Текст книги "Коли ти поруч"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Розділ 8

Віталій Степанович дістав з кишені мобільник, маючи намір терміново викликати Івана Івановича, але негайно швидким рухом запхав його назад. Якщо лікар приїде, то тільки через дві з половиною години. А потерпілі в аварії чекати не могли. Завідувач був у Києві на симпозіумі, та, природно, чекати його довго й нема чого. Віталій залишався сам. І від його рішення залежали ці люди, що перебували на межі життя і смерті. Щоправда, двоє з них були вже мертві, і Віталій Степанович, констатувавши факт їхньої загибелі, важко зітхнув. Серед загиблих був зовсім іще молодий хлопець і маленька, худенька жінка. Вона померла з широко розплющеними очима, які дивилися в одну точку, ніби не розуміючи, чому життя повелося з нею раптом так жорстоко. Віталій прикрив їй повіки і відвернувся. Його чекали ще ті, в кому жевріло життя. І він, зосередивши всі свої сили, побіг до них.

– Тільки не втрачай спокою, – повторив він собі вголос слова наставника.

– Що ви сказали, лікарю? – запитав його хтось.

– Операційна готова? – замість відповіді спитав він.

…Віталій Степанович, ледве тягнучи ноги, вирішив іще раз оглянути своїх хворих. Настав вечір, і незабаром мусив приймати зміну Іван Іванович. Віталію дуже хотілося, щоб його наставник залишився задоволеним. До того ж треба було вкотре вже переконатися, що він зробив усе правильно.

Спочатку лікар зайшов до палати, де лежав Олексій з прооперованою ногою в гіпсі.

– Ну, як, Олексію, наші справи? – звично запитав Віталій.

– Уже нормально. Спасибі вам, – усміхнувся Льоша.

– Не забудь сказати «спасибі» медсестрі, яка вас там усіх рятувала.

– Даші?

– Даші. Встигли познайомитися?

– Вже давно. Вона моя наречена, і ми збираємось одружитися.

– Так?! І коли весілля?

– У серпні.

– Вітаю! Молодець, хлопче! Таку дівчину відхопив! Значить, Олексію, тобі якнайкраще підійде приказка «Загоїться, коли весілля скоїться».

– Сподіваймося.

– Та що там сподіватися? Такі, як Даша, на дорозі не валяються. З нею можна весілля зіграти і на милицях.

– Краще вже без них.

– Ну, гаразд, – сказав лікар. – Одужуй.

Віталій Степанович зайшов у палату в кінці коридору. Тут лежали двоє чоловіків. Він підійшов до одного з них і помацав долонею чоло, на якому блищали крапельки поту. У хворого була ще висока температура, але, на диво, після такої складної травми і операції цього здорованя не довелося переводити в реанімаційне відділення. Від дотику руки чоловік розплющив очі, провів язиком по спраглих губах і ледве чутно спитав:

– Лікарю, хлопчисько живий?

– Живий, Петю, живий. Щоправда, поки що перебуває в реанімації, але, думаю, з ним усе буде добре.

– Батьків його викликали?

– Звичайно.

– Це я його віз.

– Та ти не хвилюйся, з ним усе буде добре. Його врятувала одна медсестра. Якби не вона, то… Я не знаю, вижив би він чи ні.

– А як Пашка?

– Паша? А он він, поруч із тобою. Спить іще. Хай відпочиває.

– Спасибі вам.

– Нема за що. Це моя робота, – відповів Віталій Степанович і попрямував у наступну палату.

– Ну, як, Сергію Максимовичу, себе почуваємо? – запитав Віталій і сів поруч із ліжком на стілець. Жахливо гули ноги, відмовляючись тримати не менш стомлене тіло.

Сергій уже був при тямі й розумів, що перебуває в лікарні. Як тільки він згадав, що з ними сталося, став шукати очима Віталіну і спробував підвестися, не побачивши її поряд. Але його хребет був наче закутий у кам’яну брилу, і щось стискало його, немов залізними лещатами. Перший його порух викликав дикий біль у всьому тілі, він застогнав і прикрив очі. У цей час увійшов лікар.

