Текст книги "Помирана"
Автор книги: Тарас Антипович
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)
– Ну, і як воно тепер людоїдом… – протяг Нельсон з підземелля.
– Та який я людоїд! Гик! – смикнув кадиком Гена. – То я так, для проби. Я подумав: якшо Туза з’їм, то до мене баби стануть липнуть, як до нього в молодості. Так воно і вийшло. Бо Туз довго лежав, а поки лежав, то мощу мужичу накопив.
– Кажний собі причину находе, шоб озвіріть, – відказав Нельсон.
– Я не такий. Я тепер зерно їм оте, шо в ящику прилетіло. Не людоїд я, – твердив Гена.
Нельсон помітив, що рівень чорнухи в колодязі поволі, але невпинно піднімається. Він уже сидів по груди в чорному вариві. Десь там, наверху, зіщулився Гена, боячись темноти, що обступала його зусібіч. Час від часу він нагадував про свою присутність кашлем і чханням.
Близько півночі температура повітря впала майже до нуля. Гена закуняв, тремтячи коліньми. Зненацька сивий привид, як шуліка з висоти, майнув у колодязь. Нельсон вийшов із напівсну, відчувши вологий дотик на скроні. Його огорнув дивний клубок пари – це на плечах нечутно вмостилося Монро. Дрібні крапельки невагомого аморфного тіла змочили губи в’язня, і Нельсон переповнився благоговінням. Перша сльоза зірвалася зі щоки, проклавши шлях наступній. І нахлинула нічим не обґрунтована вдячність за все, що з ним було і що буде. За щасливу невідворотність усього.
* * *
Тузиха встала з тахти, прошкандибала в сіни. Там вона відкрила дверцята непримітної ніші, дістала з полички завинутий у ганчір’я колоб. Повернулася в кімнату, розмотала його, поставила на табуретку, опустилася навколішки перед ним. Колоб – невелике гіпсове погруддя з лисою головою – мав надщерблений кінчик носа. Від того його фізія нагадувала рильце, а вузькі очиці зирили зловісно і саркастично. Тузиха торкнулася його короткої борідки і склала руки в замок.
– Нінель моя щедра. Нінель моя добра. Прошу тебе, молю тебе. Не забудь, не забий, не завтикай! Автономіку сохрани і помнож. Од врага її оборони – земного і летючого. Дай врем’я лихе перетерпіть! Зроби, шоб Корито набухло, як повна чаша, і дарувало всім жир і нехилий скарб, як попереду було. Чорнуху перероди в шось укусне. Нінель моя! Дай поживу, дай наживу. А як усім не можеш, одбери в одного – мені дай. Одбери у двох – мені дай. І у трьох одбери – мені дай! – молилась Тузиха, б’ючи поклони об зачовгану дошку.
Колоб насмішкувато глядів кудись під стіл. Його блідо-сірий овал зі складками на лобі лиснів у вранішньому запилюженому промінні. Але варто було Тузисі підняти підсліпуваті очі, як їй одразу приверзлося, що колоб по-змовницьки підморгує їй – це тривало якусь частку секунди, але для народження нових надій того було цілком досить.
* * *
Нельсона розбудив скрип корби. Він зіп’явся на ноги, нетвердо, як п’яний, що не тямить, де опинився. Просякнутий чорнухою одяг тягнув тіло донизу. Врешті перед носом повис трос із петлею на кінці.
– Обв’яжися попід руками. Я витягну, – гукнув Капрон.
Світло дня різало очі після доби в підземеллі. Нельсон припав до піднесеної пляшки з водою, поки не випив усю. Під ногами утворилась пляма чорної юхи.
– Іди в будку. Божена там, – сказав Капрон і подався до селища. Його асиметрична постать по-краб’ячому перевалювалась через іржаві рейки, аж доки зникла за вантажною платформою сортувальної станції.
Нельсон завмер перед вахтерським будиночком із вибитим вікном і похилим листом шиферу замість даху. Не наважувався увійти.
– Ну, шо став, рабой! – відчинила Божена двері.
– Це ти? Жива? – зрадів він.
– Я то жива, а ти – нє. Тре’, шоб так усі думали.
– Чого це… – не зрозумів Нельсон.
– Лахи от на, передінься, – показала йому на зіжмакану робу. Дивлячись на Нельсона, вона посміхалася, але зі скорботною тінню на лиці.
– Чого мене витягли? Кажи, – спохмурнів Нельсон.
