Текст книги "Коли ти поруч"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Розділ 12

Даринка мала виходити на роботу лише перший день, а вже почувалася втомленою. Добре, хоч виявилася можливість довше, ніж зазвичай, поспати вранці. Журналістка її вчора вкрай стомила своїми питаннями. До того ж довелося ввечері готувати за Свєтку вечерю. Та прийшла додому вся знервована та сумна, відразу ж гепнулася на диван, утупившись у стелю.

Даша закип’ятила чайник, зробила бутерброд з ковбасою собі та Свєтці й зазирнула до кімнати. Подруга вже спала, і дівчина не стала її будити. «Нехай гарненько відіспиться, – вирішила Даринка. – Їй усе одно аж у ніч іти на роботу. А хандра мине. Це з нею рідко, але трапляється».

Спочатку Даша хотіла вийти раніше з дому, але потім передумала. Веніамін Павлович сказав, що можна підійти о десятій. Не було сенсу приходити на роботу на годину раніше і червоніти, потіти і хвилюватися зайву годину. І Даринка прилягла тихенько, щоб не розбудити сплячу подругу, на диван. Вона не хворіла, але чомусь була важкою голова і у всьому тілі відчувався тягар. Щоб випадково не заснути, Даша взяла до рук книжку і вирішила трохи почитати. На відміну від подруги, вона знала, що за читанням точно не засне. Погортавши збірку поезій, Даринка ніяк не могла зупинити свій вибір на якомусь певному поеті чи хоча б на вірші або поемі. Нарешті її увагу привернула назва «Перше кохання». Даша подивилася на прізвище автора. «Валентин Лагода» – прочитала вона і почала, не поспішаючи, вчитуватися в кожне слово:

 
Хоч питань до тебе – злива
І цікавість все росте, —
Не питаю, чи щаслива,
Не розпитую про те.
Розмовляєм про дрібниці,
Неістотне,
Незначне…
Тільки б встигнуть надивиться! —
Непокоїть лиш мене.
Поспішаєш.
Не пустити?
Ти відводиш погляд вбік —
В тебе служба,
В тебе діти
І ревнивий чоловік.
Вся ти, бачу, у тривозі,
Ризикуєш кожну мить.
Йди, кохана…
Я не в змозі, я не в праві зупинить.
 

Даші вірш сподобався, і вона його перечитала ще раз. Поглянувши на годинник, дівчина подумала, що є ще трохи часу, і, щоб заспокоїтися і не думати про мікрофони та камери, вирішила вивчити вірш напам’ять…

Даринку зустрів біля порога клініки сам Веніамін Павлович. Його обличчя аж сяяло від задоволення.

– Здрастуй, Дашо, – сказав він збудженим голосом. – Зараз же перевдягайся в халат, і підемо до актової зали.

– Добре, – кивнувши, змирилася з усім Даша і пішла в роздягальню.

Знайшовши свій халат у шафі на колишньому місці, вона швидко накинула його, застебнула ґудзики і поправила чубчик.

– Загалом, у залі вже все готово, – говорив їй на ходу Веніамін Павлович. – Так що не лякайся і не сахайся камери. Там зібралися всі наші…

– Хоч скажіть, що мені треба робити, – попросила Даринка.

– Нічого. Дій за обставинами. Та ти не хвилюйся, все буде добре, – заспокоїв завідувач і відчинив перед нею двері.

Дівчина побачила всіх своїх колег, що стояли в ряд. Деякі з них тримали в руках букети квітів. Коли вона увійшла, то всі дружно заплескали в долоні. Веніамін Павлович потяг Дашу під руку за собою і, повернувшись обличчям до націленої на дівчину камери, почав свою промову. Даринка не знала, куди себе подіти, куди приткнути свої руки і куди дивитися. Вона відчувала, як щоки палають, тому розгублено кліпала очима і натягнуто посміхалася.

– …І на завершення, від імені нашого колективу та від мене особисто вручаємо тобі, дорога наша Дашо, цю мікрохвильову піч новітньої модифікації! – цими словами закінчив свою промову Веніамін Павлович і урочисто підніс Даші велику барвисту коробку із золотистою стрічкою.

– Спасибі, – пробелькотіла Даринка, і далі посміхаючись. – Спасибі вам усім…

Колеги дружно зааплодували.

