Текст книги "Сяйво"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 38 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

«Він повзе», – подумав Денні, і ці слова полетіли відлунням по довгому мовчазному коридору його ума, коридору, завішаному дзеркалами, куди рідко заглядають люди.

– Зрозуміло, – сказав його тато.

– З вами все буде добре, – сказав Ватсон і простягнув Джеку руку. Джек її потис. Ватсон повернувся до Венді, нахиливши голову. – Мем, – промовив він.

– Дуже рада, – відгукнулася Венді і подумала, що прозвучало це, мабуть, абсурдно. Аж ніяк. Вона приїхала сюди з Нової Англії, де була провела все своє життя, і їй здавалося, що кількома короткими реченнями цей чоловік, Ватсон, з його розкуйовдженим чубом, уособив усе, що могло стосуватися Заходу. І забудьмо про те його хтиве підморгування до цього.

– Юний майстре Торренс, – поважно промовив Ватсон і простягнув руку. Денні, котрий уже майже рік знав усе щодо рукостискань, боязко подав свою долоню й відчув, як її ніби щось проковтнуло. – Піклуйся про них, Дене.

– Так, сер.

Ватсон відпустив руку Денні і повністю випростався. Він подивився на Уллмана:

– До наступного року, гадаю я, – сказав він, простягаючи руку.

Уллман безживно її торкнувся. Відбивши промінь вестибюльного електричного світла, каблучка на його мізинчику немовби зловісно підморгнула.

– Дванадцятого травня, Ватсоне, – сказав він. – Ні днем раніше. Ні днем пізніше.

– Так, сер, – відповів Ватсон, а Джек майже що прочитав у його мозку обов’язковий додаток… «йобаний ти дрібний підар».

– Гарної вам зими, містере Уллман.

– Сумніваюсь, – відчужено відповів той.

Ватсон відчинив одну стулку великих вхідних дверей; вітер завив гучніше й почав тріпати комір його куртки.

– Бережіться тут, люде, – сказав він.

То був Денні, хто йому відповів.

– Так, ми будемо старатися, сер.

Ватсон, чий не такий уже й далекий предок колись володів цим закладом, скромно вислизнув за двері. Двері за ним зачинилися, приглушивши вітер. Торренси дивилися, як він своїми чорними пошарпаними ковбойськими чоботями протупотів по широких передніх сходах ґанку. Ламке жовте листя осик перекидалося навкруг його ніг, поки він ішов через стоянку до свого пікапа «Інтернешенел Харвестер», де врешті забрався в кабіну. Він завів машину, й з іржавої труби її глушника пихнув блакитний димок. Немов закляття німоти оволоділо Торренсами на той час, поки він здавав задом, а потім виїжджав зі стоянки. Його ваговозик зник за виступом пагорба, а далі вигулькнув знову, зменшений, на головній дорозі, що вела на захід.

На якусь мить Денні відчув себе самотнім, як ніколи раніше у своєму житті.

Розділ тринадцятий Передній ґанок

Родина Торренсів, наче позуючи для сімейного портрета, тісною купкою стояла на довгому передньому ґанку готелю «Оверлук». У центрі Денні, у застібнутій на блискавку минулорічній осінній курточці, що стала вже замалою і почала протиратися на ліктях, за ним стояла Венді, поклавши долоню йому на плече, а Джек ліворуч від нього, легесенько упокоївши свою долоню в сина на голові.

Містер Уллман у дорогому на вигляд, застібнутому наглухо мохеровому пальті зупинився на одну сходинку нижче них. Сонце тепер уже цілком сховалось за горами, оторочивши їх по краях золотим вогнем, надавши тіням довгого, пурпурового вигляду. На стоянці наразі залишалося тільки три машини: готельний пікап, Уллманів «Лінкольн Континентал» та виснажений «фольксваген» Торренсів.

– Отже, всі ключі ви маєте, – звернувся Уллман до Джека, – і стосовно топки й котла вам усе зрозуміло цілком і сповна?

Джек кивнув, відчуваючи до Уллмана щось на кшталт справжньої симпатії. У цьому сезоні все уже було зроблено, клубок було змотано до наступного дванадцятого травня – ні днем раніше, ні днем пізніше, – і Уллман, який за все тут відповідав, у тоні якого, коли він говорив про готель, безумовно вчувалася закоханість, не міг утриматися від того, щоб не перевірити, чи не залишилося десь незав’язаних кінців.