– Я добазарилась із Капою, – зітхнула Божена. – Хай думають, шо ти в чорнусі втопився, а сам тікай кудись. Мо’, десь приживешся. Бо наші піймають – посадять назад. Злі на тебе всі. Капа буде мовчать, якшо так зробим.
– А йому з того яка вигода?
– Тре’ тобі все знать? – повела вирізом брови Божена.
– Все! – вперто глянув їй в очі Нельсон.
– Скажу людям, шо дитина од нього. Та й буду з ним доживать! – рубонула Божена.
– Од нього! Мій Зефір! Апулаз, ялбакус, ханадзип! – схопив її Нельсон за руки.
– А шо робить?! Тобі при Кориті полюбе житухи не буде. А хто за мене заступиться?! – виривалась Божена. – Подивись на мене! Думаєш, легко носить? Ну, звихнувся Капрон – батьком хоче стать. Так і нехай! Все ж довше, чим з Кабигробом, поживу.
Нельсон безсило опустився на лавку поруч із Боженою. Скинув просяклі чорнухою штани. Витер руки піском, потім сяк-так перебрався. Вітрюган шкрібся й завивав у щілинах будки.
– Капа – любовник нульовий, за це не переживай. То Дана мені казала. На осьо тараньку. Охляв же ж, – витягла Божена сушеного кротодила, єдиного вцілілого після спустошливого набігу Вені. Щоб не розкиснути, Нельсон узявся їсти. Гірка правда полягала в тому, що Божена в усьому мала рацію.
– А до мене Монро прилітало, – навіщось сказав і сам здивувався цьому недоречному повідомленню. – Ти цей… Луччє до доктора йди жить. У Сави нема чого ловить тобі. І з самим Капроном не сиди. Воно лихе з тою жилізякою своєю. Йому вдарить – шо за вухом почухаться.
– Доктор-доктор… Він же – цопакус неговорящий! – кинула Божена.
– Я в нього прозапаси бачив. Там, у бункері. І він тебе не вижене. Він – чоловік науки. Йому інтересно буде, шо ти народиш, – Нельсон торкнувся Божениного живота.
– Дождися, як сонце сяде. Тоді тікай. Шоб ніхто тебе не бачив, – сказала Божена, встаючи. Голос у неї тремтів.
– Я по тебе вернуся, – гарячково пообіцяв Нельсон.
– З-за Колючки ше ніхто не вертавсь.
Божена вийшла просто в заметіль макулатури. Над Коритом, немов чорна сіть, розпростерлася зграя вороння. Нельсон прислухався, як шерхотять крила у птахів, що летіли зовсім низько. Він зрозумів, що перед тим, як зникнути, мусить зробити ще одну чорну справу.
* * *
Тузиха сиділа над відром чорнухи, вмочивши пальці у в’язку темно-буру рідину. На столі в калюжці парафіну стримів недогарок свічки. Від випарів чорнухи макітрилось у голові. І колоб на столі моргав до Тузихи дедалі частіше. Під його ласкавим поглядом вона неначе відчула на собі давно забуте батьківське тепло.
Потекли спогади. Горлиця літнього ранку водить тупою голівкою. Батько в оранжево-сірій робі сортувальника. Станція з вагонами сортованого добра, що чекають на відправку. Дерево, рейки й – особливо – вали щебеню, що вабили дітей. Непередаваний запах Корита, який з часом перестаєш чути, бо він стає звичним. Потім череда неприємних вузлів пам’яті – пасажирські вагони і якісь чужинці в намордниках, що закликали їхати кудись далеко. А батько казав, що нікуди він не рушить звідси, і стискав кулаки, а їй, юній, від того ставало ще лячніше. А потім кран. І вагони, що котилися схилом, як кинуті іграшки. І це солодке до нестями слово «автономіка». Батько, що, накричавшись про перемогу, спить із бутлем спирту. І перші обійми Туза – рвучкі та нахабні, як сама молодість. Десь тут і закінчувалося все найкраще, бо батька невдовзі після перемоги поховали, а Туза краще й не згадувати.
Тузиха була переконана, що малою стала свідком війни, хоч – от халепа – не могла згадати жодного пострілу, жодного залпу. Забулося, то й добре, – переконувала вона себе. Втома хилила її в сон. Вона вийняла руку з відра і заходилася стирати ганчіркою чорнуху з пальців. Потім кинула погляд на погруддя на столі – колоб зблиснув лукавим розрізом очей. Тузиха раптом поклала чорний палець до рота в надії на чудесне преображения цієї рідини. Сплюнула розчаровано. Ганчіркою накрила лисину колоба.
