Текст книги "Помирана"
Автор книги: Тарас Антипович
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)
– Пішла жара!
* * *
Нельсон відсунув пічку. Жар уже перекинувся на основу стовбура, багряний круг пашів і розростався по корі з кожним подихом вітру. Тихий вогонь проникав у пори камінь-дерева, доходив до серцевини. Кабигроб, ніби не вірячи побаченому, тицьнув пальцем у розжарену кору, засичав і відскочив. Вулицею саме пензлював Веня, чомусь із забинтованими кулаками.
– От обмотки зніму – всім покажу! – потряс у повітрі рукою Веня, хоча створити інтригу йому не вдалось анітрохи.
– Бойодум, – провів його затуманеним поглядом Гектор.
– Шо розслабились?! Двоє хтось беріть вірьовку, а ми будем лить, – узявся за ночви Нельсон.
Захур і Пабло натягнули мотузок, що ним був обв’язаний стовбур угорі.
– Потягнем на себе, то нас і приб’є. Давай смикнем – і тікать, – запанікував Пабло.
– Та не впаде воно. Дурну шнягу ото придумав лободзип, – розвіював страхи Захур. – Це ж не просто кілок кам’яний – це щетина Землі. Її не зламать, не вирвать. Вона, як забитий шуруп, держить ґрунт – шоб він не посунувся нікуди і шоб нам було на чому стоять.
У цю мить Нельсон з іншими чорноробами линнули з ночов прямо на червону грань стовбура. Їх тут же обдало хмарою пари під шипіння і шкварчання непримиренних стихій. Захур і Пабло щосили напнули мотузку, але камінь-дерево навіть не здригнулось, лише видало здушений тріск, що відгукнувся в землі коротким глухим струсом. Пабло позадкував, подумки оцінюючи довжину цієї чорної палі, яку вони силкувалися зламати.
– Я ж казав, шо не буде тут нічо, – повернувся до нього Захур.
– Шухер! – раптом гукнув Нельсон.
Спочатку Захур побачив тінь, що лягла на нього ззаду, ноги самі понесли його навмання, долинув шум повітря, ніби хтось махнув великим віялом. Захурові здалося, що над ним змикається капкан, як над необачним птахом, що приземлився на Кориті.
* * *
Бараки Депо виринали з вранішнього туману. Сонце прострілювало по дахах, але ще не зважувалося заходити в закамарки, звідки неохоче відступала ніч. Нельсон ніяк не міг зорієнтуватися, над яким рядом халуп він бачив двійко ворон напередодні. Носаки чобіт набухли від роси, що ряхтіла на чорному піску, стало важче пересувати вихудлі ноги. Позаду скрипнули дверцята кіоску.
– Якшо ти до мене, то заходь, – щебетнула Майя, загортаючись у картату лахманину. – Я тут живу, ага.
– Нє, мені дальше, – буркнув Нельсон, але чомусь так і став мов укопаний.
– Куди?
– Точно не знаю.
– Тю. Та оддихни, тремтиш оно весь. Їв шось? – заманювала Майя у свої тенета.
– Ти за мене не парся, – відрубав Нельсон.
Вона була по-зміїному тонка. І тим більше виділялися її жваві вологі очі, які ніколи не тратили свого світла на споглядання Корита. Ріденьке, солом’яного кольору волосся на голові ворушив протяг. Майя підійшла до Нельсона, випорпала з кишені комбінезона жменьку рудих камінців однакової форми і розміру, простягла на долоні. Їхній різкий запах ударив у ніздрі.
– Це шо за муть? – захрумтів Нельсон, не приховуючи дводенного голоду.
– Котячі горішки, – повела плечем Майя.
– Ніштяк. Може буть… А ти чого з Генкою не мутиш? – перейшов він до головного.
– Гнилий він якийсь. І нудний. Тут, на районі, мужиків не видать – хробаки одні.
Вона м’яко взяла Нельсона під руку, він зауважив, як внутрішнє тепло підступило до грудей, до горла…
– Крак-крак, – долинуло звідкілясь.
Він без жодних пояснень рвонув з місця, находу закидаючи до рота рештки дарованого корму. Пробіг метрів сто, стишив ходу. Стало тоскно від якихось дурних передчувань і непоєднуваних поривів. Усе це змішалося в гримучу суміш, повисло на душі. Прожектор сонця спроквола шарив навколишніми вільгими спорудами. Десь попереду чувся якийсь шерех, скрипучі пташині діалоги порушували світанкову тишу. Нельсон беззвучно ступав, боячись загубити звукові орієнтири. За іржавими ремонтними естакадами, що стриміли, як завмерла біблійна сарана, вигулькнули дві хати з металевих листів, потім – скошені шиферні стіни й увігнутий дах. Він раптом згадав, що вже бував тут. Перед ним стояла хижка навіженого Кальмана.
