пагаварім патом! Дасвіданія! – і я погрозливо повісив слухавку.

Що це все значить, скажіть будь ласка, коли ви ще не до кінця з'їхали з глузду? Це значить, що я не цілком маньяк, що моя чарівна приятелька Галина Дуб, має якусь рацію, а моя божеська Леночка одночасно якась "Мішка" чи мишка і можливо в лапах якогось кота – чортяка б все це забрав. Дурепо ти дурепо, і як тобі не соромно з твоїм чарівним личком і твоїм мистецтвом бабратись в таких брудах. Я ж не бувший міністр, не партизанський генерал, ані вождь партії, а звичайний репаний машиніст звичайної фабрики чоколяди. Що за недотепний гротеск.

і коли настав вечір, а за ним ніч, а до всього надійшла ще одна хмара та знявся вітер – озеро почало примхливо дутися і плювати піною, застрибали зигзаги блискавок, загреміли громи – я далебі не міг позбутися почуття, ніби дивився на фільм з бескервільським псом, наскрізь дитяче, не гідне уваги, але досить настирливе почуття, якого тяжко позбутися і яке опановує повітря і речі.

Я вийшов на криту веранду, землю обстрілювали блискавки і лив шпарко тропічний дощ. Яка наснажуюча темінь і яка шкода, що зі мною не має Лени.

Я намагався про неї не думати, заразитися зливою, громами, темнотою, світлами протилежного берега, шумом хвиль, запахом озону. Двері на веранду відкриті і до них всією силою вривається пахуча свіжість стихійної сили, в думці музика і дивовижні видива, щось як втеча, як зрада, як помста… "Я не могла, я не могла, я не могла"… – впевняла вона, а разом тиснеться в тямку "ніколи, ніколи не скажу цього", і що це за чортовиння, скажіть, будьте ласкаві!

Хто, скажіть, хоче з моїх почуттів зробити аферу, використати сентименти атавізму, розбити надію на кожну чистоту? Я гра кота з мишею, я приціл, я обдурене вбожество. А її куплено, як пару панчіх, можливо бездарно обдурено, а вона робить це з якогось презирства до всіх людей на плянеті з їх смердячими ідеологіями… Око за око, зуб за зуб, цинізм за цинізм, безоглядність за безоглядність, зрада за зраду. Лена пам'ятала, за що саме загинув її батько… А хіба не пам'ятав я?

Мене без сумніву їй накинуто! Моя професія пісного механіка, не могла її спокусити, моя особистість зникаюче мала… Наречений? Боже, яка безглузда нісенітниця, яка фатальна зарозумілість. Її наміри далеко далі поза мною… Великий мистець, світова кар'єра, капітал, вілли, авта, одяги. Ні-ні-ні! Вона для мене закоштовна! Навіть у цій позиції "Мишки".

Але чи маю добровільно її зректися? Це питання. Розуміється, мені ця жалюгідна мелодрама ніяк не імпонує, мене це ані не бавить, ані не переконує, але чи це все Лена? Чи в цьому її суть? Її образ? Її істотність? Це ж вийнятково гостра і велика людська сила; я вперше таку зустрів. Я ж бачив і людей, і події і краєвиди, але це вперше бачу Лену. Чи маю право добровільно її зректися?

Я не мав відповіді, я вирішив, або мені лиш так здалося, що я мушу чекати на Лену… Дні і дні, а можливо і тижні… Завтра, після завтра і вона напевно вернеться. Вона не втекла від мене, вона втекла від… Можливо сама від себе, а той Макар іванович це лиш… хто там щось знає. Я мушу чекати і як вона вернеться, отоді хто зна, чи не спробую і я примхувати… Знайти інше помешкання, зайнятися рибальством, купанням, відпочинком… і спогляданням "мишки" з її новими витівками. Тим часом я чекаю. і переконано надіюся!

Vі

Ранки після бур, злив і громовиць звичайно чисті… Особливо в середині літа, а особливо на озері, а ще особливо на такому озері… Я дивуюся, чому це чудове озеро залишають багаті, можливо тому, що воно за близько, що воно доступне й що воно дешеве. і добре, що так є. Хай ті сягають далі у простір, на північ, у дичину. Там поле попису. і хай це лишається для нових, для початківців таких, як я.

