Текст книги "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

ШІСТЬ

…Вона сіла на постелі. Одна жінка, не дві, зате з цілими ногами. Сюзанну штовхнуло, крутнуло, і вона опинилася позаду. Мія тепер кермувала. Мія вхопилася за телефон, спершу притулила слухавку до вуха догори ногами, потім перевернула правильно.

– Алло? Алло!

– Алло, Міє, моє ім’я…

Вона перебила:

– Ви дозволите мені залишити мою дитину в мене? Ця курва всередині мене каже, ніби ні!

На тому боці зависла пауза, спершу довга, а далі дуже довга. Сюзанна відчула переляк Мії, спершу він задзюрив струмочком, а далі ринув бурхливим потоком. «Не треба так перейматися, – намагалася вона сказати їй. – Ти володієш тим, чого вони прагнуть, тим, що їм потрібно, невже ти цього не розумієш?»

– Алло, ви тут? Господи, ви ще тут? БЛАГАЮ, СКАЖІТЬ, ЩО ВИ ЩЕ ТУТ!

– Я тут, – промовив чоловічий голос спокійно. – Що, починаємо знову, Міє, нічия дочко? Може, мені дати відбій, щоб ти прийшла… трохи прийшла до тями?

– Ні! Ні, не робіть цього, не робіть цього, благаю.

– Ти мене більше не перебиватимеш? Нема жодних причин для інсинуацій.

– Я обіцяю.

– Моє ім’я Річард П. Сейр. – Сюзанні звідкілясь було знайоме це ім’я, але звідки? – Ти знаєш, куди ти мусиш прийти, чи не так?

– Так! – тепер уже палко, палаючи від догідливості. – У Діксі-Піґ, на розі Шістдесят першої вулиці й Лексингворт-авеню.

– Лексингтон, – виправив її Сейр. – Одетта Голмс допоможе тобі знайти дорогу, я певен.

Сюзанна хотіла закричати: «Це не моє ім’я!» Натомість вона промовчала. Цьому Сейру сподобається, якщо вона закричить, хіба ні? Сподобається, якщо вона втратить витримку.

– Одетто, ти там? – глузливо-задоволено спитав. – Ти там, сучко?

Вона уперто мовчала.

– Тут вона, тут, – задріботіла Мія. – Я не знаю, чому вона не відповідає, я її зараз уже не тримаю.

– О, гадаю, я сам знаю чому, – милостиво повідомив Сейр. – Їй не подобається її ім’я, це по-перше. – А тоді, імітуючи когось, кого Сюзанна не знала: – «Не називайте мене більше Клеєм, Клей – моє рабське ім’я, називайте мене Мухаммед Алі!»[34]34
  Кассіус Клей (1941) – боксер афроамериканець, триразовий чемпіон світу, який 1964 р. прийняв іслам і змінив своє ім’я на Мухаммед Алі.


[Закрыть] Правильно, Сюзанно? Чи це було вже після твого часу? Так, гадаю, дещо пізніше. Вибач. Час інколи такий облудний, чи не так? Не звертай уваги. Я тобі про дещо розповім за хвильку, моя дорогенька. Боюсь, тобі воно не дуже сподобається, але, гадаю, ти мусиш це знати.

Сюзанна тримала мовчанку. Хоча утримуватись їй ставало дедалі важче.

– А щодо найближчого майбуття твого малюка, Міє, то я здивований тим, що в тебе взагалі виникла потреба запитувати про це, – повідав Сейр.

Хто б він не був, цей Сейр, він був ще той крутій, у його голосі містилася абсолютно точно виважена доля ображеності.

– Король дотримується своїх обіцянок, на відміну від декого, кого я міг би назвати. Але не будемо розводитися зараз про чесність, просто подумай практично! Хто інший міг би виховувати дитя, яке значить більше за всіх будь-коли народжених дітей… включно з Христом, включно з Буддою, включно з Пророком Мухаммедом? Чию ще цицьку, вибачаюсь за вульгаризм, ми б довірили йому ссати?

«Їй це чисто музика до вух, – з огидою подумала Сюзанна. – Саме те, чого вона так прагнула почути. А чому? Бо вона – Матір».

