Текст книги "Помирана"
Автор книги: Тарас Антипович
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)
– Єсть один прикол у мене, цедзип! – Гена стишив голос до змовницького шепоту.
– А, «колеса» десь намутив… – висловила здогад Майя і наддала ходи.
– Нє. Диви! – спинив її Гена.
Він задрав свій гостроносий стертий черевик. Із носака стримів довгий сталевий шип.
– Ну й шо? – зморщила носик Майя.
– А то, шо дохтор мені це шило до пальця приварив – як дам комусь… Ну, і в штанях у мене штир не хуже. Побачиш – упадеш.
Але Майя вже не слухала. До того ж назустріч плівся неприкаяний Кальман, бовтав руками, голодно витріщався навкруги. Крізь майку-сіточку виднілася пластмасова кругла шайба, що нею була «запаяна» рана в животі.
– Викопали трубу, і шо в тій трубі?! Дірка, йухан! Дірка! Хе-хе! – риторично зареготав Кальман, ляснувши себе по нозі. Він подав Гені п’ятірню, упізнавши сусіда по району, і привітально затряс його руку. На ногах у Кальмана були закороткі спортивні штани з боковими лампасами, що до половини відірвалися і майоріли, як декоративні стрічки.
– От умієш ти кайф обламать, – буркнув Гена печально, дивлячись Майї вслід.
* * *
Першу частину труби виволокли з траншеї ушістьох – двоє підважували ломами, двоє тягли за пропущені під нею петлі вірьовки, двоє скеровували, тримаючи по краях. Пабло поспішив перевірити, чи пролізе його кістлявий організм всередину цього циліндра й залишився задоволений результатом. Утім, більшість коритян могли би без зусиль це повторити, а дехто спромігся б навіть роками жити в трубі такого діаметру, побивши всі рекорди древніх кініків.
– Шо ти сказав Тузисі? – запитав Веня між двома жадібними ковтками води.
– Шо кротодил, – відповів Нельсон, примощуючись на розстеленій клейонці.
– А як Туз туди доліз? Неходячий же, – поцікавився Захур.
– Мо’, поміг хто… – витер піт зі скроні Нельсон.
– Хто поміг? – обернувся Пабло, перебираючи пальцями тонкі голубині кістки на імпровізованій скатертині.
– Може, й ти, ілуха. Звідки мені знать? – задумливо мовив Нельсон.
З ангару повернувся Гектор зі жменею болтів і гайок. Знайденого було явно замало, щоб замінити прогнилі кріплення на фланцях під час нового монтажу труб на Кориті.
– От, не густо, – розтиснув долоні брат. Нельсон був радий змінити тему.
– Значить, усі «хомути» розбирать не будем, бо потім назад не зберем, – оголосив він своє технологічне рішення.
– Отадзип, – саркастично відгукнувся Веня.
– Один кусень-то ми можем із ями вирвать, а три-чотири ціляком – хребти розваляться, – песимістично кинув Кабигроб.
– Тре’ людей більше. Чого вони сидять по норах? – потряс повітря Нельсон.
– Вони думають, шо луччє з голоду здохнуть і не робить, чим робить і потім здохнуть, – поділився психоаналітичним спостереженням Пабло.
– Ми для того й робим, шоб не здохнуть, тапок-таб’є! Чорнуху будем пить до кінця віку, – гарячково запевнив Нельсон.
– І мені наллєш? – пролунав у нього за спиною дзвінкий голос Майї. – Якшо я робить буду.
– Яким місцем ти хочеш робить, ханадзип? – уточнив Захур.
– Не тим, куди тебе Пабло дрючить, – кинула Майя.
Усі заіржали, але водночас присутність жінки, хоч і такої юної, відігнала гірке шумовиння їхніх думок і змусила поглянути на свої марноти по-чоловічому.
* * *
Торба за плечима холодила спину. На півдорозі до Корита Нельсон подумки визнав, що холодок цей – не що інше як страх перед незвичним мертвим вантажем, який він ніс. Під ногами він помітив уламок циліндричної люмінесцентної лампи і не відмовив собі в задоволенні бахнути ним об стіну розваленого будинку.
– Цить, не бушуй! – долинув обурений голос.
Горбата Кет сиділа під стіною, склавши ноги по-турецьки. У такій позі вона ніби вросла в землю і була геть непримітна. Хустка колись червоного кольору накривала очі. Нельсон підійшов ближче і розгледів, що на плечі вона тримала чорну коробочку з антеною, настовбурченою в бік Корита.
