Текст книги "Коли ти поруч"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Розділ 20

Прогноз синоптиків у черговий раз не виправдався. Даша широко розкрила штори назустріч яскравому сонцю замість обіцяного дощу. День обіцяв бути ясним і теплим, що хоч трохи додавало змученій дівчині оптимізму. За вікном люди метушливо поспішали у своїх справах. Декотрі рухалися в один бік, інші йшли в другий. Мами і бабусі вели дітей до садків, хтось просто здійснював ранкову розминку, але основний потік людей рухався на роботу. «На роботу, якої тепер у мене немає», – з гіркотою подумала Даша, і клубок образи підкотив до горла.

Даша зайшла до ванни і стала під теплі струмені душу. Вона довго так стояла, отримуючи задоволення від лоскітливих крапельок води, що стікали по її тілу, немов розмірковуючи перед прийняттям важливого для себе рішення. Потім вона промокнула воду м’яким махровим рушником і накинула на ще вологе тіло халатик.

Даша сушила волосся феном, і на мить їй здалося, що вона просто збирається, як завжди, на роботу. Зараз клацне дверний замок, ввалиться весела Свєтка і побіжить одразу на кухню. Їй здавалося, що не було ні зрад, ані розчарувань у близьких їй людях, не було аварії, не було страшного діагнозу. Просто це був кошмарний сон, який розвіявся з настанням ранку. Теплий потік повітря, що виходив із фена, роздмухав у різні боки її чубчик на лобі, оголивши борозну шраму, і дав ясно зрозуміти, що див не буває. Аварія трапилася, подруга виявилася зрадницею, і Олексій, як з’ясувалося, по-справжньому її зовсім не кохав. «Що ж залишається тобі, Дашо? – подумала дівчина, вдивляючись у дзеркало, де на неї дивилося втомлене, змарніле до невпізнання, бліде обличчя. – А тобі, Дашо, залишається самотність і СНІД». Даринка гірко посміхнулася. Колись, ще зовсім недавно, коли вона весело сміялася, у неї блищали очі й на щоках з’являлися маленькі ямочки. Тепер це була тиха і сумна посмішка виснаженої, розчарованої, хворої і самотньої дівчини.

Дівчина подумала, що припустилася помилки. Перший раз, коли довірилася Світлані, другий, коли пішла до Олексія. Їй треба було здати аналізи анонімно. Тоді, навіть при позитивному результаті, можна було не поспішати виливати душу подрузі, а поїхати до батьків. Хто, як не вони, зміг би дати їй пораду? Власне кажучи, Даші не потрібні були поради. Вона шукала розуміння і підтримки. Їй до болю в душі захотілося терміново побачити маму, бабусю, батька. Вона не росла розпещеною дитиною, і в їхній сім’ї, як у звичайній сільській, мама не обціловувала своїх дітей, не сюсюкала з ними, заглядаючи в очі. Вона не мала на це часу, а просто їх любила. Любила і старшого Сашу, і меншу Даринку – це дівчина знала точно. Одне непокоїло Дашу: вона знала, що своєю новиною про хворобу завдасть своїм рідним болю.

«Рано чи пізно, мені все одно довелося б їм повідомити про свою хворобу», – вирішила Даша і почала швидко збиратися, на ходу роздумуючи, що б купити рідним на гостинець.

…Даша вихором увірвалася в будинок, де були її рідні, де її чекав порятунок, і душа миттєво набула стану спокою, рівноваги і наповнилася тихою радістю і майже воскреслою надією.

Мати була на кухні. Вона стояла біля плити і щось помішувала у каструлі, з якої йшла пара і розносилися смачні запахи їстівного. Даші одразу ж забурчало в животі, і вона весело заторохтіла:

– Чим це у нас таким смачненьким пахне? Супчик? Їсти кортить жахливо, ніби мене місяць морили голодом. Я тут трішки ковбаски привезла, сервелат «Столичний», який тато любить. До речі, де він?

– Здрастуй, Даринко, – почула вона ззаду глухий хриплуватий голос батька і обернулася.