VI
З отвору в стіні погреба посипалося мерзле груддя. Це Рекс вовтузився в одному зі своїх підземних ходів, якими він шастав надвір і назад. Хамса підняв кубик-світлячок, вітаючи улюбленця. Зі стіни першим виткнувся товстий короткий хвіст кротодила. Рекс гарчав, терзаючи зубами свою громіздку здобич. Він поволі задкував, лишаючи на долівці п’ятизначний слід пазурів.
Хамса погладив свого єдиного вдячного слухача по хребтині – півтораметровий Рекс важив уже пів-центнера і продовжував швидко рости.
– Шо тут у тебе… – Хамса підкотив кубики, щоб роздивитися принесене кротодилом.
Різко відвернувся, часто задихав, схопившись за сухі груди. Потім набрався духу й подивився знов – то була стегнова кістка, над коліном рівно відпиляна, вочевидь, не без допомоги якоїсь пилки.
Потягнулись раєнята в рай.
Котиться добісер – не збирай,
Руки не вмирай.
Рід хуліє у веригах дна.
В землесхилі тліє лиш вона —
Клята однина.
Хамса договорив, зібрав кубики, похапцем насилив на шию Рексу поводок із шворки. Він накинув на себе все рам’я, що висіло на цвяху при вході, ставши схожим на брунатну капустину з тоненьким стрижнем всередині. Східцями потяг Рекса нагору.
– Ррру, – озвався Рекс. Він жадібно поривався забрати з собою свою знахідку, але мусив підкоритися господарю.
Хамса наліг на двері, що примерзли до поріжка. Але був надто слабкий, щоб їх зрушити.
– Перед! Давай, ну! – скомандував кротодилу, хляснувши його долонею над хвостом.
Кротодил зорієнтувався – став на задні лапи, а передніми обіперся на стулки дверей, що враз почали розходитись. Зарипів сніг. Сонце вдарило межи очі. Хамса вдихнув морозне повітря, побрів по білому морю, мружачись од іскор, що зривалися з його поверхні. У сусідніх бараках було тихо, ніхто не ґелґотів, не сварився. Жодна цівка диму не тривожила небесної блакиті.
– Перед-перед, – неголосно повторив Хамса.
Рекс почав гребти сніг широкими передніми лапами, як веслами, прокладаючи стежку чоловікові. Так і йшли.
* * *
…спочатку Гена з неприродно викрученою ногою, потім фонтанчик крові з його горла, хрипи, стогони, знову зав’язане вузлом тіло Гени, руки, що утримують його, червона долівка, земля сіра, земля чорна, болото руде, все перемішалося, переплуталось, потім світанок у холоді, гіркуватий смак трави під снігом, подив, страх, стебла трави там, де мала бути Колючка, пальці гребуть сніг, землю, пальці рвуть траву, запах, висмикнуті тонкі жили подорожника, сухий реп’ях на коліні, біг, ходьба, біг, падіння, плазування, спроба знову піднятися, залишитись стоячим серед усього чужого, голодні болі, дивні запахи, боязнь чужих наближень, безсилий гнів, чиєсь наближення, наближення…
Нельсон крикнув і вийшов зі сну. Він лежав у палаті з білими стінами. Знову задрімав під крапельницею, і вариво прожитого, скориставшись сном, забурлило в ньому. Він швидко піднявся, відчуваючи в тілі нову незвичну вагу. Висмикнув голку з руки. Крізь вигадливі морозні узори на склі було видно, як у дворі клініки падав лапатий сніг. Ялини опустили обважнілі плечі. Трохи далі вулицею метушились електромобілі. Бовванів скляний куб офісного центру з кількома кафе на першому поверсі. А понад усе його вражали тутешні люди – з волоссям на голові.
Нельсон ущипнув себе за вуха – спочатку за ліве, потім за праве. І досі не вірилося в усе це.
Він одягнув куртку, здер бахіли з подарованих трекінгових черевиків, які вже встиг полюбити, наче живу істоту.
– Ви… курс не закінчили. Куди?.. – на порозі стояла знайома вже лікарка в синьому кумедному костюмі. Особливо ж Нельсона смішила її квадратна шапочка.
– Назад. Назад мені пора, – глянув з-під лоба Нельсон. – Підлатався, і харе. Одростили мене трохи, буду жить.
– Перебування в карантинній зоні вам на користь не піде, – запевнила вона.
– Ханадзип, там мої люди остались!