Наступного ранку, я не виїхав на рибальство, закон сьомої години застав мене на помості причалу, вимитого у легкому купальному одязі і чистого, з барвистими загарами мого здорового тіла, що в ньому прекрасно функціонувала кожна жилка, а серце билося з точністю компютора.

Лени, розуміється, не було і це те єдине, що мені дошкуляло. Учорашні мої бентежливі і сердиті розважання за ніч розвіялися, ранок завжди діяв на мене отверезливо, але Лена зі своїми розкиданими речами, своїми писульками і Макарами івановичами, зіставалась далі феноменом. Це ще вимагало роз'яснення і то рішучого.

Тим часом я був фатально осамітнений. Снідав невибагливо, сливе на ходу, чай з рогаликами й маслом і риба, був відсутній, не знаходив місця, взагалі не знав, де дітися, вертівся, як цирковий кльовн, заводив радіо, слухав вісті, брав книжку, виходив на веранду, розтягався горілиць на шорстких дошках, намагався читати, не міг читати; сонце безжалісно смажило мої зарослі груди, я знов сердився. Проклята відьма! Мізерна авантюрниця!

Біля години дев'ятої, а може пізніше, сонце ставало нестерпним, мій зарослий фасад грудей терпів неймовірно, томик Гревеса спокійно лежав на животі, я був паралізований нірванним лінивством, коли несподівано ззаду наді мною почулися підозрілі шерехи, які одразу порушили мою нірвану і змусили серце швидше битися. Що я не зірвався на ноги і навіть не зробив руху взагалі, треба завдячувати моїй раненій гордості і моїй задерев'янілій впертості. – Агууаа! – почув я знаний її кайотячий оклик. – Це ви, Лено? – озвався я з крокодилячим спокоєм. Голодні? Там у холодильнику смажені окуні. – і при цьому розложений томик Гревеса, що лежав на животі, зсунувся на поміст.

– До дідька з вашим холодильником, – почув я її голос просто над собою. Я розкрив очі. Вона стояла наді мною висока, як степова тополя, у легкій, короткій суконці, ціла пронизана сонцем, її литки і стегна налилися соками винограду, як це каже Соломон у своїх піснях пісень.

– Не хочете їсти? – питав я її з холерною цинічністю.

– Це ви так мене зустрічаєте? – питала вона в тон мені.

– Куди ж вас дідько носив?

– Не можете встати?

– Лінивий. Що там в Торонті.

– Нічого.

– Була злива?

– Страшна.

– Невже боялась?

– Боялась. А ви?

– Також.

– Чого так дивитесь?

– Стужився.

– Що ж ви робили?

– Смажив окуні.

– і плакав?

– Гірко.

– Ще й досі видно.

– Зворушена?

– Гніваєтесь?

– Можливо.

– Ну, гаразд, ну, гаразд! Грішна!

Її поява і цих кілька незграбних натяків обернули мій настрій догори ногами, відчував, як нагло мінявся мій вигляд, намагався втримати рівновагу, але не міг втриматись, зірвався на ноги і з розгону, як божевільний, кинувся у воду, щоб за мить знов опинитися на помості, розтягнутися на всю довжину і ширінь і задоволено сохнути на гарячому сонці, мов ситий дикун. Лена за той час була зникла, але незабаром знов появилася переодягнута у свій найкращий, бронзовий купальник, в якому її чудове тіло виглядало винятково привабливо і тоді ми вже разом гарцюємо у прозорих хвилях озера, як двоє розіграних дельфінів, пригрітих сонцем весни. і здавалося, що між нами зовсім нічого не сталося, що всі мої гіркі підозріння дим, що це був лиш маленький жарт.

і лишень пізніше, за обідом, який я старанно готовив, ми вже між іншим, ніби ненароком, торкнулися того ж питання. – Вас бентежить? – питала Лена.

