Текст книги "Помирана"
Автор книги: Тарас Антипович
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)
Тарас Антипович
Помирана
І
Хмарний ранок висів над дахами. Доріжка вела поміж порожніх скособочених гаражів. Нельсон ішов обережно, щоб не наступити на цвях або скло – підошви кедів геть стерлися. У самому кінці ряду він відчинив металеві двері – руді від іржі, з кривою свастикою, надряпаною посередині. Він навіть знічев’я пошаркав ногами, ніби витираючи багно об хідник. Хоча хідника тут не було, до того ж мешканець цієї житлоплощі аж ніяк не був адептом чистоти. Нельсон постояв у пітьмі гаража, поки звикнуть очі. Головне було не провалитися в ремонтну яму. Він зробив кілька несмілих кроків до протипожежного стенду з великим іржавим ящиком, що колись служив для піску. Нельсон тричі постукав кулаком по кришці ящика.
– Ей, апулаз клепаний! Ти тут?
Кришка піднялася. В очі Нельсону вдарила ріденька цівка світла з діодного ліхтарика. Слідом виткнулась безволоса і лискуча голова Капрона. Одне око у нього було заклепане квадратною мідною пластиною.
– Розбудив, сарадіп… – прошипів Капрон.
– Ти чого в коробку заліз?
– Подумав, якшо будуть бомбить… так мене осколками не порубає.
Нельсон спробував розгледіти вираз обличчя Капрона – жартує чи просто верзе, як це вже бувало в нього у хвилини ментального потьмарення.
– Позич наждаку – зуби одчистить. Нарию – оддам, – перейшов до справи Нельсон.
– Де ти нариєш! На Кориті давно пусто…
– Ну, то перепозичу й оддам, – віджартувався гість.
Капрон сів і звісив з ящика залізну клешню, що служила йому лівою рукою. Він кілька разів клацнув її щипцями, поки додумував свою думку.
– Зубний наждак, значить… до баби потягло, хе-хе? – заскреготав Капрон.
– Ну, потягло, ілуха, – посерйознішав Нельсон.
– А я от із Даною настойку одну попробував. Така любов була…
– Якось і без настойки розберусь, – показав Нельсон іржаві зуби.
Капрон недовірливо оглянув зухвалого гостя своїм єдиним оком. «Кігті» його клешні знову мимохіть заворушились, так наче центр його мислення перекочував у цей металевий протез.
– Так шо, Капа, даси чи ні? – нетерпляче топтався Нельсон.
– Боти мені за те зашиєш? А то роззявились йуханакус.
– Зашию. Пізніш зайду, як врем’я буде.
– I води мені одлий, бо я весь дощ проспав і не наловив, – підвищив ставки Капрон.
– Я наловив цілі ночви. Зайдеш, возьмеш, – наобіцяв Нельсон.
Капрон затис ліхтарик щелепами й насвітив на дно ящика, в якому сидів. Він черпнув живою рукою почорнілий пісок між ногами, просіяв його. Поміж пальцями лишились кілька цвяхів, гайка і сіра абразивна смуга, скручена в рулончик. Нельсон висмикнув наждак і мовчки попрямував до виходу.
– Ей, – кинув Капрон у спину гостеві, – там Сава хотів тебе бачить. Він умирає.
– Ми всі вмираєм, ілуха. Шо ж іще тут можна робить?! – безтурботно грюкнув важкими дверима Нельсон.
* * *
Удома Нельсон викупався в ночвах із дощовою водою, а потім півгодини шатирив зуби наждаком, шкірячись в уламок дзеркала. Підвал зруйнованої водонапірної вежі, в якому він жив, мав лиш одне невеличке віконце. Тому доводилось присвічувати пластиковою запальничкою. Врешті зуби зблиснули в широкій усмішці.
Нельсон зазирнув у свій ящик-комод. Нічого пристойного, що відповідало би події, там не було. Тож він поздирав свої обмотки, дістав джинсові шорти. Зверху накинув саморобне брезентове пончо. На ноги взув шкарбани, які беріг для особливих випадків. Нельсон ще раз оглянув себе в дзеркалі. Все було перфектно – голий череп, зуби і нова цератка. Тільки ліве вухо, пошматоване в бійці, знову навернуло його до роздумів – чи не прибрати і його, якщо праве і так повністю відтяте.
