Текст книги "Помирана"
Автор книги: Тарас Антипович
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)
Нельсон знав, що Божена теж не спить – лише крутиться в гамаку, не знаходячи зручної пози. Думки Нельсона вирували німим потоком, не прив’язані до вбогих слів. Якісь неоформлені й суперечливі почування переповнювали нутро. Усе здавалося можливим і неможливим. За поривами щастя тінню скрадалися страхи.
Божена з гуркотом спустила протез на підлогу, підійшла до вікна. Надворі вже засіріло. Паморозь укривала землю, облягала кам’яні дерева, перлами висла на порваних електричних дротах.
– Броде хтось.
– Де? – схопився Нельсон з долівки.
– Мара якась.
Від трансформатора відлипла перехняблена постать. Похитуючись, підійшла ближче до їхнього будинку.
– Це ж Дана, – узявся відкривати вікно Нельсон.
Дана стояла як неприкаяна. Вона подивилася на нього, обома руками тримаючись за груди. Спочатку здалося, що її душить сміх чи гикавка. Її гострі дрібні риси були зім’яті гримасою. На лобі надулася вена.
– Чо’ привалила? – поцікавився Нельсон, спершись на підвіконня.
– Капа… мене розбив, – простогнала Дана. Вона відняла брунатний рушник від грудей, розвела на два боки плащ. З-під тріснутого дисплею, тепер схожого на павутину, проступала кров.
– За шо? – ахнула Божена.
– За те, шо ти змогла, а я не можу.
* * *
Весь куток іще спав мертвим сном. На іржавих покрівлях танув іній. У сильці на даху гаража билась мініатюрна пташка, відчайдушно клюючи залізо. Двері в Капрона були відчинені, так ніби він чекав когось.
– Капа, ти тут? – увійшов Нельсон у темну коробку.
– Туто, – буркнув Капрон, сидячи на бетоні спиною до входу.
– Там у тебе птичка піймалась. Чуєш – шарудить.
– Ти приперся, шоб це мені сказать?
– Нє. Я через Дану.
– Ну?
– Слухай, шо ти твориш?! Я тебе не пойму! – почав Нельсон.
– Шо я творю? – обернувся Капрон. – Я коли міну витягав, то ти не питав, шо я творю! Ніхто не питав. А я для вас…
– Та не було ніякої міни! Ти ж в ангарі руку всунув під гусеницю!
– Не кажи мені таке! Язик вирву, – звівся Капрон на ноги, але зразу ж і сів. Він важко ковтнув слину. – Води нема в тебе?
Нельсон подумав, що від голоду й спраги у Капрона в мізках сталося щось непоправне.
– Знаєш, я тобі секрет скажу. Якшо жінку толково любиш, то не хочеться її бить, – мовив Нельсон дидактично.
– Хе-ех, шо мені та любов! – заскреготав Капрон. – Думаєш, мені інтересно воно, це саме? Не хочу я. Мо’, я смисла шукаю – чого ми такі, чого ми так живем і шо ми робим одне з одним?
– Ти, Капа, менше думай. Воно в тебе криво виходе, – наваживсь дати пораду Нельсон.
– Давай луччє бабами міняться. Ти мені повну, а я тобі пусту, – знайшовся Капрон.
– Харе гнать, торванабой! – схопивши Капрона за барки, Нельсон вглядівся в чорноту його ока. Десь там, на споді, розгорався пломінь божевілля.
* * *
Дощ рівно шумів, тихий, важкий і холодний. Нельсон відчував його на плечах, як ношу. В калюжі плавала голова гумової ляльки з рудими кучерями і яскраво-червоним ротом. Нельсон озирнувся навколо – чи ніхто не бачить. Але коритяни поховалися в своїх закамарках, заклопотані збором вологи. Він підібрав голову іграшки і, тримаючи за волосся, витряс воду. Раніше нізащо не звернув би уваги на такий неїстівний предмет.
Корито темніло в пелені потоків. Із руїн сортувальної станції змивало розбухлий тиньк. Кротодил замовк, і Нельсон знав, що це – назавжди. Черевики промокли, що цілком влаштовувало. Гнітюча необхідність бути сильнішим, ніж інші, тимчасово відступила. Дощ ніби спиняв час, нівелюючи потребу в будь-якій активності. Він був останнім даром, за який не треба було боротись. Він заповнив пробіли між живим і неживим. Нельсону навіть здалося, що це навколишнє замирення прийшло надовго.