– Ви довірите його мені! – схлипнула Мія. – Звісно, тільки мені! Дякую вам! Я така вам вдячна!

Сюзанна заговорила врешті. Сказала їй, щоб не вірила йому. І, звичайно, її слова було проігноровано.

– Я не міг би тобі збрехати так само, як не зміг би порушити обіцянки, яку дав би власній матері, – промовив голос у телефоні. («А ти взагалі мав матінку, золотце?» – гмикнула Детта). – Хоча правда буває іноді болісною, лжа зазвичай повертається до нас й угризає, хіба не так? У нашому випадку правда полягає в тім, Міє, що ти не зможеш тримати при собі малюка дуже довго, його дитинство буде не таким, як в інших, звичайних дітей…

– Я знаю! О, я це розумію!

– …Але протягом п’яти років він буде саме з тобою… а можливо, цілих сім років… він отримуватиме все найкраще. Звісно, від тебе, але також і від нас. Наше втручання буде мінімальним…

Детта Волкер випорснула наперед, прудка й оскаженіла, немов щойно розжареною олією ошпарена. Їй вдалося лише на мить заволодіти голосовими зв’язками Сюзанни Дін, але ця мить виявилася безцінною.

– Ой, правдонька, любонько, ой, правдонька, – прогелґотіла вона. – Він не кінчить тобі в рота і не обвафлить тобі волосся!

– ЗАТКНИ цю суку! – мов батогом оперіщений, стявся Сейр, і Сюзанна відчула ривок – це Мія заштовхнула Детту подалі, але та не переставала реготати навіть полетівши догори дриґом у глухий куток їх спільного розуму. Знову під арешт.

– Та я все вже йому висказала, чорти мене забирай, авжеж! – галасувала Детта. – Сказала, чого вартий цей білий мазефакер!

Тепер голос Сейра в телефонній слухавці звучав холодно.

– Міє, ти там контролюєш ситуацію чи ні?

– Так, так, я контролюю!

– Тоді, щоб такого більше не повторилося.

– Не буде!

І тоді десь – за відчуттям, ніби вгорі над нею, хоча справжніх напрямків не існувало тут, в їх спільному розумі, – щось брязнуло. Таке, ніби залізне.

«Ми й справді тепер опинилися в тюрмі, – повідомила вона Детті, але Детта не переставала реготати. Сюзанна подумала: Зате я тепер майже певна, що знаю, хто вона така. Окрім того, що вона – я».

Та частина Мії, котра не була ні Сюзанною, ні тою істотою, котру було викликано зі світової порожнечі, щоб виконати контракт Багряного Короля… безперечно, третя їхня частка – вона справжній оракул, хай хоч первісний, хоч ні, але це та жіноча сутність, котра спершу намагалася звабити Джейка, а потім натомість обкрутила Роланда. Така печальна хтива чмара. І ця примара врешті отримала тіло, якого їй так бракувало. Тіло, спроможне виносити малюка.

– Одетто? – голос Сейра, глузливий і жорстокий. – Чи Сюзанно, якщо тобі так більше подобається? Я обіцяв тобі деякі новини, пам’ятаєш? Боюся, це класичний набір типу гарна новина – погана новина. Бажаєш почути?

Сюзанна мовчала.

– Погана новина полягає в тім, що малюк Мії, можливо, не здатен буде врешті-решт виконати своє призначення, передбачене його іменем, і не вб’є свого батька. Гарна новина – це те, що в найближчі кілька хвилин Роланд майже напевне буде мертвим. Боюся, щодо Едді сумнівів нема. Він не має ані рефлексів вашого діна, ні його бойового досвіду. Боже мій, ти ось-ось станеш удовицею. Отака-то в мене погана новина.

Вона не в змозі була довше мовчати, і Мія дозволила їй заговорити.

– Ти брешеш! Уся твої слова – брехня!

