Текст книги "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

ТРИ

Сюзанна заплющилась і уявила собі радіомікрофон. Розкривши очі, вона побачила мікрофон перед собою, він стояв на панелі праворуч від двох регуляторів і тумблера. На підставці мікрофона вона уявила собі назву компанії «Зеніт»[19]19
  Zenith Electronics Corporation – потужна колись американська компанія (з 1995-го належить корейській LG Group) з виробництва радіо– та телеприймачів, зокрема 1956 р. вивела на ринок перший бездротовий дистанційний пульт керування.


[Закрыть] з її логотипом-блискавкоюZ, але натомість там з’явився напис «ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ». Отже, щось домішалося до її техніки візуалізації. Їй стало надзвичайно моторошно.

Прямо під мікрофоном на панелі виднівся якийсь напівкруглий триколірний індикатор, а під ним друковані літери: СЮЗАННА-МІЯ. Стрілка індикатора рухалася від зеленого сегменту в бік жовтого. За жовтим сегментом йшов червоний, а далі – єдине, складене з друкованих чорних літер слово: НЕБЕЗПЕКА.

Сюзанна взяла мікрофон, ще не розуміючи, що робити далі, заплющила очі й уявила собі тумблер, схожий на той, на якому було написано СПАТИ/НЕСПАТИ, тільки тепер він був при мікрофоні. Розплющивши очі, Сюзанна дійсно його там побачила. І ввімкнула мікрофон.

– Едді, – промовила вона. Почуваючись трохи не ідіоткою, вона, однак, продовжила: – Едді, якщо ти мене чуєш, зі мною все гаразд, принаймні поки що. Ми з Мією в Нью-Йорку. Зараз 1 червня 1999-го, я хочу спробувати допомогти їй народити. Іншого вибору я не бачу. Якщо не вийде, мені самій доведеться якось звільнитися від вагітності. Бережи себе, Едді. Я… – очі її набрякли сльозами. – Я кохаю тебе, любий. Дуже-дуже.

Сльози заструменіли їй по щоках. Спершу вона їх ще намагалася витирати, а потім облишила. Хіба не має вона права плакати за своїм чоловіком? Того права, що його має будь-яка жінка в світі?

Вона чекала на відповідь, розуміючи, що сама її може собі дати, і стримуючись від цього наполегливого бажання. Не та зараз ситуація, коли піде на користь її балачка сам на сам голосом Едді.

Раптом картина перед її очима подвоїлася. Вона бачила цей Доґан таким, яким він був насправді, – примарною тінню. А поза його стінами лежали не пустельні простори на сході землі Вайє, а Друга авеню з її автомобільною метушнею.

Мія розплющила очі. Вона знову почувалася гарно – завдяки мені, мила, завдяки мені – і готова була рухатись далі.

Сюзанна повернулася.

ЧОТИРИ

На початку літа 99-го на лаві в Нью-Йорку сиділа чорношкіра жінка (вона все ще вважала себе негритянкою[20]20
  Негр – застосування цього терміна щодо людей чорної раси почало вважатися неполіткоректним у США наприкінці 1960-х pp., тепер – це просто архаїчне слово.


[Закрыть]). Навкруг чорної жінки розташувалися торби з її манаттям, її гунна. Одна з торб була вицвілого червоного кольору. На ній містився напис друкованими літерами: У КЛУБІ «ДОРІЖКИ СЕРЕДМІСТЯ» МОЖЛИВІ ЛИШЕ СТРАЙКИ[21]21
  Страйк – у боулінгу попадання з першого кидка.


[Закрыть]. Інший бік торби був рожевий. Кольору троянди.

Мія підвелася. Раптом вийшла наперед Сюзанна і всадовила її назад.

– Ти це навіщо? – спитала здивовано Мія.

– Сама не знаю, гадки не маю. Давай просто потеревенимо трохи. Чому б тобі не почати з балачки про те, куди ти збиралася йти?

– Мені потрібно знайти телефойнь. Дехто мені мусить подзвонити.

– Телефон, – поправила її Сюзанна. – До речі, серденько, в тебе сорочка заляпана кров’ю, кров’ю Маргарет Айзенгарт, і рано чи пізно хтось обов’язково здогадається, що воно таке. Куди тоді ти дінешся?

