Текст книги "Помирана"
Автор книги: Тарас Антипович
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)
– І шо воно? – Гектор допитливо навис над ним.
– По цих трубах колись тепло гнали, – пояснив Нельсон.
– Вони шо, землю ггіли?
– Без поняття. А от Сава казав, шо якшо дно Корита сильно підогріть, то чорнуха потече. А чорнуха прогодувать може всіх.
– Сава її пробував? – висловив сумнів Гектор.
– Не знаю. Казав: хто її лигає, тому ні води не тре’, ні їдла – ситий, жирний ходе, як пупс.
– Ух, оце шняга! Скип’ятить би і заникать ту чогнуху! Самим пить, а нікому не давать, – замріявся Гектор.
Нельсон поблажливо глянув на нього:
– Холопут. Чорнухи на всіх стане. Ше й продавать будем.
Неподалік перекинутий кіоск ворушив віялом тріснутої вагонки. Земля під ногами помалу холонула. З-поза Корита наступали сутінки.
ІІІ
Нельсон завзято лупив по трансформаторній будці, оббиваючи рештки сірої фарби на дверцятах. Коритяни сходились на цей умовний сигнал – заклик до загальних зборів – настільки хутко, наскільки дозволяли їхні опорно-рухові кондиції.
– Давай уже терло начинать, рехан! – рипіла Тузиха, переминаючись зі здорової ноги на металеву.
– Ти Тузом своїм командуй, а не пгийшла туто, – суворо відказав їй Гектор.
– Шо ж ним командувать – лежить собі й лежить, як лантух! – перекрикуючи дзвінкі удари, огризнулась вона.
Нельсон відклав молоток і глянув на юрбу. Не назбиралося й півсотні людей. Коло нього стояли Гектор, Божена, Пабло і Захур. Несміливо пробиралася крізь натовп юна Майя у своїй незмінній бейсболці, а за нею хтивою тінню скрадався Гена. Капрон із Даною зупинились віддалік у гордій самоті, хоча їхній гонор був лише іншою стороною ніяковості через ту недавню бузу, сліди якої ще не посходили з побитих облич.
– Депошники дійшли? – крикнув Нельсон тим, хто приєднався останніми.
– Тута, – ревнув хтось із мешканців Депо.
– Хто не дійшов – я повторять не буду, ілуха, – оголосив Нельсон. – Значить, про шо тремо? Коритяни! На Кориті нашому – голяк. А воно ж, як казали старі люде, – місто-утво-рюю-чий об’єкт. А тут іще й кротодил завівся. Божену бачили всі – нікому такого не побажаю. Але лучче якось жить, чим подихать…
– Кінчай резину тягнуть, лободзип! – обірвав Капрон.
– І хто того кротодила бачив?! Я – нє. Де він, ханакус? – підгавкнула Дана. – Може, Божка для гламуру пружину вставила на місце ноги, га?! У доктора яка «кладь», такий і «прогрес» – підмазали…
– Заткни своє олаб’є! – побуряковів Нельсон від почутого. Понад усе він хотів би, щоб сам Фрезе розвінчав вигадки Дани, але доктор завжди ігнорував збіговиська, та й специфіка його виступів ускладнювала їхнє однозначне трактування. Опанувавши себе, Нельсон продовжив.
– Сава башковитий був, не те, шо ми. Він мені план передав, як із Корита жилу зробить. Значить, коротко, для тупих: під Коритом чорнуха кваситься, її тре’ сильно підогріть, вона закипить і вийде наверх. Як підогріть? Загнать у неї довгу трубу, набиту жаром. Я знаю, де взять і те, і друге. Потім будем чорнуху їсти-пить і продавать Отим, через Колючку. За чорнуху Вони дорого дадуть. Жирно заживем. Зуби золоті повставляєм, такі, як колись тут носили. Чорнуха – сила-силенна! – підсумував Нельсон.
– І яка вона – та чорнуха? – спитав Захур.
– Яка-яка – чорна! Сава знав, шо каже, – з’їхав із теми Нельсон, підходячи до викопаної ями. – Він показав, де трубу брать, і вона туто є, самі бачите.
Кілька людей без ентузіазму поглянули туди, куди вказував Нельсон. Сліпнути від блискучих перспектив ніхто не збирався.
– Так шо ж це ми будем торгувать з Отими?! Наші з Ними бились за автономіку і війну виграли, а ми… – обурилась Тузиха.