Під’їзд зустрів його жіночим вереском. Майнула підозра, що це з Даною сталася істерика. Але, забігши всередину, Нельсон виявив, що там розлючена Божена скубе Майю: порвані бретельки комбінезона вже метлялися в різні боки, з нагрудної кишені щось посипалося на сходи. Майя, особливо не покладаючись на свої кволі руки, силкувалася ввігнати в суперницю зуби, поки та витирала нею стіну.
– От! – крикнула Божена остовпілому Нельсону й отримала укус у передпліччя. Вона відскочила і вдарила Майю протезом з дальньої дистанції. Майя зачепилась об стулку дверей, вивернула її і брьохнулась у мокре місиво перед під’їздом. Божена ринулась, як футболіст – на добивання, але Нельсон згріб її в обійми.
– От! До тебе вона прийшла! Мале, дурне, а вже шмара! – сичала Божена.
– Ти дитину виплюнеш, як будеш так гарцювать, – урезонив її Нельсон.
На бетоні він завважив яскравий сріблястий пакет, підчепив його пальцями.
– Це шо за йухан? – спитала Божена, переводячи дух.
– Котячі горішки. Будеш?
– Буду, – сказала Божена. – А шо приніс?
– Та от, цяцьку найшов, туловище з дерева виріжу, – показав Нельсон голову ляльки.
* * *
Між будівлями сновигав Пабло. Його сухорлява мурашина постать то зникала під покрівлями трущоб, то кулею вилітала з них, петляючи поміж мертвих кварталів Депо.
– Захур! – кричав Пабло у загачені сміттям сараї, підвали, горища.
– Захур! – волав він у проломи асфальту і тріщини стін.
– Захур-хур-хур! – механічно відлунювало у висохлих колодязях.
Цей підлий уламок селища мовчав, прикрившись зморшкуватими повіками дахів. З халабуди під толем вийшов Базука.
– Ти не бачив його тут? – підбіг Пабло.
– Голубця твого? Нє, – позіхнув Базука.
– А Кабигроб де живе?
– А шо, і Кабигроб – голубець? Хо-хо…
– Та ніколи шутки шуткувать! – нетямився Пабло.
Базука показав на сусідню перекошену стайню з дерев’яними ворітьми. Вона була надто вбога навіть для коритян – ці ребра кілків, що повилазили зі стін поміж кім’яхами глини, ці зламані рами вікон, цей шифер на даху, як скресла крига, безладно нашарована під тиском течій.
Всередині було майже порожньо. У побуті Кабигроб обходився мінімальною кількістю речей. Можна було подумати, що тут жила людина з твердими принципами. Пабло поворушив ногою товсту облізлу ковдру, скинуту з дивана. Її вата просякла свіжою кров’ю.
* * *
З-під Корита несло тухлим силосом. Нельсон постояв у теплих випарах, поки голова не пішла обертом. Передчуття були надзвичайно приємні: чорнуха незабаром битиме ключем. Він навіть підстрибнув від надлишку енергії, прошкуючи додому через пустир. Але назустріч ішов Пабло. І одного погляду вистачало, щоб зрозуміти, наскільки він розчавлений.
– Захур вночі пропав, – вимовив Пабло, мало не плачучи.
– Де він міг діться?
– Кабигроба різать пішов. Мені не сказав, я спав тоді. Просто знаю, шо пішов…
Нельсон кілька секунд перетравлював новину.
– Ти кажеш – пішов…
– Ну, поїхав, на колясці ж, таманабой!
– …різать Кабигроба…
– І не вернувся. Ніде нема, – нетерпляче стискав кулаки Пабло.
– А Кабигроб шо? – повів безволосою бровою Нельсон.
– І Кабигроба нема. Тіки кров у нього в хаті.
Погляд Нельсона упав на дивний свіжий горбок у землі неподалік. Він ріс і бентежив не менше, ніж зникнення Захура.
– Болото намокло. Шукай сліди од коліс, – порадив Нельсон.
– Людей тре’, – майже молив Пабло.
– Та, мо’, він ше вернеться. Дня ж не пройшло. Зарізав і спать сів, – відвернувся Нельсон.
Із купки землі показалася лапа з пазурами, потім виткнулось темне рильце з чутливими рожевими ніздрями. Нельсон навшпиньках підкрався поближче до цієї прояви.
– От-ад-зииип. Малі вилупились од жари!
* * *
Навколо Корита вирувала вакханалія. Варто було дитинчаті кротодила досягнути земної поверхні, як його тут же висмикували людські руки. Сліпі кротодильчики – з ріденькою шерстю, розміром з кошенят – гойдалися й пищали, підняті за хвости.
– Ага, викурили ми їх! Піджарили їм зади, ханакус! Так і поперли з того пекла, – пишався собою Нельсон.
