Текст книги "Сяйво"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 38 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Розділ п’ятий Телефонна будка

Джек зупинив «фольксваген» перед аптекою «Рексолл» у Тейбл Месі й дозволив двигуну самому заглухнути[36]. Йому вкотре подумалося, чи не варто було б зважитись на заміну бензонасоса, і вкотре він запевнив себе, що той їм зараз не по грошах. Якщо цей маленький автомобільчик спроможеться добігати до листопада, він усе одно потім піде на цілком заслужений відпочинок. У листопаді снігу там, у горах, навалить вище за дах цього «жука»… можливо, вище навіть за три «жуки», поставлені один на одного.

– Хочу, щоб ти посидів у машині, доку. Я тобі принесу шоколадний батончик.

– А чому мені не можна піти?

– Мені треба зателефонувати. Це приватна справа.

– Це тому ти не подзвонив з дому?

– Рахунок.

Венді, попри їхні непевні фінанси, наполягла на домашньому телефоні. Аргументуючи це тим, що з малою дитиною – особливо такою, як Денні, у котрого іноді трапляються напади непритомності, – вони не можуть собі дозволити залишитися без зв’язку. Тому Джек розпрощався з тридцятьма доларами за установку, вже погано, а ще дев’яносто заплатив як гарантійний внесок, що було дійсно вразливим. І відтоді той телефон мовчав, окрім двох помилкових дзвінків до них.

– Тату, а можна мені «Бейбі Рут»[37]?

– Так. А ти сидітимеш тут спокійно, не гратимешся з важелем перемикання передач, гаразд?

– Гаразд. Я буду дивитися мапи.

– От і добре.

Джек виліз, а Денні відкрив бардачок «жука» і витяг п’ять потертих мап, що їх безплатно дарували на автозаправках: Колорадо, Небраска, Юта, Вайомінг, Нью-Мексико[38]. Він любив дорожні мапи, любив простежити пальцем, куди ведуть дороги. На його переконання, дорожні мапи були найкращим, що дав переїзд на Захід.

В аптеці Джек попрямував до прилавка, де купив батончик для Денні, а також газету і жовтневе число «Письменницького дайджесту»[39]. Подавши дівчині-продавчині п’ятірку, він попрохав її дати решту четвертаками. Зі сріблом у кулаці, він підійшов до телефонної будки, що стояла поряд з машинкою для копіювання ключів, і прослизнув усередину. Звідси крізь три скла він міг бачити Денні в «жуку». Хлопчик сидів, уважно схиливши голову над мапами. Джека накрило хвилею мало не розпачливої любові до сина. Це почуття відбилося на його обличчі виразом якоїсь безжальної жорстокості.

Він гадав, що міг би зробити цей обов’язковий дзвінок з висловленням подяки Елу і в себе з дому; звісно, він не збирався казати нічого такого, що могло би подратувати Венді. Та його гордість сказала на це «ні». Останнім часом він майже завжди дослухався до порад власної гордості, бо разом з дружиною і сином, шістьма сотнями доларів на поточному рахунку та пошарпаним «фольксвагеном» випуску тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого року в нього залишалася ще тільки гордість, та й край. Єдине, що належало йому. Навіть той банківський рахунок був спільним. Усього лиш рік тому він викладав мову й літературу в одній з найкращих приватних шкіл Нової Англії. Там були друзі – хоча й не зовсім такі, яких він мав до того, як зав’язав з випивкою, – бувало весело, колеги по факультету захоплювалися його віртуозністю під час уроків і його особистою відданістю літературній творчості. Усе було просто чудово шість місяців тому. Раптом наприкінці кожного двотижневого платіжного періоду почало залишатися достатньо грошей, щоб відкрити маленький ощадний рахунок. У його п’яницькі часи не залишалося й зайвого пенні, хоча виставлявся переважним чином Ел Шоклі. Вони з Венді почали потихеньку балакати про те, щоби їм пошукати якийсь будиночок і десь приблизно за рік внести перший кредитний платіж. Повне переустаткування якогось фермерського дому за містом забере років шість чи вісім, та що за чорт, вони були молодими, вони мали час.