– Аж ніяк, – спокійно відповів Сейр, і Сюзанні зблиснуло, де вона чула це ім’я: це кінець історії Каллагена. Детройт. Коли він порушив найсвятішу заповідь своєї церкви і, щоб уникнути рук вампірів, сотворив самогубство. Каллаген вистрибнув з вікна хмарочоса, щоб уникнути іншої долі. Він приземлився спершу в Серединному світі, а звідти, крізь Незнайдені Двері, потрапив до пограниччя Кальї. І мав отець Каллаген при цьому, як він сам потім розповідав, єдину думку: Вони не мусять виграти, вони не мусять виграти. І щодо цього він мав цілковиту рацію, авжеж, чорти мене забирай. Та якщо Едді вже загинув…

– Ми знали, де найімовірніше з’являться твій дін з твоїм чоловіком, якщо їх протягне крізь певні двері, – повідомив їй Сейр. – І викликати потрібних людей, починаючи з хлопця на ім’я Енріко Балазар… запевняю тебе, Сюзанно, це було легко.

Сюзанна почула щирість у його голосі. Якщо він щойно сказав неправду, виходить, він найкращий у світі брехун.

– Як ви могли таке вичислити? – спитала Сюзанна. Не дочекавшись відповіді, вона була вже відкрила рота для нового запитання. Але не встигла його вимовити, як її знову з перевертом відкинуло назад. Ким би колись не була Мія, всередині Сюзанни вона виросла у надзвичайну силу.

– Вона вже пішла? – спитався Сейр.

– Так, пішла, туди, назад, – мовила послужлива, так їй кортіло догодити, Мія.

– Тоді вирушай до нас, Міє. Що швидше ти до нас прийдеш, то швидше побачиш обличчя свого малюка.

– Так, – схлипнула Мія, аж п’яна від радощів, і Сюзанна раптом уловила промельк якогось яскравого образу. Як іноді бува, коли зазирнеш під край циркового намету й підгледиш щось чудернацьке, яскраве. Або темне.

Побачене нею було і простим, і жахливим водночас: отець Каллаген купує в крамничці салямі. І обслуговує його крамар – янкі. Той, що тримав певну крамницю у штаті Мен, у містечку Іст-Стоунгем, 1977 року. Каллаген розповідав їм цю історію у себе в будинку… а Мія слухала.

Розуміння осліпило її, мов те червоне сонце, що сходить над полем, на якому лежать тисячі порубаних людей. Сюзанна знову рвонулася наперед, забувши про силу Мії, викрикуючи знов і знов.

– Курва! Зрадлива курва! Душогубниця, курва! Це ж ти розказала їм, куди їх мусять спрямувати Двері! Куди вони пошлють Роланда й Едді! Ох, яка ж ти КУРВА!

СІМ

Хоч Мія й була сильною, але вона не була готова до нового нападу. Атака виявилась особливо запеклою, бо до Сюзанниного розуміння долучилася своєю нищівною енергією Детта. За мить загарбницю відсмикнули назад, аж очі в неї вибалушилися. В готельному номері телефонна слухавка випала в Мії з руки. Вона, п’яно спотикаючись, попленталася по килиму, ледь не перечепилася об ліжко, тоді почала кружляти, мов якась підпила танцюристка. Сюзанна вліпила їй ляпаса, червоні сліди засяяли на щоці, мов окличні знаки.

«Я ж сама себе періщу, ось що я роблю, – подумала Сюзанна. – Бити власне оснащення, хіба це не по-дурному?»

Але їй несила було стриматися. Нелюдськість того, що зробила Мія, ця її монструозна зрада…

Всередині, на якомусь бойовому майданчику, котрий не був цілком фізичним (але також і не цілком ментальним), Мії врешті вдалося стиснути горло Сюзанни/Детти і відтягнути їх назад. Очі в шокованої лютою атакою Мії все ще були вибалушені. Сором також спричинився до її шоку. Сюзанна сподівалася, що та ще здатна відчувати сором, що вона не перейшла ще фінальну межу.

– Я зробила те, що мусила зробити, – повторювала Мія, штовхаючи Сюзанну назад до камери. – Це мій малюк, а ви всі проти мене, я зробила те, що мусила зробити.