– Ви можете спочатку зустрітися з тими, хто успішно тут адаптувався.
Нельсон запитально подивився в очі жінці.
– Ви не перший, хто прийшов звідти сюди, – усміхнулась вона.
– Та йухан дялбакус! Мої люди в Коритному. Я їм нужний. І без них не переїду.
* * *
Крізь розбите вікно в квартиру Сави намело снігу. На видноколі бовваніло Корито. З-під нього сочилася чорнуха, розтікалася, посуваючи лінію снігу все ближче до селища. Момот присів на гамак, погойдався знічев’я. Сіра вата жмутами звисала з його куфайки. Момоту подумалось, що така нестабільна конструкція ліжка геть не зручна. Він згадав, які надійні меблі колись робив з дерева, знайденого на Кориті, – дошка до дошки, болт до гайки… Дещо з того й досі стояло вдома у коритян, непідвладне часові, волозі й деструктивному людському чиннику.
Його увагу привернула схема метальної машини, що її вивів Нельсон на стіні коричневою фарбою для взуття. Момота завжди вабила механіка речей – сполучення матеріалів, взаємодія деталей, енергія їхнього руху. Глухий, він вбачав у всьому створеному руками надійний засіб заявити про себе, лишити по собі слід, звук, враження, спогад.
– Тут-тук, тут-тук, – постукала синиця об раму вікна. Її вертлява голівка зробила кілька швидких поворотів. Пташка легко перепурхнула через щербату шибу й опинилась на підвіконні, всередині цього покинутого житла. Момот помітив її й посміхнувся куточками рота. Його добрі очі басет-хаунда, з повіками, відтягнутими донизу невблаганним земним тяжінням, пожвавішали й запроменились теплом. Синиця зіскочила на долівку, дзьобнула крихту між паркетними дощечками, злетіла на гамак, а потім просто на коліно Момоту. Він обдивився зеленавий пушок у неї на грудях, відчув її чіпкі кігтики. Її чорні очиці обмацували кімнату в пошуках чогось поживного. Момот раптом з жахом подумав, що пташка не боїться його, бо вважає неживим предметом.
– Уооо! – замахав він обмороженими червоними руками.
* * *
Рекс загарчав і пірнув у кучугуру по самий хвіст. Хамса роззирнувся навкруги. Вони застрягли на перехресті вулички, що вела до Депо, та іншої, що одним своїм кінцем упиралася в бункер доктора Фрезе. Іти лишилося недалеко, але як Хамса не намагався відтягнути кротодила, той усе рив носом сніг, аж поки не видобув рваного закривавленого кожуха. Рекс лизнув його темний рукав.
– Фу! Фу! – закричав Хамса, смикаючи за нашийник. Рекс піддався, але кожуха з пащі так і не випустив.
Метафізичний холод пробирав Хамсу, так наче джерело морозу було десь усередині. Бетонна копиця бункера усе ще виглядала найзахищенішою будівлею на все Коритне. Втім, на важких залізних дверях були помітні вм’ятини від ударів. Сніг навколо було добре втрамбовано. Хамса постукав своїм астенічним кулаком у двері, відчуваючи зашпори в пальцях. Він вловлював у повітрі дух небезпеки, невмотивованої і безумовної, як снігопад. У дверях бункера відчинилося вічко.
– Пошой? – роздратовано запитав доктор Фрезе, змірявши поглядом прибульців.
Хамса розщепив верхні ґудзики на своїх одежах, глибоко вдихнув, піднявши руку з кубиком в ораторському жесті.
– Перетуплю оці пороги тьми.
Міліє кроволін під ободами.
Ходи доземні стали мертвими
Ходами…
– Пошой, геній-талій?! – перебив доктор.
– Пусти, док, шоб дні дожить, – схилив голову Хамса. – Тіло своє оддаю в твоє хазяйство. Як помру, то спиртом, нотецою, кислятиною – чим хоч оброби, у банку закатай, тіки не дай мене їм в зуби! Шоб не обжерся мною ніхто, і мене шоб не сплюндрував.
– У колдор, – знехотя відказав Фрезе після недовгих роздумів.
– Колдор – то колдор. Не горді ми, – пристав Хамса на пропозицію.
– Ділдо? Нямуть? – уточнив доктор, голосно поплямкавши.
– Пища – діло друге. Прогодуємся якось, док. Не пропадем, – запевнив віршник.
– Рру-рру-ррууу… – тужливо протрубив Рекс, задравши сліпу морду догори.