А тоді він дав волю норову.

Джорж Гетфілд.

Запах надії обернувся запахом старої шкіри в кабінеті Кроммерта, мізансцена цілком ніби з його власної п’єси: на стінах старі естампи з зображеннями попередніх директорів Стовінгтону, гравюри школи, якою вона була тисяча вісімсот сімдесят дев’ятого року, коли її збудували, і тисяча вісімсот дев’яносто п’ятого, коли гроші Вандербільта уможливили побудову критого спортивного манежу, який і зараз стояв на західному кінці футбольного поля, присадкувате, обвите плющем громаддя. Квітневий плющ похрускував за стрілчастим вікном Кроммерта, дрімоту навівали звуки, які видавав радіатор парового опалення. Він пам’ятав, що тоді подумав – це не постановка. Це все насправді. Це моє життя. Як же він примудрився так його гидко просрати?

– Ситуація наразі серйозна, Джеку. Вельми серйозна. Рада попрохала мене довести до вашого відома її рішення.

Рада бажала, щоби Джек подав заяву на звільнення, і Джек її подав. За інших обставин, з ним би уже в червні підписали безстроковий контракт.

Те, що було після тієї бесіди в кабінеті Кроммерта, залишилося найтемнішим, найжахливішим вечором у його житті. Бажання, прагнення напитися ніколи не було таким нестерпним. У нього тремтіли руки. Він перекидав речі. І нестримно бажав зігнати свою злість на Венді й Денні. Його роздратування було мов лютий звір на ветхій прив’язі. Він пішов з дому, жахаючись, що може їх вдарити. Опинився біля якогось бару, і єдине, що утримувало його від того, щоб зайти всередину, було розуміння, що, якщо він це зробить, Венді його нарешті покине і забере Денні з собою. З того ж дня, як вони підуть, настане його погибель.

Замість того, щоб зайти в бар, де, куштуючи воду забуття, сиділи тьмяні тіні, він тоді вирушив до дому Ела Шоклі. Голоси членів Ради розподілилися шість проти одного. Той один належав Елу.

Зараз він набрав операторку і та сказала йому, що за долар вісімдесят п’ять його можуть на три хвилини з’єднати з Елом, який перебував за дві тисячі миль звідси. «Час – штука відносна, бейбі», – подумав він і вкинув вісім четвертаків. Йому невиразно чулося, як, тикаючись носом й електрично попискуючи, його виклик винюхує собі шлях на схід.

Батьком Ела був Артур Лонглі Шоклі, сталевий магнат. Своєму єдиному сину Елберту він залишив статки, неосяжний комплект інвестицій та директорських і членських посад у різноманітних наглядових радах. Однією з таких була Рада директорів Стовінгтонської підготовчої академії[40], найулюбленішого об’єкта благодіянь старого. І Артур, і Елберт Шоклі були її випускниками, а Ел до того ж і жив у Беррі[41], достатньо близько, щоби виявляти особисту цікавість до шкільних справ. Кілька років Ел був у Стовінгтоні тренером з тенісу.

Джек з Елом потоваришували цілком природним і невипадковим чином: під час багатьох шкільних і факультетських гулянок для одинаків, куди вони разом вчащали, ці двоє завжди найбільше напивалися. Шоклі жив окремо від своєї дружини, а Джеків шлюб уже потроху сунувся під укіс, хоча він так само кохав Венді, щиро їй обіцяючи (і то часто) виправитися заради неї і маленького Денні.