– Віталіна… Де моя дружина? – тихо спитав Сергій.

Віталію Степановичу не раз доводилося повідомляти родичам про смерть їхніх близьких. І кожен раз зробити це було так само важко, як і вперше.

– Вам не можна рухатися. У вас на хребті тріщини, – зволікаючи з неприємною розмовою, сказав Віталій Степанович.

– Що з Вітою? – повторив своє запитання Сергій і з надією в очах подивився на лікаря.

«Він чекає доброї новини», – подумав Віталій і відчув себе катом, готовим ось-ось зрубати голову з плечей цій людині.

– Вона загинула, – глухо сказав Віталій і відвів погляд.

Сергій стиснув до болю зуби і застогнав. Усе його життя стало важким тягарем, в одну мить втративши свої фарби і весь свій сенс. Він не приховував своїх сліз, які потекли по щоках, бо тепер йому було однаково, що про нього подумає цей молодий лікар і що буде з ним самим. Йому не потрібне більше це порожнє життя, в якому не було боязкої дитячої посмішки Віталіни та її відданих бездонних великих очей.

– Відійдіть! – процідив він крізь зуби. – Я не хочу нікого бачити! Я нічого не хочу! Нічого!

Лікар натиснув червону кнопку виклику медсестри. Коли прибігла захекана Ася, Віталій Степанович сказав:

– Терміново вколіть йому заспокійливе та снодійне.

Він вийшов з палати, не в змозі більше нічим допомогти цьому великому і дужому чоловікові у хвилини його слабкості й відчаю.

Сергій хотів, але не міг повірити у жахливу новину. Його свідомість її просто не сприймала. Він бачив перед собою очі, які могли керувати його почуттями, просити, наказувати, любити, але не змогли зупинити неминуче. Сергій не міг упоратися зі своїми почуттями і плакав уперше за своє доросле життя, не соромлячись і не приховуючи сліз. Його охопила нездоланна жага чути голос Віталіни, відчути дотик її легкої, такої ніжної руки. Він, міцний, сильний, що мав владу і гроші, раптом збагнув свою нікчемність, слабкість і безвихідь, залишившись без підтримки маленької, тендітної жінки.

Він не опирався, коли в його передпліччя вп’ялася одна голка, потім – інша. Медсестра співчутливо подивилася на чоловіка, який плакав, і не знайшла потрібних слів. Вона зрозуміла, що зараз ніякі слова втіхи йому не допоможуть, він мусить побути наодинці, виплеснути своє горе назовні і прийняти жорстоку реальність того, що сталося. Переконавшись, що велика доза заспокійливого та снодійного почала діяти і глухі ридання, які вириваються з грудей чоловіка, переходять у тихий стогін, вона тихенько, навшпиньках вийшла з палати, залишивши Сергія сам на сам зі своїм горем.

«І все-таки Іван Іванович мав рацію, – подумала Ася, йдучи коридором, – коли лаяв мене за підбори, які видають «цок-цок» при кожному кроці. Іноді треба йти безшумно і непомітно».

Віталій Степанович зайшов до жіночої палати, де було кілька хворих. «Мабуть, менше за всіх постраждала ця дівчина-медсестра», – подумав лікар, підходячи до Даринки. Дівчина з пластиром на лобі та перебинтованими руками напівлежала в ліжку з книжкою в руках.

– Як почуває себе наша героїня? – усміхнувся Віталій Степанович.

Щоки Даші миттєво спалахнули рум’янцем, і вона, відчувши це, зашарілася ще дужче й опустила очі, приховавши їх довгими віями.

– Теж мені, скажете, – сказала вона, – знайшли героїню.

Віталій Степанович подивився на дівчину і дбайливо перепитав:

– І все-таки, як ви себе почуваєте?

– Нормально. Що зі мною може бути? Я ось про що хотіла запитати. Жінка померла ще до приїзду лікарів – це я знаю. Хлопцеві я намагалася допомогти, але, мені здається, травми не давали йому жодних шансів. Він теж загинув?