І тут до дівчини підійшли і стали поруч незнайомі чоловік і жінка. Даша раніше їх ніколи не бачила і з цікавістю подивилася на молоду жінку. Відразу було видно, що вона належала до того типу жінок, які вміють себе доглядати і мають на це непогані кошти. На ній був елегантний шикарний одяг, що не залишав жодного сумніву в його захмарній ціні. Гордого, зарозумілого погляду не приховувала навіть її широка, але нещира усмішка. Чоловік, який стояв поряд з нею, здався Даринці нецікавим і непоказним на тлі дружини, що сяяла своїм убранням.

Спочатку Даша не могла збагнути з промови жінки, хто вона, але потім стало ясно, що це батьки того малюка, якого Даринка знайшла після аварії в кюветі в шоковому стані та з травмою голови. Жінка розпиналася в подяках «самовідданій, героїчний медсестрі цієї установи» і насамкінець підійшла до Даші та сказала:

– Спасибі вам, незнайомко. Від мене, від чоловіка і від усіх наших родичів, близьких і знайомих за врятованого хлопчика.

Даринка знову почала лаяти себе за те, що червоніє і обливається потом від хвилювання. За те, що втрачає мову саме в ті моменти, коли треба щось відповісти, і нерозумно блимає віями.

– А це вам на знак нашої вдячності скромний подарунок, – сказала жінка й одягла Даші на шию золотий ланцюжок з маленьким хрестиком.

– Спасибі вам, – сказала дівчина. – Але навіщо… ви це? Я ж робила те, що зробила б будь-яка медсестра…

– Ось бачите! – з пафосом виголосив Веніамін Павлович і підняв руку вгору. – У цьому вся наша Даша! Ось така вона завжди – скромна і сором’язлива, але водночас відмінний працівник, що вміє правильно оцінити ситуацію в скрутну хвилину і прийняти безпомилкове рішення! Ці стіни виховали героїню, і давайте ж іще раз, дорогі мої колеги, привітаємо Дашу, я не побоюся цього слова, з подвигом!

До Даринки підійшли колеги. Вони вручали квіти, тисли руки і цілували в гарячу щоку. Коли камера була вже вимкнена і люди в білих халатах почали потихеньку розбрідатися по своїх робочих місцях, Даша пошукала очима молоду пару. Їй хотілося поговорити з ними наодинці й дізнатися, як зараз почуває себе малюк. А ще вона хотіла повернути ланцюжок, вважаючи, що не заслужила такого дорогого подарунку.

– Веніаміне Павловичу, а де батьки малюка? – запитала вона завідувача, не побачивши батьків дитини.

– Вони вже поїхали. Ділові люди – що вдієш.

У Даші залишився на серці неприємний осад. Понад усе вона хотіла побачити батьків малюка і поспілкуватися з ними, але вони чомусь вручили їй подарунок перед камерою і зникли.

«Якось усе нещиро з їхнього боку», – з образою в душі подумала Даринка. Але потім, поміркувавши, вирішила, що, можливо, у багатих не заведено виставляти свої почуття напоказ. «Або у мене вже почалася манія величі», – припустила вона і, заспокоївшись, пішла приймати зміну.

Розділ 13

Останні кілька днів Даринка почувала себе втомленою, хоча до цього вона рідко стомлювалася. Народившись і вирісши в селі, де з раннього дитинства привчають до праці, вона вважала себе фізично міцною. Даша, як і всі її однолітки, не чула від батьків «сходи, будь ласка» або «зроби, будь ласка, якщо тобі не важко». Сільські змалечку знають слова «треба», «зроби».

«Тобі сьогодні пасти корову», – говорила їй мати, і це означало, що її треба пасти, незважаючи на будь-яку погоду: дощ, сніг або каміння з неба. Або ж казали: «Треба сьогодні терміново прополоти грядку цибулі». І Даша йшла і полола, сприймаючи це як необхідність. Ніхто не питав, устигла вона зробити уроки чи ні, треба їй готуватися до контрольної роботи або прочитати кілька розділів нудного роману. Заперечень не приймали, образ не було. Діти в селі росли, вчилися й допомагали у всьому батькам. Вони мало хворіли, і якщо хтось застуджувався, то батьки, зайняті з ранку до ночі важкою фізичною працею, не бігли до своїх чад галопом з роботи, щоб укласти в ліжко і зробити компрес на розпечене чоло. Вони просто говорили: «Сходи до фельдшерки, нехай випише тобі пігулки». І що найцікавіше, хвороба швидко відступала. Як і всі діти села, Даринка з дитинства була привчена до великих фізичних навантажень і навчилася не нарікати на втому. Але зараз вона дійсно почала сильно виснажуватися.

