Текст книги "Коли ти поруч"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Розділ 5

Ранок і непроглядний туман жахливо дратували Антона. І взагалі, він був на межі нервового зриву. А як може ще почувати себе людина, яка знає, що їй залишається жити зовсім небагато? Може, інші поводяться інакше, але Антон про це не замислювався. Він був злий на себе та на весь світ, який, як він вважав, не сприйняв його. Світ просто відторгав його, виштовхував із життя, хоча Антону було всього двадцять два роки. Незважаючи на юний вік, молодик, який так нервово вів чорний «хаммер», мав те, про що тільки могли мріяти його однолітки. Батько Антона, Георгій Арсентійович, володів мережею автозаправок і балував сина з дитячих років. Хлопець мав усе, що хотів і чого не хотів. Гроші його розбестили. Вони, як відомо, наділені владою, якоюсь всемогутністю, можуть підняти людину вище на голову, на дві від інших, але й мають інший, негативний бік. Вони можуть згубити.

Саме це і сталося з Антоном. Він одержував багато грошей, купався в достатку, жив у респектабельній квартирі поліпшеного планування, мав новий «хаммер», купу подружок і друзів.

«Липових друзів, – з гіркотою подумав Антон. – Друзі любили не мене самого, а гроші, якими я щедро ділився з ними».

Антон на мить замислився про те, чи знав його батько, що він присів на наркотики. Було незрозуміло: чи то він нічого не знав, чи то здогадувався, але не давав взнаки, чи то знав, але вірив у те, що наркотики в житті Антона – пустощі: пограєься, як у дитинстві з новою машинкою, а через деякий час забуде про нещодавно улюблену іграшку. Батько забив на сполох, коли несподівано зайшов до Антона і застав його в самих трусах, коли той щойно вийшов з душу. Тоді батько вперше побачив страшні незагоєні рани на ногах сина.

– Так, це саме те, що ти думаєш, – пояснив йому Антон відразу, щоб уникнути зайвих питань.

– Тобі треба лікуватися. Терміново, – сказав батько.

Тоді батько дав йому гроші, які Антон знову ж витратив на наркоту. Довідавшись про це, батько силоміць відвіз Антона на лікування і там за все сплатив сам.

Антон змирився і почав лікування. Але через кілька днів дізнався, що у нього СНІД. Ці слова прозвучали, як удар грому серед ясного дня. Він заметушився, піддався паніці та зателефонував батькові.

– Арсентійовичу, – так, жартуючи, звертався до нього Антон, – все в цьому житті можна виправити.

– СНІД невиліковний, – сказав підупалим голосом батько.

– З таким діагнозом люди живуть довго, якщо лікуються, – сказав Антон, сам у це не вірячи.

Антон брехав. Але брехня для нього не була обтяжлива. Останнім часом він жив у брехні, і вона стала невід’ємною частиною його пустого життя. Георгій Арсентійович досі вважав, що син навчається в інституті, хоча там Антон не з’являвся вже кілька місяців. На цей раз батько знову повірив синові й залишив йому велику суму грошей на ліки. Антон подякував, сказав батькові, що все буде о’кей, і акуратно склав гроші в барсетку. А ввечері того-таки дня він прийняв для себе остаточне рішення.

Учора, після вечері у відділенні, Антон вийшов на вулицю, нібито подихати свіжим повітрям перед сном, і поїхав додому, прихопивши з собою всі гроші батька. Можливо, він би почав лікування від СНІДу, якби сподівався на одужання. Але лікар відверто сказав йому, що хвороба вже запущена і йому залишилося жити не дуже багато. Скільки – він так і не сказав, хоча Антон пропонував йому гроші. «Якщо не говорить, значить, мені залишилося мало», – зробив висновок Антон.

Удома він замкнувся у своїй квартирі, наглухо затягнувши занавіски. Йому хотілося втекти, сховатися від світу та від недуги, яка в ньому засіла. Але вона вже знайшла його як свою жертву і була готова проковтнути юнака з потрухами.