– Ти виторгувала за Едді й Роланда собі монстра, ось що ти зробила! – голосила Сюзанна. – 3 того, що ти підслухала і передала, Сейр тепер знає, що вони скористаються Дверима, щоб дістатися до Тауера, так? І скількох він там поставив, щоб їх перестріли?

Єдиною відповіддю їй був той залізний брязкіт. Тільки цього разу він прозвучав ще й удруге. А потім утретє. Руки хазяйки тіла стискалися на шиї в Мії, тож вона не бажала випробовувати шансів. На цей раз двері камери було замкнуто на три замки. Камери? Чорт забирай, з тим же успіхом її можна було назвати Чорною дірою Калькутти.[35]35
  Чорна діра Калькутти – тісне приміщення у Вільямс-форті, в Калькутті, куди бенгальці кидали англійців під час війни 1756 p., більше сотні людей там померли від задухи.


[Закрыть]

– Ось виберуся звідси, повернуся в Доґан і повиламую там всі регулятори! – закричала вона. – Мені самій тепер не віриться, що я намагалася тобі допомагати! Та ладно, хер з тобою! Народжуй серед вулиці, мені до цього байдуже!

– Тобі звідси не вибратися, – відповіла Мія, і голос її прозвучав ледь не вибачливо. – Пізніше, якщо зможу, я залишу тебе в спокої.

– Який ще мені спокій може бути, якщо Едді вбито? Недарма тобі забаглося зняти його перстеник! Як тільки тобі не соромно було тримати його після всього, що ти наробила.

Мія приклала до вуха слухавку, але Річарда П. Сейра в телефоні вже не було.

Либонь, мусив кудись поспішати, поширювати заразу, подумалось Сюзанні.

Мія поклала слухавку на місце, роззирнулася по порожній, стерильній кімнаті, як то роблять люди, котрі не мають наміру повертатися туди, звідки йдуть, бажаючи впевнитися, що забрали все, що того варте. Лапнула себе за одну кишеню джинсів, намацала там пачку грошей. Торкнулася другої й відчула горбочок, там лежала черепаха, skölpadda.

– Вибач, – промовила Мія. – Я мушу піклуватися про мого малюка. А ви всі проти мене.

– Неправда, – відповіла їй Сюзанна з замкненої камери, куди її запроторила Мія. А втім, де ж вона зараз насправді перебуває? У найглибшому, найтемнішому підземеллі Замку-на-Хаосі? Можливо. Та яке це має значення? – Я грала на твоєму боці. Допомагала тобі. Я зупинила твої бісові перейми, коли в тебе виникла на це потреба. А ти що наробила? Як тільки ти могла вчинити мені таку підлість?

Мія затрималася проти дверей, щоки її спалахнули тьмяним рум’янцем. Авжеж, їй соромно, аякже. Але сором її не зупинить. Ніщо її не зупинить. Аж поки її, в свою чергу, не зрадить хтось, а саме – Сейр з його друзяками.

Думка про неминучість такого розвитку подій зовсім не втішала Сюзанну.

– Ти проклята, – гукнула вона. – Ти ж це сама знаєш, чи не так?

– Мені все одно, – відповіла Мія. – Вічність у пеклі – хороша ціна за ту радість, яку я отримаю, хоч разок подивившись у личко моєму малюкові. Благаю, почуй мене.

А далі, несучи з собою Сюзанну й Детту, Мія прочинила двері готельного номера, вийшла у коридор і зробила перші кроки на своєму шляху до Діксі-Піґ, де на неї чекали жахливі хірурги, щоб спорожнити її від не менш жахливого малюка.

ЗАСПІВ:

 
Комала-ком-чил!
Чи дістане в тебе сил
Запопасти зрадницю,
Як вхопити в жменю бджіл.
 

ВІДСПІВ:

 
Комала-ком-шість!
Гострі жала будять злість!
Поки зрадниця тебе тримає,
Ти тримаєш в жмені бджіл.
 

