Текст книги "Сяйво"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 38 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Звідки він дізнався, що в роук грають через подачі? Хіба що хтось йому розповів? Уллман? Хеллоран?

Він подивився вниз, на свої руки. Вони були міцно стиснуті в щільні, напружені кулаки,

(«боже як мені потрібно випити»)

і нігті вп’ялися йому в долоні, немов невеличкі тавра.

– Я люблю тебе, Денні, – прошепотів він. – Знає Бог, як люблю.

Він полишив кімнату. Знову ця його нестриманість, нехай ненадовго, але достатньо, аби відчути нудоту і страх. Алкоголь притупив би це відчуття. Притупив би це

(щось про таймер)

і все інше. Не було помилки щодо тих слів. Жодної. Кожне з них прозвучало чисто, як дзвіночок. Він затримався в коридорі, задивлений у минуле, і машинально витер собі губи хустинкою.

***

У жеврінні нічника їхні фігури вбачалися просто темними силуетами. Венді, в самих лише трусиках, підійшла до його ліжка і знову вкрила сина; він був скинув із себе ковдру. Джек стояв у дверях, дивлячись, як вона торкається його лоба внутрішнім боком свого зап’ястка.

– Є гарячка?

– Ні, – вона поцілувала сина в щоку.

– Слава Богу, ти записалася до лікаря, – сказав він, коли вона знову підійшла до дверей. – Гадаєш, цей парубок знає свою справу?

– Касирка його хвалила, казала, що дуже добрий. Це все, що я знаю.

– Якщо з’ясується, що з ним щось негаразд, я хочу відправити тебе з ним до твоєї матері, Венді.

– Ні.

– Розумію, – сказав Джек, обіймаючи її рукою, – що ти відчуваєш.

– Ти зовсім не розумієш, що я відчуваю до неї.

– Венді, нема іншого місця, куди я міг би вас відправити. Ти це знаєш.

– Якби ти приїхав…

– Без цієї роботи нам погибель, – відповів він просто. – Ти сама це розумієш.

Її силует повільно кивнув. Вона це розуміла.

– Коли я мав співбесіду з Уллманом, то гадав, що він просто верзе казна-що, аби лиш плескати язиком. Тепер я вже не так цього певен. Може, мені й насправді не варто було за це братися разом з вами обома. Сорок миль від глушини.

– Я кохаю тебе, – сказала вона. – А Денні тебе любить ще дужче, якщо таке взагалі можливе. Йому б це краяло серце, Джеку. І так воно й буде, якщо ти відішлеш нас геть.

– Не треба про це такими словами.

– Якщо лікар скаже, що там щось зле, я пошукаю собі роботу в Сайдвіндері, – сказала вона. – Якщо не знайду в Сайдвіндері, ми з Денні поїдемо до Боулдера. Додому до матері я не можу їхати, Джеку. Не на тих умовах. Не питай мене. Я… я просто не можу.

– Схоже, що я второпав. Піддай духу. Можливо, там нічого нема.

– Можливо.

– Візит призначено на другу?

– Так.

– Давай залишимо двері спальні прочиненими, Венді.

– Я так і хотіла. Але гадаю, він тепер уже спатиме до ранку.

Але він не спав.

Гах… Гах… гахгахГАХГАХ…

Він тікав від цього нищівного, лункого гахкання кривулястими, заплутаними коридорами, його босі ступні шурхотіли по високому ворсу синьо-чорних джунглів. Кожного разу, як він чув удар роукового молотка в стіну десь позаду нього, йому хотілося вголос закричати. Але він не мусив. Він не мусив. Крик його викриє, а тоді

(тоді АРАК)

(«Виходь сюди і отримай свою кару, ти, курв’ячий плаксію!»)

Ой, він чує, що хазяїн цього голосу наближається, йде по нього, женеться, мов той тигр у синьо-чорних джунглях. Людожер.

(«Виходь сюди, ти, малий сучий потрух!»)

Якби ж то він зумів дістатися сходів донизу, якби йому вдалося вибратися з цього третього поверху, з ним усе могло би бути гаразд. Бодай ліфтом. Якби він зумів пригадати забуте. Але було темно, і в своєму переляку він зовсім втратив напрямок. Він завернув в один коридор, потім в інший, серце пекучим шматком криги підстрибувало йому просто до рота, жахаючись, що кожний наступний поворот у цих коридорах може привести його лицем до лиця з тим тигром у людській подобі.

Те гахкання лунало вже зразу позаду нього, і ті жахливі хриплі волання.

