Текст книги "Сяйво"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 38 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Він пильно подивився на Джека.

– А знаєте, ’ким чином більшість з них відійшли? Інфаркт або ж інсульт, якраз коли він довбає привезену з собою кралю. От чого повнісінько на таких курортах, так це отаких стариганів, котрі воліють останнього перепихону. Такий приїздит’ сюди, в гори, аби прикинутись, ніби йому знову двадцять. Іноді щось збоїт’, але ж не кожен, хто керував цим закладом, умів так вправно приховувати правду від газетників, як Уллман. Тож в «Оверлука» ще та репутація, атож. Можу закластися, якщо попитати правильних людей, то в довбаного нью-йоркського «Білтмора» також іще та репутація[30].

– Але ж привидів нема?

– Містере Торренс, я проробив тут усе своє життя. Я тут грався, коли був ще не старшим за вашого хлопчика, знімку котрого ви тримаєте в себе у пор’моне, ви мені її показували. Жодних привидів тут я поки що не бачив. Краще ходіть за мною нагору, я покажу вам реманентний сарай.

– Гаразд.

Коли Ватсон уже потягнувся вимкнути світло, Джек промовив:

– От чого тут, у підвалі, чимало, так це всяких паперів.

– О, покиньте жарти. Може здацця, що їм уже вся тисяча років. Газети, старі накладні й рахунки від постачальників, і бозна що ще. Мій тато зазвичай вчасно давав їм раду, коли в нас тут була іще стара дров’яна топка, але тепер вони зовсім вийшли з-під опіки. Одного року я таки змушений буду знайти хлопця, щоб той вивіз їх униз, до Сайдвіндера, і спалив. Якщо Уллман оплатить це діло. Гадаю, він оплатить, якщо я достатньо гучно заволаю «пацюк».

– Отже, щури тут є?

– Йо, гадаю, троха таки так. Я приготував оті пастки й отруту, що їх містер Уллман хоче, аби ви розклали на горищі і тут, унизу. Приглядайте пильно за вашим хлопчиком, містере Торренс. Навряд вам хочеться, щоб із ним щось недобре трапилося.

– Авжеж, певно, що не хочеться.

Почута від Ватсона, ця настанова не дратувала.

Вони підійшли до сходів, де затрималися на хвильку, поки Ватсон знову висякає собі носа.

– Ви знайдете там весь потрібний вам реманент, а також і непотрібний, я гадаю. І там є ґонт. Уллман вам казав про це?

– Так, він хоче, щоб я перекрив західну частину даху.

– Це жирне чмо отримає від вас геть усе на дурняк, а потім, навесні, безустанку скиглитиме про те, що ви й уполовину не робили тут усе, як було слід. Я йому якось був заявив прямо в очі, я йому, значить, кажу…

Коли вони рушили вгору сходами, голос Ватсона вщух, зазвучавши, мов якесь заспокійливе гудіння. Озирнувшись через плече, Джек Торренс знову поглянув у непроникну, пропахлу пліснявою темряву і подумав, що, якщо мусить десь бути місце, в якому є привиди, то це саме воно. Він подумав про Ґрейді, заблокованого тут м’яким, невблаганним снігом, як той потроху скаженів і врешті сотворив своє бузувірство. Чи ридали вони, загадувався Джек. Нещасний Ґрейді, як воно, відчувати оте, що з кожним днем накопичується в тобі більше й більше, і врешті зрозуміти, що весна для тебе ніколи не настане. Не мусів би він бути тут. І норову стримувати не мусів би.

Щойно він услід за Ватсоном ступив за двері, ці слова знову повернулися до нього, немов відлуння похоронного дзвона з одночасним різким тріском – наче грифель в олівці зламався. Боже милостивий, от би хильнути чарочку. Чи й тисячу чарок.

