Текст книги "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Сюзанна раптом багато чого зрозуміла. Мія глузувала, бо сама була налякана.

Окрім власного знання багатьох речей, великою мірою вона була Сюзанною.

Та ж фраза «Може, в мене нема диплома Моргаузу і взагалі освіти немає» – це з «Невидимки» Ралфа Еллісона.[31]31
  Ралф Волдо Еллісон (1914–1994) – афроамериканський письменник, 1953 р. отримав Національну літературну премію за роман «Людина-невидимка».


[Закрыть] Вселившись у Сюзанну, Мія отримала щонайменше дві особистості за ціною однієї. Врешті-решт, це ж саме Мія витягла з забуття (чи з глибокої сплячки) Детту, а саме Детта полюбляла цю фразу, яка демонструвала нутряне презирство й недовіру негрів до того, що іноді називалося «післявоєнною покращеною освітою для негрів». Може, нема диплома Моргаузу і взагалі освіти не маю – означає: я знаю те, що знаю, слухами земля повниться, добрі люди розповіли, телеграф джунглів передав депешу…

Сюзанна врешті наважилася.

– Міє, а від кого твій малюк? Ти знаєш ім’я того демона, котрого можна вважати його батьком?

Мія усміхнулася. Сюзанні не сподобалася її усмішка, забагато в ній було від Детти, надто багато зухвалості, глузливої зарозумілості.

– Атож, панночко, я знаю. І ти таки вгадала. Це саме демон окульбачив тебе ним, вельми могутній демон, правду кажучи. Людиноподібний демон! Так і мусило трапитись, бо справжні демони – тобі варто про це знати – оті, покинуті на берегах світів, які обертаються навкруг Вежі відтоді, як занепав Прим, ті демони безплідні. І не без поважної причини.

– А як же тоді…

– Батько мого малюка – твій дін, – перебила її Мія. – Атож, його батько Роланд з Ґілеаду. Нарешті з’явиться онучок у Стівена Дескейна, хоча йому самому, давно зогнилому в могилі, цього вже ніколи не взнати.

Сюзанна вирячилась на неї, геть забувши про холодний вітер, що віяв з пустки Дискордії.

– Роланд?.. Не може цього бути! Він був поряд зі мною, коли демон перебував усередині мене, він якраз витягував Джейка з маєтку в Датч-Гіл, і злягання – це останнє, що могло йому тоді спасти на думку… – Вона здригнулася, згадавши дитину, яку бачила в Доґані. Її очі. Ті її сині очі вбивці. – Ні. Ні, я не можу в це повірити.

– Однак його батько – Роланд, – наголосила Мія. – І коли малюк прийде у світ, я назву його ім’ям із твоєї пам’яті, Сюзанно з Нью-Йорка, тим ім’ям, яке ти запам’ятала в ті часи, коли вивчала замкові подвір’я, всякі мерлони, требушети та барбакани. А чом би й ні? Ім’я гарне, підходяще.

«Вступ до середньовічної історії» професора Мюрі,[32]32
  Гілберт Мюрі (1866–1957) – британський історик, один з найбільших світових знавців культури античності та середньовіччя.


[Закрыть] ось про що вона каже.

– Я назву його Мордред,[33]33
  Мордред – персонаж легенд про лицарів Круглого столу, син короля Артура, котрий намагається вбити свого батька.


[Закрыть] – промовила вона. – Ростиме він швидко, швидше за людину, оскільки натуру має демонську. Він виросте сильним, мій любий хлопчик. Моє уособлення всіх будь-коли сущих стрільців. І отже, як і той Мордред з твоєї казки, він замордує свого батька.

По цих словах Мія, нічия дочка, здійняла руки до обсадженого зірками неба і заволала, але що звучало в тім крику – жах, печаль чи радість, – Сюзанна зрозуміти не могла.

ДВА

– Пригощайся, – запропонувала Мія. – Ось що в мене є.