– Медведка хороший, – відрекомендував його Хамса.
– Коркодим лю-не – бурбункул! – не погодився з ним доктор.
* * *
– Автономіка тепер круто стала, торванабой. Скоро їй тісно буде на світі. Кордони тре’ буде розширять, – просторікував Кабигроб.
– Як то розширять? – не зрозумів Базука.
– За Колючку вилазки будем робить. Розвернемся, цедзипакус! Та то вже весною. Поки шо і тут жирно зимувать, – розкрив свою стратегію Кабигроб.
Вони сиділи в невеликому актовому залі на другому поверсі колишнього будинку культури. Квітчасті пожовклі шпалери на стінах створювали атмосферу затишку і взаємної довіри. Посеред залу стояли три ряди обшитих бордовим оксамитом відкидних крісел. Скирта, як завше, мовчала, натягнувши шапочку на очі. Дехто начищав зуби наждаком.
Веня, поточивши ножі, встромив їх у велику кухонну дошку, не знаючи, чим би ще збавити час. Він визирнув у вікно. Внизу тулилася до стовпа знайома постать у махровій хустці й пальті з обскубаним норковим коміром.
– Тузиха там стовбиче, – повідомив Веня подільникам.
– А шо їй тре’? – озвався хтось не надто кмітливий.
– Кісток вона просе, – здогадався Базука. – Уже ж приходила.
– Ну, кинь їй, – позіхнув Кабигроб сито.
– А, мо’, з неї хвате вже? – засумнівався Веня. – Кості заморозить можна на потім. І прозапаси будуть.
– Ти чого жадний такий? Кинь людині кістку, ханакус! Автономіка – це братство. Сьогодні нагодуєш брата – завтра він тобі з наваром оддасть! – вигукнув Кабигроб мажорно. Усі принишкли в роздумах.
* * *
Фрезе грюкнув дверима, лишивши Хамсу спочивати в темному коридорі. Доктору в його бункері цілком вистачало й тих мешканців, що вже були. Він зайшов в операційну, де гасова лампа кидала на стелю мідний ореол.
– Кого принесло там? – спитав Капрон, сидячи за операційним столом.
– Хамас ба коркодим, лю-не, – буркнув Фрезе.
– Так обмить, чи шо, таманабой? Гості ж! – знайшов привід Капрон.
Він пірнув у бокову комірчину й дістав зі стелажа скляну банку – акуратно, щоб не збаламутити осад. Зняв кришку й став наливати жовтувату рідину в гранчак. Із банки показалась заспиртована жаб’яча лапка. Капрон заправив її назад і накрив кришкою.
– Будеш, доктор?.. А ти, Бож? – запитав для годиться, знаючи, що його пристрасть до цього нектару ніхто з присутніх не поділяє.
Спочатку Фрезе протестував проти того, щоб Капрон вільно причащався з ємностей із біологічними експонатами, але згодом здався. Були в нього тут і заспиртовані щурі з розпанаханими животами, і общипані голуби, і вуж, що плавав майстерно складений цифрою «8» у колбі з вузьким горлечком. І свіжо оббіловані кротодилята, «підселені» до інших видів. Накопичені цінності, що колись тішили доктора, тепер були віддані на поталу зайдам і втратили магію інтимності.
– Погуда, – зітхнув Фрезе.
У такі миті Божена думала, що він нарікає на погоду, хоча в бункері доктора температурні умови були стабільними цілорічно. Божена встала з матраца, підтримуючи вирослий живіт. Протез її клацнув, зронивши кілька іскор на сірі кахлі.
– Де воду дів? – спитала в Капрона. Той вказав пальцем на емальовану миску з підталим снігом, що стояла під столом. Вогник лампади затремтів, похитнувши весь видимий простір кімнати.
– Не можна нікому казать, шо тут спиртяки стільки, – роздумував уголос Капрон. – Спирт нутро одбілює, кров чистить. Чую, шо аж помолодів я, реханакус.
Капрон устав і прочинив двері в коридор, шукаючи посоловілим оком відро для малої нужди. З пітьми насторожено загарчав кротодил.
* * *
Момот ходив по ангару, шукаючи дерев’яні бруси і мотки дроту. Посередині цього холодного залу стояла вже змайстрована прямокутна станина, збита і скручена шурупами по кутах.
Знадвору просунув голову в двері Базука, оглядівся з непідробним інтересом.
– Ну шо – берем його? – спитав у Кабигроба.
– А шо він там мóняється? – не зрозумів той.
