Текст книги "Помирана"
Автор книги: Тарас Антипович
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)
– Не одпускааааай!..
Нельсону її крик здався безконечним.
ІІ
У доктора Фрезе, як завжди, було зимно. Колишнє бомбосховище, де він мешкав і оперував, пахло хімікатами. Коридор упирався в двері операційної. Під стелею з-під порваних клаптів скловати чорніли труби. Стінами скрапувала вода, і від того вони лисніли.
Нельсон ніколи не почувався спокійно в цьому місці, а тепер – і поготів. Він годину міряв кроками коридор, тріщав суглобами пальців, дзвенів зубами. Нарешті двері операційної прочинилися й на порозі з’явився доктор – зморшкувате лице, обвислі щоки, товсті лінзи окулярів, родима пляма над лобом. Жестом Фрезе запросив Нельсона увійти.
Операційну освітлювали кілька ламп, які доктор заправляв якоюсь горючою сумішшю. Лампи чадили, повітря тут бракувало, і у Нельсона починало паморочитись у голові.
На операційному столі лежала бліда і непритомна Божена. Металеві дреди розлетілися навколо її голови, наче промені, що тягнуться від сонця. Всю праву ногу нижче коліна вона втратила під час атаки монстра. Тепер на рану було надягнуто прозорий циліндр, наповнений темно-зеленим гелем-стабілізатором. Свого часу Нельсон мав нагоду розсмакувати цей гель, поки доктор Фрезе кріпив йому металеві щелепи – ядуча суміш кілька годин пропікала тканини, змінюючи їхню структуру, щоб зростити живе з мертвим.
Божена теж була тут не вперше, адже її металеві дреди «саджав» не хто інший як Фрезе з допомогою того ж біомеханічного стабілізатора.
– Кротодил її порвав, ханадзип, – Нельсон відступив від столу й відвів погляд убік.
– Коркодим, – підтвердив доктор Фрезе, киваючи.
– Знаю, шо кротодил! Де він узявся?! Казали ж, що вони виздихали всі, що нема ні одного! – вигукнув Нельсон.
– Коркодим жича-жича, – підняв Фрезе вказівний палець.
Частково Нельсону вдавалося розуміти збочену мову доктора. Переважно Фрезе вимовляв слова, схожі за звучанням на загальнозрозумілі, хоча були у нього й свої винаходи. Дехто казав, що доктор колись дістав поранення в голову, тому так коверкав мову. Інші ж заперечували, що хоч він і старий, як саме Корито, але війну просидів у бункері. На їхнє переконання, Фрезе хотів знайти спосіб відрощувати коритянам волосся на їхніх знедолених черепах і в рамках експерименту мазав власну голову всім, що знаходив на Кориті, аж поки не заніс у мозок якусь токсичну цвіль. Побутувала й третя версія, буцім доктор вставив собі в мозок спеціальну антену, щоб ловити чужі переговори і миттєво дізнаватися про плани нових воєн і зловорожих атак на Корито. Але антена у нього в мозку заіржавіла й вийшла з ладу, почала видавати зайві шуми, і тепер Фрезе говорить тими усіченими й перекрученими словами, які чує в безконечних переговорах агентури супротивника.
– Паровино, дороту тяг, стопив коров, – доктор вказав на оперовану ногу Божени й кілька разів кивнув головою, наче погоджуючись сам із собою. Нельсон зрозумів, що це похвала – Фрезе відзначив, що він правильно зробив, швидко перетягнувши понівечену ногу Божени дротом. Це зупинило кровотечу.
– У нього не було очей… – голос Нельсона зазвучав глухо і монотонно, а в пам’яті все зринала сліпа кротодиляча морда.
– Коркодим-дим-дим… – Фрезе машинально кивав головою, і висячі щоки торкалися коміра білого халата. Нельсона злила його незворушність у цій ситуації. Божена – напівжива, втратила багато крові після укусу кротодила, а він усе киває своєю божевільною головою.
– Шоб він подох, бойобвод! – вибухнув Нельсон.
– Портяг – но-ні, коркодим лю-не, – товкмачив Фрезе, ніби не розуміючи настрою Нельсона.
У перекладі його фраза означала: «Кротодил не любить протягів». Нельсон зрозумів, що вони з Боженою провалили «стелю» в одному з тунелів кротодила і тим спровокували його атаку.
– Шо буде у неї… замість ноги? – вичавив Нельсон головне запитання.