– Радіво робе, не мішайся, – пояснила Кет.
– Де ж воно робе, як мовчить. Воно ж шипіть повинне, – не зрозумів Нельсон.
– Це радіво мовчки робе, – витягнула черепашаче підборіддя Кет.
– І шо ж воно робе?
– Хвилі невидимі пуска – кротодила проганя, а птичку приманює.
– Тупа ти ханаврук, – поставив діагноз Нельсон.
– Де тобі техніку пойнять! – натягнула хустку на лоба Кет.
Вона піднялася і повернулась дуговидною спиною до нього, з виразом утаємниченості крутячи коліщатко на приймачі, котрий не видавав ані звуку.
– Знаєш про Туза? – змінив тему Нельсон, і мурашки в нього побігли по шкірі від думки, що фрагмент загиблого лежить у торбі за плечима.
– Знаю. Того і радіво кручу, – поправила антену Кет.
– Міг він сам на Корито залізти?
– Коли я його знала, Туз усяке різне міг, – усміхнулась Кет. – А тепер уже не знаю.
– Чого ти рішила, шо так кротодила налякаєш? – вказав Нельсон пальцем на чорну коробку в руках жінки.
– Старі казали, його радіво бісить. А чує він з-під землі все. І те, шо ми самі коло себе не почуєм. Ше казали, він на людину напада, тіки коли дітей висижує. Потім діти вилупляться і одне одне жеруть, а матка тіка од них, шоб не з’їли.
– Кажеш, так і жеруть одне одне? – перепитав Нельсон.
– Шо ж їм іще жрать… А ти чого тут лазиш, волну перебиваєш? – підкрутила вона коліщатко приймача. Однак запитання повисло в повітрі. Нельсон уже хутко прямував назад до селища. Клейонка на його плечах надималася, як парашут.
– Мутний який, – зітхнула Горбата Кет.
* * *
Доктор Фрезе жестом вказав на операційний стіл. Нельсон вивалив на його лискучу поверхню продовгуватий пакунок. Підвішена до стелі гасова лампада мерехтіла, пускаючи кволий вогник. По кутах бункера громадилась пітьма. Фрезе натягнув на обличчя пожовклу марлеву пов’язку і рвучко розгорнув целофан. Поправив окуляри.
– Рука Туза. На Кориті найшли. Опізнали, – Нельсон відступив, щоб менше чути запах. Доктор тим часом повертів знекровлений обрубок руки, придивився до рваних тканин вище кисті. Він дістав із полички лупу й крізь неї оцінив темні знаки на шкірі. На зморшкуватому лиці проявилась схвильована гримаса. Фрезе відклав лупу, потер очі так, наче намагався зняти з них вантаж побаченого. Він розкрив тумбу з інструментарієм, дістав звідти велику металеву коробку, добре знайому багатьом коритянам. У ній задзвеніли зубні протези, зроблені з різних тонких металевих предметів. Переважно це були ручки ложок і виделок, розпиляні на сантиметрові заготовки. Доктор дістав плетену дротяну капу для формування зубного ряду, яку він використовував у зубопротезних операціях, і вставив у неї кілька заготовок. Він приклав цю «щелепу» до руки Туза в місці, де вона була відірвана.
– Коркодим но-ні, – скрушно похитав головою ескулап.
– А хто, як не кротодил? – здригнувся Нельсон, хоча доктор лише підтвердив його власні підозри.
– Лютодер. Нямуть-нямуть… – важко ковтнув повітря Фрезе.
– Це точняк, старий танаб’є?!! – схопив його Нельсон за плече.
– Кабанал, – підшукав Фрезе синонім, який, як йому здавалося, звучав більш переконливо.
Вони подивилися одне на одного. Ринви обличчя доктора Фрезе викривились від страху, нижня губа відвисла. Нельсон волів отримати якісь докази сказаного.
– Геля, – вказав доктор пальцем на прокушену шкіру обстежуваної кінцівки. – Тубопрогрес.
Нельсон розгублено кліпав очима.
– Тре’ всім сказать. Це ж… Це ж ханадзип!
– Казан – но-ні! Дин – кабанал, да – кабанал, ри – кабанал… Нямуть-нямуть-нямуть… – загинав пальці Фрезе.
– Ти про шо? Нам людожера хапать тре’! Якшо всім не сказать, то шо ж буде… – не міг збагнути Нельсон.
– Лютодер – цхап, – частково погодився доктор. – Казан – но-ні. Цссс.