– Якусь вішалку робе, – припустив Базука.
Веня почухав свою кашемірову кепку, з-під якої вибивався засалений камуфляжний бандаж.
– Нє. Це орудіє оте, шо Нельсон казав, – здогадався Веня.
– Кидало? А, ну тоді хай. Хай зробе до кінця. Як дійде до діла, од вертушок одбиваться тою штукою будем, – постановив Кабигроб прагматично.
– А кого тоді нам?.. – стривожився Базука. Кабигроб потоптався на місці. Сніг порипував, як звивини в пошуках оптимальних рішень. Десь над головами висли довгі ікла буруль.
– Гену хто бачив? – згадав Веня.
– Та його мертвим найшли аж коли… Того дня, коли Нельсона втопили, – нагадав Кабигроб. – Заколов хтось Гену гостряком із його ж ноги. Ото знай, як ліпить собі всякий гламур! Хіба чоловіку того тре’? Чоловіку тре’ ходить із тим, з чим він родився. Кривий, горбатий, йухан – який уже єсть. Усякого земля держить, усякого годує. Собою будь, не промажеш по жизні.
Кабигроб гаряче подихав на свої руки з товстими венами, що струменіли, як лінії ріки на географічній карті.
– А мала оця… Майя? – згадав раптом Веня.
– Ох, адзип, найшов калорію, – буркнув Базука, позираючи на спустошене, жалобне довкілля.
– А шо, вона ше жива? – зацікавився Кабигроб.
* * *
Момот з останніх сил намотав линву на дерев’яний кілок, зав’язав її кількома вузлами. Він опустився навпочіпки під кидалом з думкою, що роботу зроблено не найгірше. Вірив, що знайдуться ті, хто її оцінить. Кості давно вже пекло від холоду, м’язи крутило в судомах. Він підтягнув брезент, клаптів якого в ангарі не бракувало, ліг на нього, а краєм накрився. Пальців уже не відчував.
Деякий час йому ввижався принадний червоний шмат сирого м’яса з білими волокнами жил. Потім жадане видиво згасло, поступившись місцем звукам. Момот раптом почув, як у ньому рояться тисячі невимовлених слів. Слова ці неначе враз дозріли і вирвалися зі своїх щільників. Він пізнавав смак кожного і був вражений розмаїттям звучань, які носив у собі так довго, хоча, здавалося б, варто було лиш випустити одне-єдине слово назовні – і туди ринули б усі решта, як потік світла крізь вакуум космосу. Тепер вони купчилися роєм, запалюючи одне одного на льоту, грали всіма шаленими барвами, вивільняючи свою енергію.
Момоту ставало дедалі тепліше й тепліше, наче всередині розгорався вогонь. Момот знав, що це так вигорає його німота, нагромаджена за п’ятдесят років. У пам’яті пронеслася убога й куца валка прожитих при Кориті перипетій, образів, ситуацій.
Тепер тепло оволоділо ним повністю. І нарешті він зрозумів, що готовий заговорити – від імені всіх прожитих у мовчанні днів, від імені людей, яких знав і в чию міміку вдивлявся, пізнаючи їхні муки мовлення. І Момот незчувся, як заговорив. І мова його була дивовижною, гучною, нечуваною, помпезною, вигадливою, вичерпною і остаточною.
* * *
Рекс заходився бурити свій власний хід із коридора надвір. Людським дверям він не довіряв, тому осатаніло вгризався в долівку, щоб зробити підкоп під стіною. Але глина тут була перемішана зі щебенем і добряче втоптана. Здушений рик, як звук далекого двигуна, чувся десь у животі тварини. Пазурі скреготали, вивертаючи каміння.
Хамса почув кілька нервових ударів у двері. Він підвівся і відкрив квадратне оглядове вічко: по той бік дверей стояла перелякана на смерть Майя в розірваному плащі.
– Ну, одкривай, поки не догнали мене! – вдарила вона в двері ногою.
Хамса відсунув засув, і вона вбігла в темний коридор. Кротодил натужно бурив свій хід, занурившись у землю по саму шию. Майя закрила лице руками й заридала, приземлившись на дірявий кожух, який служив Хамсі за постіль. Якусь хвилину її нестримно тіпало. Хамса зняв із себе одну з одежин і накрив її плечі.
– Не бійсь, дитя, – погладив її Хамса. – Якшо стає хуже, терпи. А коли стає хуже нікуди, то тебе вже нема, і терпіть уже не тре’.