Розділ четвертий Примарний край

Денні здався о чверть на п’яту і піднявся нагору, де його чекало молоко і печиво. Він поглинав їжу, дивлячись у вікно, а потім пішов поцілувати матір, яка прилягла відпочити. Вона запропонувала йому залишитися в хаті, подивитися «Сезам-стрит»[31] – так швидше летітиме час, – але він рішуче похитав головою і пішов назад, на своє місце на бровці. Уже була п’ята, і, хоча він не мав годинника та й час за ним не дуже-то вмів визначати, Денні усвідомлював, що той минає, бачачи, як подовжуються тіні, як надвечірнє світло набуває золотавого відблиску.

Вертячи в руках планер, він мугикав собі під ніс:

– Скачи д’мене, Лу, ой, та мені все одно… скачи д’мене, Лу, ой, та мені все’дно… мій пан поїхав геть… Лу, Лу, скачи д’мене, Лу…[32]

Вони співали цю пісню всі разом в дитсадку «Джек та Джилл»[33], до якого він ходив у Стовінгтоні. Тут він дитсадок не відвідував, бо тато тепер не мав грошей за нього платити. Він знав, що матір з батьком через це хвилюються, хвилюються, що це посилить його відчуття самотності (а ще дужче, хоча між ними це не промовлялося, що Денні звинувачуватиме їх), але насправді йому не хотілося більше ходити до «Джек та Джилл». То для малюків. Він поки ще не виріс великим, але ж уже більше й не малюк. Великі хлопці ходять до великої школи, і там їх годують гарячими обідами. У перший клас. Наступного року. А цей рік, це як бути десь між малюком і справжнім хлопцем. Та й гаразд. Він скучав за Скоттом і Енді – більше за Скоттом, – але однаково все гаразд. Здавалося, чекати, що трапиться далі, найкраще одному.

Він дуже багато чого розумів про своїх батьків і знав, що їм часто це не подобається, а ще часто бувало так, що вони відмовлялися вірити в його розуміння. Але одного дня вони змушені будуть повірити. Він готовий зачекати.

Хоча це дуже погано, що вони не здатні вірити більше, особливо в такі часи, як тепер. Мама лягла у квартирі до ліжка і ледь не плаче, так вона тривожиться за тата. Дещо з того, що її тривожить, занадто доросле для розуміння Денні – якісь непевні речі, пов’язані з безпекою, татовою самооцінкою, його почуттями провини і роздратування і страху перед тим, що на них чекає, – але дві головні думки в її голові саме зараз були про те, що з татом сталася якась аварія в горах («чому ж він тоді не зателефонував?»), та про те, що тато зірвався і робить Оте Погане. Денні дуже добре знав, що таке Оте Погане, відтоді як Скотті Еронсон, який був на півроку старшим, йому це пояснив. Сам Скотті це знав, бо його тато також робив Оте Погане. Якось, розповідав йому Скотті, його тато вдарив його маму просто в око і збив її з ніг. Врешті-решт мама з татом Скотті отримали РОЗЛУЧЕННЯ через Оте Погане, і коли Денні познайомився зі Скотті, той жив уже з мамою, а зі своїм татом бачився тільки по вікендах. Найбільшим жахом у житті Денні було РОЗЛУЧЕННЯ, слово, що завжди виринало в його голові у вигляді напису, намальованого червоними літерами, по яких, сичачи, повзали змії. У РОЗЛУЧЕННІ твої батьки більше не живуть разом. Вони змагаються за тебе перед суддею (грають у теніс? у бадмінтон? Денні не був певен, у що саме, але у Стовінгтоні тато з мамою грали і в теніс, і в бадмінтон, отже, він вирішив, що це може бути якась саме з цих двох ігор), і ти мусиш залишитися з кимсь одним з рідних, а іншого практично ніколи не бачитимеш, а той, з ким ти житимеш, якщо приспічить, може женитися на комусь, кого ти зовсім не знаєш. Найстрашнішим у слові РОЗЛУЧЕННЯ було те, що він його відчував – чи його образ, чи бозна чим було те, що являлося йому в його осяяннях, – як воно спливає в головах його батьків, іноді розпливчасте й віддалене, іноді таке безпощадне, навальне й лячне, як буря з громом. Таким воно було після того, як тато покарав Денні за розкидані папери в його кабінеті, а лікар мусив накласти йому на руку гіпс. Цей спогад уже вицвів, але думки про РОЗЛУЧЕННЯ зберігалися в пам’яті чіткими і жаскими. Воно тоді вертілося здебільшого біля мами, і він перебував у постійному страху, що вона вчепить це слово у себе в голові і витягне його з рота, зробивши реальним оте. РОЗЛУЧЕННЯ. Воно постійно, мов глибинна течія, струмило в їхніх думках, було одним з небагатьох, що він його завжди міг підхопити, мов простенький музичний ритм. Але, як і ритм, центральна думка становила лише хребет більш складних думок, думок, які йому поки ще було не до снаги навіть починати тлумачити. Вони приходили до нього тільки як кольори і відчування. Мамині думки про РОЗЛУЧЕННЯ громадилися навкруг того, що тато зробив з його рукою, і того, що трапилося у Стовінгтоні, коли тато втратив роботу. Той хлопець. Джордж Гетфілд, який озлився на тата і продірявив лапки їхнього «жучка». Татові думки про РОЗЛУЧЕННЯ були складнішими, темно-фіолетового кольору, з лячними, чисто чорними прожилками. Здавалося, він думав, що їм буде краще, якщо він від них піде. Що тоді вщухне біль. Його татові боліло майже весь час, найбільше через Оте Погане. Денні міг і це також майже завжди підхопити: постійне татове прагнення піти до якогось темного місця, дивитися там кольоровий телевізор і їсти з мисочки арахіс і робити Оте Погане, аж поки його мозок не вгамується, полишивши тата в спокої.