Фрезе застиг із притуленим до рота пальцем.
* * *
Під розлогими пальмами було затишно і свіжо. Море розминало пісок своїми аквамариновими долонями. Листя погойдувалося у верховітті, але вітру Нельсон майже не відчував. Це були радше дотики місцевих духів. Над гладінню кружляла чайка, білосніжна, з димно-сизим заломом крила. Вона легко сіла на воду, і дрібна хвиля заколисала її.
Нельсон зробив кілька кроків по гарячому піску. Увійшов спочатку по коліна, відчуваючи, як лагуна вбирає його задавнену змору, потім ліг на груди й поплив – майже полетів над водою, виконуючи невимушені рухи, не занурюючи обличчя. Сонце вигравало на плесі, билось об дзеркало золотого дна. Світлотіні куйовдилися на невисоких скелях.
До чайки лишалася одна мить. Ось-ось він розітне плівку теплого моря і дотягнеться до її ніжного пуху, вправним рухом скрутить шию, а далі… Нельсон раптом згадав, що не вміє плавати, і зробив панічний мах плечем. Його голову накрили солоні бризки. Чайка стрілою злетіла увись. Він замолотив руками по воді, судомно хапаючи повітря…
Під стелею Савиної кімнати бовталась давня пожовкла павутина. Сон розійшовся по швах, напоровшись на колючки ранку, але голод залишився, як незаповнена внутрішня прірва. Нельсон зіперся на лікті в гамаку й помалу приходив до тями. Він дивився на план-схему видобутку чорнухи, і креслення здавалися повною нісенітницею, маренням ідіота, порівняно з реальністю сну, котрий виріс із пейзажу, баченого на принесених бурею фотошпалерах.
* * *
– Раз, два, три! – гаркнув Нельсон. Заскрипіли мотузки і кості. Труба подалася вгору, зависла на рівні з ґрунтом, вдарилась об край рову, але таки перевалилась через нього й прокотилася кілька метрів по землі. Із десятка грудей вирвалося натужне «Хуф».
– Чого так мало вас приходе? – обурився Нельсон, дивлячись на ріденьку бригаду, що з такими зусиллями вирвала ділянку трубопроводу з ями.
– Бо гогобцями платим. Шо було побільше, то вже погоздавали. Кінчається птичка, – розвів мозолистими руками Гектор.
– Зажиріли на голубах, – дорікнув Нельсон не надто справедливо. – Врем’я паршиве. І його у нас мало.
– Ага, зажигієш тут…
– Я Капрона сторожем поставив. А мо’, він підкрадає… – запідозрив Нельсон.
– Нє. У мене вся бухгалтегія отуто, – постукав себе пальцем по лобі Гектор. – Інтегесно, шо не кгаде. Чесний.
– Чесний, ага! Просто я йому за службу штуку обіцяв одну.
– Шо за хан?
– Та чоботи у нього кончились. Я сказав, що нові пошию. Як доробим усе – аж тоді оддам, – ошкірився Нельсон лукаво.
– Ти й таке умієш, цедзип!
– Ілуха, шо ж там уміть?! Береш шкури якоїсь…
– Можеш не казать, я однак не пойму, – відмахнувся Гектор.
Згори звисало набубнявіле вим’я неба. Нельсон придивився до коритян, що покинули надриватися біля теплотраси й чекали на «пайки». Рахуби. Голодранці. Мотивовані лише власним голодом. Опуститись до непоправного міг кожен із них. Під підозрою були всі, за винятком хіба літніх жінок, які не послуговувалися зубопротезним сервісом Фрезе, та Майї, котра на диво довго умудрялась не втратити свої зуби. Ось Базука, що водиться з Кальманом, облизав пошерхлі губи (чомусь і він врешті-решт попросився попрацювати на толоці). Ось Захур ласкаво шкіриться до Пабло, а той чи то прицмокує, чи то обдуває своє плече від піщинок. Ось смурний ґевал Кабигроб надкусує зламаний ніготь. Роти. Роти. Роти. Однакові металеві ряди, припаяні до щелеп. Крицевий частокіл, що ріже, шматує, перемелює. Базука… ні, він – просто велика сопля. Гектор… ні, він у душі добряк, він не міг. Божена… ні. Божена прекрасна. Божена прекрасна… Туза викрали – висмикнули з ліжка, наче неживий предмет. Руку потім викинули на Корито, щоб збити зі сліду – тепер це було ясно, як день. І кротодил тут ні до чого.