– Прогрес, – відрізав Фрезе.
– «Прогрес»? А, протез. Який протез? Із чого? – перепитав Нельсон.
– Кладь! – простягнув Фрезе свою долоню, складену ківшиком.
Нельсона пробив дріж, він потер свої руки, ніби заспокоюючи самого себе. Доктор завжди вимагав плату за роботу – «кладь» – і йому несли хто що мав. Тому він і виглядав дещо гладкішим за інших. Тут не було нічого дивного і нового. Але зараз ця його звична вимога звучала для Нельсона особливо жорстоко.
– Нам нічого дать. Голяк, – відповів Нельсон приречено.
– Кладь. Ділдо? – не вгавав доктор Фрезе.
– Шо?
– Діл-до, – повторив Фрезе по складах.
– Їдло… Їдла нема. Можу достать тирсоплиту в соусі.
– Лю-не! Бабакерки? – потряс Фрезе головою.
– Нема батарейок. Нічо нема, дялбакус рехан! – розвів руками Нельсон.
– Цопай геній-талій! – відмахнувся доктор Фрезе.
– Цопай шо? Цопай сам! Ти мене посилаєш?! Та я тебе так пошлю, торванабой!.. – закипів Нельсон і ледь не накинувсь на ескулапа, але вчасно зупинився: доля Божени була в руках Фрезе, і ніхто, крім нього, не вмів допомогти з таким пораненням. Нельсон відступив кілька кроків назад, сів на стілець, потупившись. Доктор замислено подивився на нього поверх окулярів. І чомусь погладив своє невелике черевце.
Фрезе відкрив сіру квадратну тумбу з інструментарієм, на якій білою фарбою було виведено хрест. На поличках загриміло залізяччя, яке він перебирав, оцінюючи його придатність – металевий профіль, обрізки труб, розвідні ключі, сталеві прутки, ресори і рейки, блоки з коліщатами, шпінгалети. Під руку доктору Фрезе потрапили дві величенькі алюмінієві шайби. Він на мить задумався, потім підійшов до Нельсона і приклав шайби з обох боків його лисого черепа.
– Вуко і вуко. Хо? – запропонував Фрезе примирливо. Нельсон тільки відсахнувся.
* * *
Повернувшись у свій підвал під водонапірною вежею, він упав на ліжко й довго лежав без руху. Перед очима зринали то роздуті рожеві ніздрі кротодила, то лице Божени, червоне, спотворене криком. Що вони могли вдіяти у мить нападу? Тільки те, що вдіяли, – не відпускали Божену до останнього.
– Е… Бгат…
Гектор увійшов нечутно і торкнув Нельсона за плече. У руці він затис два напівпрозорі поліетиленові пакети, на дні яких колихалась липка жовтогаряча маса.
– Жовтуху припер… – констатував Нельсон апатично.
– Давай нюхнем, поки не засохла йухан. Ну… не ггузись… – простягнув брат один із пакетів.
Гектор був у своєму амплуа. Знайшовши на Кориті ємності з рештками будь-яких хімічних розчинів, він завжди тягнув їх додому, щоб випробувати вплив на організм. Відкопану баночку протермінованих пігулок одразу всипав до рота. Переважно наслідки цих експериментів були невтішними, але траплялися випадки такого позамежового тріпу, якому заздрила вся громада.
Нельсон узяв із його рук пакет, наповнив повітрям, а потім глибоко вдихнув ротом. Запах був водночас гидкий і принадний. Якось по-особливому заболіла голова, ніби розростаючись в об’ємі. В очах хитнувся світ. Гектор робив те саме – то вдихав із пакета, то видихав у нього. Пакети рухались, наче живі міхурі, прирослі до облич. Нельсон розсміявся. Гектора повело, й він усівся на долівку.
Через півгодини Нельсон зворушено спостерігав, як брат перетворюється на рибину. Його шия кудись зникла, голова втягнулась у тулуб, шестерня в черепі стала настовбурченим плавцем. Гектор дихав зябрами, що хижо роздимались обабіч його бороди. Луска на пиці переливалася то сріблом, то свинцевим фіолетом. Короткі рожеві вусики ледь помітно ворушилися у кутиках рота.
Нельсону здалося смішним те, що риб більше не існує. Він і бачив їх тільки на пожмаканих картинках із журналів, зошитів, рекламних буклетів, знайдених на Кориті поміж склом, битими кахлями й ганчір’ям. І саме на таку неіснуючу істоту перетворився його брат Гектор. Його рот, загнутий донизу, створював вираз самовдоволеної тупості.