Нельсон шарпнув двері, принюхався. Під ліжком було щедро розлито якусь фарбу чи оліфу, поруч біліла бляшанка без кришки. Концентрація випарів просто валила з ніг неадаптованого Нельсона. Кальман хропів, неприродно вивернувши набік голову й розкидавши ноги, – дивився свої токсичні сни.
Надворі щось зашаруділо, заскрекотало. Нельсон вибіг із хижки й обігнув її. Три ворони билися над рештками, які вигребли з землі. Вони нахабно оглянули візитера, а потім, перекрикуючись, відлетіли на кілька метрів, готові будь-якої миті повернутися. Із землі стирчали кості людської ноги чоловічого розміру – обгризені, недбало прикопані на невеликій глибині під задньою стіною Кальманового дому. З подзьобаної п’яти звисали ошімки шкіри.
«Шо я роблю, шо я роблю?» – пульсувало в голові У Нельсона. Першою думкою було огріти Кальмана чимсь важким і допитати. Ні, спочатку зв’язати, покликати у свідки сусідів… Але який сенс говорити з таким, надто коли він обнюхався до напівсмерті? Нельсон стояв над сплячим, голова йшла обертом. Він розумів, що сил чимдалі, тим меншатиме. Руки самі витягли з-під Кальмана ту вицвілу подобу подушки й зависли над ненависним лицем, блідим і деформованим.
* * *
Нельсон вискочив надвір. Вдихнувши повітря, озирнувся – поблизу нікого не було. Обриси халуп тендітно двоїлися. Селище спало, не маючи особливих занять, окрім поступового вимирання. Безхмарне небо простелилось над Коритом – недоречна висока нота в пекельній какофонії дня. Він змусив себе повернутися – годилося глибше прикопати кості Туза.
Після безцільних блукань околицями – майже опівдні – Нельсон набрів на бункер доктора Фрезе. Коло входу стояла вся його похнюплена артіль.
– Це все ти, все ти, лободзип! – накинувся на нього Пабло, весь у сльозах. – Захуру хребтину перебило! Ходить не може, а для спини деталей нема! Доктор на коляску пробує садить, а він пада. А тобі би все з чорнухою мутить – на нашій на крові! Кому тепер та чорнуха нужна, якшо любить стало нікого!
Нельсон чув його упіввуха, думки снували навколо того, куди подіти свої руки, які тепер здавалися хворобливими, запаленими, абсолютно зайвими органами, що вже відслужили своє, як який-небудь апендикс. Він враз побачив себе сміховинно чужим поміж цих людей, з їхніми образами, страхами, стиснутими п’ястуками, претензіями на куток іржавої житлоплощі й кавалок калорійного сміття, з їхнім скреготом зубів, протезів і завіс, генітальними порухами в довільному напрямку, фальшивими спогадами, високими пориваннями й злодійкуватими звичками, непідробними жалями й несміливими надіями, голодом і голизною, з їхньою трепетною підлістю, назовні вивернутою інтимністю, всезнайством і безпросвітною тупістю, ураженою гордістю, тотальними підозрами і щоденною боротьбою, щасливим самодурством і сліпою звитягою, і любов’ю, особливо з їхньою любов’ю.
– Я вам і так останнє оддав, – вирвалось у нього. – Я вам останнє, а ви… ханакус-рех.
* * *
Гектор розвернув бурхливу діяльність посеред прибудинкової ділянки під Савиним вікном. Він уже вирив неглибокий окоп і тепер мостив над ним перекриття з арматури й залізного листа.
– Ти шо, мозок пронюхав, бро? – поцікавився Нельсон у родича.
– А може, пгавду Хамса казав – загиваться нам пога. Я от собі ковбаню готовлю, – нервово заговорив Гектор.
– Ану, глянь на мене! – прикрикнув Нельсон.
Гектор повернувся до брата повним страждання обличчям, чий трагічний вираз псувала лише чорна смуга під носом – витирав піт і намалював собі «вуса».
– Давно не довбешся нічим? Того тебе криє… – здогадався Нельсон.