Нельсон відчув себе безкінечно самотнім. Знання справжніх причин смерті Туза отруїло його, і мовчання здавалося найгіршим варіантом поведінки. Він почав думати, що не витримає. Він мусить сказати всім. Просто зараз. Щоб кожен мешканець цієї сонної діри здригнувся і вийшов на лови звіра. Щоб усі нарешті зацікавилися власним життям, яке давно вже стоїть на місці.
Під хмарами зненацька зарокотало. Нельсон давно чекав дощу і вирішив, що до Корита дісталася луна далекого грому. Але звук не лише не розчинився в повітрі, а й щомиті наростав. Потім з-за Корита вилетів сріблястий гелікоптер, замелькали довгі лопаті, розганяючи повітря.
– Лягай! – крикнув Гектор і завалився у рів. Туди почали скакати й інші коритяни.
– Бомбить буде! Стріляйте по ньому! – звомпив Кабигроб, командуючи якимось своїм уявним військовим підрозділом. Нельсон звалив Кабигроба з ніг, і вони розпласталися на купі піску. Черевата небесна машина з ревищем зависла в надцятьох метрах над ними. Одяг на спинах лежачих шматувало вихром, який вона здіймала. Усі припали до землі й не наважувалися підняти очей. Проте за мить шум мотора вже почав віддалятись, «дихання» машини перестало відчуватися на обличчях. Нельсон підняв голову. Гвинтокрил тепер нагадував блискучу голку, що врешті проколола пелену між горизонтом та низькими хмарами і зникла за нею.
* * *
Хата Туза стояла на белебні коло Депо. Будована з добротної цегли невідомо ким, вона, проте, давно вже не була взірцем міцності. Половина будівлі просіла, тріщиною в стіні означивши свою окремішність. Нельсон зупинився неподалік і бачив, як у віконці заблимав вогник – це Тузиха запалила недогарок свічки.
Тіні росли й загусали до чорного, відпущені на волю заходом сонця. Потягнуло серпневим холодком. Нельсон думав про те, що ця хата почала валитися, коли тріснуло співжиття її господарів. Від дому Туза до найближчих сусідів було метрів двісті. Навряд чи нападник мав силу і час, щоб тягнути паралізованого кудись далеко. Все відбулося десь тут, у цих трущобах. Нельсон і досі не міг вирішити, чи варто оголосити про це всім і підняти загальну тривогу. Щось підказувало йому, що найменш урівноважені з коритян використають ситуацію для взаємних порахунків і, чого доброго, в паніці переб’ють одне одного, тим самим скоротивши кількість робочої сили, необхідної для видобутку чорнухи. Цього не можна було допускати. З іншого боку, він не вірив, що здатен самотужки впоратись із підступами «кабанала».
Нельсон перетнув пустирище, зазирнув у покинутий шалаш, оббитий толем. На долівку намело мініатюрні дюни сірого пороху. Сюди давно не ступала людська нога. Ще одна перекошена будівля стовбичила поруч – сарай із зірваним дахом. Всередині, на прогнилому в багатьох місцях дерев’яному помості лежало груддя глини, що відвалилося зі стелі й стін. Стебла соломи стирчали з нього, як святкові свічечки з бісквіта. Нельсон обережно наступив на дошку – чи витримає – і по діагоналі пройшов до кутка, в якому поміж обривків газет і зотлілих столітніх екскрементів білів яийсь комочок. То була туго зім’ята ганчірка – кляп. Нельсон підняв її, щоб розгледіти. На пожованій матерії засохла цятка крові. Він оглянув увесь сарай, боячись ходити по ненадійному помості. Ні слідів екзекуції, ні решток тіла не помітив і повернув додому.
Замість страху в ньому знову, як повінь, почало розливатися усвідомлення самотності. Чомусь згадалося, як мати вперше повела його, чотирирічного, на Корито. Схил естакади тоді здавався безконечним, його верх губився десь у хмарах. Нельсон страшенно хотів дістатись «аж до неба», але знесилів і поліз рачки. Так вони і йшли: мати, задумавшись про своє, впевнено піднімалася попереду, а він, соромлячись своєї слабини, мовчки повз на подертих колінах.
* * *
Чергова секція трубопроводу вивалилася з рову. Нельсон відігнав злі думи і навіть усміхнувся, дивлячись на зморених трудовим подвигом односельців, що вишикувались перед мішком із крилатими «пайками». Поки людина при ділі, нічого страшного вона не натворить, заспокоював він себе.