– Можливо, – відповів я. Коротка перерва. – Ну? Чекаю пояснення, – казала вона. – Нема коментарів, – відповів я. – Павле! Соромтесь. Бачу, що хочете щось сказати. Хто тут був учора? – Я не бачив нікого. Я був у Сатоні. – То кажіть, що? – Можливо й нічого. До вас хтось приїжджав, була записка, вас не застали. і це все. – Хто ж це міг бути? – Якась 3. Можливо ви знаєте. – А з ким? – Не знаю. Лише знаю, що ви, моя чарівна, щось старанно від мене ховаєте. Не питаю що. Але щоб це не було, мені здається, що я на цю ролю не надаюся. і можливо, що для вас це лишень зайвий тягар. – Ви вже все сказали? – Приблизно. А можливо й ні. Я вирішив цей котедж лишити. – Це речення вирвалось у мене несподівано, про таке я не думав взагалі, але сталося.

– О! і це все? – поважним тоном сказала Лена.

– Що маю сказати більше.

– А чому? – питала вона стурбовано.

– Може ви краще знаєте.

Вона більше не перечилась, замовкла, обличчя споважніло, мовчазливо похитувала головою, наш грайливий настрій зник цілковито. Я мовчав також, і ця напружена мовчанка деякий час тривала. Нарешті Лена знов озвалася. – Поясніть, чому ви хочете відійти.

– Просто не хочу тут бути.

– Що вам тут не подобається?

– Все мені не подобається.

– Включно зі мною?

– З вашою поведінкою.

– Я не звикла бути сентиментальною.

– Не більше звик я до ролі мелодраматичного героя.

Лена споважніла ще більше, вона сиділа випростано, її довга шия витягнута, її підборіддя піднесене, її очі широко відкриті. В її фігурі відбивалась безпосередність.

– Нічого не розумію, – сказала вона по часі.

– Таки нічого? – дивився я їй просто у вічі.

– Нічого, – відповіла вона спокійно.

Вона вміла це так сказати, що я мусів їй вірити, а тим самим че мав можливости пояснити. Можливо я справді помилився, не так це зрозумів, а вона нічого не знає, а як знає, то майстерно вдає невинність. і я замовчав. А по часі додав: – Добре! Тим часом тема вичерпана.

Тема була справді тим часом вичерпана, лишень маленька словесна сутичка, з мого наміру "все вияснити" нічого не вийшло, я не мав для цього потрібної відваги, вистачальних аргументів, а головне, бажання. Мені хотілося скоріше це, по можливості дотепніше, зам'яти і по можливості краще забути. Ми обоє з поважним виглядом, залишили все, як було на столі і вийшли на веранду з наміром не вертатися до цієї теми. Була м'яка, оксамітова погода, в повітрі вичувалась вогкість, далеко на заході знов гуртувалися з чорним виглядом хмари, ніби вони робили засідку і затівали на нас напад. Я запропонував прогулянку човном і хоча погода не обіцяла бути сприятливою, Лена без ніяких своїх звичних вередувань, одразу погодилася.

Ми майже з місця взяли найбільшу швидкість і гналися здовж північного побережжя засипаного людьми, а потім взяли напрям на центральний острів, що затуманено синів на обрію і над яким помітно гуртувалися хмари. Лена підсіла ближче до мене, взяла мене під руку і за весь цей час, це була єдина її реакція. Дуже скоро ми були біля острова, мали намір висісти на берег, це нам не повелося, скрізь були написи "приватна власність", скрізь були котеджі, човни і люди. Натомість, ми проїхали в різних напрямках поміж малими човнами, які були зайняті рибальством. До одного з них ми під'їхали ближче, я запитав про успіх, на що спокійний, дебелий чолов'яга у вилинялій кепі з довгим козирком, показав мені ланцюг здобичі досить вражаючого вигляду. Це добре місце і я мушу його відвідати. Я подякував, взяв знов повну швидкість і ми погналися у напрямку нашого котеджа. Небо за нашими плечима заповнялося темною навалою і вода ставала помітно похмурою. Я, час до часу, поглядав на Лену, вона сиділа біля мене випростана і насторожена, я відчував її тепло, а коли наші очі зустрічалися, вона посміхалася приємною, вибачливою посмішкою. Здавалось, між нами настало безмовне погодження, ми, здавалось, входили у звичайну норму наших стосунків. Мені також здавалося, що в цій сутичці я здобув якусь перемогу, вартости якої я ще не міг належно оцінити.