– Мені мамка снилась, – заговорив, зриваючись на хрип, Гектор. – Кгичала на мене, пальцем тикала. Казала: не виходь нікуди, будь туто. А я їй: ма, я ж у тебе в животі сидю! А вона каже: от і добге, там і сиди, і нічого з нами не буде. Таке от, хе-хе…
Гектор стер п’ятірнею піт із лоба. У такому сум’ятті Нельсон його давно не бачив.
– Я ж не знав її, то як вона мені може сниться? Чого я її пізнаю, якшо ми чужі?!
– Ти, бро, не парся, – торкнув Нельсон брата за плече. – Мамку всі впізнають, яка б не явилась – жива чи мертва. Ти знай, шо вона тебе любила, і хвате тобі. Єсть чим упороться?
– Та нема! Вигогіло ж усе! – відвернувся Гектор.
– Ща, принесу, – кивнув Нельсон у бік будинку. – Я приберіг на чорний день.
– Та тут кажний день чогний, не настачишся, – промимрив Гектор.
Нельсон повернувся з двома контурними упаковками – по десять таблеток у кожній – і кухлем жовтавої дощової води.
– Ооо, це ловка шняга, – силувано всміхнувся Гектор, вилущуючи пігулки з чарунок. – Ловка… тіки сушить од неї, дялб.
Вони удвох спожили весь запас стимуляторів, і через годину видимий світ почало заливати барвами. Виглядало ніби дитина-бог узялася за розмальовку Корита і його околиць. Палахкотіли обгортки від шоколаду, оранжевим переливався поліетилен, жмути скловати стали кислотно-салатовими, брудний пісок – темним золотом. Навіть шестерня в голові Гектора набула відтінку благородної бронзи. Кольори – усі без винятку – милували око. З ними прийшла безтурботність, легкість рухів і слів.
Нельсон завів із братом невимушену бесіду і не припиняв дивуватися розкішному довколишньому калейдоскопу, в якому сміття було не просто сміттям, а щонайменше шедевром композиції. Кожен предмет посідав єдино правильне для нього місце, і Нельсон почувався безмежно вдячним за таку точність розташування всього, за таку зграбність і гармонію простору, а ще – за свою невипадкову участь у цьому благодатному пейзажі. Піт котився з лобів рясним діамантовим градом. Гектор приніс цілу каструлю води, вони черпали і пили, і кожен ковток живив якісь внутрішні струни краси, які так довго мовчали і врешті зазвучали на повну силу.
Душа бриніла нарозхрист, прагнула дружніх обіймів. Вулицею якраз чвалали люди з Гаражів – несли сплетені сіті на птахів. Нельсон покликав Веню і приязно замахав йому. Той у відповідь погрозив кулаком, із ударних кісточок якого стирчали свіжоімплантовані сталеві шипи. Але навіть це не внесло дисонансу в загальну ідилію.
Довколишня яскравість наснажувала організм. Хотілося діяти, та що там – вершити подвиги, долати пустелі й крушити гори, розганяти хмари і пускати дощі навспак. Нельсон випростався, гордовито випнув ребра. Гектор чухався так, наче його обсіло полчище бліх, але теж випромінював чистий ентузіазм.
– Тіло свербить, бо хоче робить, – пояснив Нельсон.
– То давай шо-небудь гоздовбаєм, ялбухан! – розвинув думку Гектор.
– Не тре’ нічого ламать. Будем творить чудеса, ілуха!
* * *
Труби лежали, як кості древніх тварин – припорошені, поїдені часом. І Нельсон подумав, що даремно така цінна річ правильної форми залишається у всіх на виду. Втім, його думки плутались, наскакували одна на одну і розсипалися, наче попіл.
– Берися, покотим, – нарешті знайшовся він.
Гектор із готовністю вперся руками в трубу.
– А чого не питаєш, куди? – усміхнувся Нельсон.
– Йухоп. Душа гуля! – заіржав Гектор.
Труба підскакувала на консервних банках, вритих у пісок. Божественно лускали подушечки пухирчатих упаковок під ногами. Доводилося оминати похилі бетонні стовпи з перуками обрізаних дротів на вершечках. Ближче до Корита починалася гладенька, виметена вітрами ґрунтова дорога. Гектор заскочив на трубу і побіг, акробатично перебираючи ногами. Через сотню метрів вони побачили напнутий вицвілий намет. Горбата Кет сиділа коло нього, тримаючи приймач коло грудей, як немовля.
– Здоров, ханаврук, як твоє радіво? – запитав Нельсон.
– Не твоє діло, бойобвод! – почулось у відповідь.