Нельсона вже розпирало від сміху. Перевтілення Гектора здавалося настільки дотепним, що хотілося поділитися цією радістю з коритянами. Він вдихнув жовтуху з пакету, хотів було встати з ліжка і вийти надвір, покликати кого-небудь, але раптом помітив, що замість ніг у нього тепер дві тонкі й довгі пір’їни. Нездатні витримувати жодного навантаження, вони зігнулися від простого опертя об долівку. Нельсон щодуху заволав, але навряд чи хтось почув його. У Гектора взагалі не було слухових отворів – він так само незворушно і глибоко дихав зябрами, вибалушені очі не кліпали, а верхній плавець стримів із голови безглуздою щоглою.
* * *
Нельсон зіперся на кілок від поваленого паркана й чекав, коли Божена вийде з бункера доктора Фрезе. Вчорашній токсичний угар майже вивітрився, хоча й піднуджувало.
Нарешті гримнув засув дверей, і він побачив, як Божена неквапно виходить з напівпідвалу бетонними сходами, неприродно похитуючись з боку на бік. Дреди дзенькнули на вітрі. Спочатку Нельсону відкрилося бліде лице, потім – гострі плечі, руки з тонкими пальцями. Вона постояла під бункером, прикривши долонею очі, поки вони звикнуть до світла. Рушила до Нельсона. Йому на мить здалося, що вчорашні глюки й досі даються взнаки. Можливо, він просто не міг змиритися з її теперішньою розбалансованою ходою. Ще три дні тому Божена чарувала його точністю рухів.
Схильний до інженерного мислення, Нельсон швидко второпав, чому Божену так хитає. Її цератова спідниця закінчувалася вище колін, відкриваючи метаморфозу тіла: замість втраченої ноги Фрезе вживив циліндр із поршнем, обвитий товстою металевою спіраллю. І хоч він пасував за довжиною і діаметром, але давав надто великий люфт при стисканні.
– Во, – розвела руками Божена.
– От-адзип… – багатозначно протягнув Нельсон.
– Пружина, – кивнула вона на протез.
– Та бачу…
Місце, де металевий елемент входив у коліно, було закрите кожухом із чорної гуми. На кінці протезу нагвинчено ковану підківку, що залишала овальні сліди на землі. Нельсон укотре задумався про те, хто ж він такий, цей Фрезе – співчутливий лікар чи просто садист, закоханий у свою справу. Ніхто по-справжньому не знав доктора.
– Ну, шо вилупився, рабой! Обніми, бо олаб’є натовчу! – притулившись до Нельсона, Божена нервово заридала.
* * *
По обіді Нельсон піднявся на Корито. Навколо було незвичне безлюддя – тепер сюди боялися потикатися. Переборюючи страх і огиду, він оглянув ділянку Божени. Нору закидали брухтом, мішками, ламаним сирим гіпсокартоном і зверху для певності поклали важкий радіатор. Але навряд чи це могло бути справжньою перепоною для звіра, котрий запанував у надрах Корита. Ніхто з шукачів, що звикли копирсатися тут, не міг бути в безпеці. Під низом – ціла система ходів, вирита монстром, і його кубло.
Якесь нечленороздільне внутрішнє базікання чулось у голові Нельсона. Кудись вивітрилась його вроджена веселість. Він із роздратуванням подумав, що старий Сава заразив його страхом майбутнього і нав’язливим пошуком чогось нового, здатного це майбутнє відвернути.
Над Коритом починалась сміттєва буря. Раз по раз здіймалися вихори з піску і паперу. За кілька хвилин видимість погіршилася так, що Нельсон почувався, наче муха, оточена липкою павутиною зусібіч. То керамічна крихта била його по лобі, то осколки компакт-дисків норовили виколоти очі. Зненацька об його груди вдарився горобець, лишивши на цератовій накидці слід від пазурів. Малий птах відлетів на кілька метрів і приземлився на бік, затріпотів поламаним крилом. Це буря збила його у повітрі і вже не давала піднятися. Нельсон упіймав його, вправним рухом скрутив теплу шийку і запхав тушку собі за пазуху. Певний час тіло пташки ще робило якісь рухи. Нельсон знав, що буря набиратиме силу, і плуганитись додому немає змоги. Він постановив залишитися на ніч у Соцбуді. А можливо, це був лише привід іще раз навідатись у квартиру покійного Сави.