З-під свого серапе вона видобула гроно винограду і паперовий пакет з жовтогарячими фруктами лаконосу, пухкими, як її черево. Звідки, дивувалася Сюзанна, могли взятися ці фрукти? Може, їхнє спільне тіло зараз сновидою гуляло там, у «Плаза-Парк»? Може, в номері стояв кошик з фруктами, якого вона не зауважила? Чи ці фрукти – плоди чистої уяви?

Та яка різниця. Апетит, якщо вона його до того й мала, тепер, після зізнань Мії, її покинув. Той факт, що повідана нею історія була неможливою, тільки додавав їй жахливості. А ще вона не могла перестати думати про дитинча в утробі, побачене нею на одному з тих телеекранів. І про ті його сині очі.

– Ні. Такого бути не може, чуєш? Це неможливо!

Вітер, що дув крізь прогалини між мерлонами, пронизував її до кісток. Вона підважилася на руках, зісковзнула з візка, примостилася під галерейною стіною поряд з Мією і, задивившись вгору на чужі зірки, прислухалася до невпинного виття вітру.

Мія напихалася виноградом. З одного кутика її рота стікав сік, а з протилежного кута вона зі швидкістю кулемета випльовувала кісточки. Проковтнула, утерлася і промовила.

– Може. Ще й як може бути. Та що тут гадати: все так і є. А ти все ще рада, що прийшла сюди, Сюзанно з Нью-Йорка, чи вже вважаєш, що краще було б не вдовольняти власної допитливості?

– Якщо я мушу розрішитися не своєю дитиною, я волію знати геть усе про цю дитину. Ти здатна це зрозуміти?

Почувши таку роблену брутальність, Мія кліпнула, а потім кивнула.

– Гаразд. Розкажи мені, яким чином дитина може бути Роландовою. І якщо хочеш, щоб я повірила твоїм розказням, почни з такого, що змусить мене вірити.

Мія ввігнала нігті у шкірку лаконосу, зідрала її одним швидким порухом і жадібно зжерла. Хотіла було зробити те саме з наступним, та завагалася і просто почала перекочувати фрукт між долонями (такими бентежно білими долонями), зігріваючи.

Та врешті почала.

ТРИ

– Скільки усього Променів, Сюзанно з Нью-Йорка?

– Шість, – відповіла Сюзанна. – Було шість принаймні. Гадаю, зараз залишилося тільки два, котрі…

Мія нетерпляче змахнула рукою, ніби кажучи: не гай мого часу.

– Атож, шість. Отже, коли Промені були сотворені з тієї великої Дискордії, з того бульйону творення, котрий дехто (включно з манні) називає Обером, а інші – Примом, то що їх сотворило?

– Не знаю, – сказала Сюзанна. – Може, Бог, а ти як гадаєш?

– Можливо, десь є й Бог, але ці Промені, Сюзанно, постали з Приму силою подиху магії, справжньої магії, котра зникла ще в прадавнину. Чи то Бог був колись сотворив магію, чи навпаки – магія Бога? Мені про те не знати. Це питання до філософів, а моя справа материнство. Проте колись, в прадавні часи, існувала сама лиш Дискордія, і от з неї-то й виринули міцні шість Променів, котрі перетинаються між собою в єдиній точці. Задля вічного їх підтримання існувала магія, але коли магія щезла звідусіль, окрім єдино тільки Темної вежі, котру дехто називає Кан Калікс, Залою Вороття, людей охопив відчай. Коли минула Доба Магії, надійшла Доба Машин.

– «Північний центр позитроніки», – промурмотіла Сюзанна. – Біполярні комп’ютери, слоутрансові двигуни. – Пауза. – Блейн Моно. Але все це існує поза нашим світом.

– Гадаєш? Хочеш сказати, твій світ виняток? А як щодо напису на щиті в готельному холі?

Луснув лаконос. Мія обдерла фрукт і зжерла, пирснувши соком крізь знайомий вищир.