– Іди, покатаєм тебе, – миролюбно запропонував Гектор.
– Ох, не зліть мене. Тут техніка робе силенна – підлізете, то порозрива вам бошки, – пригрозила Кет.
– Ну-ну, нас і так рве, – підійшов поближче Нельсон.
– Не сунься! – озлилася старенька. – Божена он твоя з голоду вже пухне. А ти… Нудзип такий, шось би путнє сотворив людям, чим отак снувать дурно. Ні колоба в хаті, ні святого в голові – тьху на вас!
– Шо нам колобу поклони бить! Ми – люди діла, – заявив Гектор.
– А давай, Кет, ми тебе рівнять будем – може, виправим, та й не така злюка будеш, – запропонував Нельсон з ентузіазмом.
– Тіпун на тебе! Шо Корито скривило, то вже не розігнеш, – узялась вона за спину.
– А ми попробуєм! Ану, бро, підсоби. В трубу поміститься? – схопив Нельсон жінку під руку.
– Хто мене займе – радіво на нього настрою! Виродки! – спробувала пручатися вона.
Гектор, здіймаючи пил, котив трубу, а в ній усередині, як у чортовому колесі, оберталась і продовжувала сипати прокльонами Горбата Кет. Радіоприймач, який вона нізащо не хотіла випускати з рук, врешті-решт торохнувся об метал, розколовся і на ходу вивалився на землю. Відчуття безпомильності і значущості всіх подій не полишало Нельсона. Повний гордості за кожну прожиту мить цього незабутнього дня, він узрів розведену гармошку неба з вечірніми брижами хмар, обпаленими пурпуровим сонцем.
* * *
Ранок навалився, як бетонна плита. Передчуваючи депресуху, яка неминуче прийде після вчорашнього драйву, Нельсон із братом ще вдосвіта заходилися кріпити секції труби. Потім планувалося закотити те все на Корито, увігнати в масив відходів (в уявленнях Сави це було не набагато складніше, ніж устромити голку в поролон). Монотонна робота рятувала від панічних атак. Болти зі скрипом заходили в отвори потрісканих фланців, руда труха сипалась із гайок. Невиспаний і чумний Базука приплівся до них із Депо і став над душею.
– Там у нас Кальман учадів. Хоронить будем. Ви йдете?
Нельсона немов струмом пробило, аж обценьки випали з рук. Здалося, що вирячені баньки Кальмана ще раз кліпнули на нього з потойбіччя.
– Знаю, ти його не сильно уважав, – понизив голос Базука.
– Шо він нюхав? – виказав Гектор фаховий інтерес.
– Замішав краску, нотецу і ше шось таке вонюче. Казав, шо голод перебива. А тоді поналивав у хаті, закрився та як заснув…
– «Сауну», значить, замутив, а потім пегедегжав. Було б гозбудить його, – розтлумачив Гектор зі знанням справи.
– Мо’, не вмер, а спить – ви мацали? – приховуючи хвилювання, перепитав Нельсон. – Було ж колись, шо старого Пепу аж до колодязя доперли з плачами, а він там устав і давай усіх обкладать.
– Та задубів Кальман, холодний, як жилізяка! Шо ж ми, трупа не пізнаєм! – запевнив Базука. – Ну, піду я, бо нести буде нікому. Сьогодні ми не робим. Траур, торванабой.
Нельсон знову подивився на свої руки. Те, що вони й досі були здатні виконувати якісь звичні рухи й маніпуляції, виглядало вкрай підозрілим. Руки мусили перейняти мертвість Кальмана, стати її продовженням, натомість вони вдавали, що нічого подібного не було, жили своїм ужитковим життям.
* * *
Унизу зяяло провалля між бетонними сходами. Від зрізаних колись давно перил лишились небезпечні штирі. Нельсон ніяк не міг зрозуміти, що змушувало Саву до кінця залишатися в цьому аварійному домі, а не переселитися в надійний гараж або підвал, як робили нормальні коритяни. Нельсон штовхнув рипучі двері, кинув торбу на підлогу. У гамаку лежала Божена, похитуючи протезом.
– А ти чого тут? – здивувався він.
– Прийшла Саву провідать, погомоніть.
– Сава ж помер, – бовкнув Нельсон тупо, на автоматі.
– Правда?.. – прикусила губу Божена. – Ну тоді ти теж підійдеш. Чи нам уже й побалакать нема про шо?
– Уже балакаєм, – Нельсон поцілував її в лоба і сів у ногах на край металевої сітки. Почувався розбитим вщент.