– Свєтику, ти не могла б сьогодні приготувати зелений борщ? – запитала Даша подругу, яка щойно влетіла до кімнати.

– Ти ж цілий день удома просиділа, а я приходжу з роботи і бачу порожню каструлю, – весело, без зла, сказала Світлана, знімаючи чорні блискучі босоніжки.

– Ти не повіриш: я цілий день провалялася в ліжку, але почуваю себе так, наче три зміни відпрацювала, – сказала Даринка, кутаючись у плед.

– А чому три, а не дві? – засміялася Світлана.

– Після двох змін я взагалі не відчуваю втоми.

– Може, ти переспала? Боки відлежала?

– Не знаю.

– Значить, дорога моя подруго, я можу тобі замість лікаря поставити точний діагноз. Це називається – лінощі.

– Свєто, ну, чесне слово, не можу. Зваргань борщик, а я за тебе потім два рази готувати буду. Ти ж мене знаєш, я ніколи не пропускаю свою чергу готувати.

– Ходімо вдвох, – сказала Світлана, переодягнувшись у легкий ситцевий халатик, – а то мені нудно самій. Тоді ніхто нікому не буде винен чергування по кухні. Мир – дружба – любов!

– Умовила, – сказала, зітхнувши, Даринка і підвелася з ліжка, загортаючись у теплий махровий халат.

– Ти що?! З глузду з’їхала?! – засміялася Свєтка. – На вулиці спека, а ти в теплому халаті й під пледом!

– Щось мене морозить, – зіщулилася Даша.

– Може, застуду підхопила? Температуру міряла?

– Ага, міряла. Називається «ні туди – ні сюди» – 37 градусів. А лихоманить так, ніби всі сорок.

– Ну, ти хоч посидь поруч зі мною, – пом’якшала Свєтка, – я все сама зроблю.

Дівчата пішли на маленьку кухню, і Даша сіла на стільчику за столом. Світлана швидкими рухами виклала з невеличкого холодильника, який торохтів удень і вночі, овочі на стіл і, набравши в каструльку води, почала чистити картоплю.

– А що це ти так сяєш? – запитала Даринка.

– Та так. Просто, – відповіла Свєта й загадково посміхнулася.

– Не хочеш говорити – не треба. Але ж я бачу, що ти світишся від щастя.

– То вгадай з трьох разів.

– Невже… Веніамін запропонував тобі?…

– Не зовсім. Для цього він іще не дозрів, але вже на підході.

– Закохалася у високого та багатого блондина?

– Ще чого! У тебе залишилась одна, остання спроба.

– Якщо не ти, значить, у тебе хтось закохався.

– В одну шкуру: закохався, любов. Любов, дорога моя, – сказала Світлана з виглядом бувалого знавця і кинула останню очищену картоплину у воду, – на хліб не намастиш і борщ із нею не звариш.

– Отримала премію?

– Вже близько. Премію за свою завзятість. Веніамін запросив поїхати з ним на море! Удвох! – тріумфально повідомила Свєтка й аж підстрибнула від радості.

– Та невже?!

– Уяви собі. У мене за графіком відпустка в липні. Ось ми й поїдемо з ним удвох у першу нашу подорож. Але це ще не все! – Свєта подивилася на подругу сяйливими від щастя очима. – Море теж буває різним! І ми поїдемо в таке місце!

Свєтка закотила очі вгору.

– До Криму?

– Слабо, Дашулю, береш! До Туреччини! Уяви собі!

– Це здорово! Я ніколи не була за кордоном.

– Піднатуж свого, нехай організує тобі весільну подорож.

– Ага, організує. Подорож у його село картоплю копати.

– Фу! Як гидко! – Свєтка грайливо наморщила свій маленький носик. – Ніякої тобі романтики!

– А що робити? Треба ж батькам допомогти.

– Я б не поїхала.

– А якщо вони самі не можуть упоратися?

– Можна дати їм грошей, хай наймуть алкашів, щоб вирили картоплю.

– Ми й самі швиденько впораємося.

– Слухай, Дашо, а у нас зелений борщ не вийде, – сказала Світлана, спритно шаткуючи щавель. – Про сметану ми й не подумали. Якби вчасно згадали, то я б купила по дорозі додому.

– І що будемо робити?

– Я, як ти бачиш, роботу собі знайшла. А тобі не завадить розім’яти боки, які за день відлежала, та сходити до крамниці. Правильно я кажу?