– Привіт, тату, – кивнула вона. – Ви ще не снідали? Я тобі ковбаску привезла.

Батько, шкутильгаючи, пройшов по кімнаті, сів за стіл.

– Сядь. Поговорити треба, – сказав він, відводячи погляд убік.

Даша подивилася на матір, яка й далі мовчки безцільно водила ложкою в каструлі за годинниковою стрілкою, низько схиливши голову. У Даші щось обірвалося всередині, вона затамувала подих і важко опустилася на стілець.

– Що ж ти так, дочко? – спитав батько.

– Як «так»? – впалим голосом запитала Даша, відчуваючи жах від неминучої неприємної розмови.

– Підхопила цей СНІД? Правду люди кажуть?

– Ви ж знаєте, що була автомобільна аварія. Я була поранена, але кинулася рятувати хлопця, хворого на СНІД. У той момент я не знала цього і просто не могла знати. Інфекція потрапила мені в кров… і я ось… Я дійсно хвора на СНІД, – відповіла Даринка, намагаючись виправдатися й викликати хоч крапельку жалю у суворого батька.

Батько насумрився, дістав пачку цигарок без фільтру, чиркнув сірником і запалив.

– Я піду на лікування, і все буде добре. Ви тільки не хвилюйтеся, – сказала Даша і глянула на матір.

Та швидко відвела погляд, нахилила голову, тихо схлипнула і втерла фартухом очі.

– Вічно тобі найбільше треба, – буркнув батько. – Не полізла б до того хлопця – було б усе добре. А тепер що?

– Зроблено те, що зроблено. Нічого вже не зміниш, – зітхнула Даша і з надією в очах подивилася на батька.

– Твоя подружка подзвонила своїй матері і все розпатякала. Ти ж знаєш, який у Овдіївни язик – що помело. Спочатку Лукіним по секрету розповіла, ті – Андрєєвим – і пішло-поїхало. Та хіба в селі можуть бути таємниці?

– Не звертайте уваги. Нехай собі балакають, треба ж язики десь почухати, щоб у роті не завонялося, – сказала Даша.

– Тобі легко говорити, ти живеш у місті. А нам тут… – батько затягнувся димом, випустив його з шумом із грудей і потонув у сірій хмаринці. – Тут усі все знають один про одного. І тепер, після того, як тебе бачили по телевізору, як усім селом приходили вітати… Я тобою пишатися став, думав, от яка в мене хороша дочка.

– Я не знаю, в чому моя вина, – тихо сказала Даша.

– Знаєш! – стукнув кулаком по столу батько так, що Даша підстрибнула від несподіванки, а мати впустила ложку на підлогу. – І всі знають, звідки у молоді цей СНІД береться! Сплять дівки міські з наркоманами, а потім хворіють!

– Я… я… я ні з ким не спала, – тремтливим від хвилювання голосом сказала Даринка.

– Піди це розкажи чоловікам, дідам та бабам по селу. Повірять вони тобі чи ні? Як ти думаєш? То ж бо й воно! Ніхто тобі не повірить, і ти це знаєш. За спиною тепер тільки й перешіптуються!

– До людського рота не поставиш ворота, тату.

– І знаєш, що більше за все цікавить людей? Здогадуєшся?

Даша похитала головою.

– Наркоманка ти чи повія? Ось це їх найбільше хвилює! Навіть суперечки йдуть. Одні вважають, що перше, інші – друге. А правду ніхто не знає. Може, хоч своїм зганьбленим на старості років батькам зволиш зізнатися?! – Батько примружив очі і свердлив тремтячу Дашу поглядом, повним зневаги.

Даші в очах заблищали сльози та спазми гіркої образи стиснули горло.

– Мамо, тату, я вам клянуся, що я не наркоманка і не спала з чоловіками. Я вам сказала чисту правду, – мовила Даша і глянула на батька, потім на матір з надією на розуміння, але ті не дивилися в її бік.

– Значить, не хочеш сказати правду? – батько звів брови, і на лобі утворилися глибокі зморшки.

– Мені нічого більше додати, – відповіла Даша, немов сиділа на лаві підсудних, а не в батьківському домі.