– А я гадала, ти не вмієш читати, – промовила Сюзанна. Сенсу в цій фразі не було, та ні на що інше вона не спромоглася. Подумки вона все поверталася до образу немовляти, до його яскравих синіх очей. Очей стрільця.

– Атож, зате я знаю свою справу, тому коли тобі заманеться читати, я теж читаю вельми добре. Ти хочеш сказати, що не пам’ятаєш того щита в холі готелю? Це ти мені хочеш сказати?

Звісно ж, вона його пам'ятала. Згідно з написом на щиті «Плаза-Парк» через місяць стане частиною організації, що називається «Сомбра»/«Північний центр позитроніки». Але, промовивши «це існує поза нашим світом», вона мала на увазі 1964 рік – рік чорно-білих телевізорів, абсурдних, величезних, як кімната, комп’ютерів та алабамських копів, котрим страх як кортить спустити собак на чорношкірих борців за виборчі права. Все дуже перемінилося за ті тридцять п’ять років, що відтоді промайнули. Наприклад, той апарат, схожий на комбінацію телевізора й друкарської машинки, за стійкою євразійської дівчини-адміністраторки – звідки Сюзанні знати, що то не біполярний комп’ютер, котрий працює на якомусь слоутрансовому двигуні? Нізвідки.

– Давай далі, – сказала вона Мії.

Мія знизала плечима.

– Ви самі себе прирекли, Сюзанно. Ви на позір такі категорично рішучі, та коріння ж, воно завжди одне й те саме: слабшає ваша віра, тож на заміну їй ви дістаєте раціональну думку. Але в думці нема любові, ніщо не виживає в раціональних розмислах, тільки смерть.

– Який це має стосунок до твого малюка?

– Сама не знаю. Багато чого я не знаю. – Вона підняла руку, зупиняючи Сюзанну, перш ніж Сюзанна встигла промовити слово. – Ні, ні, я не тягну час і не намагаюся звести тебе на манівці геть від того, що тобі треба взнати, я говорю так, як мені підказує серце. Ну, ти слухатимеш мене чи ні?

Сюзанна кивнула. Вона послухає… хай навіть це триватиме трішки довше. А якщо ця балачка не повернеться до немовляти, вона сама її спрямує в той бік.

– Магія щезла. Мерлін ретирувався до своєї печери в якомусь зі світів, в іншому світі меч Ельда поступився пістолетам стрільців, і магія випарувалася. Тоді в стародавні роки великі алхіміки, великі вчені, великі… – може, механіки? – великої мудрості люди, ось кого я маю на увазі, словом, якісь люди великого розмислу – ось вони-то зібралися докупи і створили машини, здатні керувати Променями. То були прекрасні машини, але то були смертні машини. Магію замінили машинами, дуї кенніт, а тепер ці машини руйнуються. У деяких світах страхітливі пошесті вигубили вже ледь не все живе.

Сюзанна кивнула:

– Ми бачили один з таких світів, – сказала вона тихо. – Там це називають супергрипом.

– Руйначі Багряного Короля лише підганяють процес, котрий і без того прогресує. Машини скаженіють. Ти сама бачила. Ті люди вважали, що завжди будуть такі ж, як вони, нові люди, котрі майструватимуть нові машини. Ніхто з них не передбачав того, що відбувається. Цієї… цієї всесвітньої виснаженості.

– Світ зрушив з місця.

– Атож, панночко, так воно й є. І не залишив нікого, хто б замінив машини, котрі могли б підтримувати рештки магії в дії, бо Прим звідтоді давно відступив. Магія щезла, а машини руйнуються. Невдовзі й Темна вежа завалиться. Можливо, вистачить часу на єдиний шикарний сплеск універсальної раціональної думки, перш ніж темрява запанує навіки. Хіба це не чудово?

– А хіба Багряного Короля не буде також знищено, коли впаде Вежа? І всіх його посіпак? Лобурів із кривавими дірками в лобах?