– Куди мені подітися? Може, і правда я залежалася? Піду, пройдуся.

Даринка натягнула на себе свій улюблений сарафан – рожевий з яскраво-червоними маками, і по тілу пробігли мурашки. Одяг їй здався занадто холодним. Причесавши волосся, вона поправила чубчик і, переконавшись, що шрам на лобі ретельно замасковано, вийшла на вулицю.

Яскраво світило сонце, чітко даючи зрозуміти людям, що літо не за горами. Йшли люди, одягнені легко, зовсім по-літньому, але Даринку все ще проймала незрозуміла остуда. Вона прискорила крок і вже за кілька хвилин зайшла в невеличкий продуктовий магазинчик. Від кондиціонерів линула свіжість і прохолода, що здалася Даші справжнім морозом.

«Напевно, я застудилася», – подумала Даринка і попросила продавця дати їй сметану.

Вона похапцем дістала гроші, тремтячими пальцями поклала їх на монетницю і швидко вийшла на вулицю, де гріло рятівне сонце.

Коли Даша увійшла до квартири, у неї вже цокотіли від лихоманки зуби. Вона мовчки поставила на стіл півлітровий пластиковий стаканчик сметани і, не переодягаючись, пірнула під плед.

– Та-ак, – протягнула Свєтка. – Схоже, нам час на лікарняний.

– Пусте. Скоро це минеться, – трусячись від холоду, сказала Даринка. – Кинь на мене зверху яку-небудь ковдру.

Світлана вкрила подругу ковдрою, сунула їй під пахви холодний термометр.

– Тридцять сім і один, – повідомила Світлана, глипнувши на термометр. – Приписую тобі, хвора подруго, постільний режим і тарілку борщу.

Даринка прикрила очі й закуталася в ковдри, збудувавши собі з них барліг. Коли Свєта принесла їй пахучий борщ, Даша з’їла кілька ложок, намагаючись зігрітися його теплом, але не відчула смаку.

– Ну, як? Смачно?

– Смачно, – сказала Даша. – Спасибі тобі.

Вона з’їла ще трохи, зовсім не розрізняючи його смаку, і відчула, як до горла підкотила легка нудота.

– Їж! Чого ти?

– Дякую, Свєтику. Щось не хочеться.

– Ну, хоч іще дві ложечки.

– Щось мене нудить.

– А ти не того? – Свєта заусміхалася, і її очі округлились, а фарбовані чорні брови тоненькими дугами поповзли вгору.

– Що, того?

– Я маю на увазі, з Льошкою?

– У тебе одне на умі. Не того, – сказала Даринка, загортаючись у ковдри.

На обличчі Свєтки з’явилося щось подібне до розчарування.

– Свєтику, я посплю годинку-другу, а ти потім мене розбудиш. Добре?

– Спи вже. Куди тобі поспішати?

– Треба піти Льошці щось віднести поїсти. Я візьму йому борщу. Добре?

– Я, значить, готувала його для твого Льоші? У нього рук немає?

– Руки є, а нога в гіпсі. Не будь, Свєтику, такою занудою.

– Я не зануда. Але він міг би й сам щось приготувати. Купи йому шматок ковбаси.

– І ковбаси куплю, і борщ віднесу. Хто про нього повинен дбати? Я. Значить, мені треба йти і його годувати.

– Сама хвора, а йому попреш, – пробубніла Свєтка, подумавши про те, що не будитиме хвору подругу. «Нехай хоч ображається, хоч ні, – міркувала Світлана. – Жоден чоловік іще з голоду не помер».

Даринка прокинулася сама рівно через дві години. Свєтка дивилася по телевізору якийсь серіал.

– Спасибі, що розбудила, – сказала Даша, підводячись із ліжка.

– Тільки зібралася будити, а ти вже прокинулась.

– Здається, мені вже краще.

– Зваж, Дашо, якщо ввечері в тебе буде температура, на роботу завтра не пущу.

– Домовилися, – погодилася Даринка.

Через півгодини вона вже була в Олексія. Вона помітила, як той зрадів її приходу, як ковзнув по ній його погляд, сповнений ніжності.

– Я тобі принесла попоїсти, – сказала Даша, викладаючи на стіл продукти.

– Я б краще тебе з’їв, – мовив Олексій. – Іди до мене, моя Смакота.