Той посвист молотка, який краяв повітря,

(роук… удар… роук… удар… АРАК)

перед тим як вгатити у стіну. Тихе шурхотіння ніг по цьому джунглевому килиму. Паніка прискала йому в роті гірким соком.

(Ти згадаєш про те, що буде забуте… та чи зуміє він? Та що ж воно?)

Він вирвався з-за чергового повороту і з повзучим, всеохопним жахом побачив, що опинився в глухому куті. З трьох боків на нього супилися замкнені двері. Західне крило. Він потрапив у західне крило, а знадвору чулося виття й скиглення бурі, темна глотка якої немов давилася власним снігом.

Він притулився спиною до стіни, тепер уже ридаючи від жаху, серце його калаталося, як у кролика, що спіймався в тенета. Коли його спина торкнулася світло-блакитних шовковистих шпалер з тисненим візерунком з хвилястих ліній, ноги його зрадили і він повалився на килим, розкинувши руки серед джунглів з ліан і в’юнких лоз, ротом йому зі свистом входило й виходило повітря.

Гучніше. Гучніше.

Там, у коридорі, тигр, і тепер той тигр уже просто за рогом, він так само роздратовано, пронизливо волає у своїй божевільній люті, гатить роуковий молоток, бо цей тигр ходить на двох ногах і він…

Він прокинувся, раптом захлинувшись власним вдихом, сидячи прямо в ліжку, очі широко розплющені, втуплені в пітьму, з руками, схрещеними перед обличчям.

Щось у нього на долоні. Повзе.

Оси. Їх троє.

І тут вони його вжалили, як здалося, вони уп’ялися всі одночасно, і тоді всі видіння розсипалися й ринули на нього темною лавою і він почав верещати ув темряву, а оси, вчепившись у його ліву долоню, жалили ще і ще.

Спалахнуло світло, і там стояв тато, в трусах, з палаючими очима. Поза ним мама, сонна і перелякана.

– Приберіть їх з мене! – верещав Денні.

– Ох ти ж, Боже мій, – мовив Джек. Він уздрів.

– Джеку, що з ним трапилося? Щось погане?

Він не відповів. Він кинувся до ліжка, підхопив подушку Денні і ляснув того нею по лівій руці, що вже напухала. І ще. І ще. Венді побачила, ніби якісь комахи з дзижчанням незграбно здіймаються вгору.

– Візьми журнал якийсь! – крикнув він їй через плече. – Убивай їх!

– Оси? – спитала вона і на мить омертвіла, майже відчужена через усвідомлення. Далі контакти в її мозку возз’єдналися і до емоцій долучилося розуміння.

– Оси, о Господи, Джеку, ти ж казав…

– Замовч нахер, просто вбивай їх! – проревів він. – Роби мерщій, що тобі сказано!

Одна з них сіла на читальний столик Денні. Венді вхопила зі стола якусь книжку-розмальовку і ляснула нею по осі. Залишився гидотний коричневий мазок.

– Там інша, на шторі, – казав він, пробігаючи повз неї до дверей з Денні на руках.

Він приніс хлопчика в їхню спальню і поклав на їхнє імпровізоване двоспальне ліжко, на половину Венді.

– Полеж поки що тут, Денні. Не повертайся туди, поки я тобі не скажу. Зрозуміло?

З розпухлим, мокрим від сліз обличчям, Денні кивнув.

– Ти в мене хоробрий хлопчик.

Джек кинувся бігом по коридору до сходів. Позаду себе він почув, як двічі ляснула книжка-розмальовка, а потім болісно скрикнула його дружина. Він не стишив бігу, а натомість, перестрибуючи за раз по дві сходинки, помчав униз, у затемнений вестибюль. Через Уллманів офіс він рушив до кухні, з усією силою вдарившись стегном об кут Уллманового дубового стола, але ледь зауваживши це. Ляснувши по вмикачу верхнього світла, він кинувся до раковини. Вимитий після вечері посуд усе ще громадився у сушарці, де його залишила стікати Венді. Він схопив згори велику миску «Пірекс». Якесь блюдо впало на підлогу, вибухнувши друзками. Не звертаючи уваги, він розвернувся і побіг назад, через офіс і вгору сходами.

Венді, важко дихаючи, стояла з зовнішнього боку дверей Денні. Обличчя в неї було кольору лляної скатертини. Очі застигло блищали; змокріле волосся прилипало їй до шиї.

– Я їх усіх дістала, – відсутнім голосом сказала вона, – але одна мене вжалила. Джеку, ти ж казав, що вони усі мертві, – вона почала плакати.

