Текст книги "Сяйво"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 38 страниц) [доступный отрывок для чтения: 16 страниц]

– Ні, я не вважаю, що там є якісь привиди. Але ви добряче порилися в моїй особистій історії, перш ніж дати мені цю роботу. Ви викликали мене на килим і влаштували допит щодо моєї здатності доглянути ваш готель, немов маленькому хлопчику, якого виставили перед учительським столом за те, що напудив у роздягальні. Ви мене ганьбили.

– Я просто повірити не можу в таку нахабність, у таке збіса зухвальство з вашого боку, – сказав Уллман. Голос у нього звучав так, ніби він давиться. – Краще було б вас витурити. І так я, мабуть, і зроблю.

– Гадаю, Ел Шоклі може бути проти. Рішуче проти.

– А я гадаю, що ви врешті-решт переоцінюєте зацікавленість вами з боку містера Шоклі, містере Торренс.

На мить до Джека у всій його потузі й славі повернувся головний біль, аж він страдницьки заплющив очі. Немов з далекого віддаля він почув, як його власний голос питається:

– Кому належить «Оверлук» зараз? Ним так само володіє «Дервент Ентерпрайсиз»? Чи ви занадто дрібний підпанок, щоби це знати?

– Гадаю, вже досить, містере Торренс. Ви найманий працівник готелю, який нічим не відрізняється від якогось помічника офіціанта чи посудомийки. Я не маю наміру…

– Окей, я напишу Елу, – сказав Джек. – Він мусить знати; він, врешті-решт, член Ради директорів. І ще можу додати до листа маленьку приписку, в тому сенсі, що…

– Дервенту він не належить.

– Що? Я щось не доберу.

– Я сказав, що Дервент не є хазяїном готелю. Всі його акціонери зі східних штатів. Ваш друг, містер Шоклі, особисто володіє найбільшим, блокуючим пакетом акцій, який становить понад тридцять п’ять відсотків. Вам краще за мене було б знати, чи має він якийсь зв’язок з Дервентом.

– Хто ще?

– Я не маю наміру розголошувати вам, містере Торренс, імена інших акціонерів. Я маю намір усю цю справу довести до відома…

– Ще одне питання.

– Я не маю перед вами жодних зобов’язань.

– Більшість фактів з історії «Оверлука» – як пікантних, так і непікантних – я знайшов в одному пам’ятному альбомі в підвалі. Така велика книга в обкладинці з білої шкіри. Зшита золотим шнуром. Маєте ви якесь уявлення, чий би це міг бути пам’ятний альбом?

– Абсолютно жодного.

– А чи існує така ймовірність, що він міг належати Ґрейді? Доглядачу, який себе вбив?

– Містере Торренс, – промовив Уллман глибоко крижаним голосом. – Я далебі не впевнений, що містер Ґрейді взагалі умів читати, не кажучи вже про розкопування тієї гнилизни, якою ви зараз марнуєте мій час.

– Я хотів би написати книгу про готель «Оверлук». Тож і подумав, що, якщо я її дійсно видам, власнику того альбому сподобалось би побачити на передній сторінці подяку на свою адресу.

– Я вважаю, що написання книги про «Оверлук» є вельми немудрою ідеєю, – сказав Уллман. – Особливо книги, написаної з вашої… гм, точки зору.

– Ваша думка мене не дивує.

Біль тепер зовсім полишив голову. Як ото був трапився один сплеск, та й поготів. Розум його діяв абсолютно гостро, з точністю до міліметра. Зазвичай так він почувався, тільки коли йому надзвичайно добре писалося або коли він уже встиг ковтнути три перших чарки. Це була ще одна річ, про яку він устиг забути щодо екседрину; він не знав, як той діє на інших, але для нього розжувати три пігулки поспіль було як отримати моментальний кайф.

І тут він сказав:

– Вам сподобалася б книжка типу замовного проспекту, яку ви могли б безплатно вручати гостям під час їх реєстрації. Щось таке, з купою глянсових фотографій гір на світанку й заході сонця в супроводі слинявого, як лимонне желе, тексту. Плюс розділ про яскравих персон, які тут зупинялися, звісно ж, за винятком дійсно яскравих, таких як Джінеллі та його друзі.

