Текст книги "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Він подивився на Роланда і послав йому найчіткішу, на яку тільки спромігся, думку: Роланде, допоможи нам.

І отримав відповідь, яка наповнила його мозок холодною втіхою (ой-ой, втіха, що дарує холод, краща за повну її відсутність): Якщо зможу.

– Погляньте, – промовила Розаліта і виклала свої карти. Вона зібрала Жезли – це вже само по собі високий клас, – і все вінчала Дама Смерті.

ЗАСПІВ:

 
Комала-кам-ком!
Ось молодик з револьвером,
Він утратив свою милу,
Коли вона кинулась бігом.
 

ВІДСПІВ:

 
Комала-ком-один!
Слід по ній розвіявся як дим!
Збігла вона од свого милого,
І тепер він тужить сам-один.
 

Другий куплет
ТРИВКІСТЬ МАГІЇ

ОДИН

Дарма вони непокоїлись щодо фолькен манні. Суворий, як завжди, Хенчик і з ним ще сорок чоловіків з’явилися на міському майдані, звідки й було домовлено вирушати. Він запевнив Роланда, що цього вистачить, аби відчинити Незнайдені Двері, якщо їх взагалі можливо відчинити після того, як зникло те, що він називав «темним люстром». Старий не промовив ані слова вибачення за те, що привів менше людей, ніж обіцяв, але бороду собі смикати не переставав. Іноді навіть одразу обома руками.

– Чому він так робить, отче, ти не знаєш? – спитав Джейк у Каллагена.

Загін Хенчика вирушив у східному напрямку десятком возів. Слідом за ними двійко віслюків-альбіносів з комічно довгими вухами й пломенистими очима тягли двоколісну кибитку, цілком покриту шатром з білої парусини. Джейку вона здалася схожою на величезну кулю «Джиффі-поп»[2]2
  Jiffy-pop – популярний з 1960 р. бренд «засмаж сам»: невелика жерстяна пательня з залитими олією сирими зернами кукурудзи, упакована в фольгу; під час нагрівання зерна вибухають, фольга роздувається, як срібляста повітряна куля, всередині – готовий поп-корн.


[Закрыть] на колесах. На чудернацькому екіпажі, похмуро смикаючи себе за бакенбарди, сам-один їхав Хенчик.

– Гадаю, це він від збентеження, – відповів Каллаген.

– Не бачу причин. На диво багато людей зголосилися піти, особливо зважаючи на вчорашній променетрус і все таке.

– Він зрозумів, що дехто з його людей злякався цього більше, ніж вони бояться його самого. Ще більше Хенчик бентежиться через невиконану обіцянку. І не абияку, а ту, що він дав твоєму діну. Він втратив обличчя, – і тут же, абсолютно не змінюючи інтонації, з якою він давав відповідь, котрої в іншому випадку з нього навряд чи вдалося б витягнути, Каллаген сам запитав. – А вона, твоя мила, ще жива?

– Так, але в жах… – почав Джейк, та враз стулив губи.

Він з осудом подивився на Каллагена. З передка двоколки на них озирнувся Хенчик, так різко глянув, ніби вони щойно голосно лаялися. Каллаген подумав, що в цій бісовій історії дар доторку має ледь не кожен, тільки не він.

Не історія це, не історія, а моє власне життя!

Проте в це важко було повірити, особливо після того як на власні очі бачив своє ім’я серед головних персонажів книжки, на сторінці з технічними даними якої зазначено: художня проза, Даблдей&Компані,[3]3
  Doubleday&Company – засноване 1897 р. видавництво.


[Закрыть] 1975 рік. До того ж, прости Господи, у книжці про вампірів, котрих, як кожен знає, насправді нема. Хоча вони існували. А в деяких сусідніх з цим світах вони й зараз існують.

– Не треба так зі мною, – мовив Джейк. – Не дури мене так. Не удавай, ніби ми не заодно, панотче. Окей?

– Вибач, – знітився Каллаген і додав: – Благаю прощення.

Джейк ніяково посміхнувся і погладив Юка, котрий сидів у нагрудній кишені його пончо.

– А їй…

Хлопець мотнув головою.

– Я не бажаю зараз говорити про неї, отче. Найкраще, аби ми навіть не думали зараз про неї. Маю відчуття – не знаю, до пуття воно тут чи ні, але воно сильне, – що щось її шукає. Якщо так, краще, щоб воно не змогло підслухати нас. А воно вміє.

