Текст книги "Помирана"
Автор книги: Тарас Антипович
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)
Вранішній туман, як силіконовий герметик, заповнив усі проміжки між будівлями. Іти доводилось повільно, коригуючи маршрут із пам’яттю. Нельсон переступив поріг ангару. Запах мастил нагадав про дитинство з його безглуздими чарами нових відкриттів. Долівка, просякнута соляркою, мала чорно-сіру «камуфляжну» фактуру.
– Бро, ти де? – гукнув Нельсон, луною сполохавши голубів, що вуркотіли під дахом.
Брезент у кутку під дерев’яним стелажем заворушився. Гектор виткнув свою кострубату голову, труснув нею. Нельсон сів коло нього, тримаючись за живіт, – під шарами вбогих одеж синіли гематоми.
– Мамка все сниться. Видать, я винен тяжко, – зітхнув Гектор, тремтячи від холоду.
– Не винен ти нічо’, бро. На, пожуй та підем, – показав Нельсон кілька кубиків цукру.
– Куди нам іти, ялбухан?! – захрумтів Гектор пресованими вуглеводами, забувши навіть поцікавитись, звідки вони. Тепер він нагадував заклопотаного какаду з настовбурченим чубчиком.
– Я без тебе діла не зроблю. Ілуха, небагато осталося. Якби всі навалились общаком, уже б давно чорнуху дудлили.
– Наші люде гобить не хотять. Хотять, шоб готове з неба падало.
– Ага! Спалили те, шо вчора впало! Я вже не знаю, шо вони хотять, таманабой.
– Спалили?.. – зірвався на ноги Гектор.
* * *
Не вельми повороткі коритяни, такі як Момот, Базука і плечиста жіночка Скирта, поживитися продуктовим набором, посланим із неба, не здогадались. Нічну піротехнічну вакханалію вони невинно проспали і тепер розчаровано глипали навколо – чи не впало з високості ще що-небудь калорійне. Нельсон вирішив роздати їм цукор за роботу авансом. Настрій у всіх поліпшився.
Вони стояли під Коритом, нерішуче приміряючись до труби. Згідно з Савиним планом, її треба було викотити на Корито по естакаді, всередину помістити ціле камінь-дерево, припаливши його від грані, що була в Савиній пічці. Потім загерметизувати трубу з цим вогняним запалом усередині й загнати у відходи якомога глибше. Нельсон розтлумачував ці високотехнологічні процеси, переконуючи радше самого себе, – його товариство не переймалося сенсом описуваних грандіозних перетворень і тупило очі в очікуванні нових пайків.
Сили розподілили пропорційно. По центру взявся Гектор, ліворуч від нього – Нельсон і Скирта, а праворуч – Момот і Базука. На перших же метрах підйому Нельсону далися взнаки підступні стусани Вені. Кожне зусилля будило колючки в грудях і в животі, але виказувати слабкість він не мав права. Тонко хрустів під ногами пісок. Тріщали пальці, впираючись у холодний метал.
Нельсон змусив себе думати одну незначущу думку, яка відволікала від болю. Відсутність опадів була їм на руку, і він безупину повторював про себе, що от, принаймні з погодою фартить, а то якби заморосило, стало би слизько, а так можна твердо, по сухій естакаді перти це залізяччя догори.
На спинах виступив піт, лікті тремтіли. Подолавши півдороги без особливих проблем, Скирта раптом втрапила ногою у заглибину на бетоні, куди нанесло піску і крейдяного пилу. Вона спіткнулась, упала на коліно, відпустивши трубу, і Нельсон залишився сам па лівому фланзі. Правий кінець конструкції за інерцією подався вперед. Гектор пересунувся ліворуч, щоб допомогти братові вирівняти рух, і вперся руками у фланець. Стик між секціями почав розходитись. Два болти заскрипіли й вистрелили зірваною різьбою. Ліва половина труби від’єдналась і посунулася схилом униз. Нельсона остаточно зрадило заніміле плече.
– Хай падає, кидай! – крикнув він братові й відкотився набік.
– Я спиню, я спиню! – не здавався Гектор.