– Йому було обіцяно його власне королівство, де він правитиме вічно, насолоджуючись розвагами на свій специфічний смак.

Огида прозвучала в голосі Мії. А ще, либонь, і страх.

– Обіцяно? Ким обіцяно? Хто ж є могутніший за нього?

– Панночко, я не знаю. Можливо, він сам собі усе наобіцяв. – Мія знизала плечима, намагаючись не дивитися Сюзанні в очі.

– А може щось завадити падінню Вежі?

– Навіть твої друзі стрільці не сподіваються завадити її падінню, – сказала Мія. – Хіба що уповільнити процес, звільняючи Руйначів, і, якщо це можливо, знищити Багряного Короля. Рятуймо. Рятуймо Вежу, як це зворушливо звучить! А він тобі хоч раз казав, що саме це і є його метою?

Сюзанна замислилась, а потім похитала головою. Якщо навіть серед усього говореного Роланд їй про це казав, вона цього на пригадувала. А була певна, що запам'ятала б.

– Ні, не казав, – провадила далі Мія. – Бо він не бреше своєму ка-тетові, якщо може цього не робити, гонор йому не дозволяє. Єдина ціль, заради якої Роланд йде до Вежі, полягає в тім, що він мріє її побачити. – А далі вона додала, ледь не з гарчанням: – А може, хоче ввійти туди і вилізти на самісінький верх, його амбіції можуть сягати аж так високо. Можливо, він мріє стати на тамтешній галереї, як оце ми тулимось на тутешній, і прокричати імена своїх загиблих товаришів і всіх зі свого родоводу аж до самого Артура Ельда. Але рятувати її? Аж ніяк, добра панночко! Тільки повернення магії могло б її врятувати, а твій дін – ти й сама це чудово знаєш – знається лише на свинці.

Ніколи ще, відколи вона почала подорожувати крізь світи, Сюзанна не чула, щоб майстерність Роланда виставляли в такому жалюгідному світлі. Її ці слова опечалили й розізлили, але вона намагалася приховати свої почуття.

– Розкажи мені, яким чином твій малюк може бути Роландовим сином, я мушу це почути.

– Атож, це хитрий трюк, його тобі могли б пояснити старі з Річкового Перехрестя.

Сюзанну пересмикнуло.

– Звідки ти так багато знаєш про мене?

– Бо ти одержима, – відповіла Мія. – І той, хто тебе держить, – це, звісно, я. Я можу переглядати всі, які лише захочу, твої спогади. Я можу бачити твоїми очима. А зараз сиди тиш та слухай, якщо бажаєш щось взнати, бо я відчуваю, часу в нас залишилося ледь-ледь.

ЧОТИРИ

Ось, що розповів Сюзанні її демон.

– Як ти й сказала, є шість Променів, але є й дванадцять Вартових, по одному на кожнім кінці кожного Променя. Цей, на котрому ми перебуваємо, це Промінь Шардика. А якщо перейти далі за Вежу, там він стає Променем Матурина, Черепахи, на чиєму панцирі тримається світ.

Таким чином, існує усього шість первісних демонів, по одному на кожен Промінь. Під ними лежить величезний невидимий світ, з тими істотами, що залишилися на берегах екзистенції, коли щез Прим. Там є демони балачки, демони домашні, котрих дехто зве привидами, є демони уразу, котрих творці машин і прихильники великого фальшивого бога раціональності, на кшталт тебе, називають хворобами. Дрібних демонів багато, але первісних тільки шість. Але оскільки до шести Променів приставлено дванадцять Вартових, то й різновидів первісних демонів також дванадцять, бо кожний первісний демон є водночас і жінкою, і чоловіком.

Сюзанна почала розуміти до чого ведеться, і в неї немов щось обірвалося всередині. З-поза галереї, від голих здиблених скель, які Мія називала Дискордією, долинув чийсь жахливо дикий регіт. До першого невидимого гумориста приєднався другий, потім третій, четвертий, п’ятий. Раптом здалося, ніби цілий світ регоче з неї. І, либонь, не без причини, бо жарт видався першосортний. Але звідки ж їй було знати?

