Текст книги "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

ДВА

Едді вхопив крамаря так само, як і Роланд перед ним вхопив іншого чоловіка, але Чіп і зблизька не виявив тієї притомності чи хоча б інстинкту самозбереження, які мав його покупець. Він продовжував тупитися крізь зазубрені діри, які щойно були його вітринами, очі мав вибалушені від шоку: а лісовоз надворі входив у фінальну фазу самознищувального балету; від важкого причепа відірвалася кабіна і поскакала повз крамницю горою до лісу. Сам вантаж не переставав волочитися правим узбіччям дороги, зриваючи грунтову ударну хвилю і залишаючи поза собою глибоку ріллю, де лежав розплющений «шевроле» і ще двійко розчавлених бійців.

Проте їх було ще доста і звідкілясь бралися нові. Чи так здавалося? Стрілянина не вщухала.

– Гайда, Чіпе, час відриватися, – гукнув Едді, і цього разу, коли він потяг крамаря в глиб крамниці, той рушив, продовжуючи озиратися через плече й витирати кров собі зі щоки.

Позаду крамниці, в лівій її частині, виявилася прибудована 'їдальня з шинквасом, кількома високими стільцями, з трійкою чи більше, столів і старою вершею для лову омарів над газетною стійкою, де, здається, головно містилися старі числа чоловічих журналів з фото дівчат. Щойно вони досягли цієї частини будівлі, стрілянина знадвору посилилися. А потім знову стихла, цього разу приглушена вибухом. Бензобак лісовоза, вирішив Едді. Він відчув, як повз нього цвенькнула куля, і побачив, що в картині з зображенням маяка, яка висіла на стіні, з’явилася велика кругла діра.

– Хто то за хлопці? – спитав Чіп цілком притомним голосом. – Хто ви такі? Мене поранено? Знаєте, мій син був у В’єтнамі. Ви бачили той лісовоз?

Едді не відповів на жодне з його запитань, лише посміхався й кивав та підганяв Чіпа вперед, услід за Роландом. Він не мав жодної гадки, куди вони прямують або як їм вибиратися з цієї халепи. Єдине, в чому він був цілком впевнений, – це те, що Кельвіна Тауера тут не було. Можливо, й на краще. Саме через Тауера їм дісталася ця порція пекельного вогню і сірки, але ж пекельний вогонь і сірка то була справа отця Каллагена, щодо цього Едді не мав сумнівів. Аби ж тільки старий Калл…

Раптом руку Едді немов проштрикнуло розпеченою циганською голкою, він аж скрикнув від несподіваного болю. За мить ще одна встромилася йому в литку. В гомілці лівої ноги вибухнув вже серйозніший біль, і знову він скрикнув.

– Едді! – ризикнув озирнутися Роланд. – Ти як там…

– Добре, гайда, гайда!

Тепер перед ними була задня стіна з дешевого гіпсокартону з трьома дверми. На одних було написано МАЛЬЧУКИ, на других – ДЄВУЧКИ, на третіх – ТІЛЬКИ СЛУЖБОВЦІ.

– ТІЛЬКИ СЛУЖБОВЦІ! – гукнув Едді. Він кинув погляд униз і побачив у себе на джинсах, дюйми за три нижче коліна, спливаючу кров’ю діру. Куля не роздробила коліно, це вже добре, але ж, мамуню, як же воно боляче, щоб їх чорти забрали.

Над головою вибухнув плафон. Злива скла посипалась Едді на голову і плечі.

– Я застрахований, але бозна, чи компанія покриватиме збитки від такого, – промовив Чіп своїм цілком розважливим тоном. Він знову витер кров собі з обличчя і змахнув її з пальців на підлогу, де тут же розпливлася пляма Роршаха. Навкруг них дзижчали кулі. Едді побачив, як одна зачепила комір Чіпа. Десь позаду них Джек Андоліні – старий друзяка Подвійний Виродок – верещав італійською. Чомусь Едді не вірилося, щоб той подавав команду відступати.

Роланд з покупцем у фланелевій сорочці заскочили в приміщення з написом ТІЛЬКИ СЛУЖБОВЦІ. Слідом, п’яний від адреналінової накачки, рушив Едді, потягнувши за собою Чіпа. Вони потрапили в комору, до того ж чималенького розміру. Едді почув запахи різних крупів, чогось м’ятного, але все забивав дух кави.