Він сів на бетон, щоб підперти трубу спиною, однак її повернуло так, що вона посунула повз нього. Гектор перескочив, щоб опинитись нижче і стримати клятий центнер сталі, але підломив ногу і сам пішов перевертом. За мить він, як кіт, згрупувався і приземлився на черево. Проте різкість в очах навести так і не встиг – кінець труби прокотився по його руці, підскочив і зачепив шестерню, що стирчала в черепі…
Першою до Гектора встигла Скирта. Мовчазна в житті, вона і смерть констатувала без жодного слова – закусивши тонку губу. Зубчатий диск повністю вгруз у голову Нельсонового брата, випустивши назовні рожеве пюре мозку.
V
– Житуха не стоїть на місці. І смерть не стоїть. Убився мій бро. Через мене убився. Якби не ці труби, торванабой. Тіки шо вже тут казать… Мало було нас, коритян, а тепер – так іще менше. Пусто на нашому Кориті, а без бро – просто голяк. Усім його буде не хватать. Та шо там – уже не хвата, ілуха. Знаєте самі, шо з ним можна було і діло совершить, і упороться славно. Ну а хто він був такий по суті – то ніхто не хотів знать. Тіки я, може, та й то слабо ним інтересувався.
Нельсон зробив паузу і зиркнув у жерло висохлого колодязя, куди коритяни скидали тіла. Оглянув присутніх, що ніяково ціпеніли навколо труни, не вміючи проявити солідарність у горі. Нельсон підвищив голос, ніби хотів перекричати їхнє надто гучне мовчання.
– Чоловік не просе, шоб його на світ привели. А його приводять, без замислу і плану. І чоловік сам по собі. Нидіє та шариться по закутках, місця свого шука. І сам не знає суті: добре воно, шо його послали у світі пожить, чи не добре? Він один посеред всього. А ше бува – чоловік іще на ноги не став, рачки лазе та слину пуска, а вже вроді в чомусь винен. Отак і в нього було. Мамка померла, поки трудилася його родить. Назвать успіла Віктором – я старший родивсь, то я знаю. Чув. А в народі нарекли його «Гектор» – за те, шо «гекав» багато. Народ у нас темний, злий і плюгавий, і просто так нікого любить не стане. Ех, я не про те хотів… Ти вертайся до мамки, бро, нема на тобі вини, – торкнувся Нельсон кута домовини. – Ну, може, хтось іще хоче слово сказать.
– Я скажу, – виступив наперед Капрон. – Це так, в порядку правди. Усопший тирив у мене птичку з капканів, шо на Кориті стояли. Не те шоб я сильно жалів…
– Капа, ти правди захотів? Заткнись, бо я тобі олаб’є розкрою! – зірвався Нельсон, вибалушивши налиті кров’ю очі.
– Кажу, шо було. І ти її хавав, не бреши…
Першим ударом Нельсон поцілив Капрону в щелепу, але надто слабко, щоб звалити з ніг. Капрон гойднувся, від другого удару зумів ухилитися і контратакував клешнею спочатку по ребрах, а потім – у голову. Світло довкола Нельсона почало меркнути, дихання збилось. Він спробував було переставити ногу кудись уперед, просто ступити ще один механічний крок на ресурсі спинного мозку, як ступає півень без голови, але земля зненацька стала дибки, гупнувши його в єдине, частково вціліле вухо. І на тому його участь у церемонії була вичерпана.
* * *
Нельсон ішов підземним коридором, що місцями нагадував стічний канал. Коридор зміївся, розгалужувався, тому раз по раз доводилося довільно вибирати повороти. З цегляних стін і склепінь скрапувала вода. Чорний мох їжачився в тріщинах. Під ногами щось чавкотіло. У цій безконечній кишці йому траплялися самотні люди, що брели в протилежному напрямку, не звертаючи на нього жодної уваги. Він силкувався зазирнути їм в обличчя, але їхні риси були в тіні.
– Де тут зефір? – шарпнув Нельсон за балахон одну з таких примар, але та розтанула в бічному рукаві катакомби.
Він був певен, що мусить знайти зефір, хоча навіть не знав, як він виглядає і на що схожий – колір, форма, консистенція…
– Е! Я йду по зефір. Я нормально йду? – звернувся він до ще одного перехожого. Той лише гойднув сірим каптуром, не показавши навіть носа. Його зотліла лахманина лишила по собі прілий дух. Нельсон запідозрив, що став невидимим, і вжахнувся з цього здогаду.
Коридор знову ділився на два рукави. Нельсон увійшов у ліву арку, та через кілька кроків уперся в глухий кут. Він постояв, обмацуючи мур, – сподівався знайти потаємний хід. Цілком імовірним йому здавалося, що зефір надійно заховано, аби перший-ліпший приходько не дістався до такого скарбу. Можливо, тому всі істоти в цьому підземеллі уперто мовчать – вони самі в пошуку.