– Їсти будеш? – запропонував знічев’я.
– Нема в мені місця для їдла. Шо не ковтну – вертаю назад.
Обличчя Божени – ледь-ледь підпухле, ніби налите водою – про щось мало сказати йому. Але він блукав десь у собі, шпортався в тенетах гріхів і надій, планів і креслень.
– Ночі холодні. І страшно мені, – зізналась Божена.
– Скоро вже, скоро. За місяць управимось… – торочив Нельсон про своє.
– Шо ж ми все ждем, рабой! Не живем, а ждем, поки день пройде! Один, другий, третій…
– Роби й собі шось. Так житуха коротша здається.
– «Роби-роби»… Луччє піти за Колючку та попроситься вже до Тих.
– Ти шо чешеш! Хто ми без свого Корита – голота кончена та рвань бездомна! А думаєш, по той бік Колючки луччє живуть?! Ну, чорнуху Вони п’ють. Так і ми скоро пить будем!
За вікном висівалися перші спори вересневого дощу. Нельсон підійшов до стіни – тієї, що ще зберігала геометричні каракулі покійного господаря цього дому.
– Диви: камінь-дерево вже завалили. Осталось трубу викотить на Корито, запхать у неї те дерево, підпалить і всунуть в одходи. Жар буде в трубі закритий і не промокне. Тепло дойде до чорнухи, і вона вибродить.
Божена навіть не глянула на креслення, які бентежили розум Нельсона. Відвернулася до протилежного кутка. Її плечі враз затряслися.
– Ну, шо таке? – розгубився Нельсон. – Якшо мерзнеш, то я пічку дам, оно чудо яке, і дров не треба. Не кисни, ну.
– Ти мене колись звав до себе жить, – ковтнула сльозу Божена. – А тепер чого не звеш?
* * *
Базука тугіше затягнув болти на фланцях й один із них тут-таки розламався навпіл. Майя дістала йому інший із коробки, запустила тонкі пальці поміж шайби, допитливо слухаючи дзенькіт металевих деталей.
– От, і це гниле! – обурився Базука. – А раніш на Кориті у людей були рідкі гвіздки – мені дід показував.
– Не було у тебе діда. Ґик, – перебив Гена, клацнувши кадиком. Він сидів поруч, демонстративно байдикуючи.
– Не мій дід, а чужий. То я тоді думав, що він мій. Та яка разниця! Гвіздки були такі, в тюбиках – білі-білі. Видавив – і воно засиха, і вже не зломиться, не трісне. А я лікарство з них робив. Бо коли холодно – то шо тре’? Дірки в голові затулить! Я у вухо собі заливав і так ходив, поки вітри дули. Ні разу за зиму не простудився.
У цей час Нельсон з іншими коритянами підтягнув повалене камінь-дерево ближче до полігону. Тепер у роботі допомагала Скирта – широкоплеча жінка з Депо, яку звіддаля часто плутали з чоловіками. Залучати односельців до толоки ставало дедалі важче, але з нею поталанило – витривала була робітниця.
До гурту прибився і дядько Момот. Глухонімий з народження, він добре читав по губах і часто вертів головою, щоб не прогледіти важливі діалоги трударів. Було в ньому щось дуже симпатичне, як у собаки, що розуміє значно більше, ніж говорить.
Чотири секції труби знову стали єдиним цілим. Нельсон по-хазяйськи стукнув носаком чобота об фланець, наче це була найбільш репрезентативна проба конструкцій на міцність.
– Підкотим до Корита, чи шо… – мовив він. – А як розвалиться по дорозі – Базуку не годувать.
– Ага, Базука винен, шо болта у вас нема крепкого, – насупився той. – Од тебе й так усі тікають, народ смислу в тобі не бачить. Сава був нудзип, і ти – лободзип. А ше як я піду…
– Ану, давай не пашталакай, – штрикнув Базуку ліктем Гектор. – Погнали!
Майя лише печально подивилась на Нельсона і залишилася сидіти біля рову в нав’язливому товаристві Гени.
Трохи котили, трохи тягли. Вимушена близькість усіх цих людей викликала у Нельсона змішані емоції – чи то зворушення, чи то роздратування. Шлях пролягав там же, повз намет Горбатої Кет, і Гектор напружився, прискіпливо оглядаючи його. Мешканка цієї конструкції тут же не забарилась засвідчити свою присутність, відкинувши вхідний клапоть вицвілого тенту.