– Так. Було два трупи, але там дійсно були травми, несумісні з життям. Та ви молодець. Кажуть, ви боролися за їхнє життя до останнього?

– Принаймні, намагалася. А інші як? Як дитина?

– У дитини черепно-мозкова травма. Зараз хлопчик у реанімації, але його життю вже нічого не загрожує. Ви зробили диво, прямо вихоплюючи з лап смерті цих людей. Їм тепер доведеться все життя молитися за ваше здоров’я і святкувати два дні народження.

– А як чоловік, у котрого, як я припустила, був травмований хребет?

– Він теж буде вам зобов’язаний. У нього тріщини на хребті. Якби хтось підняв його і всадовив чи сам він підвівся в гарячці, то залишився б інвалідом на все життя. Ви правильно зробили, що поклали його на рівну поверхню й не давали йому рухатися.

– Мені допомагали люди з ринку. Сама б я з ним не впоралася – дуже великий, сильний і важкий. З ним була молода жінка…

– Його дружина.

– Шкода, що вона не вижила.

– Звичайно.

– А чоловіки, які були затиснуті в машині? Як вони?

– Нормальні післяопераційні хворі. Вам залишилося запитати, як ваш наречений, – сказав лікар і раптово відчув якісь ревнощі.

Даринка знов опустила очі й тихо запитала:

– З ним, сподіваюся, все нормально?

– Загіпсований і прикутий до ліжка, але на деякий час. До вашого весілля буде здоровий повністю і станцює чечітку.

– Яку чечітку? – засміялася Даринка. – Це ви вже навигадували. Льоша народився ведмедем, а вони, як відомо, не вміють танцювати.

– Не скажіть. У циган вони танцюють.

– Як танцюють? – запитала Даша і звела на лікаря свої сині, як глибокі озера, очі.

– На задніх лапах. Як іще?

Даринка знову засміялася, і Віталію Степановичу було приємно чути її чистий, щирий сміх і дивитися на маленькі ямочки на щоках. Він зрозумів, чому Олексій говорив з такою гордістю про своє майбутнє весілля з цією дівчиною. З нею було легко і просто. І не треба добирати якісь особливі слова, прикидатися і робити гарні жести. У ній уміло зійшлися і дитяча сором’язливість, і боязкість, і жіночність, і непомітна природна краса. Навіть злипле, забруднене кров’ю волосся, заклеєний пластиром лоб і втома на обличчі її не псували, а робили ще природнішою та приємнішою.

«Якби я зустрів таку дівчину…» – промайнула думка в голові Віталія Степановича, і він тяжко зітхнув.

– У вас стомлений вигляд, лікарю, – серйозно сказала Даша.

– А що вдієш? Іноді бувають спокійні зміни, а іншим разом… Ваш хлопець пишається вами і любить вас.

– Справді? – Даринка кинула на лікаря свій наївний погляд дитини та її щоки знову залила фарба.

– Він запитував про вас.

– Як ви думаєте, у мене залишиться великий шрам? – Даша легенько доторкнулася кінчиками пальців до пластиру. – На руці шрами мене не так турбують, а ось на лобі…

– Красу нічим не зіпсуєш, – пожартував Віталій Степанович.

– Лікарю, а коли я зможу піти додому?

– Хочеться додому?

– Страшенно хочеться!

– Завтра подивимося. Якщо буде все нормально, то зможете доліковуватися вдома.

– Це добре, – усміхнулася Даринка.

– Коли що треба – звертайтеся.

– Дякую.

Віталій Степанович, човгаючи капцями, потяг ноги до робочого кабінету. Йому вистачило сил, щоб набрати води в чайник і ввімкнути його.

– Традиція є традиція, – пробурчав він собі під ніс, глянувши на годинник. Із хвилини на хвилину мав підійти Іван Іванович і змінити його. Чоловік важко сів у глибоке крісло, витягнув втомлені ноги і прикрив очі…

– Вітаю тебе, колего, – голос Івана Івановича вивів його з напівсну.