– Куропусі. Нямуть-нямуть, – задоволено вуркотів доктор Фрезе. Він безцеремонно насаджував новонароджених хижаків на шампур, прохромлюючи ніжні черевця. Поруч Веня з Базукою товкли свою здобич об камінь – щоб не смикалась. Почорніла з горя Дана, важко дихаючи, складала кротодильчиків у мішок.
– Захура не бачили?.. А Кабигроб де, хто зна? – чіплявся Пабло до коритян. Побиття кротодилячих немовлят вганяло його в іще більший розпач.
Навколишній бенкет крові розбудив у душі сердобольного Хамси первісний жах. Він бігав поміж односельцями, силкуючись рятувати від розправи кротодилове потомство. Звідусіль ловив стусани, а нарвавшись на Скирту, що гамселила підземну живність залізним прутом, ледь не розділив долю невинно убієнних тваринок. Він врешті схопив із землі одне пискляве дитинча й, запхавши його за пазуху, віддалився на безпечну відстань, сповнений скорботи і безсилої гуманності.
Ближче до ночі розпалили вогнище. На шампурах, піках і штирях різноманітних калібрів зашкварчали хвостаті тушки. Доктор Фрезе з нагоди свята приніс зі свого схрону мензурку жовтого спирту з підозрілим осадом на дні. Навіть розбавлений водою, він обпікав горлянки коритян, що геть відвикли від такої радості і миттєво хмеліли.
– Батя мій любив казать: «При Кориті будем ситі». Так і єсть! – палко заговорила Тузиха. – Того за Корито й борьба була. Якось понаїхали Оті з-за Колючки, шоб вагонами по рейках нас повивозить звідсіля. В намордниках ходили, сопіли. Казали, шо жить тут не можна, а самі тільки й думали, щоб туто самим поселиться. Я ше мала була, а помню. Так наші тоді краном ті вагони повивертали ханакус. А потім і сам кран завалили. Так воно ото й лежить.
– Уміли жить наші люди! – піддакнув хтось, уплітаючи кротодила.
Розімліла Тузиха встала і, відштовхнувши Божену, раптом повісилась на шию Нельсону.
– Розумака наш, голова! Шо б ми без тебе… – заговорила з придихом.
– Ну-ну, – знітився Нельсон. – То Савина мисля була.
– О, за Саву! – видрала Тузиха кухоль із чиєїсь руки.
Вона хильнула, втерлася рукавом і, набравши повітря, грянула:
– Доля на-ша ота-каааа…
– Авто-но-мі-каааа! – підхопили коритяни.
– Горда жизнь і смерть лег-каааа…
– Авто-но-мі-каааа! – нерівно слідували за нею голоси.
Піддавшись колективному пориву, глухий Момот теж загудів. Його важке безсловесне соло попливло над незграбним хором, як дирижабль.
* * *
Нельсон видовбав у дерев’яному брускові борозну для короткої стріли. Прикріпив на його торці ресору від легкової автівки, спробував її на пружність. Заходився кріпити на кінці ресори тятиву з вірьовки, вмоченої в розтоплену смолу.
Божена погріла руки над пічкою, приклала до свого живота. Під стелею на шнурку в’ялились мальки-кротодили з розпанаханими черевцями, розведеними на боки з допомогою шпичок.
– Ну, і шо то таке буде? – обвела вона оком весь робочий гармидер у кімнаті.
– Як чорнуха потече, її захищать тре’. Одстрілюваться будем, – пояснив Нельсон.
– Од кого?
– Од кого хоч. На чорнуху точно охотники найдуться.
Нельсон вклав у борозну дерев’яну стрілу, придивився, як вона лежить. Заходився монтувати спусковий механізм. У двері двічі постукали, а потім Пабло вбіг у кімнату. На ньому були забрьохані штани з церати і завелика куртка, що з’їхала з плеча – Захурова.
– Нема. Не вернувся, – проказав він монотонно, щоб не зірватися на плач.
– Ти людей позбирав?
– Не йдуть!
На пустирі біля Корита, як рибалки на льоду, човпіли Базука, Веня та інші ланці, що пізнали вчорашній ловецький азарт. Вони завмерли над кротовинами в зосередженому мовчанні. Лише зрідка розтирали змерзлі плечі, незлостиво клянучи холодний атмосферний фронт.
– Пішли Захура шукать. Ти район знаєш, – кинув Нельсон Базуці.
– Тсс. Я тут пожду. Мо’, ше шось вилізе, – прошепотів Базука. – А потім коло Корита прочешем з усіх боків.