Ні клямки, ні кнопки, ні важеля в мурі не було. Нельсон хотів було повернутися назад, але вихід із цього апендикса тепер закривала стіна води. Лило шалено, наче десь у стелі прорвало трубу водогону. «Одна халепа од цих труб», – подумав він і кинувся в потік.
– Шо, оклигав, рабой? – схилилася над ним Божена, заправляючи свої неслухняні металеві дреди за вуха.
Нельсон кліпнув кілька разів, наводячи різкість. Він лежав у пилюзі – там же, де його звалив з ніг Капрон. Боліли голова і ребра, трохи нудило і морозило. Витер долонею мокре обличчя, скривився.
– Ти шо, надзюрила на мене? – простогнав Нельсон.
– А де я тут води візьму, шоб на тебе бризкать?! – засміялась Божена. – Розпластався, як цопакус. Думала, здох.
– Луччє б я здох, чим так жить, ілуха!
– Ти з цим не спіши. Я дитину жду, – поклала собі руку на живіт Божена.
– Шо?!
– Родить я буду – шо!
– От дялборп йуханадзип… Од кого?
– Од тебе, олйух!
* * *
Ґуля над скронею виросла здоровецька, під оком запали фіолетові півкруги. Божена прикрила голову Нельсона холодним компресом із намоченого в дощівці ганчір’я. Він тільки кректав у гамаку, жаліючи себе не стільки через побої, до яких будь-який коритянин завжди був готовий, скільки з огляду на нові обставини. Втративши рятівну ниточку мети, Нельсон обм’як і забродив, як упалий з дерева плід. І саме в цей час його жінка обвалила на нього свою сакраментальну вість.
– І давно ти вже?.. – вимовив стиха.
– Та два місяці буде.
– А шо ж раніш не казала?
– Хотіла знать, чи можна тобі довірять, надіяться на шось, – вигнула надріз брови Божена.
– Ну і?..
– І бачу, шо матйух.
Савина химерна графіка на штукатурці – цей виплід архаїчного мислення – тепер вганяла Нельсона в безсилу лють. Здавалося, що життя, ледь ступивши на широкий шлях, збочило й згорнулося клубочком на узбіччі.
– Ти цей… Сходи до доктора Фрезе, – запропонував він знічев’я.
– Нашо? – не зрозуміла Божена.
– Може, хай вибере з тебе все лишнє.
– Шо ти, сарадіп, вякнув?!
Стоячи надворі перед домом, можна було подумати, що в Савиній квартирці розпочався капітальний ремонт із переплануванням. Врешті-решт, лемент і гуркіт ущухли, і з під’їзду кулею вилетіла розлючена Божена. Амортизатор її протеза з кожним кроком брязкав та іскрив.
* * *
Пабло зняв чавун із решітки, покладеної на діжку з дровами, вдихнув пару від киплячого рису. Заносячи в дім, ліктем відхилив двері, збиті з дощок. Столом у хаті служила перекинута на бік побита газова плита з дірами на місці конфорок. Він розмішав ложкою білу липку кашу – готово. Продукти з небесної «гуманітарки» стали для нього найбільшою радістю останніх днів. Щоправда, Захур її не поділяв.
– Скільки тобі сипать? – запитав Пабло.
– Йуханун, – меланхолійно відмахнувся Захур. Він сидів у возику коло невеличкого віконця, споглядаючи сутінки.
– Будеш себе голодом морить? Мені на зло? – образився Пабло.
– Я сказав: не квокчи тут! Кидай мене рехан, найди собі когось!
По цих словах Захур збирався руками розвернути свій іржавий інвалідний возик, але врізався в тумбу з лахміттям і посудом.
– То будеш дивиться, як я їм, – розвернув його до себе Пабло і негайно почав поглинати рис просто з чавуна. Захур із непохитністю камінь-дерева глядів на його трапезу, поки той не відклав ложку.
– Божка дитину носе, – мовив Пабло, аби порушити нав’язливу мовчанку. – Отаке розказують.
– Давно в нас приплоду не було. Тіки нашо воно, коли жить ніяк.
Пабло схопив Захура за шию і почав трясти.
– Не мели мені язиком! Ти встанеш. Я ще тобі, дялбакус, дитину народжу!
– Ти народиш? Фууу, – пирхнув Захур.