– Дариночко, скажи батькові правду, – нарешті вставила своє слово мати і подивилася на дочку вологими від сліз очима.

Даша зустрілася з нею поглядом, і мати, побачивши в ньому стільки благання, надії та відчаю, відвернулася і беззвучно заплакала.

– Я їхала до вас за порадою, за співчуттям, – мовила Даша. – Рідніше від вас у мене нікого немає. Чому ж ви мене не хочете зрозуміти? Чому мені не вірите?

– Газети читаємо, телевізор дивимося – ось чому! – загримів хрипким басом батько. – Ось тобі й не вдається нас обдурити. І всі знають, що СНІД буває у повій і наркоманів.

– У матерів, хворих на СНІД, народжуються хворі діти, – додала мати.

– Не вірите мені? Тоді зателефонуймо Сашкові. Нехай він скаже вам, що можна заразитися й іншими шляхами, – згадавши про брата як про свій порятунок, сказала Даша і почала ритися в своїй сумочці, шукаючи телефон.

– Сашко все знає, – сказала мати. – Він хотів привезти дітей на літо до нас…

Мати не змогла далі говорити і почала плакати.

– Правда?! – посміхнулася Даша крізь сльози. – І я зможу побачити Маринку і Русланчика? Я так за ними скучила! Вони були такими маленькими хитренькими кучерявими янголятами, коли жили у нас, і я вкладала їх спати…

– Не побачиш, – перебив її батько.

– Як… не побачу? – Даша звела очі на батька, і з її довгих вій крапельки сліз впали на щоки.

– Олександр сказав, що ноги ні його, ні дітей тут не буде, якщо… Загалом, якщо ти будеш тут.

– Неправда, – Даша замотала головою. – Це неправда. Не може бути. Діти виросли у мене на руках… Саша не міг так сказати. Не міг!

– Правда, – кивнула мати і витерла очі. – Так і сказав.

– А що ти чекала почути? – спитав батько. – Та я б і сам йому не дозволив привезти онуків. Сама розумієш, що вони можуть заразитися.

– Інфекція просто так не передалася б їм… – почала Даша, але відразу замовкла, подумавши про безглуздість своїх доводів. Їй треба було щось робити, говорити, просити, щоб батьки її зрозуміли і підтримали. У голові Даші плуталися думки, заважаючи зосередитися й дібрати потрібний ключик до сердець батьків, і вона гарячково стала перебирати в пам’яті різні варіанти.

– Не думали ми з матір’ю, що ти так зганьбиш нашу старість, – важко зітхнув батько.

– Чим? Тим, що намагалася врятувати людей?

– Краще б ти їх не рятувала.

– Що ти кажеш, тату? Ти зараз говориш зовсім не те, що думаєш. Я ж вас із мамою знаю, ви добрі. Ви повз безпритульного кошеняти спокійно не можете пройти. А там були люди, які потребували допомоги. Я впевнена, тату, якби ти був там, на моєму місці, то вчинив би так само, як я. Я це знаю! Хіба ти, мамо, побачивши в кюветі маленьку дитинку всю в крові, яка намагається зробити хоч один вдих, схопити ротиком повітря, залишила б її там? Пройшла б мимо? Або вдала, що тобі зовсім байдуже, чи зможе вона вдихнути повітря і почати дихати, чи задихнеться? А ти, тату, якби ти побачив, що молодий чоловік зчепив у спазмах зуби і готовий ось-ось заковтнути свого язика і задихнутися, не розчепив би його зуби? Чи не всунув у рот вмираючому хоча б якусь палицю? Ти б теж допоміг йому – я точно знаю, – із запалом говорила Даша.

Батько сидів мовчки. Він ніби постарів, згорбився і втягнув голову в плечі.

– Я не вірю, що ти захворіла там, – сказав він. – І мати не вірить. Правду, мати, я кажу?

Та мовчки кивнула. Так було в них завжди. Мати покірно погоджувалася з батьком і ніколи йому не перечила.