– Та не виграли наші, а програли в нерівному бою, ти, ханаврук. Того ж і Колючкою нас обнесли. Батю мого, крановщика, тоді ж убили, – проказав понурий кремезний чолов’яга Кабигроб.
– Та Колючку наші самі і вкопали, шоб автономіку оборонить! Яка була б автономіка без Колючки – прохідний двір! – сполемізувала Горбата Кет. – Мій дядько ту Колючку і ставив. Іван Дишкан був по паспорту, а в народі – Ваня Дишло!
– Та хвате тобі, Дишло. Він же її потім сам і вкрав, шоб на лом здать, – сплюнула Тузиха, що віддавна мала зуба на Кет.
– Украв, а тоді на місце вернув. Він чесний був, – уточнила Кет.
– Ох, ялбакус, вернув, можна подумать… Не в тому діло. Полюбасу, тепер їх тіки пусти сюди! Їм одне наше Корито і нужне! Одберуть останнє і шкуру здеруть, рехан! – крикнула Тузиха.
Схвальний гомін перервав Кальман, високий зизоокий мешканець Депо з ворохобним блиском розширених зіниць.
– Не нужне їм наше Корито. Ми нужні! В тому-то й суть. Вони Корито зорать хочуть, шоб тут було пусто, а нас усіх загнать у раби! – заволав він.
Навколо зчинився ґвалт і вереск. Кожен із присутніх вважав за потрібне щось довести ближньому. Історію війни коритяни уявляли вельми туманно, і щодо її причини, розв’язки та наслідків серед них побутували цілком протилежні версії. Спільним було тривке відчуття причетності до тої війни як єдиної події, що заслуговувала на місце в колективній пам’яті. Як і уявлення про їхній життєвий простір – рятівний острівець, оточений небезпекою. Саме перебування в цьому просторі здавалося їм хоч і пасивною, але дієвою обороною від імовірної зовнішньої навали, що може початися в будь-який момент, а можливо, уже триває.
Нельсон ухопив молоток і тричі вжарив по трансформатору, домагаючись тиші. Юрба помалу змовкала, потік слів і лайки ослаб.
– Торгувать нам з Отими, що за Колючкою, чи не торгувать – діло третє. Нам би по ходу себе нагодувать, бо в кишках рех танцює, – приземлив дискусію Нельсон. – А для того, тапок-таб’є, тре’ вирить трубу, набить її жаром, закупорить і загнать у Корито поглибше. Робота для всіх є, ілуха.
– От, нудзип, – відвернувся Капрон і криво почалапав геть, закинувши свою важку клешню на плече. За ним подріботіла й Дана.
– Роботу свою присунь кротодилу в очко! – вереснув Гена драматичним фальцетом, і кілька коритян знущально заґелґотали.
Дивлячись, як товариство розбрідається по хатах, Нельсон відчував розчарування від неспроможності запалити своїх ближніх вартісною ідеєю. Але він не збирався давати волю враженому самолюбству і швидко згадав про свій останній аргумент. Нельсон подав знак братові, вказавши на лантух, притулений на купі виритої глини. Гектор добув із лантуха ворону і підняв її над головою.
– Стоять, атодзип! Є птичка копчена, цільна. Свіжак! – оголосив Гектор, випнувши груди колесом.
– Одна тушка на рило за один трудодень! – поставив крапку Нельсон.
* * *
3 самого ранку кудлате небо супилось, а під вечір бризнуло гронами крапель. Жовті вали глини, викопані вздовж тепломагістралі, зарябіли, а потім стали бурими і слизькими. Під ногами у копачів уже квецяло, і Нельсон зауважив, що вони з тваринною надією поглядають на нього.
– Харе! Сильно ширнули, ілуха! – гукнув він і вдоволено пройшовся вздовж лінії робіт.
Копати зголосилися зо два десятки односельців. Із тих, кого він добре знав особисто, найбільш мотивованими трудягами виявилися Пабло і Захур. Не відставав і діловитий Веня, і, звісно, брат Гектор, що ломом допомагав копачам пройти щільні пласти зі щебеню та битої цегли. Довготелесий Кальман із Депо взяв холеричний темп роботи. На своїй двометровій ділянці він видовбав криву траншею, не помітивши, що вона не зовсім збігається з прямолінійною траєкторією теплотраси.