– Щось…

Джейк простягнув руку й торкнувся хустини, якою на ковбойський манер Каллаген пов’язав собі шию. Хустина була червоного кольору. Потім Джейк долонею на мить прикрив йому ліве око. Каллаген не одразу зрозумів, а тоді таки второпав. Червоне око. Око Короля.

Він посунувся на лаві воза й більше не говорив. Слідом за ними їхали верхи поряд мовчазні Роланд та Едді. Не кажучи вже про револьвери, обидва мали при собі також свої гунна, а Джейків наплічник лежав у возі позаду нього. Якщо вони після сьогоднішнього діла навіть повернуться до Кальї Брин Стерджис, то ненадовго.

…жахливе? – ось що Каллаген хотів спитати, але справи виглядали ще гірше. Невимовно тихо, з неймовірної далечині, проте ясно, Джейк чув плач Сюзанни. І сподівався, що його не чує Едді.

ДВА

Отак вони виїхали з міста, яке, незважаючи на недавній землетрус, все ще не прокинулося після емоційного виснаження. День починався доволі прохолодно, і вони бачили в повітрі свої власні віддихи і сітку легкої паморозі, накинуту на мертве кукурудзиння. Туман висів над Девар-Тете Вайє, немов вислід дихання самої ріки. Роланд подумав, що вони на порозі зими.

За годину поїздки вони опинилися в долині висохлої ріки. Тут не було чутно звуків, окрім брязкання збруї, рипіння коліс, цокоту кінських копит та вряди-годи сардонічного ревіння якогось з віслюків-альбіносів, що тягли кибитку, та звіддаля долинав посвист рудих дроздів, котрі якраз ставали на крило. Певно, збиралися відлітати на південь, якщо їм тепер вдасться його знайти.

Через десять-п’ятнадцять хвилин після того, як по правий бік потягнулося узгір’я зі скелями та урвищами, вони знову опинилися на тому місці, куди якихось двадцять чотири години тому були з’явилися з дітьми Кальї і вистояли в битві. Тут від Східного Шляху відгалужувався путівець, що вихилясами тягся більш-менш у північно-західному напрямку. Вздовж траншеї по інший бік дороги виднівся свіжий земляний насип. Це було те місце, де Роланд, його ка-тет та жінки-тарілочниці очікували на Вовків.

До речі, заговорили про Вовків, а де ж вони поділися? Коли Роланд з командою йшли з місця цієї засідки, тут всюди валялися трупи. На око, не менше шістдесяти людиноподібних створінь, що прискакали із заходу, одягнені у сірі штани, зелені плащі, та ще й в ікластих вовчих масках.

Роланд зіскочив з коня і підійшов до Хенчика, котрий по-старечому скоцюблений злазив зі своєї двоколісної кибитки. Роланд ані поворухнувся, щоб йому допомогти. Хенчик і не сподівався на це, либонь, навіть образився б.

Стрілець, зачекавши, поки той врешті поправить на собі темний плащ, розкрив рота, щоб запитати, але зрозумів, що в цьому нема потреби. Ярдів за п’ятдесят далі, на правому узбіччі дороги, височів чималенький пагорб вирваного з корінням кукурудзиння, хоча ще вчора ніякого пагорба там не існувало. Роланд роздивився, що то – насипаний без сліду поваги поховальний курган. Він не марнував часу, не витрачав зусиль, аби дізнатися, яким чином фолькен провели минулий день до того, як розпочати свою гулянку, після якої вони й досі сплять, але тепер на власні очі побачив їхню роботу. «Чи вони боялися, що Вовки раптом знову оживуть?» – дивувався він, розуміючи в глибині душі, що саме цього вони й боялися. Тож постягували валькуваті важкі тіла (сірих коней разом з Вовками в сірих плащах) на поле, поскладали так-сяк і завалили кукурудзяним бадиллям. Сьогодні вони можуть перетворити цей могильник на поховальне вогнище. А якщо здійметься семінон? Роланд вирішив, що вони все одно запалять вогнище, незважаючи на ймовірність великої пожежі на родючих ланах між дорогою й рікою. А чом би й ні? Польовий сезон закінчився, та й нема кращого добрива за вогонь, як то кажуть старі люди; крім того, фолькен не почуватимуться цілком спокійно, допоки геть не згорить цей курган. І навіть потім мало хто з них сюди приходитиме.

– Роланде, поглянь, – гукнув Едді тремтячим від жалю і гніву голосом. – Ах, чорти б їх узяли, поглянь-но.