– Тату, – Даринка вирішила звернутися до батька. – Можете мені зараз не вірити, але я вам привезу потрібну літературу, і ви дізнаєтеся про СНІД те, чого не знали. Я вам не докоряю й не виню вас…

– Ти?! Ти мене не винуватиш?! А за що ти мусиш нас із матір’ю звинувачувати?! Ми з нею на СНІД не хворіємо. А от ти…

Даша побачила, що батько знову «закипає», і вирішила залишити на сьогодні цю розмову.

– Мамо, може, ти все-таки мене нагодуєш? – звернулася вона до матері.

– Погодуй її, – дав указівку батько, трохи заспокоївшись, і звернувся до дочки. – А ти візьми з будинку свої речі, які можуть тобі знадобитися, і як трохи стемніє, викликай таксі й їдь, доки тебе люди не бачили.

– Що-о-о? – Даша широко розплющила очі від подиву і несподіванки. – Ви мене… ви… виганяєте мене з дому?!

– Саме так, – глухо відповів батько і поліз за пачкою цигарок у кишеню.

– Тільки за те, що я хвора?! – Даша все ще не могла повірити своїм вухам.

– Так, – буркнув батько, прикурюючи.

– А якби у мене був рак? Теж вигнали б?

– Звичайно ж, що ні, – відповів батько.

– Краще б уже був рак, аніж… – сказала мати і знову тихо заплакала.

– Що ти кажеш, мамо?! – Даша підняла на матір очі, повні безвиході та відчаю. – Як у вас язик повертається таке сказати? Я ж ваша дочка, рідна кров!

– Досить балачок і порожніх розмов, – донісся до Даші голос батька. – СНІД – це ганьба, яку нам з матір’ю доведеться переживати тут, на своїй батьківщині, у своєму селі, серед знайомих і сусідів. А ти, Дашо, поїж і збирайся. Мати дасть тобі трохи грошей на лікування та вези свій СНІД звідси туди, звідки його привезла. Зараз медицина, як то кажуть, іде вперед семимильними кроками. Може, знайдуть кошти і вилікують тебе. Тоді й…

Батько ляснув себе натрудженими, загрубілими руками по колінах і сказав:

– Моє слово міцне, і я не зміню своє рішення.

– Мамо! – Даша подивилася на матір очима, повними жаху залишитися в цьому великому світі наодинці зі страшною хворобою. Мати глянула на дочку і побачила блискучі від застиглих у них сліз її великі сині очі, в яких були і розпач, і тривожне очікування. Їй було шкода дочки, але неписані статути села штовхали її позбавитися ганьби будь-якими шляхами. До того ж вона завжди сліпо підкорялася волі чоловіка. Мати була налякана й розгублена. Вона так і стояла біля плити, нервово перебираючи кінчик заяложеного фартуха.

І тут Дашу охопив дикий, тваринний страх. Усвідомивши повною мірою жах свого становища, вона підвелася з місця і впала перед батьком навколішки:

– Тату! Татку! – закричала вона, здригаючись усім тілом від ридань. – Прошу тебе, не виганяй мене! Мені самотньо, мені погано! Мені так страшно!

Вона спробувала вхопити його за руку, але батько відштовхнув Дашу від себе, відійшов до вікна і відвернувся. Даша на колінах поповзла до матері. Їй пощастило схопити її за руку, і Даша почала її цілувати:

– Мамо! Мамочко! Мамусю! Одумайся! Що ти робиш? Не викидай мене на вулицю, як непотріб! Я ж твоя дочка! Я завжди намагалася бути хорошою дівчинкою! Мамочко, я люблю тебе, люблю тата! Чому ви так чините? Тільки через страх, що скажуть про вас люди? Це ж нерозумно й несправедливо!

Мати спробувала прибрати руку, і їй це вдалося.

– Матусю! – дівчина підвела блискучі очі на матір. – Не виганяйте мене! Я дуже, дуже боюся! Мені страшно. Я не хочу вмирати. Врятуйте мене!

Останні слова вирвалися з душі Даші криком відчаю, і мати здригнулася всім тілом і простягла до дочки руки.