Тоді, два роки тому, вони зчепилися з Капроном через жмут зеленки. Нельсон знайшов його на Кориті – кілька стеблин із тонкими шипами й зубчастими листочками. Капрон заявив, що побачив зеленку перший. Але Нельсон уже зірвав жмутик, що стримів із купи мотлоху, й відразу почав їсти. Він відчував приємне поколювання в роті. Раптом Капрон схопив його за вуха. А оскільки замість лівої руки у Капрона стоїть залізна клешня, то праве вухо Нельсона було миттєво «відстрижено». Відчепити Капрона від лівого вдалося тільки тоді, коли нагодився брат Гектор зі своїм штопором, яким він орудував як холодною зброєю. Так Капрон і позбувся ока. А останню стеблину знайденої зеленки одновухий Нельсон віддав Гектору. Життя при Кориті повнилось подібними історіями, тож ніхто ні на кого довго зла не тримав.
* * *
Нельсон піднявся на кам’яний насип, наступив на почорнілу рейку (залізниця тут перестала працювати ще до його народження – понад двадцять років тому). Високо над землею птах прорізав клуби диму й пари. Нельсон за звичкою простежив, чи він, бува, не сяде в районі Корита. Не сів – розчинився в свинцевому піднебессі.
Нельсон побіг по насипу вниз, викидаючи голі коліна вперед. Під ногами шарудів шлак, хрустіло скло. Брезент, задравшись, бив його в обличчя. Пробігши зо три десятки метрів, Нельсон закашлявся.
Під насипом лежали кілька перекинутих на бік пасажирських вагонів поїзда, що зійшов з рейок раз і назавжди. Нельсон проминув перші два і підійшов до третього, в якому мешкала Божена. Колеса вагона стирчали паралельно до землі. Нельсон ударив по одному з них молотком, що висів прив’язаний на тросі.
– Боже-е-ен!
– Ханакус, хто там?! – кокетував хрипкуватий жіночий голос.
– Спусти драбину, ялбадзип! Глянь, шо приніс… – взявся інтригувати Нельсон.
Божена звісила з вікна свою голову. Заколихалися її дреди з титанової стружки. Нельсон видобув з-під пончо сплетений з дроту бутон троянди на ніжці й зазирнув у її очі кольору карбонату міді.
– От, рабой… Де взяв? – защебетала Божена.
– Сам зробив, ілуха! – запишався Нельсон. Перед його носом повисла драбинка-трос.
Пізніше, коли відскрипіла поличка в Божениному «купе», переобладнаному відповідно до нової горизонталі, Нельсон зачудовано дивився, як його пасія наводить контур брів. Її тонкі руки, здавалося, були складені з самих кісток. Допотопне сталеве лезо – такими голились чоловіки, коли ще мали що зголювати – і два точні натреновані рухи. Чирк, чирк. І над очима Божени загоряються дві вогняні дуги з кривавих росинок. У цю мить вона була особливо прекрасна.
– Іди до мене жить, – не втримався Нельсон.
– Іди ханакус, – не розгубилася Божена.
Вона сьорбала відвар із голубиних крил, машинально поглядаючи вгору – у вікно вагона, що було над головою. Сіре небо то розпухало від чаду, то розпадалося на клуби. Нудьга в очах Божени межувала з умиротворенням.
* * *
Опівдні десятки вихудлих, як мощі, людей тяглися на Корито. Обкладене зусібіч бетонними бортами, воно височіло над селищем, нагадуючи стадіон. Капрон сунув у голові колони. Він першим порівнявся зі щитом і задивився на нього своїм недобрим оком. На щиті колись був напис: «Полігон твердих побутових відходів № 209», проте фарба з літер давно облущилась, як спечена шкіра. Зненацька Капрон підхопив камінюку і жбурнув угору. Він почав бити по опорі щита клешнею, розхитуючи конструкцію. Усі остовпіло дивилися на нього, поки не здогадалися, в чому річ.
– Це ж клейонка, ти, бойобвод! – вигукнув Гектор.
За верхній кут щита зачепився порваний сміттєвий пакет. А Капрону здалося, що то голуб застряг у конструкції і безсило лупить крильми. Усі зареготали. Капрон же вперся своїм оком у Гектора, згадавши його підступне свердло. Гектор не витримав цього погляду – поспішив до естакади, що нею колись сміттєвози звозили на Корито свій мотлох і вивалювали його там. Тепер цим шляхом коритяни потрапляли на закинутий полігон.