Тепер перед вів містер Фланелева Сорочка. Роланд швидко слідував за ним центральним проходом, серед високо заставлених консервними бляшанками піддонів. Едді доблесно шкутильгав услід, так і тягнучи крамаря. У друзяки Чіпа витекло вже багато крові з рани на скроні, й Едді очікував, що той ось-ось знепритомніє, проте Чіп на диво тримався… скажімо так, козирем. Він якраз питався в Едді, що трапилося з Рут і її сестрою. Якщо він мав на увазі тих двох жінок у крамниці (напевне ж, їх), Едді сподівався, що Чіпу самому раптом не пригадається все, що там трапилося.

У кінці приміщення були ще одні двері. Містер Фланелева Сорочка їх відчинив і вже мало не зробив крок надвір. Але Роланд смикнув його назад за сорочку, тоді вийшов сам, пригинаючись. Едді поставив Чіпа поряд з містером Фланелевою Сорочкою, а сам став перед ними. Позаду них цмокали кулі, впускаючи крізь двері з написом ТІЛЬКИ СЛУЖБОВЦІ злякані промінчики денного світла.

– Едді! – гаркнув Роланд. – За мною!

Едді, шкутильгнувши, ступив надвір. Там, за завантажувальною естакадою, тягнулося близько акра огидно збитої землі. Праворуч від естакади безладно скупчилися старі бочки, а ліворуч стояла пара сміттєвих контейнерів, хоча, як здалося Едді, ніхто особливо не переймався тим, щоб звалювати сміття саме до них. Височіло там також кілька куп пивних бляшанок, куп достатньо великих, щоб вважатися археологічними сміттєзвалищами. «Цей задній ганок не годиться для відпочинку після трудового дня в крамниці», – подумав Едді.

Роланд показував револьвером на ще одну бензоколонку, ця була іржавішою, старішою за ті, що стояли перед фасадом. На ній було єдине слово «Дизельне». Роланд спитав:

– Це означає пальне? Пальне чи ні?

– Авжеж, – відповів Едді. – Скажи, Чіпе, дизельна колонка працює?

– Працює, працює, – промовив Чіп байдужим тоном. – Багацько хлопців тут заправляються.

– Я можу її ввімкнути, містере, – озвався Фланелева Сорочка. – Взагалі, краще мені це зробити, вона норовлива. Ви з вашим приятелем можете мене прикрити?

– Так, – сказав Роланд. – Заливай сюди, – і кивнув великим пальцем на комору.

– Та ні! – озвався злякано Чіп.

Скільки минуло часу? Едді сказати цього не міг, точно – не міг. Він був упевнений тільки в тому, що має зараз таку ясність світосприйняття, яку до того мав лише раз: ставлячи загадки Блейнові Моно. Це відчуття притлумило своєю яскравістю решту, навіть біль у його нозі, де куля могла розщепити, або й ні, велику гомілкову кістку. Він ясно відчував, як огидно тхне на цьому задньому дворі – гнилим м’ясом, пліснявою, дріжджовими запахами тисяч викинутих пивних упаковок, запахами лінощів – і які божественно солодкі запахи долітають від соснового лісу, що починався одразу ж за периметром цього брудного придорожнього універсаму. Десь віддалік, у піднебессі, він чув гудіння літака. Він розумів, що любить містера Фланелеву Сорочку, бо містер Фланелева Сорочка був тут, був з ними, на кілька цих хвилин пов’язаний з Роландом і Едді найміцнішими путами. А щодо часу? Ні, він не мав справжнього відчуття часу. Але не могло промайнути більше дев’яноста секунд відтоді, як Роланд розпочав їхній відступ, інакше б їх уколошкали, хоч перекидався б там той лісовоз, хоч ні.

Роланд показав ліворуч, а сам обернувся в правий бік. Вони з Едді стояли спина проти спини на завантажувальній естакаді, між ними було футів шість, з револьверами, піднятими дулами вгору, біля щік, немов дуелянти напоготові. Містер Фланелева Сорочка зіскочив з краю помосту, спритний, мов коник-стрибунець, і вхопився за хромовану рукоятку на боці старої колонки з дизельним пальним. Почав її швидко вертіти. Цифри в маленьких віконечках закрутилися назад, але, замість того щоб обнулитися, застигли на 0019. Містер Фланелева Сорочка спробував ще раз крутнути рукоятку. Однак вона відмовилась піддаватися і він, знизавши плечима, зірвав з іржавого гака розподільчий штуцер.