– Якби я мав певність не на дев’яносто п’ять, а на сто відсотків, що, звільнивши вас, сам не втрачу роботу, – почав Уллман здавленим, переривчастим голосом, – я звільнив би вас цієї ж хвилини, просто по телефону. Але оскільки в мене залишаються ті непевні п’ять відсотків, я маю намір відразу ж зателефонувати містерові Шоклі, тільки-но ви покладете слухавку… що трапиться вельми скоро, як я на те щиро сподіваюся.

Джек сказав:

– Розумієте, книга не міститиме нічого такого, що не є правдою. Нема жодної потреби щось приоздоблювати.

(Навіщо ти його дрочиш? Хочеш, щоби тебе вигнали з роботи?)

– Мені начхати, якщо у п’ятому розділі йдеться про те, як папа римський трахає тінь Діви Марії[139], – проказав Уллман, і голос його дедалі підвищувався. – Я бажаю, щоби ви забралися геть з мого готелю.

– Це не ваш готель! – гаркнув Джек і гахнув слухавкою, накинувши її на важіль.

Важко дихаючи, він сидів на стільчику, тепер уже трохи наляканий

(трохи? до біса жахливо)

і дивувався, навіщо, чорти б його забрали, він узагалі подзвонив Уллману.

(ти знову не стримався, Джеку.)

Авжеж. Так, не стримав норову. Нема сенсу це заперечувати. І найбільше лихо, що він не мав уявлення, який вплив має це дешеве мале чмо на Ела, так само, як не уявляв, скільки лайна стерпить від нього самого Ел в ім’я їхніх спільних «ста’их доб’их часів». Якщо Уллман дійсно такий цінний, яким він сам себе виставляє і заявить Елові ультиматум «або він, або я», чи не змушений буде Ел його прийняти? Джек заплющив очі, намагаючись уявити, як він про це скаже Венді. Вгадай-но, що трапилося, бейбі. Я знову втратив роботу. Цього разу мені довелося подолати аж дві тисячі миль телефонного кабелю компанії «Белл», щоби знайти, кому дати ляща, але я впорався.

Він розплющив очі і витер собі губи хусточкою. Йому хотілося випити. Курва, як же йому потрібно випити. Зовсім неподалік на вулиці стояло кафе, звісно, в нього ще був час, щоби нашвидку хильнути там пива по дорозі до парку, один кухоль, тільки аби прибити куряву…

Він безпорадно зчепив пальці.

Знов зринуло запитання: навіщо він взагалі дзвонив Уллману? Номер пансіонату «Серф-Сенд» у Лодердейлі був записаний у маленькому блокноті, що лежав біля телефону і радіоблоку в офісі – номера сантехників, теслярів, склярів, електриків та інших. Джек переписав його на сірникову коробочку невдовзі по тому, як піднявся з ліжка, коли ідея зателефонувати Уллману радісно розквітла в його мозку. Але з якою метою? Якось, під час його пияцької фази, Венді була звинуватила його в прагненні саморуйнування за одночасної відсутності того морального ґрунту, на якому могло б розквітнути повноцінне бажання смерті. Тому-то він і створює ситуації, у яких замість нього це міг би зробити хтось інший, раз у раз відрубуючи якийсь шматок від себе і їхньої родини. Невже це й правда так? Невже він дійсно десь углибині душі боїться, що «Оверлук» може бути саме тим, чого йому не вистачало, щоби закінчити п’єсу і загалом розібратися з усім нагромадженим у собі лайном? Невже він оце так доносить на самого себе? Господи, прошу, ні, нехай це буде на так. Будь ласка.

Він заплющився, і моментально на внутрішній поверхні його повік повстала картина: він встромляє руку в діру між ґонтинами, аби витягнути зогнилу ізоляційну прокладку, раптом гострий, мов голкою, укол і його власний страдницький скрик у нерухомому, безуважному повітрі:

«Ох ти ж, кляте, матір твою, суче стерво…»

Цій на заміну прийшла інша картина, за два роки до того: як він о третій ранку п’яний ввалюється до квартири і, перечепившись об стіл, падає пластом на підлогу і лається, будячи Венді, що спала на дивані. Венді вмикає світло і бачить його одяг – подертий і викачаний у бруд у якійсь туманній бійці на паркінгу, що трапилася кілька годин тому в ледь пригадуваному придорожньому шинку біля самого кордону Нью-Гемпширу, засохлу кров у нього під носом, як він тупо блимає проти світла, немов кріт на сонце, і тоді Венді безвиразно каже:

«Сучий ти сину, ти розбудив Денні. Якщо тобі наплювати на самого себе, хіба ти не можеш, бодай трішки, подумати про нас? Ох, навіщо я тобі взагалі щось говорю?»