– Я! Візьму й народжу! Шоб ти знав, для чого жить.
Паблові забракло слів від почуттів, що переповнили грудну порожнину. Він вмостився у Захура на колінах, до краю навантаживши і без того хирлявий возик. Взяв його руку й одяг на зап’ястя тугий браслет, сплетений із маленьких гумок. Такий самий аксесуар вдягнув і собі – на ньому вгадувалися барви веселки. Не важко було здогадатися, що обидва артефакти художнього промислу відлежали на Кориті не один рік.
– І шо ці резинки значать? – спитав Захур.
Цієї миті вхідні двері рипнули – і в хату ввалився Кабигроб. Він потяг носом і стиснув дебелі кулаки:
– Чую – наварили вже грязі, голубці ви наші!
– Чого приперся, кюдзип малохольний?! – метнувся до нього Пабло, закриваючи собою стіл із гарячим чавуном.
– Не пойняли ви нічо! Темні Жиди пригодовують вас, шоб потім захватить без бою! Розніжитесь, жирні станете. Хто тоді автономіку оборонять буде?! Оддай оте, шо наварив, я розберусь! – зажадав Кабигроб і посунув на Пабло. Той вихопив ножа й приставив зайді до живота.
– Вали відсіль, бо на консерви пустим! – озвався Захур.
Кабигроб підскочив до інваліда й ногою вдарив по візку, перекинувши його. Пабло кинувся на поміч Захурові, не розгадавши ворожого маневру – рис лишився без охорони.
Пропетлявши між трущобами, Кабигроб по-злодійськи укрився в пітьмі й вивернув кашу з чавуна. Він топтав її ногами, підскакуючи, як шаман у танці.
– Ні в кого духу нема проти клятої жиді вистоять. Один я держуся, – констатував, витираючи піт із чола.
* * *
Ґава описала коло над Коритом, знизилась і сіла на купу ламаних меблів. Вона скікнула на кут фанерної плити, вчепилась у неї тонкими кривими ногами, оцінююче покивала голівкою і клюнула зеленаве скельце, встромлене в надірваний лист рудого шпону. У цю ж мить її накрила сталева дужка з капроновою сіточкою. Придушена ґава витягла одне крило і тріпнула ним, хоча цей рух більше скидався на жест капітуляції, ніж на спробу злетіти.
Нельсон виліз зі сховку, насолодившись своєю двогодинною монашою витримкою. Упіймана птаха тріпотіла, супроводжуючи марні зусилля неприємним здушеним криком. Її надламане довге пір’я стирчало крізь сітку. Нельсон скрутив їй голову і зачекав, поки припиняться конвульсії. Зненацька до нього долинув якийсь підземний рик, ніби нагадуючи, хто на Кориті справжній хазяїн. Настрій у Нельсона скис від усвідомлення того, що поки він собі полює, хтось, можливо, полює на нього самого.
Нельсон навіть дихати перестав, прислухаючись до своїх думок.' Несподівано для себе він дістав ножа з потрісканою плексигласовою рукояттю, одним махом відтяв ґаві голову і схопив пташину шию губами. Кров струменіла в рот іще тепла, він жадібно пив її, липку, як сироп.
* * *
У діжці догорали головешки, відкидаючи світлий круг на стелю гаража. Дана сіла коло Капрона на лаву й узяла його за руку.
– Порозтягали все те, шо впало, – хто шо успів. І в ничку їдять тепер! У кого – крупа, а в кого – й сахар. А ми просрали все, – скреготіла металевими зубами Дана.
Вона зазирнула в обличчя Капрона, але вираз його понівеченої мармизи залишався нейтральним. Тоді вона ніжно стисла його пальці, ніби хотіла цим потиском сказати більше, ніж словами.
– Ну, шо сидиш? – зайорзала Дана.
– Я красти не піду. Западло, – відрізав він.
– Та воно й так крадене! Який же ти тормозяка… Та мені б твою силу – і з кишок би повидирала в них усе, шо можна.
– Люди – гади, а й гадам їсти тре’, – почухав бороду Капрон своєю клешнею.
Хронічно екзальтована Дана не могла стерпіти його пасивності.
– Холакус! Аби я знала, шо з такою тряпкою живу, – картинно здійняла руки.
– Завалися, йухан. Он Божена Нельсону спиногриза буде родить. А ти – підстилка негодяща, одне гімно в собі носиш.
Від такого дошкульного закиду Дані відняло мову. Вона враз зіщулилась і заквилила.