Мія не відповіла ні словом, лише скривилась у презирливій усмішці. Сюзанну це розлютило. П’ять хвилин тому, чи хоч би й п’ятнадцять – під час такої забавки, яку вона щойно відбула, важко стежити за перебігом часу, – ця розбійницька курва благала про допомогу. А тепер, отримавши її, вона дарує презирливу посмішку своїй рятівниці. Що гірше, ця курва таки має рацію: вона цілісінький день може вештатися Мангеттеном і ніхто її не спитає – це висохла кров у неї сорочці чи, найпевніше, вона просто обляпалася шоколадним кремом.

– Гаразд, – сказала Сюзанна. – Якщо навіть ніхто не занепокоїться через кров, де ти покладеш свої речі? – Тут інше запитання спливло їй до голови, те, яке мусило б постати першим. – Міє, звідки ти взагалі знаєш, що таке телефон? Тільки не треба мені казати, ніби телефони є там, звідки ти прийшла.

Без відповіді. Тільки насторожений погляд. Але принаймні вона стерла зі свого обличчя оту курв’ячу посмішку, і то вже добре.

– Ти маєш якихось друзів тут, чи не так? Або принаймні гадаєш, що вони тобі друзі. Ті, з котрими ти говорила в мене за спиною. Ті, котрі тобі допоможуть. Або ти лише сподіваєшся, що вони тобі допоможуть.

– А ти будеш мені допомагати чи ні? – Знову те саме. А яка ж зла. А попід її злістю що? Переляк? Ймовірно, це занадто сильно сказано, принаймні на цей момент. Проте вона занепокоєна, це точно. – Скільки в мене… у нас часу до того, як знову почнуться перейми?

Сюзанна гадала, десь від шести до десяти годин – напевне перейми не відновляться до півночі, коли настане друге червня, – але воліла тримати це при собі.

– Я не знаю. Зовсім небагато.

– Тоді нам треба вирушати. Я мушу знайти телефойнь. Телефон, тобто. У закритому місці.

Сюзанна згадала, що там, де Сорок шоста вулиця впирається у Першу авеню, стояв готель, але промовчала. Погляд її знову зупинився на торбі, колись рожевій, тепер червоній, і раптом вона зрозуміла. Не все, але достатньо, щоб злякатися й розізлитися.

– Я залишу його тут, – сказала Мія, маючи на увазі перстеник, який Сюзанні зробив Едді. – Я залишу його тут, де він його знайде. Потім, якщо буде на те воля ка, ти знову його носитимеш.

Не обіцянка, звісно, принаймні не пряма, але Мія напевне ж мала на увазі… Глухий гнів збурив Сюзанні мозок. Аякже, вона не обіцяла. Вона просто повела Сюзанну в потрібному їй самій напрямку, а решту робила Сюзанна.

Вона не надурила мене, вона лише дозволила мені самій себе дурити.

Мія підвелася знову, і знову Сюзанна вийшла наперед і змусила її сісти. Цього разу жорсткіше.

– Що таке? Сюзанно, ти обіцяла! Малюк…

– Я допоможу тобі з малюком, – відповіла Сюзанна похмуро. Вона нахилилася й підхопила червону торбу. Торбу зі скринькою всередині. А що в скриньці? У скриньці з дерева привидів, на якій напис рунами НЕЗНАЙДЕНІ? Зловісну пульсацію вона відчула навіть крізь магічну деревину і шар тканини, під якими та билася. Та це ж Чорна Тринадцятка в торбі. Це її Мія пронесла крізь двері, то як же тепер Едді зможе дістатися сюди?

– Я зробила те, що мусила зробити, – промовила нервово Мія. – Це моє дитя, мій малюк, а зараз кожен проти мене. Кожен, окрім тебе, а ти допомагаєш мені тільки тому, що мусиш. Згадай, що я сказала… якщо буде на те воля ка, отак я сказала…

Відгукнувся голос Детти Волкер. Грубий, хриплий, нетерпливий до заперечень.

– Мені насрати на ка, – гаркнула вона. – І тобі краще буде, якщо ти про це пам’ятатимеш, ага. Маєш проблеми, дівко. Ось-ось тобі народиться байстря, а ти навіть не уявляєш собі, що воно буде за таке. Якісь там люди, вони тобі наобіцяли, що допоможуть, а ти навіть не маєш ані найменшої гадки, хто вони за такі. Курво, ти навіть не знаєш, що таке телефон і де його шукати. Так що тепер ми сидимо отут, поки ти мені не розкажеш, що мусить бути далі. У нас палавер, дівко, тож давай балакати, і якщо ти не викладеш мені все чесно, ми так і будемо сидіти тут з усіма цими торбами, поки не настане ніч і ти не народиш свого дорогоцінного малюка на цій лавці, а тоді скупаєш його в цім засранім фонтані.