Визволяти трубу з-під землі взялася й тендітна Майя. Гена ж не міг пережити, що вона робить це лише через симпатію до Нельсона, і, щоб наглядати за нею, врешті почав копати поряд, зі злістю вганяючи штик лопати у твердь і час від часу дмухаючи на мозолі.
Божена зійшла з дистанції найпершою і, покинувши роботу, просто сиділа неподалік, на пластмасовому ящику. Її тонке лице, здавалося, не виражало нічого, крім самозаглиблення, хоча в душі вона не припиняла пишатися Нельсоном, котрий став центром загальної уваги.
– По одній, і хана! По одній! – нагадував Нельсон трудящим, що вишиковувались коло лантуха з птицею, несміливо тручи долоні об свої обмотки.
Кальман тут-таки своїми кощавими руками ухопив дві чорні тушки і спробував відбігти на безпечну відстань, однак Гектор зорієнтувався і потяг його своїм ломом по коліну. Упавши, Кальман випустив одну птицю, а другу, лежачи на боці, почав рвати зубами. Щелепи в нього заходили з помітною амплітудою, а зір завмер – почервонілі білки очей стали немов скляними. Кальман внутрішньо зосередився і стих, приголомшений гастрономічним відкриттям.
Майї трапився голуб із відірваним крилом. Вона невпевнено покрутила його, смикаючи за почорніле пір’я, що залишало штрихи жирної сажі на пальцях.
– Як його хавать, покажеш? – обдала вона Нельсона променистими бісиками, поки Гена суєтно випорпував з мішка поживу для себе.
– От, ялбадзип, – простогнав Нельсон. – Ти бери в рот, а в роті розберешся.
* * *
На другий день Нельсон натягнув уздовж лінії залягання труби тонку шворку, напнувши її на забитих кілочках – щоб нікого не заносило вбік. Кальман на толоку не з’явився, і Нельсон сам узявся виправляти і поглиблювати його криву траншею, щоб з’єднати її з іншими ділянками.
Майї не було також, а отже, й Гена не мав потреби приходити. Натомість додалося двійко жінок із Соцбуду і три телепні з Гаражів. Пригрівало сонце, і ті, хто махав лопатами, до обіду встигли осушити два бідони дощової води. Пабло і Захур поскидали верхні клейонки, оголивши жилаві торси. На їхніх бляшаних носах поблискували краплі поту. Однотипні шнобелі роботи доктора Фрезе робили їх повними візуальними близнюками.
– Шось у животі закрутило, – підійшла Божена до Нельсона, котрий по горло стримів у землі. – Командуй уже, рабой, чи шо.
Він строго зиркнув на неї, потім обвів оком інших копачів, що ледве вергали брудний пісок. Божена мала рацію – до вечора вони не витримають.
– Ей, бро! – крикнув Гекторові. – Принеси вісімнадцять штук… Нє, двадцять.
– Чую, – відкинув лом Гектор і почалапав до Савиного будинку, де був облаштований їхній склад копченостей.
– Та не зжери все по ходу! – настановив Нельсон.
Усі пожвавішали, загомоніли й повилазили зі своїх ям, розсідаючись уздовж фронту робіт. Ендорфіни, вироблені напруженням кволих тіл, будили відчуття задоволення і сліпу надію на спільний добробут.
Нельсон задивився на механіку хмар, що, наче велетенські лопаті гвинта, загрібали блакить і кидали кудись за горизонт. Він любив небо, що на противагу закостенілому земному пейзажу мінялося щомиті.
Божена непомітно підійшла, повисла на ньому і чмокнула в щоку, лагідно здмухнула піщинки з його лисої голови. Раптом шурхіт її металевих «дредів» заглушив крик:
– Стигили!.. Укгали всю птицю, ялбухан! – задихався Гектор, розмахуючи руками на бігу.
* * *
Нельсон прожогом ускочив у кімнату-коптильню в будинку Сави. Окрім пір’я, мотків дроту й сірого попелу, там не було нічого. Надворі він розгледів масні сліди – було видно, що вкрадене тягнули волоком. Нельсон і Гектор рушили по сліду, лишивши потомлених копачів із їхніми німими запитаннями в очах.
Не минуло й десяти хвилин, як прийшов перший здогад – мішки з птицею тягнули до Депо, але не головною вулицею, а стежками поміж трущоб. Нельсон бачив, де крадії напоролися на арматуру і мусили переносити здобич, де зупинялися, щоб підкріпитися краденим. Нельсону чомусь згадалося, як Гектор не раз цупив птицю з чужих капканів на Кориті й по-братськи ділився з ним. Більше того – якби брати раптом дізналися, що в когось удома лежать запаси їдла, то без вагань і самі вчинили б наліт. Однак у цій ситуації Нельсон відчував справжнє обурення – його обібрали саме тоді, коли він намагався зробити щось для загального добра.