– Доброго вечора, Іване Івановичу, – підхопився з крісла Віталій, простягаючи руку для вітання.

– Чув, чув, що тут скоїлося.

– Вже?

– Так, дівчата з приймального покою ледве на ногах тримаються. Вони мені коротко повідомили про аварію. Ну, давай, розповідай. Тільки май на увазі, сьогодні, в порушення традиції, я буду розливати чай і навіть нагодую тебе домашніми пиріжками.

– Хто їх робив?

– Сусідка, що матір доглядає, – відповів Іван Іванович і виклав на тарілку великі, пишні, з рум’яною скоринкою, апетитні пиріжки. Віталій проковтнув слину, тільки зараз згадавши, що нічого не їв уже добу.

Вислухавши розповідь молодого лікаря, Іван Іванович подумав: «Ось тепер мені вже можна йти на пенсію і купувати гарну вудку».

Частина II

Розділ 9

Даринка викликала таксі, щоб дістатися з лікарні додому. Раніше вона ніколи б не дозволила собі розкіш їхати в таксі з Кременчука до Дніпропетровська, але зараз їй було соромно в такому вигляді навіть сідати в автівку. Сукня подерта на шматки з плямами засохлої крові, волосся розкуйовджене, забруднене і злипле, на лобі – пластир, на руках – пов’язки.

– Як із фронту, – посміхнувся таксист.

– Майже. Після аварії, – виправдовуючись за свій пошарпаний вигляд, сказала Даша.

– Це не з тієї, що трапилася вчора за містом?

– Напевно.

– Кажуть, там було пекло.

– Це точно.

– Все місто гуде про це. З чуток, є двоє загиблих. Це правда чи тільки чутки?

– Правда. Молодий хлопець і дівчина.

– Треба ж! А ще базікають, що там була маленька дитина. Як вона?

– Лікар сказав, що видряпається.

– Це добре. Нехай дорослі в чомусь винні, десь згрішили, комусь щось погане побажали, а дитина? Вона чим завинила? Адже вона світу білого ще не бачила, – розмірковував балакучий таксист. – Навіщо ж її карати? Нехай живе. Адже так?

Даринка ствердно кивнула.

– А ще ходять чутки, що на місці аварії була медсестра, яка всіх за життя тримала, доки не приїхала «швидка». Правда?

– Правда, – відповіла Даша і відчула, як знову зрадницьки почали палати щоки. – І звідки вам усе відомо?

– Ну, почнімо з того, що новини у місті першими завжди дізнаються таксисти. А потім, у мене друг на місцевому телебаченні працює, а вони, ці телевізійники, якщо де щось сталося, встигають на крок попереду всіх бігти. Вони знімали місце аварії, але людей уже в той час там не було.

– Зрозуміло.

Таксист трохи помовчав, але потім, не витримавши довгої паузи, мовив:

– Треба ж таке! Кажуть, сестричка сама поранена вся, а рятувала людей, як навіжена! Уявляєш, коли приїхала «швидка», вона передала лікарям у руки дитину, а сама звалилася, мов сніп. Ось на таких людях тримається земля.

Даша про себе посміхнулася і сказала:

– Вона просто виконувала свій обов’язок.

– Ну, не скажи! – обурився таксист. – Інша б розгубилася й сиділа, розпустивши соплі. А ця… Ти її бачила?

– Бачила.

– І яка вона?

– Звичайне дівчисько, – відповіла Даринка і прикрила очі, давши цим знати, що вона втомилася й розмову закінчено. До Дніпропетровська їхати було ще довго, а їй не хотілося цілу дорогу слухати балачки таксиста. Занадто багато подій звалилося на неї в один день. Таксист, ображений неувагою дівчини і небажанням підтримувати розмову, ввімкнув музику і натиснув педаль газу…

– Господи! Як ти все це витримала?! – сплеснула руками Свєтка, повернувшись додому і вислухавши розповідь Даші про аварію.

Даринка лежала на дивані, прикрившись улюбленим пухнастим пледом у синіх розводах.

– А куди мені було подітися?

– Я б так не змогла.