Жінка на лаві вишкірилася, показавши зуби в гидотній посмішці, ну чисто тобі Детта Волкер.

– Ти переживаєш за малюка… і Сюзанна, вона теж трохи переживає за цього малюка… а мене, мене майже випхали з цього тіла, і мені… мені насрати на нього.

Якась жінка з дитячим візком (той виглядав божественно легким, порівняно з полишеним Сюзанною інвалідним кріслом) кинула знервований погляд у бік жінки на лаві і ледь не бігом поспішила зі своєю дитиною подалі.

– Отже, – весело вигукнула Детта. – Гуляймо прямо тут, заперечень нема? Гарна погода для балачки. Ти мене чуєш, мамуню?

Ані слова у відповідь від Мії, нічиєї дочки і матері одного. Детта цим не переймалася, її вищир тільки поширшав.

– Ти мене чуєш, от і гаразд; ти чуєш мене гарнесенько. Тож давай таки строха побалакаєм. Давай потеревенимо. У нас палавер.

ЗАСПІВ:

 
Комала-ком-ле,
Що ти мені робиш тута за балет?
Як не скажеш мені прямо зараз,
Буде тут же тобі вельми зле.
 

ВІДСПІВ:

 
Комала-ком-чотири.
Удар в мене, як удар сокири.
Як почуєш, що роблю я з отакими, як ти,
То жахнешся тому навіть йняти віри.
 

П’ятий куплет
ЧЕРЕПАХА

ОДИН

Мія сказала:

– Балакати буде легше… а також все буде швидше і чесніше, якщо ми робитимемо це сам на сам.

– Яким це чином? – спитала Сюзанна.

– Ми перенесемо палавер до замку, – відповіла Мія. – До Замку-на-Хаосі. В бенкетну залу. Ти пам’ятаєш бенкетну залу?

Сюзанна кивнула, проте невпевнено. Її спогади про бенкетну залу лише нещодавно відновилися, а отже, залишалися неясними. Та вона й не шкодувала за ними. Мія там годувалася… ну, доволі пожадливо, якщо не сказати більше. Вона їла з багатьох тарілок (здебільшого беручи їжу пальцями) й пила з багатьох склянок, і говорила до багатьох фантомів багатьма позиченими голосами. Позиченими? Який там чорт позиченими – краденими. Два з них Сюзанна надто добре знала. Один – знервований і доволі пиндючний – був «світським» голосом Одетти Голмс. Другий – «мені-на-все-начхати» – гарчанням Детти. Схоже було, що злодійка Мія хоч чимось поживилася у кожному куточку особистості Сюзанни, і якщо вже повернулася завжди роздратована й готова будь-кому в сраку вгризтися Детта Волкер, то завдячувати цьому треба великою мірою саме цій непроханій чужинці.

– Стрілець мене бачив там, – сказала Мія. – І хлопець теж.

А потім після паузи:

– Я їх обох знала раніше.

– Кого? Джейка і Роланда?

– Атож, обох.

– Звідки? Коли? Як тобі це…

– Тут ми не можемо балакати. Прошу. Давай підемо десь, у більш приватну обстановку.

– Десь, де є телефон, ти це маєш на увазі? Щоб твої друзі могли тобі подзвонити?

– Відомо мені дуже мало, Сюзанно з Нью-Йорка, та хоч би як його не було замало, гадаю, тобі варто послухати.

Сюзанна визнала її правоту. І хоча їй не хотілося, щоб Мія це зрозуміла, вона також воліла б якнайшвидше забратися з Другої авеню. Звичайному перехожому плями на її сорочці можуть здатися кавою або кремом, але сама Сюзанна надто добре пам’ятала, що воно таке: не просто кров, а кров хороброї жінки, котра стояла на смерть, захищаючи дітей свого міста.