Наприкінці путівця, там, де Джейк, Бенні Слайтмен і близнюки Тейвері перечікували, перш ніж зробити свій останній рятівний ривок через дорогу, сяяв хромовими відблисками на сонці подряпаний, пошарпаний інвалідний візок із заляпаним кров’ю, покритим пилом сидінням. Його ліве колесо було неоковирно вивернуте й покривлене.

– Чому ти промовляєш так злостиво? – поцікавився Хенчик. До нього тулився Кантаб і близько дюжини старійшин, котрих Едді іноді стиха називав «підрясниками». Двійко з них були на позір набагато старішими за самого Хенчика, і Роландові пригадалися слова, сказані йому Розалітою минулої ночі. «Чимало з них, не молодші за Хенчика, долатимуть ту стежину після настання темряви». Нехай ще не темно, але ж невідомо, чи хтось з них спроможний дійти до майже стрімкого відтинку стежки, не кажучи вже про решту дороги на вершину, до отвору печери.

– Вони привезли катальне крісло твоєї жінки сюди на її честь. І на твою. То чому ти промовляєш так злостиво?

– Тому що воно не мусило бути таким побитим і в ньому мусила б сидіти вона, – відповів Едді старому. – Ти спроможний зрозуміти це, Хенчику?

– Злостивість – найзгубніше з почуттів, – співуче проголосив Хенчик. – Злостивість згубна для мозку й гибельна для серця.

Губи Едді стиснулися, перетворившись на тоненький шрам під носом, проте йому вдалося утриматись од відсічі. Він підійшов до понівеченого Сюзанниного крісла-візка – той прокотився тисячі миль відтоді, як вони знайшли його в Топіці, але тепер його катальні дні завершилися, – і задивився на нього з печаллю. Коли вслід за ним рушив Каллаген, він махнув йому рукою, щоб не наближався.

Джейк дивився на те місце на дорозі, де було нагло вбито Бенні. Звісно, тіло хлопця зникло і хтось засипав витеклу з нього кров свіжим шаром оґґану, проте Джейк зрозумів, що все одно бачить темні плями. І відрубану руку Бенні, що лежить з розкритою долонею. Джейк згадав, як татусь його друга, хитаючись, вигулькнув з кукурудзи, як він побачив, що син його лежить тут. Секунд з п’ять він неспроможний був видати й звуку, і Джейк подумав, що цього часу могло вистачити на те, щоб повідомити сею Слайтмену, які неймовірно невеликі в них втрати: один загиблий хлопець, одна мертва дружина ранчера і ще один хлопець зі зламаною гомілкою. Чисто дрібниці. Та ніхто цього не зробив, і тоді Слайтмен-старший заскавулів. Джейк гадав, що ніколи не забуде того скавуління, і завжди пам’ятатиме, як Бенні лежав у пилюці, з відрубаною рукою.

Поряд з місцем, де впав Бенні, лежало щось іще, покрите грязюкою. Джейк помітив промельк металевого зблиску. Він припав на коліно і виколупав з землі одну з Вовчих убивчих куль, штучку, що зветься «снич». Модель «Гаррі Поттер», судячи з напису на її боці. Вчора він тримав парочку таких у жмені, відчуваючи їхнє тріпотіння. Чуючи їхнє неголосне, загрозливе дзижчання. Ця ж кулька була мертвою, мов каменюка. Джейк випростався й жбурнув її в бік купи закиданих кукурудзинням вовчих трупів. Жбурнув сильно, аж рука йому заболіла. Цю руку, либонь, судомитиме завтра, але йому було це байдуже. Також байдужа йому була й Хенчикова несхвальність щодо злості. Едді бажав повернути свою дружину, а Джейк – друга. І якщо Едді десь наприкінці подорожі міг отримати те, чого бажав, то Джейк Чемберз – ніколи. Бо мертвий – це пожертва, що завше залишається з жертводавцем. Мертві, як діаманти, вони – назавжди.