Антон нервово бігав по просторій кімнаті з кутка в куток і без кінця палив. Іще не допаливши одну сигарету, він прикурював іншу. Його розпирала злість ізсередини, готова вибухнути, подібно до гранати.

Він навіть не знав, на кого більше сердився: на батька, себе, на подругу чи друга, які нагородили його хворобою. А ще Антон був у розпачі. Йому не хотілося думати про смерть, і хлопець усіляко намагався не допускати цю думку в голову, але вона була жахливо причеплива, настирлива, як спасівська муха. І тоді Антон дістав зі своєї схованки шприц. «Треба заспокоїтися, – вирішив він, намагаючись зловити голкою запалу вену. – Потім буде легше вирішити, як жити далі».

На деякий час усі проблеми і неприємності залишили Антона і він відчув себе, як раніше, щасливим. Та це був самообман. Кайф минув, Антон повернувся в реальність, але почувався вже спокійніше. Він знову дістав сигарету, прикурив і розвалився в кріслі, поклавши хворі ноги на скляний столик. І ось тоді він вирішив, що буде робити далі. Він поїде в Дніпропетровськ до знайомих хлопців, закупить на всі залишені батьком гроші наркоти і продасть тут. Він робив це вже не раз і не двічі. Та то все були дрібні закупівлі, так, для себе, для друзів. А тепер він зможе пристойно збільшити наявну суму і загуляти. Антон уявив собі, як буде кльово, коли він збере всіх своїх друзів, подруг і вони будуть гуляти в найдорожчих шинках і нічних клубах. Не треба думати про те, скільки коштує в японському ресторані місо-суп з водоростями або, наприклад, підігріте рисове вино, скільки треба заплатити стриптизерці з найдовшими ногами і великими грудьми, а можна просто отримати задоволення від життя. Останнє задоволення. Хоча б в останній свій день на цьому світі він не відчуватиме безвиході й відчаю. Йому треба випробувати відчуття свободи від наркоти, від клятого СНІДу – від усього. Антон вирішив, що цей день, проведений собі на втіху, буде прощальним. Нехай його, Антона, друзі запам’ятають веселим, щедрим, життєрадісним. А потім, найголовніше, не злякатися та не відступити в останню мить. На самоті він дістане свою, так звану «золоту», голку. Кожен наркоман, що поважає себе, має її у своїй схованці. Мав «золоту» голку з великою дозою й Антон. Не просто з великою, а з величезною, «несумісною з життям», як кажуть лікарі.

«Краще померти від передозування, аніж від СНІДу, – подумав Антон. – Про хворобу знає лише батько, а він буде мовчати».

Таке рішення ухвалив Антон звечора, і вже ніхто його не міг зупинити. Тому він мчав зі скаженою швидкістю, дратував його лише туман, який гальмував виконання задуму. Антон не дотримувався жодних правил дорожнього руху, обганяв, підрізав, проїздив на червоне світло світлофора і навіть не пригальмовував біля знаку «STOP», надаючи можливість зупинятися під знаком тим, хто залишиться після нього. Йому сьогодні хотілося одного – зняти всі до одної заборони.

Попереду нього плентався БМВ кольору металік. Спочатку Антон просто його обігнав. Він не хотів бачити перед собою зад будь-якої машини, але той знову його обігнав. І не просто обігнав, а нахабно підрізав. Антон не збирався сьогодні нікому і нічого прощати. Іншим разом він би просто плюнув йому вслід, полаявся і через хвилину забув би про таке нахабство. Але у нього, Антона, іншого разу вже не буде. У БМВ будуть тисячі таких випадків, а у нього – останній. І цей БМВ заважав йому, а Антон не міг такого допустити.

Згадавши, що треба підзаправитися, Антон звернув на першу-ліпшу заправку, подумавши про те, що зараз обжене автомобіль кольору металік і завдасть гарту своєму «хаммерові».

– Ну, ти довго ще будеш копирсатися? – нервово запитав він у прочинене вікно хлопця, який мляво взяв «пістолет» до рук.

– Зараз, я зараз, – заметушився хлопець у спецодязі.