В загальному наша проїздка тривала щось понад годину, вона відпружила наші нерви і відсвіжила почуття. Ми бадьоро вийшли з човна, тримаючись за руку, хотіли, здавалось, танцювати, а коли небо почало загрожувати наш причал, ми перейшли до критої веранди, розсілися на плетених стільцях, дивилися на розбурхане озеро, по якому вже сіяло густим, скісним, шпарким дощем, разом зі спалахами блискавок і грюкотом громів. Ми обоє були захоплені, Лена зацікавлено спостерігала за метушнею хвиль, блискавки гострим сяйвом заливали її обличчя.

Ми переважно мовчали, або мінялися лишень окликами, але ця мовчанка і ці оклики, були справжньою нашою мовою, яку ми виразно розуміли. Говорилося про наше замирення, про нашу згоду, а трохи згодом, коли пройшла громовиця і почало скоріше, ніж звичайно, вечоріти, я запропонував коктейль. На цій самій веранді, до якої я приніс високу стоячу лямпу під зеленим абажуром, ми пили поволі чері-бренді з домішкою овочевих сокіс, алькоголь лагідно настроював нерви і я почав здалека і обережно епічну оповідь про наше минуло. Це було щось, як спогад… Така могутня сила пережитого… Батьківщина, Европа, війна… Полонені, налети, втікачі, табори… Лена дістала свою торбинку, довго в ній щось шпорталась, видобула нотатник, щось в ньому записала, після закурила цигарку "де мюрьє", що вона дуже рідко робила, курила замислено і не знаю, чи чула мою мову взагалі. Мені хотілося висловити моє вдоволення. Здавалося, що за нами десь там за обрієм, за океаном, за якимись просторами часу, залишилась одна унікальна пригода земного буття, щось як один гігантський вир торнада… З цієї висоти і цієї тиші, з цього безпечного і твердого місця, події минулого видаються невірогідними, не можна вірити, що був штучний, заплянований голод, на якому один режим закріпив свою владу ціною мільйонів заморених голодом дітей, жінок, старців і взагалі людей. А знов війна, у якій змагалися тирани, танки і літаки. А знов мільйони втікачів… А знов ісход за океан… О, Лено! Чи ти це можеш розуміти? На цій ось веранді, у цьому теплому оточенні. На цій твердій підложці? О, вона може і мусить. Її шлях – мій шлях, але вона не аналізує. Вона бачить, бере, йде вперед. Не оглядаючись… Але все таки ми з нею зійшлися не випадково. А може випадково? Хто міг нас звести аж у цій точці, над цим озером. Як це сталося? Чому це сталося? Ми ж обоє родились там далеко у тому ж місті, у тих самих умовах…

Між іншим у мене вирвалось питання, як і де Лена познайомилась з Зіною. На кораблі з Генуї в італії до Галіфаксу в Канаді. Вони їхали до Монтреалу, як прислуга… Лена оповіла про цс спокійно, без зривів, бо звичайно вона не любила спогадів. Спогади її нудили. Вона закривала очі і одверталася, коли згадували минуле. Нема минулого, не треба минулого. Але все таки я довідався, що вона плацювала в Монтреалі, як домашня прислуга… Яка з Лени прислуга? Це смішно. і не диво, що її господиня зчинила бунт. Знайшла у неї акт, "зовсім голої жінки" і одразу покликала урядовця з уряду еміграції. Це спасло Лену від побожної монтреалки. Лену звільнили. Дурне! Не варте згадки! Портрети, спровадження матері, Зіна…

Вигляд Лени вимагав милосердя, я намагався бути милосердним… Я привстав, я підійшов до неї, я взяв її руку з довгими пальцями і поцілував її, як тільки міг, ніжно. Вона іронічно посміхнулася і та її усмішка здавалось була докором… А разом викликом. Ну, ну… Гаразд! Чи вдоволений? Я можу триматися. Ні, я не був цілковито вдоволений, але цілковито її розумів. і вона розуміла, що я розумів і цього для нас було досить. В голос я лиш сказав: – Вибачте мені… – і вийшов на передню, мокру, освітлену лямпою згори веранду, з якої повільно здіймалися ковтунчики пари.

Дощ ущух, небо заспокоїлось, обрії моргали зірницями, дув північний вітер і термометр, що висів на веранді упав на десять ступенів. Після до мене вийшла також Лена, вона взяла мене під руку і по своєму, по котячому, боком пригорнулася до мене, чого з нею ще ніколи не траплялося.