Він обійняв дівчину за плечі, і вона відчула тепло його пружного тіла й сильні, але водночас м’які та лагідні руки. Даша припала до його вуст. Вони були гарячі й вологі. На мить вона затримала подих, бажаючи почути що-небудь приємне.

– Моя нескінченність, – напівпошепки сказав Олексій, торкнувши гарячими губами дві її родимки на шиї.

Серце Даші в такі моменти наповнювалося тихою радістю і починало вибивати тамтами.

– Я кохаю тебе, – промовила вона тихо, ледве ворушачи губами.

– Я теж тебе люблю. І буду любити нескінченно довго, як знак на твоїй шиї…

Коли коханий був нагодований і напоєний, Даринка увімкнула телевізор.

– Що будемо дивитися?

– Тебе.

– Мене? – засміялася Даша. – О, ні! З мене досить! Уже всі заспокоїлися й забули про мене.

– Вже не дістають журналісти та репортери?

– Ні, ні, ні! Скільки можна? Я майже цілий місяць відчувала себе препарованою жабою, – посміхнулася Даша. – Годі вже.

…Увечері Даринку знову почало морозити. Світлана, вимірявши їй температуру, сказала твердим, наполегливим голосом:

– Тридцять сім і дві. Це, звичайно, невисока температура, але дуже нехороша. Жодної роботи! Завтра йдеш на лікарняний!

– А якщо до завтра я одужаю? – висунувши ніс з-під ковдри, запитала Даша.

– Ніяких «якщо»! – категорично заявила Свєтка і задерла вгору носика.

Даринка не стала опиратися. Як і в дитинстві, вона вчинила так, як наказала їй подруга. Лікар визначив, що у неї звичайна застуда, і Даша на тиждень пішла на лікарняний.

Розділ 14

Даринка була на лікарняному, коли Свєтка їй заявила:

– Чи не здається тобі, Дашо, що твоя черга перти в село за продуктами?

З цим не можна було не погодитися. Світлана дійсно їздила в село вже два рази поспіль. Та й мати Даші недвозначно натякала в телефонних розмовах на те, що дочку вдома зачекалися, а ще на неї очікує сюрприз. Даринка почувалася вже краще, відчуваючи тільки легке нездужання.

– Треба – значить, поїду, – сказала Даша.

– У моїх молодої картоплі ще немає, а у твоїх уже є. Привезеш, скільки дадуть, – дала вказівку подруга.

– Гм, – посміхнулася Даша. – Я, значить, не знаю, що в моїх є молода картопля, а ти все знаєш. Як це в тебе виходить?

– Хто володіє інформацією, той керує світом, – Свєтка зробила серйозне лице. – Так сказав якийсь розумний чоловік.

– Якщо когось цитуєш, то запам’ятовуй автора, – зробила їй зауваження Даринка, – інакше коли-небудь потрапиш у безглузде становище.

– Я? Ніколи! Я викручуся, – засміялася Свєтка. – Якщо не згадаю прізвище автора, то сама його вигадаю.

– Не сумніваюся. А чим ти будеш займатися?

– Увечері піду до фонтанів, куплю пляшечку слабоалкоголки і буду прогулюватися туди-сюди, туди-сюди. Кайф!

– І це ти називаєш кайфом?

– Помилуюся кольоровими цівками фонтанів, одягнусь, як люди, щоб не соромно було себе показати. І буду просто цим усім насолоджуватися. Хіба не про таке життя я мріяла ще в школі?

– І це є твоєю метою?

– А що в цьому поганого? Я йду подивитися на інших і себе показати. Уявляєш, я одягнена як з голочки, мені не соромно, що хтось кине вслід «село»!

– Все одно, у кожної людини мають бути й інші цінності. Та й цілі цікавіші, ніж себе показати іншим, прогулюючись із пляшкою цієї твоєї слабоалкоголки в руках.

– А мені не треба іншого! – Свєта підскочила з місця. – Я заради цього приїхала сюди! І про таке життя мріяла не один рік! Я до нього прагнула і домоглася свого. Що ми, ти і я, бачили в селі, крім кізяків по вулиці? Нічого! Що ми робили у вільний від навчання час? Гнули спини на городах, риючись, як кроти, в землі? І так тривало б усе життя. Один день схожий на другий, а другий – на третій! Навіщо мені таке життя?! Та один вечір біля фонтанів коштує року життя в селі!

Світлана палала, мов полум’я, та бігала по кімнаті, розмахуючи руками.