Після багатьох викладацьких вечірок ці двоє продовжували тим, що вештались по барах, допоки ті не закривалися, а потім робили зупинку в певній сімейній крамничці, аби купити там ящик пива і випити його, припаркувавшись наприкінці якоїсь побічної дороги. Траплялося, що Джек ввалювався до їхнього винайнятого дому, коли небо тільки ледь починало жевріти світанком, і бачив, що Венді з Денні там сплять на диванчику, і син завжди під стіночкою, уткнувши свій крихітний кулачок під поличку маминого підборіддя. Він дивився на них, і огида до себе вкотре підкочувалася йому до горла хвилею гіркоти, що була міцнішою за смак пива, сигарет і багатьох порцій мартіні – «марсіян», як називав їх Ел. У такі хвилини його розум, цілком свідомий цього наміру, звертався до пістолета, мотузки або леза бритви.

Якщо така гулянка траплялася посеред тижня, він спав три години, вставав, одягався, розжовував три пігулки екседрину[42] і все ще п’яний вирушав на дев’яту годину викладати тему «Американські поети». Доброго ранку, дітки, сьогодні це Червонооке Чудо збирається розповісти вам про те, як Лонгфелло втратив свою дружину у великій пожежі[43].

«Мені не вірилося, що я алкоголік», – подумав Джек, якраз коли в нього у вусі зазвучали дзвінки телефону Ела. Ті уроки, що він прогуляв або проводив неголеним, усе ще тхнучи вчорашніми «марсіянами». Тільки не я, я можу зупинитися будь-якої миті. Ті ночі, коли вони з Венді спали в різних ліжках. Слухай, зі мною все гаразд. Пом’яті крила машини. Звісно, я цілком годящий сісти за кермо. Ті її сльози, що вона проливала, завжди зачинившись у ванній. Обачливі погляди його колег на будь-якій вечірці, де пригощалися алкоголем, навіть вином. Поступове усвідомлення того, що про нього вже пішли поговори. Розуміння, що він нічого не створює на своєму «Андервуді», окрім зіжмаканих кульок здебільшого чистого паперу, що опиняються в кошику для сміття. Він був чимось на кшталт вигідного придбання для Стовінгтону, тим, хто, можливо, ось-ось розквітне в американського письменника, і безумовно людиною цілком кваліфікованою, щоби викладати таку містичну дисципліну, як літературна творчість. Він мав уже пару дюжин опублікованих оповідань. Працював над п’єсою і гадав, що десь там у нього в ментальному закомірку, можливо, визріває роман. Та тепер він уже нічого не створював, а його викладання стало безладним.

Край цьому врешті настав одної ночі, ще й місяця не минуло після того, як Джек зламав руку своєму синові. І тоді ж, як йому здавалося, прийшов кінець його шлюбу. Венді тільки й залишалося набратися духу… він розумів, аби її мати не була такою першорядною мегерою, Венді сіла б на автобус до Нью-Гемпширу, тільки-но Денні оклигав достатньо для такої подорожі. І по всьому.

Було трохи за північ. Джек з Елом під’їжджали до Беррі по тридцять першому шосе, Ел кермував своїм «ягуаром», примхливо зрізаючи закрути дороги, подеколи перетинаючи подвійну жовту смугу. Обидва були геть п’янючими; «марсіян» того вечора приземлилася ціла армада. Останній поворот перед мостом вони промчали на швидкості сімдесят, і раптом дитячий велосипед на дорозі, а тоді різке, болісне скимління гуми, що здирається з коліс «яга», Джек запам’ятав лице Ела – наче круглий білий місяць навис над кермом. Потім гримотливий брязкіт, коли вони на сорока милях[44] вдарили велосипед і той спурхнув угору якимсь перехнябленим, покрученим птахом, ручки його керма вдарили їм у лобове скло, і він знову злетів у повітря, залишивши перед виряченими очима Джека зірчані промені потрісканого скла. А за мить Джек почув останній жахливий грюкіт, це велосипед приземлився на дорогу позаду них. Щось гухнуло під ними, коли через те перекотилися колеса. «Яг» повело боком, Ел чортом викручував кермо, і, ніби десь зовсім здалеку, Джек почув власний голос: «Господи, Еле, ми його переїхали. Я це відчув».