Незважаючи на регіт гієн – чи що воно там було, – Сюзанна промовила:

– Ти хочеш сказати, що первісні демони безплідні тому, що вони гермафродити?

– Атож. У країні Оракула твій дін якраз і злягався з одним з таких первісних демонів заради отримання тієї інформації, що Високою Мовою зветься пророцтвом. Він не мав підстав запідозрити, що той Оракул є чимось іншим за звичайного суккуба, які іноді населяють самотні місцини…

– Аякже, – мовила Сюзанна. – Така собі звичайнісінька секс-пригода з демоном.

– Вважай хоч би й так, – відповіла Мія і запропонувала їй лаконос, цього разу Сюзанна не відмовилася і почала катати фрукт між долонями, зігріваючи його шкуринку. Голоду вона ще не відчувала, але в роті вже пересохло. І то дуже.

– Від стрільця його сім’я демон сприйняв як жінка, а тобі його влив як чоловік.

– Коли ми були у велемовному кружалі, – понуро мовила Сюзанна.

Вона згадала, як злива періщила по їх задраному вгору обличчю, як невидимі руки стискали їй плечі, як у тварі розбухло, коли вона кінчала, немов розриваючи її на шматки. Найгірше відчуття – той величезний холодний член усередині неї. Тебе ніби трахають крижаною бурулькою.

Як їй вдалося таке пережити? Звісно, що закликавши Детту. Покликавши цю курву, переможницю пари сотень гидотних секс-герців, що відбувалися на парковках біля десятків задрипаних придорожніх забігайлівок. Детту, котра запопала твар…

– Воно намагалося вислизнути, – сказала вона Мії. – Щойно второпало, що його член раптом потрапив до скаженої китайської нігтедробарки, воно тут же спробувало втекти.

– Якби він хотів утекти, – спокійно промовила Мія, – він би напевне зміг це зробити.

– Навіщо йому було морочитися, щоб мене дурити? – спитала Сюзанна, хоча тепер і сама, без Мії, могла дати відповідь на це питання, тепер уже могла. Звісно, вона була потрібна тій тварі. Тварі потрібно було, аби вона виносила малюка.

Роландового малюка.

Роландову погибель.

– Ти взнала все, що треба знати, про малюка, – сказала Мія. – Згодна?

Сюзанна гадала, що так і є. Якийсь демон у жіночій подобі прийняв Роландове сім’я; якось зберіг його, а потім у чоловічому образі вихлюпнув у Сюзанну Дін. Мія мала рацію. Вона тепер знає все, що потребувала знати.

– Я дотрималась своєї обіцянки, – сказала Мія. – Повертаймося. Цей холод на зле малюкові.

– Ще хвилинку, – попросила Сюзанна. Вона показала лаконос. Помаранчева шкірка золотавого плоду вже пішла тріщинами. – Мій фрукт якраз набубнявів. Дозволь, я його з’їм. Крім того, маю ще одне питання.

– Їж і питай, та швидше.

– Хто ти? Хто ти сама насправді? Ти той самий демон? До речі, демониця має ім’я? А в нього є ім’я?

– Ні, – відповіла Мія. – Первісні демони не мають потреби в іменах, вони просто такі, якими вони є. Чи демон я? Це тобі хтілося б знати? Атож, гадаю, що я демон. Або була ним колись. Зараз все стало таким непевним, немов уві сні.

– Тож ти – це не я… чи я?

Мія промовчала. І Сюзанна зрозуміла, що вона, либонь, і сама цього не знає.

– Міє? – промовила вона тихо, задумливо.

Мія скоцюбилась під мерлоном, підіткнувши серапе собі між ніг. Сюзанна помітила, які в неї напухлі щиколотки, і відчула миттєвий жаль. Але тут же його в собі задавила. Не час зараз на жалощі, бо нема в них правди.