Але цього надвечір’я його матері не варто було непокоїтися, і він хотів би піти до неї, розказати їй про це. Їхній «жучок» не зламався. І тато не поїхав кудись робити Оте Погане. Він уже майже ось-ось буде вдома, торохкотить зараз по шосе між Лайонсом і Боулдером. Наразі його тато навіть не думає про Оте Погане. Він думає про… про…

Денні нишком озирнувся назад, на кухонне вікно. Іноді від надто завзятих роздумів з ним щось таке діялося. Діялося таке, що речі – справжні речі – зникали, і тоді він бачив речі, яких там не було. Одного разу, невдовзі після того, як йому наклали на руку гіпс, таке трапилося за столом під час вечері. Вони тоді між собою майже не балакали. Але вони думали. О, так. Думки про РОЗЛУЧЕННЯ нависали над кухонним столом, наче вагітна, готова вивергнутися зливою чорна хмара. Від цього було так погано, що він не міг їсти. Від самої думки про їжу, коли кругом нависло оте чорне РОЗЛУЧЕННЯ, його нудило аж до блювоти. А оскільки це здавалося розпачливо важливим, він цілком вверг себе в зосередження, й от тоді дещо сталося. Коли Денні повернувся назад, у світ справжніх речей, він уже лежав на підлозі з виваленими на себе бобами з картоплею, матуся його обнімала і плакала, а татусь кудись телефонував. Він був наляканий, намагався пояснити їм, що з ним не трапилося нічого поганого, що іноді таке з ним буває, коли він зосереджується, аби зрозуміти більше, аніж йому вдається зазвичай. Він намагався пояснити про Тоні, якого вони називали його «невидимим приятелем».

Батько тоді сказав:

– У нього Га-Лу-Сци-Нація. На вигляд він у порядку, але я все одно хочу, щоб його оглянув лікар.