Задзвонив телефон, змусивши його здригнутися. Він ухопив слухавку, нелогічно впевнений, що це мусить бути або Уллман, або Ел Шоклі.

– Що? – каркнув він.

– Ви перевищили ваш час, сер. На три долари і п’ятдесят центів.

– Мені треба розміняти гроші, – відповів він. – Зачекайте хвилинку.

Поклавши слухавку на поличку, він укинув свої останні шість четвертаків і вийшов, вирушивши до каси, щоби розміняти ще. Усе це він проробив автоматично, його думки крутилися по тому ж самому замкненому колу, немов білка в колесі.

Навіщо він зателефонував Уллману?

Бо Уллман його ганьбив? Його ганьбили й раніше, і то справжні майстри – гросмейстером цієї справи, звісно, був він сам. Просто, щоби позбиткуватися з цього чоловічка, викриваючи його лицемірство? Джек не вважав себе таким дріб’язковим. Його розум намагався вхопитися за пам’ятний альбом як за вагому причину, але й це також було, як носити воду решетом. Шанси на те, що Уллман знає, хто володіє готелем, становили не більше двох проти тисячі. Під час співбесіди він згадував про підвал як про якусь чужу країну – з отих брудних, недорозвинених. Якби Джек дійсно хотів щось дізнатися, він мусив би подзвонити Ватсону, чий зимовий номер також був у тому офісному блокноті. Навіть Ватсон не був би надійним джерелом, та все ж надійнішим за Уллмана.

А розповідати йому про свій задум написати книгу – це було ще одним ідіотським жестом. Неймовірно ідіотським. Окрім того, що ризикував цією роботою, він таким чином міг перекрити собі канали інформації, щойно Уллман почне обдзвонювати людей, попереджаючи їх, щоб остерігалися новоанглійців, які розпитуватимуть про готель «Оверлук». Він міг провести своє дослідження тихо, надсилаючи ввічливі листи, можливо, навіть домовляючись з кимсь про інтерв’ю навесні… а потім сміятися собі в кулак з Уллманової розлютованості, коли книжка вже вийде, а сам він перебуватиме в безпеці, десь звідси далеко – «Автор у масці вдаряє знов». А натомість він зробив цей клятий безглуздий дзвінок, не стримався і налаштував проти себе Уллмана, витягши на світло всі притаманні готельному менеджеру властивості маленького Цезаря. Навіщо? Якщо це не було спробою позбавити себе доброї роботи, яку для нього урвав Ел, тоді чим це було?

Він укинув решту монет у щілину і повісив слухавку. Це дійсно була позбавлена сенсу дія, яку він міг би вчинити, якби був п’яним. Але ж він був тверезим, тверезим-тверезісіньким.

Виходячи з аптеки, він розжував іще одну пігулку екседрину, кривлячись, проте насолоджуючись її гірким смаком.

Надворі, на хіднику він стикнувся з Венді й Денні.

– Агов, а ми якраз ішли по тебе, – сказала Венді. – Сніг пішов, подивись-но.

Джек блимнув угору.

– Таки пішов.

Сніжило сильно. Головну вулицю Сайдвіндера вже рясно запорошило, розділова лінія зникла. Денні з розкритим ротом, задравши голову до білого неба і висунувши язик, намагався ловити пухнасті сніжинки, що кружляли донизу.

– Ти гадаєш, це вже воно? – запитала Венді.

Джек знизав плечима:

– Не знаю. Я сподівався ще бодай на пару тижнів милості. Може, ми її ще матимемо.

Милість, ось воно.

(Пробач, Еле. На твою милість і ласку. Ще один шанс. Я щиро прошу вибачення…)

Скільки разів протягом скількох років він – дорослий чоловік – просив милості й іншого шансу? Раптом його так знудило від самого себе, така накотилася огида, що він мало не застогнав уголос.

– Як твоя голова? – спитала Венді, уважно в нього вдивляючись.

Він обійняв її однією рукою і міцно притиснув.

– Краще. Ходімо, нумо, ви двоє, гайда додому, поки ще є можливість.

Вони рушили туди, де стояв припаркований навскоси до бровки готельний пікап, Джек посередині, лівою рукою обнімаючи за плечі Венді, а в правій тримаючи долоньку Денні. Він уперше назвав це домом, на лихе чи на добре.