Та ще ці торби, розкидані довкола її ніг. Чимало колись вона надивилася нью-йоркських фолькен з племені торбарів, аякже. А зараз сама почувається волоцюгою, і відчуття це не з приємних. Тебе ростили для кращої долі, як зазвичай приказувала її мати. Кожного разу, як хтось йшов тротуаром або через цей крихітний парк і кидав на неї погляд, їй кортіло сказати тій людині, що вона, попри свій вигляд, зовсім не божевільна, хоч в неї й зашмарована сорочка, брудне обличчя, надто довге й розкуйовджене волосся і нема при ній дамської сумочки, ось тільки три торби валяються біля ніг. Атож, вона бездомна – чи є хто безпритульніший за неї, бродяги не лише без даху, а й поза межами самого часу? – проте цілком при здоровому глузді. Здоровий глузд її погоджувався з тим, що їй таки варто побалакати з Мією, аби дійти розуміння того, що тут наразі відбувається, так, вона з цим погоджувалася. Але бажалося їй набагато простішого: помитися, перевдягтися у свіжий одяг і хоча б якийсь час побути не на виду в людей.

– Ти з тим же успіхом можеш собі забажати місяць з неба, любонько, – промовила вона до себе… і до Мії, якщо Мія її слухала. – Приватність коштує грошей. Ти в тій версії Нью-Йорка, де один-єдиний гамбургер може коштувати цілий долар, як не безумно це звучить. А ти не маєш жодного цента. Лише з десяток вигострених тарілок і якусь магічну кулю. І що ти тут робитимеш?

Не встигла вона зайти далі у своїх розмірковуваннях, як Нью-Йорк зник і знову вона опинилася в Печері дверей. У свій попередній візит вона ледь зауважила довкілля – тоді керувала Мія, і вона вельми поспішала, лаштуючи собі прохід крізь двері, – але тепер все там було ясним. Там був панотець Каллаген. А також Едді. І брат Едді, в якомусь сенсі. Сюзанна чула голос Генрі Діна, що допливав з глибин печери, насмішкуватий і водночас переляканий.

– Я в пеклі, братику! Я в пеклі і не можу тут дістати собі дози, а винен в усьому ти!

Дезорієнтація Сюзанни була ніщо, порівняно з тим, як її розсатанив цей нахабний, уїдливий голос.

– Ледь не у всьому, що траплялося поганого з Едді, винен ти! – заволала вона тому голосу. – Ти всім зробив би послугу, померши в юності, Генрі!

Присутні в печері навіть не озирнулися на неї. У чому справа? Хіба вона з Нью-Йорка перестрибнула сюди тодешем заради забави? Якщо так, чому вона не чула дзвоників?

– Тихіше, тихіше, кохана, – це в її голові прозвучав голос Едді, ясний як день. – Просто дивися.

– Ти його чуєш? – спитала вона в Мії. – Ти його…

– Так! А зараз помовч!

– Скільки ще ми тут мусимо залишатись? – спитав Едді в Каллагена.

– Боюся, ще якийсь час, – відповів Каллаген, і Сюзанна зрозуміла, що бачить те, що вже відбувалося. Едді з Каллагеном прийшли до Печери дверей, намагаючись відшукати Кельвіна Тауера і його друга Аарона Діпно. Якраз перед самою битвою з Вовками це відбувалося. Це Каллаген тоді пройшов крізь двері. Поки священик проскакував, Чорна Тринадцятка вхопила Едді. І ледь не вбила. Каллаген повернувся якраз вчасно, щоб утримати Едді, коли той був готовий кинутися з кручі просто в глибоке провалля.

А саме цієї миті Едді якраз витягав торбу – авжеж, рожеву, вона не помилилася, на боці Кальї вона була таки рожевою – з-під шафки першовидань капризного сея Тауера. У торбі лежала потрібна їм куля, яка з тією ж метою потрібна була Мії: бо нею відкривалися Незнайдені Двері.

Едді взяв торбу, напівобернувся, та раптом застиг. Насупився.

– Що таке? – спитав Каллаген.

– У ній щось є, – відповів Едді.

– Скринька…

– Та ні, щось вшите в підкладку. На дотик схоже на камінець чи щось подібне.

Раптом він подивився ніби прямо на Сюзанну, і та усвідомила, що вона все ще сидить на парковій лавці. Не чутно більше голосів із глибин печери, є тільки шипіння й плескіт води у фонтані. Печера поблякла, Едді й Каллаген поблякли. Немов з найдальшої далі долетіли останні слова Едді:

– Можливо, тут є секретна кишенька.

І вже після цього Едді зник.