– Все! – закричав батько і встав між ними. – Спектакль закінчено! Завіса! Ти думаєш, нам тебе не шкода?! Що ми, по-твоєму, бездушні скоти? Та через тебе мати вже всі очі виплакала! Ходить цілими днями, як привид. У мене ось тут, – батько поплескав себе по грудях, – усе вже зотліло і переболіло. Але я тобі, дочко, скажу одне: ти – наша ганьба, і ти мусиш виїхати. Твоя ганьба – наш хрест, і нам з матір’ю його нести до кінця.

Голос батька ставав тихішим і спокійнішим:

– Їдь, Дашо, сьогодні ж, як смеркне. Біжи звідси, тікай від сорому, ми з матір’ю як-небудь тут упораємося, – сказав він тихо і додав: – Самі.

Даринка сиділа на підлозі заклякла. Вона вже не плакала від розпачу, і її обличчя набуло виразу покори і смиренності черниці – як перед чимось неминучим, чого не можна вже змінити або виправити.

Вона мовчки підвелася, підійшла до вмивальника, вмилася холодною водою і витерла рушником обличчя.

– Я піду до бабусі, – сказала вона і дрібними кроками, тихо і безшумно, пішла у бік далекої кімнати.

Даша побачила бабусю, яка дивилася телевізор. Вона була сухенька і маленька, немов саме життя виссало з неї всі життєві соки, енергію, силу, запал, залишивши кістки, обтягнуті восковою зморшкуватою шкірою. Дівчина подумала, що дуже добре, що двері в кімнату були щільно причинені, працював телевізор і бабуся нічого не чула.

– Дариночко, сонечко ти моє, – сказала зраділа бабуся. – Коли ти приїхала? Надовго?

Бабуся вимкнула телевізор і простягла назустріч онучці тоненькі руки з покрученими вузлуватими пальцями.

– Усе серіали дивишся? – посміхнулася Даша.

Дівчина сіла на стілець поруч із ліжком, поклала голову на подушку й обійняла бабусю. Відчувши поряд тепло рідної людини, яка виховувала її з дитинства, вона уявила себе маленькою дівчинкою. Тихий, лагідний голос бабусі її заспокоював, як у далекому безтурботному дитинстві.

– А я вже думала, що помру і не побачу тебе, – сказала старенька.

– Бабусю, ти знову такі дурниці говориш. Утім, як завжди.

– Та я що? Я вже віджила своє, дитинко. Вже все хороше в минулому. А як ти, ластівко моя?

– Тобі батьки… що-небудь говорили?

– Я знаю, що ти захворіла на СНІД. Це правда? – пошепки запитала бабуся, наче йшлося про щось заборонене.

– Це правда, – спокійно сказала Даша. Після перенесеного стресу в неї не залишилося жодних емоцій. Тільки порожнеча.

– А що це за хвороба – СНІД?

– Це важка хвороба.

– Як рак?

– Ага.

Бабуся беззвучно пустила сльозу.

– Як же так вийшло, Дариночко?

– Я рятувала в аварії хлопця і заразилася.

– Треба ж такому статися! Горе яке! І що ж тепер, дитинко, будеш робити?

– Лікуватися. Що ж іще?

– Рак не лікується. Якщо СНІД, як рак…

– І рак, і СНІД лікуються. Ти за мене не хвилюйся. Чи ти, бабусю, теж боїшся від мене заразитися? – запитала Даша, поцілувавши вологу від сліз щоку бабусі.

– Краще б я захворіла, ніж ти. Зарази мене цим СНІДом, щоб я довго не мучилася. Хіба це життя?

– Бабусю, не кажи дурниць. Хто мене тоді буде любити? Чекати? Кого мені любити? Я залишилася сама. Зовсім сама.

– Наречений, напевно, кинув?

– Кинув, бабусю, кинув.

– От скотина, перцю йому в дупу!

– Бабцю, та ти, виявляється, ще й як лаятися можеш, – посміхнулася Даша.

– А ти не впадай у відчай. Ось вилікуєшся та утреш йому носа. Знайдеш собі гарного хлопця, високого, білозубого, кучерявого і з чорними вусами.

– Чому саме з кучерями і вусами?