Антон подивився на хлопця. Той був його ровесником. Рудий, з великими вухами, з веснянкуватим обличчям і великими губами, хлопець злякано кліпав безбарвними блакитними очима, викликаючи тільки жалість.

– Чуєш, хлопче, – Антон звернувся до оператора. – Який подарунок у твоєму житті найбільше тобі запам’ятався?

Хлопець розгублено закліпав очима і перепитав:

– Подарунок?

– Так, подарунок. Що найцінніше тобі дарували?

– Мобільник, – спантеличено відповів він.

– Скільки він коштує?

– Не знаю, – хлопчина знизав плечима. – Мені його мати купувала.

– Крутий мобільник? Новітній?

– Ні, бевушний, з рук на ринку купила.

Антон відкрив бардачок, де лежали стоси стодоларових купюр, відрахував десять штук і простягнув хлопцеві.

– Візьми. Це тобі, – сказав він.

Хлопець злякано вирячив на нього очі.

– Навіщо?!

– Купиш собі подарунок. Тут тисяча доларів. Як ти думаєш, пацан, тобі хто-небудь зможе зробити такий подарунок?

– Ні-і, – покрутив головою збентежений хлопець, не відриваючи погляду від простягнутої до нього руки з грошима. – Що мені треба зробити?

– Прийняти цей подарунок від мене.

– І все?! – запитав хлопець недовірливо, але руку вперед усе-таки простягнув. – А ви… не цей?…

– Не «блакитний»? – посміхнувся Антон. – Ні. Я – звичайна людина. Ні, брешу. Спробую тобі пояснити. Ось, наприклад, ти знаєш дату свого народження?

– Звичайно. Восьме березня.

Антон посміхнувся. «Явно невдаха, – подумав він. – Народитися і то не зміг у нормальний день».

– А дату своєї смерті?

– Нє-а.

– Звичайно ж, ти не можеш знати, як і всі люди. А я ось знаю конкретну дату останнього дня свого життя.

– І коли? – дурнувато кліпаючи очима, спитав рудий.

– Сьогодні, п’ятнадцятого травня, – просто, ніби про щось звичне, сказав Антон. – Що б ти зробив, якби знав, що живеш останній день?

– Що-небудь гарне.

– От і я так думаю. Тому й дарую тобі штуку баксів. Просто так. Бери, порадій хоча б трохи життю, – сказав Антон, поклавши в простягнуту руку гроші, й додав із сумом у голосі: – Поки є така можливість.

Хлопець стояв, тримаючи гроші в руках, з роззявленим ротом і не знаходив потрібних слів.

– Дя-а-ку-ю, – протягнув він і поспіхом засунув гроші в кишеню синього комбінезона.

– Давай, брате, – сказав Антон і хотів іще щось додати, але в цей час помітив, як дорогою повз заправку проїхав знайомий БМВ. Навіть крізь завісу туману Антон побачив, як у віконце йому хтось показав середній палець, і тут же вікно плавно причинилося.

– Здається, мені час, – мовив Антон, швидко заводячи машину.

Заспокоївшись після розмови з хлопчиною і показавши себе благородним і щедрим (утім, як завжди), Антон знову відчув приплив злості. Він різко натиснув на педаль газу, так, що задні колеса прокрутилися на місці, завищали, зойкнули і викинули з-під себе дрібні камінці. Автомобіль рвонув з місця, залишивши біля бензоколонки розгубленого хлопця.

– Ну, скотина, тепер тримайся! – процідив крізь зуби Антон, виїжджаючи на пряму дорогу. – Я тобі влаштую веселе життя! Ти ще не знаєш, що мені втрачати нічого!

Розділ 6

Сергій явно нервував і ніяк не міг набратися духу, щоб почати неприємну розмову з дружиною. Він розумів, як їй боляче буде почути про його зраду, і виразно уявив у її очах докір. Навіть якщо вона промовчить, не зронивши й слова, а просто подивиться на нього, він знав, що очі її з відчаєм спитають: «Як ти міг?! Я ж тобі так вірила!» Сергій відсапнув. Здавалося, що він ось-ось задихнеться, так і не покаявшись.