– Я ненавиджу село! Все в ньому ненавиджу! І ці городи, і жаб, що квакають вечорами, і мукання безмозких корів, і стада гусей, і комарів – усе-все! Немає там ані життя, ні любові!

– Це ти не скажи, – заперечила їй Даринка, що траплялося вкрай рідко. – Умови життя там важкі – не сперечаюся. Але природа… Невже тобі краще вдихати пил з асфальту, ніж свіжість нашого озера?

– Уяви собі – приємніше! Так, так! Набагато приємніше. І я готова радше цей пил усе життя фільтрувати своїми легенями, ніж сидіти біля цього озера і слухати жаб’ячі арії!

– А навесні? Свєтику, ти пам’ятаєш, як цвіли сади у нас за будинками? Це ж просто рай!

– Це – пекло! Тому що ці дерева просто так не цвітуть. Їх треба обрізати, стягати сухі гілки, щоб потім порубати на дрова. Дерева ці треба обробити хімікатами та побілити кору. Чи варті кілька хвилин споглядання їхньої краси такої праці? Звичайно ж, ні! Я ось купила три штучні гілки квітучого абрикоса – і достатньо. Сядь перед ними в крісло і милуйся, скільки хочеш. Хоч цілий рік!

– Це все не те. Це – самообман. Ілюзія. А люди в селі, погодься, набагато добріші й щиріші, аніж тут.

– Люди скрізь різні. А якщо і добріші, то від того, що вони змирилися з усім: з лайном під ногами, з потрісканими долонями, мозолями на руках і відсутністю гарячого душу. Вони просто не бачили іншого життя і забули про прості земні блага, про кохання.

– Свєто, ну, що ти верзеш?! Це вже ні в які рамки не влазить! Душі у всіх однакові, і серця – теж. Та живи ти хоч у селі, хоч на Північному полюсі – любов скрізь тебе знайде! І не важливо, де ти живеш і хто ти є. Ось приходить вона, і нікуди від неї не дінешся. І в селах молоді люди закохуються, одружуються, народжують дітей, як і тут, у місті. І через те, що вони живуть не тут, любити вони вміють не менше.

– Яка у них може бути любов, якщо дівчина, зваж, молода дівчина, одягає перед чоловіком не босоніжки, – Свєтка схопила свої чорні блискучі босоніжки і почала водити ними перед самим носом Даші, – на ось таких високих і тонесеньких підборах, а всовує свої ноги в самотуж сплетених товстих шкарпетках у калоші сорок четвертого розміру тому, що у дворі без них не пройти – лайно і бруд!

– Любов бачить красу душі, а не калоші, – зло кинула їй Даринка. – Я б не стала менше любити свого Льошку, якби він зняв свої лаковані туфлі і взув калоші!

– А я, уяви собі, знайшла б іншого Льошу, який не кийком гусей у двір заганяє, а на БМВ їздить!

– Ну й шукай! Подивимося ще, чим закінчаться твої пошуки!

– Це я подивлюся, що ти через рік після весілля заспіваєш!

– Тобі не побіжу скаржитися – це точно.

– А тобі більше немає до кого бігти!

– А от ти дограєшся зі своїм Веніаміном!

Даринка схопила сумочку, перевірила, чи не забула гроші на дорогу, і вискочила з квартири, гучно грюкнувши за собою дверима. Вона була у нестямі від гніву, і хоча до відправлення її автобуса ще було досить часу, поїхала на автовокзал.

Трохи охолонувши, Даша подумала про те, що це була їхня перша сварка. Якось так виходило, що Даша з раннього дитинства завжди і в усьому поступалася подрузі та завжди з нею погоджувалася. Навіть якщо були у них якісь розбіжності, то Даринка намагалася м’яко і тихо висловити свою думку. Якщо Свєта з нею не погоджувалася, то Даша нічого їй далі не доводила, змирившись із тим, що сперечатися з подругою марно.

Даринка сиділа на дерев’яній лавці на автостанції, коли чомусь згадала епізод зі свого дитинства. Бабуся подарувала їй на день народження ляльку Анжелу. У Свєтки такої не було. Лялька мала справжнє довге волосся, яке можна було розчісувати гребінцем і заплітати його у кіски. Анжелу можна було взяти за руку і водити. Лялька переставляла ноги та говорила «мама». Звичайно ж, Даша схопила Анжелу на руки і побігла до Свєтки. У тієї загорілися очі від заздрощів, і дівчатка до вечора водили ляльку за руку, а та без утоми, на радість подругам, повторювала монотонно «мама», «мама», «мама».