З бічного провулку назустріч вийшла Майя, її біле лице світилося з-під блайзера.
– Сказать тобі шось?.. – таємничо посміхнулась вона до Нельсона.
– Та не до тебе мені, мала! – відмахнувся він.
– Не до мене, і йухоп. А до кого – знаєш? – вимовила Майя з незвичною серйозністю.
Нельсон за інерцією ще зробив кілька кроків, а потім обернувся до неї, намагаючись по обличчю вгадати, що вона має на увазі.
– Це Кальман тебе бомбонув. Він і ще хтось із ним. У них гульбан там – ханадзип! Якшо пробіжишся, може, не все ше з’їдять і тобі оставлять, – скривилася Майя саркастично. Вона запхала руки в кишені комбінезона і мовчки пішла поміж облущених стін.
Гектор дістав свій бойовий штопор і стиснув його в руці.
– Удвох не підем. Тре’ ще людей. Капрона на них тре’. Він – апулаз лютий, – думав уголос Нельсон.
– Так він же копать не схотів, – заперечив Гектор.
– Попробуй копать, коли замість руки – іржавий рех. А от рило комусь підправить – оце його робота!
– Він же не за нас! – упирався Гектор, пам’ятаючи, як власноруч вибив Капрону око.
– Одсипем горобців піввідра – буде за нас, ілуха! – рішуче глянув на брата Нельсон.
* * *
Кальманова хижка була надто низька як для такого довготелесого мешканця. І Нельсон подумав, що господар мав би весь час пригинатися, стоячи в ній. Шиферні стіни трималися купи лише завдяки дротині, що стягувала їх. Дах із залізного листа прогнувся посередині під вагою дощової води і сміття. З-поза дверей долинало лише якесь невиразне сопіння.
Нельсон поглянув на лихий вираз облич своїх супутників і перестав хвилюватися. Гектор опустив лоба, так наче шестерня в його голові ось-ось мала закрутитися і піти в хід проти шайки Кальмана. Капрон своєю «людською» рукою стискав пожежний багор із шипом і загнутим гаком на кінці.
– Ну, рви, ханакус, – неголосно скомандував Нельсон.
Капрон гаком зачепив металеву завісу і різко викрутив багор убік. Двері зі скреготом упали в куряву. Всередині хтось заворушився, встаючи їм назустріч, але Капронова клешня з дзенькотом лягла йому на череп. Нельсон не зразу розгледів, що то був Базука. Тепер він ловив джмелів на підлозі. Кальман і ще один крадій лежали з кислими мармизами на матрацах і навіть не намагалися звестися.
– Де все, ойлух? Де?!! – Нельсон потряс Кальмана за комір жовтої спецівки. Той скосив посоловілі очі в кут хатини і важко задихав, силкуючись вимовити якісь слова. Нельсона обдало знайомим копченим духом. Біля матраца він помітив висліди небуденних шлункових реакцій.
– Так об’їлись, шо назад лізе! – здогадався Нельсон.
Гектор перекинув кілька ящиків у кутку. Намацав під ними ляду, що накривала заглиблення в земляній долівці. Під лядою він побачив велику алюмінієву діжу, зняв кришку:
– Птичка туто. Ше хвата.
– Забираєм! – відказав Нельсон із полегшенням. Гектор взяв діжу за краї, із зусиллям потягнув угору. Накривши її кришкою, заклацнув замки, перекинув на бік і покотив до виходу.
– Важко тобі, сарадіп? Ща, попустить, – Капрон окинув своїм недобрим оком Кальмана. Той спробував відповзти до стіни, але зненацька шип багра уп’явся йому в живіт.
– Капа, ти шо твориш! – Нельсон безуспішно силкувався зрушити Капрона з місця.
– Якшо всяке падло у тебе тигить буде, ти до чогнухи не добегешся! – зауважив Гектор і вдарив ногою по шиферній стіні хижки. Пролунав тріск, у якому Капрон розчув запрошення до нових дій. Він здійняв багор, роздумуючи, якій частині конструкції цієї халупи уділити першочергову увагу.