Уже сівши за кермо пікапа, він збагнув, що, хоча його й причаровує «Оверлук», готель йому не дуже подобається. Він не мав певності, що той на добро його дружині і сину і йому самому. Можливо, саме тому він і зателефонував Уллману.

Щоб його звідти вигнали, поки ще є час.

Він здав задом з паркувального місця і повіз їх з цього містечка вперед і вгору, у гори.

Розділ двадцять перший Нічні думки

Була десята година. Їхню квартиру наповнював фальшивий сон.

Джек лежав на своїй половині, обличчям до стіни, з розплющеними очима, слухаючи повільне, рівномірне дихання Венді. Смак розжованого аспірину все ще залишався в нього на язиці, від чого той відчувався шорстким і трохи занімілим. Ел Шоклі подзвонив за чверть до шостої, за чверть до восьмої за східним часом. Венді з Денні сиділи тоді внизу перед каміном, читали.

– Абонент викликає містера Торренса, – сказала операторка.

– Слухаю.

Він перекинув слухавку в праву руку, лівою дістав із задньої кишені хустинку і витер нею собі запалені губи. Потім закурив сигарету.

Далі просто йму у вусі гучний голос Ела.

– Джекі-бой, що це ти там, заради Бога, таке замислив?

– Привіт, Еле.

Він загасив, придавивши, сигарету і вхопив пляшечку з екседрином.

– Що відбувається, Джеку? Сьогодні по обіді я отримав дивний дзвінок від Стюарта Уллмана. А коли Стю Уллман телефонує по міжміському і платить за це з власної кишені, вже ясно, що якесь лайно потрапило у вентилятор.

– Уллману не варто про щось непокоїтись, Еле. І тобі також.

– Про що саме нам не варто непокоїтися? Стю описав мені це як щось між шантажем і статтею про «Оверлук» для «Національного дознавача»[140]. Розкажи-но мені, хлопче.

– Я хотів його трохи піддрочити, – сказав Джек. – Коли я приїхав сюди на співбесіду, йому заманулося ритися в усій моїй брудній білизні. Проблеми з випивкою. Вигнаний з останнього місця роботи через знущання з учня. Сумніваюся, що ви підходяща нам особа. І таке інше. Що мене вкурвило, так це те, що Уллман повитягав усе те на світло тому, що він страшенно любить цей клятий готель. Цей прекрасний «Оверлук». Цей традиційний «Оверлук». Цей збіса священний «Оверлук». Ну, я тут знайшов у підвалі один пам’ятний альбом. Хтось зібрав до купи всі менш привабливі факти про Уллманів храм, і мені здалося, наче тут раз у раз справлялася маленька чорна меса.

– Я сподіваюся, ти це кажеш метафорично, Джеку, – голос Ела прозвучав лячно прохолодно.

– Саме так. Але я дізнався…

– Я знаю історію цього готелю.

Джек, пропустивши собі крізь пальці волосся, скуйовдив його.

– Тож я йому зателефонував і піддрочив цим. Визнаю, що це було не вельми розумно, і безперечно я такого більше не робитиму. Кінець історії.

– Стю каже, що ти й сам плануєш трохи потрусити брудну білизну.

– Стю мудак! – гаркнув Джек у слухавку. – Я йому сказав, що в мене з’явилася ідея написати про «Оверлук», це так. На мою думку, цей готель є картотекою цілісного американського характеру після Другої світової війни. Це звучить помпезною, ще й погано викладеною заявою… я розумію, авжеж… але тут усе так і є, Еле! Боже мій, з цього може народитися велика книга. Але в далекому майбутньому, можу тобі це обіцяти, зараз у мене на тарілці більше, ніж я спроможний з’їсти, тому…

– Джеку, так не годиться.

Він роззявив рота перед чорною телефонною слухавкою, не в змозі повірити щойно, безсумнівно, почутому.

– Що? Еле ти сказав, що…

– Я сказав те, що сказав. Про яке далеке майбутнє йдеться, Джеку? Для тебе це може бути два роки, можливо, п’ять. Для мене це тридцять або сорок, бо я очікую, що буду пов’язаним з «Оверлуком» довгий час. Від думки про те, що ти десь там вишукуєш бруд про мій готель, щоби видати це за великий твір американського красного письменства, мене нудить.

Джекові відібрало мову.

– Я намагався тобі допомогти, Джекі-бой. Ми разом пройшли крізь ту війну, і я гадав, що заборгував тобі деяку допомогу. Ти пам’ятаєш ту війну?