Він без слів прослизнув повз неї і заніс миску над гніздом біля ліжка Денні. У ньому було тихо. Принаймні, зовні. Він накрив гніздо мискою.

– Отак, – промовив він. – Ходімо.

Вони пішли до своєї спальні.

– Де тебе вкусило? – запитав він.

– У… у зап’ястя.

– Нумо подивимося.

Вона показала. Прямо над браслетиком зморшок між зап’ястком і долонею була крихітна кругла дірочка. Плоть навкруг неї напухала.

– У тебе нема алергії на їх укуси? – спитав він. – Добре подумай! Якщо є, то і в Денні теж може бути. Ці курв’ячі створіння вжалили його разів п’ять чи шість.

– Ні, – сказала вона вже спокійніше. – Я… я просто ненавиджу їх, от і все. Ненавиджу їх.

Денні сидів у ногах постелі, тримаючи перед собою ліву руку, дивлячись на них. Його очі в білих шокових колах дивилися на Джека докірливо.

– Тату, ти сказав, що всіх їх убив. Моя рука… вона справді болить.

– Давай-но подивимося, доку… ні, я не збираюся її торкатися. Щоб не розболілася ще дужче. Просто покажи.

Він показав, і Венді простогнала:

– Ох, Денні… ох, бідна твоя рученька!

Потім лікар нарахує одинадцять окремих укусів. А зараз вони бачили лише розсип крихітних дірочок, немов долоню й пальці їх сина було сприснуто крупинками червоного перцю. Набряк був недобрий. На вигляд рука стала наче з кадру якогось мультику, де Кролик Баґз або Каченя Даффі щойно прибили собі лапу молотком.

– Венді, сходи до ванної, принеси отой аерозоль, що там стоїть, – сказав він.

Вона пішла, а він сів поряд з Денні й обійняв сина за плечі.

– От сприснемо тобі руку ліками, а після того я хочу зробити з неї кілька знімків «Полароїдом». І решту цієї ночі ти потім спатимеш з нами, ’аразд?

– Звісно, – відповів Денні. – А навіщо ти хочеш фотографувати?

– Бо так нам, можливо, вдасться судовим позовом прищемити декому гузно.

З аерозольним балончиком у формі ручного вогнегасника повернулася Венді.

– Це не боляче, любий, – промовила вона, знімаючи кришечку.

Денні простягнув їй долоню, і вона сприскувала її з обох боків, аж поки та не почала вилискувати. Малюк видав довге, тремтливе зітхання.

– Трохи пече? – запитала вона.

– Ні. Навпаки краще.

– А тепер оце. Розжуй їх.

Вона подала йому п’ять пігулок дитячого аспірину, присмаченого запахом помаранчів. Взявши їх, Денні одну по одній покидав собі до рота.

– А не забагато аспірину? – спитав Джек.

– Укусів надто багато, – сердито огризнулася вона. – Пішов би краще, позбавився того гнізда, Джеку Торренсе. Зараз же.

– Одну хвилиночку.

Він підійшов до комода й дістав з верхньої шухляди свій «Полароїд Сквер Шутер». Порився глибше й знайшов там кілька флеш-кубиків[106].

– Джеку, що це ти таке робиш? – запитала вона дещо істерично.

– Він хоче зробити кілька знімків моєї руки, – поважно пояснив Денні, – а потім ми судовим позовом прищемимо декому гузно. Правильно, тату?

– Правильно, – підтвердив зловісно Джек. Він уже знайшов фіксатор для спалаху і насадив його на камеру. – Показуй руку, синку. Я оцінюю приблизно по п’ять тисяч за кожний укус.

– Що це ти таке плетеш? – Венді уже мало не кричала.

– Я тобі поясню що, – сказав він. – Я робив усе згідно з інструкцією до тієї сраної димової шашки. Ми подамо проти них позов. Та клята зараза виявилася дефектною. Напевне, що саме так. Бо як інакше це пояснити?

– Ох, – зітхнула вона знічено.

Він зробив чотири знімки, витягаючи картки по одній і просто «в сорочці» подаючи Венді, щоб та відзначала на них час зйомки за своїм годинником-медальйоном, що висів у неї на шиї[107]. Збуджений думкою про те, що його укуси можуть коштувати багато й багато тисяч доларів, Денні почав оговтуватися від переляку і проявляв жвавий інтерес. Його долоня стугоніла тупим болем, а ще трохи боліла голова.