– Крушить, торванабой, договору не було! – уточнив Нельсон авторитетно. Він вийшов надвір сапонути повітря, а потім повернувся з тушкою ворони в руках і тицьнув її Базуці, що ледве звівся на ноги і тепер сутуло стовбичив без жодного розуміння свого місця у світі.
– Шуруй по доктора. «Кладь» оцю даси. Хай прийде Кальману пузо латать, – наказав Нельсон. Тепер йому залишалось гідно витримати дуель поглядів із розпашілим Капроном, котрий усім своїм виглядом вимагав продовження бенкету.
* * *
Розкопки наближалися до завершення. До толоки долучилися ще з десяток людей, і Нельсон зміг зосередитися на керівництві й плануванні, лишивши Гектора за прораба. Запаси копченої птиці пильно охороняв Капрон, тримаючи їх у своєму гаражі. Ця вагома роль вивела його зі звичного заціпеніння й на деякий час позбавила від нападів побутової злоби.
Нельсон оглядав Савині начерки майбутнього з медитативним зосередженням. Зараз він переймався етапом демонтажу розкопаної частини трубопроводу. Савині малюнки вказували на те, що він складається з рівних кількаметрових відрізків цільної труби, з’єднаних між собою деталями, що їх Нельсон нарік «хомутами». Демонтаж був потрібен, щоб без великих зусиль викотити короткі труби на плато Корита. А вже там їх належало скріпити заново в довший трубопровід, щоб вертикально загнати його в товщу відходів. Зариватися в Корито він мав під власного вагою. Цей підхід Сави викликав у Нельсона інтуїтивні сумніви. Однак тихе горіння камінь-дерева у пічці – те, чого, здавалося б, не могло бути в природі, – нагадувало йому, що розум обмежений і не здатен охопити всі можливості.
Нельсон відволікся від своїх футуристичних стратегій під вечір, коли спала спека. Рівна траншея, на дні якої лежав трубопровід, тішила його око. Зопрілі коритяни витрушували зі шкарбанів пісок і розбирали свою зароблену продовольчу норму під наглядом Гектора. Нельсон зістрибнув у траншею і штиком лопати почав здирати пінополіуретановий «кожух». Він швидко намацав найближчий стик труб із фланцем, привареним по окружності і стягнутим болтами й гайками. Конструкція цього «хомута» не видалась Нельсонові надмірно складною, і його інженерні тривоги відступили.
– Гей, шобла! – почувся скрипучий голосок Дани десь поруч.
Нельсон виважився на руках і вибрався з траншеї. Мовчання, з яким копачі споглядали Дану, здалося йому дуже незвичним. І тільки наблизившись до гурту впритул, він побачив, від чого всіх заціпило. Дана розвела поли кольорової клейонки, яка висіла в неї на плечах. На місці грудей у неї було імплантовано екран плаского десятидюймового монітора, шар шкіри під ним було знято.
– Е, рабой, заціни гламур! – задерикувато кинула вона Нельсону.
На дисплеї, за плетивом оголених ребер і тонких темно-червоних м’язів, стугоніло збуджене дівоче серце.
* * *
Тепер Нельсон розгадав хитрий маневр доктора Фрезе. Він поставив Божені амортизатор, якого ніхто з місцевих ампутантів досі не мав, щоб підживити в коритянах імплантаційний ажіотаж і на ньому нажитися. І ось уже заздрісна Дана знайшла застосування монітору, знайденому на Кориті. Уся птиця, яку виділив Нельсон Капрону за участь у приборканні крадіїв, перекочувала в бункер доктора як «кладь» за операцію. Можливо, Фрезе був божевільний, але не без практичної жилки.
– Грудак здувся з голодухи, самі ребра тирчать, – торочила Дана у хвилину своєї публічної слави. – А екран дівать нікуди. Так я й думаю: хай він мене показує.
– А Капрон шо на те? – запитав хтось із натовпу.
– Та Капрону в кайф! Сказав, шо тепер і бить не буде – екрану ж ціни нема, берегти його тре’! – погладила поверхню дисплею Дана.
Коритяни зазирали в грудний монітор Дани, чудувалися побаченому і самі таємно подумували про сякий-такий тілесний редизайн. Фрезе, котрий на людях з’являвся не набагато частіш, ніж кротодил, істотно посилив свою незриму присутність у житті спільноти.