– Поназбирували тої нечисті, а все вам мало… – докоряв Пабло.
– Сарадіп, я щас дірок у тобі наверчу і спереду, і ззаду! – обрубав його Веня, мацаючи свої штирі, імплантовані в кулак. На його голову, обмотану брудно-зеленою камуфляжною банданою, сіла сиза пір’їна. Голуб промайнув над землею, та не наважився сісти.
* * *
Нельсон вийшов із будки Кабигроба, опустив так і не розряджений самостріл. Зиркнув на розпухлі від порожнечі навколишні сараї, на посипану попелом доріжку перед хатою. Життя у цих місцях видавалося чимсь цілком недоречним.
– В хаті голяк. Обійдем, – махнув Нельсон розгубленому Пабло.
Вони обігнули халупу, зазирнули в нужник без даху – чотири кілочки, обтягнуті квітчастою цератою. Всередині, на краю ями, лежав напівмертвий птах, придушений сильцем. Кліпати ще міг, але голови не зводив – знав, що вже прилетів.
– Чого він птичку не з’їв? – задумався Пабло вголос. Над бляшаним переніссям у нього з’явилася зморшка задуми.
Нельсон наступив на в’язку колючого дроту з налиплими обривками старих газет. Шип пробив стерту підошву, кольнув п’яту, як недобрий здогад – душу. Піщана поземка стелилася під ногами. Огорожа з профнастилу, що колись оточувала обійстя, упала. Лише стовпи подекуди стриміли, наче зуби велета.
– Не пойму я цю житуху. Вийдеш когось шукать – і вже сам себе не находиш, – проказав Нельсон похмуро.
Він не знав, що робити далі. Точніше, запевняв себе, що не знає, в слабодухому намаганні відтягнути прихід поганих новин.
– А як це воно – мужика любить? – брякнув Нельсон знічев’я.
– Важко, – зітхнув Пабло.
* * *
Гена задивися на те, як квапливо одягається Майя, плутаючи холоші комбінезона. Він переможно защепив штани.
– Було круто, дялбакус, – промовив самовдоволено.
– Та не дуже, рабой, – скривилась Майя.
Вона закуталась у шарф, зсутулила плечі й запхала руки в благеньку муфту. У цю мить її коробило від власного тіла – навіть міліметра своєї шкіри не могла бачити.
– Ну, вшивайся вже, – кишнула вона.
– Я тобі на другий раз зерна принесу коричневого. Натягав із ящика, поки Кабигроб не спалив усе. Вариш – і каша-малаша виходе, – пообіцяв Гена, збираючи манатки.
Вона не могла навіть слухати його – так тісно й задушливо стало в її кіоску через присутність цього типа.
– Я таке пробував… Я тепер знаю все… Зо мною ніколи не заскучаєш, чула! – запевнив Гена хвацько.
– Та я вже! – виштовхала його Майя.
Надворі вечоріло. Високо над Коритом сунув гусячий клин – суєтно миготів кінцівками, як розбите військо, що відступає з покинутих позицій.
* * *
Хамса тричі неголосно просвистів і прислухався. Звук загрузав у погребі, що його він давно вже зробив своїм сховищем і домом. Він почав совати по долівці фосфорні іграшкові кубики, присвічуючи ними в цілковитій пітьмі. Земля у нього під ногами була перерита, у стінах також зяяли нори. Хамса ще раз свиснув.
В одному з бокових ходів з’явилося рухливе рильце з масивними передніми зубами. Малий кротодил приніс уламок старого кореня, розколовши його сильними щелепами. Він безшумно сповз по стіні і став тертись об ноги хазяїна.
– Підріс, Рекс. Підріс, молодчинка, – лепетав Хамса, чешучи гладку безоку морду. – А я віршика тобі скажу, хоч?
Рекс приязно посмикав неповоротким хвостом і вклався, скрутившись калачиком. Хамса сприйняв це як готовність слухати і захитався, ніби заколисуючи самого себе:
Де перекис населення гряде,
Дренажної святині преподоба
Приносить страм у перепонку лоба,
Шипшипників хурделиця хурде.
Гальмозок пустить думу на стерню,
І волиця на мапищі заб’ється.
І судному, розхристаному пню
Дівило допотопне оддається.
Хамса ще якусь мить медитативно похитувався, затим підняв кубик і обдав тихим зеленавим світінням голову свого домашнього улюбленця. Кротодил мирно спав, звісивши з пащі темний язик.
* * *
Нельсон випустив стрілу. Продзижчавши двадцять кроків, вона вп’ялася в дошку нижче чорного кола мішені, виведеного вугіллям.