Сьомий куплет
ЗАСІДКА

ОДИН

Роланд Дескейн був останнім з останнього загону великих бійців Ґілеаду, і недарма, бо зі своєю курйозно романтичною натурою, браком уяви і вбивчою спритністю рук він завжди був найкращим з них. Тепер у ньому вже оселився артрит, але сухий крутій не зачіпав його очей і вух. Коли їх з Едді всмоктало до Незнайдених Дверей, він почув, як той гепнувся головою об одвірок (і сам встиг нахилитися в останню мить, щоб не розвалити собі череп об верхній брус Дверей). Він почув пташині співи, спершу дивні й далекі, як то буває уві сні, а тоді раптом вони зазвучали зблизька, прозаїчно поряд. Сонце плеснуло йому просто в обличчя й, либонь, засліпило б його на якусь мить після мороку печери, з котрої він з’явився. Але Роланд, щойно побачивши яскраве світло, примружився, очі його вмент перетворилися на вузенькі щілинки, і все це він робив не задумуючись. Якби замислювався з таких приводів, навряд чи, приземляючись на втоптаний, потемнілий від мастила майданчик, помітив би круглий спалах праворуч спереду. Едді точно б загинув. А може, й обох було б вбито. За досвідом Роланда тільки дві речі могли блищати з такою довершеною округлістю: монокль та оптичний приціл.

Стрілець вхопив Едді під руку так само автоматично, як був примружив очі від раптового сплеску сонячного світла. Ще стоячи на кам’янистій, вкритій кістяним пилом долівці Печери дверей, він відчував, які напружені м’язи в юнака, і відчув, як вони розслабилися, коли голова Едді зустрілася з одвірком. Але Едді стогнав, намагався щось казати, отже, він, принаймні частково, був притомний.

– Едді, за мною! – схоплюючись на рівні, гаркнув Роланд. Гострий біль вибухнув у правому стегні і продер йому ногу аж до коліна, та він навіть не скривився. Фактично, майже не завважив того болю. Він потяг Едді за собою в бік якоїсь будівлі повз щось, що навіть Роланд упізнав як колонки для заправляння автомобілів. Тут на них був напис «Мобіл», замість назв уже знайомих йому брендів «Ситго» або «Суноко».

Едді все ще залишався у напівпритомному стані, і то в найкращому випадку. Ліва щока в нього була забризкана кров’ю з рваної рани на голові. Однак він щосили намагався ворушити ногами і зумів подолати три дерев’яних сходинки до якогось, як зрозумів Роланд, універсаму. Трохи меншого за крамницю Тука, але не так щоб…

Хльосткий, мов удар нагая, звук пролунав позаду й трохи правіше. Стріляли доволі зблизька, що додало Роландові впевненості – якщо він встиг почути звук пострілу, отже, стрілець промазав.

Щось промайнуло за дюйм від його вуха із тим особливим абсолютно ясним свистом: біззззз! Скло вхідних дверей провалилося всередину крамниці. Табличка, що там висіла (У НАС ВІДЧИНЕНО. ЗАХОДЬТЕ, БУДЬ ЛАСКА), підстрибнула й крутнулась.

– Рола… – голос Едді прозвучав так слабенько й віддалено, ніби він щось не дожував. – Роланде, що… хто… УХФ! – Останній вигук означав здивування, бо Роланд так штовхнув його через двері, що той аж розпластався на підлозі, і сам зверху впав на нього.

Не забарилися й нові хльосткі звуки; той стрілець надворі мав вельми потужну й швидкострільну гвинтівку. Роланд почув чийсь вигук: «Чорти тебе забирай, Джеку!» – і за мить озвався скоростріл – та штука, що її Едді з Джейком називали автоматом. Брудні вітрини обабіч вхідних дверей осипалися блискучими скалками. Папірці, що висіли у вітринах, – міські оголошення, гадав Роланд – розвіялися в повітрі.

У бічних проходах між полицями перебувало лише троє покупців, дві жінки і підстаркуватий джентльмен. Усі троє дивилися в бік фасаду – на Роланда й Едді – і на їхніх цивільних обличчях застиг той одвічний, притаманний беззбройним людям, вираз нерозуміння. Іноді Роланд подумки називав такий вираз травоїдним, так, ніби ці люди – та й ті, у Кальї Брин Стерджис, майже нічим від цих не відрізнялися – були не люди, а якісь вівці.