– Ти б зробила так само. І другий, і третій, хто б там був, вчинив так само.

– Жах! Який жах!

Світлана сіла перед дзеркалом і поправила світлий чубчик. Узявши масажку, вона провела кілька разів по коротко стриженому волоссю, ретельно оглянула густонафарбовані вії і залишилася задоволена собою.

– Дашо, знаєш, а я згадала зараз, як Васьці Чернову в школі розбили ніс пацани й у нього йшла кров. Пам’ятаєш?

– Пам’ятаю.

– Всі такі перелякані були, очі по п’ятаку від страху, коли у нього хлинула з носа кров, а ти побігла, намочила під краном носовичок, посадила Васька за парту, голову назад закинула і хустинку на перенісся йому поклала.

– Я тоді ще за медсестрою когось попросила сходити.

– Якби ж попросила! Ти заволала так, що півкласу галопом у медпункт помчало. Ніхто від тебе такого не чекав. Звикли всі, що ти – тихенька, зайве слово боїшся сказати, а то заволала таким голосом!

Даринка розсміялася.

– В екстрених ситуаціях люди можуть себе вести неадекватно.

– Це всі ми тоді поводили себе неадекватно. А ти вчинила як треба.

Свєтка підсіла до Даші на диван і підібгала під себе ноги.

– Ти завжди робиш правильно, – вела далі вона. – Не треба бути завжди і скрізь правильною.

– Що ти маєш на увазі?

– Наприклад, твої стосунки з Льошкою.

– У них щось не так?

– Ось саме, що все занадто правильно.

– Значить, це добре? – Даринка не зовсім розуміла, до чого вела цю розмову її подруга.

– Ти досі вдаєш із себе незайману, не хочеш жити з ним до весілля, уникаєш сексу.

– Не бачу в цьому нічого поганого, – Даша невдоволено накопилила губи. – Все ще попереду.

– А раптом ви не підходите одне одному?

– Півроку підходили, а потім раптом не підійдемо?

– Еге ж! – засміялася Свєтка. – Яка ж ти дурна! Я маю на увазі секс. Раптом він тебе не влаштує або ти його? Що тоді? Зіграєте весілля, ввалите в нього купу грошей і розбіжитеся?

– Ну, як це не влаштуємо одне одного? Якщо люди кохають одне одного й у них почуття взаємні, то їм і в сексі буде добре, і взагалі.

– Я дивуюся твоїй наївності! – Світлана покрутила головою. – Дівчата з чотирнадцяти років спокійно, без комплексів, займаються сексом зі своїми партнерами і можуть тобі докладно пояснити, хто з хлопців влаштовує їх у ліжку, а хто – ні.

– Якщо кохана людина, то буде влаштовувати, а якщо просто партнер, то можуть бути різні варіанти.

– Партнер, чоловік, коханець – це те саме. З ним ти займаєшся сексом і повинна від цього мати задоволення, а не виконувати обов’язок. А якщо твій чоловік тебе не буде влаштовувати в ліжку, то твій шлюб перетвориться на довічні тортури.

– Буде влаштовувати, – невдоволено буркнула Даринка.

– Ні, ти послухай мене, подруго, дослухай до кінця. Ти будеш із ним жити довго, але нещасливо. Тому що про оргазм ти будеш читати тільки в книжках і зовсім не уявлятимеш, що це. Тому що про нього неможливо написати або розповісти, не можна навіть намалювати в своїй уяві. Його треба випробувати на собі! А раптом тобі з твоїм чоловіком це не вдасться? Що тоді? А?

– Житиму без оргазму.

– Та ні, дорога моя. Не вийде!

– Чому?!

– Тому що твій чоловік мусить відчувати себе повноцінним чоловіком. А тут він раптом бачить, що його кохана дружина мало чим відрізняється від колоди у дворі. Що він повинен думати? Що він не задовольняє свою благовірну. Тоді, стеж уважно за моєю думкою, у тебе залишається один вихід, – Свєтка багатозначно підняла вгору вказівний палець. – Щоб не дати можливості своєму дорогоцінному чоловікові (крий Боже!) відчути свою неповноцінність і не ввести у спокусу спробувати щастя на стороні, доведеться тобі, знаєш, що робити?