– Дашо, дай мені Анжелу на ніч, – попросила Світланка, коли мати покликала Дашу ввечері додому. – Я хочу з нею поспати.

– Це мені бабуся подарувала, – несміливо сказала Даринка.

– Ну то й що? Коли в мене буде день народження, мені теж подарують таку ляльку. Тоді я не буду в тебе просити.

– Бабуся лаятиметься, – сказала Даша, простягаючи Анжелу подрузі.

– А ти їй не кажи, що мені її дала.

Тоді Даринка так і не зізналася вдома, куди поділа свій подарунок. Бабуся її насварила, мама налаялася досхочу, а батько ляснув по дупі й відправив спати. Свято було зіпсоване, і Даша вся в сльозах вляглася спати без Анжели. Вона плакала, закутавшись із головою в ковдру, і довго не могла заснути.

«Чому я зараз згадала про ту ляльку? – подумала Даринка. – Дитинство минуло, і ми стали дорослими. Дорослими і такими різними».

Даша тряслася в «пазику» по дорозі до свого села з неприємним осадом на душі. Навіть тряска автобуса не могла витрусити з її душі прикрі спогади про першу сварку з подругою…

Серце Даші радісно забилося, наповнюючись приємною млістю, коли вона відчинила хвіртку у двір рідного дому. Буяв кущ квітучого бузку у дворі, розносячи навколо свій п’янкий аромат. На подвір’ї мирно цокотали курочки, а мати йшла з городу з оберемком молодого кропу і пір’ям зеленої цибулі.

– Дашо! Донечко, нарешті ти приїхала! – зраділа мама. – Якраз вчасно. Встигла на обід, на холодника.

– Тато вдома?

– Вдома, вдома. Сидить уже з ложкою за столом. Можна подумати, що вранці його не годували, – пробурчала мати просто так, задля годиться, без зла і докорів.

Даринка була вдома, де були стіни, знайомі до кожної дрібниці, звична приємна прохолода, її диван, чисті, до неможливості білосніжні тюлеві фіранки на вікнах і великий, дубовий стіл на кухні, який дістався ще від бабусі. Даша відчувала радість і душевне піднесення в такі моменти і вже незабаром забула про сварку зі Свєтою.

Тут, за спільним столом, як і раніше, кожен сів на своє місце. Батько – коло торця столу, щоб не заважати матері метушитися біля плити, місце мами було поруч із татом, точніше, між ним і піччю, а далі – сиділа Даринка. Залишалося два вільні стільці – старшого брата Даші Олександра, який давно поїхав з батьківського дому в інше місто, там одружився і вже пустив коріння, і бабусі, що вже кілька років не підводилася з ліжка…

Даринка із задоволенням їла холодник. Скільки не намагалася вона зробити його сама, у місті, ніяк не виходило так смачно. Чи то овочі не такі, чи то сметана розбавлена сухим молоком, чи то все не таке, як тут, – своє і приготовлене натрудженими руками мами.

– Як там Сашко? – запитала Даша.

– Ми знаємо про нього не більше за тебе, – відповіла мама. – Дзвінка не дочекаєшся, а якщо і зателефонує, то скаже, що у нього все добре і по тому.

– Скоро приїде – все дізнаєшся, про все розпитаєш, – сказав батько. – Дітей на літо збирається до нас привезти.

– А що їм улітку в місті робити? – додала мати. – У двір не випустиш. То машини ганяють, як очманілі, то маніяки різні.

Даринка посміхнулася.

– Я сумую за Маринкою, за Русланчиком, – сказала вона.

– Воно й зрозуміло. Виросли, вважай, з тобою. Від самого народження, можна сказати, все з тобою та з тобою, – сказала мама.

– Ну, не зовсім з народження, а з піврочку. Я до них звикла, як до своїх дітей. А вони, напевно, вже мене забули. Бачимося так рідко!

– Може, й забули. Чим у них зараз голови забиті? Комп’ютерами! – впевнено сказав батько.

– Дашо, ти ж хотіла собі купити комп’ютер? – чомусь запитала мама.

– Хотіла, але поки не по кишені. Нічого, наразі обійдуся й без нього.

– Ми ось тут порадилися, – мати перезирнулася з батьком, – і вирішили навскладки купити тобі комп’ютер.

– Мені?! – Даринка ледь не захлинулася холодником від такої несподіванки.