– Небо сіре, – казала вона.

– Скорше чорне… Брудне… – відповів я.

– А ви такий… святий!

– Слухайте! – вирвалось у мене. Це вже я чую від вас втретє! – і враз я схопив її на руки і легко, мов ягня, поніс по веранді.

– О, ні! О, ні! Не святий! Не святий! Я тяжка! Я тяжка! – перечила вона, тріпала ногами, але одночасно охопила руками мою шию і міцно пригорнулася. У мене крутилась голова, я швидко ніс її до котеджа, плутався поміж розкиданими стільцями, пхнув ногою піввідхилені двері і опинився у її спальні. Одна тільки мить і вона лежала під мною на розбурханому ліжку, дуже незручно і розкидано, вона не протестувала, але враз заніміла, жорстоко перелякана, трагічно нещасна, її ціле тіло таке пасивне і воно тремтіло, ніби в пропасниці. Я не витримав такої резигнації, зірвався на ноги і вибіг з кімнати.

і не лишень з кімнати… З котеджу… Весь схвильований і пригноблений, прибитий соромом – не дивлячись на погоду, я пустився здовж спорожнілою дорогою без мети і потреби, просто тікав далі від ганьби. і не питався, чому вважав це ганьбою і чому тікав, і куди тікав з такою безпосередньою щирістю і такою навалою почуття. Забуваючи, що це ж був протест на її "святий", чого я не міг визнати і з чим не міг погодитися. Я не святий. Я вимагав від неї тіла, гарячого дихання, пристрасти. Вона це мусіла б знати і можливо знає, лишень вдає невинність. і я зрозумів, що вона мене не любить, а як любить – любить не так. Це не моя любов, це лиш гра в любов, це… це… і разом, я не думаю бути насильником… А тим самим не можу бути з нею під одним дахом. Я цього не видержу.

Завтра збираю своє манаття й відходжу. Ось там "котедж до винайму" – беру його на три дні і скінчено. А може б зараз піти й запитати. Котедж трохи завеликий, кілька кімнат, сто долярів тижневе, винаймається не менше, як на тиждень. Байдуже. Беру. Завтра. Тим часом підшукаю щось більш відповідне, вистачить однієї кімнати на три дні. Зупинявся перед кожною оповісткою, йшов все далі і далі і так знов вийшов на беріг біля "крін бею", розуміється, тепер тут вже нікого не було, але я з насолодою стояв і вдивлявся в озеро, по якому одна за одною стрибали дикі хвилі з їх пінними гривами. Я любувався, як очманілий цією баталістичною картиною, вітер дув мені в лице, забивав ніздрі і очі, і прикладав до мого гарячого чола освіжаючі компреси. Через хвилин десять я вже міг спокійніше думати, а ще згодом, мені почало здаватися, що ціла та моя паніка виглядає гротесково, що вона нагадує людей шістнадцяти років, що таке мені не личить, що фактично нічого не сталося. Мені стало соромно за себе самого і я повернувся для відступу назад. Мій бій закінчено і виграно. Вертаю свої легіони назад до їх гарнізонів.

Лена, як звичайно Лена… і на цей раз вона зустріла мене зовсім незалежно, мов би нічого не сталося. – Павле! Там вечеря, – гукнула вона зі своєї кімнати, як тільки почула мої кроки. Що там робить? – Чи можу зайти? – гукнув я через двері. – Ні, милий! Ні! Я зараз вийду, – почув я відповідь. Її голос звучав ніжно й приязно.

Я вдався до критої веранди де вже стояв наш круглий столик, покритий білою скатертиною з повним накриттям для вечері. Все було зроблено дуже уважно і дуже естетично. Згодом появилася також Лена у чорній, сатиновій піжамі японського крою зі стоячим комірцем, що їй надзвичайно личило, особливо коли вона граційно увійшла, вклонилася й посміхнулася з ноткою іронії, після чого я міг клястися, що ціла її поведінка від початку до кіпця – суцільна, вишукана, консеквентно проведена гра. Я церемонно підставив їй стільця, вона не менш церемонно сіла і сказала: – Чи дозволите мені мого японського чаю? – пригадуючи цим нашу першу на цю тему розмову. Я подав їй чайника і вона знов сказала: Дозволите вашу чашку? – Я подав їй чашки, вона розлила чай і почалася вечеря. Але я все хотів щось сказати, Лена це помітила і запитала:

– Що маєте на думці? – Я хотів лиш вибачитись, – відповів я. Такого більше не станеться… – Вся вина за мною, – посміхнулася Лена. Мене вражала її вищість і її зрілість. – Я дуже стихійна, – казала вона.