Нельсон разом з іншими піднімався дорогою, що лежала на товстих опорах. Естакада переходила в смугу бетонних плит, прокладену поверх сміттєзвалища. Під товщею мотлоху і брухту, муміфікованих недоїдків і стлілого одягу був давній яр, про глибину якого ходили легенди.
Корито було єдиною розвагою і необхідністю, роботою і відпочинком, а головне – засобом виживання. Тут місцеві практикувались у збиральництві й полюванні, відчували себе спільнотою і ділилися новинами. Саме своє селище, прилегле до полігону, вони називали Коритним – усупереч справжній назві, яку вже мало хто пам’ятав.
Звідси, з висоти, Нельсон любив оглядати спорожнілі житлові райони – Депо, Гаражі, Соцбуд. Вони лежали як на долоні – бляшано-іржаві, діряво-шиферні, такі рідні. Навколо Корита їжачились лісосмуги з мертвими палями скам’янілих дерев. Одноманітний простір, обжитий чередою поколінь коритян.
Із північного боку до Корита впритул підступали блоки сортувальної станції, з’єднані коліями з основним залізничним полотном. Один із них – найбільший – мав великий оцинкований купол із пробоїнами від вибуху. Здавалося, що на даху розцвіли велетенські пуп’янки хижих рослин зі шпичаками на пелюстках. З іншого боку темніло штучне озеро для фільтрату, давно вже висохле.
Нельсон озирнувся, щоб відшукати поглядом далекий вагончик Божени, а потім зістрибнув із бетонної стежки у трясовину хламу вслід за іншими шукачами.
* * *
Їм із братом Гектором від матері дісталася ділянка Корита, розташована в глибині. Іти до неї доводилось довго, оскільки раз по раз ноги грузнули то в бетонній крихті, то в мотках ганчір’я. В останні роки на Кориті з’явилися небезпечні місця з сипучими воронками. Хто провалювався в них, на поверхню міг уже й не вибратися.
Напередодні вони розставили дротяні сильця на птахів. Нельсон уже уявляв, як він принесе Божені цілого літуна, і вони удвох розкошуватимуть до ранку. Гектор сунув попереду, часом опираючись і на руки, щоб ближче бачити всі елементи в калейдоскопі відходів.
Однак із кожним метром оглянутої ділянки надія танула. Сильця висли порожні й незаймані. У петлях лежали ті ж самі скельця і шматки фольги.
– На Когиті тепег – ялбадзип, – прогаркавив Гектор. Він випростався й почесав голову навколо шестерні, що стриміла у нього в черепі з дитинства – пам’ять про невдалу гру в квача. Усі тоді вважали, що виймати шестерню не можна – почнеться крововилив у мозок. Тому рану доктор Фрезе просто обробив стабілізатором для біомеханічних конструкцій – стандартна медична допомога для тутешнього люду.
– Голяк, ялбакус, – стоїчно погодився Нельсон. Він пам’ятав часи, коли на Кориті можна було знайти півпакета чипсів, попкорну, трохи крупи або протерміновану консерву. Знахідку з’їдали на місці, а якусь крихту лишали, щоб зробити їстівну приманку для птахів. Хоча пернаті й самі тоді полюбляли обсідати Корито – випорпуючи щось принадне. Тепер же вміст біоматеріалу на звалищі наближався до нуля. Ресурси Корита невблаганно танули, і птаство оминало його.
Нельсон потягнув за ручку розпороту жіночу сумочку. Дерматин на ній обліз, оголивши непривабливу текстуру матеріалу. Зате на одному боці вціліли стрази. Якусь хвильку він міркував, чи Божена оцінить такий подарунок. Але потім відкинув знахідку, визнавши її нінащо не придатною.
Вертаючись ні з чим, вони проходили повз ділянку Капрона і Дани. Ці двоє мали впійману галку. До того ж продовжували рити вглиб ділянки, сподіваючись на якісь нові відкриття. Вони робили хід униз крізь кілька пластів: під шаром сміття був прошарок землі, а під тим – знову відходи, перемежовані шаром глини. Із нори ящіркою вигулькнула Дана. Відкинувши штикову лопату, вона підняла над головою якийсь лискучий квадрат.
– Шобла, зацініть! – крикнула вона радісно. Дана притискала до грудей 10-дюймовий рідкокристалічний дисплей. Люди на навколишніх ділянках мовчки витріщались на її знахідку, міркуючи, як можна застосувати в побуті такий крихкий непотріб.
– Ханаврук, ти викопала калорійну пластмаску? – познущався Нельсон, волочачи ноги через купу череп’я.