Коли лікар уже пішов, матуся змусила його дати обіцянку ніколи більше такого не робити, ніколи не лякати їх подібним чином, і Денні погодився. Він і сам перелякався. Бо коли він подумки зосередився, його розум відлетів до тата і лише на мить, перш ніж з’явився Тоні (десь далеко, як він це завжди робив, гукаючи звіддаля), дивина геть заступила їхню кухню і смаженину на синій тарелі, лише на одну мить його власна свідомість поринула в татову темряву аж до незбагненного слова, набагато більш лячного за РОЗЛУЧЕННЯ, і словом тим було СУЇЦИД. Денні ніколи більше на нього не натрапляв у мозку свого тата і, безумовно, не намагався його вишукувати. Його не обходило, якщо він взагалі ніколи не дізнається, що означає це слово.

Але зосереджуватися йому подобалося, бо тоді інколи міг прийти Тоні. Не кожного разу. Інколи на якусь мить усе збурювалося, запаморочливо пливло, а потім прояснювалося – фактично, найчастіше так і бувало, – але іншим разом інколи десь на самісінькому краєчку його поля зору з’являвся Тоні, гукав звіддаля, манив…

Відтоді як вони переїхали до Боулдера, це траплялося двічі, і Денні пам’ятав з яким приємним подивом він зрадів, що Тоні подолав услід за ними довгий шлях сюди аж з Вермонту. Отже, далебі не всі його друзі залишилися позаду.

Уперше це було, коли він гуляв на задньому дворі, але тоді нічого особливого не трапилося. Просто Тоні його кликав, а потім темрява, а за кілька хвилин по тому він знову повернувся до справжньої дійсності, зберігши в пам’яті кілька непевних уривків, немов з якогось безладного сновидіння. Другого разу, два тижні тому, було цікавіше. Тоні манить, гукає з відстані чотири ярди: «Денні… ходи-но, поглянь…» Денні здається, ніби він підлітає, а тоді падає в глибоку нору, як Аліса в Країні Чудес. Відтак він опиняється у підвалі житлового будинку, і Тоні поряд з ним, показує в потемок, на валізу, в якій тато тримає свої важливі папери, особливо ту «П’ЄСУ».

– Бачиш? – промовив Тоні своїм віддаленим, мелодійним голоском. – Вона під сходами. Просто під сходами. Перевізники поклали її просто… під… сходами.

Денні зробив крок уперед, щоб зблизька роздивитися на таку чудасію, і знову впав, цього разу з гойдалки, на якій він і колихався весь цей час. Дух йому тоді добряче забило.

Дні за три чи чотири тато ледь не копитом бив, шалено доводячи мамі, що він облазив весь той чортів підвал, але валізи там нема, тож він засудить тих клятих перевізників, які залишили її десь між Вермонтом і Колорадо. Як, будьте ласкаві, він зможе дописати свою «П’ЄСУ», коли повсякчас виринають отакі-от перечіпки?

Денні промовив:

– Ні, тато. Вона під сходами. Перевізники поклали її просто під сходами.

Кинувши на Денні дивний погляд, тато спустився донизу подивитися. Валіза лежала саме там, де сказав Денні. Тато відвів сина вбік, посадовив його собі на коліна і спитав, хто його водив до підвалу? Це був Том, що живе нагорі? Підвал – небезпечне місце, казав тато. Саме тому хазяїн будинку тримає його на замку. Тато хотів дізнатися, може, хтось залишив його незамкненим? Він радий, що знайшлися його папери і «П’ЄСА», сказав тато, але вони не варті того, якби Денні упав зі сходів і зламав собі… собі ногу. Денні з усією щирістю відповів тату, що він не спускався до підвалу. Що двері там завжди були замкнені. І мама його підтримала. Денні ніколи не спускався чорними сходами, сказала вона, бо там сиро і темно і павуків повно. А ще він ніколи не каже неправди.

– То звідки ти тоді про це дізнався, доку? – спитав тато.

– Тоні мені показав.