Нельсон чи не єдиний був здатен по-справжньому оцінити силу технологій. Уміння проводити біомеханічні зрощення давало доктору не лише зиск, а й захист. Він спромігся показати свою цінність, інакше його бункер давно б уже обнесли, розікравши не лише калорійні запаси, а й відвертий непотріб, який коритяни звикли цупити з принципу або заради розваги. Більш того, без навичок застосування гелю для біомеханічного синтезу доктор Фрезе просто не дожив би до свого поважного віку.
Походження тих його запасів також обросло народними домислами. Нельсон чув, що Фрезе ще молодим працював сортувальником на Кориті, і саме там натрапив на цілий контейнер дивного ядучо-зеленого гелю. Схильний до експериментів, він буцім випробовував речовину на собі й на інших – то як їжу, то як засіб для гігієни. Гель розводили водою, кип’ятили, випаровували на сонці, змішували з сипучими речовинами і пташиним послідом, мазали на рани, піддавали всіляким іншим реакціям. І нарешті суто випадково відкрили його властивість зрощувати живе з неживим.
Втім, були й інші версії щодо появи гелю. Ходили чутки, нібито Фрезе отримав його з-за Колючки від недружніх сил – як плату за шпигунство на їхню користь або навіть як засіб прихованого поневолення чи повільного винищення коритян. Тому деякі старші люди боялися віддавати себе в «нечисті» руки доктора й остерігалися біомеханічних операцій як таких, чиї наслідки не до кінця зрозумілі й можуть бути використані ворогом у своїх інтересах.
* * *
День починався паскудний і тьмяний. Зловонний вітер шмагав Корито і його залюднені околиці. Майже очищену трубу теплотраси знову обсипало піском. На засушеному розтрісканому ґрунті вилися маленькі вихри. Але Нельсон не відступав від плану. Разом із братом та ще кількома затятими ланцями вони вовтузились коло «хомута», що з’єднував одну з секцій трубопроводу.
Гайки й болти на фланцях обросли іржею, а ключ до них знайшовся в ангарі тільки один. Гектор простукував кріплення на стиках труб молотком, потім Захур і Пабло шурували їх металевими щітками. І лише тоді Нельсон брався розкручувати гайки. Деякі болти розсипалися у нього в руках, інші доводилося збивати ломом. Роз’єднавши перший фланець, Нельсон глибоко задумався над тим, як він буде монтувати труби знову, коли їх піднімуть на Корито.
– Буря буде, тре’ валить відсіль, – зауважив Пабло, ганяючи язиком крупинки піску на металевих зубах.
– Ше часинка єсть, – заперечив Нельсон і повернувся до Гектора. – Бро, ти бачив такі болти в ангарі?
– Усякі гізні бачив, – ухильно відказав Гектор.
– Дялбакус, нам не різні, а точно такі тре’!
– Точно – не точно… Я не дивився, ялбухан!
Суперечку перервав голос Тузихи. Вона, як привид у хустці, виринула нізвідки й нависла над робочим людом.
– Туза не бачили мого туто? – запитала вона тривожним голосом.
– Тобі ше чого, ханаврук? – озлився Нельсон.
– Думаєш, твій рабой устав і робить до нас прийшов? – заіржав Захур. – У нього ж параліч!
– Параліч-то параліч, а взяв і пропав. Здимів Туз, – осіла Тузиха на земляний вал. Усі подивилися на її розгублене несиметричне лице.
– Коли пропав? – обізвався Нельсон після паузи.
– Не знаю, чи вчора, чи сьогодні. Я ж не кажний день до нього дивлюсь! – розкисла Тузиха. – Лежав собі за ширмою і їдла не просив. А це зайшла – а його нема.
– Мо’, помег? – недоречно вставив Гектор.
– Та якби помер, то не було б і клопоту – лежав би на місці! А койка ж пуста! – заскиглила Тузиха. – Пішла шукать, обійшла все, шо можу. Та куди мені бігать – «прогрес» он уломиться скоро. Поможіть, криком прошу! Якщо упав десь, буря його прикида так, шо й по запаху не найдем, пізно буде, криком прошу! А бувало ж уже таке, шо приверзеться комусь Монро і зове його, і дрочить. А чоловік устане й за ним іде – не зна, куди, а Монро – сюп-сюп – і в землю стекло, йуханакус, і нема його, а чоловік так і стоїть там день і ніч, як стояк, і з місця не сходе, поки не розсиплеться в труху…
– Ану закрийся! – обірвав її Нельсон діловито. – Мислю мені перебиваєш.