– Давно Отих тут не бачили. А тепер розліталися в лиху годину, – згадав Захур учорашню появу гелікоптера.
– Було б чим по Них пульнуть, а так… Добра не жди, – підхопив Базука.
– Автономіка наша їм очі коле. Видивляються, шо захватить та шо украсти. Уххх, – стиснув кулаки Кабигроб.
Нельсон слухав гомін упіввуха і не збирався ні заперечувати, ні погоджуватися. Він був упевнений, що тільки чорнуха, добута в достатній кількості, убереже коритян від будь-яких ворожих підступів. Приліт машини означав лише те, що процес треба було прискорювати, бо невідомо, що у Тих на умі.
– Шо за шняга, фуфлижники?! – почувся голос Вені.
Веня потрясав перед носом у Гектора чимсь сірим і пухнастим.
– Це шо, птичка? Матрех! Поміняй мені!
– А шо ж то, як не птичка! – парирував Гектор.
– З такими вухами?! Без пір’я! І морда страшна! – Веня продемонстрував перед гуртом копченого кажана, тримаючи його за довге перетинчасте крило.
– Все, шо літає, то птичка, – зневаживши класифікацію видів, наполягав Гектор.
Веня вчепився в мішок із «пайками» і рвонув на себе.
– Одвали, бойобвод. Пегебигать він буде! – відштовхнув його Гектор. Він спритно затиснув носа Вені пальцями і закрутив набік. Веня загарчав і ногою тикнув суперника в пах. Нельсон підоспів, коли вони покотилися по краю викопаного рову. Лопата в руках з’явилася сама собою. Але через те, що Гектор і Веня каталися, звиваючись, як змії, допомогти брату не виходило. Нельсон відчув, як наливається злобою все його єство. Він був готовий вкласти в один удар весь свій знагла пробуджений відчай, усю ненависть і страх перед майбутнім. Потилиця Вені опинилася згори, поки він тлумив Гектора. «Шо я роблю? Шо я роблю?..» – подумки запитував себе Нельсон, стискаючи держак лопати. Цієї миті Гектор зібрався з силами й умудрився буцнути головою Веню в обличчя, зубці «ірокеза» прорізали щоку, і Веня відкотився, затуляючи рану рукою. Нельсон, схаменувшись, згадав, як важливо зберегти хоча б цю малу шопту людей, готових працювати з ним.
– Я дам тобі птицю. Роби, як і робив, – простягнув він Вені руку.
Натовп розчаровано розходився. Хмари вдарили дзвоном, і згори полилося. Поруч лишилися тільки Божена й Гектор. Тривожно ковтали воду, що струменіла по лицях.
IV
Вулицею гнало кольорову обгортку від шоколаду, магнітні касетні плівки звисали чорною слиною зі стічної труби. Божена завернула в темний під’їзд, ковзнула оком по настінних графіті – усі слова були їй до болю знайомі, окрім одного каліграфічно виведеного древнього заклинання. «МАРОСУМ АНАХ», – прочитала Божена. Якусь мить це словосполучення бентежило її уяву, але на сходах протез заскрипів, і відчуття образи на світ знов усе затьмарило. До того ж сходи тут були аварійні, і їй довелося попомучитись, добираючись до квартири.
Нельсона вона знайшла у кімнаті. Він сидів на підлозі й безвідривно тупився на Савині креслення з незрозумілими вертикальними рисками сажі.
– Ну, шо дальше робить будем, рабой? – стримуючи істерику, почала вона.
– Камінь-дерево валить, – обернувся на неї Нельсон, потойбічно усміхаючись.
– Камінь-дерево, йуханакус! Я про те, чого ти не заходиш!
– А… Та навалилося всяке, пробую розгрібать, – підвівся Нельсон.
– Навалилося, значить. А люде кажуть, шо ти до Майї шари підкотив!
– Не було такого! Ми словом перекинулись раз чи два…
– Раз чи два… Дивись, бо повириваю все! – ляснула вона його нижче пупа.
– Брешуть, язики б вузлом позав’язував. Ти вір мені, і всьо.
– А шо ти такого зробив, шоб тобі вірить? – натиснула Божена.
– Я конкретно роблю, шоб ви всі по ходу з голоду не здохли! – знайшовся Нельсон.
– І шо – нагодував уже когось? – підняла вона багряну «брову». – Людва йде за тобою, а ти сам знаєш, куди ведеш?
Болісної паузи, що повисла між ними, було не так просто позбутися.