– А якого ж іще? Найкрасивішого! Він буде любити тебе й жаліти і вже точно ніколи не кине. Він буде працювати, а ти дома готувати йому їсти. Знаєш же, які чоловіки проглоти? Їм скільки не дай – усе мало й мало. А ти приготуєш йому різні страви, щоб він був задоволений. Сходиш у великій-превеликий магазин і накупиш всякої усячини. Що, наприклад, там продається?

– Морепродукти, різні креветки, кальмари, величезна риба, – відповідала Даша.

– Ось! Ось цих морепродуктів наготуєш йому багато-багато. А ще борщ. Борщ вари з квасолею, як у нас це роблять у хаті. Він завжди смачніший з квасолею. Йому дуже сподобається.

– Справді? – запитала Даша, вслухаючись у тихий, заспокійливий голос старенької. Їй стало затишно на душі, наче хвороба вже залишилася десь у далекому минулому і її справді чекає вдома люблячий чоловік.

– А ще, Дариночко, чоловіки, як коти, ласку люблять. Почешеш йому за вушком – він і замурчав, оченята примружив і вже готовий за тобою йти і у вогонь, і у воду. Запам’ятала?

– Запам’ятала.

– А що тобі мати з батьком сказали?

– Вигнали з дому.

– Я знала, що вони так вирішили. Але ти на них зла не тримай, дитинко моя. Вони самі не відають, що творять. Я їм вже казала, що краще б мене на вулицю викинули… Нічого, буря пройде, все вщухне. Ось побачиш, усе буде в тебе добре.

– Бабусю, давай я тебе скупаю.

– Давай, дитинко. Тільки спочатку я тобі щось дам.

Бабуся попорпалася рукою десь під матрацом і дістала стос грошей, загорнутих у целофан.

– Ти що, на грошах спиш? – посміхнулася Даша.

– Це мої гроші, на смерть. Бери їх, Даринко, витратиш на ліки.

– Ні, я ці гроші не візьму, – запротестувала Даша.

– Бери, кажу! Тобі вони потрібніші. Ти молода, красива, тобі треба вилікуватися. А мені вони навіщо?

– А на смерть?

– А! – махнула рукою бабуся. – Живому вони потрібніші, ніж мертвому. Здохну – нехай, що хочуть, зі мною роблять, хоч у городі під грушею в ямку закопають! Бери, бери, а то ображуся.

– Спасибі тобі, бабусю, – сказала Даша. – Ти – найкраща у світі бабулечка.

– Сама знаю, – пожартувала бабуся. – А ти пам’ятай, що ти – найкраща онука. І найгарніша. І знай, що я тебе завжди буду чекати, можеш приїжджати до мене, коли захочеш.

– Ти ж знаєш – мене не пустять.

– Цей будинок збудував мій чоловік, твій дід. Він поліз у шахту під землю працювати, щоб його побудувати. І поки я жива, ти можеш спокійно в нього входити, коли захочеш.

– Бабусю, – Даша міцно, всім тілом пригорнулася до старенької, – у мене досі не було чоловіка. Хоч ти мені віриш?

– Вірю. А чого ж мені не вірити?! Але це нічого. Буде. У твоєму житті обов’язково буде той, єдиний, який закохається в тебе по самі вуха. Я знала в житті одного чоловіка – твого діда. Коли його завалило в шахті, мені було всього тридцять років. І знаходилися інші чоловіки, сватали мене, а я так і не змогла забути свого чоловіка.

– Значить, у тебе був один-єдиний чоловік?

– Розумієш, Дашенько, якби я бачила його загиблим, у труні, або хоча б була його могилка, я б точно знала, що він мертвий. Але тіло мого чоловіка так і не знайшли. А я все життя ночами прислухалася до шамотіння у дворі. Усе мені здавалося, що він зміг вибратися з-під завалів і знайти запасний вихід із шахти або вибрався і втратив пам’ять. Може, його інші люди пригріли, дали притулок, а він прийде до пам’яті й повернеться додому. Як же я могла вийти за іншого? Снився він мені все життя. Все, бідолаха, шукає вихід з темного тунелю, все кличе мене на допомогу…

– А зараз? Уже не сниться?