– Ти, дівахо, тут усього лиш нянька.

Реакція сталася саме така, на яку вона сподівалася, навіть потужніша. Спершу на обличчі Мії відбився шок, потім гнів. Та де там збіса, на лиці в неї була справжня лють.

– Ти брешеш! Я мати мого малюка! Сюзанно, коли він народиться, припиниться всяка гонитва світами у пошуках Руйначів, бо мій малюк буде найвеличнішим з них усіх, він здатен буде зруйнувати обидва ще цілих Променя сам-один!

Голос її був сповнений такої гордості, що це межувало з божевіллям.

– Мій Мордред! Ти чуєш мене?

– О, так, – промовила Сюзанна. – Чую. Отже, ти дійсно збираєшся чвалом помчати до тих, хто поставив собі на меті завалити Вежу, чи не так? Вони зателефонують і ти побіжиш. – Вона зробила паузу, а тоді доволі м’яко закінчила: – А коли ти до них прийдеш, вони гарненько тобі подякують, заберуть у тебе малюка, а тебе відправлять назад, до того бульйону, з якого ти була з’явилася.

– А от і ні! Саме я його буду ростити, так вони мені обіцяли! – Мія обхопила своє черево навхрест руками, немов захищала його від когось. – Він мій, я його матір, і саме я його буду викохувати!

– Дівчинко, чому б тобі не подивитись на речі тверезо? Ти гадаєш, вони насправді дотримаються своєї обіцянки? Вони? Як таке можливо, що ти така розумна, а цього не бачиш?

Звісно, Сюзанна вже знала, що почує у відповідь. Материнство засліплювало Мію.

– А чому це вони не дозволять мені його ростити? – верескнула Мія. – Хто зробить це краще за мене? Хто краще за Мію, котра створена лише для того, щоб виносити сина й виростити його?

– Але ж ти – це не лише ти, – сказала Сюзанна. – Ти така ж, як ті діти Кальї, та й майже як усяке інше, з чим я з моїми друзями стикалася на нашому шляху. Міє, ти одна з двійнят! Я твоя інша половинка, і саме я живлю тебе. Ти дивишся на світ моїми очима і дихаєш моїми легенями. Я мушу виношувати малюка, бо сама ти на це неспроможна, чи не так? Ти така ж стерильна, як ті твої боси. І щойно лиш вони отримають твоє дитя, свого атомного Руйнача, вони тут же позбавляться тебе, бо тільки так вони можуть позбавитись мене.

– Вони мені пообіцяли, – повторила Мія. Вона потупилась, на лиці читалася впертість.

– Подивись на це з іншого боку, – наполягала Сюзанна. – Подивися під іншим кутом, благаю тебе. Якби я була на твоєму місці, а ти на моєму, що б ти сама подумала, аби я розповіла тобі про таку обіцянку?

– Я б наказала тобі прикусити твого дурного язика!

– Хто ти насправді? Звідки, чорти тебе забирай, вони тебе дістали? Чи ти була відгукнулася на оголошення в газеті, типу: «Потребуємо сурогатної матері. Гарна винагорода. Недовгий термін роботи»? Хто ти насправді?

– Стули пельку!

Сюзанна, стоячи на кульшах, нахилилася вперед. Зазвичай така поза була вкрай невигідною для неї, але зараз вона геть забула про незручності і про той недоїдений плід, який так і тримала в руці.

– Ну, давай! – прохрипіла вона голосом, в якому бриніли інтонації Детти Волкер. – Нумо, зніми собі з очей полуду так самісінько, як ти змусила мене її зняти в себе з очей! Скажи правду і плюнь чортові межи очі! Хто ти, розтуди твою матір, є така?

– Я не знаю! – проверещала Мія, і шакали внизу поміж скель відповіли їй своїм реготливим вереском. – Я не знаю. Я не знаю, хто я така, ти задоволена?