– Гадаю, все буде доглянуто, як слід, – сказав Джек.

– Добре. Я буду на зв’язку, – проте він загаявся ще на якусь мить, немов очікуючи, що втрутиться вітер і, можливо, піднесе його своїм повівом до машини. Він зітхнув. – Гаразд. Гарної вам зими, містере Торренс, місіс Торренс. І тобі також, Денні.

– Дякую, сер, – відповів Денні. – І вам теж гарної.

– Сумніваюсь, – повторив своє Уллман, і голос його прозвучав печально. – Той заклад у Флориді є сущою дірою, якщо казати правду цілком і сповна. Аби перебути. «Оверлук» – це моя справжня робота. Добре піклуйтеся про нього для мене, містере Торренс.

– Гадаю, він буде тут же, коли ви повернетеся сюди наступної весни, – сказав Джек, а мозок Денні прохромила думка

(а ми будемо?)

і пропала.

– Звичайно. Звичайно буде.

Уллман подивився в бік ігрового майданчика, де під вітром потріскували живоплоти-тварини. Відтак знову кивнув, уже по-діловому.

– Прощавайте тоді.

Він поспішливо-метушливо вирушив до свого автомобіля – кумедно завеликого для такого маленького чоловічка – й управив себе досередини. З муркотінням ожив двигун «лінкольна», і хвостові вогники спалахнули, коли він здав задом зі свого паркувального місця. Коли машина від’їхала, Джек зміг прочитати напис на маленькій табличці в головах паркувальної секції: ПРИЗНАЧЕНО ЄДИНО ДЛЯ М-РА УЛЛМАНА, УПР.

– Правильно, – тепло промовив Джек.

Вони спостерігали, поки його машина, прямуючи до східного схилу, не зникла з виду. Коли вона пропала, ці троє на якусь мовчазну, заледве не лячну мить задивилися одне на одного. Вони залишилися самі. Крутилося зграйками осикове листя, безцільно шарпаючись по акуратно підстриженій і доглянутій галявині, тепер недоступній очам жодних гостей. Нікому більше тут було бачити, як скрадається у траві осіннє листя, окрім них трьох. Від цього Джека охопило дивне відчуття змаління, так, ніби його життєва сила станула до дрібної іскорки, тоді як цей готель з його довколишньою територією раптом подвоївся в розмірах, набув зловорожості, пригнітивши їх до рівня карликів своєю похмурою, неживою могутністю.

І тут Венді сказала:

– Поглянь на себе, доку. У тебе з носа тече, як з пожежного шланга. Ходімо досередини.

І вони зайшли, щільно зачинивши за собою двері проти тривожного плачу вітру.

Частина третя Осине гніздо Розділ чотирнадцятий На даху

«Ох ти ж, кляте, матір твою, суче стерво!»

Джек Торренс вилаявся цими словами через біль водночас з подивом, ляснувши правою рукою собі по синій джинсовій робочій сорочці, збиваючи велику, повільну осу, що вже встигла його ужалити. Відтак він якомога хутчіш подряпався вгору по даху, оглядаючись через плече, чи не здіймаються на битву брати і сестри цієї оси з гнізда, яке він щойно був розкрив. Якщо так, справи погані; гніздо містилося між ним і його драбиною, а ляда, що вела на горище, була замкнена зсередини. Відстань від даху до забетонованої тераси між готелем і галявиною становила сімдесят футів[88].

Прозоре повітря над гніздом залишалося спокійним, незрушеним. Джек з огидою присвиснув крізь зуби, осідлав вершечок даху й оглянув собі вказівний палець на правій руці. Той уже напухав, тож Джек вирішив, що варто спробувати пробратися повз гніздо до драбини, де він зміг би спуститися вниз і прикласти до нього лід.

Було двадцяте жовтня. Венді разом із Денні поїхала до Сайдвіндера готельним пікапом (старим, розхлябаним «доджем», який, проте, залишався надійнішим за їхній тепер уже геть засапаний і, схоже, невиліковний «фольксваген»), аби придбати три галони молока та трохи скупитися до Різдва. Скуповуватися було ніби зарано, але хтозна, коли тут все замете снігом. Короткі снігопади уже траплялися, і дорога вниз від «Оверлука» у деяких місцях була слизькою від наморозків.