– Джоне, ні! – скрикнув Чіп. Він так і стояв у прочинених дверях своєї крамниці з піднятими руками: одна долоня чиста, друга рука – по лікоть закривавлена.

– Геть з дороги, Чіпе, чи ти збираєшся…

Двоє чоловіків вигулькнули з контрольованого Едді боку універсаму Іст-Стоунгема. Обидва в джинсах і фланелевих сорочках, але, на відміну від тієї, що була на Чіпі, ці виглядали новісінькими, ще зі «стрілками» на рукавах. Куплені спеціально для цієї оказії, не сумнівався Едді. А ще Едді одразу ж упізнав одного з цих гончаків; останній раз бачив його у «Мангеттенському ресторані „Пожива для розуму“», тобто в книгарні Кельвіна Тауера. Едді вже був раз застрелив цього хлопця. На десять років пізніше, у майбутньому, якщо ви здатні в таке повірити. У «Похилій вежі», Балазаровій забігайлівці, і саме з цього револьвера, який він тримав зараз у руці. У пам’яті йому зринув уривок зі старої пісні Боба Ділана, щось там про ціну, яку мусиш заплатити, щоб не проходити через усе двічі.

– Агов, Шнобелю! – гукнув Едді (як, здається, робив це завжди, коли зустрічав цього падлюку). – Як ся маєш, земляче?

Правду кажучи, Джордж Бйонді зовсім не виглядав на те, що йому гарно ведеться. І рідна матінка змогла б назвати його хіба що статурним, але не більше того, навіть у його найкращі часи (цей страшенний дзьоб), а зараз він мав лице опухле, уквітчане синцями, які лише почали відцвітати. Найгірший з них примостився в нього просто між очима.

«Це моя робота, – подумав Едді. – Я зробив це у підсобці книгарні Тауера». Так воно й було, але здавалося, що це сталося тисячу років тому.

– Ти, – промовив Джордж Бйонді. Схоже, він так здивувався, що навіть забув націлити зброю. – Ти. Тут.

– Це я, і я тут, – погодився Едді. – А от тобі краще було б залишитися в Нью-Йорку. – 3 цими словами він вистрелив Джорджеві Бйонді в обличчя. І його приятелю також.

Фланелева Сорочка натиснув на важіль насоса, який тримав у руці, і темне дизельне пальне бризнуло з крана. Облило Чіпа на завантажувальній естакаді, той обурено крякнув і поточився.

– Пече! – закричав він. – Чорт, як же воно збіса пече. Припини, Джоне!

Джон не припиняв. Ще троє чоловіків вискочили з Роландового боку крамниці, та, побачивши жахливо спокійне обличчя стрільця, хотіли заховатися назад. Вони померли раніше, ніж встигли розвернутися на підборах своїх новеньких, недавно придбаних фермерських черевиків. Едді подумав про ті півдюжини легковиків і великий трейлер, припарковані по той бік дороги і навіть встиг подивуватися тому, як багато людей Балазар вирядив у цю маленьку експедицію. Напевно, що не лише своїх бійців. Чим він платив за імпортних?

«А він і не мусів, – подумав Едді. – Хтось напакував його готівкою і наказав поїхати найняти смертників. Якомога більше покидьків з усіх усюд. І хтось переконав його, що хлопці, за якими вони полюватимуть, заслуговують на таке обслуговування».

Зсередини крамниці донісся глухий струс. З комина вилетіла сажа і загубилася на тлі темнішої маслянистої хмари, що здіймалася від розбитого тягача лісовоза. Едді подумав, що підірвали гранату. Двері з комори до крамниці зірвало з завіс, вони навстоячки посунулись коридором і впали лігма. Той, хто кинув гранату, скоро кине й другу, а тепер, коли долівку комори залито дюймовим шаром дизельного пального…

– Пригальмуй його, якщо можеш, – сказав Роланд. – Ще недостатньо вогко тут.

– Пригальмувати Андоліні? – перепитав Едді. – Як я це зможу?

– Своїм невгамовним ротом! – гаркнув Роланд, і Едді уздрів чудернацьке, миле видовище: усміхненого Роланда. Той мало не сміявся. В той же час він дивився на Фланелеву Сорочку, на Джона, і робив правою рукою жест, ніби щось крутить: мовляв, давай, качай.