– Киснуть до себе йди. Бо вріжу. Ну! – розпорядився Капрон.
* * *
Нельсон загорнув у мішковину маленький теплий пакунок, сховав за пазуху. Визирнув у вікно – низькі хмари швидко сунули над Коритом. Він накинув на себе ще одну лахманину і вийшов із квартири. Перестрибнув через кілька обвалених сходинок і налетів на Майю, що стояла в під’їзді непомітна, спершись об стіну плечем.
– Тьху, чого ти тут? – потамував дурний переляк.
– Я все знаю, – процідила Майя, намагаючись надати голосу металевих ноток.
– Шо іще таке?
– Знаю, шо ти з Кальманом зробив… За шо?
Нельсона обдало наглим холодним потом. Підшукуючи слова, він спробував взяти Майю за плечі, але вона відсторонилася.
– Були причини, – сказав сухо. – І не в одного мене, а в усіх. Мала ти ше, аби з тобою про таке терти.
Надворі свистали осінні вітри. Косо висівались зерна води на дорогу. Циліндричний повітряний фільтр від автівки біг по пустирі, як перекотиполе. Нельсон думав про минулу зиму, коли з десяток коритян замерзли і були знайдені аж навесні. Біда в цих краях приходила, як зміна погоди, і ніхто вже не намагався протистояти їй по-справжньому.
Нельсон зійшов із насипу, по гребеню якого рудими лампасами тягнулися рейки. Струмочки дощівки помережали схил, випускаючи з нього ґрунтову жижу. Боженин вагон унизу валявся, як уламок хребта динозавра. Нельсон постукав по колесу молотком.
– Кого принесло – луччє вали рехан! – крикнула Божена, вилазячи з «купе» через вікно.
– Хапай! – він кинув їй запакований у целофан, іще теплий кусень вареної птиці. Помовчали на знак примирення. Дощ пустився сильніше, забарабанив по обшивці вагона.
– Малого Зефіром назвем. Ага? – перейшов Нельсон до суті візиту.
– Зефіром… От, рабой дурний. А як дівка буде? – припустила Божена.
– Не буде, – оголосив Нельсон і вирушив зворотним шляхом. Він хотів повернутися в дім Сави ще засвітла.
* * *
Вранці Нельсон постукав у двері бетонної халупи, вкритої рудою черепичкою, що місцями провалилась. Потім згадав: звуками Момота не привабиш. І, відкинувши умовності, вдарив ногою по замку. Благенький засув миттю вилетів із запірної планки.
Дядько Момот зустрів його посеред кімнати отетерілим поглядом. Нельсон відразу ж поклав на низенький столик кілька кубиків «трофейного» цукру, що символізували його добрі наміри. З металевого гачка у стелі, котрий колись призначався для люстри, крапала вода, падаючи просто у підставлену виварку. Нельсон визнав такий підхід господаря до збору вологи доволі зручним. Можливо, Момот сам зробив діру в черепиці, щоб його дах протікав під час дощу.
Момот укинув цукор в алюмінієвий кухоль з водою, почав бовтати. Нельсон відзначив, що і в цьому простежувався раціональний підхід – щоб не напружувати щелепи твердим рафінадом, Момот волів спожити його у формі сиропу, заощадивши енергію організму. Нельсон витяг запальничку і чиркнув кілька разів, щоб видобути маленький нетривкий вогник.
– Давай розпалим, поки в мене ше іскрить! Старий, ти ж змерз. Теплого поп’єш.
Цурпалки в грубі зайнялися від папірця і з неохочим шипінням почали давати тепло. Нельсон поклав перед Момотом блістер із блідо-жовтими таблетками.
– Шоб веселіше, ілуха…
Господар халупи лише похитав головою, давши зрозуміти, що протерміновані синтетичні опіати його не цікавлять. Він запитально втупився в Нельсона, бо час було прояснити мету цього атракціону щедрот.
– Діло є, старий, – зізнався той. – Будем Корито визволять. Без тебе – ніяк.
* * *
Скирта зіпхнула з купи мотлоху масивний радіатор, прибрала кілька листів гіпсокартону, розмальованих кольоровими графіті. Вона стояла саме над тим місцем, де Божена необачно втратила ногу.
– Не спіши дірку одкривать, – застеріг Нельсон.