– Пам’ятаю, – промимрив Джек, але навкруг його серця вже почав жевріти приск обурення. Спершу Уллман, потім Венді, а тепер Ел. Що це? Національний тиждень «Обганьмо Джека Торренса»? Він щільніше зімкнув губи, потягнувся по сигарети і збив пачку на підлогу. Невже йому колись подобалося оце дешеве чмо, що зараз патякає до нього зі свого обшитого панелями червоного дерева барлога у Вермонті? Невже й справді?

– Перед тим, як ти вдарив того хлопця, Гетфілда, – продовжував говорити Ел, – я умовив членів Ради не звільняти тебе і навіть розвернув їх до думки запропонувати тобі безстроковий контракт. Ти власноруч усе споганив. Я підкинув тобі роботу в цьому готелі, спокійному місці, де ти можеш отямитися, закінчити свою п’єсу і почекати, поки ми з Гаррі Ефінґером зможемо переконати решту тих парубків, що вони зробили велику помилку. А тепер виглядає так, що на шляху до більшої здобичі ти хочеш відгризти руку мені. Оце таким чином ти віддячуєш своїм друзям, Джеку?

– Ні, – прошепотів він.

Чогось більшого він не наважився сказати. У голові йому стугоніли гарячі, ядучі слова, які бажали вирватися назовні. Він відчайдушно намагався думати про Денні й Венді, які залежали від нього, які мирно зараз сиділи внизу перед каміном, опрацьовуючи першу з читанок для другокласників, і вважали, що Все Гаразд. Якщо він втратить цю роботу, що тоді? Рушати до Каліфорнії в їхньому старому змученому «фольксвагені» з гнилим бензонасосом, немов якась гнана пиловими бурями родина оклахомців?[141] Він переконував себе, що мусив би зараз на колінах благати Ела, щоби той не дозволив такому трапитися, але виплеснутися щосили намагалися інші слова, і його рука з затиснутими в ній розжареними дротами його люті аж упріла.

– Що? – різко запитав Ел.

– Ні, – відповів Джек. – Я не таким чином віддячую своїм друзям. І ти це знаєш.

– Звідки мені це знати? У гіршому випадку ти збираєшся спаплюжити мій готель, викопавши гідно поховані роки тому трупи. В кращому – ти телефонуєш моєму капризному, проте надзвичайно компетентному готельному менеджеру і ввергаєш його в оскаженіння заради якоїсь… якоїсь дурнуватої дитячої гри.

– То було більшим за гру, Еле. Тобі легше. Тобі не треба приймати подаяння від якогось багатого друга. Тобі не потрібен друг у суді, бо сам ти і є судом. Той факт, що ти був за крок від того, щоби стати алкоголіком з захованою в коричневому пакеті пляшкою, зараз не дуже-то й згадується, хіба не так?

– Гадаю, так, – сказав Ел. Голосом підупалим, що звучав так, ніби його хазяїн уже від усього цього втомився. – Але, Джеку, Джеку… Я з цим нічого не можу вдіяти. Я не можу цього змінити.

– Розумію, – спустошено промовив Джек. – Мене звільнено? Гадаю, буде краще, якщо саме ти мені про це скажеш.

– Ні, якщо ти зробиш для мене дві речі.

– Гаразд.

– А чи не краще тобі спершу дізнатися про умови, перед тим як їх приймати?

– Ні. Ти пропонуєш угоду, я з нею погоджуюся. Є Денні і Венді, про яких я мушу думати. Якщо тобі потрібні мої яйця, я надішлю їх авіапоштою.

– Джеку, ти певен, що можеш дозволити собі таку розкіш, як жаль до самого себе?

Він заплющив очі і проштовхнув крізь сухі губи пігулку екседрину.

– Наразі, мені здається, це єдине, що я собі можу дозволити. Гони… це не каламбур.

Ел якусь мить мовчав. Потім він сказав:

– По-перше, жодних більше дзвінків Уллману. Навіть якщо готель згорить до ноги. Якщо таке трапиться, дзвони тому ремонтнику, тому дядькові, що лається безперервно, ти знаєш, про кого я…

– Ватсон.

– Так.

– Окей. Годиться.

– По-друге, пообіцяй мені, Джеку. Дай слово честі. Ніякої книжки про знаменитий гірський готель у Колорадо з будь-якою історією.