– Джеку! – крикнув Едді. Він не уявляв собі, де тут може бути Андоліні, тож просто заволав на всю силу легень. А оскільки ріс він у Бруклінському кварталі зі специфічною репутацією, то вийшло в нього це доволі голосно.

Недовга пауза. Стрілянина стишилась, потім вщухла.

– Агов, – гукнув у відповідь Джек Андоліні. У голосі чулося здивування, проте поблажливо-гумористичне. Едді сумнівався, що той насправді здивувався, але не мав сумнівів, що єдине, чого той бажав, це – відплати. Йому зробили боляче в підсобці книгарні Тауера, але не це було найгіршим. Його там принизили. – Агов, Красунчику! Це ти той парубок, що пообіцяв відправити мій мозок аж до Гобокена,[38]38
  Гобокен – місто в штаті Нью-Джерсі, просто напроти Мангеттену, на протилежному березі річки Гудзон.


[Закрыть] а потім ткнув мені револьвер під підборіддя? Хлопче, в мене залишилася там мітка!

Едді наче на власні очі бачив, як той, промовляючи ці гіркі слова, водночас робить руками знаки, розставляючи залишок своїх бійців на позиції. Скільки їх ще там? Вісім? Може, десять? Купу їх вони вже постріляли, але хтозна, скільки залишилось. А де з’являться решта? Двійко з лівого боку крамниці. Двійко з правого. Інші там, разом з мсьє Солдатик-із-Гранатами. А коли Джек все підготує, ті хлопці кинуться в атаку. Прямо через мілке щойно налите озеро дизельного пального.

На це Едді принаймні сподівався.

– Зі мною сьогодні той самий револьвер, – крикнув він у відповідь. – Джеку! Цього разу я приставлю його тобі до сраки, як гадаєш, тобі сподобається?

Джек зареготав. Легко, розслаблено. Грає, але ж вправно грає. В душі він мусить уже палати: пульс перевищив сто тридцять, тиск більше ста сімдесяти. Такі-то справи, це не просто віддавання боргу якомусь дрібному панку, котрий наважився дати йому по голові, а найважливіша робота за всю його кар’єру лиходія, це його Суперкубок.

Наказував, звісно, Балазар, але Джек зараз відчував себе фельдмаршалом, і цього разу тут не побиття якось там напівсонного бармена, котрий не платить відсоток з нелегальної гри, чи переконування жидка-ювеліра на Ленокс-авеню[39]39
  Ленокс-авеню йде від Центрального парку через Гарлем.


[Закрыть] в тому, що він конче потребує протекції; тут цього разу – справжня війна. Джек мав меткий розум – принаймні порівняно з більшістю того типу вуличних розбишак, яких знав Едді, коли сам обдовбаним тусувався зі своїм братом Генрі, – але разом з тим Джек був тупим у тому фундаментальному сенсі, що не має ніякого стосунку до рівня IQ. Панк, котрий його зараз дражнив, уже одного разу побив його, і вельми вправно, але Джек Андоліні примудрився про це забути.

Дизельне пальне тихо собі хлюпало через завантажувальну естакаду і брижами розходилося по нерівних дошках підлоги в коморі. Джон, він же сей Янкі Фланелева Сорочка, кинув на Роланда запитальний погляд. Роланд відповів спершу похитуванням голови, а потім знову крутнув рукою: давай ще.

– А де той мужик-книжник, Красунчику? – голос Андоліні звучав не менш приємно, як перед тим, але вже зблизька. Отже, він уже перейшов дорогу. Едді вирішив, що він уже перед універсамом. Шкода, дизельне пальне недостатньо вибухове. – Де Тауер? Віддай його нам, і ми залишимо тебе й твого товариша в спокої до іншого разу.

«Звісно, – подумав Едді і згадав слова, що їх подеколи промовляла Сюзанна (з найкращими інтонаціями хрипатої Детти Волкер), коли хотіла продемонструвати крайній ступінь недовіри: „А ще я не кінчу тобі в рота й не обвафлю тобі волосся“».

Цю засідку було влаштовано спеціально для гостьових стрільців, Едді майже не мав сумнівів щодо цього. Ці гончаки могли знати, а могли й не знати, де перебуває Тауер (словам, що виходили з рота Андоліні, він не йняв жодної віри), але хтось знав абсолютно точно, куди й коли Незнайдені Двері відправлять Роланда й Едді, і поділився цим знанням з Балазаром.