Він підтягнув товстий трос товщиною з два пальці (корисна знахідка з ангару). Кінець троса, який він тримав, було скручено в петлю-зашморг. Інший прив’язали до обрубка сталевої рейки. Нельсон поклав петлю біля ніг Скирти, кивнув Момоту.
Удвох із глухим вони поставили рейку вертикально і, як кілок, устромили в верхній пласт відходів. Кількома ударами молота Нельсон загнав її на метр углиб, над поверхнею сміття виднівся лише вершечок із вузлом троса.
– Ну, тепер давай, – мовив Нельсон.
Відтягли кілька лантухів, потім – дверний короб із вивернутими завісами, під яким виявилися ще й змащені цементом уламки піноблоку, що скидались на гігантські недогризені бутерброди. Нарешті хід униз було розчищено. Із нори війнуло тваринним духом. Нельсон спустив туди петлю троса, трохи втиснув її ногою в стінки ходу, розправив і відрегулював діаметр зашморгу.
Скирта, не знаючи, куди дівати свої великі руки, натягнула смугасту шапочку на самі очі. Нельсон вихопив таблетки, наче вони могли нівелювати всі ризики операції, закинув чотири штуки собі в горлянку. Підійшов Момот і жестами попросив пігулок і собі. Нельсон поділився скарбом, хоча знав, що реакція на стимулятори у немолодого неофіта могла бути цілком непрогнозованою.
– Гля! – усміхнулася Скирта, задерши голову вгору.
Над ними висіло Монро – добрий дух сміттєзвалища. Ця жива хмарка то скручувалася в досконалий німб, то танцювала спіраллю, подаючи якісь чарівні й безглузді знаки.
– То дурне. Мене слухайте, – відмахнувся Нельсон.
Запала сюрреальна безвітряна тиша. Із кротодилових нетрів теж не лунало жодного шереху. Нельсон вглядався в темну кишку нори і дивувався безконечним хвилинам, які можна було сприйняти за відсутність часу як такого. Поволі мінялося сприйняття довколишніх кольорів, і раптом здалося, що дивишся не в чорноту, а в рухому суміш усіх можливих барв. Нельсон навіть присів, щоб краще розгледіти всі інгредієнти пітьми. Нора ледь чутно втягнула повітря в себе, а тоді різко випустила його назад, сміттєзвалище немов пробив короткий дріж, і з його чорноти вирвалась зубата паща.
Нельсон відсахнувся, але тут же його кинуло назад – пола накидки потрапила кротодилу в зуби. «Шо я роблю? Шо я роблю?» Звір водив безокою головою, тягаючи Нельсона, наче м’яку іграшку, але незчувся, як затягнув собі петлю на грудях. Він шкріб себе короткими передніми лаписьками, але петля лише більше впиналася в ребра.
Нельсон насилу виплутався з накидки і відкотився під ноги розгубленому Момоту. Кротодил спробував пірнути у свій лабіринт, але, заледве сховавши голову, напнув трос і оглушливо заревів.
– Держим кілок, шоб не вирвало! – наліг Нельсон на рейку.
Проте, озирнувшись, побачив, як Скирта дає драла. Від утробного реву звіра зводило щелепи. А з Момотом тим часом коїлось дещо неординарне. На його фактурному поношеному лиці відобразився захват і шок. Очі горіли якимсь безпредметним космічним подивом.
– Го… го-го… – екстатично іржав Момот, переминаючись з ноги на ногу.
Кротодил смикав товстий трос, немов лящ – жилку. І рейка, забита в рихлу поверхню Корита, захиталась, як маятник.
– Диви, шо я кажу! На мене диви! – волав Нельсон про допомогу.
Рейка проорала метр Корита, вивернувши кубометри утилю. Кротодил, задкуючи, занурювався у свої потаємні ходи. Момот з дитячим інтересом наступив на трос, як на спритного вужа, зняв ногу, знову наступив. Рейка вискочила й поволочила Нельсона за собою. Він горнув ногами хлам, впираючись щодуху.
– Завали хід у нору! Тут такий ханадзип, а ти…
Момот стрепенувся, ніби від уколу, обхопив руками чавунну батарею, яку совала Скирта, однак підняти не зміг. Трос метр за метром зникав у темних надрах полігону. Момот змінив хватку й зіпхнув центнер чавуна з купи лантухів. Рейка вирвалась у Нельсона з рук, але брязнула об радіатор, що саме вчасно сповз у нору і перекрив її. Припнутий кротодил забився в панічних судомах.