– Мені треба з тобою поговорити, – сказав він, вдивляючись уперед у білі клуби туману.

– Ти про Оленку? – запитала Віталіна. – Я не кваплю тебе приймати рішення. Якщо ти зараз скажеш: «Ні», то я готова почекати. Ти ж знаєш, що я можу чекати стільки, скільки знадобиться. Мені вистачить терпіння. Я – сильна.

Це він добре знав. У цієї худенької, маленької жінки були величезна витримка й терпіння. Вона хотіла мати дітей, любила їх і терпляче, рік за роком, мріяла про їхнє народження. А Сергій не квапився. Спочатку він не хотів поспішати, думаючи про те, що Віталіна ще молода і їй треба пожити для себе. Потім, коли спіймав себе на думці, що стає самозакоханим егоїстом, ревнуючи дружину до ще не народженої дитини, він погодився. Але Віталіна чомусь не могла завагітніти, хоча лікарі знаходили її цілком здоровою. І вона не нарікала, не казала Сергієві, що треба було про дітей подумати раніше, ще тоді, коли вона пропонувала це. Віталіна мовчки і терпляче витримувала всі процедури, подовгу лікувалася, але марно. Коли вона зрозуміла, що сама не зможе народити дитину, то запропонувала її всиновити. Сергій погодився. Не можна сказати, що він був готовий до такого рішучого і важливого кроку у своєму житті, але він просто не міг їй відмовити.

Вони побачили Оленку, дівчинку десяти років, коли та самотньо сиділа на гойдалці. Віталіна не звернула жодної уваги на інших дітей, які весело носилися навколо і грали на майданчику у футбол. Вона відразу ж підійшла до Оленки…

– Я… я не про це хотів поговорити, – сказав Сергій і раптово дав собі тайм-аут: – Зараз буде маленький ринок. Там завжди продають величезні, червоні й соковиті яблука. Хочеш?

– Хочу, – відповіла Віталіна.

Сергій зітхнув полегшено. Тепер він матиме невеликий перепочинок. Потім він про все розповість їй, нічого не приховуючи.

– Якщо не помиляюся, зараз із твого боку буде ринок, – сказав він.

– Я його бачу! – весело мовила Віталіна і глянула на Сергія з ніжністю і любов’ю.

– …Дивися, Попандосе, ця зараза нас обігнала і ще сигналить! – обурено сказав Парамон.

– Він мене дістав! – крикнув Попандос і збільшив швидкість. – Зараз побачимо, чия тачка крутіша!

БМВ уже майже наздогнав чорний «хаммер», але той, наче граючись, незабаром зник у тумані.

– Е-е, ні, так не годиться, – сказав розпалений переслідуванням Попандос і дав газу. «Хаммер» вигулькнув з туману, просигналив і знову зник. Попандос глянув на стрілку спідометра, яка повільно рухалася до більших цифр.

– Та облиш ти його, – буркнув Парамон. – Чорт із ним! Хоче погратися – хай знайде собі іншого гравця.

– Не те ти говориш, друже. Він зачепив моє самолюбство. Ти знаєш, що він хоче сказати?

– Що?

– Що ми на своїй задрипаній машині не гідні навіть його мізинця.

– Він що? Здурів?

– От і я кажу те саме! – Попандос від хвилювання упрів, розчервонівся, і на його чолі виступили крапельки поту. Нахабність водія дратувала його, ввівши в стан азарту, і він збільшував і збільшував швидкість доти, доки «хаммер» не опинився в одному ряду з ним.

Попандос розсміявся.

– Ну, що?! З’їв? – закричав він, забувши про сплячу дитину. Залишалося тільки ледь-ледь піддати газку, і він обжене той огидний «хаммер».

– …Дашо, переїжджай до мене, – сказав Олексій. – Навіщо чекати весілля? До того ж кожен місяць доводиться платити за найману квартиру. Гроші зайві, чи що?

Даринка сиділа, висунувши руку у вікно, в прохолодну вологість.