У вусі йому не переставав дзвонити телефон. «Нумо, Еле. Будь же вдома. Дай мені швидше з цим покінчити».

Ел з виском зупинив машину не далі як за три фути від пілона мосту. У «Яга» спустило два колеса. Вони залишили за собою кривулястий, стотридцятифутової довжини слід горілої гуми. Якусь мить вони дивилися один на одного, а потім кинулися бігти в холодну темряву.

Велосипед лежав ущерть понівечений. Одне колесо було відсутнє, озирнувшись через плече, Ел побачив його посеред дороги, пара дюжин шпиць стирчали вгору рояльними струнами. Ел нерішуче промовив:

– Гадаю, оце-то ми й переїхали, Джекі-друже-мій.

– Де ж тоді дитина?

– А ти бачив якусь дитину?

Джек зам’явся. Усе відбулося з такою скаженою швидкістю. Вискочили з-за повороту. У світлі фар «яга» неясно майнув велик. Ел щось крикнув. А тоді зіткнення і довгий занос.

Вони відтягнули велик на узбіччя. Ел пішов до «яга» й увімкнув чотиристоронні аварійки. Наступні дві години вони з потужним чотирибатарейним ліхтарем обшукували дорогу по обох її боках. Нічого. Хоча вже було пізно, кілька машин проїхали повз присілий на мілині «яг» і двох чоловіків з метушливим ліхтариком. Жодна не зупинилася. Пізніше Джек думав, що то якесь чудне провидіння вирішило подарувати їм останній шанс, утримуючи звідти подалі копів і всіх проїжджих від питань.

О чверть на третю вони повернулися до «яга» – тверезі, але кволі.

– Якщо ним ніхто не їхав, то що він робив посеред дороги? – домагався Ел. – Він не стояв на узбіччі, він, курва, стирчав просто посередині!

Джек спромігся лиш на те, щоб мотнути головою.

– Ваш абонент не відповідає, – повідомила операторка. – Чи ви бажаєте, щоби я продовжувала викликати?

– Ще пару дзвінків, операторко. Ви не проти?

– Ні, сер, – відповів з готовністю голос.

«Нумо, Еле!»

Ел пішки рушив через міст до найближчого телефону, подзвонив якомусь своєму приятелю-холостяку, назвавши йому ціну п’ятдесят доларів, якщо він візьме в його гаражі зимові шини «ягуара» й привезе їх на тридцять перше шосе до мосту перед Беррі. Одягнений у джинси й піжамну куртку той з’явився за якихось двадцять хвилин. Роздивився на місці.

– Задавили когось? – спитав він.

Ел вже підважував домкратом зад машини, а Джек послаблював зажимні гайки.

– Бог милував, нікого, – відповів Ел.

– Хай там як, а я, либонь, уже рушатиму додому. Заплатиш мені вранці.

– Чудово, – кинув Ел, не підводячи голови.

Удвох вони без проблем поміняли шини і разом поїхали додому до Ела Шоклі. Ел заїхав у гараж і вимкнув двигун «яга».

У занишклій темряві він сказав:

– Я кидаю пити, Джекі-бой. Годі вже. Свого останнього «марсіянина» я вже вбив.

І тепер, спітнілому в цій телефонній будці, Джеку раптом дійшло, що він ніколи не сумнівався в здатності Ела це здійснити. Він тоді поїхав собі додому у «фольксвагені» з ввімкнутим радіо, звідки якийсь диско-гурт провідним талісманом у передсвітанковий дім[45] знову й знову виспівував: «Роби це будь-яким способом… яким схочеш… роби це будь-яким способом, якщо хо’…»[46] Не мало значення, як голосно він чув тоді верещання коліс, той удар. Бодай на мить замружуючись, він бачив те єдине колесо з виламаними шпицями, що стирчать у небо.