* * *
Доктор Фрезе вдягнув окуляри й узявся розглядати деталі анатомії монументального звіра. Чотириметровий кротодил, перевернутий на спину, зі сплутаними лапами став враз якимсь безпорадним. Лише товсті кігті час від часу ворушилися, як вуса у кота. З чорною щетиною спини дисонувало довге рожеве безволосе черево, всіяне численними парами сосків. Пащу обмотали сталевим дротом, і тепер з неї долинало лише приглушене «хррр». Короткий товстий хвіст безладно сіпався.
– Богіна, – вказав Фрезе на статеві ознаки знерухомленої істоти.
– Якшо воно баба, так мо’, давайте її це саме?.. – запропонував невгамовний пасіонарій Кабигроб.
– Страм отакий! – взялася докоряти Кабигробу Тузиха. – Тре’ любить собі подобне. Подобне! От бери хоч би мене.
– Ой, та ти од кротодила страшніша! – відбрив її Кабигроб.
Піднесення панувало в юрмі. Щасливо сяяв дядько Момот, знаючи, що без нього – ба навіть без його глухоти, що зробила його не надто вразливим для страхітливого рику звіра, – операція потерпіла би повне фіаско.
Божена, ледве забачивши стриноженого монстра, переповнилась прагненням помсти й кинулася топтати його своєю механічною ногою. Втім, «ступня» протеза не могла пробити товстої кротодилячої шкіри, лише пружинила.
– Медведка… Не бий медведку, – благав вразливий Хамса, виказуючи зворушення істинного натураліста.
Для Нельсона останні години минули, як уві сні. Скирта, утікши з поля бою, все-таки – до її честі – повернулася, привівши підмогу, й коритяни стягнули кротодила з Корита спільними зусиллями. Тепер у натовпі дискутували, в якій формі тварюку слід споживати.
– Тушонки наварить, ханакус, тушонки…
– Шкура воняє. Шкуру не брать.
– Диви який – шкурою розкидаться буде. То я заберу, хату накрию.
– Сало стопить тре’ на вишкварки. Якшо жовте, то помічне…
Нельсон зрозумів, що цей нездоровий ажіотаж слід було припиняти. І скористатися своїм правом головного мисливця й ідейного провідника було не зайве.
– Коритяни! Харе придумовувать! Ми кротодила їсти не будем. Я не для того його піймав, тапок-таб’є, шоб ви за два дні з’їли й забули.
Радісний гамір змінився невдоволеним шамотінням.
– Якшо поділим чесно… – хотів було заперечити Базука.
– Ви поки поділите, одне одному горла переріжете, – оскалився Нельсон. – Ну, на три дні їдла стане, ну на чотири. Шо це міняє?! Нам тре’ більшого добиваться! Шоб в усій автономіці житуха бурлила, а не тіки в кишках ваших!
– І шо ж ти хочеш робить, Ґик? – крикнув Гена, клацнувши кадиком.
– А шо я дотепер робив?! План я робив! З вами чи без вас, торванабой.
– Шось ти резину тягнеш, – басовито вступив Капрон.
– Я кротодила з нори виудив. Ти таке зміг би, жилізяка тупа?!
Капрон хотів було звично дати волю своїй клешні, але раптом відчув, що авторитет не на його боці.
* * *
– Рило йому задеріть! Та держіть вище! – покрикував Нельсон, дивлячись, як на шию кротодилу вдягають сталевий хомут.
Навколо перекинутого догори черевом звіра метушилася вся толока. Нельсон перевірив, як Базука затягнув болти на кріпленнях.
– Попусти трохи, бо задихнеться, – зауважив Нельсон. – Нам тре’, щоб він заповз поглибше, а не преставився у себе на порозі.
– Це ж вона, а не він, – заперечив Веня.
– Та йухоп рехан! – владно парирував Нельсон.
На металевому «ошийнику», що прикрасив товсту шию кротодила, були закріплені три троси. Монстр повів сліпою мордою, сіпнув могутніми плечима. Видихнув – «хррр». Сталевий дріт жорстко в’їдався в складки шкури на його щелепах. Два передні зуби-різаки випирали, як нагострені плуги, з пащі.
– Ну шо, плиту одірвали вже? – спитав Нельсон.
Десяток людей возилися з квадратною бетонною плитою, однією з тих, якими було викладено борти Корита. Її підважили кілками й відсунули. Відкрився нижній шар сміття при землі, з якого потекли масні ручаї. Нельсон пожалкував, що не додумався до цього відразу – котити трубу наверх від початку не було жодної потреби.