Мама з татом перезирнулися поверх його голови. Таке час від часу траплялося й раніше. Оскільки це було лячним, вони це швидко викидали собі з голови. Але Денні розумів, що Тоні їх бентежить, особливо маму, і він старався бути обережним, не думати в той спосіб, що може викликати Тоні туди, де мама може його побачити. Але зараз, гадав він, мама лежить у себе, у кухні її поки ще нема, отже, він сильно зосередився, щоби дізнатися, чи зможе він зрозуміти, про що думає тато.

Лоб у нього наморщився, дещо брудні долоні, які лежали розпластаними на джинсах, стиснулися в щільні кулачки. Очі він не заплющив – не було потреби, – але змружив їх у щілинки й уявив татів голос, голос Джека, голос Джона Деніела Торренса, глибокий і стриманий, інколи насмішкуватий, коли він веселий, або ще більш глибокий, коли він сердиться, або просто стриманий, бо він думає. Думає про. Думає про. Думає…

(думає)

Денні тихо зітхнув, і його тіло обм’якло на бровці, немов з нього щезли геть усі м’язи. Він залишався цілком притомним, бачив вулицю і дівчину з хлопцем, які йшли по хіднику на протилежному її боці, вони трималися за руки, бо вони були

(?закохані?)

такі щасливі цим днем і собою – тим, що вони разом цього дня. Він бачив осіннє листя, гнане вітром уздовж риштака, жовті нерівні коліщата. Він бачив будинок, який вони якраз минали, і зауважив, що дах на ньому покрито

(ґонт. гадаю з цим проблем в мене не буде якщо ізоляційна прокладка в порядку. йо тоді все буде гаразд. цей ватсон. боже який персонаж. хотілося б знайти для нього місце в «П’ЄСІ». отак якщо не пильнуватиму я допишуся до того що в ній опиниться весь довбаний рід людський. йо ґонт. а чиє там цвяхи? от лайно, забув його спитати та нехай їх просто дістати. залізна крамниця у сайдвіндері. оси. о цій порі року вони гніздяться. мені варто запастися якоюсь димовою шашкою на випадок якщо вони трапляться там коли я віддиратиму старі ґонтини. нові ґонтини. старі)

ґонтом. Так ось про що він зараз думає. Він отримав роботу і думає про ґонт. Денні не знав, хто такий Ватсон, але все решта здавалося достатньо ясним. І йому може пощастити побачити осине гніздо. І то напевне, як те, що його звуть

– Деннііі… Деннііі…

Він підвів очі, а там і Тоні, стоїть вдалині на вулиці біля знаку «стоп» і махає рукою. Побачивши свого старого друга, Денні, як завжди, відчув теплий спалах втіхи, але цього разу його також ніби кольнуло страхом, так, немовби Тоні з’явився разом з якоюсь темрявою, прихованою за його спиною. Напівпрочиненою для ос, що, якщо їх випустити, почнуть глибоко жалити.

Але про те, щоб не підійти, питання не виникало.

Він іще глибше осунувся на бровці, руки зісковзнули з колін й безсило повисли в розвилці його розчепірених ніг нижче промежини. Підборіддя вгрузло йому в груди. А тоді з’явився млосний, безболісний потяг і якась частка його підвелася й побігла услід за Тоні у нуртуючу темряву.

– Деннііі…

І раптом та темрява вже вилискує вируючою білістю. Звуки, немов хтось сутужно кашляє, і криві, покорчені тіні, які перетворилися на ялини в ночі, що їх термосить виюча хуртовина. Сніг кружляє, танцює. Сніг усюди.

– Надто глибоко, – промовив Тоні з темряви, і в голосі його прозвучала печаль, яка налякала Денні. – Надто глибоко, не вибратися.

Загрозливо дибиться інший обрис. Величезний прямокутник. Похилий дах. Нечітко біліє у розбурханій пітьмі. Багато вікон. Довга будівля з ґонтовим дахом. Деякі з ґонтин були зеленішими за інші, новішими. Їх прибив його тато. Цвяхами із залізної крамниці в Сайдвіндері. Зараз ґонт покривав сніг. Він усе покривав.