Коли вже Джек прибрав камеру і розклав картки підсихати на комоді, Венді спитала:

– Може, нам уже сьогодні повезти його до лікаря?

– Нема сенсу, коли не дуже сильний біль, – відповів Джек. – Якщо в людини алергія на осину отруту, воно дається взнаки вже за тридцять секунд.

– Дається взнаки? Що ти маєш…

– Кома. Або судоми.

– Ох. Господи-Ісусе, – ухопивши собі лікті в чашечки долонь, вона зіщулилася з блідим і виснаженим виглядом.

– Як ти почуваєшся, синку? Як гадаєш, ти зможеш заснути?

Денні кліпнув очима. Той кошмар у його пам’яті вже вицвів до безбарвного, розмитого тла, але його переляк ще не минув.

– Якщо мені можна поспати з вами.

– Звичайно, – сказала Венді. – Ох, любий, мені так жаль.

– Усе гаразд, мамуню.

Вона знову почала плакати, і Джек поклав руку їй на плечі.

– Венді, присягаюся, я все робив за інструкцією.

– Ти позбавишся того гнізда вранці? Добре?

– Звісно, аякже.

Вони всі втрьох забралися до постелі, і Джек уже було зібрався вимкнути над ліжком світло, та раптом застиг, а потім і відкинув ковдру.

– Треба сфотографувати також і гніздо.

– І повертайся назад відразу.

– Авжеж.

Він пішов до комода, дістав камеру й останній флеш-кубик і зімкнутими в колечко великим та вказівним пальцями показав Денні «окей». Денні усміхнувся і здоровою рукою показав у відповідь той же знак.

«Путній хлопець, – думав Джек, йдучи коридором до спальні сина. – Так, і навіть більш за те».

Верхнє світло там так і горіло. Джек рушив до ліжка, а коли поглянув на столик поряд з ліжком, йому поповзли мурашки по тілу, немов обтягнутому гусячою шкірою. Короткі волосинки на шиї наїжачилися вертикально, стали колькими.

Крізь прозору миску «Пірекс» майже не видно було самого гнізда. Внутрішня поверхня скла кишіла осами. Важко було сказати, скільки їх там. З півсотні, щонайменше. А може, й сотня.

Серце повільно гупало йому в грудях, він зробив знімки і поклав камеру, чекаючи, поки вони проявляться. Він витер собі губи долонею. Єдина думка знову і знову крутилася в його голові, відлунюючи

(«Ти не стримав свого норову. Ти не стримав свого норову. Ти не стримав свого норову»)

ледь не забобонним жахом. Вони повернулися. Він убив ос, але ось вони, повернулися.

У голові йому пролунав його власний крик у заплакане обличчя сина: «Не заїкайся!»

Він знову втер собі губи.

Він пішов до письмового стола Денні і, порившись там у шухлядах, знайшов величеньку гру-головоломку з оргалітовою підставкою. З цією дощечкою він підійшов до приліжкового столика й обережно пересунув на неї миску з гніздом. Оси сердито дзижчали всередині своєї в’язниці. А потім, міцно притиснувши долонею миску згори, так, щоби вона не зісковзнула, він вийшов у коридор.

– Ідеш до ліжка, Джеку? – запитала Венді.

– Ідеш до ліжка, тату?

– Мушу спуститися вниз на хвилинку, – відповів він, намагаючись надати своєму голосу легковажності.

«Як таке могло статися? Як, заради Бога?»

Шашка напевне не була халтурною. Він бачив, який густий білий дим почав бухати з неї, коли він смикнув за кільце. А коли за дві години піднявся нагору, крізь діру на вершечку гнізда він витрусив цілу купу маленьких мертвих тілець.

«Як же тоді. Спонтанна регенерація?»

Божевільна ідея. Дурниця з сімнадцятого століття. Комахи не можуть відроджуватися. І навіть якби протягом дванадцяти годин в осиних яйцях могли розвинутися цілком дорослі комахи, зараз не той сезон, коли матка відкладає яйця. Це відбувається у квітні або в травні. Осінь – час їх вмирання.

Живе заперечення цьому, дзижчання розлютованих ос під мискою.

Він відніс їх донизу, а там через кухню. В її дальнім кінці були задні двері, що вели надвір. Холодний нічний вітер обдував його майже зовсім голе тіло, його ступні майже моментально задубіли на холодній бетонній платформі, де він зупинився, платформі, на яку до готелю підвозили молоко в курортний сезон. Він обережно опустив долі дошку з мискою, а вже випроставшись, подивився на термометр, прибитий до зовнішньої поверхні дверей. «ОСВІЖАЙСЯ СЕВЕН-АП»[108] закликав напис на термометрі, а ртуть у ньому стояла на рівні двадцяти п’яти градусів[109]. До ранку холод їх уб’є. Він зайшов досередини, міцно закляпнувши за собою двері. Хвильку поміркувавши, він їх також замкнув.