– По-перше, я хочу переїхати до тебе після весілля, – тихо, але наполегливо сказала Даша. – По-друге, грошей зайвих не буває навіть у мільйонерів. А по-третє, я сплачую за житло зі Свєткою навпіл.

– Розумієш, не можна бути такою правильною. А у тебе все в житті мусить бути так, як ти вважаєш.

– Що ти маєш на увазі?

– Наприклад, те, що ми не можемо жити разом до весілля. Інші ж живуть – і нічого.

– Це інші. А я хочу інакше, не так, як інші, – мрійливо сказала Даша. – Розумієш, Льошо, я хочу, щоб усе було красиво.

– Як це, у твоєму уявленні, красиво?

– А ось так! – Даринка засміялася. – Як цей красивий туман, схожий на хмари! Як зелена трава біля узбіччя з крапельками роси! Як саме життя! Як твоя мила усмішка!

Олексій подивився з посмішкою на свою наречену. Він любив її і розгубленою, з трепетними віями, і веселою, розкутою, як зараз.

– Ось ми виїжджаємо на трасу, а туман… – сказав він і уважно глянув ліворуч – машин не було. Він натиснув педаль газу – і старенькі «жигулі» насилу вибралися на підйом, виїжджаючи з ґрунтової дороги.

– Ой! Дивись! Дивись! Їжачок на дорозі! – закричала Даринка, смикнувши його за рукав.

Олексій взяв радіус більше, ніж належить, об’їжджаючи їжачка, і не помітив, як потрапив на зустрічну смугу.

…Сергій взяв правіше до узбіччя, де був ринок. Він уже виразно бачив людей, що стоять з відрами яблук в один ряд.

…Попандос зробив на БМВ останній ривок і обігнав «хаммер». У душі він уже тріумфував, радіючи своїй перемозі. Аж тут «хаммер», відчувши свій програш, вирішив його обігнати. Незважаючи на велику швидкість БМВ, «хаммер» легко його обійшов ліворуч, заскочивши на зустрічну смугу.

Сергій побачив, як раптово випірнув з туману «хаммер», що нісся на шаленій швидкості просто на нього. Перша думка, що промайнула блискавично в його голові, була про те, що праворуч від нього стоять люди. Тоді він різко повернув уліво, намагаючись урятуватися від зіткнення. І тут він побачив червоні «жигулі», які взяли великий радіус повороту. Сергію вдалося їх не зачепити, і він вже був вирішив, що врятувався від удару, але «хаммер» налетів на його автомобіль з пасажирського боку, мнучи «тойоту» і штовхаючи її на «жигулі».

Попандос завважив шум «хаммера», який їх обігнав, і тут-таки почув попереду себе жахливий скрип гальм, глухий удар, скрегіт металу і звук розбитого скла.

– Гальма! – закричав Парамон, але було вже пізно.

БМВ загальмував так, що дико завищали колеса, і майже тієї самої миті машина влетіла до купи автомобілів, які зіткнулися.

«Пізно, – промайнуло в голові Попандоса вже тоді, коли він відчув страшний біль у животі й у всій нижній частині тіла. – Якщо виживу – одружуся та заведу дітей», – сяйнула думка, і він знепритомнів.

Розділ 7

Даринка спочатку не зрозуміла, що трапилося. Був жахливий звук, ніби на асфальт скинули стос металу, і сильний поштовх. Вона підняла важку голову й озирнулася. Щось їй заважало дивитись і заливало очі. Даша протерла їх і побачила на долонях кров. Вона оглянула свої руки. Вони були забруднені кров’ю. В одному місці права рука дуже боліла – там була розвернута шкіра, з якої юшила кров. У машині не було скла, а Олексій тихо стогнав, відкинувши голову назад. Вона струснула головою, намагаючись прибрати з чола прилипле волосся, і покликала хлопця.

– Льошо, Льошо, – гукала вона злякано. – Що з тобою?!

Він розплющив очі і здивовано повів ними на всі боки.

– Дашо? З тобою все в порядку? Ти вся в крові! – сказав він.

– Я – нормально, а ти?

– Здається, ногу пошкодив.

Олексій хотів відчинити двері й повернув голову ліворуч.