Містере Балазаре, а хочете запопасти мерзотника, котрий осоромив вашого хлопця? Пацана, котрий вирвав Тауера у Джека Андоліні й Джорджа Бйонді, перш ніж Тауер встиг здатися й віддати вам те, чого вам треба? Чудово. Ось де він мусить з’явитись. З іще одним. І, до речі, ось готівка, тут її достатньо, щоб найняти цілу армію вбивць у двоколірних черевиках. Може, й не вистачити, бо той хлопець зух, а його друг ще гірший, але вам мусить пощастити. А якщо навіть ні, якщо навіть той, якого звуть Роланд, прорветься і зникне, залишивши по собі купу трупів… ну, для початку вистачить і одного хлопця. А ще вбивці завжди знайдуться, чи не так? Авжеж. Їх повно у світі. У світах.

А як щодо Джейка й Каллагена? Чи на них також чекала урочиста зустріч і чи було це на двадцять два роки далі від цього? Віршик на паркані, яким було огороджено пустище, наголошував, що, якщо вони підуть услід за його жінкою, станеться таке: «О СЮЗАННА-МІЯ, ДВОЛИКА ТИ МОЯ, – ось про що йшлося у вірші, – ПРИВЕЛА СВІЙ БРИГ ДО ДІКСІ-ПІҐ У РОЦІ 99». Тож якщо там чекала урочиста зустріч, чи є шанс, що вони ще живі?

Едді залишився при думці, що, аби будь-який член їхнього ка-тету загинув – Сюзанна, Джейк, Каллаген чи навіть Юк, – вони б з Роландом про це знали. Якщо він таким чином сам себе морочить, піддаючись якійсь романтичній софістиці, то хай буде так.

ТРИ

Роланд перехопив погляд чоловіка у фланелевій сорочці і черкнув ребром долоні собі по горлу. Джон кивнув і одразу відпустив пружинний важіль на рукоятці штуцера. Чіп, хазяїн універсаму, стояв тепер на землі біля естакади з дуже посірілим, там, де воно не було вимащене кров’ю, обличчям. Роланду подумалось, що той скоро зомліє. Не велика втрата.

– Джеку! – гукнув стрілець. – Джек Андоліні! – Те, як він вимовляв це італійське прізвище, варто було чути: чітко й водночас невпевнено.

– А ти старший брат Красунчика? – перепитав Андоліні. Радісним голосом. І доволі зблизька. Роланд розраховував, що той уже перед самою крамницею, можливо, на тім самім місці, де були оприявнилися вони з Едді. Він не вичікуватиме довго, перш ніж зробити наступний крок; місцевість тут сільська, але все одно навкруги є люди. Стовп чорного диму від перекинутого лісовоза вже напевне привернув чиюсь увагу. Невдовзі тут завиють сирени.

– Гадаю, ти можеш вважати мене його старшим, – промовив Роланд. Він показав рукою на револьвер у Едді в руці, тоді на комору, потім на себе: чекай мого сигналу. Едді кивнув.

– Чому б тобі не прогнати його, mi amigo?[40]40
  Мій друже (ісп.).


[Закрыть] Наші справи тебе не мусять стосуватися. Я візьму його, а тобі дозволю піти. Саме з Красунчиком я бажаю потеревенити. Його відповіді на мої питання подарують мені задоволення.

– Ти неспроможний нас узяти, – приязно заговорив Роланд. – Ти забув лице свого батька. Ти мішок лайна з ногами. Твій татусь – чоловік на ім’я Балазар, і ти лижеш його брудний зад. Всі це знають і сміються з тебе. «Погляньте на Джека, – кажуть люди. – Від цього сраколизства він стає ще гидотнішим».

Пауза була недовгою. А тоді:

– Маєш гидкого рота, містере.

Голос Андоліні звучав спокійно, але з нього вивітрилася вся та фальшива поблажливість. Весь гумор.

– Але ж ти знаєш, що говориться в Письмі про дрючки й каміння.[41]41
  Натяк на біблійне побиття за фальшиве проповідництво.


[Закрыть]

Звіддалік почулося виття першої сирени. Роланд кивнув спершу Джонові (котрий уважно стежив за ним), а тоді Едді. Скоро – означав цей кивок.