Утім, ця осінь була ледь не надприродно гарною. Всі три тижні, що вони пробули тут, одному золотому дню приходив на зміну наступний золотий день. Свіжі тридцятиградусні ранки поступалися денній температурі трохи вище шістдесяти[89] – ідеально для такої роботи, як лазити по положистому західному схилу даху й міняти ґонт. Джек щиро признався Венді, що міг би закінчити цю роботу чотири дні тому, але він не бачив нагальної потреби поспішати. Панорама звідси відкривалася мальовнича, перевершуючи навіть вид з Президентського люкса. Що важливіше, сама ця робота була заспокійливою. На даху він відчував, як загоюються його рани останніх трьох років. На даху він відчував умиротворення. Ті три роки починали здаватися буйним кошмаром.

Покрівля дуже прогнила, деякі з ґонтин позсовувало буревіями останньої зими. Він їх відривав повністю і, кидаючи за край, гукав «Стережися, бомби!», не бажаючи, щоби вдарило Денні, якщо той там десь тиняється. Він якраз витягував зіпсовану ізоляційну прокладку, коли його дістала оса.

Іронія полягала в тому, що кожного разу, вилазячи на дах, він сам собі нагадував, що треба пильнувати, чи нема де гнізд; і ту димову шашку він прихопив якраз на такий випадок. Але цього ранку тиша і спокій були такими всеохопними, що це приспало його пильність. Він знову перебував у світі тієї п’єси, яку поволі писав, зважуючи в голові, над якою сценою буде працювати сьогодні ввечері. П’єса просувалася дуже непогано, і, хоча Венді висловилась скупо, він знав, що їй подобається. Його заціпило на вирішальній сцені між директором школи, садистом Денкером і своїм юним героєм Ґері Бенсоном ще в останні півроку в Стовінгтоні, коли відчайдушне бажання випити було таким сильним, що він ледве міг зосередитися на проведенні уроків, не кажучи вже про свої позакласні літературні амбіції.

Але в останні дванадцять вечорів, коли він сідав перед офісної моделі машинкою «Андервуд», яку позичив у головному офісі внизу, заціпеніння зникало з-під його пальців таким же магічним чином, як розчиняється цукрова вата на губах. Він майже без зусиль розібрався з внутрішніми пружинами в характері Денкера, що йому завжди не вдавалося, і відповідно він наново переписав більшість другого акту, змусивши його розвиватися навкруг нової сцени. І дедалі ясніше уявлявся розвиток третього акту, який якраз і крутився в його голові, коли цим розмислам край поклала оса. Він гадав, що зможе накидати його начорно протягом двох тижнів, а всю п’єсу завершити начисто під новий рік.

У нього був агент у Нью-Йорку, крута рудоволоса жінка на ім’я Філліс Сендлер, яка курила «Герберт Тарейтон»[90], пила з паперового стаканчика «Джим Бім» і вважала, що літературне сонце як зійшло, так і закотилося в особі Шона О’Кейсі[91]. Вона вже була продала три оповідання Джека, включно з тим, що опублікував «Ескваєр». Він уже писав їй про свою п’єсу, яку назвав «Маленька школа», розповівши про центральний конфлікт між Денкером, колись талановитим школярем, який не справдив сподівань, перетворившись на брутального звіра-директора приватної підготовчої школи в Новій Англії початку двадцятого століття, і Ґері Бенсоном, учнем, у якому він бачить молодшу версію самого себе. Філліс відповіла, висловивши своє зацікавлення і напоумлення йому – перш ніж всідатися за п’єсу, прочитати О’Кейсі. Потім, уже на початку цього року, вона написала знову, питаючись, де ж збіса та його п’єса? Він відповів іронічно-сухим листом, де пояснював, що «Маленька школа» на невизначений строк – а можливо, і безстроково – затрималася між рукою і папером «в тій цікавій інтелектуальній пустелі Гобі, що відома як авторське заціпеніння». Але тепер скидалося на те, що вона зможе врешті отримати цю п’єсу. Буде з неї щось дійсно путнє і чи побачить вона театральну сцену – то вже інша справа. Але скидалося на те, що його все те не дуже й обходило. Певним чином йому вчувалося, ніби сама ця п’єса, загалом, є ступором, колосальним символом тих поганих років у Стовінгтонській школі, шлюбу, під яким він ледь не підвів риску, наче нарваний пацан за кермом старої розхлябаної тарадайки, нелюдського нападу на власного сина, пригоди з Джорджем Гетфілдом на парковці, того інциденту, що його він тепер не міг вважати просто звичайним раптовим спалахом руйнівної нестриманості. Тепер йому здавалося, що почасти його алкогольна проблема розвинулася з неусвідомленого бажання звільнитися від Стовінгтону і тієї стабільності, що, як він відчував, душить будь-який його творчий порив. Пити він припинив, але прагнення бути вільним залишалося таким же потужним. Звідси й Джордж Гетфілд. Тепер усе, що лишилося від тих днів, – ця п’єса на столі в їхній з Венді спальні, а коли її буде завершено й відіслано до Нью-Йорка, до мізерної агенції пані Філліс, от тоді він зможе розпочати щось інше. Не роман, знову борсатися три роки в болоті покладеного самому собі завдання – до такого він ще не був готовим, а от нові оповідання, це напевне. Можливо, навіть цілу збірку.