– Вали собі йухан! – відмахнулась Дана.
Вітер ворушив ошмаття картону, толю, шпалер і драних мішків. Із-під звалища сочилося тепло – десь на глибині ще розкладалась органіка, пускаючи гази. Нельсон озирнувся на брата. Гектор із зубчастою шестернею в голові скидався на людину-півня з якоїсь забутої картинки. Голодний погляд Гектора блукав десь далеко.
* * *
З голоду Нельсон так знесилів, що завис у Соцбуді, не дійшовши до Гаражів, де він мешкав. Просто притулився до розбитого трансформатора і провалився в сон. Коли ж він очуняв, уже темніло. Вулиця була мертва, в проломах асфальту зяяла тьма. Із фасаду будинку звисала роздовбана конструкція квадратної форми. «Тамокнаб» – прочитав на ній Нельсон, звично сприйнявши за стару лайку, як і всі написи на стінах.
Він підняв очі на барачні «коробки» Соцбуду. Лише в одній із них світилося. Він раптом згадав, що саме там і мешкає Сава, цей химерний старець. Колись він навчив їх з Гектором читати нашкрябане на стовпі слово «йуханун». І кожному дав з’їсти по жмутку якогось кислого листя, що росло у нього під вікном. Чудний Сава був учителем і старостою у коритян.
Нельсон пірнув у під’їзд, почав підніматися на другий поверх, але бетон в одному місці був провалений, сходи висли в повітрі. Протиснувся під стіною, спіткнувся об тріски розламаних перил. Постукав у двері. Не чекаючи відповіді, увійшов. Через коридор посунув у кімнату. По її стінах, чорних від сажі, раз-по-раз пробігали теплі тіні. Стіни були розписані якимись кресленнями. Нельсон бачив подібні малюнки вперше. У куті стояла невеличка металева піч, зі щілин якої пробивалось гаряче світло. Від неї пашіло теплом. На підвіконні догорала свічка.
– Прийшов таки, рехакус… – голос Сави змусив Нельсона здригнутися.
Сава лежав за ширмою з тюлю – в пружинному гамаку. Він був накритий цератою і майже не дихав. Його очі провалились у череп. Голова зсохлась і, здавалося, зменшилась в об’ємі. Нельсон хапливо, як мародер, зазирнув під гамак, потім погрюкав шухлядами столу. Всюди було порожньо.
– У тебе тут нічого нема, старий танаб’є? Я з ніг валюсь, – Нельсон обіперся об стіл, щоб не впасти.
– Там, у банці… – прошамкав Сава.
Нельсон кинувсь під стіл і видобув пластикову посудину. Він запхав руку в розсіл і витяг щось слизьке, глевке і змилене, як мочалка. Заковтав, не дивлячись. Чомусь обпекло руку. Що ж до нутрощів, то він відчув їх не одразу.
– Ну… набив кишку? – усміхнувся Сава самими очима.
– Шо за… – скорчився Нельсон, тримаючись за живіт.
– Тирсоплита в лужному розтворі. Розм’якає так, шо можна й не жувать.
Нельсон осів на підлогу, прислухаючись до внутрішньої пожежі. У животі клекотіло, поки шлункова кислота боролася з лугом. Сава вичекав стільки, скільки треба було, щоб той зміг трохи оговтатись.
– Я позвав тебе для діла. Чую, скоро понесуть мене йухан…
– Понесуть, – підтвердив Нельсон, переводячи дух. Його порване вухо розчервонілося від надмірних метаболічних зусиль організму.
– От ти… коли ти бачив зеленку на Кориті? – запитав Сава стиха.
– Таке питання, шо твій рех старий! – відмахнувся Нельсон.
– А хоч шкіряний туфель, який можна розпороть, вимочить, зварить…
– Шкіряне поїли аж коли, – буркнув Нельсон, не вміючи означити давність подій.
Сава просопів багатозначну паузу. Потім заворушився, спустив скоцюблені ноги на долівку і сів. Нельсон помітив, яких зусиль цей чоловік докладає, щоб робити елементарні рухи. Голий Сава був схожий на обгризену кістку.
– Із Коритом тре’ шось робить, – виголосив Сава рішуче.
– Тобі-то вже нічо’ не тре’ робить, – скривився Нельсон.
– Слухай мене, реханакус драний! – раптом гаркнув Сава.
Нельсон підняв на нього здивований погляд. Сава обв’язався ковдрою-клейонкою, від чого став схожий на абажур торшера. Його груди здушив кашель.