– Шо поставали! – дорікнув Нельсон. – Проколупайте трохи вглиб і вниз. Шоб він туди поповз і трубу потяг.
Момот і Скирта з готовністю взялися за лопати, почали рубати ядучий силос. Трохи віддалік за толокою спостерігав, сидячи у возику, поблідлий Захур. Коло нього на двох цеглинах примостився Пабло.
– Ей, чого тут Кабигроб і досі скаче? – процідив крізь зуби Захур.
– Не зміг я. Підкрався, ножа достав… А так і не зміг, – промимрив Пабло ледь чутно.
Вітер пас низькі хмари, раз по раз вигризаючи у них пасма шерсті. Пабло тугіше закутався в брезент.
– Як ви? – спитав Нельсон мимохідь.
Захур кивнув головою, невідомо що маючи на увазі. Пабло відвів очі кудись удалину. Коритяни підтягнули стовбур камінь-дерева до труби. Серед них кособоко топтався й Капрон – спільна праця трохи зм’якшувала його ставлення до собі подібних. Капрон навіть перекинувся кількома нелайливими словами з односельцями.
Божена поплакала від злості і почалапала відлежуватися. Нельсон провів її поглядом, повним болісних надій.
– А пічку винесли? – похопився він.
– Осьо туто, – показав Веня.
Всі тихо охнули, коли Нельсон вивалив на землю гарячу грань, яка йому перейшла у спадок від Сави.
– Як камінь-дерево од жару загориться з одного кінця, пхаєм його в трубу. Дальше воно саме розгориться. Там заглушку поставили спереду? – походжав Нельсон, організовуючи інженерне таїнство.
Він потримався за троси, якими труба була підчеплена до хомута на шиї кротодила. Таким чином звіра було перетворено в запряжене тягло. Місія цієї скотини полягала в тому, щоб інстинктивно затягнути в своє лігво нагрівальний елемент, який прискорить утворення чорнухи в пластах Корита.
– Тліє! Тліє! – крикнула Майя у дитячому захваті. Край стовбура камінь-дерева охопило жовтогаряче світіння, воно поволі рухалось до тонкої верхівки.
– Беріться всі, ну! Гордиться ж собою будете! – гукнув Нельсон.
Камінь-дерево загнали в трубу, як стержень у кулькову ручку. Знайдена в ангарі металева заглушка для заднього торця труби не зовсім підходила за діаметром, але її таки втелющили туди молотками. Нельсон наблизився до кротодила, дав йому носаком під ребра, проте не справив на рецептори цієї товстошкірої туші особливого враження. Він обережно розкрутив ланцюг на передніх лапах-ковшах. Кротодил розправив віяло пазурів, тріснув занімілими кістками і гучно перевалився на бік, гребучи землю, що розліталася груддям навсібіч.
– Кілки беріть. Будем направлять, якшо заблудиться, – Нельсон обережно послабив шворку на задніх лапах тварини.
Ривок – і звір став на чотири опори, засопів і рикнув, задравши голову. Спочатку він позадкував і вперся гузном у гарячу трубу, всередині якої вже шкварило камінь-дерево. Потім, обпечений, ринувся вперед, ткнувшись носом у бетон. Отримав збоку ломом по голові, взяв трохи лівіше й устромив писок у заглибину рідного токсичного перегною. Троси натягнулися струною. Передніми лапами кротодил миттю зірвав дротяний намордник і увігнав зуби в пресований утиль. Коритяни відступили на безпечну відстань.
– Ух, ото гребе! – аж присів Базука, споглядаючи, як кротодил працює своїми ковшами, пробиваючи собі печеру.
– Стільки мняса пропаде. Луччє б ми його з’їли, – зітхнув Веня. Кротодилячий хвіст саме востаннє махнув із-під сміття. За ним углиб посунула труба, як гігантський гарячий заштрик, встромлений у Корито.
– Поплив, йухан, додому, – прокоментував Нельсон. – Ну, ставим плиту на місце. Тре’ ж каструльку накрить, шоб пара не виходила.
* * *
Ніч була моторошна. З-під Корита періодично виривався натужний рев кротодила, що вибився з сил, укляк і тепер пікся живцем у своєму лабіринті. Земля ледь-ледь стугоніла, з насипів обвалювався гравій і шлак. Рик стихав, щоб за хвилину початися знову.