– А я вас виглядаю, – мовила Кет, вилазячи з намету на чотирьох.
– Ой, не начинай, – пригрозив Нельсон. – Ми тобі зла не хотіли, просто штирило од «колес».
– Та я й не кажу нічо. Мені оно як помогло, диви – рівніш ходить стала! – випросталась Кет. – Видно, розтрясло поперек, якийсь цемент з нього облупивсь. Як би так, шоб мені ше разок покататься.
– Тут тобі не покатушки, – з удаваною строгістю відказав Гектор.
– Так колись крутили отих, хто хотів у космос полетіть. Тіки дуже довго крутиться тре’, тоді може получиться, – уточнила Кет, заклавши руки за спину.
– Ну залазь, до Корита точно долетиш, а дальше вже якось сама, – пристав Нельсон на її прохання.
Кет делікатно затасували всередину труби і продовжили шлях уже по гладкому втрамбованому току. Усі кепкували з її методу самолікування. Лише Момот спантеличено роззирався, намагаючись збагнути суть цієї дивної операції.
Нельсон любив роботу і всіх цих горопах у ній. Якщо вже сонце щоденно намотує кола довкола Землі, думав він, то й людям годиться щось невпинно вертіти. Поки їхні руки штовхали трубу, він ніби розчинявся в цьому процесі, який, почавшись однієї миті, уже не міг закінчитись, не внісши якоїсь малої зміни у світ. І це Нельсона ощасливлювало, хоча й не надовго.
Біля підніжжя естакади, що вела на Корито, усі розслабились, умостили свої зади на холодному бетоні.
– Ей, ти там, вилізай, пгиїхали! – згадав Гектор про пасажирку Кет. Але жодної реакції не дочекався.
– Кет, ти шо? Ей, – зазирнув він у трубу. – Ти шо, стагенька!
* * *
Нельсон постукав у залізні двері із зображеною свастикою на них. Потім рвонув за ручку на себе. Вони зі скрипом відійшли.
– Ти тут? Знов у темноті сидиш.
– Я бачу все, шо мені видно, – відповів Капрон, наче павук із темного кутка.
– А Дана де?
– Де-де. Не твоє діло! – виліз Капрон із ящика протипожежного стенду.
– Птиця ше єсть? – змінив тему Нельсон.
– Жменя. На день-два. Та й та уже воня. Не краду я!
– Та я не по те…
– А чого приперся, сарадіп?
– Гроб де? У тебе?
– А шо?.. Хто?
– Горбата Кет. У космос полетіла, – сповістив Нельсон.
– От-адзип… За гаражем моїм гроб стоїть. Бери.
– Так, мо’, поможеш?
Вони приладнали труну на будівельну тачку з колесами й покотили. Нельсон згадав дитинство, коли малими отак удвох досліджували всі можливі дахи і підвали. Капрон тоді був жвавим телепнем, із густим їжаком волосся над вічно оббитим лобом.
– Все з мертвими возиться звуть. Хоть би хто живий зайшов та спитав, як мені тут, – дорікнув Капрон, дзвенячи клешнею, як каторжним ланцюгом.
– І як воно? – підіграв Нельсон мимохіть.
– Наче тобі інтересно. Погризлися ми з Даною, не говорим. До себе пішла ночувать.
– Помиритесь, – махнув Нельсон індиферентно.
– Ти коли боти мені намутиш?! – зірвався Капрон.
– Уже роблю, шию, – запевнив Нельсон, лицемірно примружившись.
– Ну, так де ви діли ту Кет?
– Донесли до копанки, на землю поклали. От, у гроб переложим, і буде, як новенька, лежать, ілуха.
Рідка апатична юрма чекала їх коло тіла Кет. Колесо тачки на ходу насвистувало, але чомусь дедалі гучніше. І врешті-решт до Нельсона дійшло, що тачка тут ні до чого. Наближався вертоліт. Усі сполошились, почали стрибати у викопану траншею, чавлячи одне одного. Капрон спритно перекинув додолу труну і накрився її нижньою частиною, втиснувшись у землю. Тільки Нельсон стояв, як самотній байбак серед степу. Гвинтокрил рокотав уже зовсім неподалік. Було видно, що під черевом у нього на тросах висить якийсь вантаж кубічної форми.
«Бомба, – майнуло в голові. – Пізно ховаться. Один Хамса виживе, бо глибоко зарився. Дурень, бач, а знав… знав, шо робить». І Нельсону стало смертельно жаль себе і всіх коритян, що здавалися йому мудрішими од Хамси, а тепер, у вирішальну мить, не мали під рукою достатньо глибоких ям, щоб уціліти.