– От, танаб’є, – буркнув Нельсон.
– Ну, то дай я, – попросив Веня самостріл.
«Ффіть» – стріла пролетіла повз дошку й зарилася в землю коло Капронової ноги.
– Сарадіп! Давай тепер я по тобі шарахну! – Капрон підняв над головою дрючок, обмотаний на кінці колючим дротом.
– Харе! Нам од чужих тре’ одбиваться, а ви своїх перебить готові, – стримав їх Нельсон.
– Скоріше б уже! – забухтів Базука.
– Ти навчися зразу воювать! На, з цього попробуй, – показав йому Нельсон самостріл.
– Нє, то дурне. От чим я буду! – Базука метнув загострений залізний прут. «Спис» пробив деревину наскрізь, провисів кілька секунд горизонтально, а тоді дошка розкололася повздовж. Базука зверхньо оглянув присутню рать.
– Рано гордиться, – натягнув тятиву Нельсон. – Вони на вертушках літають, а ми ледь повзаєм. Туто з умом тре’, по-хитрому. Я думаю так: Вони знають, що в нас чорнуха водиться. Того й прилетіли, скинули їдла – дали пойнять, шо міняться хочуть. Тіки ж якшо Вони побачать, шо ми не можем за чорнуху постоять, то заберуть і так, реханакус.
– І шо ти хочеш сказать? – подав стрілу Капрон.
– Тре’ будувать кидало велике. Шоб і вертушку могло збить, ілуха. Камінюку зарядив – і…
Нельсон прицілився з самостріла в уламок мішені, але так і не спустив гачок – несамовитий крик Пабло змусив його озирнутися.
* * *
– Я найшов, найшов! – Пабло хапав повітря, як риба на піску.
Товариство неохоче пленталось за ним захаращеними дворами в районі Депо.
– Шо найшов? – не міг уторопати Базука.
– Не знаю, не знаю, – темнив Пабло, не наважуючись назвати знахідку.
Одяг звисав з нього, як порване шквалом вітрило. Пабло ніс на плечі змотану в кільце довгу мотузку. Проминувши Кабигробову хату, пройшли ще кількасот метрів повз руїни господарських приміщень. Пабло задрав плетену з металу сітку, що відділяла асфальтований тік від дороги.
– Сюди.
За ним прочовгали решта чоловіків. Місцями асфальт на току порепався так, що нога встрягала в тріщини. Пабло перетнув тік і зайшов під невеликий навіс. Відсунув іржавий лист, що прикривав шахту колодязя. Глибини було метрів з шість. На дні щось поблискувало. Нельсон кинув туди камінець, але плюскоту води не почув – лише глухий удар.
– Я подумав, шо тре’ усі ями в землі передивиться. І от… Мабуть, шось таки найшов, – пояснював Пабло, нетерпляче обв’язуючись мотузком.
– Як почуєш, шо нема чим дихать, крикни – витягнем. У шахтах воздуху мало, – порадив Нельсон.
Вага Пабло була вельми скромною, тому стара мотузка лише затріщала, але витримала його. Зверху було чути, як Пабло сопе на дні колодязя, звільняючись від пут.
– Тягніть! – врешті гукнув він.
Об внутрішню стіну шахти заскреготав інвалідний візок. Виявилося, що рама в нього зламана, одне колесо – погнуте, іншого не було взагалі. Нельсон відчепив цей брухт і кинув вірьовку з петлею вниз. Пабло трохи підскочив, аби упіймати мотузку і наступив на шось м’яке. Він нашарив рукою зім’ятий одяг – сорочку й штани. Пробував розгледіти, але було надто темно.
– Ти шо там – завтикав? Вилазь, йухан, – долинув голос Нельсона.
Пабло вдихнув запах сорочки і впізнав його. Тепер погасло і те внутрішнє світло, яке ще носив у собі.
* * *
Щойно почали обшукувати квартал, як стало сутеніти. Лігво Кабигроба могло бути де завгодно – у підвалах і на горищах, у складських руїнах і цехах, у конторських халупах. В околицях його не знайшли, як і тіла сердешного Захура. Нехотя протоптавшись колами, почали розбредатися. Пабло, ані слова не зронивши, поволочив ноги геть від Депо. Вірьовка так і висіла в нього на поясі.
– Терло збирать, чи шо… – мовив Базука.
– Луччє не казать людям. Воно заразне. Один почав убивать – і другий дума, шо вже можна. Люди з інтересу таке творять… – укутався в брезентову накидку Нельсон.