ДВА

Отже, тоді вона у тодеші не побувала. Її короткий візит до Печери дверей виявився лише видінням. Чи то, бува, не Едді надіслав їй цю візію? А якщо Едді, чи означає це, що він отримав сигнал, який вона намагалася надіслати йому з Доґана? То були питання, на які Сюзанна не мала відповідей. Якщо їй доведеться побачитися з ним знову, вона його спитає. Вже після того як вкриє його не менш як тисячею поцілунків, звісно.

Мія підняла червону торбу й повільно провела руками по її боках. Так, судячи з форми, в ній лежить коробка. Але щось іще відчула вона на дотик, якусь припухлість. Едді таки мав рацію: ніби камінчик.

Вона чи, може, вони – тепер для неї це вже не мало значення – вивернула торбу, помітивши при цім, що пульсація тієї речі, що лежала в ній, посилилася, але намагаючись про це не думати. Ось воно, ось тут… під чимось, ніби під швом.

Нахилилася ближче й побачила на підкладці торби не рубець, а щось на кшталт клапана з лейблом. Вона його не впізнала, і Джейк би не впізнав, а от Едді відразу впізнав би логотип липучки Velcro.[22]22
  Американська компанія, яка першою масово почала випускати застібки-«липучки», запатентовані швейцарським винахідником Жоржем де Местралем 1955 року. Назва створена поєднанням двох слів: «velour» (велюр) та «crochet» (гачок).


[Закрыть] Хоча вона й чула якось пісню «Зі-Зі Топ»,[23]23
  «ZZ Тор» – засноване 1969 р. рок-тріо бороданів з Техасу; «Velcro Fly» – їхній хіт 1985 року.


[Закрыть] присвячену цьому продукту – «Застібка Велкро». Мія підчепила нігтем клапан і потягнула. Той з тихим рипом легко піддався, під ним виявилася крихітна кишеня.

– Що там? – спитала Мія, не в змозі стримати здивування.

– Хтозна, давай подивимось.

Вона просунула в кишеньку пальці й видобула звідти не камінець, а крихітну фігурку черепахи. Схоже, вирізану зі слонової кістки. Кожна крихітна деталь її панцира передана була артистично й реалістично, хоча фігурку й псувала одна крива подряпина, що трохи нагадувала знак питання. З-під панцира стирчала голова черепашки. Чорні крапочки її оченят з якогось антрацитово-чорного матеріалу виглядали напрочуд живими. Вона помітила дефект і на носі черепашки – не подряпину, а тріщину.

– Це старовинна річ, – прошепотіла вона. – Дуже древня.

– Так, – теж пошепки відгукнулася Мія.

Сюзанна відчула себе надзвичайно гарно. Ця черепаха в її руці наділила її відчуттям… ну, ніби якоїсь захищеності.

«Черепаху здоровенну уяви, – пригадалося їй. – Черепаху здоровенну уяви, на собі вона тримає світ людви». Так там, здається було? Десь так. А, звісно, це ж саме той Промінь, уздовж якого вони просувалися до Вежі. На одному кінці Ведмідь – Шардик. А на протилежному Черепаха – Матурин.

Вона перевела погляд з крихітного тотема, знайденого в підкладці торби, на велику черепаху біля фонтана. Якщо не зважати на різні матеріали – велика була зроблена з темного металу з мідним полиском, черепахи були однаковісінькі, включно з подряпиною на панцирі і клиноподібною тріщинкою на носі. На мить у неї перехопило подих, і серце ледь не зупинилось. Отак живе вона собі від пригоди до пригоди, іноді не звертаючи уваги на те, як збігають дні, майже не замислюючись ні про що, просто покладаючись на події і ту силу, котру Роланд називає ка. А потім трапляється щось таке, як зараз, і на мить перед нею виринає величезна картина, від неосяжності якої вона впадає в благоговійний ступор. Вона відчула присутність тих сил, що залишалися недосяжними її розумінню. Деякі з них, як-от куля в очеретяному кошелі, були злими. Але ця …ця була…

– Bay, – промовив хтось. Ніби зітхнув.

Вона підвела очі вгору й побачила когось, схоже, що бізнесмена – і вельми успішного, судячи з його костюму, – котрий стояв напроти неї. Либонь, ішов він собі навпростець через парк кудись у своїх справах, таких же важливих, як він сам, на якусь там зустріч чи конференцію, можливо, навіть в ООН, штаб-квартира якої була тут поруч (якщо на цей час вони не переїхали деінде). Аж тут раптом чомусь застиг стовпом. Стояв з дорогим кейсом у правій руці. Величезними від здивування очима він втупився у черепаху на долоні Сюзанни-Мії. Його обличчя розпливлося в широкій, якійсь немов наркотичній посмішці.