– Джеку, Балазар будуватиме свої вежі з карт ще довго після того, як від тебе не залишиться нічого, окрім кісток у безіменній могилі. Деякі мрії втілюються, але не твої. Твої мрії – лише мрії.

– Замовч!

– Чуєш сирени? Твій час майже ми…

– Vai! – крикнув Джек Андоліні. – Vai![42]42
  Гайда (іт.).


[Закрыть] Схопіть їх! Мені потрібна голова цього старого мудака, чуєте мене? Я хочу його голову!

Чорна куляста річ окреслила ліниву дугу, пролетівши крізь діру, де перед тим були двері з написом ТІЛЬКИ СЛУЖБОВЦІ. Чергова граната. Роланд на неї й очікував. Він вистрелив раз, від стегна, і граната вибухнула в повітрі, перетворивши непевну стінку між коморою та їдальнею на зворотний вихор убивчих осколків. Наслідком були крики здивування й болю.

– Час, Едді! – заволав Роланд і почав стріляти в дизельне пальне.

Едді приєднався до нього. Спершу Роландові здалося, що нічого не вийде, проте врешті лінькуваті брижі блакитного полум’я з’явилися у центральному проході і зміями поповзли в напрямку колишньої задньої стінки. Слабенько! Боги, як же йому хотілося, щоб тут було те, що вони називають бензином!

Роланд відкинув барабан свого револьвера, витряс порожні гільзи собі на чоботи й перезаряджався.

– Праворуч від вас, містере, – промовив Джон ледь не байдуже, і Роланд упав ниць.

Одна куля прошила простір, який він щойно займав. Друга цмокнула кінчики його довгого волосся. Він устиг вставити тільки три набої у свій шестизарядний револьвер, але і цих було на один більше, ніж він потребував. Двох гончаків відкинуло назад, обох з однаковими дірками в лобах, точнісінько під лінією волосся.

Черговий пришелепок вискочив з-за рогу крамниці з боку Едді, тільки щоб побачити, як Едді чекає на нього з усмішкою на скривавленому обличчі. Він ураз кинув пістолет і почав піднімати руки. Едді пустив кулю йому в груди раніш, ніж його руки досягли висоти плечей. «Він навчається, – подумав Роланд. – Помагай йому боги, а він таки добре вчиться».

– Щось горить поганенько, як на мене, хлопці, – промовив Джон і подерся на естакаду. Крамницю було ледь видно крізь дим від відбитої гранати, але кулі не переставали крізь нього летіти. Здавалося, Джон їх не помічає, і Роланд подякував ка за те, що на їх шляху трапився цей чоловік. Такий стійкий чоловік.

Джон дістав з кишені штанів якусь сріблясту прямокутну річ, відкинув її кришку і, крутнувши пальцем коліщатко, видобув з неї добрячий пломінь. Цю пломеніючу коробочку він підкидом шпурнув у комору. Навкруг неї вмент, зі звуком фуф, спалахнув вогонь.

– Що з вами таке? – заверещав Андоліні. – Взяти їх!

– Ходи сюди й візьми сам! – гукнув Роланд, водночас смикаючи Едді за холошу джинсів. Джон задом зіскочив із завантажувальної естакади і поточився. Його підхопив Роланд. Саме цей момент крамар Чіп вибрав для того, аби зомліти, з ледь чутним стогоном, що нагадував радше зітхання, він завалився вперед, на всіяну сміттям землю.

– Авжеж, давай, ходи-но сюди! – дражнився Едді. – Давай, Красунчику, що таке, Красунчику, не посилай пацана робити чоловічу роботу, ти таке колись чув? Скільки ти мав при собі ділових, дві дюжини? А ми все ще тримаємося! Тож давай!

Йди-но сюди і зроби все сам! Чи так і будеш сраку лизати Балазарові решту свого життя?

Кулі ще рясніше полетіли крізь дим і полум’я, проте бійці в крамниці не виказували зацікавленості в тому, щоб кидатися крізь наростаючий вогонь. Й обабіч крамниці теж не з’явилося жодного.

Роланд кивнув Едді, показавши на його праву гомілку, де зяяла дірка. Едді у відповідь показав великий палець, хоча нога в нього під коліном помітно потовщала, опухла і під час рухів у нього хлюпало в чоботі. Біль перетворився на постійне ниття, що, здавалося, живе в єдинім циклі з биттям його серця. А втім, йому дуже вірилося, що кістка залишилася цілою. «Можливо, – казав він собі, – Саме тому, що мені хочеться в це вірити».