– Не помагають ніякі вправи. – і мені видалось, ніби її щоки трішки припудрені, невже вона плакала? Ні. Таке не можливе. – Не з вашої вини, Павле, – ніби вона вгадувала мою думку. – О, ні, о, ні! Коли б з вашої… Я була б щаслива, – швидко казала вона. Мене це знов вразило неприємно. Це ще один доказ її суперечностей. Отже, що я для неї? Порожнє місце. Вона має свої інші причини. Але все таки вона плакала – той метал, та бронза, той мармур. Отже, мій Боже, що з нами діється. Мій настрій зростав і я подумав, чи не варто запитати, чого вона плакала, отже ж вона сама цю тему порушила.

– Чи можу я запитати чого ви плакали? – запитав я сухим, батьківським тоном.

– Можна. Розуміється. Я плакала, що я такий монстр.

Я сподівався, що вона тим самим тоном скаже, що вона мене любить, що я для неї найдорожчий у світі, що без мене не може жити, але нічого такого не сталося. Мене дивувало, що її думки були вийнятково синхронні з моїми. То ж ще перед хвилиною я сподівався і заклинався перед озером. Ні, я не плакав зовнішньо, але я по-собачому скиглив нутром і це, можливо, ще гірше. Чи не є я такий самий монстр?

Після ми розмовляли про всілякі справи, вона, наприклад, питала, чи люблю я козяче молоко, що козяче молоко зганяє прищі, що вона любить перед сном ставати навколішки і молитися, що їй сняться білі крілики. – Що це значить, коли сняться білі крілики? – питала вона. – Думаю, що нічого не значить. Що це видумка. Ви з мене насміхаєтесь, – казав я. – О, ви такий недотепа. Білі крілики, за єгипетським сонником, означають сексуальну любов. Ви цього не знали? – питала вона. – Звідки ви знаєте, мене дивує? – казав я.

– Я цікавилась. Мене також цікавив секс… Я сексуальна. Ви цього не помітили? Я лишень боюся. Ви не розумієте… Я боюся самої себе. Я можу стати дуже паскудною… – Ви завжди щось вигадуєте. Мені це не імпонує, – казав я. – Ви не вірите? Ви не вірите? Я хотіла стати наркоманкою. Проституткою. Я хотіла їхати до Марселю і стати вуличницею. З матросами. – Чому якраз з матросами? – питав я. – Ви цього не розумієте, я не можу пояснити, це питання патології. – Ах, лишіть це! Чорт зна що вигадуєте! – сердився я. – То ходім танцювати, – казала вона. – Вже пізно. і сьогодні нема танців, – відповідав я. – Дома. Тут. Ходім, ходім. Знайдіть там якусь плитку. Танго! Добре, старе танго! – зірвалась вона і закрутилась перед мною. Потім підбігла до мене, закинула руки мені за шию, оперлась животом об мій живіт, дивилася у вічі, сміялася й казала: – Ах, ви Павле, Павле! Який ви смішний! Коли б ви тільки знали. Чи ви мене любите? Скажіть за що? Ну, скажіть! Ну, скажєіть!

Я нічого не казав, я лишень міцно її притиснув до себе, на що вона викрикнула: – Чую! Чую! Досить!