– Сашко грошей небагато надіслав, бабуся додала й ось, – мати дістала гроші, що лежали в коробці з-під цукерок на холодильнику, і простягла їх Даші, – начебто мусить вистачити. Ми б і самі його купили, але зайшли до магазину, а там сила-силенна всього. А який він, де він – не знаємо з батьком. Покліпали очима, як два барани перед новими воротами, та й вирішили, що буде краще, якщо ти сама купиш. А то ще візьмемо щось не те.

– Ну, навіщо ви?… – Дівчина відчула, як червоніє.

– Як навіщо? – загримів басом батько. – Таку знамениту дочку виростили і не можемо їй купити цей комп’ютер?! Та у кожного першокласника він уже є! А ми що? Найгірші, чи що?

– Спасибі. Я навіть не знаю…

– Тільки, дочко, не витрачай гроші на що-небудь інше, – попросила мама.

– Мамо, та куди ж я їх можу витратити?

– Спокус у місті багато. То театри, то ресторани, то крамниці з одягом набудували. Ми з батьком, звичайно, люди сільські й мало чого розуміємо в нинішній техніці, але знаємо, що комп’ютер – потрібна річ. Він і для розвитку, і для навчання.

– Не переживайте, я обов’язково куплю комп’ютер, тільки у валізці – ноутбук називається. Його можна носити з собою, і місця він займає не більше за книжку, – сказала сяюча Даринка. – Кімната в нас зі Світланою одна на двох, місця не дуже багато, а так буде і їй, і мені зручно.

Спогад про недавню сварку з подругою тінню майнув на обличчі Даші. Але це була тільки якась мить.

Дівчині було незручно відразу бігти до бабусі, залишивши батька і матір. Вона дуже любила свою бабусю. Любила з дитячих років, відтоді, як себе пам’ятає. Бабуся завжди була поруч. Мати і батько багато і допізна працювали, а Дашу доглядала бабуся – мама її матері.

Бабуся Віра була все життя простою колгоспницею і працювала, як тоді казали, «за нарядом». Уранці жінки збиралися бригадою, ланкова приходила до них з рознарядкою від бригадира і давала розпорядження, де вони будуть працювати. А працювали жінки скрізь: пололи, згодом проріджували дрібний буряк, потім його пізньої осені чистили та завантажували на вантажівки. Їх посилали збирати картоплю, що залишилася на полі, і косити траву коровам, заготовляючи на зиму сіно. Але найважчий час, за словами бабусі, наставав тоді, коли пізньої осені визрівали коноплі заввишки до трьох метрів. Їх скошували комбайном, але жінкам доводилося в’язати їх вручну і встановлювати в снопи для просушування. Потім коноплі перевозили до невеликого болітця за селом. І тоді жінки, сколовши руки сухими стеблами, замочували коноплі в цьому болоті. Вони взували високі гумові чоботи і, закотивши рукава куфайок, клали підсохлі рослини в холодну твань, де вони починали гнити і видавати такий сморід, що чути було по всьому селі. Минав деякий час, і знову ці самі жінки «за нарядом» йшли діставати коноплі з болота і вантажити на машину. Колгоспниці залазили голіруч у болотяну гниль з кіркою льоду зверху і витягали коноплі. Жінки, пропахлі цим смородом до самих кісток, довго нічим не могли відмитися. Старші, які вже мали своїх дітей, жаліли молодих і не допускали до цієї роботи в колгоспі. Багато хто з них потім цілу зиму лікував усілякі жіночі хвороби, зароблені в холодній воді. Але найчастіше з роками у людей скручувало пальці на руках і суглоби на них ставали великими й болючими. Так сталося і з бабусею Вірою. У неї дуже рано пальці майже втратили свою рухливість, стали закрученими в різні боки, а товсті та грубі суглоби залишилися як вічне нагадування про важку працю «за нарядом».

– Я піду бабусі подякую, – сказала Даринка, встаючи з-за столу.

– Іди, йди. Вона вже зачекалася тебе, – посміхнулася мати, бачачи, як доньці нетерпеливиться пошушукатися з бабусею.

Даринка пірнула до кімнати, де на ліжку з панцирною сіткою, на великій подушці напівлежала бабуся Віра.

– Бабцю, – метнулася до неї Даша і обняла маленьку, худеньку, немов висушену важкою працею і прожитими роками, стареньку.

– Дашенько, онучечко! Нарешті я тебе дочекалася, – зраділа бабуся, і на її очах забриніли сльози. – Слава Богу, дочекалась, а то думала, що помру і не побачу тебе.