Обережно рачкуючи на долонях і колінках, Джек поповз донизу повз демаркаційну лінію, де новий зелений ґонт «Бьорд»[92] поступався тій ділянці даху, яку він лише перед тим закінчив розчищати. Він дістався краю лівіше відкритого ним осиного гнізда і з острахом посунувся до нього, готовий, якщо припече, зразу позадкувати й спритно зіслизнути долі по своїй драбині.

Нахилившись над місцем, де він витягнув прокладку, Джек туди зазирнув.

Гніздо було втулене у проміжку між старою прокладкою і внутрішнім шаром брусів три на п’ять. А збіса ж величеньким воно було. На Джекове око, ця сірувата паперова куля могла мати чи не фути зо два у промірі. Форма в гнізда не була ідеально круглою, через те що проміжок між прокладкою і дошками був занадто вузьким, але він подумав, що ці малі тварючки все одно зробили варту поваги роботу. Поверхня гнізда кишіла обважнілими, повільними комахами. То були великі, підступні особини, не звичайні «жовтоспинки», які менші розмірами й спокійніші, а схоже, що шершні. Похолодання зробило їх загальмованими, нетямущими, але Джек, котрий ще з дитинства мав знайомство з осами, вирішив, що він щасливець, оскільки відбувся лише одним укусом. А якби, подумав він, Уллману заманулося робити цю справу серед літа, той робітник, що відірвав би саме цей шматок прокладки, отримав би збіса пекельний сюрприз. Ще б пак. Коли на тебе разом приземляється дюжина шершнів і жалить тобі обличчя, і руки, і плечі, жалить тобі ноги просто крізь штани, цілком можливо забути, що ти перебуваєш на висоті сімдесяти футів. Поки намагатимешся від них відкараскатися, можеш легко дати сторчака з даху. І все через отаких-от манюнь, найбільші з яких дорівнюють хіба половині довжини недогризка олівця.

Десь він читав – у недільному випуску газети чи в якомусь популярному журналі, – що сім відсотків смертельних випадків під час автокатастроф не мають пояснення. Жодних технічних несправностей, жодного перевищення швидкості, жодного алкоголю, жодної поганої погоди. Просто один автомобіль розбивається на пустельному відтинку шляху, є один загиблий, водій, нездатний розповісти, що ж таке з ним трапилося. У тій статті ще було інтерв’ю з дорожнім патрульним, який теоретично припускав, що причиною багатьох з цих так званих «нло аварій» стають комахи в машині. Оси, якась бджола, можливо, навіть павук або метелик. Водій сахається, намагається пристукнути комаху або відчинити вікно, щоб її випустити. Можливо, комаха його кусає. Ймовірно, водій втрачає управління. Що б там не було, тут тобі бах! І кінець… А комаха, зазвичай абсолютно неушкоджена, відлітає з веселим дзижчанням з задимленої руїни в пошуках зеленіших пасовищ. Джек згадав, що патрульний обстоював думку, що патологоанатомам варто під час розтину таких жертв шукати сліди комашиної отрути.