* * *
Двері навхрест загатили дошками, і відірвати їх було непросто. Коли Нельсон нарешті впорався, то вже жалкував, що витратив на це стільки сил. Але в кімнаті на нього несподівано війнуло теплом живого житла. Помешкання Сави здавалося затишним, хоча досвід існування в Коритному свідчив, що покинуті людьми приміщення дуже швидко занепадають.
За вікном лютувала буря, гриміла сміттям і попелом, пластиком і картоном. Вітрюган приніс шмат фотошпалер із золотим пляжем, морем і пальмами – цей незбагненний для коритянина пейзаж на декілька секунд затулив усе скло, а потім зірвався й понісся далі. Крізь щілини в рамах вікна до кімнати просівався пісок, піднятий у повітря бурею. Скло стукотіло й поскрипувало. Нельсон гойднув гамак, прикручений до великих саморізів у стінах. Він якось смутно, але без відрази, відчував залишки чужого життя, страченого в цьому домі.
Ковзнувши поглядом через Савині креслення і закіптюжену стелю, він скосив очі на маленьку буржуйку в кутку – й обмер. Із труби не виходило й натяку на дим, але крізь щілини в металевому череві печі Нельсон бачив вогник. Відкривши дверцята пічки, він виявив цільний розпечений кусень грані розміром із невелике відерце. Час від часу від нього відскакували іскорки. Якщо за всі ці дні, коли квартира пустувала, він не погас і не розсипався, значить, це і є камінь-дерево, здогадався Нельсон. Сава не брехав – воно справді горить і не гасне. Тепер і розмови про видобуток чорнухи вже не здавалися такими безглуздими.
Води у домі Сави знайшлося небагато, але вистачило, щоб ошпарити горобця. Поки мініатюрна тушка варилася в каструлі на поверхні пічки, Нельсон трохи збадьорився, вдихаючи бульйонну пару. Він мимохіть роздивлявся креслення на стінах.
Кривуваті лінії виказували нетверду руку літнього чоловіка, але загалом відчувалося, що Сава був упевнений у тому, що зображав. Він, без сумніву, виклав тут те, що вважав важливим і необхідним. Воно визріло на уламках знань і переказів старших коритян, яких пам’ятав Сава. Нельсон не брав би це все до голови, якби не нинішня продовольча скрута і постійна загроза голодухи.
Кілька малюнків демонстрували операції з трубою, яка, судячи з усього, прокладена уздовж дороги на незначній глибині. Нельсон упізнав цю вулицю, що вела із Соцбуду в район Депо, бо Саві вдалося більш-менш точно зобразити зруйнований теплопункт. На малюнку була присутня і людська фігурка. Навіщо Сава «поставив» її над трубою, Нельсон збагнути не міг. Важливіше було те, що старий пропонував викопати два десятки метрів труби, а потім роз’єднати всі її секції, щоб якось по-новому все те використати. І це був лише перший етап робіт, після якого Сава планував ще багато всього. У Нельсона панічно тьохнуло серце і провалилося кудись униз, як уламок цементу в шахту. Шлях до заповітної чорнухи здавався занадто тернистим.
* * *
Надворі вечоріло, у повітрі витанцьовувала, осідаючи, пилюга. Спорожніле селище ніби відхекувалося після бурі. Нельсон поглянув крізь шиби на куряву. На землі повсюдно щось кволо тріпотіло. Він ухопив скручений рулоном мішок, що був у Сави за подушку, і вибіг надвір. Безлюдна вулиця кишіла збитими горобцями, воронами й голубами. Видно, цілу зграю згріб в обійми і закрутив сміттєвий ураган. Тепер вони лежали – знесилені, зім’яті кім’яхи пір’я. Часу було обмаль: якісь півгодини – і вони обтрусяться від пороху й почнуть здійматися в повітря.
Нельсон збирав теплі тільця і закидав у мішок. Він почувався, як злодій-невдаха, котрому нарешті пощастило. Насилу затяг зібране в квартиру Сави. Зірвав тюлеву штору і простелив на землі. Висипав птахів на неї і хутко зв’язав краї, щоб пташки не втекли. Вони кволо цвірінькали, придушені своєю колективною вагою. Нельсон постояв над ними, відсапуючись. Жалю до пернатих він не відчував, лише якусь ніяковість. Треба було йти – набирати ще один мішок.