– Коли я був такий олйух, як оце ти, у мене був бінокль, – почав Сава здалеку. – Я ходив дивиться до Колючки, як там шо.
– Ти був за Колючкою? – шоковано перепитав Нельсон.
– Та ні. Я дивився здалеку на Них, близько не підходив. Вони ходили туди-сюди. Усі такі здорові, жирні, гарно вбрані. А чого? Бо вони чорнуху качають! Качають день і ніч. І чорнуха їх годує, – розвів руками Сава.
– Чого ж ти, танаб’є, не натирив у Них тої чорнухи?
– Тю! Хто за Колючку ходив, уже ніколи не вертався! Кажуть, там з наших шкури роблять для крісел і варять міндобриво.
Нельсон підтягнув знесилені ноги під себе й склав їх по-турецьки. Уява малювала пекельні картини: як Вони повільно здирають із когось шкіру, підвісивши сердегу за ноги, як потім оббілований труп варять у ночвах, виловлюючи в бурому накипі залізні зуби. Нельсон згорбився і вперся очима в долівку.
– Але я одкрив одну штуку, реханакус, – голос Сави задрижав від хвилювання. У погляді читалась одержимість. – Я знаю, як добуть чорнуху у нас, на Кориті!
Сава зробив крок від гамака.
– Ми запасемося самі і продавать будем йухан. Цистерни чорнухи, цистерни! Вони з-за Колючки до нас приповзуть. Приповзуть, будуть просить, купувать, вимінювать на хліб і смалець. Пустять залізницю знов. Буде вся наша автономіка жирувать.
Сава закашлявся, потім, похитуючись, підійшов до стіни. Він ніжно гладив свої креслення, видряпані чимсь гострим по кіптяві, що вкривала штукатурку.
– Усе намальовано отут. Ти поймеш, не дурний же.
Нельсон розгледів на одному з малюнків щось схоже на Корито і трубу, яка стирчала в ньому вертикально, наче димар.
– А я тут до чого? – запитав Нельсон.
– Ти зможеш це совершить. У тебе мозок не скис і руки толкові. Ти майструєш усяке. А ше ти не злий, – Сава майже по-батьківськи окинув оком Нельсона. – Зла душа не може майструвать, а тільки гноїть усе. Або ліпить докупи те, що не ліпиться, як ото доктор Фрезе.
– Доктор зуби всім вставля, торванабой! А Капрону і руку присобачив! А Захуру і Пабло носи приростив, шо ото поодпадали через болячку, – вступився Нельсон.
– Цей його біомех – халтура і глум, – скептично хитнув головою Сава. Він зробив жест сухою рукою, ніби хотів обірвати павутину намарної розмови. Ноги у Нельсона затерпли, він вчепився за гамак, підтягнувсь і сів у нього. Зате голоду вже не відчував. Сава вказав на один із малюнків на стіні.
– Врубайся: чорнуха вурдиться під землею. Вона там бродить і бродить віками. Усе те, що здохло – тварі, люди, стебла зеленки, – стає перегноєм. І воно запада, опускається глибоко і вурдиться там, де гаряче, біля самого пекла землі. Під Коритом такого добра багато! Нам тре’ його тільки підогріть, шоб скоріше вибродило. І не будем ждать. Чорнуха сама потече нагору, по колодязях піде, по шах… шах… тахтах! – тут Сава різко закашлявся і перехнябився. Його хитнуло, руки вперлися в стіну.
– А шо це за йухан? – Нельсон підійшов до малюнка, на якому було накреслено трубу в розрізі. Всередині труби ніби жевріла грань.
– Трубу заповнить тре’ жаром з камінь-дерева, закупорить і загнать поглибше в Корито, хай вона ту жижу скип’ятить, – прохрипів Сава.
– Ти, старий танаб’є, камінь-дерево не горить! – кинув зневажливо Нельсон. Очі Сави розширились від обурення.
– Горить вічним огнем, ханакус! Якщо вміть запалить, кхххе…
Сава кашлянув кров’ю й упав на коліна. Нельсон зауважив, наскільки той недужий і ветхий.
– Слухай, ти нам, як батя, – узявся підводити його Нельсон. – Ти тут усіх читать учив – оте, шо предки на стінах і гаражах пописали. І ми навчились, не дураки ж. Тіки чого ти мелеш такий порожняк: камінь-дерево – і горить. Хто ж повіре!