Йому хотілося рухатися, хотілося, щоб ця частина Східного Шляху вже була в них за спиною. Йому хотілося також перестати бачити понівечене, порожнє крісло Сюзанни. Але манні стали в коло навкруг того місця, де відбувалася битва, і Хенчик проголошував молитву таким високим пронизливим голосом, що Джейку аж вуха заболіли: звучало вельми схоже на верещання переляканої свині. Хенчик промовляв до когось на ім’я Обер, благаючи безпечного проходу до печери й успіху у заповзятті без втрати життів і розуму (цей момент Хенчикової молитви здався Джейкові особливо тривожним, оскільки розум йому ніколи не ввижався чимось, за що можна молитися). Вождь також благав Обера пооживити їхні магніти й вагадла. І насамкінець благав про кейвен, осердя магії, ця фраза, здавалося, мала особливу силу для цього народу. Коли він закінчив, усі в унісон промовили – Обер-сам, Обер-кра, Обер-канта – і опустили розімкнуті руки. Дехто укляк на колінах, аби ще трохи потеревенити з реально Великим босом. Тим часом Кантаб підвів з півдесятка молодших манні до кибитки. Вони разом стягли її сніжно-біле шатро, під яким, як виявилося, лежали величенькі дерев’яні ящики.

«Там вагадла-пробійники і магніти, – здогадався Джейк, – набагато більші за ті, що вони носять на шиях». Для цієї маленької операції вони привезли з собою важку артилерію. Ящики були позначені зірками, місячними серпами та якимись незрозумілими геометричними фігурами, що більше скидалися на кабалістичні знаки, ніж на християнські символи. Проте нема жодних підстав вважати манні християнами. Нехай вони схожі на квакерів або амішів[4]4
  Квакери (від англ. слова quake – тіпатися) – «Релігійна спілка друзів», християнська протестантська конфесія, відома гуманістично-пацифістськими ідеалами; аміші – християнська конфесія, архаїчна течія менонітства, члени якої суворо дотримуються євангельських приписів.


[Закрыть] своїми плащами, бородами і капелюхами з круглими наголовками, звісно, вони можуть вряди-годи кинути в розмові Всевишній або Вседержитель, але ж ані аміші, ані квакери, наскільки це було відомо Джейку, не захоплювалися подорожами до інших світів.

З іншого воза дістали довгі відполіровані дерев’яні дрюки, їх просунули в металеві муфти на споді помальованих ящиків. Як дізнався Джейк, ці ящики називалися коффами. Манні понесли їх, як релігійні святині носять вулицями середньовічного міста. Джейк гадав, що в якомусь сенсі ці ящики й були для них релігійними святинями.

Вони вирушили путівцем, уздовж якого так і валялися розкидані клапті тканини, стрічки та маленькі іграшки. То були приманки для Вовків, і на ці приманки вони якраз і клюнули.

Досягши того місця, де застрягла нога Френка Тейвері, Джейк почув у себе в голові голос красуні-сестрички того негодящого мерзотника: «Допоможи йому, благаю, сей». Він і допоміг, хай простить його Господь. А Бенні загинув.

Джейк відвернувся, скривився, а тоді подумав: «Ти тепер стрілець, ти здатен тепер на більше». І змусив себе озирнутися.

Рука отця Каллагена опустилася йому на плече:

– Синку, з тобою все гаразд? Ти страшенно зблід.

– Зі мною все окей, – відповів Джейк. До горла йому підступив клубок, і великий, але він змусив себе проковтнути його і продовжив, дурячи не Каллагена, а радше себе: – Авжеж, я в повнім порядку.

Каллаген кивнув і перекинув свій гунна (ледащий рюкзак міського жевжика, котрий в глибині душі не вірить, що справді йде кудись далеко) з лівого плеча на праве.

– А що буде, коли ми дістанемося тієї печери? Якщо ми її дістанемося?

Джейк похитав головою. Він не знав.

ТРИ

Зі стежкою все було гаразд. Чимало каміння насипалося на неї, тож тим людям, що несли коффи, йти було важкувато, але в іншому сенсі зараз їм було легше, ніж попереднього разу. Землетрусом зсунуло ту величезну брилу, що була загороджувала прохід біля вершини. Едді пригледівся і побачив, що каменюка, тепер розколота навпіл, валяється далеко внизу. Всередині неї порода виявилася світлішою, тож Едді вона здалася схожою на найбільше в світі круто зварене яйце.