* * *
На другий день вони з Гектором облаштували коптильню. Вибрали сусіднє з Савиним помешкання – покинуте й забите всіляким рам’ям. Тут зберігся гак для люстри і шурупи в стінах. Під стелею натягнули ціле мереживо з дротів і шворок. На ньому підвісили густе «намисто» з пташок.
Гектор кашляв, розпалюючи дрова посеред кімнати. Він чиркав старою запальничкою, що не давала вже нічого, окрім іскор. Ганчір’я все ще ледве тліло. Нельсон тим часом затикав щілини у вікнах ватою, вирваною з матраца, щоб дим не виходив якомога довше.
– Оце заживем! – потирав руки Гектор.
– Згорни губу! Це не тільки нам, – кинув Нельсон.
Гектор озирнувся на нього, наївно посміхаючись.
Він думав, що Нельсон планує поділитися з Боженою, і був неправий. У голові його брата Савин план видобутку чорнухи обростав практичними подробицями. Копчене птаство було всього лиш епізодом того трудового подвигу, котрий має прославити Корито, збороти злигодні й покінчити з нуждою.
Нарешті під руками Гектора спалахнула газета, просякнута жиром, і враз зайнялося паліччя, нагромаджене посеред кімнати. Від їдкого диму Гектор пустив сльозу.
* * *
Нельсон прошкував до свого підвалу на Гаражах, щоб змити з себе запах коптильні. Сонце вряди-годи моргало, проміння обпікало чорні скам’янілі палі дерев, що частоколом стриміли вздовж вулиці, їжачились у лісосмугах довкола Корита. Він любив це жовто-чорне літо – за те, що воно завжди так несподівано вислизало з рук. Нельсон не знав, коли точно народився, але був переконаний, що то була тепла пора – років двадцять тому.
Він уже побачив рідний шпиль водонапірної вежі. Звернувши за першим рядом гаражів, здійняв куряву, що лежала товстим шаром на землі, і незлостиво вилаявся. Назустріч йому з купи піску піднявся Гена. Замість привітання він, як завше, прицмокнув губами, порухавши гострим кадиком. Плечі Гени, здавалося, ось-ось продірявлять вицвілу майку із зображенням черепа на грудях.
– Гуляєш, нудзип… – промимрив Гена.
– Здоров, ойлух. Ніколи балду ганять. Шо хотів? – по-діловому почав Нельсон.
Гена у відповідь схопив Нельсона за брезентову накидку обома руками.
– До Майї не сунься, пойняв?! Вона моя! – зашкварчав Гена від хвилювання.
– Та нашо вона мені! Сама, дялбадзип, з приколами!
Нельсон був і старший, і вищий за нього, тому без великих зусиль відчепив його худі руки від свого пончо. Гена ніяково порухав кадиком і почервонів від натуги. Він лишився стояти посеред вулиці – розгублений підліток, котрий ще не все довів самому собі і хотів поставити сяку-таку крапку в розмові.
– Я все сказав, ханакус! – крикнув Гена у спину Нельсону. Він заніс було ногу, щоб піддати зім’яту банку з-під фарби, але підошва кросівки й без того багато пережила на своєму віку. – Сцикло… – додав Гена ледве чутно, але з переможною інтонацією.
* * *
Божена блискавично прикінчила копченого голуба. Витерла пальці, дещо соромлячись свого тваринного голоду. Жадібно запила водою з пластикової колби.
– Чого так довго не приходив?! – визвірилась на Нельсона.
Йому подобалось, коли вона сердиться. Йому все в ній подобалось. Хіба що за винятком амортизатора.
– Роботу робив, ілуха, – відмахнувся Нельсон.
– Яку роботу?! – накручувала себе Божена.
– Готуємся чорнуху добувать, – наважився зізнатись Нельсон. – У старого Сави план був… Ніхто ще не зна, тобі от першій кажу.
Божена нахилила голову набік, саркастично скрививши губи.
– Шо ти париш мені, рабой! Шо за чорнуха?! Просто я тобі уже не така…
– Не яка? – стрепенувся він.
– Не така, як була, – опустила вона погляд.
– Ой, не придумовуй! – підвищив голос Нельсон.