– Зараз же сховай! – заверещала Мія. – Він її поцупить!

– Нехай лишень спробує, – відгукнулася Детта Волкер. Голос у неї звучав якось розслаблено, навіть задоволено. Яскраво світило сонце, і вона – всіма своїми клітинами – раптом відчула, що всі проблеми хай собі йдуть під три чорти, бо сьогодні така гарна погода. Вишукана. Прекрасна.

– Гарна, вишукана, прекрасна, – промовив бізнесмен (а може, й дипломат), котрий геть забув про свої справи. От тільки, що він мав на увазі – погоду чи фігурку черепахи?

«І те, й інше», – подумала Сюзанна. І раптом вона все зрозуміла. І Джейк би теж усе зрозумів – краще за будь-кого! Вона розсміялася. Всередині неї засміялися Мія з Деттою, хоч Мія ніби проти власної волі. І бізнесмен, чи то дипломат, він також засміявся.

– Авжеж, і те, й інше. – промовив він. З його скандинавським акцентом останнє слово прозвучало, як ітьше. – Яка у фас гарьна річь!

А таки гарна. Маленька коштовна річ. А колись, не так уже й давно, Джейк Чемберз був знайшов дещо дивовижно їй подібне. У книгарні Кельвіна Тауера Джейк купив книжку Беріл Еванс, що називалася «Чарлі Чух-Чух». Чому? Бо вона озвалася до нього. Пізніше, а якщо точно – незадовго до того, як Роландів ка-тет прибув до Кальї Брин Стерджис, – ім’я авторки на обкладинці змінилося на Клаудію-і-Інесс Бахман, і так вона зробилася учасницею безупинно зростаючого ка-тету Дев’ятнадцяти. Джейк у ту книжку засунув ключ, а Едді вирізав в Серединному світі його дублікат. Людей, які бачили той Джейків ключ, він причаровував і водночас робив неймовірно піддатливими до навіювання. Точнісінько як той ключик, і ця черепаха теж існувала у двох варіантах; поряд з одним якраз і сиділа Сюзанна. Питання полягало в іншому: чи ця фігурка має схожість з Джейковим ключем в іншому сенсі?

Судячи з того, яким привороженим виглядав цей скандинавський бізнесмен, Сюзанна майже повірила, що відповідь на її питання буде – так.

Сюзанна подумки проспівала: «Дад-а-чак, дад-а-чаху, не турбуйся, дівчинко, ти маєш черепаху». І ледь не розреготалася вголос від такої дурні.

– Я сама все владнаю, – сказала вона Мії.

– Що владнаєш? Не розумію…

– Я розумію, що ти не розумієш. Тому й кажу, що сама. Ти згодна?

На очікування відповіді часу вона не марнувала. Щиро посміхаючись, обернулася до бізнесмена і високо підняла руку з черепашкою на долоні, щоб той її краще бачив. Похитуючи рукою вліво-вправо, вона впевнилася, що скандинав водить очима в такт, хоча голова його з пишною гривою білого волосся залишалася незрушною.

– Як тебе звуть, сей? – запитала Сюзанна.

– Матьєссен ван Вік, – назвався той. Очі його повільно рухались услід за черепахою. – Я другий помічник посла Швеції в ООН. Моя дружина завела собі коханця. Мене це печалить. Запорів нема, з цим у мене знову все гаразд, той чай, що мені рекомендував масажист в готелі, допоміг, і я тепер щасливий. – І через паузу. – Я щасливий від того, що бачу вашу sköldpadda.[24]24
  Черепаха (швед.).


[Закрыть]

Сюзанна була в захваті. А що якби вона попрохала його продемонструвати гарну роботу кишечнику, може, він тут же скинув би штани і навалив купу просто на тротуарі? Звісно, так би він і зробив.

Вона роззирнулася навсібіч, переконавшись, що поблизу нема жодних потенційних свідків. Це добре, хоча все одно цю справу треба закінчити якомога швидше. Джейк зі своїм ключем був зібрав чималенький натовп. Вона бажала, якщо це можливо, уникнути шоу.

– Матьєссене, – почала вона. – Ти згадав…

– Матс, – відгукнувся він.

– Перепрошую?

– Звіть мене Матс, якщо вам не важко. Мені так більше подобається.