І печера також залишилася на своєму місці, хоча тепер перед її отвором височіло осипище. Едді приєднався до гурту молодших манні, допомагаючи їм прибирати ту купу, і відкидав убік повні жмені глинистого сланцю (гранатові зерна зблискували в деяких шматках, немов краплини крові). В Едді попустилася попруга, якою було оперезано його серце, коли він побачив вхід, хоча йому не сподобалася теперішня мовчазність печери, котра була збіса балакучою під час їхнього попереднього візиту. Звідкілясь, з безодні її горла, йому вчувалося рипуче скиглення протягу, але більш нічого. Де зараз його брат Генрі? Генрі б переминав кісточки щодо того, як джентльмени Балазара його вбили, а винний у цьому Едді. Де його матінка, котра погоджувалась би з Генрі – і робила б це з такими само жалібними нотами в голосі? Де Марґарет Айзенгарт, зі скаргами до Хенчика, свого діда, на те, як її знеславили як забудькувату, а тоді й покинули? Ця печера була Печерою голосів задовго до того, як стати Печерою дверей, але тепер голоси замовкли. А двері виглядали як… блазенські – це слово першим зринуло в Едді в голові. А другим було – нікчемні. Колись ця печера була поінформованою й уславленою глибинними голосами; жах, потаємність і міць її дверям забезпечувала скляна куля – Чорна Тринадцятка, що через них і з’явилася у світ Кальї.

«Але вона вже відійшла тим самим шляхом і тепер це просто старі двері, що не… – Едді намагався втримати думку, та не зміг: – Ведуть нікуди».

Він обернувся до Хенчика, обурений раптовим дрижанням сліз на своїх очах, але не в змозі їх зупинити.

– Нема тут більше магії, – мовив він. І голос його звучав жалюгідно від відчаю. – Нічого нема за цими сучими дверима, лише гниле повітря та кам’яні уламки. Ти просто дурень, і я не менший.

Навколо них всі охнули з переляку, та Хенчик поглянув на Едді, ледь не підморгнувши.

– Люїс, Тонні! – гукнув він мало не грайливо. – Ану ж бо, принесіть мені кофф Бранні.

Двоє молодих здорованів з короткими бородами й заплетеним у довгі коси волоссям виступили наперед. Судячи з того, як вони тримали дрючки, чотирифутової довжини кофф з залізного дерева був таки важкеньким. Вони поставили його перед Хенчиком.

– Відкрий його, Едді з Нью-Йорка.

Тонні й Люїс подивилися на нього запитально й трохи злякано. Старші манні, помітив Едді, спостерігали з якоюсь жадібною цікавістю. Він гадав, потрібно кілька років, щоб цілком осягнути екстравагантну химерність манер манні; у Люїса й Тонні все було ще попереду, однак поки що вони не перейшли рівень банальщини.

Хенчик кивнув помітно нетерпляче. Едді нахилився й відчинив ящик. Той піддався легко. На ньому не було замка. Всередині лежала шовкова тканина. Хенчик прибрав її помахом, гідним чарівника, відкривши вагадло на ланцюжку. Едді ця штука здалася схожою на старомодну дитячу дзигу, до того ж вона й зблизька не була такою великою, як він очікував. Либонь, вісімнадцять дюймів завдовжки від вузького кінчика до ширшої голівки, зроблена з якоїсь жовтуватої деревини, масної на вигляд. Її срібний ланцюжок обхоплював петлею кришталевий циліндр, встановлений на кришці ящика.

– Візьми-но, – промовив Хенчик, а коли Едді кинув погляд на Роланда, волосся навкруг рота старигана розійшлося і той в напрочуд цинічній усмішці продемонстрував набір абсолютно білих зубів. – Навіщо це ти дивишся на свого діна, юний шмаркачику? Магія полишила це місце, ти сам так щойно казав! А звідки тобі це знати? Авжеж… скільки тобі років… двадцять п’ять?

Захихотіли манні – ті, що стояли ближче й почули цей жарт, – самі здебільшого не старші за двадцятип’ятирічних.

Сповнений гніву на старого паразита – та й на себе самого не менше, – Едді нахилився до ящика. Хенчик зупинив його руку.

– Не торкайся самого вагадла. Якщо не хочеш, щоб твої яйця й лайно розлетілися навсібіч. Берися за ланцюг, що не ясно?

Проте Едді все одно потягнувся до вагадла, він уже встиг виставити себе дурником перед цими людьми і не бачив причини, щоб не довершити справу, але перехопив похмурий погляд Джейкових сірих очей і передумав. Дув сильний вітер, вихолоджував піт, яким він покрився, підіймаючись сюди, його трусило. Едді знову простяг руку, взявся за ланцюжок і обережно відмотав його з циліндра.

– Витягай, – наказав Хенчик.

– А що трапиться?

Хенчик кивнув так, ніби Едді сказав щось путнє.