Перетнувши знову кухню, він вимкнув там світло. Якусь мить він стояв у темряві, розмірковуючи, з бажанням випити. Раптом готель здався наповненим тисячею скрадливих звуків: порипуваннями й зітханнями, й хитрим нюшкуванням вітру попід піддашками, де могли висіти смертельні плоди інших осиних гнізд.

Вони повернулися.

І раптом він усвідомив, що йому вже зовсім не так сильно подобається «Оверлук», ніби то не оси покусали його сина, оси, які чудесним чином пережили атаку димової шашки, але сам готель.

Остання його думка, перед тим як піднятися сходами до своєї дружини і сина

(«відтепер ти триматимеш на припоні свій норов. Незважаючи Ні На Що»)

була твердою, жорсткою і впевненою.

Уже йдучи коридором до них, він витер собі губи тильним боком долоні.

Розділ сімнадцятий Візит до лікаря

Роздягнений до трусів, лежачи на оглядовому столі, Денні Торренс здавався зовсім крихітним. Він дивився вгору, на лікаря («зви мене просто Біллом») Едмондса, який саме прирулював до нього якусь велику чорну машину. Щоб краще на неї роздивитися, Денні аж очі вивертав.

– Нехай вона тебе не лякає, хлопче, – сказав Білл Едмондс. – Це електроенцефалограф, і боляче він не робить.

– Електро…

– Скорочено ми називаємо його ЕЕГ. Ось я причеплю тобі до голови жмуток дротів – ні, не гачками, просто приклею липучками – і самописці в оцій частині приладу записуватимуть твої мозкові хвилі.

– Як у «Чоловіку, що коштував шість мільйонів доларів»?[110]

– Майже так. Ти хотів би стати схожим на Стіва Остіна, коли виростеш?

– Аж ніяк, – відповів Денні, тим часом як медсестра почала ліпити контакти до крихітних виголених місцинок на його голові. – Мій тато каже, що колись у нього станеться коротке замикання, і тоді він опиниться в сра… він опиниться в лайні.

– Таке лайно мені добре відоме, – дружньо промовив доктор Едмондс. – Я й сам не раз у ньому плавав, без весла до того ж. Денні, ЕЕГ нам багато про що може розповісти.

– Про що, наприклад?

– Наприклад, чи нема в тебе епілепсії. Це така проблемка, коли…

– Йо, я знаю, що таке епілепсія.

– Справді?

– Звісно. Там був один хлопчик, у моєму дитсадку, у Вермонті – я ходив до дитячого садка, коли ще був малим, – і в нього вона була. Йому не можна було користуватися флешбордом.

– А що воно таке, Денні? – Лікар ввімкнув машину. По графленій паперовій стрічці почали кривуляти тоненькі лінії.

– На флешборді, там такі лампочки, всі різних кольорів. А коли його вмикаєш, деякі з них спалахують, але не всі. І ти мусиш порахувати кольори, а якщо натиснеш правильну кнопку, ти можеш його вимкнути. Брент не міг ним користуватися.

– Це тому, що яскраві спалахи ламп інколи провокують епілептичний пароксизм.

– Ви хочете сказати, що від флешборда Брента могло перемкнути?

Едмондс із медсестрою обмінялися зачудованими поглядами.

– Дещо брутально, проте точно висловлено, Денні.

– Що?

– Я кажу, що ти правий, хоча замість «перемкнуло» треба говорити «стався приступ». Це не гарно… Гаразд, а тепер лежи тихо, як мишка.

– Окей.

– Денні, коли в тебе трапляються оті… хай би чим вони не були, тобі тоді коли-небудь пригадуються ті палахкі вогники, які ти бачив раніше?

– Ні.

– Якісь дивні звуки? Дзвеніння? Або теленькання, як з дверного дзвінка?

– Нє-а.

– А як щодо дивних запахів, можливо, як від помаранчів або тирси? Або запаху, ніби щось гниле тхне?

– Ні, сер.

– А буває подеколи так, щоби перед тим, як зомлієш, тобі хотілось заплакати? Навіть якщо ти не відчуваєш печалі?

– Аж ніяк.

– Тоді чудово.

– У мене епілепсія, докторе Білл?