– На підлогу! – заволав Роланд, лежачи поверх свого напівпритомного (і бездиханного вже) товариша. – Заради ваших богів, негайно, всім: ЛЯГАЙ!

Підстаркуватий джентльмен, котрий, незважаючи на тепло в крамниці, був одягнений у картату фланелеву сорочку, впустив банку, яку тримав у руках (на ній було намальовано помідор), і впав долі. А жінки – ні, і тому наступна черга скорострілу вбила їх обох, знісши одній верх голови, а іншій розваливши груди. Жінка з діркою в грудях впала, як мішок з зерном. Та, котрій влучило в голову, встигла зробити два сліпих, непевних кроки в бік Роланда, кров фонтанувала з того місця, де в неї щойно ще росло волосся, мов лава з розбурханого вулкана. Знадвору запрацював другий, а там і третій скоростріл, день заповнився гармидером, повітря над ними ущільнилося від перехресного дзижчання смертоносних куль. Жінка, якій відстрелило верх голови, двічі, немов завершуючи якийсь танок, крутнулася, змахнула руками і врешті повалилася. Роланд потягнувся до кобури і з радістю намацав револьвер на належному місці: надійне сандалове руків’я. Вже на краще. Гра була того варта. Отже, це означає, що вони з Едді сюди потрапили не через тодеш. Ті стрільці їх бачили, і бачили дуже ясно.

Більше того. Вони на них чекали.

– Усередину! – волав хтось. – Усередину, не дайте їм шансу скористатися їхніми пукалками, вперед, у крамницю, ви, придурки!

– Едді, – гаркнув Роланд. – Тепер уже ти мусиш мені допомагати.

– Га?.. – розслаблений, приголомшений Едді дивився на нього одним оком, правим. Ліве в нього наразі запливало кров’ю, що натекла з рани на голові.

Роланд замахнувся і дав йому такого ляпаса, що аж кров бризнула навсібіч з волосся.

– Гончаки! Перестріли нас, хочуть убити! Просто тут!

Чисте око Едді пояснішало. І швидко пояснішало. Роланд відзначив собі, яких зусиль це йому коштувало – не просто очуняти, а з такою швидкістю, та ще й попри той дикий біль, що стугонить зараз у Едді в голові, – і на мить запишався ним. Чисто тобі втілення Катберта Олґуда. Олґуд знову ожив, Катберт повернувся до життя.

– Що тут збіса діється? – гарячково гукнув хтось хрипким голосом. – Скажіть лишень, що воно таке тут, ні-сіло-ні-впало, трапилося?

– Лягай! – відповів Роланд, не озираючись. – Якщо хочеш жити, залишайся на підлозі.

– Роби, що він тобі каже, Чіп, – відгукнувся ще хтось, либонь, той, подумав Роланд, що впустив банку з намальованим помідором.

Роланд поповз по битому склу подалі від дверей, відчуваючи долонями і колінками болючі уколи й порізи скалок, але не зважаючи на них. Куля дзизнула повз скроню. Роланд проігнорував і її. Надворі сяяв літній день. Там виднілися дві бензоколонки з написами МОБІЛ. Біля них стояла стара автівка, можливо, вона належала тим двом жінкам (котрим ніколи більше не знадобиться) або містеру Фланелева Сорочка. Поза колонками й забризканим мастилом майданчиком пролягла провінційна брукована дорога, по той бік якої стояла купка пофарбованих у казенний сірий колір будівель. На одній з них був напис МІСЬКРАДА, на іншій – ПОЖЕЖНО-РЯТУВАЛЬНА СЛУЖБА ІСТ-СТОУНГЕМА. На третьому, найбільшому домі вивіска – МІСЬКИЙ ГАРАЖ. Парковка перед цими будинками теж була брукована (шосейна, як називав це Роланд), на ній стояло кілька машин, одна з них розміром не менша за гарбу. З-за них з’явилося понад півдюжини чоловіків у повному бойовому спорядженні. Того з них, котрий тримався позаду, Роланд упізнав: Джек Андоліні – гидотний помічник Енріко Балазара. Стрілець бачив смерть цього чоловіка, спершу його було підстрелено, а потім його з’їли живцем хижі омари, що водилися на мілинах Західного моря, а ось тепер він зненацька знову вигулькнув тут. Бо безкінечні світи крутяться навколо осі Темної вежі і цей світ – лише один із них. Проте серед них є і справжній світ; той один, у якому те, що минуло, залишається назавжди минулим. Можливо, це саме він, а може, й ні. У будь-якому разі, зараз не на часі цим перейматися.