– Що?

– Прикидатися! Так-так! Усе життя прикидатися! Лягати в постіль і охати, акати, стогнати та скрикувати, нібито від насолоди. Повір мені, це можливо з коханцем на одну-дві ночі, щоб потім знайти привід і розлучитися за доброю згодою. Але цей номер не проходить із чоловіком. З часом ти станеш уникати близькості, знаходячи різні причини і відмовки. Ну, наприклад, найпоширеніша відмовка в таких випадках: «Вибач, милий, у мене щось розболілася голова». Кілька днів на місяць тебе можуть урятувати критичні дні. Потім ти будеш ждати, поки він засне, не дочекавшись тебе з душу. Можна ще сказати, що ти дуже втомилася. А потім? Що потім?

– І що ж потім? – зітхнувши, запитала Даринка.

– Потім ти станеш нервовою та злою. І в тебе дійсно з’явиться втома, і почне боліти голова. Ти просто станеш патологічно боятися настання ночі. А він спробує знайти собі віддушину деінде.

– І що ти мені пропонуєш? Кинутися до Льошки в ліжко негайно? – з іронією в голосі запитала Даринка.

– Так! Уяви собі, негайно! Доки ще не стрибнула інша, – підбила підсумок розмови Світлана і засміялася, додавши: – Така, як я, наприклад.

– Стрибни, якщо вийде, – знизала плечима Даша.

– Ну, це я образно сказала. Ти ж знаєш, скільки наших поклали око на твого Льошку. Не встигнеш і оком змигнути, як перехоплять. І що ти тоді будеш робити?

– «Значить, не доля», – скажу.

– От просто так скажеш і будеш плакати в подушку ночами?

– Буду плакати. А що я зможу зробити?

– Ех ти, тютя-матютя! Не борець ти.

– Ти в нас борець – це я не заперечую. І чого ти добилася? Два роки спиш із нашим завідувачем, а де результат? Він спить з тобою, а живе до цього часу зі своєю дружиною.

– Поки що живе, – сказала Світлана, зробивши наголос на «поки що». – Це тимчасове явище. А я все одно доб’юся, щоб Веніамін Павлович розлучився з нею.

– Як можна змусити людину зробити щось проти своєї волі?

– А навіщо проти? – Свєтка хитро примружила свої нахабнуваті оченята. – Він зробить це з власної волі. Ось побачиш, як Веніамін сам прибіжить до мене і благатиме не кидати його.

– Ну, ти загнула! – засміялася Даринка. – І що ж ти таке зробиш?

– Використаю всі методи. По-перше, я змушу його покохати.

– Як це можна зробити? І чи можливо таке взагалі?

– Цілком можливо. Головне, робити те, чого хоче чоловік, говорити тільки те, що він хоче почути. Це перший метод.

– Є ще й другий?

– Показати, що він – найрозумніший, найкрасивіший, найжаданіший. Чоловікам це дуже подобається. Вони взагалі від природи дуже самолюбні.

– Є ще в запасі прийомчики?

– Є! І не один.

– Наприклад?

– Крапелька за крапелькою, непомітно, ненав’язливо довести, що його дружина йому не підходить.

– Добре. А якщо і це не подіє?

– Можна використати останній прийом, – голос Свєтка перейшов на шепіт. – Небезпечний, але вірний.

– Що ще? – чомусь так само пошепки запитала Даринка, зробивши великі очі.

– Магія! – Свєтка округлила очі. – Чорна магія!

– Ти що?! Зовсім здуріла?

– У коханні, як на війні, всі засоби годяться. Чула таке?

– Чула. Але щоб… магія? Це ж порушення всіх законів природи.

– А що вдієш? – Світлана розвела руками. – Якщо й магія не допоможе, тоді залишається останній варіант. До нього треба готуватися довго й ретельно.

– Господи! Що ж ще?