Сава сукав ногами й намагався показати кощавим пальцем кудись у кут кімнати, але Нельсон уже не слухав. Він сяк-так примостив старого в гамаку і зібрався йти. Цей дім гнітив його.
– Ну, я візьму трохи тирсоплити, ілуха, – скосив очі на пластиковий контейнер з лугом.
– Кхххе. Ти… кххеее, – почув Нельсон замість відповіді.
Сава все ще кудись показував, намагався розтлумачити свій план. Але думки Нельсона заполонив контейнер із тирсоплитою – взяти собі чи лишити? Врешті, совість узяла гору над голодом, і він просто вийшов із цієї обвугленої житлової коробки.
* * *
Саву ховали так, як і всіх в останні роки. За труною мовчки дибуляли три десятки коритян. Труну тягли Пабло і Захур, поклавши її на возик. Капрон і Нельсон підпихали її ззаду, точніше підпихав тільки Капрон, а Нельсон радше опирався на неї, щоб не звалитися.
Коли добрели до ангару, виявилося, що половина людей відпала по дорозі – хтось знесилів тілом, а хтось не знайшов у собі жодних відповідних емоцій. Жінки, що залишились і ще йшли, ритуально і скупо плакали на ходу.
В ангарі стояла півтемінь, світло пробивалося тільки крізь вибиті шиби, а на цілих вікнах лежала столітня, непроглядна плівка пилу. Процесія обігнула ангар, прямуючи до бетонного циліндра, який стримів із землі неподалік. Капрон відсунув важку ляду, що накривала колодязь. Усі завмерли. Захур задумливо пошкріб свого плескатого бляшаного носа – звук був, наче від старих завіс. Нельсон хотів було щось сказати, але натомість задумався про те, кому тепер головувати на Кориті. Його думки тут таки озвучив Пабло.
– То хто тепер буде рішать на Кориті? Хто терлó скликать буде?
– Я, – не задумуючись, відповів Нельсон.
– Обіжди, – зиркнув на нього недобре Капрон. – Ше усопшого не пристроїли, а уже мостишся за головного.
Труна у коритян була одна – багаторазового використання – можливо, через те її часом називали «носилками». Тому Саву просто вивернули з дерев’яної коробки в шахту колодязя, як і його попередників.
Уже вдома Нельсон почав клясти себе за те, що так і не зміг вичавити жодного належного слова над труною. От Сава завжди мав що сказати в подібних випадках – про кожного коритянина. Він якось умудрявся тримати всіх у голові, пам’ятати поіменно.
– Спи, Сава. Спи, танаб’є, – прошепотів Нельсон, лежачи на твердій тахті. З віконця пробивалися останні промені дня. Він натягнув на голову ковдру.
* * *
Нельсона розбуркав брат. Рідна кровинка. Дуболом із шестернею в голові. Йолоп і задирака.
– Вставай! Туто согока-вогона піймалась, – Гектор тримав за ногу общипану синю тушку і щиро шкірився всіма металевими зубами. Інша нога у тушки була перебита капканом.
– Ти так рано на Корито лазив? – позіхнув Нельсон.
– Та… не так уже й гано, – сховав очі Гектор.
Нельсон знав, що означає ця братова ніяковість – птичка була не їхня, взята з чужої ділянки – але волів не розвивати тему. Він виліз із підвалу водонапірної вежі, який служив йому за головне помешкання. Бетонними сходами вийшов на верхній рівень. Тут у виварці накопичувалась дощова вода, стікаючи з жолоба, виведеного крізь діру в даху. На дерев’яних бантинах біліла павутина; те, що дах і досі тримається без ремонту, скидалося на диво. Нельсон зачерпнув із виварки бідончиком і обережно спустився вниз.
Гектор уже розпалив буржуйку, напхану ламаними меблями. У вогні шипіли ніжки стільця, лак зміїною шкірою тріскав на них. Чорний димок лизав стелю, витікаючи в трубу пічки. Нельсон поставив бідончик на «горб» буржуйки і знову ліг подрімати.
Він отямивсь уже тоді, коли бульйонний запах залоскотав ніздрі. Гектор весело топтався навколо вареної птиці, сортував потрохи.
– Я був у Сави… – заговорив Нельсон. – Старий казав мені, що камінь-дерево можна запалить.
– Матйух, – відрізав Гектор.
– А ше казав, шо чорнуху тре’ видобувать – тоді з голоду не помрем.