До першої сирени приєдналося ще дві чи три, і вони наближалися.

– Уперед! – верескнув Джек. Чулося, що він уже на межі істерики. – Уперед, довбані страхопуди, взяти їх!

Роланд подумав, що рештки харцизяк могли б атакувати їх дві хвилин тому, ну, може, навіть ще секунд тридцять тому, якби Андоліні очолив їх особисто. Але тепер перспективу фронтальної атаки закрито, до того ж Андоліні мусить добре розуміти, що, якщо він поведе своїх людей з обох боків крамниці, Роланд з Едді познімають їх, немов глиняних пташок у тирі під час змагання на ярмарку. Йому залишилася єдина дієва стратегія – облога або довгий обхід з флангів через ліс, але Джек Андоліні не мав часу на жоден з цих варіантів. Та й залишатися там, де є, теж було проблематично. Скажімо, тоді йому світить знайомство з місцевими полісменами або з пожежниками, якщо вони з’являться першими.

Роланд смикнув до себе Джона, щоб тихо йому прошепотіти:

– Нам треба зараз же звідси вшитися. Можете нам допомогти?

– О, авжеж, гадаю, так.

Вітер перемінився. Повіяло протягом крізь розбиті передні вітрини універсаму, тим місцем, де ще недавно стояла задня стіна, і крізь задні двері. Дим від дизельного пального стелився чорний, маслянистий. Джон закашлявся, відганяючи його.

– Ходімо за мною. Та швидше ворушімо ногами.

Джон поспішно рушив засміченим заднім майданчиком крамниці, переступив через розламаний ящик, прослизнув між поіржавілою сміттєспалювальною піччю та купою ще іржавіших деталей якоїсь машини. На найбільшій був напис, який Роланд уже зустрічав у своїх мандрах: JOHN DEERE.

Роланд з Едді йшли задом наперед, прикриваючи Джонові спину, кидаючи короткі погляди собі через плече, щоб не перечепитися об щось. Роланд ще не зовсім втратив надію на те, що Андоліні зробить останній ривок і він зможе його вбити, як одного разу вже був зробив це. На березі Західного моря це було – аж ось він знову вигулькнув, і не просто повернувся, а на десять років молодшим.

«Тоді як я, – подумав Роланд, – почуваюся щонайменше на тисячу років старішим».

Проте це не зовсім було правдою. Так, він зараз страждав – нарешті – від хвороб, на які природно мусить очікувати літня людина. Але він знову мав ка-тет, який мусить захищати, і не просто такий собі ка-тет, а складений зі стрільців, і вони надавали такої свіжості його життю, на яку він ніколи й сподіватися не міг. Знову для нього це щось значило, не сама тільки Темна вежа, а все оце. Отже йому хотілося, щоб Андоліні показався. Він мав надію, що, якщо вбити Андоліні в цьому світі, той так і залишиться мертвим. Бо цей світ був інакшим. У ньому присутня якась вібрація, якої нема в інших світах, навіть у його власному. Він відчував її кожним своїм нервом і кісточкою. Роланд подивився вгору й побачив саме те, на що очікував: хмари пливли вервечкою. Поза межею безплідного ґрунту стежина вела до лісу, її початок було позначено парою величеньких гранітних брил. І тут стрілець побачив тіні у формі «риб’ячих хребців», вони були хоч і нечіткі, та все ж вказували в одному напрямку. Щоб їх побачити, треба було придивитися, але раз побачивши, їх уже ні з чим не сплутаєш. Як і в тій версії Нью-Йорка, де вони знайшли порожній мішок на пустищі й Сюзанна побачила бродячих мертвяків, цей світ був справжнім, тим, де час завжди біжить в одному напрямку. Можливо, їм вдасться, якщо вони знайдуть двері, перескочити в майбутнє, як це, на його переконання, зробили Джейк і Каллаген (бо Роланд теж пам’ятав той вірш на паркані і тепер його зрозумів, принаймні його частину), але тут їм ніколи не повернутися в минуле. Це був реальний світ, той світ, де рахунок на кинутих костях залишається назавжди, світ найближчий до Темної вежі. І вони все ще перебували на Шляху Променя.

Джон вивів їх на стежку до лісу і повів нею швидко, подалі від стовпів густого темного диму і виття сирен, що неухильно наближалося.