Підхопившись на коліна, Роланд відкрив вогонь, відбиваючи назад курок свого револьвера жорстким ребром правої долоні; спершу він поцілив хлопців зі скорострілами. Один з них упав мертвим на білу розділову смугу провінційної шосейки, і кров вирувала йому з горла. Другого відкинуло назад, на брудне узбіччя, з діркою між очима.

Тут уже до нього приєднався й Едді, він теж укляк на колінах і натискав курок іншого Роландового револьвера. Спершу промазав принаймні по двох своїх цілях, та й не дивно, зважаючи на його стан. Решта троє гепнулись на дорогу, двоє мертві, а третій верещав:

– Мене підстрелили! Ой, Джеку, рятуй, мені попало в живіт!

Хтось ухопив Роланда за плече, не тямлячи, як небезпечно це робити зі стрільцем, особливо коли той у бойовому стані:

– Містере, що тут збіса…

Роланд швидко зиркнув, побачив чоловіка років сорока у краватці й різницькому фартуху, майнула думка: «Крамар, либонь, той, що пояснював отцю Каллагену, як дістатися до пошти», – а тоді різко штовхнув його назад. Частка секунди, і кров бризнула назад з лівої скроні крамаря. Подряпина, вирішив Роланд, легке поранення, принаймні поки що, нічого страшного. А якби Роланд його не відпихнув, от тоді…

Едді перезаряджався. Роланд зайнявся тим самим, трохи повільніше через відсутні на правій руці пальці. Тим часом двоє з тих нападників, які були ще живі, сховалися за старою машиною на ближньому узбіччі. Надто близько. Це погано. Роланд почув гудіння двигуна, воно наближалося. Озирнувся на чоловіка, в котрого вистачило розуму впасти на підлогу, коли було наказано, й тим самим уникнути долі тих двох леді.

– Ти! – промовив Роланд. – Маєш зброю?

Чоловік у фланелевій сорочці затрусив головою. Очі він мав яскраво-сині.

Переляканий, вирішив Роланд, але не панікує. Перед цим покупцем сидів, розчепіривши ноги, крамар і з болісним здивуванням дивився, як червоні краплі ляпають й розпливаються по його білому фартуху.

– Хазяїне, в тебе є зброя? – спитав Роланд.

Перш ніж крамар встиг відповісти – якщо взагалі він був здатен на відповідь, – Роланда за плече вхопив Едді.

– Атака легкої бригади, – бовкнув він. Слова вийшли якимось жованими: Атафа лефхої пфихафи, – а втім, Роланд все одно не зрозумів би цієї культурної референції.[36]36
  «Атака легкої бригади» – поема лорда Альфреда Теннісона 1854 р., в якій він описав самовбивчу атаку англійських кіннотників на позиції росіян у битві біля Балаклави під час Кримської війни 1853–1856 рр.; відтоді ця фраза використовується для означення відчайдушно-безнадійної справи.


[Закрыть] Важливішим було те, що Едді помітив ще шістьох бійців, котрі рушили через дорогу. Цього разу врозсип і кидаючись зигзагами з боку в бік.

– Vai, vai, vai![37]37
  Вперед-вперед-вперед (іт.).


[Закрыть] – підганяв їх ззаду Андоліні, махаючи обома задраними руками.