Увійшовши, він побачив, що Венді спить на дивані. Він зазирнув до кімнати Денні, Денні міцно спав у своєму ліжечку, лежачи на спині, його рука все ще ховалася в гіпсі. У делікатно процідженому жеврінні ліхтаря знадвору йому було видно темні обриси на алебастровій білизні, де розписалися лікарі й медсестри з педіатрії.

«То був нещасний випадок. Він упав зі сходів».

(ох ти ж брудний брехун)

«То був нещасний випадок. Я не стримав свого норову».

(довбаний ти п’яндилига, покидь, шмаркля богом висякана з носа і більш ніхто)

«Слухай, агов, нумо, прошу, просто нещасний випадок…»

Але останнє виправдовування відігнав геть образ того стрибаючого ліхтаря, з яким вони нишпорили в посохлих листопадових бур’янах, шукаючи розпластане тіло, що за всіма правилами пристойності мусило там лежати, очікуючи на поліцію. Не мало значення, що за кермом сидів Ел. Бували інші вечори, коли кермував Джек.

Він підтягнув на Денні ковдру, пішов до їхньої спальні й дістав з верхньої полиці шафи іспанський пістолет «Ляма» тридцять восьмого калбіру[47]. Той лежав у взуттєвій коробці. Майже годину він просидів на ліжку з пістолетом, дивлячись на нього, причарований його смертельним блиском.

Уже займався світанок, коли він знову поклав його до коробки, а коробку поклав назад у шафу.

Того ранку він зателефонував Бракнеру, завучу, і попрохав зробити йому ласку, пересунути його уроки. У нього грип. Бракнер погодився, але з меншою люб’язністю, ніж зазвичай. Останній рік Джек Торренс був надзвичайно вразливим до грипу.

Венді зробила йому яєчню й каву. Їли вони мовчки. Єдині звуки долітали з заднього подвір’я, де Денні здоровою рукою весело ганяв свої іграшкові вантажівки по купі піску.

Вона почала мити посуд. Стоячи спиною до нього, промовила:

– Джеку. Я собі все думала.

– Що саме?

Він підкурив сигарету тремтячими руками. Жодного похмілля цього ранку, аж дивно. Лише трясучка. Він кліпнув. У миттєвій темряві злетів велик, ударився об лобове скло, по ньому зірчасті тріщинки. Завищали шини. Застрибав ліхтар.

– Я хочу з тобою побалакати про… про те, що нам із Денні було б найкраще. Для тебе також, мабуть. Не знаю. Гадаю, нам варто було давно про це поговорити.

– Можеш зробити для мене дещо? – спитав він, дивлячись на хисткий кінчик сигарети. – Зробиш мені ласку?

– Яку? – голос її прозвучав глухо, відчужено.

Він дивився їй в спину.

– Давай побалакаємо про це за тиждень. Якщо в тебе ще буде бажання.

Тепер вона обернулася до нього, руки в мереживі піни, її гарненьке обличчя бліде й зневірене.

– Джеку, твої обіцянки несерйозні. Ти просто відтягуєш…

Вона обірвала себе, дивлячись йому в очі, заворожена, раптом непевна.

– За тиждень, – повторив він. Його голос утратив всю силу, впавши до шепоту. – Прошу. Я нічого не обіцяю. Якщо захочеш і тоді побалакати, побалакаємо. Будь про що, про що сама захочеш.

Вони довгенько дивилися одне на одного через осяяну сонцем кухню, а коли вона, не промовивши більше нічого, знову відвернулася до посуду, Джека почало теліпати. Боже, як йому треба було випити. Бодай лиш чарчинку, щоби світ набрав реальної перспективи…

– Денні казав, що йому наснилося, ніби ти потрапив в аварію, – раптом промовила вона. – Курйозні сни в нього бувають. Він це сказав сьогодні вранці, коли я його одягала. Щось було таке, Джеку? В тебе була аварія?

– Ні.

До полудня нестерпна жага випити перетворилася на безтемпературну лихоманку. Він поїхав до Ела.

– Ти сухий? – запитав Ел, перш ніж його впустити. Сам він мав жахливий вигляд.