– Гаразд, Матсе, ти згадав про…

– Ви говорите шведською?

– Ні, – здивувалася вона.

– Тоді будемо розмовляти англійською.

– Авжеж, мені так легше…

– Я маю доволі важливу посаду, – повідомив Матс, не відриваючи погляду від черепахи. – Я знайомий з багатьма вельми важливими людьми. Я відвідую коктейльні вечірки, куди гарні жінки з’являються одягнені у «маленькі чорні сукенки».

– Хай це тебе не образить, Матсе, та мені треба, щоб ти заткнув свою пельку і розтуляв її тільки тоді, коли я ставитиму тобі пряме питання. Гаразд?

Матс стулив губи. Навіть комічно показав рукою, ніби зашморгує собі рота на блискавку, і все це не відриваючи очей від черепашки.

– Ти згадав про готель. Ти живеш в готелі?

– Так, я живу в готелі «Нью-Йорк Плаза-Парк-Хаятт»,[25]25
  Далі автор описує екстер’єр і інтер’єри, притаманні готелю «Гранд-Хаятт», що стоїть на розі Парк-авеню і Сорок другої вулиці.


[Закрыть] на розі Першої авеню й Сорок шостої вулиці. Невдовзі в мене буде квартира в кондомініумі…

Тут Матс, певно, схаменувся, що говорить зайве, і знову закрив рота.

Сюзанна тримала черепаху в себе перед грудьми, щоб її новий приятель добре міг її бачити, і гарячково думала.

– Матсе, послухай-но мене, окей?

– Я слухаю уважно, місіс-сей, я корюся вашим наказам.

Її пересмикнуло від огиди – отаке-то почути, та ще й у виконанні цього скандинава з його милим акцентом.

– Ти маєш кредитну картку?

Матс гордовито усміхнувся.

– У мене їх багато. Є «Америкен Експрес», є «Мастеркард», є «Віза». Я також маю картку «Євро-Голд», а ще маю…

– Годі, годі. Я хочу, щоб ти пішов до… – на мить їй заціпило мозок, але це швидко минулося, – до готелю «Плаза-Парк» і винайняв кімнату. Заплати наперед за тиждень. Якщо там спитають, скажи, що орендуєш номер для леді, для своєї подруги. – Тут їй згадалося, яка там на неї може очікувати халепа. Звісно, це Нью-Йорк, це північ, і рік зараз вже 1999-й, і хочеться вірити, що розвиток подій відтоді тривав у правильному напрямку, але краще уточнити. – Чи там не буде мені якихось неприємностей через те, що я негритянка?

– О, ні, звісно, що ні, – здивувався він.

– Винайми кімнату на своє ім’я і скажи клерку, що жити в ній буде жінка на ім’я Сюзанна Мія Дін. Ти мене зрозумів?

– Так, Сюзанна Мія Дін.

Що ще? Звісно, гроші. Сюзанна спитала, чи має її новий друг готівку. Він дістав портмоне і вручив їй. Однією рукою вона продовжувала тримати черепашку в нього перед очима, а другою нишпорила в дуже гарному портмоне моделі «Лорд Бакстон». Пачка дорожніх чеків – їй вони ні до чого, особливо зважаючи на його божевільно кривулястий підпис, – та пара сотень доларів у старій добрій американській «капусті». Їх вона витягла і засунула туди, де нещодавно ще спочивали туфлі, – до торби «Бордерз». Підвівши голову, вона злякалася, бо побачила, що до бізнесмена приєдналися двійко скауток років чотирнадцяти з рюкзаками. Роззявивши роти, вони уп’ялися сяючими очима в черепашку. Сюзанна раптом згадала дівчаток у залі під час виступу Елвіса Преслі в телешоу Еда Саллівана.[26]26
  Едвард Салліван (1901–1974) – популярний у 1950 – 1960-х pp. ведучий власного телешоу, в якому наживо виступали найцікавіші на той момент артисти, багатьом з котрих Салліван допоміг стати зірками.


[Закрыть]

– Ой, як кууульно, – промовила одна ледь не пошепки.

– Абсолютний ульот, – відгукнулася друга.

– А ви дівчатка, йдіть собі туди, куди йшли, – промовила Сюзанна.

Обличчя їх погасли, на обох відбився однаковий вираз печалі. Вони були точнісінько як оті близнючки з Кальї.

– Ми конче мусимо йти? – спитала перша.

– Так! – наказала Сюзанна.