Якийсь зеленавий відьмацький вогник раптом зажеврів на фасаді будівлі і, спалахнувши, перетворився на величезний, оскалений череп поверх двох перехрещених кісток.

– Отрута, – промовив Тоні з мінливої пітьми. – Отрута.

Різні написи зблискували йому перед очима, деякі з них у вигляді зелених літер, деякі на щитах, криво встромлених у снігові замети. НЕ КУПАТИСЯ. НЕБЕЗПЕЧНО! ОГОЛЕНІ ЕЛЕКТРИЧНІ ДРОТИ. ЦЯ НЕРУХОМІСТЬ ПІД АРЕШТОМ. ВИСОКА НАПРУГА. СТРУМОПРИЙМАЛЬНА РЕЙКА. СМЕРТЕЛЬНА НЕБЕЗПЕКА. НЕ НАБЛИЖАТИСЬ. ВХІД ЗАБОРОНЕНО. НЕ ПОРУШУВАТИ МЕЖ МАЄТНОСТІ. У ПОРУШНИКІВ СТРІЛЯТИМУТЬ БЕЗ ПОПЕРЕДЖЕННЯ. Цілком він не зрозумів з них жодного – він не вмів читати! – але вхопив сенс усіх, і примарний жах пронизував темні порожнини його тіла, немов ті ясно-коричневі спори, що мусять би загинути при світлі сонця[34].

Написи згасли. Тепер він опинився в якійсь кімнаті, заповненій дивними меблями, в кімнаті, де стояла темрява. Сніг пирскав у вікна, немов знадвору хтось кидався піском. У роті йому пересохло, очі горіли, мов наперчені, серце гарячково билося в грудях. За дверима кімнати щось гриміло, ніби навстіж одчинялись якісь жахливі двері. Кроки. На протилежній стіні кімнати було дзеркало, і в самісінькій глибині його срібного овалу з’явилося одне-єдине слово зеленими вогняними літерами, і те слово було:

АРАК.

Ця кімната згасла. Інша кімната. Він знав

(упізнав)

її. Перекинутий стілець. Розбите вікно, крізь яке задуває сніг, край килима вже промерз. Штори метляються на зламаному, покривленому карнизі. Якась низенька шафка лежить ниць. Знову щось лунко бухкає, постійно, ритмічно, моторошно. Звук розбитого скла. Розгром наближається. Захриплий голос, голос безумця, він іще жахливіший від того, що знайомий:

«Виходь! Нумо, ти, малий засранцю! Отримай заслужену кару!»

Гах. Гах. Гах. Трощиться деревина. Рев люті й задоволення. АРАК. Наближається.

Він лине через кімнату. Зірвані зі стін картини. Програвач

(?мамин програвач?)

перекинутий на підлозі. Її платівки – Ґріґ, Гендель, Бітлз, Арт Ґарфанкел, Бах, Ліст… розкидані навсібіч[35]. Чорні круги, розбиті на пощерблені клинця. Сніп світла з іншого приміщення, з ванної кімнати, таке різке біле світло, і якесь слово блимає у дзеркалі аптечної шафки, мов червоне око: АРАК, АРАК, АРАК…

– Ні, – шепнув він. – Ні, Тоні, будь ласка…

І чиясь рука, повисла через білий порцеляновий борт ванни. Безживна. Цівка крові (АРАК) повільно стікає з одного пальця, середнього, скрапуючи на кахлі з акуратного нігтя…

Ой, ні, ні, ох…

(будь ласочка, Тоні, ти мене лякаєш)

АРАК, АРАК, АРАК

(припини це, Тоні, припини)

Згасає.

У новій темряві гахкання стає ще гучнішим і дедалі гучнішає, воно відбивається луною зусібіч, звідусіль.