Зараз, задивившись на це гніздо, він подумав, що воно могло б слугувати придатним символом того, через що він пройшов (і через що він протаскав заручниками найрідніших йому людей), і водночас стати призвісткою кращого майбуття. Як інакше можна було б пояснити все те, що відбулося з ним? Оскільки він усе ще вважав, що весь спектр його стовінгтонських невдач має розглядатися з Джеком Торренсом у ролі пасивної дійової особи. Не він керував подіями, події керували ним. Серед стовінгтонських викладачів він знав купу, двоє з них якраз з факультету мови й літератури, що були справжніми пияками. Той же Зак Танні мав звичку під вечір суботи прихопити ціле барило пива, завалити його на всю ніч у снігову кучугуру на задньому дворі, а потім, у неділю, він вицмулював його, до чорта, майже до дна, дивлячись по телевізору футбольні матчі й старі фільми. Проте впродовж тижня Зак залишався тверезим, мов той суддя, – хіба що вряди-годи слабенький коктейль за обідом.

Вони з Елом Шоклі були алкоголіками. Вони потребували товариства одне одного, як два відщепенці, що все ще залишаються достатньо соціальними, аби воліти топитися не поодинці, а разом. Лише їхнє море містило не сіль, а спирт, от і все. Задивившись на ос, як вони повільно повзають у своїх інстинктивних справах, перед тим як їх бізнес прикриє зима, вбивши всіх, окрім королеви, котра западе у сплячку, він просунувся іще далі. Він і досі алкоголік, і завжди ним буде, а почалося це, либонь, з тієї шкільної вечірки в десятому класі, коли він випив уперше. Це ніяк не було пов’язано із завзятістю чи етичністю пияцтва, з силою або слабкістю його власного характеру. Десь усередині нього містився зламаний самовимикач або захисне реле, і його, відтоді як він опинився під тиском Стовінгтону, хоч-не-хоч потаскало донизу, спершу поволі, а далі з прискоренням. Законний спуск по слизькому, а на дні – понівечений, нічий велосипед і син зі зламаною рукою. Джек Торренс у пасивнім режимі. І з його дратівливістю те саме. Усе життя він безуспішно намагався з нею боротися. Він пам’ятав як його, семирічного, нашльопала сусідка за те, що він грався з сірниками. Він тоді розізлився й кидонув каменюкою на проїжджу машину. Це побачив його батько і, осатанілий, напустився на малого Джекі. Він налупив йому зад до червоного… а тоді ще й поставив синець під оком. А коли батько, з бурчанням, пішов у хату подивитися, що там є по телевізору, Джек побачив бродячого собаку й копняком збив його в рівчак. Пару дюжин бійок було в початковій школі, ще більше в середній, які, попри його гарні оцінки, забезпечили два тимчасових виключення і безліч залишень після уроків. Почасти випускним клапаном слугував футбол, хоча він абсолютно чітко пам’ятав, що ледь не кожну хвилину кожної гри він провадив у стані крайньої розлюченості, сприймаючи кожен блок чи підкат супротивників як особисту образу. Він був добрим гравцем, котрий і в свої юніорські, і в старші роки за опитуваннями тренерів потрапляв до складу уявної команди «зірок», і абсолютно точно знав, що мусить дякувати за це своїй прикрій вдачі… або клясти її. Він не отримував насолоди від футболу. Кожна гра була змаганням через неприязнь.

Та, попри все це, він не почувався мерзотником. Він не почувався підлим. Він завжди сприймав себе як Джека Торренса, доброго насправді хлопця, якому лише треба колись навчитися долати власний норов, поки той не завів його в якусь халепу. Так само йому хотілося навчитися долати своє пияцтво. Але він був емоційним алкоголіком не меншою мірою, аніж фізичним, – поза всякими сумнівами, обидва були пов’язані разом десь глибоко всередині нього, там, куди й заглядати навряд чи схочеться. Для нього не мало великого значення, чи переплітаються десь докорінні причини, а чи вони роздільні, соціологічні вони чи психологічні. Йому доводилося мати справу з їх наслідками: прочуханками й побиттями від свого старого, тимчасовими виключеннями зі школи, намаганнями пояснити подерту шкільну форму сваркою на ігровому майданчику, а пізніше з похміллям, повільним розчиненням того клею, завдяки якому тримався купи його шлюб, самотнім велосипедним колесом, шпиці якого стирчать у небо, зламаною рукою Денні. І з Джорджем Гетфілдом, звичайно.