– Я так не думаю, Денні. Тільки лежи спокійно. Ми вже майже закінчили.

Машина буркотала й рипіла перами ще хвилин зо п’ять, а потім доктор Едмондс її вимкнув.

– Готово, хлопче, – промовив Едмондс жваво. – Нехай Селлі зніме з тебе електроди, а тоді заходь до іншої кімнати. Я хочу трохи з тобою побалакати. Гаразд?

– Атож.

– А ти, Селлі, перед тим як йому зайти, зроби-но хлопцю ін’єкційну шкірну пробу.

– Добре.

Едмондс відірвав той довгий скрутень паперу, що виштовхнула з себе машина, і, дивлячись на нього, пішов до сусіднього приміщення.

– Зараз я уколю тобі руку, трішечки, – сказала медсестра після того, як Денні натягнув на себе штани. – Так ми переконаємося, що в тебе нема туберкульозу.

– Мені таке вже робили у школі, лише минулого року, – повідомив Денні, не плекаючи великої надії.

– Але це ж було доволі давно, а ти тепер уже великий хлопчик, правда?

– Гадаю, що так, – зітхнув Денні, простягаючи їй на заклання свою руку.

Надівши сорочку і взувшись, він пройшов крізь зсувні двері в кабінет лікаря Едмондса. Едмондс, сидячи на краєчку свого столу, задумливо гойдав ногами.

– Привіт, Денні.

– Привіт.

– Ну, як зараз твоя рука? – показав він на ліву, нещільно забинтовану руку Денні.

– Доволі добре.

– Добре. Я подивився твою ЕЕГ, і вона мені здається чудовою. Але я хочу ще послати її моєму другу в Денвер, котрий заробляє собі на життя читанням таких речей. Просто хочу мати певність.

– Так, сер.

– Дене, розкажи мені про Тоні.

Денні переступив з ноги на ногу.

– Він просто мій невидимий друг, – сказав він. – Я його вигадав. Щоби не скучно було…

Едмондс розсміявся й поклав долоні Денні на плечі.

– Так само кажуть і твої мама з татом. Але зараз це між нами двома, хлопче. Я твій лікар. Розкажи мені правду, і я обіцяю не переповідати нікому, поки ти не даси мені на це свій дозвіл.

Денні поміркував. Подивився на Едмондса, а потім, ледь напружившись, зосередився і спробував вловити думки Едмондса чи бодай колір його настрою. І раптом отримав чудно заспокійливий образ його голови: картотечні шафи, їхні зсувні дверцята зачиняються одна по одній, з клацанням замикаючись. На маленьких табличках посередині кожних дверцят були написи: А – Б, таємно; В – Г, таємно; і так далі. Від цього Денні відчув себе трохи вільніше.

Він обережно промовив:

– Я не знаю, ким є Тоні.

– Він твого віку?

– Ні. Йому років одинадцять. Я думаю, він може бути навіть старшим. Я ніколи не бачив його зовсім зблизька. Він, можливо, вже достатньо дорослий, щоби кермувати машиною.

– То ти бачиш його тільки з якоїсь відстані, еге ж?

– Так, сер.

– І він завжди приходить перед тим, як тобі зомліти?

– Ну, я не зомліваю. Я ніби йду десь з ним. І він показує мені різне.

– Яке саме різне?

– Ну… – Денні хвилинку поміркував, а потім розповів доктору Едмондсу про татову валізу з усіма його рукописами, і про те, що перевізники зовсім не загубили її між Вермонтом і Колорадо. Вона була весь час там, просто під самими сходами.

– І твій тато знайшов її там, де Тоні сказав, вона мусить бути?

– О так, сер. Тільки Тоні мені не казав. Він мені показав.

– Розумію. Денні, а що Тоні показав тобі минулого вечора? Коли ти був замкнувся у ванній?

– Я не пам’ятаю, – поспішно відповів Денні.

– Ти впевнений?

– Так, сер.

– Хвилину тому я сказав, що ти замкнувся у ванній. Але ж це не так, правда? Двері замкнув Тоні.

– Ні, сер. Тоні не міг замкнути двері, бо він несправжній. Він захотів, щоби я це зробив, отже, я й зробив. Я їх замкнув.

– Тоні завжди показує тобі, де загублені речі?

– Ні, сер. Іноді він показує мені речі, які мусять трапитися.

– Справді?

– Атож. Як от одного разу Тоні показав мені парк дикої природи зі звірами й атракціонами у Великому Беррингтоні[111]. Тоні сказав, що тато збирається повезти мене туди на мій день народження. І тато так і зробив.