Звісно, Сюзанна не була цим задоволена і збиралася натиснути на Мію ще жорсткіше, але тут заговорила Детта Волкер.

П’ЯТЬ

Ось що повідав Сюзанні інший її демон.

Лялечко, ти мусиш трішечки подумати своєю головою, так мені здається. Бо ця ж тупа, як той пень, дівка не вміє читати, а рахувати вміє ледь-ледь, хай у неї нема диплома Моргаузу і взагалі освіти немає, але ж ти-то сама навчалася, міс О-Детта Голмс, і не деінде, а в Ко-лум-байському університеті, ще б пак, наша Чорна Перлинка з океанічеських глибин, аж такі ми гарнюні розумаки.

По-перше, ти мусиш помізкувати, яким чином вона завагітніла. Вона каже, що трахнула Роланда заради його живчика, а тоді обернулася на мужика, стала Демоном Кружала, і вприснула ту його сперму тобі, а ти й понесла, ти закидувалася усім тим непотребом, що вона силувала тебе його жерти, тож мені цікаво, де ж саме в цьому всьому ділі присутня вона, ось що бажає знати Детта. Як це так сталося, що це вона сидить отут черевата, закутана у засмальцьовану ковдру? Чи це усього лиш… як там ти її звеш… техніка візуалізації?

Сюзанна не знала, що тут думати. Вона лише побачила, як Мія раптом подивилася на неї скоса. Поза сумнівом, вона дочула щось з цього монологу. Як багато? Не вельми, хотілося вірити Сюзанні; слівце там, слівце сям, але загалом якесь курзу-верзу. Та хоч там як, а Мія поводилася як справжня матір. Матір малюка Мордреда! Ну чисто тобі комікс Чарлза Адамса.

– Авжеж, – задумливо промовила Детта. – Поводить вона ся як матір, дійсно, закуталася вся з ніг до голови, тут ти маєш рацію.

«Та все ж таки, – подумала Сюзанна, – людська сутність належить тільки їй. Може, якщо вона позбавиться материнського інстинкту, тоді й Мія щезне?»

Чиясь холодна рука стиснула Сюзанні зап’ястя.

– Хто це тут? Це та, злоязика? Якщо це вона, жени її геть. Вона лякає мене.

Сюзанна її теж ще побоювалася насправжки, проте вже не так сильно, як тоді коли вона вперше змушена була визнати, що Детта насправді існує. Вони не стали подружками, та певне ніколи й не стануть, але ж ясно, що Детта Волкер може бути потужною союзницею. Лихослів’я не було єдиним її достоїнством. Варто було побороти відразу до її ідіотського акценту придорожнього метелика, як ставала очевидною її прозірливість.

– З цієї Мії, може так статися, вийде вельми могутня союзниця, якщо ти зметикуєш, яким способом перетягнути її на свій бік. Навряд чи є в світі щось завзятіше за розлючену мамуню.

– Ми повертаємось, – мовила Мія. – Я відповіла на твої питання, цей холод шкідливий для малюка, і та падлюка знову тут. Палавер закінчено.

Але Сюзанна ривком скинула її руку в себе з зап’ястя і трохи посунулась назад, подалі від Мії. Холодний вітер, задуваючи в прогалину між мерлонами, мов ножами, проштрикував її легеньку сорочку, але водночас, як ій здалося, вітер прочищав її мозок, освіжав здатність до мислення.

– Частково вона – це я, бо має доступ до моєї пам’яті. Перстеник Едді, люди з Річкового Перехрестя, Блейн Моно. Але вона також мусить бути чимось більшим за мене, бо… бо…

– Продовжуй, дівчинко, в тебе непогано виходить, тільки щось ти гальмуєш.

– Бо вона знає також багато іншого. Вона знає про демонів, про малих і про первісних. Вона знає, як з’явилися Промені – приблизно – і про магічний бульйон творення, про Прим. Наскільки я пам’ятаю, примами називали дівчаток, котрі безупинно обсмикували собі спіднички на колінах. Від мене іншого значення цього слова вона добути не могла.