На мить його лють стала такою величезною, що він буквально не міг говорити. Кров гучно бухала йому в вухах. Це було немов отримати телефонний дзвінок від якогось принца Медичі двадцятого століття… не показувати жодних портретів членів моєї родини з бородавками, будь ласка, бо інакше повернешся назад до плебеїв. Я спонсорую не картини, а гарні картини. Коли малюватимеш дочку мого доброго друга і ділового партнера, родимку чи бородавку, будь ласка, не помічай, бо інакше повернешся назад до плебеїв. Звісно, ми друзі… ми обоє цивілізовані люди, хіба не так? Ми ділили з тобою і постіль, і стіл, і пляшку. Ми завжди будемо друзями, а той собачий нашийник, що я його на тебе надягнув, ми завжди ігноруватимемо за нашою обопільною згодою, а я про тебе добре і милосердно піклуватимуся. Усе, чого я натомість прошу – це твою душу. Всього лиш дрібничка. Ми навіть можемо ігнорувати той факт, що ти її віддав, так само, як ігноруємо той собачий нашийник. Пам’ятай, мій талановитий друже, на вулицях Рима повно жебручих Мікеланджело…

– Джеку? Ти там?

Він видав дивний звук, що збирався бути словом «так».

Голос Ела звучав категорично і дуже впевнено

– Я насправді не думаю, що прошу надто багато, Джеку. Будуть ще інші книги. Ти просто не можеш від мене очікувати для себе спонсорства, коли ти…

– Гаразд, згоден.

– Я не хочу, аби ти думав, ніби я намагаюся контролювати твою творчість, Джеку. Ти мусив би мене краще знати. Тут просто така…

– Еле?

– Що?

– А Дервент усе ще пов’язаний з «Оверлуком». Бодай якось?

– Я не вбачаю жодної можливої причини, через яку це могло б тебе турбувати, Джеку.

– Авжеж, – відгукнувся той стримано. – Гадаю, її нема. Слухай, Еле, здається Венді мене для чогось кличе. Я тобі ще передзвоню.

– Звичайно, Джекі-бой. Ми гарненько потеревенимо. А як загалом справи? Сухий?

(ТИ ВЖЕ УРВАВ СОБІ ФУНТ СКРИВАВЛЕНОЇ ПЛОТІ, ТО ХІБА НЕ МОЖЕШ ЗАЛИШИТИ МЕНЕ В СПОКОЇ?)

– Як порох.

– У мене так само. Взагалі-то, я вже починаю отримувати насолоду від тверезості. Якщо…

– Я передзвоню, Еле. Венді…

– Авжеж. Окей.

Нарешті він поклав слухавку, і от тоді-то прийшли кольки, вони прохромили його, мов блискавками, змусили його скорчитися перед телефоном, немов грішника в каятті, з руками на животі, зі стугонінням у голові, розпухлій наче якийсь монструозний міхур.

Наповзає оса, жалить, відповзає…

Зовсім трохи минуло часу, і нагору піднялася Венді, спитати його, хто телефонував.

– Ел, – сказав він. – Дзвонив запитати, як ідуть справи. Я сказав, що все добре.

– Джеку, у тебе вигляд жахливий. Ти захворів?

– Голова знов болить. Ляжу раніше спати. Нема сенсу намагатись писати.

– Може, підігріти тобі молока?

Він безсило усміхнувся:

– Було б чудово.

А тепер він лежав поряд з нею, відчуваючи своїм стегном її тепле від сну стегно. Думки про розмову з Елом, про те, як він принижувався, усе ще кидали його поперемінно то в жар, то в холод. Настане день, і розплата прийде. Настане день, і вийде книжка, не задушевна, роздумлива річ, якою він був уявляв її собі спочатку, а кришталево тверде дослідження, з фоторозділом і всім таким іншим, де він розбере детально геть усю історію «Оверлука», ті огидні інцестуальні оборудки на право власності і все таке інше. Він усе розкладе перед читачем, як розчленованого лангуста. І якщо Ел Шоклі має зв’язок з імперією Дервента, нехай тоді йому допоможе Бог.

Напружений, як рояльна струна, він лежав, втупившись у темряву, розуміючи, що може минути ще чимало годин, аж поки він зможе заснути.