– Нічого собі! – присвиснув він. – Здається, тут велика аварія.

Даринка відчинила двері зі свого боку і майже випала з салону. Перед нею була моторошна картина. Між їхніми «жигулями» та БМВ була затиснута «тойота», яка майже встигла уникнути удару, і її ніс уже був позаду «жигулів», але прийняв удар двох автомобілів з пасажирського боку. Від потужного удару «хаммер» відскочив, перекинувся набік і лежав на дорозі, як збитий песик. Його колеса з великими протекторами й далі оберталися за інерцією. Навколо розбитих автомобілів зібралася з ринку купа людей, які хотіли, але не знали, як допомогти.

– Я – медсестра, – підійшла до них, похитуючись, Даша. – Якщо хочете допомогти, то не заважайте мені і робіть те, що скажу.

Гурт із декількох переляканих бабусь і двох чоловіків з розумінням закивав головами.

– По-перше, терміново викличте «швидку» і ДАІ. Мобільник є?

– Є. Зараз викличу, – квапливо сказав хтось із натовпу.

Даринка знала, що зараз, у перші хвилини аварії, дуже важливо надати першу допомогу потерпілим до приїзду лікарів. І не тільки правильно надати, а й не нашкодити. І вона перестала відчувати свій біль, помічати кров, що лилася з її ран. Спочатку вона визначила, що найбільше постраждали молодий хлопець із «хаммера» та пасажири «тойоти». За допомогою чоловіків удалося витягти потерпілих з пошкоджених автомобілів, і їх поклали в один ряд. Із самовідданістю, зберігаючи самовладання, дівчина надавала допомогу то одному, то другому, то третьому, не випускаючи нічого з уваги.

Хлопець із «хаммера» був у такому стані, ніби його пропустили крізь м’ясорубку. Надії було мало, але Даринка, задихаючись, робила все, що могла, щоб урятувати його життя.

У молодої худенькою жінки була травма огруддя. Пульс майже не промацувався, але Даша все ще сподівалася, що ось-ось приїде «швидка» і лікарі її врятують.

Чоловіка худенької жінки вона наказала тримати лежма на рівній поверхні, підозрюючи, що в того травма хребта. Його закривавлені губи в гарячці шепотіли: «Віта, Віта», і він увесь час поривався підвестися та кудись бігти.

– Потерпіть трохи, – нахилилася над ним Даринка. – Вам зараз не можна рухатися. Треба тихенько полежати.

Сергій підняв обважнілі повіки і прямо перед собою побачив шию з двома родимками. «Але чому вони розташовані горизонтально, а не вертикально?» – майнула у нього думка. Він підвів погляд вище і побачив чиїсь очі. Вони були не Віталінині.

– Віто? – прошепотів він, відчуваючи, що в голові щось загуло і перед очима все розпливлося, а потім і зовсім зникли обличчя й родимки на шиї.

– З нею все буде добре, – було останнім, що він почув, перш аніж надовго знепритомніти.

Спроби дістати решту людей з машин виявилися марними.

– Викликайте рятувальників. Хутчіше! – крикнула Даринка і зазирнула в машину з розплющеним носом.

Водій і пасажир на передньому сидінні стогнали, міцно затиснуті металом у свої сидіння. У водія був розпанаханий живіт, і з нього виливалася мутно-бура рідина. Даша нічим не могла їм допомогти, хоч як бажала.

– Потерпіть. Залишилося зовсім небагато, – сказала вона чоловікам і залізла в салон, щоб узяти аптечку. Витрусивши з неї вміст просто на сидіння, вона не знайшла нічого потрібного, крім двох ампулок анальгіну.

– І це добре, – сказала вона і спритним рухом зробила постраждалим уколи.

Дівчина почала шукати що-небудь, щоб зупинити кровотечу у потерпілих і наткнулася на дитячі вологі серветки, яким невимовно зраділа. Тут же вона побачила дитячі підгузки… Але дитини не було. Страшна здогадка стукнула Даринці в голову, і її кинуло в жар. Вона заглянула в порожній дитячий кошик, потім під сидіння.

«Може, малюка не було в машині?» – гарячково майнула думка в її голові.

– У машині була дитина? – Даринка торкнула за плече пасажира БМВ. Він застогнав, але нічого не відповів. Тоді вона потрусила його за плечі і повторила своє питання чітко, щоб дійшло до свідомості чоловіка:

– З вами була дитина?

Чоловік скрикнув від болю, закотив очі вгору і знепритомнів. Тоді Даша оббігла машини і просунула голову у водійське вікно.

– З вами була дитина? – запитала вона, марно підсовуючи водієві серветки між раною живота і влиплою в нього розбитою панеллю.

У цього чоловіка була травма серйозніша, ніж у пасажира, але, як не дивно, він іще залишався при тямі. З його рота стікала тоненькою цівкою кров, і він поворушив губами, намагаючись щось сказати, але нічого не вийшло.

– Любий, ну скажи, – мало не плачучи, попросила Даринка. – Була дитина чи ні?

– Пацана… врятуйте, – ледь чутно прошепотів поранений, не розплющуючи очей.

– Дитина! – як одержима загорлала Даша. – Шукайте дитину! Десь повинен бути маленький хлопчик!

Вона бігала поміж машинами, ставала навколішки, повзала, зазирала в усі щілини між перекрученим металом. Але дитини ніде не було! Зовсім знесилившись, дівчина підійшла до Олексія, який сидів на землі біля розбитих «жигулів». Льоша монотонно погойдувався з боку в бік і тихо стогнав від болю, схопившись двома руками за ногу, з якої стирчала зламана кістка.

– В одній машині була дитина, – розгублено сказала Даринка.

– Яка дитина?! Ти бачиш, що зі мною? – спитав Олексій. – Зроби ж що-небудь! Мені страшенно боляче.

– Я нічим зараз не можу тобі допомогти. З хвилини на хвилину тут буде «швидка». Але де ж поділася дитина?

– Її могло викинути у вікно, – зціпивши зуби, промимрив Олексій.

– Хлопчик не міг утекти. Він зовсім маленький, – згадавши про побачені підгузки, сказала Даша. – Тоді де він?

– Його могло відкинути далеко вбік. Треба пошукати.

Даша пішла в той бік, де побачила на дорозі їжачка. Наблизившись до узбіччя, вона подивилася вниз, у кювет. Там, у густій зеленій траві, лежало немовля. Дівчина кинулася до нього, спіткнулася, впала долілиць і опинилася поруч із крихіткою. Дитина була вся у крові. Вона безтямно витріщала очі й водила ними. Її рученята і тіло здригалися від судом. Даринка до останнього моменту володіла собою, надавала допомогу і навіть заспокоювала людей. Але тепер, схопивши помираючу дитину на руки, мало не запанікувала. Як божевільна, вона побігла з немовлям туди, до людей, ще розмірковуючи, що їй робити. Але через кілька секунд вона вже точно знала: зараз їй треба рятувати дитину.

– Маленький, ну, що ж ти?! Давай же, дихай! Ну, давай же, давай! Борись! Ти не маєш права вмерти, ти будеш жити! Будеш! – благала малюка Даша, намагаючись змусити битися маленьке серце. Вона бачила, як життя вже починає повільно залишати дитину, і докладала всіх зусиль і знань, щоб душа малюка не покинула цей світ. Вона говорила і плакала, а по її обличчю текли сльози, змішані з кров’ю.

– Дитинко, що з ним? – старенька нахилилася над Дариною. – Він помер?

– Ні, він не має права померти, – сказала Даша і в цю мить почула довгоочікуване завивання сирени «швидкої допомоги». Схопивши дитину на руки, вона стрімко побігла їй назустріч.

Даринка побачила людей у білих халатах, що мчали до неї. Передавши дитину їм просто в руки, вона відчула, як її полишають останні сили.

«Я зробила все, що могла, – сяйнула думка. – І, здається, все правильно». Якийсь вир закрутив її, несучи в темну, бездонну прірву, і дівчина впала на землю, цілком знесилена.