– Господи, Роланде, це ж Фігляр Постіно, – промовив Едді. Фігляр знову був озброєний чимось неймовірно громіздким, хоча Едді й не був певен, чи це той самий збільшений автомат М-16, який той називав «незрівнянним кулеметом Рембо». Та в будь-якому разі він і тепер виявився так само нефартовим, як і в перестрілці у «Похилій вежі». Едді вистрелив, і Фігляр гепнувся на одного з тих бійців, що вже валялися посеред дороги, але, поки падав, не перестав стріляти в їх бік зі свого смертоносного апарата. Напевне, в цьому вчинку проявився не героїзм, а здатність пальців, що виконували останні сигнали вмираючого мозку, до спазматичного стискання, проте Роланду з Едді довелось-таки знову впасти ниць на підлогу, і таким чином інші п’ятеро бандитів устигли знайти собі прихисток за старою машиною по цей бік дороги. Ще гірше. Тепер під прикриттям вогню з автомобілів на протилежному узбіччі – тих, якими вони сюди приїхали, подумалось Роландові – вони зможуть перетворити цю крамничку на тир, самі не піддаючи себе надто великій небезпеці.

Ситуація дуже нагадувала ту, що була трапилася на Єрихонському пагорбі.

Саме час було накивати п’ятами.

Звук мотора продовжував наростати – великий двигун тягне важкий вантаж, судячи зі звуку. І дійсно, на узвишші, ліворуч від крамниці, з’явився величезний, навантажений великими колодами лісовоз. Роланд побачив, як вирячився водій, як відпала в нього нижня щелепа, а чом би й ні? Перед крамничкою невеличкого містечка, де, поза всякими сумнівами, він не раз зупинявся хильнути пляшечку пива чи елю після довгого гарячого дня в лісі, валялося посеред дороги з півдюжини закривавлених трупів, немов тіла полеглих у битві бійців. Котрими, як це знав Роланд, вони насправді й були.

Заверещали передні гальма. З-поза хвоста лісовоза долетіло пихкання розсердженого дракона – звук пневматичних задніх гальм. Їм акомпанував лемент великих гумових коліс, котрі, навіть заблоковані, продовжували тягнути за собою чорні димні смуги по шосейному шляху. Багатотонний вантаж лісовоза почало розвертати боком. Роланд бачив, як від колод відскакували в синє небо тріски, бо ж бійці по той бік дороги так і не припиняли несамовито стріляти. Щось майже гіпнотичне було в цьому видовищі, ніби він побачив Щезлих Звірів Ельда, котрі з палаючими крильми валяться з небес.

Передок лісовоза, що рухався за інерцією, переїхав перший труп. Бризнули червоними мотузками кишки, ляпнули на брудне узбіччя. Відривалися ноги й руки. Колесом розчавило голову Фігляра Постіно, череп луснув зі звуком горіха в палаючому вогнищі. Вантаж лісовоза повело ще далі вбік, колоди почали зсовуватись. З-під заблокованих коліс, заввишки Роландові по плече, здіймалися хмари кривавої куряви. Лісовоз плив повз крамницю з маєстатною неквапливістю. Водія в кабіні вже видно не було. На якусь хвилину крамницю і людей у ній відрізало від вогню переважаючих сил супротивника по той бік дороги. Крамар Чіп та його єдиний покупець, що залишився живим, – містер Фланелева Сорочка – тупилися очима на повільний лісовоз з ідентичним виразом безпорадного здивування на обличчях. Крамар бездумно витирав кров зі скроні і струшував її долі, мов воду. Рана в нього гірша за ту, що отримав Едді, – оцінив на око Роланд, – хоча він сам цього поки що не розуміє. Либонь, це й на краще.

– Відступаємо, – сказав стрілець Едді. – Зараз же.

– Гарна ідея.

Роланд схопив за руку чоловіка у фланелевій сорочці. Той враз відірвав очі від лісовоза і втупився у стрільця. Роланд кивнув у бік задньої частини крамниці, і старий кивнув у відповідь. Ця його безмовна кмітливість була неочікуваним дарунком.

Причіп лісовоза врешті перекинувся, розплющивши одну з припаркованих машин (і разом тих бійців, що за нею ховалися, дуже сподівався Роланд): спершу покотилися верхні колоди, а потім і решта. В жахливому безкінечному скреготі рваного металу потонули кволі, порівняно з цими звуками, постріли.