* * *
Сірі бараки в районі Депо обшукали швидко, але залишалося стільки покинутих будівель, що обшарити все просто сил не було. Мешканців тут лишилося зо два десятки, більшість спорожнілих халуп попадали без головної опори – людської присутності. Шиферні стіни й дахи, які від ударів вітру складалися, наче картонні коробки, утворювали тут філію сміттєвого полігону, що розросталася день у день. Туза тут ніхто не бачив. Принаймні, так запевняв Гена на правах місцевого аборигена.
З порогу своєї сторожки на пошукову команду понуро поглядав Кальман, притримуючись за одвірок. На животі у нього була пов’язка з бинта. Не питаючи дозволу увійти, Гектор протиснувся повз нього всередину дому, позирив у закутки.
Над Депо вже витали зграї поліетиленових і паперових відходів – найлегшого сміття, яке перед бурею здіймалося в повітря першим.
– Не зависай там, бро! – крикнув Нельсон, уникаючи непотрібної розмови з Кальманом. – Тре’ далі маслать, поки очі не замело!
Коли вернулися до Соцбуду, назустріч вибігли двоє невгамовних «перців» із бляшаними носами – Захур і Пабло. Доповіли, що обійшли район Гаражів. Про Туза й там ніхто нічого не чув. Утім, далеко не кожен пам’ятав, як сердешний Туз виглядає, тож навіть узрівши цього сомнамбулу, його могли не впізнати.
Небо тим часом почало темніти й вирувати, подекуди закручуючись у низхідні спіралі. Повітря пахло, як кров у розбитому носі – мокрою іржею, солоним металом. За ногами подорожніх увивався дрібний усюдисущий порох. Скрипіли стовбури скам’янілих худих тополь обіч вулиць.
– Прочешем Соцбуд – і харе, – постановив Нельсон, глянувши вгору.
– Стійте! – озвалася Тузиха, непомітно пришкутильгавши до гурту. – Я здумала: його коли паралізувало, то все за Коритом тужив. Казав мій Туз, шо ше піде туди.
– Йуханун. Він би не перся аж на Корито! – заперечив Веня, зав’язуючи шнурування на своєму тупоносому черевикові.
– Він же там життя проробив. Мо’, й помирать туди поплівся! Ясно, шо не сам. Монро взяло і повело, гадость така.
– Ой, не придумовуй! Монро поза Коритом не літа! – нагадав Нельсон.
Однак тричі вислухавши її коронне «криком прошу», він раптом подумав, що на звалище справді варто піднятися – поки видимість ще не втрачена, з висоти можна оглянути велику територію.
Наближатися до Корита в такий день було справою відчайдушною, і з Нельсоном пішли не всі. Лише четверо чоловіків піднімалися естакадою. Їхні обмотки шматував вітер. Одяг – переважно саморобний, із витривалої церати – то надимався, то ляскав по спинах. Відчуття драйву не полишало Гектора, котрий збуджено торував шлях до самого серця бурі.
– Ононо! – вказав він пальцем на металевий щит, що помітно розгойдався на своїх опорах.
– Тре’ трохи розійтись. Дивіться всі кругом – мо’, Туза дурного набачите, – гукнув Нельсон. Він обернувся лицем до селища. Але руда імла вже сідала на Соцбуд, як сепія часу обволікає старі фотографії. Неоковирні й викличні конструкції Депо взагалі стали розмитим потойбічним маревом. Залізниця порваною павутиною лежала на насипі. Сортувальна станція з її хламом лишилася праворуч, коли вони піднімалися естакадою на Корито.
Під ногами потріскували уламки сантехнічного фаянсу, сунув пластиковий утиль. Звалище немов би детонувало, народжуючи ураган. Цю безглузду виправу слід було припиняти, натомість Нельсон, пригнувшись, ішов усе далі. Цікавість до природи Корита все ще перемагала в ньому здоровий глузд. На поверхні звалища ворушилися листи гіпсокартону й уламки меблів, мішки з будівельним сміттям поривалися злетіти вгору. Над головою просвистів солом’яний плафон і зник десь унизу.
– Ей, туто шняга єсть! – долинув голос Гектора крізь завивання вітру. Нельсон зістрибнув з естакади на бетонну дорогу серед сміття, підійшов до брата, втискаючи голову в плечі. Цівка крові червоніла на бетоні. Нельсон провів пальцем – кров уже встигла присохнути, хоча їй не було й доби. Пил набивався в очі й рот, потоки вітру терзали барабанні перетинки. Нельсон відчув себе центром якоїсь героїчної ситуації. На його крик зійшлися й інші учасники пошуків.