– А ось побачимо. Давай, витягай.

Едді так і зробив. Пам’ятаючи про видимі зусилля, з якими двоє парубків несли ящик, він здивувався, яким легким виявилося вагадло. Підіймати його було не важче за пір’їну, приторочену до чотирифутової довжини делікатного ланцюжка. Руку з обплетеними ланцюжком пальцями він тримав на рівні очей. Від цього став схожим на блазня, що грається з маріонеткою.

Едді вже збирався знову спитати Хенчика, що саме той очікував побачити, але перш ніж відкрив рота, вагадло почало потроху гойдатися туди-сюди.

– Я нічого не роблю, – заявив Едді. – Принаймні не намагаюся, це воно, либонь, од вітру.

– Гадаю, що навряд, – сказав Каллаген. – Жодного вітру не…

– Тихо! – гукнув Кантаб, і зробив це з таким страхітливим виглядом, що Каллаген ураз замовк.

Едді стояв обличчям до печери, а позаду нього внизу розляглася вся долина пересохлих ручаїв і більша частина Кальї Брин Стерджис. Мрівся вдалечині сіро-зелений ліс, крізь який вони пробиралися сюди, – остання частка Серединного світу, до якого їм більше ніколи не повернутися. Поривом вітру йому відкинуло чуб з лоба, і раптом він почув дзижчання. Ні, не почув. Дзижчало у нього перед очима, в його руці, у тій, розчепірені пальці якої обплітав ланцюжок. Дзижчало у нього в руці. І понад те – в його голові.

На протилежному кінці ланцюжка, десь на висоті правого коліна Едді, коливання вагадла стало більш помітним, воно набуло амплітуди маятника. Едді зрозумів дивну річ: з кожним похитом, досягаючи краю амплітуди, вагадло важчало. Відчуття було, ніби тримаєшся за щось, що тягне надзвичайно потужна відцентрова сила.

Амплітуда дедалі збільшувалася, гойдання вагадла пришвидшувалося, тяга дужчала. А тоді…

– Едді! – це гукнув Джейк, чи то у захваті, чи щоб застерегти. – Ти бачиш?

Звісно, він бачив. Тепер вагадло з кожним похитом почало мерхнути. При цім руку Едді тягнуло донизу ще дужче. Щоб не впустити вагадло, йому довелося підтримувати праву руку лівою, і тепер його стегна хиталися в одному ритмі з вагадлом. Раптом Едді пригадав, де він стоїть – приблизно на висоті семиста футів над рівниною. Ця крихітка легко висмикне його за край, якщо її не зупинити. А якщо йому не вдасться скинути ланцюжок з руки?

Пробивне вагадло хитнулося праворуч, намалювавши в повітрі невидиму посмішку, набираючи ваги на шляху до краю своєї дуги. Нараз дрібна дерев’яна іграшка, яку він з такою легкістю щойно був дістав з ящика, здалося, почала важити шістдесят, вісімдесят, сто фунтів. А коли вона затрималася в крайній точці своєї дуги, на мить застигши між рухом і силою тяжіння, він зрозумів, що бачить крізь неї Східний Шлях, та не просто ясно, а наближено. Вагадло Бранні знову вирушило у зворотну путь і гунуло внизу, скинувши вагу. Але коли воно почало дертися вгору, цього разу ліворуч…

– Окей, мені вже ясно! – заволав Едді. – Хенчику, зніми з мене цю штуку. Чи хоч би зупини її якось!

Хенчик мовив єдине слово, та так утробно, ніби хтось висмикнув ногу з багнюки. Вагадло не уповільнювалося, поступово зменшуючи амплітуду гойдання, воно просто застигло; і знову висіло на висоті коліна Едді, націлившись кінчиком на його ступню. Якусь мить дзижчання в його руці й голові ще тривало. А тоді й воно вщухло. А після того вже й бентежне відчуття тяжкості вагадла розсіялося. Чортова штучка знову важила, мов пір’їна.

– Чи ти маєш щось мені сказати, Едді з Нью-Йорка? – спитав Хенчик.

– Атож, маю благати про вибачення.

Тут знову відбулася демонстрація Хенчикових зубів, що на мить зблиснули і сховалися в хащах його бороди.

– А ти не зовсім тупий, як гадаєш?

– Гадаю, що ні, – сказав Едді і не міг стримати тихого віддиху полегшення, коли Хенчик з роду манні зняв з його руки тонкий срібний ланцюжок.