– Ти менше наперед думай. По порядку думай! От, давай протез помастим – скрипиш, як ханакус, – зійшов із мінного поля Нельсон,
* * *
Після побіжного огляду вибрали найтонше пряме камінь-дерево, на якому не було і сліду від гілок. Не надто плечистий Гена – і той міг обхопити його руками. Воно стриміло неподалік від трубопроводу, як рівна чорна паля з химерним візерунком скам’янілої кори.
Першим до діла узявся Гектор із сокирою в руках. Після двох десятків ударів по стовбуру йому вдалося розкришити верхній шар кори.
– Йуханун… – прокоментував він свій жалюгідний результат.
Нельсон спробував бити в те ж саме місце тупим краєм сокири. Потім Базука колупав стовбур стамескою і гамселив по ній молотком. А Пабло і Захур поперемінно зламали об камінь-дерево два полотна ножовки по металу. Підсумком колективних зусиль стала помітна, хоч і не надто глибока, щербина на стовбурі.
– Чого ж воно напилося, шо таким стало? – Нельсон притулився лобом до дерева, так наче цей контакт мав допомогти розкрити природу і властивості матеріалу.
– Стоки з Корита, – припустив Захур.
– Які там стоки! Із-за Колючки пробралися Темні Жиди і травонули земляні води своєю жиддю, – авторитетно повів Кабигроб. – Жидь – то мазут такий, яким вони ходять по нужді, алдапакус. Значиться, запустили під землю ту жидь, а коріння й напилося і погнало догори, по гілках. А тепер от.
– Який це лободзип тобі сказав?! – запалився Базука. – То не Жиди були, а Мараби! Од жиді дерево не затверділо б, а розплавилось.
– Ну, де ви такого наслухались, тапок-таб’є?! – не витримав Нельсон.
– Та кажуть… – невпевнено промимрив Базука.
* * *
Під вечір Нельсон повернувся до сараю, де знайшов кляп. Якщо той кляп у сараї вже став не потрібен, значить, життя Туза обірвалось у цих глиняних стінах, міркував він. До сараю жертва ще могла кричати, тому була з кляпом. А тут Туза безкровно прикінчили – скоріш за все, задушили – і потягли далі.
Нельсон наступив на грудку глини, і вона розсипалась, випустивши жовту хмарку. Він усвідомив, що сліди чужої смерті збурюють у ньому тривогу й цікавість, на відміну від слідів чужого життя, до яких збайдужів уже давно. Живого Туза він би не додумався провідати, а мертвий не дає йому спокою. Так і живому Саві не хотілося вірити, а мертвий Сава його переконав узятися за втілення плану. Від цих думок в душі у Нельсона загірчило.
Він вийшов із сараю, оглянув землю біля входу – все та ж таки суміш піску, бетонної крихти, дрібного пінопласту. Сміттєва буря вже замела сліди, які могли б привести до викрадачів, але Нельсон не втрачав надії на віднайдення істини. Прохід до Соцбуду звідсіля був закиданий брухтом, лізти через який із важкою ношею ніхто би не став. А до Гаражів звідси неблизько – кілометр чи півтора. Тому напрямок пошуків був лише один – Депо, з його халупами, штольнями, складами і всіма іншими закамарками, в яких може гніздитися будь-яка нечисть.
Протоптані стежки вже не проглядалися під шаром всюдисущої пиляви. Він пішов по ній, провалюючись по щиколотку, як у неглибокому снігу. Потім чомусь спинився. Тінь від Корита видовжувалась, гігантським неводом накривала пустирі. До людей у цих краях можна достукатись тільки власною смертю, думав Нельсон.
Якась жінка з Депо порозвішувала на шворці свій одяг сушитися, а потім стала як укопана. Нельсону здалося, що вона розглядає його так, наче він – прибулець із далеких країв. Звідкілясь повіяло смогом із незвичною ноткою чогось хімічного. Це змусило Нельсона озирнутись туди, звідки йшов. Виявилося, жінка теж дивилась у далину – поверх нього: ближній край Гаражів застилав чорний кошлатий дим пожежі.
* * *
Добігши до району, Нельсон уже передчував щось дуже недобре. Ряди гаражів тут стояли щільно, і вогонь міг умить перекинутись від одного сусіда до іншого. У диму він налетів на місцевого митця Хамсу, потім розштовхав крикливих жінок із порожніми відрами. Усі кашляли й лили сльози.