– Сниться. І зараз кличе до себе. Але тепер я знаю, чому він мене кличе. Пора мені, напевно, готуватися до зустрічі з ним, настав час. Але мене ось що турбує, Дашо, – бабуся повернула голову до дівчини і зашепотіла їй у вухо: – Тільки пообіцяй не сміятися.

– Не буду.

– Мій чоловік потрапив на небеса молодим, красивим, у розквіті своїх сил. Ось зустрінуся я з ним скоро, а чи впізнає він мене? Адже я стала стара, ходити не можу, а він – кров з молоком. Ми повинні бути разом? Га? Як ти думаєш?

– Ну, бабусю, в тебе і питання.

– Отож. Кличе він мене, а я б рада зустрічі, та боюся, що злякається мене таку, розлюбить. Як ти думаєш?

– Я думаю, що коли ви зустрінетеся в раю, то будете обоє молоді, здорові і красиві, такі, якими були, коли розлучилися. Ви зустрінетеся, щоб продовжити своє вічне кохання.

Бабуся, помовчавши, посміхнулася.

– Це ти добре сказала і, головне, правильно. Тепер я буду спокійна. Спасибі тобі, Дашенько, що розтлумачила старій.

– Давай, моя хороша, будемо купатися, – сказала Даринка.

В її голові мимоволі з’явилася думка про те, що миє бабусю востаннє…

Даша відчинила двері шафи, яка була в колишній її кімнаті. Тут акуратними стосами лежав її посаг. Бабуся і мама наскладали їй комплекти постільної білизни, рушники різних розмірів і кольорів, білі капронові штори на вікна, пухові ковдри. Даша кинула в сумку кілька комплектів постільної білизни, поклала рушники, теплу ковдру, дістала з верхньої полиці набір емальованих каструль у червону квіточку, чайний сервіз і все склала у велику пропіленову картату сумку, вирішивши, що посаг вже ніколи не буде використаний за своїм прямим призначенням. У другу сумку вона склала зимовий одяг, подумавши про те, що навряд чи батьки пустять її додому до настання зими. Коли вона вийшла з двома величезними сумками в передпокій, то застала батька, який палив цигарку.

– Де мама? – запитала Даша.

– Вона не має часу. Пішла доїти корову, – буркнув батько, дивлячись кудись убік. – Ти зібралася?

– Так, – відповіла Даша і мимоволі глянула в кухню. Там самотньо стояла на столі тарілка з вихололим супом для Даші, поруч – шматочок відрізаного хліба і перевернута ложка.

– Я вже викликав таксі, – відказав, пихкаючи цигаркою, батько.

– Навіщо? Я можу доїхати автобусом.

– Щоб менше людей бачило.

Даша нічого не відповіла. Вона росла слухняною та покірною дитиною. Зараз вона відчувала себе точнісінько так само. Вона знала, що її виряджають з дому, штовхнувши боляче ззаду в спину, але не стала обурюватися, грубіянити або влаштовувати сцени. Даша смиренно взяла речі і, кинувши останній погляд на стіни рідної хати, потягла їх на вулицю.

Мати вийшла з двору, коли батько допоміг Даші завантажити сумки в багажник. У неї були червоні від сліз очі, стомлений і змучений вигляд.

– Я поклала тобі свіженький сир, молочко, сметанку, – сказала мати, дивлячись на доньку.

Даринка глянула на матір, чекаючи зовсім інших слів. Сир, сметана і молоко для неї абсолютно не мали зараз ніякого значення.

– Там картопелька молода, домашнє маселко… – вела далі мати, не зрозумівши погляду дочки.

– Ну, бувайте. Мені пора. Спасибі вам, – сказала Даша так, як говорила завжди, їдучи на роботу.

– Телефонуй нам, – попросила мати.

Даша мовчки кивнула. Вона вже сідала в таксі, коли почула, як батько звернувся до матері:

– У нас хлорка є?

– Є. А навіщо вона тобі?

– Ванну після неї помий. Мало що…