– Як не з голоду, так од чогось дгугого… – байдуже відповів Гектор.
Він саме ділив грудинку ворони навпіл з допомогою заточеної викрутки. Нельсон любив свого молодшого брата за реалізм думки і зневагу до абстракцій. Їли мовчки, запиваючи відваром. Пташине серце, печінку й шию Нельсон хотів подарувати Божені. Гектор не заперечував. Те, що далося завиграшки, він умів так само легко відпускати.
* * *
Нельсон вибрався зі свого підвалу опівдні, коли вщух дощ. Вулицею текли потічки, брунатне місиво грало під ногами. До Корита ще треба було топтати добрячих півкілометра. Він перескочив через повалений бетонний стовп, порівнявся з руїнами складу і помітив під пощербленою стіною тонку постать. Майя. Вона зробила йому помах рукою, дивлячись ніби кудись повз Нельсона.
– На Корито? – запитала з удаваною байдужістю.
– Ілуха. А ти йдеш? – підтримав розмову Нельсон.
– Я ніколи не ходжу, хіба не знаєш…
Нельсон підійшов поближче до неї. Майя відлипла від стіни. Невисока, з великими сірими очима, вона була вдягнута в завеликий робочий комбінезон із бретельками на голих плечах. На грудній кишені красувалася якась нашивка з зображенням лопати, що символізувала, вочевидь, ту таємничу земляну роботу, яку колись виконували в таких робах. На голові Майя мала червоний блайзер, повернутий козирком назад.
– Як ти ще жива? – подивувався Нельсон.
– Замшевий куртяк варю. Приходь, попробуєш.
– Ой. І не ригаєш після нього?
– Та йухоп. Я уже й підошви хавала… – відчайдушно глянула Майя в очі Нельсону.
Помовчали. Він шукав приводу завершити цю нав’язливо-гастрономічну бесіду, але все не міг нічого придумати. Майя раптом обхопила шию Нельсона й заліпила його рот своїми губами. Він насилу відірвався від неї, відступив на два кроки.
– У тебе там з Божкою… все серйозно? – розчаровано запитала Майя.
– Тобі шо – робить нічого, дялбадзип?!
– А як я спіральки на голові посаджу – і зі мною так буде?
– Оно читать повчися спочатку, – не міг отямитись Нельсон.
– Та вмію я, вмію, ти, рабой чахлий, – скривилась Майя.
– То давай, – Нельсон кивнув на літери, колись давно виведені на облупленій стіні. Майя обернулась, примружила очі.
– ХОЛ… АД-ЗИП… – повільно і вдумливо прочитала вона.
– Ти ба, правильно. А знаєш, чого ми так читаєм і говорим? – екзаменував Нельсон далі.
– Бо Сава так навчив, – стенула Майя плечима.
– А чого він так навчив?
– Я шо, дожна все знать?! – розізлилась Майя.
– Того шо ми – автономіка! У нас своя особа шняга єсть на все, ілуха.
Не прощаючись, Нельсон поспішив до Корита. Чоботи грузли в набухлій твані і виривалися з неї з натужним звуком – «цвок-цвок». Розкисла земля тягнулася за ним, як непотрібна жінка в пошуках розради.
* * *
Гектор порпався в макулатурі. Над Коритом після грози розвиднилось і засиніло. Таке траплялося тут рідко й ненадовго. З висоти сміттєвого плато тепер було видно навколишні мертві пустирища. Божена гукнула Нельсона, і він почав вибиратися з нори, яку копав на її ділянці. Нельсон простягнув їй жовту м’ятну жуйку в розірваній упаковці – перший трофей занурення. Божена поклала жуйку на язик і задивилася на довкілля з байдужою лагідністю.
– Диви, як класно стало, – мовила вона до Нельсона.
Гігантським журавлем лежав перевернутий на околиці селища підйомний кран. З його допомогою раніше щось робили там, при залізниці. Але кран врешті втрапив у каналізаційний пролом, похитнувся і встромив свій «дзьоб» у щебінь.
Двоповерхові бараки Соцбуду роззявляли чорні пащі битих вікон. Нельсон подумав про те, що після смерті Сави там уже майже ніхто не живе – в цілому кварталі. У бараках великі розсохлі віконні рами, непрактичні в боротьбі зі сміттєвими завірюхами. Обігрівати тамтешні кімнати також проблематично. Те, що у минулих поколінь вважалося вигодами, тепер лише ускладнювало виживання. Нельсон укотре відчув, як стискається його світ, як він стає дедалі вужчим, тугішим, жорстокішим.