– Дякуємо вам, сей, довгих вам днів і приємних ночей, – промовила друга. Сльози почали струменіти їй з очей. Її подружка також заплакала.

– Забудьте, що ви мене бачили! – гукнула їм услід Сюзанна.

Вона тривожно стежила за дівчатками очима, аж поки вони не зникли на Другій авеню, прямуючи в бік центру, лише тоді вона знову звернула увагу на Матса ван Віка.

– Тобі теж час, Матсе. Катай хутко до того готелю і зніми номер. Скажи там, що твоя подруга Сюзанна скоро теж туди прибуде.

– Що таке катай хутко? Я не розумію.

– Це означає – поспішай, – сказала Сюзанна, віддаючи йому портмоне, звісно, без готівки, шкодуючи лише, що не понишпорила ретельніше між тими його картками, і дивуючись, навіщо комусь потрібно носити з собою так багато грошей. – Тільки-но зарезервуєш номер, йди у своїх справах. Забудь, що взагалі колись мене бачив.

Тепер і Матс, не згірш за тих дівчаток у зелених уніформах, почав рюмсати.

– Чи це означає, що я також мушу забути sköldpadda?

– Так, – Сюзанна згадала гіпнотизера, виступ якого колись бачила по телевізору, і чи не в шоу Еда Саллівана? – Забудеш черепаху, але ти почуватимешся гарно до кінця свого життя, чуєш мене? Ти почуватимешся, наче… – Можливо, мільйон баксів для нього не такі й великі гроші, а мільйону крон, наскільки вона знала, вистачило б хіба що на візит до перукарні. – Ти почуватимешся, як сам шведський посол. Ти також перестанеш печалитися через те, що у твоєї жінки є коханець. К чортам його, так?

– Ага, к чортам його, того хлопця! – скрикнув Матс і, ще не встигши перестати рюмсати, почав усміхатися. Щось таке, ніби божественно дитяче, було в його посмішці. Сюзанні від неї стало печально й водночас хороше. Їй схотілося зробити Матсові ван Віку щось приємне.

– А твої запори?

– Що?

– Всю решту життя кишечник у тебе працюватиме, як хронометр, – промовила Сюзанна, тримаючи перед ним черепашку. – Ти коли зазвичай ходиш?

– Отрасу після снітанку.

– Отже, так і буде. На все життя. Тільки якщо ти кудись поспішатимеш, скажімо… на важливу зустріч чи щось таке, просто промов слово… Матурин, і охота в тебе пропаде до наступного ранку.

– Матурин.

– Правильно. А тепер катай.

– А мені не можна взяти собі sköldpadda?

– Ні, не можна. Іди собі.

Він зрушив місця, тоді зупинився, озирнувся. Щоки в нього були мокрі, але вираз обличчя лукавий, жартівливо хитрий.

– Мапуть, я її таки заперу, – промовив він. – Мапуть, вона належить мені по праву.

– Цікаво побачити, як тобі це вдасться, – це зринула думкою Детта, але Сюзанна, котра, принаймні тепер, відчувала свою відповідальність за долю їхньої схибнутої трійці, заткнула її: – Що таке? Скажи-но, чому ти так вважаєш, друже мій? Прошу.

Лукавий вираз не зник з його обличчя. Не хитруй з хитруном, – ніби промовляв він.

Так принаймні здавалося Сюзанні.

– Матс, Матурин, – промовив він. – Матурин. Матс. Розумієте?

Сюзанна зрозуміла. Почала щось пояснювати йому про збіг у звучанні, а тоді подумала: Калья – Каллаген.

– Розумію, – врешті сказала вона. – Але sköldpadda не належить тобі. І мені вона не належить також.

– А кому вона тоді належить? – це печальне запитання прозвучало: «А кому вона тотінелешить»?

І перш ніж встиг втрутитися здоровий глузд (чи хоч би цензурувати її), вона щиросердо виклала геть усе, що було в неї на душі і в серці: сей, черепаха належить Вежі. Темній вежі. І за волею ка я її туди поверну.

– Хай допоможуть тобі боги, леді-сей.

– І тобі, Матсе. Довгих тобі днів і приємних ночей.

Шведський дипломат пішов, вона провела його очима, а тоді опустила погляд на фігурку черепахи і промовила: «Дивовижна історія, друже Матсе».

Мію не цікавила черепаха, вона переймалася лише однією річчю.

– Він казав про готель. Там є телефон?