Венді Торренс лежала на спині, очі заплющені, вона слухала звуки сну свого чоловіка – довгий вдих, коротка затримка, трохи утробний видих. Куди він відходить, коли спить, загадувалася вона. До якогось парку розваг, до Великого Беррингтону сновидінь, де всі атракціони безкоштовні і нема поряд жінки й матері, яка б нагадувала, що досить їм уже хот-догів або що пора вже звідси йти, якщо вони хочуть встигнути дістатися додому до темряви? Чи, може, там є якийсь ґрунтовний бар, де пиятика ніколи не припиняється, де дверцята «кажанячі крила» завжди навстіж і вся його стара пияцька братія скупчилася навкруг електронного хокею зі склянками в руках, між них особливо видається Ел Шоклі з його попущеною краваткою і розстебнутим верхнім ґудзиком на сорочці? Місце, куди ні їй, ні Денні нема ходу, а буґі триває без кінця.

Венді тривожилася за нього, тією старою, безпорадною тривогою, що, як вона сподівалася, залишилася назавжди позаду, у Вермонті, так, немов тривога чомусь не здатна перетинати кордони штатів. Їй не подобалося те, що «Оверлук», схоже, наразі робив з Джеком і Денні.

Найбільш лячним, примарним і незгадуваним, можливо забороненим для згадування, було повернення всіх отих пияцьких симптомів у Джека, одного по одному… усіх, окрім самого пиття. Постійне витирання губ рукою або хустинкою, немов щоби прибрати з них надлишок вологи. Довгі паузи за друкарською машинкою, більше зіжмаканого паперу в кошику на сміття. Пляшечка екседрину знайшлася сьогодні ввечері на телефонному столику, після того як йому дзвонив Ел, але склянки для води не було. Він знову жує ті пігулки. Він дратується через дрібниці. Він починає машинально вистукувати пальцями якийсь нервовий ритм, коли йому стає надто нудно. Зросла лайливість. Її також почала непокоїти його витримка. Було б майже полегшенням, якби він дав волю норову і випустив з себе пару подібно до того, як то він скидає тиск у котлі, щонайперше вранці спускаючись до підвалу, а потім роблячи це востаннє увечері. Було б майже приємно побачити, як він, лаючись, копає ногою стілець і той летить через усю кімнату або бодай грюкає дверима. Але ці явища, що завжди були невіддільними від його темпераменту, тепер майже цілком припинилися. Проте у неї було відчуття, що Джек злиться на неї або на Денні все частіше й частіше, але уникає це проявляти. Котел має манометр: старий, тріснутий, замаслюжений, але все ще працюючий, а в Джека нема нічого подібного. Вона ніколи не вміла достатньо добре його розгадати. Денні міг, але Денні не розповідав.

А цей дзвінок від Ела. Майже в той самий час, коли він надійшов, Денні втратив усяку цікавість до оповідання, що вони з ним якраз читали. Він залишив її сидіти біля каміна, а сам пішов до головної стійки, де Джек побудував шосе для його машинок і ваговозів «Метчбокс».[142] Там стояв і Лиховісний Ліловий Жук, і Денні почав поспішно возити ним уперед і назад. Прикидаючись, ніби читає свою книгу, але насправді спостерігаючи поверх неї за Денні, вона побачила дивний сплав тих способів, якими вона й Джек проявляли свою тривогу. Витирання губ. Нервове куйовдження собі на голові волосся одночасно обома руками, як це робила вона, чекаючи повернення Джека після його рейду по барах. Вона не могла повірити, ніби Ел зателефонував, аби просто «спитати, як ідуть справи». Якщо тобі схотілося потеревенити, ти дзвониш Елу. Якщо тобі подзвонив сам Ел, значить, є якась справа.

Пізніше, коли вона знову спустилася вниз, вона побачила, що Денні знову згорнувся клубком біля каміна, з цілковитою увагою, тамуючи дихання, він поринув у читанку для другого класу, де йшлося про пригоди Джо і Рейчел разом з їхнім татом у цирку. Непосидюща нервовість повністю зникла. Дивлячись на нього, вона знову відчула лячний укол упевненості, що Денні знає більше, ніж сам розуміє, більше, ніж містить у собі філософія лікаря (звіть мене Біллом) Едмондса.

– Агов, час до ліжка, доку, – сказала вона.

– Йо, гаразд.

Він заклав у книжці сторінку, на якій зупинився, й підвівся.

– Помийся і почисти зуби.

– Гаразд.

– Не забудь скористатися зубною ниткою.

– Не забуду.