– Монро! Диви, Монро! – раптом загукали на сусідніх ділянках шукачі.
– Монго, Монго! – загорлав і собі Гектор.
Нельсон простежив за поглядами й узрів маленьке диво. З розкошланої поверхні Корита піднімався туманець. За хвильку він оформився в чітку світлу хмарку, витягнувся по вертикалі метрів на три й завис у повітрі. Монро було духом Корита. Його поява завжди викликала у коритян пожвавлення від зустрічі з трансцендентним.
Кілька хвилин усі спостерігали, як мерехтить і сріблиться Монро на тлі далекої блакиті. Потім з улюлюканням взялися кидати в нього все, що траплялося під руку – цеглу, каміння, болти, уламки кухонного начиння, яких було навколо вдосталь. Предмети лишали в хмароподібному тілі Монро рвані діри, що повільно затягувалися. Нельсон не брав участі в цих веселощах. Він лише нудьгував, дивлячись, як коритяни тратять свої скромні сили на боротьбу з невловимою серпанковою істотою.
Помалу грайливий запал розвіявся, і всі знову почали повертатися до своїх скорботних пошуків. Монро спочатку втратило форму, скрутилось у моток вати, а потім випало на сміттєзвалище срібною росою. Ця незбагненна й безрезультатна вистава закінчилась.
Гектор знайшов кілька сторінок кольорового журналу з голими жінками. Він уважно роздивився всі фото. А потім силкувався прочитати фрази, надруковані на сторінках.
– Адзипакус, – невдоволено сичав Гектор, вглядаючись у літери, що ніяк не складалися в зрозумілі слова.
* * *
Божена стояла по горло у виритій ямі і ногою промацувала дно.
– Посвіти, туто обувка якась, – попросила Нельсона.
Він клацнув пластиковим ліхтариком, діоди вже на ладан дихали, бо знайти на Кориті батарейки з залишковим зарядом було майже нереально. Божена присіла і витягла з-під спресованого утилю високий жіночий чобіт невизначеного кольору. Потім подала Нельсону і другий. Зіпсуті замки розлізлися й забилися пилом. На підборах чобіт присохла світло-жовта глина. Нельсон задумався про інші землі, на які хотілось би глянути хоча б одним оком, але тут же обірвав потік своєї мислі. Від старших він чув лише одне – що Вони Там занадто ворожі до коритян, тому треба щосили триматися за свій клаптик землі.
Божена підскочила, щоб виважитись на руках і вилізти з ями, але не втрималась і зі сміхом провалилася назад. Зненацька опора під її ногами зникла, і вона посунулась униз, чіпляючись кінчиками пальців за «стіну» своєї нори. Нельсон почув глухий звук падіння маси відходів, що обвалилися в якусь іще глибшу порожнину Корита. Божена застогнала. Він відкинув ліхтарик, подав руку, вхопив її за самі пальці.
– Бро, дуй сюди! – покликав він Гектора на допомогу. Але між ними було півсотні метрів нерівної і нетвердої поверхні.
Божена підтягнула одну ногу і носком обперлася об блок пінопласту, що стримів, як сходинка. Нельсон зміг ухопити її за руку й потягнув. Божена була легенькою, але він не міг похвалитися силою. Плечистий Капрон тут упорався б краще.
Враз десь унизу під завалами застугоніло, звідти долинув чи то грім, чи то рик.
– Ханакус… – в очах Божени надія змінилася страхом.
Шар відходів заворушився, почав надиматися, наче під ним блискавично ріс гігантський гриб. Нельсон напружив жили, боковим зором побачивши, що Гектор уже близько. Відходи під ногами почали вібрувати й розлазитись. Нельсон по коліно провалився в щілину між шматками гіпсокартону. Але Гектор уже схопив Божену за другу руку, і вдвох вони підтягли її з нори майже до пояса. Аж раптом у норі з-під рихлого мотлоху з ревом з’явилася здоровенна паща з частоколом зубів, за нею випнулись дві пласкі лапи-лопати з пазурями. Ніздрі, що стриміли над пащею, різко втягнули повітря. А потім звір гребнув передніми лапами, здоровенні вузли м’язів заграли на його плечах, вкритих темною, лискучою щетиною. Вздовж хребта настовбурчились нарости у формі шипів. Він ривком піднявся ще на півметра, і цього було достатньо, щоби паща капканом замкнулась на правій нозі Божени.