– Сухий як порох. Ти схожий на Лона Чейні у «Привиді опери»[48].

– Давай, заходь.

До вечора вони грали у віст. Не пили.

Минув тиждень. З Венді вони майже не балакали. Але він знав, що вона весь час спостерігає, не вірячи. Він пив чорну каву без цукру і безкінечну, бляшанка за бляшанкою, кока-колу. Одного вечора він випив цілий шестизарядний пакунок коли, а потім бігав до вбиральні і блював нею. Рівень вмісту пляшок у домашньому барі не зменшувався. Після уроків він заїжджав до Ела Шоклі – Венді ненавиділа Ела Шоклі дужче, аніж будь-кого в своєму житті, – а коли повертався додому, вона присягтися могла, що дочула шотландський віскі або джин у його диханні, проте Джек розмовляв з нею перед вечерею ясно, пив каву, після вечері грався з Денні, ділячись із ним колою, читав йому перед сном якусь казку, а потім сідав перевіряти учнівські роботи, наливаючи сам собі чашку за чашкою чорну каву, тож вона змушена була припустити, що помилялася.

Минали тижні, і те непромовлене слово ховалося дедалі глибше від кінчика її язика. Джек відчував його відступ, але розумів, що повністю воно ніколи не відступить. Усе почало потроху налагоджуватися. А тоді Джордж Гетфілд. Він знову не стримав норову, цього разу цілком тверезий.

– Сер, ваш абонент так само не…

– Алло? – голос Ела, захеканий.

– Продовжуйте, – суворо промовила операторка.

– Еле, це Джек Торренс.

– Джекі-бой! – непідробна радість. – Як ти там?

– Добре. Дзвоню просто, щоби подякувати. Я отримав ту роботу. Це чудово. Якщо я й заблокований снігом на всю зиму не зможу закінчити ту кляту п’єсу, я її вже ніколи не закінчу.

– Закінчиш.

– Як справи? – спитав Джек нерішуче.

– Сухий, – відгукнувся Ел. – А ти?

– Як порох.

– Часто кортить?

– Щодня.

Ел розсміявся:

– Мені відомий цей розклад. Але не розумію, Джеку, як ти утримався, не запив після тої халепи з Гетфілдом. То було понад будь-які очікування.

– Насправді я сам собі тоді напаскудив, – уникливо промовив він.

– От, чорт. Десь під весну я накручу Раду. Ефінґер уже каже, що, мабуть, вони діяли надто поспішливо. А якщо ще з твоєю п’єсою вийде щось путнє…

– Так. Слухай, Еле, я залишив малого в машині. Бачу, його там, схоже, вже нетерплячка бере…

– Авжеж. Розумію. Гарної зими тобі там у горах, Джеку. Радий був допомогти.

– Дякую ще раз, Еле.

Він повісив слухавку, заплющив очі в кабінці і знову побачив той розчавлений велик, той стрибаючий ліхтар. Наступного дня в газеті з’явилася замітка, либонь, просто аби чимсь місце заповнити, але власника не було названо. Чому велосипед опинився там серед ночі, назавжди залишиться для них таємницею, і мабуть, так воно на краще.

Повернувшись до машини, він вручив Денні його трохи вже розм’яклий «Бейбі Рут».

– Татку?

– Що, доку?

Дивлячись на неуважливе обличчя батька, Денні завагався.

– Коли я чекав тебе, коли ти повернешся з того готелю, мені наснився сон. Пам’ятаєш? Коли я був задрімав?

– Угу.

Але це було даремно. Тато перебував думками деінде, не тут, поряд з ним. Знову думає про Оте Погане.

(мені наснилося, що ти робив мені боляче, тату)

– То що там був за сон, доку?

– Забув, – сказав Денні, коли вони вже розверталися, щоби виїхати з парковки. Мапи він поклав назад до бардачка.

– Ти певен?

– Так.

Джек подарував синові побіжний, стурбований погляд, а потім його думки знову повернулися до п’єси.