У відповідь Божена мовчки почала скидати з себе одяг. Нельсону геть не подобався її істеричний стан. Водночас, він відчув у собі готовність прийняти її прямолінійний любовний виклик. Але в цю мить знадвору пролунало кілька ударів об колесо вагона. Божена, не вдягаючись, скочила на саморобну драбину, відсунула раму вагонного вікна у себе над головою, вилізла на «дах». Внизу стовбичили Захур і Пабло – обоє зі своїми бляшаними носами, хлопи-нерозлийвода (про те, що вони і сплять в одному ліжку, знали всі).
– Чого, йуханакус, приперлись? – вишкірилася гола Божена.
– Ми тут… Тузиху привели, – зам’явся Захур.
– Хоче стара побачить твою обновку, – докинув Пабло, примруживши одне око.
З-під коліс перекинутого набік вагона вигулькнула Тузиха, немолода жінка, запнута хусткою. Вона глянула на Боженин протез.
– Ич яке! – видихнула Тузиха заздрісно. – А мені шо, гад, поставив!
Тузиха показала свій протез ноги, змайстрований із ніжки розкладачки – скривлена алюмінієва труба з пластмасовою заглушкою на кінці. Божена не знала, як реагувати.
– Так тобі ж давно той «прогрес» втулили, а тепера от яка технологія! – заперечив Захур Тузисі.
Поруч із роздратованою Боженою на даху з’явився Нельсон. Він накинув їй на плечі клейончасту сорочку.
– Ану пішли відсіль! – процідив він.
– Та не шипи. Ми шкандибали оно звідки, шоб поглядіть, – виправдовувалась Тузиха.
– У Коритному всі тільки про пружинку твою й говорять, – повідомив Пабло.
– Шо то ви гаду дали? Яку-таку «кладь» за той модний прибамбас? – не вгавала Тузиха.
– Не твоє діло, ханаврук, – відказав Нельсон.
А тим часом у нього зародилась надія, що тепер Божена вже не сприйматиме свою втрату так трагічно. Серед коритян, «відремонтованих» доктором Фрезе, справді ніхто не мав кінцівок, зрощених з амортизатором. Якщо вже на Боженин «прогрес» ішли дивитися аж із віддалених трущоб, то ця метаморфоза чогось та була варта. Скоро жіноча частина спільноти запалає заздрістю до Божени, думав Нельсон. Неважко було уявити, як казитиметься Дана, що віддавна веде уявну конкуренцію з Боженою, дарма що та не помічає цього змагання. Єдине, чого Нельсон не розумів – навіщо все це самому Фрезе і звідкіля така щедрість на операційні матеріали? Адже доктору за роботу вони так нічого й не заплатили.
Серед ночі Нельсон прокинувся поруч із Боженою. Спала вона неспокійно, вчепившись одною рукою в зім’яту ватяну подушку, а іншу поклавши йому на груди. Над ними, у квадраті вікна, плавали зорі. Щось тягуче й невимовне пульсувало в серці Нельсона. Вмить сирітську відлученість від світу змінило чуття якогось абсолютного зв’язку всього з усім. І його участь у роботі космічних тіл уявилася такою ж незаперечною, як і здатність пересувати земні предмети. Нельсон подумав про невипадковість свого існування, і прямим доказом цієї невипадковості йому здалося те, що він зараз є саме тут, де йому і слід бути.
– Толково живу, ілуха, – сказав собі Нельсон.
– Ти хто? – прошепотіла Божена крізь сон.
* * *
Буря вкрила ангар шаром непотребу, грайливий вітерець смикав його дах за «чуприну» з шиферу. Нельсон переступив поріг ангару якось сторожко і невпевнено. Так первісні люди остерігалися незнайомих печер і їхніх мешканців. Нерозважливий Гектор із пониженим інстинктом самозбереження був авангардом цієї експедиції. Він уже встиг дослідити, що в одному кутку лежали штабелями шини і металеві диски для коліс. В іншому – валялися поїдені корозією каністри. Ключі для гайок різного розміру зберігалися в ящиках. Переважно ж тут громадився різноманітний інвентар і брухт невідомого призначення. Долівка була всіяна покрученими цвяхами, шайбами й болтами.
Під ногами у Гектора хруснуло скло. Така кількість недослідженої матерії викликала у Нельсона відчуття, близьке до натхнення, але давній страх усе псував. Із рами високого склепіння ангару зірвався кажан і пролопотів у Нельсона над головою – аж він перелякано присів.
– Торванабой! Нічого не бери, поки я не скажу, – крикнув братові, що допитливо роздивлявся вміст цієї гігантської споруди.
– Туто шняга якась, – відгукнувся Гектор.