А він, зіщулений, тепер у темному коридорі, він зіщулився на синьому килимі, що буяє зміїстими чорними узорами, втканими в основу цього хідника, він слухає, як наближається те гахкання, аж ось з-за рогу вихопилась чиясь Постать і рушила в його бік, вона хитається, тхне кров’ю й погибеллю. В одній руці її дерев’яний молоток, вона розмахує ним (АРАК) навсібіч, креслячи в повітрі жахливі дуги, гатячи в стіни, прориваючи шовковисті шпалери, вибиваючи схожі на привидів клуби вапняного пилу.

Ану, отримай же свою кару! Прийми її, як справжній чоловік!

Постать наближається до нього, гігантська, вона смердить отим солодкаво-кислим духом, ось шваркнула головка молотка, зі злим сичанням майнувши в повітрі, а слідом удар у стіну й величезне лунке «бум» вибиває клуб пилу, сухого й пекучого на смак. Крихітні червоні очі зажевріли в темряві. Ця потвора вже поряд, вона виявила його, зіщуленого тут, з глухою стіною за спиною. А ляда на стелі замкнена.

Темрява. Він лине.

– Тоні, будь ласочка, поверни мене назад, прохаю, прохаю…

Й він повернувся, сидить на узбіччі Арапаго-стрит, волога сорочка прилипає до спини, все тіло його в холодному поту. У вухах ще лунає контрапунктом те колосальне бумкання; він чує запах власної сечі, оскільки на крайній межі свого жаху він упісявся. Він ніби й зараз бачить ту безживну руку, повислу через борт ванни, і кров, що стікає долі з одного пальця, середнього, і те непоясниме, набагато жахливіше за будь-які інші слово: АРАК.

А зараз світить сонце. Тут усе справжнє. Окрім Тоні, який тільки цяткою видніється на розі за шість будинків звідси, лунає його голос – слабенький, високий, ніжний: «Будь обережним, доку…»

А наступної ж миті Тоні зник, зате з-за рогу вигулькнув пошарпаний татів червоний «жучок» і заторохтів по вулиці, пердячи ззаду синім димом. Денні враз підхопився з бровки, почав махати, стрибати з ноги на ногу, кричати: «Тато! Агов, татусю! Привіт! Привіт!»

Тато завернув «фольксваген» до бровки, вимкнув двигун і відчинив дверцята. Денні притьмом кинувся до нього та раптом застиг з вибалушеними очима. Серце скинулося йому в горло і там немов вмерзло. Поряд із татом, на сусідньому передньому сидінні був молоток з коротким держаком, головка його була в крові, з прилиплим волоссям.

Блим, і там лише пакет з купленими татом харчами.

– Денні… доку, з тобою все гаразд?

– Йо. Я в порядку.

Він підійшов і зарився обличчям в татову джинсову куртку зі смушковим підбоєм, і обняв тата міцно-міцно-міцно. Джек обійняв сина навзаєм, дещо збитий з пантелику.

– Агось, не варто отак сидіти на сонці, доку. Ти весь упрів.

– Здається, я трішечки був задрімав. Я люблю тебе, тату. Я так тебе чекав.

– Я теж люблю тебе, Дене. Я дещо нам привіз. Гадаю, ти вже достатньо великий, щоб занести це нагору?

– Звісно, авжеж!

– Док Торренс, найдужчий чоловік у світі, – промовив Джек, куйовдячи сину волосся. – Який має хобі засинати на вуличних перехрестях.

Потім вони рушили до дверей, а мама спустилася на ґанок їх зустріти і Денні зупинився на другій сходинці, дивлячись, як вони цілуються. Їм було радісно бачити одне одного. Коханням променіло від них так само, як від тих хлопця з дівчиною, що були ішли вулицею, тримаючись за руки. Денні радів.

Пакет з покупками – всього лиш пакет з харчами – потріскував у нього в руках. Усе було добре. Тато вдома. Мама його кохає. Нічого поганого нема. І не все з того, що йому показував Тоні, завжди траплялося.

Але страх засів у нього біля серця, глибокий, огидний, він угніздився довкола його серця й того непіддатного розумінню слова, яке він побачив у дзеркалі своєї душі.