Якусь мить вони стояли поруч, задивившись, як розгорається і пригасає жар у каміні. У більшій частині вестибюля було прохолодно й гуляли протяги, але це коло навкруг вогню було чарівно теплим, його було важко покидати.

– Це дядько Ел дзвонив по телефону, – невимушено промовила вона.

– О, справді? – абсолютно без здивування.

– Цікаво, чи не сердився дядько Ел на тата, – промовила вона так само невимушено.

– Йо, таки сердився, – сказав Денні, так само дивлячись на вогонь. – Він не хоче, щоби тато писав книгу.

– Яку книгу, Денні?

– Про цей готель.

Питання, що сформувалося в неї на губах, було тим самим, з яким і Джек, і вона підступалися до Денні вже тисячу разів: «Як ти про це дізнався?» – але Венді нічого не спитала. Вона не хотіла бентежити сина перед сном, ані дати йому зрозуміти, що вони, ніби між іншим, зараз обговорюють знання ним речей, про які він зовсім не мав як дізнатися. Але ж він насправді знає, вона була в цьому переконана. Пащекування лікаря Едмондса про індуктивне мислення та підсвідому логіку залишається не чим іншим, як усього лиш пащекуванням. Її сестра… яким чином Денні міг дізнатися, що того дня в почекальні вона думала про Ейлін? А те

(«мені наснилося, що з татом трапилася аварія».)

Вона помотала головою, немов витрушуючи з неї зайве.

– Іди вже митися, доку.

– Гаразд.

Він побіг по сходах вгору, до їх квартири. Вона посуплено вирушила до кухні, щоби підігріти там у каструльці молоко для Джека.

І от тепер, лежачи в ліжку без сну, прислухаючись до дихання свого чоловіка і вітру надворі (якимсь чудом цього дня снігом повіяло лише раз, надвечір; сильного снігопаду все ще не траплялося), вона дозволила своїм думкам цілком повернутися до її чудового, невстрійливого сина, який народився з обличчям, покритим плівкою – то був просто плодовий міхур, лікарі таке бачать, можливо, раз на кожні сімсот пологів, – у «сорочці», що, як про те старі баби плещуть, дарує ясновидіння.

Вона вирішила, що вже час розпитати Денні про «Оверлук»… давно пора було спробувати розговорити Денні. Завтра. Напевне. Вони вдвох якраз збираються поїхати до Сайдвіндерської публічної бібліотеки, пошукати, чи не знайдеться там якихось книжечок для другого класу, спитати, чи не видадуть їх їм на подовжений термін, на всю зиму, і тоді-то вона зможе з ним побалакати. І то відверто. Ця думка принесла Венді деяке полегшення, і вона почала нарешті спливати в сон.

Денні лежав без сну у своїй спальні – з розплющеними очима, лівою рукою обхопивши літнього і доволі зношеного Вінні-Пуха (Пух десь уже втратив одне ґудзикове око, а крізь з півдесятка розлізлих швів стирчала його набивка), – прислухаючись до сну батьків у їхній спальні. Він почувався так, ніби був їхнім невільним, невсипущим охоронцем. Найгірше ставало по ночах. Він ненавидів ці ночі і безупинне завивання вітру навколо західного крила готелю.

Вгорі, підвішений на нитці, плавав його планер. На комоді, тьмяно виблискуючи флюоресцентним пурпуром, стояла принесена з іграшкової автодороги у вестибюлі модель «фольксвагена». Його книжки стояли на полицях, книжки-розмальовки лежали на столі. «Місце для всього і всьому своє місце, – любила приказувати мама. – Тоді ти знатимеш, де що лежить, коли воно тобі знадобиться». Але зараз речі опинялися не на своїх місцях. Речі пропадали. Надто гірше, деякі речі з’являлися – речі, які не впадали в око, як на отих картинках, що закликають: ЗНАЙДИ ІНДІАНЦІВ. Там, якщо напружитися та примружитися, дещо вдавалося розпізнати – те, що на перший погляд здавалося кактусом, насправді виявлялося якимсь зарізякою з ножем, затиснутим у зубах, а серед каміння ховалися ще й інші, і навіть можна було помітити зле, безжальне обличчя котрогось з них, як він ховається за критим фургоном, прозираючи крізь шпиці його колеса. Але ніколи не вдавалося побачити їх усіх, й від цього ставало тривожно. Бо саме ті з них, яких ти не зміг побачити, скрадатимуться в тебе за спиною з томагавками в одній руці й ножами для скальпування в іншій…