Йому здавалося, ніби він мимовіль встромив руку у Велике Осине Гніздо Життя. Сам образ був дешевим. Але на яскраву модельку реальності, як гадалося Джеку, той був придатним. У розпал літа він просунув руку крізь зогнилу ізоляційну прокладку, і тепер його долоню й цілком усю руку пожирав священний, праведний вогонь, руйнуючи свідомі думки, роблячи недійсною саму ідею цивілізованої поведінки. Чи може бодай хтось очікувати від вас поведінки мислячої людини, коли ви рукою напоролися на розжарені до червоності циганські голки? Чи можна очікувати від вас життя в любові з вашими найближчими і найдорожчими, коли розлючена бура хмара здійнялася з діри в тканині буття (та тканина здавалася вам такою безневинною) і цілить прямо на вас. Чи можна покладати на вас відповідальність за ваші дії, коли ви очманіло біжите по спадистому даху на висоті сімдесяти футів над землею, мчите, не знаючи куди, не пам’ятаючи, що ваші панічно спотикливі ноги можуть привести вас туди, де ви можете, просто перечепившись об ринву, пролетіти шкереберть сімдесят футів до своєї загибелі на бетоні внизу? Джек не вважав, що можна. Коли ви мимовіль встромили руку в осине гніздо, ви не уклали угоди з дияволом про відмову від власної цивілізованої сутності з її атрибутами – любов’ю, повагою і честю. Просто з вами так трапилося. Пасивно, без опору, ви перестали бути істотою розумною, а стали істотою з оголеними нервами; за п’ять веселих секунд ви перетворилися з людини з університетською освітою на виючу мавпу.

Він подумав про Джорджа Гетфілда.

Високий, розпатланий блондин, Джордж був майже визивно вродливим хлопцем. У своїх тісних, витертих джинсах і стовінгтонському спортивному светрі з безжурно закоченими по лікті рукавами, які демонстрували його засмаглі руки, той нагадував Джеку молодого Роберта Редфорда[93], і він сумнівався, щоб у Джорджа були якісь труднощі з укладанням до ліжка дівчат – не більші за ті, які мав десятьма роками раніше той іще молодий футбольний чорт Джек Торренс. Він міг би чесно сказати, що не відчував ревнощів до Джорджа, не заздрив його симпатичній зовнішності; фактично, він майже несвідомо почав убачати в Джорджі фізичну інкарнацію героя своєї п’єси Ґері Бенсона, що виступав прямою протилежністю похмурому, сутулому, старіючому Денкеру, який так сильно зненавидів Ґері. Але він сам, Джек Торренс, ніколи не мав щодо Джорджа таких почуттів. Якби мав, він про це знав би. Він був цього цілком певен.

На уроках Джордж сачкував. Футбольна і бейсбольна зірка Стовінгтону, він вибрав собі доволі необтяжливу навчальну програму і задовольнявся оцінками «С» й подеколи «B» з історії чи ботаніки. Він був запальним супротивником на полі, але вітруватим типом ледаща в класній кімнаті. Джеку знайомий був такий тип, здебільшого з часів власного навчання в середній школі і коледжі, аніж зі свого викладацького досвіду, що був поки що другорядним. Просто Джордж Гетфілд був бездумним качком. У класі він міг являти собою спокійну, пасивну фігуру, але коли прикладався потрібний набір стимулів до змагальності (як ті електроди до скронь Франкенштайнового монстра), він міг перетворитися на нищівну машину.

Якось у січні Джордж, разом з парою дюжин інших учнів, був спробував потрапити в дискусійну команду. Джекові він пояснив цілком відверто. Батько в нього юрист, спеціаліст з корпоративного права, й він хоче, щоби син пішов за його прикладом. Джордж, який не відчував палкого бажання робити бодай щось інше, з ним погодився. Оцінки він мав не найкращі, проте це ж, зрештою, була усього лиш підготовча школа і часу ще залишалося достатньо. Якби «можливо стане» перетворилося на «мусить стати», його батько міг потягнути за деякі ниточки. Власні атлетичні таланти Джорджа могли відкрити перед ним й інші двері. Але Браян Гетфілд гадав, що його син має потрапити до дискусійної команди. Це гарна практика, а заразом і те, на що звертають увагу приймальні ради юридичних закладів. Отже, Джордж почав брати участь у дискусіях, а наприкінці березня Джек виключив його з команди.