Зненацька звідкілясь вискочила Дана. Вона пробігла повз Нельсона й лежачого Капрона з палаючим поглядом – назустріч небесній машині. І щойно та почала знижуватись, Дана розсупонилась, в усій красі випнувши свій тілесний «тюнінг». Вона й сама не знала, чого хотіла досягти демонстрацією нагрудного монітора. У кожному разі такі жести відвертості в її виконанні давно вже не вражали коритян, тому літуни-чужинці могли бути вдячнішою авдиторією.
Гвинт гелікоптера розганяв хвилю куряви, в повітрі замигтіло все легке сміття, яке валялося на землі. Дану просто замело, і вона взялася терти припорошений дисплей, голосно кашляючи. Нельсон змахнув з обличчя пакет, і в цю мить занесений над коритянами куб зірвався з тросів і полетів униз. Кілька безконечних секунд він провалювався в сіру вату пилюги, аж поки крізь ревище двигуна не почувся глухий удар і тріск. Нельсон упав, затуливши вуха, і про себе встиг відзначити, що це доволі безглуздо – померти, затуляючи вуха, яких у нього практично нема.
* * *
– Підйом, лободзип! – Капрон по-дружньому відважив носаком лежачому Нельсону по ребрах. Той перекотився на спину. Порохня танцювала в застиглому повітрі, набивалася в ніс. Парашутики рваних пакетів витали над землею, як прозорі медузи. Вертоліт деренчав уже десь далеко, мов осіння муха, що вишукує шпарину, аби забитись і змовкнути. Дана запнула плащ на грудях і подалася в свій гараж, наснажена власним перфомансом.
Було видко, що куб приземлився одразу за трансформатором, вгрузнувши в пісок. Коритяни повитикали голови з копанки і не наважувались зробити півсотні кроків до непізнаного об’єкта. Нельсон почав підводитись.
– Мо’, дало осічку, – застеріг Капрон. – Ти його займеш, а воно як рвоне, йухан.
– А як не займеш, то й не знатимеш, – парирував Нельсон. – Бомби ж по сто год лежать, поки хто не наступе.
Він підійшов поближче до об’ємної, розміром з пів-кімнати, коробки, кинутої з неба. Один із її дерев’яних бортів при падінні відвалився, і всередині стало помітно якісь мішки. Гектор і собі вибрався з рову й приєднався до брата. В руках у Гектора був відломлений від лопати держак. Не довго думаючи, він метнув його вперед, як спис.
– Ти шо? – тільки й устиг крикнути Нельсон.
Держак уже з хряскотом уп’явся в один із мішків. Із пробитої діри маленьким водоспадом посипався цукор.
– А шо то воно впало? – пришкандибала Тузиха.
– Таке наче їдло там, – проказав Гектор з обережним оптимізмом.
– Чого б Вони нас просто так годували? А якшо воно тровлене… Нам би тре’ животи не попортить, – з виглядом гурмана мовив Базука.
Нельсон раптом відчув оскомину від згадки про Савину тирсоплиту і низку інших технічних речовин, які вряди-годи доводилося споживати.
– Вони туди жидь вприснули! Точняк. Я ту жидь нюхом чую, – заграв жовнами Кабигроб. – Ото схаваєш і останешся навіки стоять, як арматура.
– Все, шо з-за Колючки, – то нам смерть, – кивнула Тузиха.
Коритяни підступили ближче до вантажу, зважуючи всі «за» і «проти». Скирта стояла у в’язаній смугастій шапочці, натягнутій на очі, потирала довгі пальці об безрукаву жилетку, нічим іншим не виказуючи свого хвилювання. Капрон ритмічно дзенькав клешнею.
– Спалить би його все! – нагнітав Кабигроб.
– Давайте так. Хтось один хай попробує, а ми подивимся, чи не вмре, – зімпровізував Нельсон.
– Шукай дурних, йуханакус, – кинув Базука.
– Так Момот нехай… – промимрив Гектор, виглядаючи глухого в натовпі. Той тут-таки розштовхав інших і замахав кощавими руками, нечутно виплямкуючи прокляття в обличчя Гектору.
– Диви. Догадавсь. Як він ото вміє бачить по губах? – дивувався Гектор.