Реальність виявилася ще гіршою, ніж передчуття: горів контейнер, у якому жив Гектор.
– Бро, ти де? – закричав Нельсон.
У контейнері вибухнула якась ємність, і клуби диму лизнув новий язик полум’я. Нельсон сахнувся, щоб не отримати опіків. Люди з сусідніх гаражів поливали свої оселі рештками води, щоб вогонь не перекинувся далі.
– Піском, а не водою! Тре’ піском, ханакус! – закомандував Нельсон.
Відігнавши рукою дим, він розгледів Дану, що на всі боки світила закіптюжено-матовою поверхнею монітора, користаючись вимушеною увагою роззяв із кварталу.
– Він туто, – кивнула вона на майданчик колишнього СТО.
Гектор скулився на асфальті в позі ембріона і тремтів. Обличчя сховав між коліньми.
– Живий? Обгорів? – кинувся до нього Нельсон.
– Нє, я в согтиг вийшов, а поки вегнувся… – витер почорнілого носа брат.
– Живий! Та радуйся, ілуха! Другу коробку найдеш, шоб кості свої на ніч складать! – засміявся Нельсон полегшено.
– Та я не того! Там же всі запаси. Все, шо я нюхав – жовтуха, нотеца, «ФП-кал»… Одну банку й не одкгивав іще. Усе. Усе здиміло, ялбухан… – заридав Гектор.
– Того так і шкварить. Воно ж горюче все. Як таке погасиш? – спохмурнів Нельсон, дивлячись, як розжарений дах контейнера надимається бульбою. – Так шо ж ти, кюдзип, свічку там кинув, чи шо?
– Та де там – підпалив хтось! Найду – уб’ю!
До згарища посходилась місцева голота. Нельсон відшукав у натовпі Веню. Той з розгубленим виглядом гладив свіжий шрам на щоці. Нельсон підійшов зі спини і, розвернувши до себе, взяв його за горло.
– Ти підпалив? Ти?!!
– Нє, – замотав головою Веня.
– Олаб’є вичавлю, як прищ ненужний! – потряс його Нельсон.
– Не палив я! – обурено виривався Веня.
– Та він у мене сидів, коли палахнуло, – вступився Капрон. Нельсон ніби не особливо вірив Капрону, але якось враз опустив руки – тепер серед цього лихого народу треба шукати ще й палія.
Гектор спробував було встати, але від шоку ноги не тримали, він склався по-турецьки, згорбився й укляк. Навіть не помітив, коли поруч опустився натхненний Хамса. Цей самітник з’являвся на людях так рідко, що більшість коритян вважали його вже покійним. На Хамсі було три латані прілі сорочки, але виглядав він завжди так, наче безупину мерзне. Його дитяче личко при цьому променилося добротою.
– Сина, хто ж у жилізо ховається! – процокотів Хамса скрушно. – Жилізо ржавіє, дірявіє. Воно не може сховать. А земелька од усього вкриє. Ти в земельку ховайся, сина. А хочеш – віршика скажу?
Помирана терпне. Забувай,
Як ходили ножовиці в силос.
Потерть місяця тобі лишилась,
Мічений придухом коровай…
– Киш, бойодум! – тіпнувся Гектор, як чорт від ладану.
* * *
Контейнер уже давно згас, як і сонце, невидимою силою опущене за горизонт, наче монетка. А Гектор усе не міг зрушити з місця. Так і сидів у своїй розтягнутій майці, дивлячись на колишній дім, обвуглений і деформований надвисокими температурами. У світлі місяця коробка набула обрисів розпухлої туші якоїсь тварини.
– На от, намутили тобі з миру по каплі, – Нельсон простяг братові намочену ганчірку.
– Нотеца… – вдихнув Гектор пари з різким запахом.
– Ну. Шоб дух піднять, хвате.
А над Коритом пінився туман, молоком біг через край. Бухтіли Нельсонові сусіди по своїх гаражах. Хамса посміхався уві сні на дні свого погреба, накритий трьома сорочками, трьома ковдрами і трьома метрами землі. На дротах гойдалося жіноче ганчір’я. Порипувало камінь-дерево, обліплене кажанами. Долинав нудний плач завіс на чиїхось дверях.