Потім ми все таки танцювали під радіо танго, а ще згодом довго, заклопотано збиралися до сну, відходили до своїх кімнат, знов виходили, все щось забували, щось хотіли сказати. – Павле! Ви лиш подивіться, – казала Лена і підставляла свої відкриті плечі. – Ви так спеклися? Коли? – дивувався я. – Це мене щось погризло. Дуже свербить. – У мене є такий коляндрил, – казав я. – Рятуйте! Давайте ваш коляндрил. – Я приносив коляндрил, натирав критичне місце, Лена дякувала, відходила, щоб за хвильку знов зчинити тривогу, що у неї з'явився комар. Комар! Неймовірне! Я біг до її спальні з величезною хлопавкою, комар зникав, ми шукали його під години, не знаходили і я вертався до себе, а за мить я вже репетував, де ділась моя книжка. Лена з'являлась у дверях моєї спальні майже схвильована. – Яка книжка? – питала вона заклопотано. – Я тут… мав… кревеса… Жінка Мільтона… – ми обоє розшукували книжку і знаходили її на веранді під моїм лежаком. Лена посміхалася і відходила… Щоб на пів дороги вернутися. – Забула ще спитати: а що завтра? Чи не хотіли б зі мною виїхати? – Куди наприклад? – Кудись… До якогось ресторану… На обід. А може вечором… На танець. – Я засміявся на ціле обличчя. – Як з рибальством? – питав я. – Еврика! пдемо! Я ще ніколи… – В якій годині збудити? – питав я. – Будь іколи. Хоч би опівночі! О! Прекрасно! Прекрасно! – Як тільки дозволить погода – о п'ятій рано! – Згода! Розуміється! – Отже, добраніч, чарівна! – Добраніч, милий! – За хвильку, вже з-за дверей, Лена гукала: – На рибу! – На рибу! – відповідав я. – Добраніч! – ще вигук з обох боків і після того, здається, в котеджі настає, тиша, всі теми вичерпані, недалеко година перша ночі, в головній кімнаті мляво світиться мала лямпа, портрет Лисого повернуто лицем до ватрана, по всіх кутах залягли насторожені тіні.

Я лежав горілиць на своїй "континентальні", лишень в піжамі без накриття. Не дивлячись на зміну температури зі зовні, в котеджі все ще міцне тепло, над приголовком світиться нічна лямпка в руках, замість кревеса, "Тейлз оф Савт Пасифік" Міченера, кишенькове видання, не читаю, а лиш дивлюся, поглядую на пів-розкриті двері, повторюю слова розмови з Леною, кілька разів поправляю подушку, нарешті пригадую, що їдемо на рибу і відкладаю "Савт Пасифік". і гашу лямпку.

Робиться темно і тихо, крізь відхилені двері проривається вкрадений відблиск світла з великої кімнати, чути періодичні вибухи мотора холодильника з кухні, що нагадують стогін, як також чути якісь шерехи знадвору, ніби там шепчуться, або цокає годинник, або щось м'яко падає на тверду землю. Над усім горою шум вітру і шум озера, який має діло з телефонними дротами і антенами телевізорів, чути як б'є хвиля на причалі і погрюкують залишені човни.

А згодом, мов тяжкий лантух, повертаюся на бік, пружини постілі напружено вгинаються, починаю вдавати сон з присмаком втомленої жаги і незгасимої спраги, що проходить по цілому моєму тілі. Без потреби штучно кашляю і, здається, чую відповідь з другого кінця цього містерійного простору, щоб за хвилину ще раз повернутися і знов вдавати сон. Голова не може втихомиритись, вона все шукає вигіднішого положення, подушка гаряча і вогка, а ціле тіло ніби вариться в літеплій воді. Не зчувся, як прийшов сон.

Сон. Як довго тривав сон? Не можу сказати. Коли прокинувся, над котеджем з фуріяльною люттю били громи, будова дрижала, вікна мигали огненними плямами і я діткливо відчув біля себе лоскотливе, живе, хвилююче тепло. – Павле! Це я! – почув шепіт під самим вухом і не знаю, що сильніше звучало – громи над котеджом, а чи той шепіт під вухом. Миттю пробуджуюсь і тріпотливе, пружне тіло втискається в мої обійми.

– Лена! – вирвався у мене переможний оклик.

– Я, Павле! Я! Це я! Я боюсь! – чув той неповторний шепіт, що його може висловити лиш жінка і разом з цим вона ближче горнеться, ніби їй мало обіймів, ніби прагне увійти, розчинитися, злитися…

Як це чудово скомпоновано, коли б'ють громи і шумить вода – стихії, освітлені мільйонами амперів сяйва у славі неперевершеної казки Богом даної землі, сонцю, плянетам, людині. Гарячі, мокрі, з болями й скреготом зубів люди можуть дихати справжнім вогнем викресаного з крови силою нагих грудей, розбитого тіла і гостро колючого насіння, що виривається з нутра утроби.