Під кінець тієї зими внутрішньокомандні дискусії вже розпалили вогник у змагальницькій душі Джорджа Гетфілда. Він став нещадно упертим диспутантом, що люто обстоював свою позицію «за» або «проти». Не важило, чи то йшлося про легалізацію марихуани, чи про відновлення смертної кари, чи про податкові знижки для розробників збіднених нафтових родовищ. Джордж набрався красномовності і був достатньо безпринципним, щоби щиро не перейматися, на чиєму він боці, – рідкісна, як було відомо Джорджу, й цінована якість навіть серед диспутантів найвищого рівня. Душі істинного політичного авантюрника та істинного диспутанта недалеко відстоять одна від одної, і та й та азартно прагнуть власної користі. Ну, то й непогано.

Але Джордж Гетфілд заїкався.

Цей недолік аніскільки не проявлявся в класі, де Джордж завжди був спокійним і підібраним (хоч би він виконав своє домашнє завдання, хоч ні), і, звісно, цього не було помітно на стовінгтонських спортивних полях, де балакучість не вважається доблестю, а інколи тебе навіть можуть видалити з гри за зайві сперечання.

Коли Джордж сильно заводився під час дебатів, от тоді-то й виринала на поверхню його заїкуватість. Що дужче він збуджувався, то гірше ставало. А коли він відчував, що заганяє опонента в глухий кут, між його центрами мовлення й ротом угніжджувалося щось на кшталт розумової мисливської пропасниці, він міг навіть зовсім задубіти, а час за таймером збігав. На це було болісно дивитися.

«Т-т-тож я г-г-га-д-д-даю, ми мусимо сказати, що ф-ф-факти у ви-и-и-пад-д-дку, навед-д-деному містером Д-д-дорскі, є зас-с-старілими, про що с-с-свідчать нед-д-давні рі-і-ішення, п-п-под-д-дані у…»

Лунав дзвоник, і Джордж рвучко обертався, люто вирячившись на Джека, котрий сидів біля таймера. У такі моменти обличчя Джорджа спалахувало, рука спазматично жмакала нотатки.

Джек тримав Джорджа ще довго після того, як позбавився більшості очевидних зануд, сподіваючись, що той направиться. Йому запам’ятався один вечір, десь за тиждень перед тим, як він, згнітивши серце, рубонув по живому. Джордж затримався після того, як всі уже пішли, а тоді сердито заявив Джорджу:

– Ви п-п-перевели таймер наперед.

Джек підняв голову від паперів, які якраз засовував до портфеля:

– Джордже, що це ти таке говориш?

– Я н-н-не отримав цілком пок-к-кладені мені п-п-п’ять хвилин. Ви його перевели наперед. Я д-д-дивився на год-д-динник.

– Годинник і таймер можуть іти трохи в різнобій, Джордже, але я й пальцем не торкався того клятого таймера. Чесне скаутське.

– Т-т-торкалися!

Від агресивності Джорджа, невідступного «я-бороню-свої-права» у його погляді спалахнув власний норов Джека. Він уже два місяці, як не випив ані краплі, два довжезних місяці, тож був дражливим. Він зробив останнє зусилля себе стримати:

– Я тебе запевняю, Джордже, що не робив цього. Це все твоя заїкуватість. Ти маєш якесь уявлення, в чому її причина? У класі ти ж не заїкаєшся.

– Я н-н-не з-з-заїк-к-куватий!

– Тихіше.

– Ви хоч-ч-чете мене д-д-дістати! Ви н-н-не хоч-ч-чете мене у вашій ч-ч-чортовій ком-м-манді!

– Тихіше, я сказав. Нумо, обговоримо це тверезо.

– Н-н-нахер ц-ц-це все!

– Джордже, якби ти зміг контролювати своє заїкання, я був би радий тебе залишити. Ти добре готуєшся до кожного практичного заняття і добре орієнтуєшся в історії питання, отже, тебе рідко можна заскочити. Але все це не має значення, якщо ти не можеш контролювати своє…

– Я н-н-нік-к-коли н-н-не заїкався! – закричав він. – Ц-ц-це все ви! Як-к-кби хтось ін-н-нший вів диск-к-кусійну к-к-команду, я б міг…

Джеків норов учергове потяг його на манівці.