А самого розривало від спогаду про Кальмана – як тепер умістити в собі все, що зроблено? «Шо я роблю, шо я таке роблю…»
У присмерку, над паруючим, як казан, Коритом гойдався рій поліетиленових пакетів. Надуті теплими випарами, вони підлітали вгору, а ледь-ледь охолодившись, знову осідали вниз. Враз їх змело важким ривком вітру. Нельсона осліпила блискавиця, і після її короткого спалаху на селище налягла гроза. Він бачив усе тьмяно, наче крізь мішок, одягнутий на голову. Грім чомусь відлунював автоматними чергами – все ближче, ближче. А потім зовсім поруч упали перші горошини граду, і залишалося тільки накрити руками голову й побігти.
* * *
Базука бачив сон, нібито на Кориті виросло велике дерево з жолудями. Коритяни посідали навпочіпки під розлогою кроною, чекаючи, поки жолуді почнуть падати. Він же з нетерплячки поліз по стовбуру догори. І так легко йому давався цей підйом, і так добре йому було, що він вирішив нарвати жолудів для всіх. Але всівшись на гіллі, раптом побачив, що дерево рясніє не жолудями, а людськими головами – мертвими, зморщеними й почорнілими. Базука почув свій здавлений крик і прокинувся.
– Не пищи, дурних побудиш, – проказав хтось зовсім поруч. Біля ліжка, на табуретці сидів Кабигроб, знехотя граючись кольоровим гумовим браслетом. Його щоку – від вуха аж до бороди – розтинав свіжий шрам. Базука кинувсь до дверей, але згадав, що він у себе вдома, й рештки гідності повернулися до нього. Після першого переляку прийшла злість. Базука вихопив з-під ліжка свій заточений прут.
– Но-но, хотів би я тебе рішить, то прийшов би поночі й порішив би. Як один мене намірявся… – повів Кабигроб, торкнувши борозну шраму.
– Так це ти Захура… – опустив Базука свій «спис».
– А шо робить? Не я – так мене.
– Ну, убив. Так оддай похоронить.
– Е, не вийде. Кості одні осталися, та й ті ше можна примінить.
– Ти шо?.. – вражено вичавив Базука.
– Ой, усі про те думають, тіки бояться попробувать, – кинув Кабигроб.
– Жили ж якось ту зиму, і перед нею… – зауважив Базука.
– Не та тепер зима! Жид Темний розплодився, над головою літа, війну затіває! Ну, кумекай же, алдапакус! – показав стиснутий кулак Кабигроб.
Базука дістав з картонної коробки тараньку – підв’яленого мініатюрного кротодила. Переломив навпіл, почав зривати шкурку з ребер.
– Як же ти воювать будеш, якшо своїх поїси? – апатично жував Базука.
– Їх сила не пропаде, вона в нас перейде! І луччє силу забирать, чим оддавать – не ми, так нас. Вибирай. Ти зо мною?
– Шо ти од мене хочеш? – не зрозумів Базука.
– Приведи другого голубця.
* * *
Нельсон відкрив баночку крему для взуття. Хлюпнув води на коричневу ваксу, що засохла ще півстоліття тому. Трохи поколотив.
– Ото й Сава малювать став, як з ума вижив, – буркнула Божена, вмощуючись у незручному гамаку.
– Давай не начинай. Коли чоловіку творить хочеться, того не спиниш.
– Думай, як тепер жить, а не ти це саме! – завелась Божена.
– Жить будем по порядку, – рішуче вмочив палець у сколочену фарбу Нельсон.
На стіні – поверх Савиних креслень – він кількома мазками означив станину «кидала», опорну раму і вертикальні стійки з кутовими скобами. Потім на поверхні штукатурки з’явилися метальний важіль, противага і ланцюг для регулювання спускового пристрою. Нельсон додав бантик пращі й задивився на свій проект. Його тішив лагідний тон сепії, але в конструкції машини чогось бракувало.
До кімнати без стуку вбіг Пабло. На обличчі у нього застигла вимучена гримаса, яка нічого спільного з добрим гумором не мала.
– Зашиєш? – Пабло скинув роздовбані брудні черевики й підійшов до пічки погріти змерзлі руки.
– От, натоптав, як ханакус! – несхвально зиркнула на гостя Божена.
Нельсон підняв ветхі шкарбани. На них давно вже не було жодного цілого шва, а тепер ще й підошви відстали, як відвислі з подиву щелепи.
– Де це ти їх так? – спитав Нельсон.
На підлогу з черевика крапнула густа чорна рідина впереміш із піском.
– Колодязі облазив – усі, шо знав. Думав, мо’, найду його… Якоря чіпляю і на тросі – вниз. Шось же тре’ робить. У хаті не можу.