Нельсон завважив, що день покоротшав. Скоро мало смеркатися. Хтось нарешті згадав і про Горбату Кет, котра, лежачи під рядном, з абсолютним смиренням, на яке здатні лише мерці, чекала, коли громада віддасть їй останню шану. Погодились, що до темноти можна встигнути з цим упоратись. Що ж до ящика з продовольством, у якому більшість присутніх вбачали троянського коня, то постановили назавтра скликати загальне «терло» і в звичній нетолерантній манері виробити спільний підхід до проблеми.
* * *
Засинав Нельсон паскудно, оскільки ділити один гамак з Боженою ще не звик. Перевертатися з боку на бік доводилося синхронно, а зі злагодженістю рухів у людей, які по-справжньому разом не жили, виникали труднощі. Боженин протез холодив йому литку, кінцівки плутались і не знаходили собі місця, пружини раз-по-раз скрипіли.
Врешті, він тихо сповз на підлогу, підмостивши під спину кілька цупких мішків, а за подушку взявши власний кирзовий чобіт. Гуготіло камінь-дерево в маленькій Савиній пічці, підсвічуючи куток гарячими зайчиками. Божена вже бачила перший сон – із тих каламутних марев, які ніколи не запам’ятовуються. Він же продовжував мучитися відчуттям невиконаної роботи, недодуманої думки, невідвернутої загрози. Тканина ночі видавалася Нельсону ненадійною підробкою, ширмою, за якою звивалися химери людського зла. І він, втягнутий у це кодло самим фактом свого народження, подумав раптом, що ні на йоту, ні на мить, ніколи не був по-справжньому вільним. Хвилини без сну тягнулися, як чорна смола. Щоб якось урвати їх, Нельсон устав, узувся і вийшов на сходи з неясними намірами.
У сусідніх квартирах ніхто не жив. Будинок вбирав довколишню темінь зіницями вибитих шиб. Протяг вламувався до під’їзду й прокладав мерзлий шлях на верхні поверхи. На бетоні пінився іній.
Знадвору долинув якийсь гомін і скрегіт. Долаючи острах, Нельсон зійшов на перший поверх, визирнув у ніч. Спочатку була глуха стіна пітьми, потім око звикло і вловило якийсь рух – якраз там, де вдень упав дерев’яний контейнер.
Підходячи, Нельсон уже міг розрізняти постаті, що ворушилися довкола вантажу.
– Е, шо за ханакус туто? – наважився поцікавитись Нельсон.
Від купи продовольства відділилася дивна рухома конструкція на колесах. Нельсон не зразу впізнав інвалідний візок, який штовхала поперед себе згорблена постать. У візок замість пасажира було посаджено кілька великих пакетів. На хвильку з-поза вороного полотнища хмар визирнув місяць, окресливши щербатий профіль попихача візка – то був Пабло.
Нельсон метнувся до контейнера, налетівши на якесь зовсім тонке і в’юнке тіло, яке тут же розчинилося в пітьмі. Дерев’яні борти було виламано, вміст кількох мішків розсипано навколо. Якась проява цупила велику коробку, обходячи Нельсона збоку. Він перерізав їй шлях.
– Куди волочиш?
Замість відповіді в живіт Нельсону болюче вп’ялося щось гостре, такий же укол він відчув і в грудях, задкуючи від нападника.
– Ше дать чи хвате з тебе? – спитав Веня, випробувавши на ньому свої імплантовані в кулак шипи.
У Нельсона з ран виступила кров, хоча, на щастя, глибокими вони не були. Веня хутко зник з поля зору. Натомість зі сторони Депо наближався якийсь тупіт. То біг хтось доволі кремезний, надсадно хекаючи і спотикаючись.
– Так я і знав! Позлазитесь, бестижі, та потравитесь, рехан! – зарокотав праведним гнівом Кабигроб, переводячи дух після бігу. – О жидь проклята, скільки народу ти вигубила! Горіть тобі!
Нельсон не встиг вичавити й звука, як Кабигроб плеснув із каністри чогось горючого на мішки з провіантом, чиркнув кресалом – і вся купа спалахнула. Від огненного стовпа врозтіч кинулися троє інших ланців, що досі лишалися непоміченими. Тріумфальний шал грав на лиці Кабигроба, поки полум’я розросталося, лижучи дерев’яні борти, мішки й картонні коробки. Враз стало гаряче. Стрельнула й зашипіла олія в розплавленій пластиковій тарі.
Проблему нежданого їстівного вантажу було вирішено без «терла». І все, на що Нельсон спромігся в цю мить, – то дотягнутися до пачки цукру-рафінаду, що лежала окремо в почорнілому піску.