Перед ним була брила висотою метрів зо три, накрита брезентом. Гектор потягнув за край матерії, пропахлої мастилами. Нельсон підійшов поближче. Крізь пил і сутінь на нього глянуло блідо-сіре «око» машини, і спогад обпік його, як кислота. Вони з Капроном лазили тут іще малими. Щойно побачивши цей старий бульдозер, Капрон забігав навколо нього, вдерся в кабіну й почав навмання смикати важелі. Ледь помітно машина зрушила з місця, з’їжджаючи з ремонтного помосту. Нельсон з переляку закричав. Бульдозер посунувся під власною вагою дещо швидше. Аж тоді Капрон вискочив із кабіни, але приземлився ногами на гусінь, що оберталась і вищала. Він завалився на землю, як підкошений, а звестися не зміг – його рука втрапила між гусеничною стрічкою й опорним катком.
Нельсон накрив машину брезентом. Він волів би загнати моторош цих спогадів кудись углиб, у свій внутрішній схрон для безрадісного досвіду.
– Лопати шукай і валим. Воняє тут! – гарикнув на Гектора.
* * *
Нельсон визирнув із вікна Савиної кімнати. Небесна ртуть відкочувалася за обрій, лишаючи по собі сиве перисте клоччя. Останні краплі зливи бились об землю. Ґрунт спрагло всотував воду.
– Вставай, холопут, – штовхнув він Гектора, що сонно сопів у гамаку.
Гектор перевернувся на бік, почухав голову, торкнув свій металевий «ірокез», наче вмикач живлення. В останні дні він жив у Савиній квартирі, сторожуючи коптильню, облаштовану в сусідньому помешканні, а у свою спальню-коробку навіть не потикався.
Нельсон присів коло пічки, в якій жевріло камінь-дерево. Літо видалося похмурим, а тут, у кімнаті, було навіть занадто парко. Укотре оглядаючи Савині мальовидла, він зупинився поглядом на людській фігурці, і в нього зародився новий здогад.
– Тачку бегем? – спитав Гектор, позіхаючи.
– Йуханун. Тіки лопати і лом, – відказав Нельсон, не відриваючи очей від розписаної стіни.
* * *
Неподалік бовваніла щербата стіна теплопункту – цинковий дах зірвало вітром, у щілинах між цеглою темніла цвіль.
– Тут! – скомандував Нельсон і увігнав лом у землю. Вони спинилися обіч дороги на Депо, приблизно в тій точці, яку Сава на малюнку позначив фігуркою людини.
Лопати врізались у багно легко, зрідка скрегочучи об камінці щебеню. Вимазаний по коліна Гектор із дитячим завзяттям вергав цю чорну багнюку. Невдовзі він першим дістався сухого жовтого піску. Із кількох вікон на краю Соцбуду на них позирали допитливі очі коритян. Загалом же селище було наче мертве. Усі назбирали дощу в свої ємності і тепер займалися хатніми процедурами, ховаючись у ці малі турботи від великих.
Нельсон увійшов у ритм примітивної праці і враз позбувся всіх думок. Біль у тілі примирив його з руїною довкілля. Відчуття задоволення досягалося методом безкінечних повторів. Одні й ті самі рухи відповідали поведінці самої Землі, котрій для розвитку потрібно лише обертатися. Нельсона вивів із рівноваги крик Вені.
– Ей!.. У нас на Гаражах буза! Тебе просять розрулить… – Веня відсапувався після бігу, упершись руками в коліна.
– Я тут діло робить зібрався, – заговорив Нельсон гонорово, але, глянувши в перелякані очі Вені, відклав лопату. – Шо, Капрон?
* * *
Навколо гаража Дани стовбичило з десяток місцевих роззяв у різнобарвному лахмітті. Двоє з них тримали напоготові кількаметровий обрізок сітки-рабиці, але через свою нерішучість виглядали найжалюгідніше з усіх присутніх. Уламки шиферу і бите скло недвозначно натякали на те, що відбувається всередині.
– Ханадзип! – долинув надтріснутий голос Капрона крізь глухі удари, тріск дерева й металічний скрегіт.
– От. З самого ранку таке, – прокоментував Веня.
Нельсон заскочив у гараж і миттєво зорієнтувався. З усього було видно, що Дана, тікаючи від побоїв, пірнула в ремонтну яму, але Капрон провалив дерев’яний настил над ямою і дістав свою жінку там. Він притис її в кутку і тримав клешнею за горло. З носа в Дани цебеніла кров, щелепа починала набрякати від отриманого удару. Навколо валялися розкидані речі, перевернутий стіл розчавив банку з водою.