– Де ти був останній раз? – спитав Нельсон, не відриваючи погляду від масної рідини на долівці.
– У шахті біля сортувальної станції. Спустився, а там шось чвака, твердого дна нема. Не знаю, нашо воно мені. Жить уже нема сил…
Нельсон несподівано кинувся до Пабло, обійняв його за худі, жилаві плечі і притис до себе.
– Ти ж чорнуху найшов, бро! Чорнуху!
* * *
Момот шалено лупив по трасформатору, щасливий тим, що йому доручили таку гучну і дзвінку роботу, дарма, що він сам не міг уповні оцінити результати своїх зусиль. Зо три десятки коритян із кухлями й відрами попрошкували за Нельсоном до сортувальної станції. Подивувавшись, що людей назбиралося так мало, Момот кинув молоток і пішов услід за ними. Він видихав ледь помітну пару – осінь прийшла. Низьке сонце кліпало йому приязно, а холодок бадьорив, як у юності.
– Колодязь, шо на сортувальній, до Корита найближче стоїть. Того чорнуха туди поперла. Скоро підніметься вище і в усіх ямах буде, – пояснював Нельсон, якого радість робила надміру говірким.
– А Божка твоя чого не пішла? – спитала Тузиха з жіночої солідарності.
– Оддихає животом. Принесу їй, якшо все не вип’єш, – підморгнув Нельсон.
– А ти куштував уже? – поцікавилась Майя.
– Нє, то Пабло найшов, от. У мене й цебра нема, щоб на мотузці спустить. У кого єсть, давайте – пришпандьорим на трос.
– Моє бери. Я на ньому сидю, і видержує, – запропонував Капрон вагомо.
Пабло порівнявся з Нельсоном, щоб провести юрбу найкоротшим шляхом. Промайнули під естакадою, що вела на Корито, перебралился через два вантажні перони, потім уздовж колій до критого павільйону сортувальної станції, де на посипаній цеглою цементованій платформі стояло кілька рудих контейнеровозів без коліс.
Тузиха спохмурніла, побачивши тут залізяччя прес-підборщика, який колись забрав її ногу.
– Ну, де воно вже? – занервувала вона, накульгуючи від зненацька воскреслого фантомного болю.
Пабло вказав на невеличкий колодязь біля вахтерського будиночка, що тулився поруч із павільйоном.
– Тут не глибоко, – зазирнув Нельсон усередину колодязя.
Він зав’язав на розтрісканій корбі трос і почав намотувати. Від скрипу в усіх залящало в вухах. Тим часом Капрон закріпив на дужці відра вільний кінець троса добрячим вузлом.
Сплеск пролунав майже відразу – глибини було кілька метрів. Усі обступили безцінне джерело чорнухи, затамувавши подих. Нельсон підсмикнув відро вище, потім знову опустив – щоб притопити. Десяток обертів ручки – і воно, майже повне, захиталось під корбою. До нього потяглися руки з кухлями, але всіх випередила Дана. Вона втопила лице прямо у відро й зробила кілька жадібних ковтків. Різко обернулась до Капрона, не кліпаючи, не змикаючи вимазаний чорним варивом рот. Її обличчя, завжди трохи синювате, стало геть фіолетовим. Дана простягла руку, ніби шукаючи опори в повітрі, змахнула нею – і впала замертво.
* * *
– Шо вони там казяться? – смикнув Базука печального Пабло, що стояв трохи осторонь від юрби.
– Не та чорнуха попалась, видно, – відповів Пабло без виразу.
– Так і знав, шо з того вийде ханадзип, – закивав Базука.
Коритяни затиснули Нельсона з усіх боків і готові були роздерти.
– Ти бабу мою угробив! – тикав у нього своїм масивним протезом руки Капрон.
– Ти сам її угробив – уже давно! Жила, як мокре горить, – огризався Нельсон.
Тут розлючена Тузиха тицьнула йому кухля з в’язким чорним пійлом.
– Казав, шо його пить можна! Тепер сам пий. Чуєш, яке?! – гарчала вона.
– Мо’, це первак. Потім луччє піде, – виправдовувався Нельсон.
Він підніс чорнуху до вуст, замружився, пригубив. Порівняно з цим пекельним варивом тирсоплита в лужному розчині була плиткою шоколаду.
– Нажухав нас Сава, старий танаб’є, дялбакус, йухопут… – фонтанував прокляттями Нельсон.
У цьому гармидері, споглядаючи крах чужих сподівань, Базука поклав Паблові руку на плече. Той усе ще не квапився виходити з заціпеніння – стояв, обійнявши себе за лікті. На його бляшаному переніссі вранішня цятка паморозі стала краплею і збігла вниз.