– Шантаж! – випалила Свєтка і скинула вгору голову.

– Ти надивилася фільмів? – засміялася Даринка.

– Ні! Уяви собі – ні! Для цього треба заздалегідь готувати компромат. До речі, я вже потихеньку почала цим займатися.

– Ти зовсім з глузду з’їхала!

– Ні, не з’їхала. Просто я, на відміну від тебе, продумана. Якщо нічого на мого Веніаміна Павловича не подіє, мені доведеться дістати козирну карту. Шляхом маленького, на перший погляд, безневинного жіночого шантажу можна одружити чоловіка. Подумай сама. Він створив цю клініку на свої гроші, вклав у неї кошти і душу, підібрав гарний персонал, переманивши сюди найкращих лікарів міста. І все це заради іміджу клініки. А якщо у мене буде те, що може скомпрометувати клініку і його самого? Веня не захоче втрачати клієнтів, не піде на те, щоб медперсонал розбігся через відсутність клієнтів і, природно, грошей. Що йому залишиться робити? Відповідаю: виконати мої умови. А моя умова: взяти мене за законну дружину. Всього-то!

– А навіщо він узагалі тобі потрібен? Він удвічі старший за тебе. Невже немає хлопців молодших?

– Потрібен! Ось потрібен і все! Молодші є, але багатішого поки нікого поруч не бачу. Ау-у! Де ви, товсті гаманці? – Свєтка покрутила головою навсібіч.

– Так ти любиш не Веніаміна, а його гаманець?

– І перше, і друге. Для того, щоб бути ситим, треба з’їсти перше, друге і запити третім. А що ти хочеш, щоб я в селі, як мої батьки, все життя горбатилася? Город, гній, поросята, корова, кури, кролики. А в підсумку? Що вони бачили за все життя? Що мають, окрім трьох дітей, городу в сорок соток, будинку з чотирьох задушливих маленьких кімнат і корови, що мукає у дворі? Ні, я так жити не хочу! Не хочу і не буду!

– А якщо все-таки Веніамін не одружиться з тобою, що робити будеш?

– Думаєш, здамся? Повернуся додому і розпущу нюні? Ні! Це не для мене! Тоді знайду собі старенького, але багатого дідуся, і стану йому відрадою на схилі його років. А якщо серйозно, то за своє місце під сонцем я буду чіплятися зубами до останнього і ніхто мене не зможе ні переконати, ні зупинити. Ось так-то, подруго. Я живу в реальному світі, а ти – у вигаданому тобою і твоїми віршошльопами, – сказала Світлана, кивнувши на книжку, яку Даша досі тримала в руках.

– Не віршошльопами, а великими поетами. Невже тобі не подобається поезія?

– Я люблю почитати книгу, наприклад, який-небудь роман про кохання. Але на мене находить це рідко, коли мені буває нудно або не можу заснути.

– Книга замість снодійного?

– Вгадала. Найдієвіший засіб, якщо не спиться. Береш нудну книгу і починаєш її читати. Точніше, ти намагаєшся її прочитати, а очі в цей час починають самі по собі злипатися. І ти отримуєш користь від книги, не заподіявши шкоди організму. Ніяких тобі побічних ефектів, як від прийому медикаментів!

– Це ж насильство над книгою, над її автором! – обурилася Даша. – У кожного твору є свій читач, якому адресована ця книжка.

– Значить, вона адресована мені як снодійне, – засміялася Свєтка.

– Давай я почитаю тобі що-небудь з поезії.

– Ой, Дашо! Це ж так нудно! «Я из лесу вышел; был сильный мороз. Гляжу, поднимается медленно в гору…», – кривлялася Свєтка.

– Ти послухаєш мене хоч раз?! – Даша ляснула долонею по книзі.

– Гаразд. Вмовила. Але спочатку я ляжу, а ти будеш мені читати. Знаєш, як ноги втомилися за дві зміни?

Світлана вляглася на дивані горілиць навпроти Даші, поправила під головою подушку і приготувалася слухати, утупивши погляд у стелю.