– А що ще він тобі показує?

Денні посупився.

– Написи. Він завжди показує мені дурні старі написи. А їх не можу прочитати, майже ніколи.

– А навіщо Тоні це робить, як ти вважаєш, Денні?

– Я не знаю. – Денні прояснішав. – Але тато з мамою вчать мене читати, і я стараюся з усіх сил.

– Тоді ти зможеш читати написи Тоні?

– Ну, я просто дуже хочу навчитися читати. Але й це теж, авжеж.

– Денні, а тобі подобається Тоні?

Денні задивився на кахляні плитки підлоги й не відповів нічого.

– Денні?

– Важко сказати, – промовив Денні. – Я звик. Я звик чекати його приходу щодня, бо він завжди показував мені гарні речі, особливо відтоді, як мамуня й тато більше не думають про РОЗЛУЧЕННЯ. – Погляд доктора Едмондса став проникливішим, але Денні того не помітив. Він втупився в підлогу, зосереджено намагаючись підібрати слова. – Але зараз, коли б він не приходив, він показує мені погані речі. Жахливі речі. Як от у ванній минулого вечора. Речі, які він мені показує, вони жалять мене, як ті оси. Тільки показуване Тоні жалить мене от сюди. – Він похмуро ткнув собі пальцем у скроню, маленький хлопчик, що несвідомо пародіює самогубство.

– Які це речі, Денні?

– Я не пам’ятаю! – страдницьки схлипнув Денні. – Я б вам сказав, якби міг! Неначе я не можу згадати, бо воно таке погане, що й не хочу його пам’ятати. Усе, що я пам’ятаю, коли прокидаюся, це АРАК.

– Ар гак чи арак?

– Арак.

– Що воно таке, Денні?

– Я не знаю.

– Денні?

– Що, сер?

– Ти можеш змусити Тоні прийти зараз?

– Я не знаю. Він не завжди приходить. Я навіть не знаю, чи хочу я, щоб він коли-небудь знову прийшов.

– Спробуй, Денні. Я ж буду тут.

Денні поглянув на Едмондса з сумнівом. Едмондс підбадьорливо кивнув.

Денні видав довге зітхання і теж кивнув.

– Але я не знаю, чи в мене вийде. Я ніколи раніше не робив цього, коли хтось на мене дивиться. Та й Тоні все одно не завжди приходить.

– Якщо не прийде, то й не прийде, – сказав Едмондс. – Я тільки хочу, щоби ти спробував.

– Гаразд.

Учепившись поглядом у мокасини Едмондса, якими той повільно погойдував, Денні метнувся розумом до мами і тата. Вони були десь тут… фактично, зразу ж за тією стіною, на якій висить картина. У почекальні, через яку вони разом проходили. Сидять поруч одне одного, але не розмовляють. Гортають журнали. Хвилюються. За нього.

Він зосередився ще дужче, суплячи брови, намагаючись проникнути в настрій думок своєї мами. Це завжди давалося йому важче, коли їх не було поряд, в одній з ним кімнаті. Але ось уже в нього почало виходити. Мама думала про якусь сестру. Свою сестру. Її сестра померла. Його мама думала, що то було головним, що перетворило її маму на таку

(суку?)

на таку стару гаргару. Бо її сестра померла. Вона була малою дівчинкою, коли (її збила машина о боже я не змогла б більше пережити такого як тоді з ейлін але якщо він хворий дуже хворий рак спинальний менінгіт лейкемія пухлина в мозку як у сина джона ґантера або м’язова дистрофія ох ісусе діти його віку захворівають на лейкемію повсякчас радіотерапія хіміотерапія у нас нема грошей ні на що таке але звісно вони не можуть просто відмовити вам залишити помирати серед вулиці хіба не так тим більше у нього все в порядку все в порядку все в порядку ти не мусиш дозволяти собі про таке думати)

(Деннііі…)

(про ейлін і)

(Деннііі…)

(про ту машину)

(Деннііі…)

Але Тоні там не було. Тільки його голос. Та й той затихав, і Денні вирушив слідом за ним у темряву, падаючи перекидом у якусь чародійну діру між гойдливими мокасинами доктора Білла, повз якийсь гучний стукіт, ще далі якась ванна плавала беззвучно у пітьмі з чимось жахливим, що розсідалося в ній, повз якісь звуки, що нагадували ніжне дзеленькання церковних дзвонів, повз якийсь годинник під скляним куполом.