– Ану харе витворять, апулаз упоротий! – крикнув Нельсон.
Капрон навів на нього своє око, налите кривавими іскрами.
– Вона не вірить! Не вірить, шо я на міні підірвався… – бубонів Капрон.
– Та вірить вона! По морді ж видно! – заперечив Нельсон лукаво. Дана зробила вимучений, ледь помітний кивок головою.
– То хай скаже! – зажадав Капрон.
– Так ти ж не даєш їй сказать, тапок-таб’є! Пусти горло, ханакус, – і скаже! – наполіг Нельсон.
– Шо я бабу слухать буду?! – відрубав Капрон, ще більше стиснувши лещата клешні. Жила-трос на його металевому передпліччі напнулась.
– То я скажу. Я ж бачив! – схитрив Нельсон.
Капрон глибоко вдихнув і видихнув, потім обернувся до Нельсона:
– Скажи, яка міна була!
Кілька сусідів наважилися зайти в гараж, і тепер Нельсон міг апелювати до цілої аудиторії, що було вкрай важливо для лютого Капрона з його раптовим прагненням пошани.
– Якби не Капрон, то когось би точно, рехан, розірвало. Він дорогу розміновував – того і без руки оставсь!
– Скажи іще, як рвонуло! – кип’ятився Капрон.
– Ага… – затнувся Нельсон.
– Шо «ага»?! Скажи: горіло ж усе чорним і оранжевим! – закричав Капрон.
– Чорним і оранжевим. Горіло день і ніч, – додав Нельсон, закотивши очі вгору.
– І око мені вийняло осколком! Шоб знали, дялб! – тріумфально підсумував Капрон.
Він відпустив Дану – так, наче щось липке струсив з руки, і Нельсон попід пахви витяг її з ремонтної ями. Дана застогнала й осіла на долівку, синяки на ногах наливалися кольором. Капрон виліз сам, гордо випростався, похитуючись. І тоді ззаду на нього накинувся Веня з двома іншими лахмітниками. Капрона повалили долілиць, притиснувши зверху рабицею.
– Вихолонь, чорт кособокий! – топтався по Капроновій спині Веня.
Той уривчасто дихав, не виказуючи жодного опору, а потім кілька разів сьорбнув носом і заплакав. Нельсону відлягло: Капрон випустив пару, отже, далі буде легше.
– Бідний, – підповзла до лежачого Дана. – Ану пустіть його!
– Та подивися на себе, як олаб’є тобі розорав! Якби не ми… – Веня наступив черевиком на Капронів карк.
– Пусти його! Одвали, покусаю! – заголосила Дана, ще не втерши кров на своєму лиці. Нельсон уже не міг це бачити, хоча було йому й не вперше. Він здогадувався, що на вмінні жінки в усьому виправдовувати свого чоловіка може триматися їхнє співжиття, але таке блискавичне перетворення з жертви на захисницю свого кривдника вдавалося тільки Дані. Нельсон вийшов з гаража з важкою головою.
– Шо там? – запитав хтось надворі.
– Ханадзип, – абстрактно промимрив Нельсон.
Капрон був не єдиним, хто від нудьги життя при Кориті вигадував собі фальшиву біографію з героїчними колізіями. Відгомін давніх подій, про які ніхто допевна нічого не знав, спокушав багатьох. Війни, про яку так часто згадували, жоден не бачив, але це не заважало багатьом коритянам час від часу тішити себе «спогадами» про неї. Капрон же через свою впертість так увірував у власну байку, що кидався її захищати навіть від жінки, яка знала його, як облупленого.
* * *
Вечоріло. Гектор розвалився на купі виритої землі й дрімав. Нельсона завжди дратувала ця його здатність засинати в різних непридатних для того місцях.
– Шо розлігся! – крикнув Нельсон.
– Ти ж сказав до тгуби копать.
– Ну.
– Так я вже, – розплющив одне око Гектор.
Нельсон поглянув на плоди братової праці і вперше за день усміхнувся. Труба чорніла на дні короткої траншеї, яку вирив брат. Вона залягала в бетонному лотку тепломагістралі на півтораметровій глибині. Нельсон зістрибнув униз, зірвав ногою струхлявілу пінополіуретанову ізоляцію, оголивши сталь.