Даша розкрила книгу і тихо, але з натхненням у голосі почала читати:

 
Коли я чую голос ніжний твій, —
Мені другого голосу не треба.
Ти мій суддя, мій бог і чародій,
Усим єством я прагну ним до тебе.
Коли я бачу очі чарівні,
Тоді блідніють зорі вечорові,
Коли бринять твої дзвінкі пісні, —
То й соловей стихає у діброві…
 

Даша зробила паузу, перебуваючи все ще під враженням прочитаного.

– Хіба тобі не сподобалося? – запитала вона Свєту.

– Хто це вигадав?

– Вірші пишуть. Любов Забашта.

– Не чула про таку. Непогано, але якось сумно.

– Поети вкладають у кожне слово, кожен рядок свою душу, частину себе, а іноді й ціле життя. Вірші не можна читати як роман, швидко перегортаючи сторінки. Треба думати, міркувати, аналізувати, порівнювати.

– Почитай ще що-небудь, а я полежу із заплющеними очима. Я так краще сприймаю на слух, – попросила Свєтка і вмостилася зручніше.

«Зараз, буквально через п’ять хвилин вона засне», – посміхнулася сама до себе Даша і почала тихо читати:

– Тамара Коломієць.

 
Коли серцю забракне слів, —
Не даються вони, гарячі, —
Я до тебе пошлю послів —
Руки свої нетерплячі.
Доторкнуться вони до скронь,
До плечей припадуть, незвані,
Віддадуть тобі весь вогонь
І замруть у німім чеканні…
 

Даринка подивилася на Свєтку і посміхнулася. Та вже мирно сопіла уві сні. Дівчина відклала книгу вбік і прилягла. Чомусь зараз згадалися дитячі роки і їхня дружба зі Свєткою. Вони жили по сусідству. Скільки себе пам’ятає Даринка, стільки вона і знала свою подругу. Вони були дуже різні. Світлана – невисокого зросту, прудка, смілива, якщо не сказати, нахабнувата. Вона не блищала красою, але примудрялася бути завжди в центрі уваги. Це було її потребою, і Світлана всіма засобами виставляла себе напоказ. У школі, якщо вона не вивчила урок і її викликали до дошки, поводилася впевнено й починала говорити голосно, намагаючись зв’язати два вивчені слова на різні лади. І їй це вдавалося! Вона примудрялася якщо не отримати заслужено, то хоча б випросити позитивну оцінку. А ось вона, Даринка, якщо чогось не довчила, то червоніла, кліпала очима, починала плакати, зізнавалась у всьому і… їй ставили двійку. Коли прийшов час цікавитися хлопцями, Світлана з Дашею ходили в сільський клуб – місце побачень. Якщо раптом хтось із хлопців і помічав Даринку – високу, зі стрункими ногами, з пишним волоссям і синіми очима, і вирішував підійти до неї, то одразу ж між ним і Дашею з’являлася Свєтка. Вона мружила оченята, кокетливо реготала, відпускала жарти в той час, як Даринка стояла тихо за спиною подруги, почервонівши від збентеження. І хлопці швидко забували про скромну й тиху Даринку, переключивши свою увагу на Свєтку. Даша не ображалася на подругу, а якщо й була якась образа, то вона швидко минала, і Даша пробачала Свєтці все.

Тепер вони винаймали разом квартиру. І хоча Даринка не поділяла Свєткині погляди на життя й іноді її просто не розуміла, вони чудово уживалися разом. З іншого боку, обом так було зручно. Платити за житло удвох було менш накладно, ніж одній. До того ж у село вони їздили по черзі і тягли назад, до міста, в одній руці сумку з продуктами від одних батьків, в другій – від інших. Та й готували на кухні вони по черзі, тому що їхні робочі зміни не збігалися.

Даринка задумалася про розмову зі Світланою про секс. Іноді вона й сама гадала, що чинить неправильно, не допускаючи близькості з Олексієм. Але нічого з собою вдіяти не могла. Її багата уява ніяк не хотіла відкинути думку про прекрасну ніч у білосніжній сукні при свічках після весілля…