– Слухай. Єсть для тебе вісті, – мовив Базука стиха. – Од Захура.
* * *
Нельсон прочумався від холоду, добряче потовчений. Було достобіса дивно, мокро і страшно. Боліли поламані ребра, з носа цебеніла кров. Спочатку подумав, що сидить у калюжі, а навколо – глуха ніч. Але округла бетонна стіна, в яку він упирався шиєю, навела на значно гірші здогади. Нельсон підняв голову.
– Ей, – кигикнув він, спинаючись на ноги.
Вгорі, у круглому просвіті, з’явилося перекошене обличчя Капрона.
– Капа, шо за йуханакус? Витягни мене, – простогнав Нельсон.
– А шо, не сидиться, лободзип? Народ рішив оддать усю чорнуху тобі одному. Жуй, пий, смокчи, лижи і радуйся.
– Спусти трос, тапок-таб’є!
– Я тут для того, шоб ти уже не виліз. Ніколи, – відрізав Капрон.
Нельсон стояв майже по коліно в чорнусі, але ноги продовжували вгрузати в мул на дні колодязя. До верху було якихось чотири метри. Він уперся руками й ногами в протилежні боки шахти і спробував так підніматися, але замащені черевики миттєво сприснули вниз. Нельсон намацав місце стику між бетонними кільцями, вчепився за нього кінчиками пальців, але підтягнутися не спромігся. Від зусиль лише забивало памороки – тут бракувало кисню.
У випарах чорнухи в’язкими ставали навіть думки. Нельсон згадав загибель матері, безглузду смерть брата і цілком реально уявив свою, не менш абсурдну. Йому здалося дивним, що він так запізно відкрив для себе істину: якщо відсутність змін планомірно вбивала коритян, то зміни вели їх на той світ ще коротшим шляхом.
* * *
Божена взяла з підвіконня ляльку. Гумова голівка з розкосими синіми очима була насаджена на дерев’яну фігурку, витесану досить доладно. Нельсон не вирізьбив лише пальчиків, оскільки мав звичку зволікати з найцікавішою фазою роботи. Зачувши кроки в під’їзді, Божена з нетерпінням встала з гамака.
– Ну, шо там? – спитала в радісному передчутті.
– Усьо! – відповів з порога Веня. Він пройшовся по квартирі, нахабно оглядаючи химери креслень на стінах. Визирнув з вікна надвір, де з низьких хмар сіяла мжичка.
– А ти чого приперся? – здивувалася Божена.
Веня штовхнув її плечем, мовчки зірвав в’язку засушених кротодилів у кутку, склав їх собі за пазуху. Божена дістала з маленької тумби ніж, направила на візитера.
– Ну, і шо ти зробиш? – глузливо виставив він свої шпичасті кулаки.
– Так… Нельсон де? – відступила вона, тримаючи лезо напоготові.
– Щитай, шо вже ніде. Чорнуху свою пить остався, – Веня розчинився в пітьмі коридора. Сходами залопотіли його квапливі кроки.
Божена привалилася спиною до стіни. Почула гуркіт власного розбурханого серця. Раптом внизу живота ніби затріпотів метелик – це дитина зробила перший відчутний порух в утробі.
* * *
Гена зазирнув у холодний темний колодязь, де нічого не було видно. Від випарів чорнухи закрутило в носі.
– Ей, ти живий там? – крикнув він своїм зухвалим фальцетом.
– А ти шо тут забув? – долинув голос Нельсона.
– Посторожу тебе, поки Капрон у будці одсипається, – весело відповів Гена.
Він підняв камінець, кинув у шахту. Потім ще один, потім ще. Камінці падали наче в болотяну твань, приглушено булькаючи. Гена не прислухався, робив це машинально, тим часом про щось роздумуючи.
– Чуєш, лободзип, – зважився нарешті він. – Шось тобі розкажу. Однаково ти – не живець…
– Спусти трос, потім поговорим, – зажадав Нельсон.
– Не бикуй, а слухай сюда. Це я Туза здів. Я. Потім руку його підкинув на Корито, шоб вас з толку збить. А ти догадався, шо воно до чого. Тіки ти не розібрав, хто. Ти коли біля сараю крутився отам на полі, я боявся, шо поймеш. У сараї під помостом кості лежали. А тут якраз хтось коробку Гектора підпалив, з усім начинням. А ти пішов туди і покинув шукать. Я поночі кості Кальману під хату одніс і пририв там. Розвів я тебе. Розвів.