Їй спливло на думку, на що була схожа ця розмова: так батьки роздивляються своє новонароджене дитя. Новонародженого малюка. У нього твій ніс. Так, але очі в нього твої. Так, але, боронь Боже, звідки взялося в нього таке волосся?

Тут озвалася Детта.

– А ще вона має друзів у Ну-Йорку, ти не забувай про це. Принаймні їй хочеться так думати, ніби вони їй друзяки.

– Отже, вона також хтось чи щось інше. Хтось з невидимого світу домашніх демонів і демонів уразу. Але хто? Чи насправді вона одна з первісних демонів?

Детта засміялася.

– Це вона так каже, але ж вона бреше, сонечко! Я точно це знаю!

– Тоді що ж воно за таке? Чим воно було, перш ніж стати Мією?

Аж тут, оглушливо-пронизливий, ледь не до болю у вухах, задзеленчав телефонний дзвінок. Звук був таким недоречним у цьому занедбаному замку, що спершу Сюзанна навіть не зрозуміла, що воно дзеленчить. Гієни чи шакали – ті тварі у Дискордії, що вже були замовкли, – знов почали верещати, вторячи новому звуку.

Проте Мія, нічия дочка і матір Мордреда, вмент второпала, що саме дзеленчить. Вона виступила наперед. І Сюзанна одразу ж відчула, як тремтить і стає ірреальним навколишній світ. Він майже завмер, перетворившись на щось подібне до картини. Негарної картини, до речі.

– Ні! – скрикнула вона і кинулась на Мію.

Але Мія – хоч яка там вона була вагітна, хоч би й з опухлими щиколотками, і беззахисна – легко її вгамувала. Роланд був показував Сюзанні кілька прийомів рукопашного бою (Детта в ній аж кувікала у захваті від брутальної жорстокості тих трюків), але проти Мії вони виявилися марними; та блокувала кожен її порух раніш, ніж вона встигала замахнутися.

– Авжеж, так, звісно, вона знає всі твої трюки так само, як знає про тітоньку Таліту з Річкового Перехрестя чи про моряка Топсі з Лада, бо має вільний доступ до твоєї пам'яті, бо вона і є, до якоїсь міри, тобою…

І тут її думки припинились, бо Мія викрутила їй руки за спину і вгору, та ж Боже правий, яким нестерпним був цей біль.

– Ну, ти і дурепа, – мовила з добродушним презирством захекана Детта, але, перш ніж Сюзанна спромоглася на відповідь, відбулося щось дивовижне: світ репнув, наче пересохлий паперовий аркуш. Проріха простяглася від брудної бруківки галереї до найближчого мерлона, а тоді вгору, в небеса. Вона виросла до обтиканого зірками неба і навіть місяць розірвала навпіл.

На якусь мить Сюзанні здалося, що це вже гаплик, один, а то й обидва останніх Промені тріснули і Вежа впала. А тоді, крізь цю проріху, вона побачила двох жінок на одному ліжку в двомісному номері № 1919 у «Плаза-Парк-готелі». Вони лежали з заплющеними очима, обіймаючи одна одну. На них були однакові, зашмаровані кров’ю сорочки і сині джинси. Риси обличчя вони теж мали однакові, але тільки в одної з них було пряме шовковисте волосся, цілі ноги нижче колін і біла шкіра.

– Йде геть, не перешкоджай мені! – хекнула їй у вухо Мія. Сюзанні аж лоскотно стало від дрібних бризок слини. – Не смій заважати мені й моєму малюкові. Бо я сильніша, чуєш? Я сильніша!

«Які тут можуть бути сумніви, – подумала Сюзанна, в той час як її засмоктувало у зростаючу проріху. – Принаймні зараз».

Її проштовхнуло крізь діру в реальності. На мить здалося, що шкіра в неї взялася кригою і водночас вона горить. Десь дзеленькнули дзвоники тодешу, а тоді…