Глазýрами чорнот стікає битіє,
Корівлею рече, звивається, як в’юда.
Зростає моровик. Світає і встає
Ця спора в головах – медохана облуда.
– Заткнувся б! Нерви тіки рвеш мені, – схлипнула Майя, надто сприйнятлива до його глосолалій.
Рекс покинув свої роботи, щоб обнюхати прибулу дівчину. Він лизнув її коліно, потім метнувся до купи виритої землі й повернувся з каменем у зубах. Акуратно поклав камінь біля Майї. Вона з подивом глянула в його страхітливу замурзану морду.
* * *
– Шо ж ти досі хавав у себе в погребі? – спитав Капрон у Хамси. Вони сиділи за операційним столом, відщипуючи шматки від заспиртованого вужа.
– Медведка мене годував, – відказав Хамса, смиренно пожовуючи страву.
– Так ти шо, бойодум, – кізяки його їв? – пирхнув Капрон.
– Ну, харе молоть! – кинула Божена, наливаючи собі талої води з тазика. Її дратівливість останніми днями стала помітна всім. – Як прозапаси кончаться, то ше й не таке їсти будем.
– Кексокрем, – кивнув доктор Фрезе у повній прострації.
З коридору залунали удари. Метал дверей аж скреготав. Вбігла Майя, шукаючи, в який куток забитися. У коридорі лишився тільки кротодил, що люто гарчав у відповідь на кожен удар. Капрон дістав з полички самостріл роботи Нельсона, зарядив і вийшов.
Він різко відкрив вічко і присів. В отвір влетіла каменюка розміром з два кулаки. Капрон швидко виставив самостріл і пустив стрілу, знову закривши «бійницю». Надворі почувся тупіт і стогін.
Веня лежав зі стрілою в правому боці, між ребрами. Важко дихав і стогнав. Інші учасники невдалого штурму стояли над ним нерухомо, як скіфські баби. Клякса крові росла на снігу. Кабигроб оглянув рану, торкнув стрілу, що вп’ялась досить глибоко.
– Не виживе, – озвучив Кабигроб свій вердикт. – Берем його.
– Братани, це ж я! – заголосив Веня. – Та я ж сили наберусь, я ше на ноги стану, торванабой! Куди ж ви мене… Доктора витягніть, хай мене докупи стуле! Ну…
– Доктор не за нас, продався він, – нагадав Кабигроб суворо. – Не сци, брат: твоя сила автономіці перейде. Ми всі тепер – одне ціле. Одне серце в нас б’ється.
Веню схопили попід руки й поволочили. Поранений дриґуляв ногами і завивав. Зблідле сонце слимаком сповзало за Корито.
* * *
Капрон хропів, п’яно розпластавшись під столом. Божена не спала, а радше марила на матраці, не знаючи, яку позу прийняти, щоб припинився тупий біль у тілі, що стало тісним. Вона почала думати про те, що зовсім поруч, у коридорі, живе тепер кротодил, і добре було б його прирізати, поки він не накоїв іще чогось.
Божена встала і в цілковитій пітьмі почала шукати тумбу з хірургічними інструментами доктора Фрезе. Сам доктор, як вона знала, спав у сусідній кімнатці розміром з її матрац. Божена трималася за стіну, переступаючи з ноги на штучну ногу. Маленькі іскорки, що вилітали зі скрипучого протеза, не могли дати уявлення про те, де вона є. Десь тут мала бути тумба з ножами, скальпелями, затискачами і плоскогубцями, зубними заготовками і дротами. Але її не було. Божена присіла, пошарила руками в порожнечі. Їй подумалось, що в цю мить вона така сама сліпа і люта, як і кротодил, але звір при цьому має свої засоби чуття, щоб орієнтуватися в темноті. Стало лячно і моторошно.
Вона подумала, що увесь цей час ішла не в тому напрямку, вздовж неправильної стіни, яка веде кудись не туди. Божена розвернулася й пішла назад, але діставшись кута, не змогла нашарити навіть свого матраца. Операційний стіл, під яким хропів Капрон, теж кудись запропастився, хоча хропіння усе ще долинало.
– Капа, ей! – покликала вона на поміч. І тут же налетіла на когось. Вона з жахом забилася в чиїхось обіймах.
– Це я тут, – сказав Нельсон, пригортаючи її.
Божена кинулась від сну. Вона обіймала свій живіт, беззвучно ридаючи. Капрон спав під столом. У сусідній комірчині покашлював доктор Фрезе, намагаючись розпалити лампу зужитою запальничкою, що могла вже тільки тріщати. Доктор не любив ранки.