На небі починався зорепад. Зірки зривалися, стрибали, як іскри під чорним склепінням ночі. Нельсона завжди дивувало те, як беззвучно вони це роблять. Тут мав би лунати космічний грім і скрегіт. Натомість – тиша. І Нельсону уявилося, що всі люди сидять у вселенській печі, тому тут так темно і глухо, і все перемішано, і такий бедлам із попелу й усього того, чому ще належить перегоріти, освітивши собою маленький закамарок світу, та й то ненадовго, рівно на мить, відпущену іскорці. Якась непевна і не оформлена до кінця ідея зародилась у нього. Він її думав бічним розумом – як обрис довкілля бачать бічним зором.
* * *
Пабло поліз угору по дереву, обвиваючи його руками й ногами. Піднявшись метрів на чотири над землею, він обв’язав стовбур мотузкою і з’їхав униз. Якби не рукавиці та цупкі штани з брезенту, кора камінного дерева обчухрала б його до крові.
Нельсон із Гектором піднесли приземкувату пічку з Савиної квартири, пропустивши під її гарячим «черевом» трос.
– Ось він, увесь фокус, – відкрив Нельсон чавунні дверцята, за якими рум’янився жар.
Грубку приставили до дерева й нахилили так, щоб кусень грані виткнувся і приліг до кам’яної кори.
– І шо тепер? – запитав Кабигроб.
– Тепер ждать, ілуха, – умостився Нельсон на перевернутому відрі.
Гектор нетерпляче витяг блістер із сірими таблетками (останню свою знахідку на Кориті), закинув дві до рота. З усього було видно, що втрата майна підкосила його, хоча більшість односельців глибину трагедії так і не збагнули.
– Так ти і нам дай, цопакус. Общаком же горбатимся, так давай і на «колесах» кататься общаком, – затребував Пабло. Гектор мовчки ковтнув пігулки, ніби й не чувши.
– То в нього од голови. Йому шестерня жить не дає, – відказав Нельсон за брата.
– А шо – думаєш, у мене нічо не болить?! – завівся Пабло.
– Гузно твоє не в щот. Тре’ було пользувать його на вихід, а не на вхід, – проявив вузьке розуміння сексуальності Нельсон.
– Я про носа говорив, – образився Пабло, почухавши свій бляшаний протез, вставлений поміж очима.
Помовчали. Десь над Депо, в тягучій імлі, кружляли два круки, знижуючись у повільному спіральному танці.
– Я всю свою воду виніс сюди, – кивнув на повні вщерть ночви Захур, щоб змінити тему. – Якшо не піде діло, назад одберу.
– Як ти одбереш свою воду, якшо уже злили все докупи? – поцікавився Кабигроб.
– А моя вода чистіша од вашої. І того легша. Вона поверху плаває – видно ж, – пояснив Захур.
Усі зосереджено перетравлювали сказане, намагаючись зіставити його з відомими їм фізичними законами.
– От якби Корито досі робило, було б не тре’ оце все вергать. І чого Вони перестали сюди возить? – зітхнув Базука.
– Ясно чого: шоб нас голодом заморить! – вставив Кабигроб.
– А старі от таке казали, – втрутився Захур. – Знаєте, чого надумали автономіку проголосить? Бо рішили, шо Корито весь світ годує. Сортувальна станція тоді ж робила – огого! І надумали наші одділиться, шоб Корито тіки собі оставить. І оджали Корито. Чи то війною, чи хитрістю – я так і не пойняв. А ще спирту цистерну оджали, прямо з рейок зняли і лигали так, шо аж половина виздихала. Он і батя Кабигроба тоді, шо крановщиком ото робив…
– Шо! Його підстрелили, того й упав із крана, – підвищив голос Кабигроб.
– Де ж підстрелили, як він од спирту дуба дав! – заперечив Захур. – Випив і поліз уверх, та й зірвався. Спирт був не той, шо тре’, а технічний – шоб горюче розбавлять.
– Ну й шо, шо технічний – шо ж його, значить, не пить? Так і батя був чоловік технічний, на техніці робив. Розкажеш іще, алдапакус! – гнув своєї Кабигроб. – Батя б од такого не вмер, крепкий був. То снаряд у нього вдарив… А однак Корито наше тепер. І смерть не страшна!
– Так якшо Когито наше й автономіка наша… – озвався Гектор сонним голосом, – то хто ж одходи до нас повезе?
– А одходи нам свої тре’ мать! Усе своє! – гримнув Кабигроб пафосно.
Базука закивав на знак згоди, а Пабло і Захур глибокодумно поморщились, шукаючи логіку в дискусії, що вдавилась, як змій-уроборос власним хвостом.
Нельсон, неуважний до їхніх теоретизувань, нарешті встав із відра і прорік:
