Текст книги "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"
Автор книги: Стівен Кінг
Жанры:
Классическое фэнтези
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]
Хенчик наполіг на репетиції. Едді розумів чому, хоча сам ненавидів подібного роду еротичні прелюдії. Час тепер відчувався ним майже фізично, немов груба тканина сунулась під його долонею. Тож він змовчав. Він уже був раз роздратував Хенчика, і одного разу йому вистачить.
Старий завів шістьох своїх амігос (п’ятеро з них, подумав Едді, старші на вигляд за самого Бога) до печери. Він вручив вагадла трьом з них, а іншим трьом магніти у формі мушель. Вагадло Бранні, майже напевне найпотужніше в племені, він тримав сам.
Усімох вони стали в коло зразу за входом до печери.
– Не навкруг дверей? – спитав Роланд.
– Поки не буде потреби, – відповів Хенчик.
Старі з’єднали руки, в яких вони тримали хто вагадла, хто магніти. Тільки-но було сформовано їхнє коло, Едді знову почув те саме дзижчання. Тепер воно було голосним, ніби на всю потужність ввімкнули стереоапарт. Він помітив, як Джейк затулив вуха долонями, а обличчя Роланда смикнулося в миттєвій гримасі.
Едді подивився на двері й побачив, що вони втратили той задрипаний, маловажний вигляд. Ієрогліфи на них виступали чітко, проявилося якесь забуте слово, що означало НЕЗНАЙДЕНІ. Кругла кришталева ручка сяяла, увиразнюючи троянду, викарбувану в ній рисками білого світла.
«Чи тепер я зможу їх відчинити? – подумав Едді. – Відкрити й зробити крок всередину?» – Він гадав, що ні. Принаймні поки ще ні. Однак тепер цей процес здавався збіса обнадійливішим, ніж якихось п’ять хвилин тому.
Раптом ожили голоси в глибині печери, хоча звучали вони безладно. Едді впізнав голос Бенні Слайтмена-молодшого, той викрикував слово Доґан, почув свою матінку, котра виговорювала йому, що ось, на довершення цілком заслуженої репутації телепня, тепер він загубив ще й власну дружину, почув якогось чоловіка (можливо, то був Елмер Чемберз), який виговорював Джейкові, що Джейк з’їхав з котушок, що він fou,[5]5
Божевільний (фр.).
[Закрыть] що він Monsieur Lunatique.[6]6
Мсьє вар’ят.
[Закрыть] До цього хору приєднувалися нові й нові голоси.
Хенчик коротко кивнув своїм колегам. Вони розімкнули руки. Й одразу, на півслові, замовкли голоси з глибочіні. І двері, Едді не здивувався цьому, повернули собі вигляд скромної звичайності – стали такими собі вуличними дверми, повз які проходиш, не затримуючись на них поглядом.
– Заради Бога, що воно таке було? – спитав Каллаген, кивнувши туди, де стежка спускалася в темінь. – Раніше такого не було.
– Гадаю, або через землетрус, або через втрату магічної кулі печера збожеволіла, – спокійно відповів Хенчик. – Нашим справам тут не завадить ніякий рев. Наші справи стосуються дверей. – Він поглянув на Каллагенів рюкзак. – Колись ти був мандрівником.
– Таки був.
Зуби Хенчика вкотре зблиснули в миттєвому шоу. Едді подумав, що десь в глибині душі старий курваль дістає від усього цього насолоду.
– Судячи з вигляду твого гунна, ти втратив навички, сей Каллаген.
– Мені якось важко повірити в те, що ми кудись насправді підемо, – сказав Каллаген, прикрившись усмішкою. Порівняно з Хенчиковою, в нього вона вийшла нікудишня. – До того ж я постаршав.
На це Хенчик відповів образливим звуком, що прозвучав, як фррр.
– Хенчику, – озвався Роланд. – Ти знаєш, що змусило трястися землю сьогодні на світанку?
Вицвілі сині очі старого все ще залишалися гострими. Він кивнув. Уздовж стежки, що йшла вниз від дверей печери, терпляче чекаючи, вишикувались зо три дюжини манні.
– Промінь тріснув, так ми вважаємо.
– Я теж так думаю, – сказав Роланд. – Наша справа виглядає дедалі безнадійнішою. Мені б хотілося припинити пусті балачки, якщо ви не проти. Погомонімо про що треба і візьмімося до діла.
Хенчик дивився на Роланда так само холодно, як до того на Едді, але Роланд ані разу не зморгнув. Хенчик насупив брови, та тут же й попустився.
– Атож, – сказав він. – Як тобі до вподоби, Роланде. Ти надав нам велику послугу – і манні, й забудькуватому народові разом – і відплатимо тобі всім, чим зможемо. Магія все ще тут присутня, і вона сильна. Чекає лише іскри. Ми можемо видобути цю іскру, атож, і зробимо це легко, як комала. Ти можеш отримати те, чого бажаєш. Або ми можемо разом потрапити до галявини в кінці стежини. Чи в темряву. Ти розумієш?
Роланд кивнув.
– То ти рушаєш вперед?
Роланд якусь мить стояв з похиленою головою, поклавши долоню на руків’я револьвера. Коли він підвів голову, на обличчі в нього грала звична усмішка. Гарна, безнадійна і небезпечна. Він двічі крутнув у повітрі лівою рукою.
– Гайда.
П’ЯТЬКоффи обережно поставили, бо стежка, що вела вгору до місця, яке манні називали Кра Каммен, була надто вузькою, а начиння з них дістали. Пальці з довгими нігтями (манні дозволяли зрізати собі нігті тільки раз на рік) поклацали по магнітах, видобувши тривожне дзижчання, що, здавалося, мов ножем прорізало голову Джейкові. Воно нагадало йому передзвін тодешу, і він подумав, що недарма, якраз ті дзвоники і є каммен.
– Що означає Кра Каммен? – спитав він у Кантаба. – Дім Дзвонів?
– Дім Духів, – відповів той, не підводячи очей від ланцюжка, який саме розплутував. – Облиш мене, Джейку, це делікатна робота.
Джейкові не було ясно, що в ній такого особливого, але він послухався. Роланд, Едді й Каллаген стояли в самому гроті, передпокої печери. Джейк приєднався до них. Тим часом Хенчик розставив найстарших членів свого гурту півколом, що охоплювало задній бік дверей. Простір перед дверима з вирізаними на них ієрогліфами і кришталевою ручкою залишався не убезпеченим, принаймні поки що.
Старий підійшов до печерного гроту, коротко перемовився з Кантабом, потім махнув тим манні, котрі стояли вервечкою, чекаючи на стежині, щоб вони підіймалися. Тільки-но перший з них ступив до печери, Хенчик його зупинив і знову підійшов до Роланда. Він присів навпочіпки і жестом запросив Роланда зробити те саме.
Долівку печери вкривала пилюка. Подекуди камінна, але ще більше її утворилося з решток кісток тих дрібних звірів, котрі виявилися настільки нерозумними, щоб завітати сюди. Хенчик нігтем намалював відкритий унизу прямокутник, а потім окреслив його півколом.
– Це двері, – показав він. – А це люди мого кра. Тобі зрозуміло, дуї кенніт?
Роланд кивнув.
– Ти зі своїми друзями замкнеш коло, – проказав старий і намалював, як саме.
– Цей хлопець має потужний доторк, – промовив Хенчик, зненацька кинувши на Джейка такий погляд, що Джейк аж підскочив.
– Так, – сказав Роланд.
– Тоді ми поставимо його просто перед дверима, але не зовсім зблизька, аби, якщо різко відчиняться, вони не знесли йому голови. То як, ти вистоїш, хлопче?
– Так, допоки ти або Роланд не накажете відступитися, – відповів Джейк.
– Ти відчуєш дещо у себе в голові – ніби щось смокче. Почуття неприємне, – він зробив паузу. – Двері відчиняться двічі.
– Так, – сказав Роланд, – два рази.
Едді знав, що вдруге двері мусять відкритися до Кельвіна Тауера, а він втратив всю свою колишню цікавість до хазяїна книгарні. Той був не без відваги, як гадалося Едді, але водночас чолов’яга відзначався жадібністю, впертістю й егоцентризмом, іншими словами: абсолютно типовий нью-йоркер двадцятого сторіччя. Але останньою, хто скористався цими дверима, була Сюзі, тож він задумав, щойно двері відчиняться, кинутися крізь них. Якщо вони відкриються вдруге у маленьке містечко в Мені, де залягли на дно Кельвін Тауер і його друг Аарон Діпно, це буде файно й пречудово. Якщо решта команди дістанеться туди, намагаючись захистити Тауера і заволодіти певним пустищем і дикою рожевою трояндою, це також файно й пречудово. Для Едді ж понад усе важливою була Сюзанна. Все решта другорядне.
Навіть та Вежа.
ШІСТЬХенчик спитав:
– Кого ти пошлеш, коли двері відчиняться вперше?
Роланд думав про це, несвідомо погладжуючи рукою книжкову шафку, яку Кельвін Тауер вимагав йому переслати крізь… У шафі стояла книга, що була так збентежила панотця. Йому не вельми хотілося посилати туди Едді, той завжди був занадто імпульсивним, а тепер його зовсім засліпила журба за коханою дружиною. Та чи й підкориться йому Едді, якщо він його пошле до Тауера й Діпно. Роланд гадав, що навряд. Це означало…
– Стрільцю? – поквапив його Хенчик.
– Коли двері прочиняться перший раз, крізь них підемо Едді і я, – сказав Роланд. – Двері самі зачиняться?
– Ще й як зачиняться, – відповів Хенчик. – Ви мусите прослизнути прудко, як змії, бо інакше вас розріже навпіл, частини вас валятимуться тут на підлозі, а решта буде десь там, куди затягнуло ту темношкіру жінку.
– Ми діятимемо якомога швидше, – сказав Роланд.
– Атож, так буде найкраще, – погодився Хенчик і знову показав свої зуби. Усміхнувся (щось він не договорює? щось таке знає чи лише гадає, ніби знає?)
Відтепер на роздуми у Роланда мало залишалося часу.
– На вашому місці, я б залишив зброю тут, – промовив Хенчик. – Ви можете втратити револьвери, намагаючись їх пронести на той бік.
– А я спробую, – сказав Джейк. – Мій прийшов зі мною з того боку, тож, може, й туди пройде. А якщо ні, я дістану собі новий. Якось.
– Гадаю, мої теж витримають подорож, – сказав Роланд.
Він уже ретельно все обдумав і вирішив ризикнути взяти з собою великі револьвери. Хенчик лише знизав плечима, ніби кажучи: «Воля ваша».
– Джейку, а як щодо Юка? – спитав Едді.
Джейк застиг з розкритим ротом і широко розплющеними очима. Роланд зрозумів, що хлопцю до цього моменту не спадала на думку подальша доля його «балакучого» друга. Стрілець замислився (не вперше) про те, як легко забути ту просту істину, що Джон «Джейк» Чемберз – усього лише дитина.
– Коли ми стрибали у тодеш, Юк… – почав Джейк.
– Тут тобі не там, ріднесенький, – промовив Едді, і серце в нього стисло печаллю – це він у власному голосі почув ласкаві інтонації Сюзанни. І вперше припустив, що може ніколи її більше не побачити, як Джейк ніколи не побачить більше Юка після того, як вони залишать цю смердючу печеру.
– Але ж… – почав Джейк, але тут Юк жалібно заскавчав. Надто вже сильно стискав його Джейк.
– Він може залишитися у нас, Джейку, – промовив м’яко Кантаб. – Ми за ним гарно доглядатимемо, правду кажу. Тут чекатимуть люди, аж поки ти не повернешся за своїм другом й іншими речами… – Лише через свою доброту він не промовив: «Якщо ти колись повернешся». Але Роланд прочитав ці слова в його очах.
– Роланде, а я дійсно не можу… він не зможе… Авжеж. Розумію. Не буде тодешу цього разу. Окей. Ладно.
Джейк сягнув до нагрудної кишені свого пончо, видобув звідти Юка і посадив на запилюжену долівку печери. Нахилився, спершись долонями собі об коліна. Юк подивився вгору, витягнувши шию так, що вони майже торкалися носами. І раптом Роланд помітив дещо надзвичайне: не сльози на очах у Джейка, а ті, що почали бриніти в очах Юка. Пухнастик-шалапут, цей базікало, плакав. Історія з тих, що їх можна почути в якомусь салуні тільки за межею глупої, п’яної ночі, – про вірного базікала, котрий плакав за своїм від’їжджаючим хазяїном. Таким історіям ніколи не віриш, але слухаєш і мовчиш, щоб не спровокувати бійку (а то й стрілянину). Але ж ось воно, Роланд побачив все на власні очі й від цього сам ледь не заплакав. Чи це шалапутівська імітація, чи Юк дійсно розуміє, що відбувається? Роланд волів би, щоб перше, від цього йому могло б полегшати на серці.
– Юк, ти мусиш ненадовго залишитися з Кантабом. Тобі буде добре. Він друг.
– Таб, – повторив пухнастик. Сльози скрапували з його мордочки на запорошену долівку, і вона вже рясніла крихітними плямами. Роланду сльози тварини здалися бридкими, жахливішими за дитячі сльозі. – Ейк! Ейк!
– Ні, я мушу йти, – сказав йому Джейк і витер собі очі кулаками. По щоках й аж на скроні в нього простягнулися брудні смуги, немов якась бойова розмальовка.
– Ні, Ейк!
– Я мушу. Ти залишаєшся з Кантабом. Я по тебе повернуся, Юку, якщо живий буду. – Він знову обняв Юка, випростався. – Давай, іди тепер, і дивись мені.
– Ейк! Таб! – в голосі пухнастика звучала непідробна туга.
Якусь мить Юк стояв на місці. А тоді, все ще рюмсаючи чи то імітуючи Джейкові сльози, – Роланд сподівався, що так воно й є, – звіря відвернулося, подріботіло до Кантаба і всілося в нього між ногами, взутими у запилюжені чоботи з короткими халявками.
Едді спробував обійняти Джейка. Той скинув з себе його руку і відступив убік. Едді виглядав збитим з пантелику. Роланд, у своєму фірмовому покерному стилі, тримав обличчя непроникливим, проте всередині він відчував похмуре задоволення. Хлопцю ще нема тринадцяти, авжеж, а він уже має сталеве осердя.
Час вирушати.
– Хенчику?
– Атож. Спершу промовиш молитву, Роланде? Якомусь Богу, котрого ти тримаєшся?
– Я не тримаюся жодного бога, – відповів Роланд. – Я тримаюся Вежі, але молитися їй не буду.
Кілька з Хенчикових амігос явно були шоковані почутим, але сам старий лише кивнув, неначе іншого й не очікував. Він поглянув на Каллагена:
– А ти, панотче?
– Боже, нехай веде Твоя воля, – проказав Каллаген, швидко накреслив у повітрі хреста і кивнув Хенчику. – Якщо ми збиралися йти, то рушаймо.
Хенчик підступив до Незнайдених Дверей, торкнувся кришталевої ручки, потім подивився на Роланда. Очі в нього сяяли.
– Послухай-но мене останній раз, Роланде з Ґілеаду.
– Слухаю тебе дуже уважно.
– Я, Хенчик з роду манні Клану Червоної Стежини і Стерджис. Ми далеко прозираємо, далеко мандруємо. Ми мореплавці, чиї вітрила надимає вітер ка. Чи відпливеш ти за цим вітром? Ти й твої?
– Атож, туди, де він дме.
Хенчик накинув ланцюжок вагадла Бранні собі на зап’ясток, і Роланд одразу відчув ту силу, що вивільнилася у цьому гроті. Вона поки ще була маленькою, але зростала. Розквітала, немов троянда.
– Скільки ти викликів подужаєш?
Роланд показав залишки пальців на своїй правій руці.
– Два. Говорячи Високою Мовою Ельда – твім.
– Хоч два, хоч твім – це все одно, – сказав Хенчик. – Комала-ком-два, – піднісся його голос. – Ком. Підійдіть, манні, з’єднайте вашу силу з моєю силою! Підійдіть і виконайте вашу обітницю! Підійдіть і віддайте наш борг цим стрільцям. Допоможіть мені відправити їх у їхню путь! Нині!
СІМПерш ніж хтось з них устиг усвідомити той факт, що ка змінило їхні плани, воно спрямувало на них свою волю. Але спочатку здавалося, ніби взагалі нічого не відбудеться.
Ті манні, котрих Хенчик вибрав у надсилачі, – шість старійшин, плюс Кантаб – сформували півколо, що розташувалося позаду дверей і закінчувалося обабіч них. Едді став біля Кантаба, переплівши свої пальці з його. Між їхніми долонями містився один з мушлеподібних магнітів. Едді відчував його вібрацію, мов щось живе. Либонь, воно і є живим, подумав він. Каллаген міцно ухопив його за другу руку.
Біля іншого краю дверей Роланд взяв за руку Хенчика, ту, в якій на пропущеному крізь його пальці ланцюжку похитувалося вагадло Бранні. Коло тепер було повним, окрім єдиного місця, прямо навпроти дверей. Джейк набрав повні груди повітря, озирнувся навколо, побачив Юка, що сидів віддалік, за спиною Кантаба, під стіною печери, і кивнув.
«Юку, залишайся, я повернуся», – послав він йому думку, а вже потім ступив до кола. Взяв за праву руку Каллагена, трохи завагався, а тоді взявся за лівицю Роланда.
Вмент повернулося дзижчання. Вагадло Бранні почало рухатися, цього разу не по маятниковій дузі, а кружляти, нарізаючи маленькі окрайчики кола. Двері посвітлішали і краще оприявнилися – Джейк бачив це на власні очі. Риски і кола ієрогліфів, якими було позначено слово НЕЗНАЙДЕНІ, пояскравішали. Вирізана у ручці троянда почала сяяти.
Двері, однак, залишалися закритими.
(Увага, хлопче!)
Голос Хенчика так потужно гримнув у голові, що Джейкові здалося, ніби йому мозок розплющило. Він нахилив голову і дивився на дверну ручку. Бачив троянду. Дуже добре бачив. Він уявив, як вона обертатиметься, коли обертатиметься ручка, в якій вона була вирізана. Колись, не дуже давно, він був одержимий дверима й іншим світом,
(Серединним світом)
що чекає, він це знав, за якимись з дверей. До нього немов повернулося те відчуття. Він уявив собі всі двері, які бачив за своє життя, – двері спалень двері ванних кімнат двері кухонь двері шаф дверцята доріжок боулінгу двері туалетів двері кінотеатрів двері ресторанів двері з написами ПРОХОДУ НЕМА з написами СТОРОННІМ ЗАБОРОНЕНО двері холодильників, ага, навіть такі, – а тоді побачив, як всі вони разом відчиняються.
«Відчиняйтесь! – подумки наказав він дверям, почуваючись дико, ніби арабський шейх з якоїсь древньої історії. – Сезам, відкрийтеся! Відкривайтеся, я вам наказую!»
У самій глибочині печерного нутра знову почали бубоніти голоси. Почулося голосіння, завивання вітру, звук падіння чогось важкого. Долівка печери тремтіла в них під ногами, немов знову почався променетрус. Джейк не звертав уваги. Тепер присутність живої сили в гроті оприявнилася ще дужче – він відчував, як вона щипає йому шкіру, дрижить у нього в носі й очах, вириває йому волосся з голови, – але двері залишалися зачиненими. Він ще міцніше вчепився в руки Роланда і Каллагена, зосереджуючись на дверях пожежної частини, дверях поліцейського відділку, дверях кабінету директора в Пайпері, навіть на читаній колись ним книжці фантастики, яка називалася «Двері у літо». Запах у печері – важка пліснява, старі кістки й віддалені протяги – раптом здався йому вельми сильним. Його охопило те розкішне, полум’яне відчуття впевненості. «Зараз, ось зараз вони відкриються, я знаю, буде так». Проте двері залишалися зачиненими. А ще він відчув тепер інший запах. Не печерний, а трохи з металевим присмаком – запах власного поту, що котився йому по обличчю.
– Хенчику, нічого не виходить. Гадаю, я не…
– Ба ні, поки ще рано – і не вважай, ніби ти мусиш усе зробити сам-один, хлопче. Відчуй дещо між собою й дверима… щось на кшталт гачка… або шпильки… – 3 цими словами Хенчик кивнув тому з манні, котрий очолював групу підкріплення. – Гедроне, стань наперед. Тонні, поклади руки на плечі Гедрону. Люїсе, тримай за плечі Тонні. І разом! Робіть!
Вервечка манні посунулась уперед. Здивовано гавкнув Юк.
– Відчуй, хлопче! Відчуй той гачок! Він між тобою й дверима! Відчуй його!
Джейк потягнувся думкою вперед, і тієї ж миті в його уяві стався потужний вибух такої яскравості, що аж лячно, – це перевершувало найвиразніші сновидіння. Він побачив П’яту авеню між Сорок восьмою і Шістдесятою вулицями («Дванадцять кварталів, де кожного січня розчиняється мій різдвяний бонус», – полюбляв бурчати його батько). Він побачив там геть усі двері, по обидва боки вулиці, вони всі разом відчинилися. «Фенді»! «Тіффані»! «Бергдорф Гудмен»! «Картьє»! «Книги Даблдей»! «Шеррі-Нідерланд-готель»! Він побачив безкінечний коридор з покритою коричневим лінолеумом підлогою і зрозумів, що це десь у Пентагоні. Він побачив двері. Він побачив щонайменше тисячу дверей, які відчинилися всі одночасно, утворивши ураганний протяг.
Проте ті двері, що стояли перед ним, єдині, які мали значення, залишалися зачиненими.
Авжеж, але…
Вони вже почали деренчати в одвірку. Він це ясно почув.
– Давай, хлопчику! – просичав крізь зціплені зуби Едді. – Якщо не зможеш відчинити, вибий їх к чортам!
– Допоможіть! – гукнув Джейк. – Допоможіть же мені, чорти б їх ухопили! Всі разом!
Здавалося, що потужність сили в печері подвоїлася. Здавалося, дзижчала, вібруючи, вже кожна кісточка у Джейковому черепі. У нього стукотіли зуби. Піт заливав очі, туманячи зір. Він побачив, як Хенчик киває комусь позаду себе: там Гедрон. А за Гедроном Тонні. А позаду Тонні всі решта, вервечка їх в’ється з печери униз вздовж стежки на тридцять футів.
– Тримайся, хлопче, – промовив Хенчик.
Гедрон прослизнув рукою Джейку під сорочку і вхопив його за ремінь джинсів.
Замість відсмикування Джейк відчув поштовх. Щось у його голові ринуло вперед, і на мить він побачив, як розчахнулися всі двері тисячі тисяч світів, утворивши такий потужний протяг, що той, либонь, міг задути й сонце.
А тоді щось його зупинило. Щось там було… щось просто перед самими дверима.
– Гачок! Це ж гачок!
Він накинувся на нього так, ніби його розум і життєва сила перетворилися на якусь петлю. У той же час він відчував, як Гедрон і решта відтягують його назад. Раптом вихопився біль, немислимий, здавалося, він роздере його на шматки. Накотило відчуття, ніби його щось виїдає зсередини, ніби хтось кільцями вимотує з нього кишки. І це безперестанне, маніакальне дзижчання у вухах і глибоко в мозку.
Він хотів заволати: «Ні, перестаньте, пустіть, я вже не можу!» – і не зміг. Він хотів заридати і почув себе, але ридання звучали лише у нього в голові. Господи, він у пастці. Потрапив на гачок, піймався, і тепер його роздирає навпіл.
Одна істота таки почула його крик. Ошаленіло гавкаючи, вихопився наперед Юк. І тієї ж миті просто перед носом Джейка з електродуговим шипінням прочинилися Незнайдені Двері.
– Лицезрійте! – заволав Хенчик грізним і водночас піднесеним голосом. – Лицезрійте, двері відчиняються! Обер-сам-каммен!! Кан-та, кан-кавар-кавар-каммен! Обер-кан-тах!
Озвалися решта манні, але на той час Джейка Чемберза вже відірвало від Роланда праворуч. На той час він уже полетів, але не сам.
Разом з ним летів отець Каллаген.