Потім у тій темряві кволо проткнулося прикрашене гірляндами павутиння якесь самотнє світло. В його слабенькому жеврінні проявилася кам’яна долівка, вогка й неприємна на вид. Звідкілясь, неподалік звідти, лунало якесь рівномірне, механічне ревіння, проте приглушене, не лячне. Присипляюче. Це та річ, що забудеться, подумав Денні з млявим здивуванням.

Коли його очі призвичаїлися до мороку, прямо перед собою він побачив Тоні, просто силует. Тоні на щось дивився і Денні напружив очі, побачити, що там таке.

(«Твій тато. Бачиш свого тата?»)

Звісно, він побачив. Хіба міг він його не впізнати, бодай навіть у цьому кволому світлі підвальної лампочки. Тато укляк на долівці, спрямувавши промінь ліхтарика на старі картонні коробки й дерев’яні ящики. Ті картонні коробки були старими, розкислими; деякі з них лопнули, вивергнувши з себе на долівку потоки паперів. Газети, книжки, якісь віддруковані шматки паперу, схожі на рахунки. Його тато з великим інтересом усе це розглядав. А потім тато підвів голову й посвітив ліхтарем в іншому напрямку. Його промінь напоровся на іншу книгу, таку велику, білу, перев’язану золотим шнуром. Нібито в обкладинці з білої шкіри. То був пам’ятний альбом. Раптом Денні схотілося негайно покликати тата, сказати йому, щоб не чіпав того альбому, що деякі книги не варто відкривати. Але тато вже пробирався в той бік.

Механічне ревіння, про яке він тепер уже здогадався, що це котел «Оверлука», який тато перевіряв по три-чотири рази кожного дня, перейшло у зловісне, ритмічне сіпання. Воно почало звучати немов… немов хтось там гупає. А запах вологої цвілі й зопрілого паперу тим часом перемінявся на щось інше… на задурливий, ялівцевий запах Отого Поганого. Він наче парою оповив його тата, коли той потягнувся по альбом… і вхопив його.

Тоні ховався десь у темряві

(«Це нелюдське місце плодить людей-монстрів. Це нелюдське місце

і знову й знову повторював те саме, незрозуміле.

плодить людей-монстрів»)

Знову падіння крізь темряву, тепер під акомпанемент важкого громового грюкання, яке більше не було ревінням котла, а було гахканням молотка, що з посвистом врізається в шовковисті шпалери, вибиваючи клуби вапняного пилу. Безпорадне зіщулення на синьо-чорному джунглевому килимі.

(Виходь)

(Це нелюдське місце)

(і отримай кару!)

(плодить людей-монстрів.)

З хаканням, що відлунювало йому в голові, він вирвав себе з тієї темряви. Його торкалися чиїсь руки, і спершу він смикнувся назад, гадаючи, що це та темна сутність «Оверлука» зі світу Тоні якимсь чином потрапила вслід за ним до світу реальних речей… та потім почулися слова доктора Едмондса:

– Усе гаразд з тобою, Денні. З тобою все гаразд. Усе чудово.

Денні упізнав лікаря, а потім і інтер’єр його кабінету. Його кинуло в дріж. Едмондс його обійняв.

Коли ця реакція почала вщухати, Едмондс запитав:

– Ти казав щось про монстрів, Денні… що то було?

– Це нелюдське місце, – промовив той утробним голосом. – Тоні мені розповів… це нелюдське місце… робить… робить… – він помотав головою. – Не можу згадати.

– Постарайся!

– Я не можу.

– То Тоні приходив?

– Так.

– Що він тобі показував?

– Темряву. Гупання. Я не пам’ятаю.

– Де ти побував?

«Дайте мені спокій! Я не пам’ятаю! Дайте мені спокій!»

Він почав безпорадно рюмсати, переляканий, зневірений. Усе те пропало, розчинилося, ставши липким, як жмут намоклого паперу, місивом, пам’ять стала недосяжною для прочитання.

Едмондс підійшов до водного кулера і налив йому в паперовий стаканчик води. Денні її випив, і Едмондс налив йому ще.

– Краще?

– Так.

– Денні, я не хочу тебе шантажувати… тобто дратувати цим. Але чи не міг би ти пригадати бодай щось до того моменту, як прийшов Тоні?

– Моя мама, – почав Денні повільно. – Вона хвилювалася за мене.

– Матері завжди хвилюються, хлопче.

– Ні… в неї була сестра, котра померла ще маленькою. Ейлін. Вона думала про те, як Ейлін збила машина, і через це хвилювалася за мене. Більше я нічого не пам’ятаю.