– Дивіться кругом, шоб нічого не пропустить, – гукнув Нельсон.
Вони йшли по бетону посеред Корита, а буря ревла навколо дедалі гучніше. На одній із плит також був слід крові, але її вже заносило мотлохом.
– Мо’, це Божени кгов, іще з того дня, – припустив Гектор.
Нельсон узявся розгрібати купу сміття на плиті. Відкинув обривок гумового килимка, залитого синьою фарбою, потім – сплутаний ком бобінної стрічки, шмат ковроліну. І врешті з-під пінопластової коробки від іграшок вигулькнуло те, заради чого вони всі тут опинилися – відірвана нижче ліктя рука, зсушена, з темним плетивом вен і жовтими нігтями, що давно не знали ножиць.
* * *
Нельсон розгорнув целофановий пакунок на хиткому столі. Тузиха глянула й кивнула так, наче впустила мозок додолу.
– Його? – перепитав Нельсон для певності.
– Його, – підтвердила Тузиха.
Нельсон зазирнув за ширму, де чахло пружинне ліжко Туза. Матрац із нього сповз на долівку. Пилинки танцювали над свічкою, що сполохано тремтіла. На тумбі стояв порожній слоїк з-під одеколону.
– На краю Корита найшли, – загорнув Нельсон пакунок. – Всі думають, шо кротодил порвав. А я от розмишляю… чи не ти сама його угрохала, раз знала, де шукать.
Тузиха кинула спокійний погляд на Нельсона. Ганчір’я в рамі вікна плямистим черевом напнулося від протягу.
– Ти молодий іще, не знаєш, як воно єсть. Ми повмирали одне для одного давніше. Колись на сортувальній одкопали прес-підборщик, що целофан у тюки пресує, і гуртом пробували запустить, так мені не повезло – ногу тоді й розмололо в барабані. Туз тоді, рабой дурний, до Кет побіг. А потім як Кет згорбило, то він до мене вернувся і сам зліг. Бач, здоровля на Кориті не викопаєш, а закопать кажний може. Чого б я його, такого мертвого, та й убивала другий раз…
– Хтось провідував його туто? – знітився Нельсон.
– Та хто ж? Монро провідало, ясний рех! Воно завело.
– А ти бачила те Монро?
– Не бачила, а знаю!
– Як не бачила, так язиком не чвакай! – скипів Нельсон від цих народних забобонів. – Коли ти виходила? Коли його могли витягти?
– Та я ото все хожу, туди-сюди, туди-сюди, то те, то се, – розважала Тузиха апатично.
– Руку будеш хоронить?
– Не буду. Однеси назад на Корито, – холодно мовила, поправляючи хустку. – Він же ж був там передовик-сортувальник, поки одходи ще підвозили. Хай рука собі далі сортує.
Коли Нельсон уже виходив, Тузиха окликнула його:
– Держися за одну жінку, – додала журливим тоном: – За двох ухватишся – ні одної в тебе не буде.
* * *
Майя дістала пакет із зображенням хитрої котячої мордочки, зсипала трохи сухого корму в кишеню комбінезона, щоб хрумтіти гранулами протягом дня. Вона знайшла запаси корму в кіоску, поряд із Депо. У ньому ж тепер і мешкала, на безпечній відстані від решти мешканців району, але з можливістю підглядати за їхнім відчайдушним побутом.
Вийшовши з домівки, вона опустила металеві ролети на вікні. Наслідки бурі були помітні повсюди, але Майю анітрохи не турбувала руйнація споруд і засмічення вулиць. Якась вроджена розважливість змушувала її вважати, що цей світ уже неможливо зробити гіршим, тож йому нічого не залишається, крім як розвиватися в правильному напрямку.
Шлях їй раптом перегородив Гена. Його сутула постать і жагучий поклик очей укотре справили на Майю гнітюче враження.
– Погуляєм, ялбакус? – натиснув Гена.
– Гуляй, сарадіп! – зашипіла Майя, обійшовши його.
– Ну, шо тобі на копанці робить?! Трешся там, як халява. Хоч, шось покажу? – ув’язався за нею залицяльник.
– Та шо ти можеш показать! – чмихнула Майя.