– Джордже, з тебе ніколи не вийде юрист, корпоративний чи будь-який, якщо ти не зможеш це контролювати. Право – це не футбол. Двогодинне тренування щовечора тут не допоможе. Що ти робитимеш, станеш перед радою директорів і почнеш: «А т-т-тепер, д-д-джентльмени, щодо цього п-п-позову?»

Раптом у нього спалахнуло обличчя, ні, не зі злості, а від сорому через власну жорстокість. Не дорослий чоловік стояв перед ним, а сімнадцятирічний хлопець, який стикнувся з першою у своєму житті поразкою і, можливо, питався єдино приступним йому способом у Джека поради, як йому з цим упоратися.

Джордж кинув на нього останній, розлючений погляд, його губи криво смикалися, спотикливо вибулькуючи скупчені за ними слова:

– В-в-ви, п-п-перес-с-ставили його наперед! В-в-ви н-н-ненавидите мене, б-б-бо ви з-з-знаєте… в-в-ви з-з-знаєте… з-з-з…

Щось нерозбірливо викрикнувши, він метнувся з кімнати, бахнувши за собою дверима так, що аж армоване скло загриміло в рамі. Джек залишився стояти там, відчуваючи, радше ніж чуючи, відлуння Джорджевих «адідасів» у порожньому холі. Усе ще в полоні власного норову й сорому за своє передражнювання Джорджевого заїкання, він спершу подумав з якоюсь хворобливою втіхою: це вперше в житті Джордж Гетфілд не зміг отримати того, що йому забажалося. Уперше пішло щось не так, і цьому не могли зарадити всі гроші його татуся. Неможливо дати хабара центру мовлення. Неможливо пообіцяти язику щотижневу набавку п’ятдесят доларів і бонус на Різдво, якщо той погодиться перестати затинатися, мов голка програвача у калічній доріжці грамплатівки. А потім ту втіху просто поховало в соромі, і він уже почувався так, як після того коли зламав руку Денні.

«Боже милостивий, я ж не сучий виродок. Не доведи, Господи».

Така нездорова радість з відступу Джорджа була більш характерною для Денкера в п’єсі, аніж для Джека Торренса, її автора.

«Ви ненавидите мене, бо ви знаєте…»

Бо він знає що?

Що б він міг знати такого про Джорджа Торренса, що змусило б його ненавидіти цього хлопця? Що в нього попереду лежить ціле майбуття? Що він зовнішньо трохи нагадує Роберта Редфорда і всі балачки між дівчатами припиняються, коли він, стрибаючи в басейні з трампліна, робить подвійне зворотне сальто? Що у європейський футбол і бейсбол він грає з тією природною грацією, якої неможливо навчитись?

Смішно. Абсолютно абсурдно. Він ні в чому не заздрив Джорджеві Гетфілду. Направду кажучи, нещасна заїкуватість Джорджа переживалася ним гірше, ніж самим Джорджем, бо з того дійсно міг вийти чудовий диспутант. І якби Джек перевів таймер наперед – а він цього, звісно ж, не робив, – це могло б трапитися через те, що йому разом з іншими членами команди було ніяково від старанної безпорадності Джорджа, вони страждали від цього так, як можна страждати, коли деякі зі слів своєї промови забуває доповідач на вечорі зустрічі випускників. Якби він перевів той таймер наперед, це могло трапитися хіба що… заради того, щоби милосердно покласти кінець Джорджевим стражданням.

Але він не переводив таймера наперед. Щодо цього він мав цілковиту певність.

За тиждень він виключив Джорджа і цього разу не втрачав самовладання. Усі крики й погрози надходили з боку хлопця. Приблизно через тиждень після того він посеред практичного заняття в його класі пішов на стоянку, аби забрати з «фольксвагена» стос необхідних книжок, які він залишив у багажнику, і там уздрів Джорджа: той укляк на одному коліні, довге біляве волосся метлялося йому перед обличчям, а в руці він тримав мисливський ніж. Він якраз пиляв у «фольксвагена» праву передню шину. Задні колеса вже були почикрижені, і «жук» присів на спущених колесах, наче якийсь малий, зморений песик.