* * *
Місто лишилось позаду. Вони летіли над переліском. Потім дерева стали рідкими й калічними і врешті поступилися засніженим пустирям. На білому простирадлі землі хвильками погойдувались кучугури. Нельсон побачив унизу ряди сірих глянцевих пластин прямокутної форми.
– Шо то за йухан? – перекрикуючи шум гелікоптера, спитав він.
– Сонячна електростанція, – відповів адаптолог у червоному теплому комбінезоні, показавши білі зуби.
Нельсон знову поглянув униз. Нитка дороги повертала кудись убік, уникаючи мертвої зони. Він починав упізнавати місця, якими чи то йшов, чи повз до міста. Уламки всохлих стовбурів тут подекуди стриміли з пухкої білизнú. Тепер він повертався, не знаючи, як почати розмову зі своїми. Його трясло – і від двигтіння вертольота, яке передавалося тілу, і від передчуттів.
Нарешті на обрії замаячили недоладні бараки з шапками снігу на дахах. Над ними чорним вулканом вивищувалося Корито. Сніг на ньому розтанув від тепла, що соталося з глибини. Навколо сміттєвого плато розповзлися патьоки чорної лави.
– Ей, спиняй! Висаджуйте мене туто! – крикнув Нельсон, коли до селища залишався з кілометр відстані. Адаптолог подав знак пілоту, і машина зависла над землею.
– Якшо побачать вертушку, так роздрочаться, шо не вгомониш, – пояснив Нельсон. – У нас народ гордий і тугий на ум, чужих не любе. Я їх якось сам виведу тихо-мирно.
* * *
Звідкілясь долинали удари. Хамса встав, прислухався. Цього разу били не в двері бункера, металева луна розлягалася десь над селищем. Він укутав сонну Майю кожухом, кинув кубики-світлячки під протилежну стіну коридору. Рекс іще не повернувся зі свого нічного гуляння. Хамса підповз до його нори і тричі протяжно свиснув.
Він відкрив вічко у дверях. Вдихнув зимове повітря, змішане з випарами Корита. Поблизу нікого не було видко. Хамса прошаркав коридором до входу в операційну, постукав у двері, потім зайшов.
– Док, там хтось терло збира, – сповістив Хамса.
– Пошой? – спитав Фрезе зі своєї комірки.
– Виманить нас хотять, – відказала Божена.
– Може, я вийду з Рексом, гляну, – запропонував Хамса.
– Сиди, куди ти попрешся! Як не свої, то чужі зжеруть, – заістерила Божена. Вона копнула ногою сплячого Капрона.
– Капа, встань! Капа, зараза! – крикнула Божена, але той, вицідивши напередодні півдзбана спирту і закусивши консервованим у ньому пацюком, навіть не поворухнувся.
До операційної вбігла Майя, аж з розгону налетіла на стіл.
– Там Нельсон вернувся.
* * *
Він стояв коло трансформатора, на звичному місці для терла. Навколо Нельсона вже об’явилися Тузиха, Майя, Скирта і ще кілька розгублених коритян. Божена засоромилася свого вигляду, з цим опухлим лицем і животом. Що ближче вона підходила, то менше впізнавала Нельсона. Він разів у два погладшав, та ще й одягнутий був у нове. Але вражало навіть не це.
– Ти шо, рабой – вуха одростив? – спитала вона замість привітання.
– Ага. Регенерація називається, у Них таке роблять, – кивнув Нельсон.
Він хотів було обійняти Божену, але вона відсторонилася, наче від чужого. У душі Божени раптом піднялася образа на те, що його так довго не було, і йому при цьому було добре. Якраз надбігли Хамса із Рексом, пришкандибав і доктор Фрезе.
– Коритяни, не тратьте сил на свої мислі, бо вони у вас неправильні, – почав Нельсон. – Я пішов за Колючку… і побачив, шо ніякої Колючки там нема. Ідеш день – зеленка почина рости. Ідеш два – городище стекляне! Побув я у Них і договорився, шо нас заберуть відсіля. У Них там жить можна, а у нас тіки вмирать, ілуха. Повірте, шо світ кудись уже пішов, а ми осталися. Кому треба – я вертушку визву, а хтось і на своїх дотеліпає.
– Ага, отак все кину і полечу, ханакус, – буркнула Божена недовірливо.
– Та шо ж тут кидать… Ти слухай, тобі родить тре’, – узяв її Нельсон за плечі.
